Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кредит і його функції

Вступ

Під час проведення кредитної політики комерційні банки виходять із необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб'єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів.

Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок та комісійних винагород. Вони відповідають за своїми зобов'язаннями перед клієнтами всім належним їм майном та коштами.

Рішення щодо надання кредитів позичальникам, незалежно від запрошуваного розміру кредиту, приймається колегіально (Правлінням банку, Кредитним комітетом, Комісією і таке інше) більшістю голосів і оформляється протоколом.

У разі надання позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу («великі кредити»), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку.

Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків.

Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку. З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених Національним банком України економічних нормативів діяльності комерційних банків та вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Укладення кредитних договорів між банком і суб'єктом господарської діяльності.

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом. Для отримання кредиту позичальник звертається в банк. Форма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. В документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строки погашення та форми забезпечення. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він надає в банк установчі документи з зазначенням юридичної адреси, картку із зразками підписів, завірену банком та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками. Розмір відсоткових ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.

Для кредитів, що надаються в іноземній валюті необхідно враховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.

Позичальник, що отримує одноразовий кредит на придбання товарів або на оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за контрактами, угодами, надає в банк копії цих контрактів і угод та інші документи, які стосуються заходу, надходженнями від якого передбачається погашення кредиту.

Позичальник, що звертається в банк за отриманням кредиту на спорудження об'єктів для зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, виробництва товарів народного споживання і таке інше, подає в банк проект будівництва (реконструкції) підприємства, що відповідає встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим нормам, а також висновки експертів щодо проектно-кошторисної документації, які підтверджують дотримання встановлених норм, та інші документи (контракт з будівельною організацією, техніко-економічне обгрунтування, графіки виконання робіт), які необхідні для кредитування.

1 Суть і основні форми грошового кредиту

1.1 Сутність, види та принципи банківського кредитування

кредит банк капіталізація грошовий

На сьогоднішньому етапі одну з найважливіших ролей у стимулюванні відтворювальних процесів в економіці відіграє банківський кредит як головне джерело забезпечення грошовими ресурсами поточної господарської діяльності підприємств незалежно від форми власності та сфери господарювання. Незважаючи на те, що кризові явища в економічній системі практично підірвали фінансову стійкість більшості вітчизняних підприємств, внаслідок чого різко скоротилась кількість надійних фірм-позичальників (на фоні падіння прибутковості банківських операцій), кредитні операції залишаються головним видом активних операцій комерційних банків, в який вкладається переважна більшість залучених банками ресурсів. Так, станом на 01.04.99 кредитні вкладення становили 64% загальної суми робочих активів українських банків.

Кредит (від лат. сreditium - позика, борг) - одна з найскладніших економічних категорій, характер об'єктивної необхідності якої обумовлений, з одного боку, становищем та розвитком товарно-грошових відносин, з іншого - такою специфікою її прояву, як поворотний рух вартості. Оскільки падання кредиту є специфічною, відокремленою формою грошових відносин, воно має власні особливості, пов'язані з обслуговуванням усього процесу розширеного відтворення та забезпеченням його безперервності. У цьому плані база функціонування кредитних відносин - тимчасове вивільнення грошових коштів та поява тимчасової потреби в них.

Об'єктивні відхилення фактичної потреби господарюючих суб'єктів у фінансуванні їх господарської діяльності від наявності (надлишку або нестачі) вільних ресурсів залежать від багатьох факторів, серед яких: капіталомісткість виробничої діяльності; сезонність виробництва; співвідношення між тривалістю виробництва та тривалістю обігу продукції, коливання цін на неї; оберненість дебіторської заборгованості та ін. У зв'язку з цим з'являється можливість заповнювати тимчасову нестачу коштів одних господарюючих суб'єктів за рахунок тимчасового надлишку коштів інших. Очевидно, що для реалізації цієї можливості необхідні відповідні економіко-правові умови.

З одного боку, сама природа кредитної угоди зумовлює необхідність майнової відповідальності її учасників за виконання прийнятих на себе зобов'язань. З іншого, обов'язкова умова виникнення кредитних відносин - це збігання інтересів кредитора і позичальника. Вирішальне значення при цьому має узгодження таких характеристик, як забезпеченість позики, термін кредитування, рівень процентної ставки, наявність альтернативних варіантів фінансування та розміщення коштів.

Таким чином, як економічна категорія кредит - це сукупність відповідних економічних відносин між кредитором та позичальником з приводу поворотного руху вартості. Суб'єктами кредитної угоди можуть виступати будь-які юридичне самостійні господарюючі одиниці, що вступають у відносини тимчасового запозичення вартості в грошовій або товарній формі. Об'єкт кредитної угоди - позикова вартість, відокремлення якої пов'язано з характером руху від кредитора до позичальника та від позичальника до кредитора. Необхідність повернення позикової вартості позичальником зумовлюється збереженням права власності на неї кредитора, а забезпечення повернення досягається в процесі використання позикової вартості в господарській діяльності позичальника. При цьому основними стимулюючими мотивами кредитних угод з боку кредитора є одержання доходу у вигляді позикового процента, а з боку позичальника - покриття нестачі власних ресурсів і отримання доходу Із результаті використання позикової вартості.

Кредит як самостійна економічна категорія виконує важливі функції в економіці. Визначення і трактування окремих функцій кредиту залежить від методологічних підходів до аналізу кредитних відносин. Так, на макроекономічному рівні виділяються перерозподільча функція та функція заміщення готівкових коштів кредитними засобами.

