Способи забезпечення повноти та своєчасності повернення позик: переваги та недоліки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ БАНКІВСЬКОГО БІЗНЕСУ

Кафедра банківської справи

КУРСОВА РОБОТА

на тему

“ Способи забезпечення повноти та своєчасності повернення позик:переваги та недоліки”

Виконав ст. групи ФБС-46

Тісногуз О.І.

Науковий керівник

Забчук Г.М.

Тернопіль-2012



План

Вступ

1. Процес кредитування :суть та етапи

2. Основні способи забезпечення повернення позик

2.1 Гарантії та поруки

2.2 Застава, її суть та види

2.3 Зміст та форми страхування кредитів

3. Переваги та недоліки способів забезпечення повернення позик в Україні

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Як і будь-який процес, що відбувається в економіці, процес кредитування підпорядкований визначеним принципам, що лежать в основі організації економічних відносин з приводу надання позики та визначають правила поведінки суб'єктів цих відносин, а саме банку та позичальника, в процесі здійснення кредитних операцій. Серед цих принципів виділяють принцип строковості, що вимагає повернення позички в строки, передбачені кредитною угодою, принцип цільового використання позики (вкладання запозичених коштів в конкретні економічні господарчі процеси), принцип платності, а саме той, що за користування позичених вартістю позичальником має бути сплачено кредитору, крім основної суми позики, додаткову суму у вигляді відсотку.

Наведення вище принципів кредитування може здатися тривіальним, але тільки на перший погляд, оскільки дотримання останнього принципу, а саме принципу забезпечення кредитів, що полягає у відповідності між вартістю забезпечення та заборгованістю по позичці, є основною передумовою для вдалого здійснення кредитної операції для кредитора, особи, що несе ризик по цій операції, але лише в єдності з іншими вищезазначеними принципами.

Банально, як на мій погляд, ще на початку казати про важливість даного принципу, особливо беручи до уваги стан справ у сфері банківського кредитування в Україні, дивлячись на велику кількість неповернутих кредитів в недалекому минулому становлення ринкової економіки в нашій країні та стан справ на сьогоднішній день. Важливість дотримання зазначеного принципу ні в кого з фахівців, вітчизняних чи зарубіжних, не викликає на сьогоднішній день сумнівів.

У зв'язку з цим виникає питання стосовно природи забезпечення кредиту та вибору найкращого способу здійснення цього самого забезпечення, який би задовольнив вимоги та потреби як кредитора, так і позичальника, відповідав би в повній мірі своєму призначенню захисту інтересів кредитора, та не завдавав би шкоди фінансовому та майновому стану й діловій репутації позичальника.

Застава товарно-матеріальних цінностей, цінних паперів, гарантія,порука, переуступка (цесія) на користь банку вимог та рахунків позичальника до третьої особи, страхування відповідальності позичальника та фінансового ризику кредитора, - як бачимо, в банківській практиці використовується досить багато різноманітних форм та способів забезпечення кредитів.



Процес кредитування : суть та етапи

Процес банківського кредитування -- це сукупність певних дій банку, пов'язаних із наданням і поверненням кредиту. 

Цей процес складається з певних етапів, кожний з яких, окремо, забезпечує розв'язання локальної задачі і разом досягається головна ціль позичкових операцій -- їх надійність і прибутковість для банку. 
Основна робота з організації кредитного процесу в банку може бути подана у вигляді таких етапів. 

1 етап. Формування портфеля кредитних заявок; 

2 етап. Проведення переговорів із потенційним клієнтом; 

3 етап. Прийняття рішення про доцільність надання кредиту та форму його надання; 

4 етап. Оформлення кредитної справи; 

5 етап. Робота з клієнтом після отримання ним позики; 

6 етап. Повернення кредиту з процентами і закриття кредитної справи. 

До першого етапу входять збір інформації про попит на кредит, її аналіз та попередній відбір заявок. При цьому повинен бути дотриманий основний принцип: вся інформація про потенційних позичальників, що надходить до банку, повинна письмово фіксуватиcя кредитними працівниками та містити такі відомості: 

-- короткий зміст кредитованого проекту; 

-- обсяг запитуваного кредиту; 

-- вид та строк позики; 

-- пропоноване забезпечення. 