Очевидно, що ринковий механізм перерозподілу кредитних ресурсів мас цілу низку переваг перед іншими способами розміщення грошових коштів. По-перше, обсяг кредитних ресурсів за своїм потенціалом значно перевищує, наприклад, обсяг ресурсів, які розподіляються через бюджетну сферу. По-друге, повернепість кредиту дозволяє надавати ресурси в позику багатократно, що також розширює можливості функції перерозподілу. Нарешті, не можна не виділити перевагу оперативності ринкового розподілу кредитних ресурсів порівняно з тією ж бюджетною сферою.

Багато спеціалістів визнають важливу роль функції заміщення. На сьогодні функціонування кредитних засобів обігу вже не носить характеру тимчасового заміщення реальних грошей: перманентні процесії кредитування в результаті приводять до істотної економії суспільних витрат грошового обігу в цілому.

При більш детальному розгляді кредитних відносин можна обґрунтувати виділення більшої кількості функцій, зокрема:

- акумуляцію тимчасово вільних ресурсів;

- розподілення залучених коштів між позичальниками;

- емісійну;

- контрольну та ін.

Не менш важливе значення має виділення меж кредиту як економічного явища, в яких він об'єктивно зберігає свою сутнісну специфіку. У протилежному разі надлишкове кредитування, як і недостатність кредитних вкладень (тобто порушення економічно обґрунтованих меж) спричиняє негативний вплив на суспільно-економічні відносини в цілому. Виділяють зовнішні та внутрішні межі кредиту. Зовнішні межі відображають межі відносин стосовно акумуляції та розміщення кредитних ресурсів у цілому. Вони залежать в основному від таких факторів:

- рівня розвитку виробництва;

- обсягу і структури кредитних ресурсів;

- соціально-економічної політики;

- системи ціноутворення і рівня цін;

- форми кредитних відносин;

- структури кредитної системи;

- фінансового стану суб'єктів господарювання.

Внутрішні межі відображають припустиму міру розвитку окремих форм кредиту в його зовнішніх межах, що обумовлено специфікою прояву різних типів кредитних відносин.

З точки зору виконання основних функцій кредиту виділяються такі функціональні межі: перерозподільча та емісійна. Перша є не що інше, як об'єктивно обґрунтований обсяг кредитних ресурсів. Фактично вона підкреслює глибокий зв'язок операцій із залучення ресурсів і активних операцій банків. Друга межа визначає емісійні кредити, які виділяються під наступні витрати, під ще не вироблену продукцію, справляючи в результаті вплив на сукупну кількість грошей в обігу. Вона залежить від співвідношення між попитом суспільства на додаткові платіжні засоби та можливостями банківської системи щодо випуску кредитних грошей в обіг.

Практичні засади кредитних відноснії в Україні, форми і види кредитів, принципи та умови банківського кредитування визначаються відповідними нормативними актами Національного банку України. Так, згідно з Положенням НБУ «Про кредитування», затвердженим постановою Правління НБУ №246 від 28 вересня 1995 р., кредит - це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.

Банківські кредити поділяються на види за такими ознаками:

- строки користування;

- забезпечення;

- ступінь ризику;

- методи надання кредиту;

- строки погашення.

Відповідно до строків користування виділяють короткострокові, середньострокові та довгострокові кредити.

Короткострокові кредити надаються банками на термін до 1 року в разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у підприємств у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпеченими надходженнями коштів у відповідному періоді. Середньострокові кредити надаються терміном до З років на оплату підприємствами обладнання, поточні витрати, фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити (понад 3 роки) можуть надаватись для формування основних фондів, здійснення витрат на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, приватизацію тощо.

За забезпеченням кредити поділяються на забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації) та незабезпечсні (бланкові).

За ступенем ризику розрізняють стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання - кредити, що надаються у разовому порядку; відповідно до відкритої кредитної лінії; гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання).

За строками погашення - кредити, що погашають водночас; у розстрочку; достроково; з регресією платежів; після закінчення обумовленого періоду.

Основними умовами надання банками кредитів суб'єктам господарювання є забезпеченість, Іюверненість, строковість, платність та цільова спрямованість.

Принцип забезпеченості означає наявність у банку права та можливостей захисту своїх інтересів у вигляді одержання відповідних засобів забезпечення наданого кредиту (застава, гарантія, поручительство тощо).

Принцип поверненості, строковості та платності означає, що кредит має бути повернений позичальником б'анку у визначений строк зі сплатою відповідного процента за користування ним.

Цільовий характер кредитування передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором. Юридичні особи - резиденти України можуть одержувати кредити як в національній, так і в іноземній валюті для здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами.

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом безпосередньої оплати платіжних документів або шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції. Погашення кредиту і нарахованих за ним процентів здійснюється позичальником з поточного рахунка.

1.2 Організація кредитної діяльності банку

Незаперечним є твердження, що правильна організація процесу банківського кредитування, розробка ефективної та гнучкої системи управління кредитними операціями виступають основою фінансової стабільності й ринкової стійкості комерційних банків (враховуючи те визначальне місце, яке посідають кредитні операції в портфелі банківських активів).

У сучасних умовах з метою забезпечення організації ефективної кредитної діяльності комерційні банки розробляють власну внутрішню кредитну політику та впроваджують практичні механізми її реалізації.

Кредитна політика банку визначає завдання й пріоритети кредитної діяльності банку, засоби і методи їх реалізації, а також принципи і порядок організації власне кредитного процесу. Кредитна політика створює основу організації процесу банківського кредитування відповідно до загальної ринкової стратегії діяльності банку та повинна чітко визначати цілі кредитування, відповідне документально-методичне забезпечення та правила їх реалізації.