Також до заявки додається пакет документів, що містить: 

-- засновні документи позичальника; 

-- картку зі зразками підписів уповноважених осіб та печатки; 

-- фінансовий звіт (баланс та звіт про прибутки та збитки); 

-- техніко-економічне обґрунтування або бізнес-план; 

-- контракти та угоди на проект, що кредитується; 

-- супутня документація на пропоноване забезпечення. 

При надходженні до банку великої кількості заявок така інформація створює передумови для попереднього відбору найбільш привабливих пропозицій, а також дає можливість наповнювати інформаційний портфель кредитних заявок для подальшої роботи з ними. Працівник кредитного відділу відіграє роль продавця і експерта у процесі надання позики. 

На підставі заповнених та наявних даних слід отримати інформацію про потенційного клієнта. У першу чергу перевірці підлягають засновники фірми, її керівники та головний бухгалтер. Особливу увагу необхідно звернути на ті підприємства та фірми, до яких вони мають або мали стосунок. Вельми бажано також перевірити інформацію щодо кредитів, отриманих фірмою раніше. Усі відомості, наявні у картці реєстрації позичальника, аналізуються та звіряються з базою даних. Дані, що не збігаються, уточнюються в ході інтерв'ю з позичальником. За необхідності можна довідатись про його фінансовий стан в обслуговуючому того банку. 

На другому етапі головна мета банку -- кінцеве визначення кредитоспроможності та фінансового стану клієнта з метою укладення кредитної угоди на найбільш вигідних для банку умовах. Під час переговорів з позичальником кредитний працівник повинен отримати якомога чіткіше уявлення про ступінь поміркованості рішення щодо позички; проаналізувати, наскільки обґрунтована сума позики; з'ясувати рівень врахування можливих несприятливих зовнішніх факторів для того, аби забезпечити безумовне вчасне повернення позики. 

У ході розмови інтерв'юерові не слід прагнути з'ясувати всі аспекти роботи фірми-позичальника. Він повинен зконцентрувати увагу на ключових, базових питаннях, що становлять найбільший інтерес для банку. Запитання поділяються на п'ять груп: 

-- відомості про фірму; 

-- відомості щодо планованого кредиту; 

-- відомості, пов'язані з погашанням кредиту; 

-- відомості щодо забезпечення кредиту; 

-- відомості про зв'язки клієнта з іншими банками. 

Враховуючи велику значимість цього етапу, в багатьох установах банків створюють спеціальні підрозділи, які називаються відділом чи сектором економічного аналізу. 

У таких установах банків існує спеціальний працівник у галузі аналізу. 
Під час експертизи кредитної заявки використовують різні джерела інформації: 

-- матеріали, одержані безпосередньо від позичальника у складі кредитної заявки: звітність, клопотання на отримання кредиту, економічне обґрунтування проекту, що буде прокредитований, або бізнес-план; 

-- відомості про клієнта, що знаходяться в архіві банку (це стосується клієнтів, котрі вже обслуговувалися в даному банку) -- це статистичні матеріали згруповані за певними статистичними ознаками, і бухгалтерська звітність (про заборгованість по кредитах, про погашення кредитів, про прострочені борги, про ранішні відносини з банком); 

-- інформація про клієнта, одержана за межами даного банку (інформація податкової служби, фінансового відділу окремого регіону і т. ін.). 

Вивчаючи кредитну заявку, банк може також здійснювати на місці цільові перевірки, які стосуються майбутнього кредиту. Під час відвідувань клієнта з'ясовуються ті питання, які не обговорювалися на попередній бесіді з клієнтом, оцінюється рівень компетентності працівників, що очолюють служби клієнта, які причетні до реалізації заходу, що кредитується, вивчається стан майна позичальника. 

Після розмови з позичальником кредитний працівник у письмовому вигляді підсумовує отримані відомості і приймає рішення: продовжувати роботу з клієнтом чи відмовити йому. Якщо пропозиція клієнта розходиться в якихось важливих аспектах із принципами та положеннями політики, яку провадить банк у галузі кредитних операцій, заявка рішуче відхиляється. Якщо ж кредитний працівник за підсумками попереднього інтерв'ю вирішує продовжувати роботу з клієнтом, то за методикою, прийнятою банком, провадиться оцінка кредитоспроможності позичальника та визначається ступінь ризику даного кредиту. 