Кредитна політика розробляється з урахуванням стратегії і тактики банку в галузі управління активними операціями та визначає основні напрямки кредитної діяльності:

- стандарти і критерії діяльності банківських працівників, що відповідають за видачу кредитів;

- основні дії менеджерів, що приймають стратегічні рішення щодо кредитування;

- принципи оцінки та контролю за якістю управління кредитною діяльністю у банку.

2. Кредит і його функції

Об'єктивні відхилення фактичної потреби господарюючих суб'єктів у фінансуванні їх господарської діяльності від наявності (надлишку або нестачі) вільних ресурсів залежать від багатьох факторів, серед яких: капіталомісткість виробничої діяльності; сезонність виробництва; співвідношення між тривалістю виробництва та тривалістю обігу продукції, коливання цін на неї; оберненість дебіторської заборгованості та ін. У зв'язку з цим з'являється можливість заповнювати тимчасову нестачу коштів одних господарюючих суб'єктів за рахунок тимчасового надлишку коштів інших. Очевидно, що для реалізації цієї можливості необхідні відповідні економіко-правові умови.

З одного боку, сама природа кредитної угоди зумовлює необхідність майнової відповідальності її учасників за виконання прийнятих на себе зобов'язань. З іншого, обов'язкова умова виникнення кредитних відносин - це збігання інтересів кредитора і позичальника. Вирішальне значення при цьому має узгодження таких характеристик, як забезпеченість позики, термін кредитування, рівень процентної ставки, наявність альтернативних варіантів фінансування та розміщення коштів.

Кредит як самостійна економічна категорія виконує важливі функції в економіці. Визначення і трактування окремих функцій кредиту залежить від методологічних підходів до аналізу кредитних відносин. Так, на макроекономічному рівні виділяються перерозподільча функція та функція заміщення готівкових коштів кредитними засобами.

Очевидно, що ринковий механізм перерозподілу кредитних ресурсів мас цілу низку переваг перед іншими способами розміщення грошових коштів. По-перше, обсяг кредитних ресурсів за своїм потенціалом значно перевищує, наприклад, обсяг ресурсів, які розподіляються через бюджетну сферу. По-друге, повернепість кредиту дозволяє надавати ресурси в позику багатократно, що також розширює можливості функції перерозподілу. Нарешті, не можна не виділити перевагу оперативності ринкового розподілу кредитних ресурсів порівняно з тією ж бюджетною сферою.

Багато спеціалістів визнають важливу роль функції заміщення. На сьогодні функціонування кредитних засобів обігу вже не носить характеру тимчасового заміщення реальних грошей: перманентні процесії кредитування в результаті приводять до істотної економії суспільних витрат грошового обігу в цілому.

При більш детальному розгляді кредитних відносин можна обґрунтувати виділення більшої кількості функцій, зокрема:

- акумуляцію тимчасово вільних ресурсів;

- розподілення залучених коштів між позичальниками;

- емісійну;

- контрольну та ін.

Не менш важливе значення має виділення меж кредиту як економічного явища, в яких він об'єктивно зберігає свою сутнісну специфіку. У протилежному разі надлишкове кредитування, як і недостатність кредитних вкладень (тобто порушення економічно обґрунтованих меж) спричиняє негативний вплив на суспільно-економічні відносини в цілому. Виділяють зовнішні та внутрішні межі кредиту. Зовнішні межі відображають межі відносин стосовно акумуляції та розміщення кредитних ресурсів у цілому. Вони залежать в основному від таких факторів:

- рівня розвитку виробництва;

- обсягу і структури кредитних ресурсів;

- соціально-економічної політики;

- системи ціноутворення і рівня цін;

- форми кредитних відносин;

- структури кредитної системи;

- фінансового стану суб'єктів господарювання.

Внутрішні межі відображають припустиму міру розвитку окремих форм кредиту в його зовнішніх межах, що обумовлено специфікою прояву різних типів кредитних відносин.

З точки зору виконання основних функцій кредиту виділяються такі функціональні межі: перерозподільча та емісійна. Перша є не що інше, як об'єктивно обґрунтований обсяг кредитних ресурсів. Фактично вона підкреслює глибокий зв'язок операцій із залучення ресурсів і активних операцій банків. Друга межа визначає емісійні кредити, які виділяються під наступні витрати, під ще не вироблену продукцію, справляючи в результаті вплив на сукупну кількість грошей в обігу. Вона залежить від співвідношення між попитом суспільства на додаткові платіжні засоби та можливостями банківської системи щодо випуску кредитних грошей в обіг.

Банківські кредити поділяються на види за такими ознаками:

- строки користування;

- забезпечення;

- ступінь ризику;

- методи надання кредиту;

- строки погашення.

Відповідно до строків користування виділяють короткострокові, середньострокові та довгострокові кредити.

Короткострокові кредити надаються банками на термін до 1 року в разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у підприємств у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпеченими надходженнями коштів у відповідному періоді. Середньострокові кредити надаються терміном до З років на оплату підприємствами обладнання, поточні витрати, фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити (понад 3 роки) можуть надаватись для формування основних фондів, здійснення витрат на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, приватизацію тощо.

За забезпеченням кредити поділяються на забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації) та незабезпечсні (бланкові).

За ступенем ризику розрізняють стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання - кредити, що надаються у разовому порядку; відповідно до відкритої кредитної лінії; гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання).

За строками погашення - кредити, що погашають водночас; у розстрочку; достроково; з регресією платежів; після закінчення обумовленого періоду.

Основними умовами надання банками кредитів суб'єктам господарювання є забезпеченість, Іюверненість, строковість, платність та цільова спрямованість.

Принцип забезпеченості означає наявність у банку права та можливостей захисту своїх інтересів у вигляді одержання відповідних засобів забезпечення наданого кредиту (застава, гарантія, поручительство тощо).

Принцип поверненості, строковості та платності означає, що кредит має бути повернений позичальником б'анку у визначений строк зі сплатою відповідного процента за користування ним.

Цільовий характер кредитування передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором. Юридичні особи - резиденти України можуть одержувати кредити як в національній, так і в іноземній валюті для здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами.

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом безпосередньої оплати платіжних документів або шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції. Погашення кредиту і нарахованих за ним процентів здійснюється позичальником з поточного рахунка.

Незаперечним є твердження, що правильна організація процесу банківського кредитування, розробка ефективної та гнучкої системи управління кредитними операціями виступають основою фінансової стабільності й ринкової стійкості комерційних банків (враховуючи те визначальне місце, яке посідають кредитні операції в портфелі банківських активів).

У сучасних умовах з метою забезпечення організації ефективної кредитної діяльності комерційні банки розробляють власну внутрішню кредитну політику та впроваджують практичні механізми її реалізації.

Кредитна політика банку визначає завдання й пріоритети кредитної діяльності банку, засоби і методи їх реалізації, а також принципи і порядок організації власне кредитного процесу. Кредитна політика створює основу організації процесу банківського кредитування відповідно до загальної ринкової стратегії діяльності банку та повинна чітко визначати цілі кредитування, відповідне документально-методичне забезпечення та правила їх реалізації.

Кредитна політика розробляється з урахуванням стратегії і тактики банку в галузі управління активними операціями та визначає основні напрямки кредитної діяльності:

- стандарти і критерії діяльності банківських працівників, що відповідають за видачу кредитів;

- основні дії менеджерів, що приймають стратегічні рішення щодо кредитування;

- принципи оцінки та контролю за якістю управління кредитною діяльністю у банку.

Оцінка вартості кредиту - основна функція керування кредитним портфелем, правильне виконання якої забезпечує максимізацію доходів банку. Найчастіше оцінка вартості кредиту не відображає реальну вартість кредитних ресурсів. Звичайно помилки виникають, коли не враховуються:

* непрямі витрати;

* витрати, обумовлені різним рівнем ризику;

* накладні (загольнобанківські) витрати, наприклад, витрати на маркетинг і зміст апарата керування. У ряді випадків банки встановлюють процентні ставки по кредитах на основі середньої вартості залучення позикових коштів, а не на основі того, який ринковий відсоток у момент висновку кредитного договору. Такий підхід може швидко знизити прибутковість, як тільки можливості залучення дешевих внесків населення і використання інших подібних джерел кредитних ресурсів будуть цілком вичерпані. Представлена модель відображає основні елементи ціноутворення на основі базової ставки, що враховує додаткові витрати.

Кредитний механізм - сукупність взаємопов'язаних прийомів та способів, що забезпечують реалізацію на практиці об'єктивних функцій кредиту як економічної категорії та дотримання принципів кредитування.

Основними елементами кредитного механізму є:

1. Суб'єкти кредитування.

2. Об'єкти кредитування.

3. Форми кредитування.

4. Механізм надання чи погашення позик.

5. Система формування кредитних ресурсів та їх резервування.

6. Система формування та використання резервів із відшкодування можливих втрат від кредитної діяльності.

7. Економічний контроль та банківський нагляд за ходом та результатами кредитної діяльності.

Суб'єкти кредитування - особи, які беруть участь у процесі кредитування.

для отримання кредиту клієнт подає до банку такі документи

· заяву

· фінансово-економічну інформацію

· форми бухгалтерської звітності;

· показники дебіторської та кредиторської заборгованості;

· розрахунок економічної окупності об'єкта;

· відомості про спосіб забезпечення позики та ін.

Оцінка фінансового стану позичальника проводиться за такими показниками:

· обсяг реалізації продукції;

· прибутки і збитки;

· рентабельність;

· ліквідність активів;

· рух грошових коштів, стан рахунків;

· собівартість продукції;

· ліквідність, оцінка забезпечення та ін.

Об'єкти кредитування - певна частина вартості виробничих оборотних фондів та фондів обігу, основних виробничих фондів, яка формується за рахунок банківського кредиту.

До основних об'єктів кредитування можна віднести:

1. Додаткові потреби в коштах для оплати товарно-матеріальних цінностей і створення запасів для нормального режиму роботи.

2. Сезонні та несезонні затрати виробництва й обігу.

3. Потребу в додаткових коштах в зв'язку з тимчасовим їх замороженням.

4. Потребу для здійснення інвестицій в основні фонди.

Сучасна банківська практика використовує по суб'єктний метод кредитування, тобто на перше місце ставиться клієнт, надається перевага персональному підходу до позичальника. -

Форми кредитування та сфера їх застосування

Під формою кредитування розуміють вид банківського рахунка, який відкривається клієнтові при кредитуванні, де відображається рух кредитної заборгованості, що здійснюється за певними правилами, відповідно до нормативно-правової бази банку.

Основним видом плати за користування банківським кредитом є процент. Поряд з процентом банки можуть установлювати комісію, що застосовується як додатковий елемент ціни банківського кредитування. Комісія встановлюється, як правило, у тих випадках, коли в процесі кредитування банк виконує додаткову роботу, пов'язану з оформленням позички і контролем, або наглядом за здійсненням проекту, що кредитується. Комісія може сплачуватися окремо або додаватися до процента.