Оцінку ризику слід визначати опираючись на обчислення показників балансу позичальника, рекомендованих Національним банком України, та «Положенням про резервування», розробленим комерційним банком. 
Коли все вищезазначене зроблено, працівник банку складає певне заключення, в якому відображаються всі критерії оцінки кредитоспроможності за певними напрямками і робиться загальний висновок щодо кредитоспроможності потенційного позичальника та рівня ризику стосовно запитуваного кредиту. 

На третьому етапі банк провадить підготовку до складання кредитної угоди. Третій етап можливий лише за умови позитивного закінчення другого етапу, тобто оцінки кредитоспроможності та ризику. 

Третій етап має назву «структурування позички». У процесі структурування банк визначає основні параметри позички: вид кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі та погашення, ціну позики та інше. 

Правильне визначення виду кредиту має важливе значення для обґрунтування реальних джерел погашення позички. Якщо кредит надається на формування оборотного капіталу клієнта і відноситься до короткострокових, то джерелом його погашення будуть поточні грошові надходження, які надійдуть після реалізації проекту, що прокредитований. 

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичальника, є, як правило, довгостроковим і повинен бути повернений за рахунок прибутку від експлуатації прокредитованого проекту. 

Важливе значення у структуруванні позички має правильно визначена сума кредиту. Заниження її може привести до порушення строків повернення, оскільки об'єкт, що кредитується, не буде завершений в строк, а завищення призведе до нецільового використання надлишково oтриманих в банку коштів, а це викличе проблеми при розрахунках із банком. 

Приблизно до таких же наслідків призводять і помилки у визначенні строків кредиту. Якщо будуть встановлені занадто напружені строки кредитування, позичальник може опинитися з браком коштів, що може призвести до спаду у виробництві через невиконання запланованих заходів. 

Якщо строки кредиту виявляться занадто ліберальними, тобто завеликими, то це буде стримувати віддачу від позички на більш тривалий час, і клієнт буде користуватися неконтрольованим із боку банку капіталом. 
При структуруванні кредиту велике значення надається достатності та якості забезпечення кредиту. 

Пріоритет при цьому, як правило, надається забезпеченню кредиту майном, проте окрім застави може бути використана гарантія, запорука, іпотека, переуступка договорів і т. д. 

При визначенні основних параметрів кредиту заслуговують на увагу і такі з них, як порядок надання та погашення кредиту, встановлення плати за кредит. 

Визначення плати за кредит залежить від політики, яку банк провадить у галузі кредитування в даному періоді, і, якщо згідно з цією політикою не передбачено конкретні обмеження в рівнях процентної ставки за кредит, цей елемент позички може бути об'єктом обговорення і компромісу. 

Далі угода розглядається юристами банку, котрі звертають особливу увагу на відповідність наявних контрактів і угод чинному законодавству та на можливість успішного вирішення питання повернення коштів у разі невиконання позичальником кредитного договору. 

За наявності позитивного висновку юристів пакет документів перевіряється службою безпеки банку. Ключовими моментами даної перевірки є: 

перевірка контрактів та угод, що стосуються даного кредитованого проекту, визначення надійності та платоспроможності партнерів позичальника; 

отримання та уточнення конфіденційної інформації про всіх юридичних та фізичних осіб, стосовних даного кредитного проекту; 

перевірка фінансової стабільності гаранта (поручителя) та встановлення його зв'язків з позичальником; 

аналіз отриманої інформації та визначення можливості неповернення позичальником кредиту. 

Ґрунтуючись на аналізі наявної та отриманої інформації, служба безпеки банку дає свої висновки про ступінь ризику даного кредиту. 

Повний пакет документів подається керівництву банку для прийняття остаточного рішення та укладання кредитного договору або відмови клієнтові. 

На четвертому етапі банк після закінчення роботи щодо структурування позички приступає до переговорів з клієнтом про укладання договору. 

Посадова особа, яка веде переговори з клієнтом відносно кредиту, повинна довести до нього обов'язкові умови майбутньої кредитної угоди, без виконання яких позичка не може бути надана, і ті умови, відносно яких може бути досягнутий компроміс. 

Обов'язковою умовою, наприклад, може бути наявність майнового забезпечення або гарантії третьої особи, якщо їх відсутність може призвести до неповернення кредиту. 

Умовою, щодо якої може бути досягнутий компроміс, як правило, виступає процентна ставка, розмір комісії та інше. 