Рівень процентної ставки залежить від таких факторів:

- облікова ставка центрального банку;

- рівень інфляції;

- строк позички;

- ціна сформованих ресурсів;

- ризик;

- розмір позички;

- попит на банківські позички;

- якість застави;

- зміст заходів, що кредитуються;

- витрати на оформлення позички і контроль;

- ставка банку-конкурента;

- характер відносин між банком і клієнтом;

- норма прибутку від інших активних операцій. Вплив цих факторів на рівень процентної плати за користування банківськими позичками є взаємозв'язаним, тому важко визначити кількісне значення кожного з них, але враховувати їх у сукупності доцільно.

Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних банків є облікова ставка центрального банку, за якою останній здійснює рефінансування комерційних банків. Базова процентна ставка може бути або вищою, або нижчою облікової ставки. Якщо комерційний банк має дешеві ресурси (порівняно з обліковою ставкою), він має право встановлювати проценти за своїми позичками нижчі від облікової ставки.

Облікова ставка центрального банку залежить від характеру його грошово-кредитної політики, процентних ставок на міжнародному ринку позичкових капіталів, стану платіжного балансу країни і курсу національної валюти.

Грошово-кредитна політика центрального банку може бути спрямованою або на експансію, або на рестрикцію кредиту. Проводячи політику експансії, центральний банк зменшує облікову ставку, а при політиці рестрикції - підвищує її.

Якщо на міжнародному ринку позичкових капіталів норма процента змінюється, то відповідно змінюється й облікова ставка центрального банку.

Якщо в країні складається пасивний платіжний баланс і уряд не хоче допустити падіння курсу національної валюти нижче певного рівня, облікова ставка центрального банку звичайно підвищується для стимулювання залучення іноземного капіталу.

Рівень інфляції впливає як на облікову ставку Центрального банку, так і на ставки процента за позичками комерційних банків. Незважаючи на те, що Центральний банк встановлює позитивну процентну ставку (тобто з урахуванням інфляції), комерційні банки також враховують інфляційний фактор. Річ утім, що облікова ставка Центрального банку не змінюється часто, тому в періоди між її змінами і при інфляційній активності у комерційних банків виникає потреба враховувати ту інфляцію, яка не покрита обліковою ставкою.

Фактор терміну кредиту прямо пропорційно впливає на рівень процентної ставки за позичками банку. Чим триваліший термін користування, тим дорожчим для позичальника є кредит. Така залежність обумовлена двома причинами. По-перше, при тривалішому терміні позички більшим є ризик втрат від неповернення боргу і від знецінення коштів, переданих у позичку у зв'язку з інфляцією, що неминуча в ринковій економіці. По-друге, вкладення коштів довготривалого характеру, як правило, забезпечують відносно вищу віддачу.

Ціна сформованих банком ресурсів безпосередньо впливає на рівень процентної ставки за кредитами. Вона складається з депозитного процента й інших видів плати за куплені кредитні ресурси. Чим дорожче обходяться банку ресурси, тим, за інших рівних умов, вища норма позичкового процента.

Ризик - є невід'ємним атрибутом кредитування. Тут виникають кредитний і процентний ризики. Рівень цих ризиків залежить від виду позички і від порядку сплати процентів. Найризикованішими є незабезпечені (бланкові) позички. Ступінь ризику забезпечених кредитів залежить від повноти і якості застави. Чим вищий ступінь кредитного ризику, тим більша вірогідність для банку зазнати втрат від неповернення позичальником основного боргу і несплати процентів по ньому. Тому більш ризиковані позички видаються під вищий процент, аби компенсувати кредитору витрати від ризикованого розміщення коштів.

Розмір позички зворотно впливає на рівень процентної ставки. Звичайно її рівень нижчий при більших позичках, оскільки відносні витрати, пов'язані з кредитною послугою, тут нижчі. Крім того, великі позички надаються великим клієнтам, котрі, як правило, менше схильні до ризику банкрутства. Але з такого правила можуть бути і винятки. Банк може не зменшувати процентної ставки за великими кредитами, коли, за його розрахунками, це може призвести до підвищення ризику у зв'язку з погіршенням структури позичкового портфеля внаслідок порушення правила диверсифікації активів.

Попит на позички прямо впливає на рівень процентної ставки. Зростання попиту зумовлює підвищення процентної ставки за позичками. Але в умовах конкуренції між кредитними установами і боротьби за розширення ринку послуг банки можуть не зважати на це ринкове правило. Вони можуть не підвищувати рівень процентних ставок при зростанні попиту на кредит, керуючись тим, що нижчі процентні ставки за кредитами дадуть змогу залучити більшу кількість клієнтів і завоювати конкурентні переваги.

Якість застави зворотно впливає на рівень процентної ставки за позичками. Чим вона вища, тим, за інших рівних умов, відносно нижчою може бути процентна ставка за позичкою. Це пов'язано з тим, що якісніша застава зменшує ризик втрат у разі примусового погашення позички за рахунок її реалізації.

На рівень процентної ставки впливає зміст заходів, що кредитуються. Так, кредити, що опосередковують витрати, висока рентабельність яких є результатом спекулятивних дій позичальника, коштують звичайно дорожче тих, котрі забезпечують ефект, пов'язаний з виробництвом продукції, особливо сільського господарства.

Витрати на оформлення позички і контроль прямо впливають на рівень позичкового процента. Чим ці витрати більші, тим, за інших рівних умов вища норма процента за позичкою. Іноді витрати, пов'язані з кредитним процесом, не включаються у процентну ставку, а компенсуються стягненням з позичальника комісійних платежів

3. Вплив кредиту на капіталізацію грошових відносин

В даний час банківський кредит в розвинутих країнах має надзвичайно важливе значення для розвитку реального сектору економіки, оскільки залучення кредитних коштів для розвитку виробництва (звісно при умові раціонального їх використання) призводить до підвищення рентабельності власних коштів.

В Україні не державні кредитні відносини існують трохи більше десяти років. Проте позитивний досвід отриманий вітчизняними банками при кредитуванні господарюючих суб'єктів ще далекий від зарубіжного.

Склалось так, що в даний час основними інвесторами і кредиторами економіки країни є саме вітчизняні банківські установи. Вони по суті виконують функцію трансформації залучених і запозичених коштів в інвестиційні та кредитні ресурси. Причому левова частка припадає саме на кредитні вкладення. І основною проміжною ланкою, яка забезпечує раціональне вкладення таких коштів є якраз кредитний процес. А ефективна організація цього процесу сприяє якісному вкладанню кредитних коштів.

Перш за все, варто зазначити, що банки не приділяють достатньо уваги організації відносин зі позичальниками. Одним із способів організації таких відносин вважається якісна оцінка кредитоспроможності позичальника. Прибутковість і ліквідність банківських установ багато в чому залежить від фінансового стану клієнтів, оскільки зменшення ризику при здійсненні позичкових операцій можна досягнути тільки на основі вивчення кредитоспроможності клієнтів. Відповідно цьому завданню варто приділити більше уваги в процесі організації кредитного процесу.

Вітчизняні банки розробляють методики оцінки кредитоспроможності позичальника з урахуванням вимог вітчизняного законодавства. Критичний аналіз зазначених методик свідчить про суттєві їх недоліки:

· ігнорування галузевих особливостей об'єкта аналізу;

· довільність фіксування нормативних значень окремих показників;

· ігнорування чинника різної вагомості впливу окремих показників на загальні результати оцінки.

Через ці та інші недоліки застосування на практиці згаданих методик призводить до високого рівня помилковості фінансових рішень. Підтвердженням цього є значна кількість проблемних кредитів у кредитному портфелі вітчизняних комерційних банків.

В такому контексті основним завданням українських банків є боротьба за покращення і вдосконалення методик визначення кредитоспроможності позичальника.

Реалізація указаного завдання з огляду на розглянуті вище недоліки, представляється можливим у разі застосування в процесі оцінки кредитоспроможності позичальника такого важливого напрямку вдосконалення сфери аналітичної роботи як адаптація закордонних методик і підходів, що розроблені та ефективно використовуються в світовій банківській практиці при організації процесу кредитування.

На даний час в Україні широко застосовуються рейтингові методики оцінки кредитоспроможності позичальника, проте майже немає теоретико-методологічних напрацювань, присвячених використанню дискримінантного аналізу.

У теорії та практиці здебільшого розрізняють однофакторний і багатофакторний дискримінантний аналіз. На основі однофакторного дискримінантного аналізу загальний висновок про рівень фінансового стану підприємства робиться на підставі аналізу відповідності кожного з показників, включених у спеціально підібрану систему, їх граничним значенням.

Головна суперечність однофакторного дискримінантного аналізу полягає в тому, що значення одних показників може свідчити про позитивний розвиток підприємства, а інших - про незадовільний. Це унеможливлює об'єктивну оцінку фінансового стану. Одним із шляхів вирішення зазначеної проблеми є застосування багатофакторного дискримінантного аналізу. Метою такого аналізу є виведення та інтерпретація значення однієї залежної змінної за допомогою значень багатьох незалежних змінних. У процесі аналізу підбирають ряд показників, для кожного з яких визначається вага у так званій «дискримінантній функції». Величина окремих ваг характеризує різний вплив різних показників (змінних) на значення пояснювальної змінної, яка в інтегральному вигляді відображає фінансовий стан підприємства.

Найвідомішою в цьому плані є всесвітньо відома модель прогнозування фінансової неспроможності, розроблена американським економістом Е. Альтманом в 1968 році. Вона має ще одну назву - «розрахунок Z-показника» [61, с. 624].

Дана дискримінантна функція має такий вигляд:

Z = 1,2ЧК1 + 1,4ЧК2 + 3,3ЧК3 + 0,6ЧК4 + К5, (3.1)

де К1 = оборотний капітал: всього активів; (3.2)

К2 = (резерви + фонди спеціального призначення + цільові фонди +

нерозподілений прибуток): всього активів; (3.3)

К3 = результат від реалізації: всього активів;

К4 = (статутний капітал / позичений капітал): всього активів; (3.4)

К5 = виручка від реалізації: всього активів. (3.5)

Проаналізувавши 33 пари промислових підприємств Альтман зробив висновок щодо інтерпретації значень Z-показника. Альтман встановив, що при значенні Z від 1,81 до 2,67 модель не працює, і позначив цей інтервал як «зона невідомості» (див. табл. 3.1).

Таблиця 3.1. Значення «Z-показника»

Значення «Z»	Імовірність банкрутства
До 1,8	Висока
1,81-2,67	Не можна однозначно Визначити
2,67 і вище	Низька

Модель Альтмана дозволяє визначати загальну кредитоспроможність клієнтів і розподілити позичальників на дві потенційні групи: фірми-банкроти і фірми, що функціонують успішно. Але її основна цінність в тому, що модель дозволяє досить точно прогнозувати банкрутство фірми-позичальника за декілька років наперед. Таким чином «Z-оцінка» - це сигнал раннього попередження. Згідно з деякими джерелами точність прогнозування банкрутства за цією моделлю становить: за п'ять років до банкрутства - 36%; за чотири роки - 29%; за три роки - 48%; за два роки - 83%; за рік до банкрутства - 95% [77, с23]. Проте вона не дає бальної оцінки кредитоспроможності клієнтів і не може повністю замінити рейтингові моделі, які, на мою думку, краще підходять до реалій української економіки, де значну роль відіграють політичні і операційні ризики. Окрім того, вітчизняна економіка є надто зовнішньо-орієнтована і піддається значному впливу кон'юнктурних коливань зовнішніх ринків, що, в свою чергу, впливає і на кредитоспроможність господарюючих суб'єктів.