Після вирішення всіх питань і узгодження всіх параметрів майбутньої кредитної угоди робляться відповідні висновки щодо кредиту. Цей висновок за підписом начальника кредитного відділу подається на розгляд кредитного комітету або комісії банку. Після позитивного рішення цього органу відбувається підписання кредитної угоди з боку керівництва банківської установи і клієнта. Після цього на підставі внутрішнього розпорядження банку відкривається позичковий рахунок, з якого і провадиться видача кредиту. При цьому указуються всі реквізити, характеристика рахунка (вид рахунка, сума кредиту, порядок видачі і погашення тощо). 

Видача кредиту може здійснюватися одноразово або частинами у строки, визначені у кредитній угоді. 

Зараховуватися кредит може на поточний рахунок клієнта або перераховуватися на рахунки господарюючих партнерів позичальника, може використовуватися також в іншому порядку, передбаченому в кредитній угоді, наприклад, шляхом одержання готівки. У більшості варіантів позичка при її наданні зараховується на поточний рахунок позичальника. 

При споживчому кредиті видача його здійснюється переважно готівкою, а при наданні кредиту на капітальні затрати (на будівництво житла та ін.) -- видача здійснюється в безготівковому порядку. 

Видача позички оформляється розпорядженням кредитного відділу операційному відділу установи банку. 

Повернення кредиту здійснюється за ініціативою клієнта, тобто позичальника, на підставі його платіжних доручень, або на підставі оголошень внесення готівки. 

Якщо в процесі кредитування відбулися певні зміни в умовах здійснення проекту, що кредитується, з незалежних від позичальника причин, і це призвело до додаткової потреби в кредиті, банк може задовольнити її на умовах укладання додаткової кредитної угоди. 

У кредитній угоді передбачаються також, як правило, окремі форс-мажорні обставини, які дають гарантії банку і клієнту на випадок втрат внаслідок незалежних від них обставин. 

З метою контролю за своєчасним поверненням позички і забезпечення нарахування процентів по ній облік кредитних операцій здійснюється на окремих позичкових рахунках, а саме: 

* звичайний позичковий рахунок; 

* спеціальний позичковий рахунок; 

* конкорентний позичковий рахунок; 

* поточний рахунок з овердрафтом. 

Режим дії цих рахунків дещо відрізняється. Так звичайний позичковий рахунок і спеціальний відрізняються між собою особливостями функціонування, а саме: 

-- спеціальний позичковий рахунок відкривається, коли клієнт постійно користується кредитом; 

-- при видачі кредиту зі спеціального позичкового рахунка відкривається кредитна лінія; 

-- видача кредиту здійснюється в межах кредитної лінії по мірі необхідності; 

-- кожна видача кредиту не оформлюються документами; 

-- погашення кредиту здійснюється шляхом зарахування виручки в кредит (Кт) цього рахунка. 

Простий позичковий рахунок застосовується для кредитування разових проектів. Режим його дії такий: 

-- видача і погашення кредиту провадиться у разовому порядку; 

-- кожна видача кредиту оформлюється документами; 

-- виручка зараховується на поточний рахунок позичальник; 

-- кредит погашається шляхом перерахування коштів із поточного рахунка на позичковий. 

Як по простому позичковому рахунку так і по спеціальному може бути тільки дебетове сальдо. 

Режим дії спеціального позичкового рахунка і контокорентного схожі. Різниця лише в тому, що на спеціальному позичковому рахунку може бути тільки дебетове сальдо, а не контокорентному як дебетове так і кредитове. 

Режим дії контокорентного рахунка і поточного рахунка з овердрафтом один і той саме. Різниця між ними полягає лише в тому, що з контокорентного рахунка видається кредит юридичним особам на виробничі потреби, а з поточного рахунка видається кредит фізичним особам на споживацькі цілі. 

На п'ятому етапі банк провадить роботу з клієнтом вже після отримання ним позики. Ця робота передбачає проведення контролю за виконанням кредитного договору та пошук нових форм співпраці з клієнтом. У процесі контролю працівники кредитного відділу використовують різноманітні джерела інформації (інформацію самого банку, інших фінансових інститутів, позичальника). Банк вживає заходів реалізації повернення позики, контролює регулярне надходження процентів за користування нею, провадить перевірки (планові та позапланові) на місцях зі складанням акта перевірки. В ході цих перевірок контролюється відповідність фактичного витрачання позики на її цільове призначення, передбачене кредитною угодою, перевіряються накладні, угоди купівлі-продажу товарно-матеріальних цінностей і т. д., здійснюється аналіз грошових потоків клієнта. 