На нашу думку, що ця модель могла б використовуватись в якості додаткового інструменту при оцінці кредитоспроможності позичальників юридичних осіб на ряду з діючими в наших банках методиками. Це дало б змогу в певній мірі передбачати проблеми, що можуть виникнути в позичальника. А також, в силу своєї відносної простоти, ця методика могла б слугувати додатковим етапом перевірки достовірності даних отриманих в результаті рейтингової методики. І внаслідок співставлення результатів різнорідних методик можна було б виявити не лише потенційних фірм-банкротів, а й окреслити напрямки в яких виникли проблеми і в навіть причини виникнення таких проблем. Цьому посприяли б і коефіцієнти в моделі Альтмана, і відносні показники рейтингових методик.

Однак на нашу думку, невикористання дискримінантних моделей оцінювання фінансового стану підприємств у вітчизняній практиці можна пояснити недостатнім теоретико-методологічним забезпеченням дискримінантного аналізу. Адже безпосередньо використати в Україні західні напрацювання неможливо. Цьому заважають ряд причин. Варто зазначити, що параметри дискримінантної моделі Альтмана розраховані на основі специфічних базових масивів даних американської економіки, які відрізняються від українських. Іншою причиною є відмінність в побудові економіки України і Сполучених Штатів Америки, де домінують потужні корпорації з високим технологічним рівнем оснащення, а також розвинутий фондовий ринок, який є джерелом інформації про стан фірм. Вітчизняна економіка відрізняється помітно іншим рівнем розвитку і оснащеності, а також відмінною від США галузевою структурою. Тому, на нашу думку, необхідно провести дослідження основних груп фінансових показників, які використовуються у вітчизняній практиці, здійснити економетричний аналіз і моніторинг значної вибірки підприємств і, таким чином, розробити алгоритми дискримінантного аналізу для вітчизняних умов господарювання. При чому алгоритми необхідно розробляти індивідуально для кожної з галузей промисловості зокрема. Окрім того, для кожної із моделей необхідно буде розрахувати алгоритм інтерпретації значень інтегрального показника. Тільки розрахувавши такі параметри використання таких моделей стане можливим.

Попри всі негаразди, описана методика матиме ряд переваг над традиційними:

враховуватимуться галузеві особливості діяльності підприємства;

· зазначений методичний інструментарій є зручним у використанні, економічним, забезпечує швидку обробку аналітичної інформації;

враховуватиметься сучасна міжнародна практика оцінювання (подібні методики широко застосовуються в Європі і США); зокрема галузевий дискримінантний аналіз є основою оцінки кредитоспроможності позичальника більшістю західних банків тощо.

У перспективі зазначений підхід може застосовуватись не лише комерційними банками для оцінки кредитоспроможності позичальника, а й НБУ - в рамках реалізації політики активізації фондового ринку, рефінансування банків під заставу векселів та облігацій підприємств тощо [63, с. 27].

Важливим моментом в системі заходів із вдосконалення роботи комерційного банку з управління кредитним ризиком індивідуального позичальника є більш ретельний підхід до оцінки на рівні з показниками фінансового стану, ефективності господарської діяльності і грошового потоку також сукупності параметрів, котрі з не фінансового боку характеризують функціонування підприємства, надаючи комерційному банку можливість оцінити перспективи співробітництва з даним клієнтом з точки зору його ділової репутації. Даному аспекту аналітичної роботи банківськими установами нашої країни приділяється явно недостатня увага або ж відповідна оцінка має суто формальний характер попри те, що саме від аналізу інших параметрів діяльності позичальника значною мірою залежать перспективи використання ним позичених коштів та їх своєчасне повернення банку.

Підтвердженням цього може слугувати та роль, яка відводиться оцінці репутації позичальника у найбільш відомих методиках аналізу кредитоспроможності позичальника, застосовуваних комерційними банками розвинутих країн - PARSER і CAMPARI англійських клірингових банків та «правило п'яти сі» американських банківських установ. (див. Дод.М)

Перше місце, яке займає оцінка діловою репутації клієнта у наведених методиках вказує на важливість вихідних обставин попереднього аналізу «характеру» потенційного позичальника для будь-яких подальших дій банку з проведення аналізу основних параметрів функціонування підприємства. Врешті навіть попри те, що така оцінка має до деякої міри суб'єктивне спрямування, від неї має залежати принципове рішення, чи провадитимуть взагалі переговори з клієнтом з приводу видачі кредиту, адже у багатьох випадках об'єктивні можливості підприємства ефективно використовувати і своєчасно повертати позику банку визначається суб'єктивними якостями його керівництва.

За таких обставин вибір комерційним банком оптимальних напрямів оцінки репутації позичальника в процесі аналізу кредитоспроможності і їх ретельне дотримання на практиці може стати фактором суттєвого поліпшення аналітичної роботи у даній сфері, а відтак і підвищення організації кредитного процесу загалом.

Складність проведення аналізу репутації позичальника за вказаними напрямами на сьогодні зумовлена проблемою відсутності налагоджених каналів отримання інформації з джерел, котрі не залежать від даних, що представляються самим позичальником. Жодна, навіть сама досконала методика аналізу кредитоспроможності не дасть надійних результатів, якщо вихідна інформація буде недостатньо повною або ненадійною.

Очевидно є корисність зарубіжного досвіду у даній сфері, коли йдеться про діяльність на фінансовому ринку, пов'язану із збиранням і аналізом різноманітних даних про репутацію позичальників і наданням відповідної інформації комерційним банкам, що загалом вказує на необхідність активного розвитку даного елемента інфраструктури кредитної системи. На сьогодні ж доводиться констатувати, що українські комерційні банки обмежені в отриманні всебічної інформації про репутацію позичальників, позаяк можливості власних аналітичних служб і служб безпеки не є достатніми навіть для перевірки тих даних, що надаються клієнтами. У зв'язку з цим створення міжбанківського «інформаційного поля» на рівні з активізацією власних зусиль банківських установ з отримання і оцінки більшого обсягу не фінансової інформації про діяльність позичальників слід вважати необхідним напрямом удосконалення загальної системи заходів, що в кінцевому підсумку визначають зміст комплексного аналізу кредитоспроможності позичальника.

В деяких країнах роль інформаційного центру, який збирає, накопичує і систематизує інформацію відіграють спеціалізовані комерційні інститути, що діють в банківській сфері і мають ліцензію на такий вид діяльності - кредитні Бюро.

Проте організація таких інститутів в Україні на даний час, попри нагальну потребу в них, видається практично неможливою через відсутність Закону «Про захист банківської інформації»; недосконалість вітчизняного законодавства тощо. Так згідно зі статтею 60 Закону «Про банки і банківську діяльність» [1] інформація про позичальників, котрі мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими комерційними банками, в Україні вважається банківською таємницею; водночас статтею 62 того ж закону передбачено, що банки мають право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних при наданні кредитів (банківських гарантій).

При цьому варто зазначити, що з 27 червня 2001 року при Національному банку України створено єдину інформаційну систему обліку позичальників, які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими банками, яка налічує зараз 122 банки-учасники. Дана інформаційна система частково виконує функцію кредитного бюро, але тільки в частині «чорної» інформації, що стосується лише юридичних осіб. Занесена до бази даних загальна сума простроченої заборгованості за банківськими кредитами становить 3,01 млрд. грн. Частка прострочених позичок дорівнює близько 90% від загального обсягу прострочених кредитів по всій банківській системі України. Кількість заборгованостей, які обліковуються в системі становить 5,5 тисячі. [33, с. 8]

Даний реєстр позичальників динамічно розвивається. З метою вдосконалення механізму його функціонування підготовлено зміни до положення про Єдину інформаційну систему, які затверджено постановою Правління НБУ від 23.12.2003 року №573. За пропозиціями банків-учасників системи змінами передбачено доповнити базу даних відомостями про керівників і засновників ненадійних позичальників юридичних-осіб.

Попри те, на нашу думку, інформація, яку акумулює українська база даних про боржників є недостатньою для повної і реальної оцінки їх фінансового стану. Відтак ці дані слід було б доповнити реєстр даними:

· про платіжну історію всіх позичальників - навіть тих, що мають відмінну репутацію;

· даними про загальну суму боргів позичальниками (кількість кредитних рахунків позичальника в кредитних установах України і сальдо по них, споживчі кредити, кредити на купівлю автомобіля, іпотеки тощо);

· тривалість кредитної заборгованості: вважається, що чим довший час особа користується кредитами, тим краще вона вміє ними управляти і такий позичальник заслуговує на більшу довіру;

· типи кредитних продуктів, яким користувався і користується позичальник: чи це кредитна картка, чи одноразовий кредит, а може клієнт обслуговується за контокорентним рахунком. Ця інформація дає характеристику про статус клієнта;

· кількість запитів для отримання кредитних ліній поданих клієнтом за останні дванадцять місяців. І чим більше разів протягом даного періоду клієнт звертався до банку за отриманням кредиту, тим менш стабільним є його стан.

Доцільним, на нашу думку, було б присвоєння кредитного рейтингу позичальникам, як сум балів отриманих ними по кожній із вище вказаних груп, із встановленням частки кожної групи в загальному рейтингу.

У здоровому суспільстві з економічної і, як наслідок, із соціальної точки зору у визначенні таких рейтингів зацікавлені всі члени суспільства, за винятком тих, хто не хоче дотримуватись закону.

Зацікавленість як юридичних так і фізичних осіб полягає в намаганні отримати якомога вищий кредитний рейтинг, від чого залежить величина ставки кредиту, на яку може розраховувати позичальник. Аналогічно, кредитний рейтинг враховується страховими компаніями при наданні страхових послуг і визначенні сум страхового платежу.

Таким чином, можна зробити висновок, що кожній законослухняній особі вигідно, щоб велась її кредитна історія, тому що це сприяє заощадженню і економії її власних коштів. Відтак недостатність відомостей в банку про позичальника на момент укладання кредитної угоди, що в економічній літературі визначається як асиметричність інформації, веде до неефективного розподілу кредитних ресурсів. У цьому разі кредитор встановлює однакові кредитні ставки для всіх позичальників, що породжує проблему несприятливого вибору. Іншими словами, в умовах асиметричної інформації надійніші позичальники змушені сплачувати завищену винагороду за ризик, а ненадійні сплачують занижену. А оскільки ненадійні позичальники більше прагнуть одержати кредит, ніж платоспроможні, то знижується ефективність розподілу кредитних ресурсів. В наслідок погіршення загального стану в не фінансовому секторі оцінка ризиків і відбір позичальників ускладнюються, процентні ставки підвищуються, і це змушує платоспроможних позичальників піти з ринку. При цьому ненадійні у фінансовому плані позичальники згодні на високу плату, оскільки часто усвідомлюють свою неспроможність повернути кредит вчасно або взагалі не збираються його повертати. Наслідком цього стає або ризикована кредитна політика і загроза фінансовій стабільності самих кредиторів, або їх прагнення максимально скоротити строки кредитування попри наявність на ринку надійних позичальників.