У разі погіршення фінансового стану клієнта та виникнення ризику неповернення позики кредитний працівник ставить до відома керівництво для того, щоб можна було вжити відповідні заходи. Заходи захисту від неповернення кредиту розглянуті нами раніше в темі «Кредитний ризик як складова частина банківських ризиків». 

Шостий етап -- повернення кредиту з процентами та закриття кредитної справи -- завершальний етап кредитних взаємовідносин банку з позичальником. Випадки непогашення позик повинні щорічно аналізуватися (частіше слід розглядати випадки непогашення проблемних кредитів), при цьому вся інформація повинна бути скорегована. Останнє включає аналітичну оцінку позичальника та кредитних послуг, калькуляцію, дотримання кредитних угод і т. д. 

Неухильне і послідовне дотримання даних етапів дасть змогу більш ретельно контролювати кредитний процес та, як наслідок, забезпечити якість кредитного портфеля банку, а, отже, ефективність діяльності банківської установи в цілому.



2. Основні способи забезпечення повернення позик

2.1 Гарантії та поруки

Організація процесу кредитування при оформленні кредиту під поручительства третіх осіб.

Механізм надання позик містить у собі докладний аналіз планованої до кредитування операції, фінансового стану позичальника. 
Надаючи кредит, банк вимагає повної інформації про умови укладених позичальником договорів, про реальність надходження виручки, рентабельності операції. Як правило, кредити видаються під заставу нерухомості, товарних запасів, цінних паперів, поручительства банків.

Заявки на кредит розглядаються в середньому протягом 7 банківських днів з моменту надання клієнтом всіх необхідних документів. За прохання клієнта позикові кошти можуть бути перераховані як на його розрахунковий рахунок, так і безпосередньо на розрахункові рахунки його партнерів у оплату продукції або послуг. При необхідності позичальнику відкривається кредит на лінія.

Одним з найбільш розповсюджених способів забезпечення виконання кредитного зобов'язання є порука.

Поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати за виконання позичальником його зобов'язання повністю або частково. Порука можуть давати як юридичні, так і фізичні особи.

Для оформлення відносин за дорученням між поручителем та банком -кредитором підписується договір поруки.

На практиці зустрічаються три випадки укладення договору поручительства:

- після того, як підписаний кредитний договір між банком-кредитором і позичальником;

- до підписання кредитного договору. Це найбільш часто зустрічається випадок, коли банк домовляється про оформлення надання кредиту тільки після отримання поручительства за позичальника;

- одночасне підписання з кредитним договором тристоронньої договору поруки. Цей документ підписує банк-кредитор, позичальник та поручитель.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого порукою зобов'язання поручитель і боржник відповідають перед кредитором солідарно, якщо законом або договором поруки непередбачена субсидіарну відповідальність поручителя.

Банки вдаються до форми поручительства в двох випадках, маючи на увазі при цьому дві різні цілі: коли самі виступають гарантом, звичайно по зобов'язаннях інших банків 

- Щоб заробити комісійні; коли приймають поручительства по зобов'язаннях своїх позичальників,включаючи поручительства інших банків, - щоб забезпечити повернення видаються ними кредитів.

Якщо говорити про гарантії, які надають самі банки, то серед російських банків такі операції проводять поки небагато. До їх числа відноситься, наприклад, Інкомбанк. На прохання своїх клієнтів і при здійсненні власних операцій він може видавати самі різні види гарантій, самими поширеними з яких є: платіжні; належного виконання контракту, повернення авансу; тендерні та митні; під проекти;виставлення резервних акредитивів.

Вартість таких послуг банку складає декілька відсотків річних відсуми угоди.

Для їх отримання в банк слід надати заяву, техніко -економічне обгрунтування передбачуваної операції або проекту (таке ж, які при зверненні за кредитом) і прийнятне забезпечення. Таким забезпеченням можуть бути:розміщені або вже знаходяться на рахунках клієнта грошові кошти  (тому бажано, щоб, клієнт, за якого банк гарантує, мав розрахунковий рахунок у цьому ж банку), його зобов'язання підтримувати на рахунку якийсь незнижуваний залишок і право банку списувати відповідні суми при настанні гарантійного випадку;ліквідні активи клієнта, в тому числі нерухоме майно;доходи клієнта від гарантованої угоди або діяльності.

Банки не єдині учасники ринку гарантійних послуг. Разом з тим відомо, що банківські гарантії приймають значно охочіше, ніж поліси навіть першокласних страхових компаній, тому що, по-перше, рівень банківських комісій значно нижче страхових премій, по-друге, надійні банки виконують свої гарантійні зобов'язання на першу вимогу, між тим як страхові компанії обумовлюють такі платежі масою додаткових документів і процедур.

Чи відрізняється банківська гарантія (порука) від однойменних зобов'язань інших учасників ринку?

Правове регулювання поруки (гарантії), як відзначає Л.  Єфімова, здійснюється статтями 203-209 ЦК РРФСР (статтями 361 - 379нового Цивільного кодексу) та п. 6 ст. 68 Основ цивільного законодавства. Згідно з п. 6 ст. 68 Основ цивільного законодавства  «Гарантія» і «порука» - синоніми.

Порука (гарантія), передбачене ст. 68 «Основ цивільного законодавства», є зобов'язанням акцесорних (додатковим) по відношенню до основного зобов'язання, яке воно забезпечує. Тому його дію ліквідується, якщо основне зобов'язання припинилося у зв'язку з сплатою боргу або за інших обставин, зазначених у законі (новація,залік, прощення боргу). Зменшення суми основного боргу тягне за собою зменшення обсягу відповідальності поручителя (гаранта). Якщо основний зобов'язання з яких-небудь причин виявиться недійсним, укладання договору поруки (гарантії) також не породить ніяких правових наслідків.

Є абсолютно інший вид гарантії - банківська гарантія,поширена в міжнародній практиці. Аналіз Уніфікованих правил про договірних гарантії (редакція Міжнародної торгової палати, 1978 р.)дозволяє зробити висновок, що банківська гарантія - самостійне одностороннє зобов'язання банку-гаранта, незалежне від забезпечуваного їм кредитного договору. Остання її особливість виражається в тому, що зменшення зобов'язання позичальника не тягне за собою зменшення обсягу відповідальності гаранта. Така гарантія використовується в якості забезпечення банківського кредиту. Гарантом є тільки банк. Саме так трактується банківська гарантія в новому ЦК РФ (статті 368 - 373).

Подібне гарантійне зобов'язання не знайоме російської банківської практиці.

Банк приймає гарантії (поручительства) тільки від надійних,фінансово стійких юридичних та фізичних осіб. Тому він в попередньому порядку повинен переконатися в їх спроможності як у фінансовому плані, так і з точки зору готовності виконати свої зобов'язання при настанні гарантійного випадку. При цьому необхідний диференційований підхід.

У даному аспекті гарантії бувають двох видів: не забезпечені і забезпечені. Перший вид означає, що гарантія (порука) даної особи приймається на основі довіри, оскільки зв'язку з ним підтримують сядавно, а репутація в нього бездоганна. Від всіх інших контрагентів необхідно вимагати доказів надійності і надання забезпечення. 

Вони, в свою чергу, вимагають індивідуального підходу: по відношенню до фізичних осіб можна скористатися даними про їх майно і доходи,методика визначення платоспроможності підприємств банкам відома, є свої відомі методики визначення фінансових станів банків, страхових компаній, фондів. Якщо фінансове положення гаранта викликає сумнів, банк повинен вимагати забезпечення його гарантій заставою майна.

Що ж стосується з'ясування готовності гаранта виконати при необхідності своє зобов'язання, то в цьому плані практикується використання двох засобів: по-перше, збір по можливості широкої та об'єктивної інформації про гаранта, по-друге, попередні зустрічі та бесіди з ним, у ході яких слід з'ясувати його умови і реальні наміри.

Необхідною вимогою до гарантій як до засобу забезпечення повернення кредитів є правильне оформлення відповідного документа 
(підписи, печатки тощо).

Єдиним обмеженням обсягу відповідальності гаранта була тільки та гранична сума гарантії,яку він спеціально зазначав у своєму зобов'язанні. Раніше банк-кредитор,який отримав такий лист, мав можливість списати з рахунку гаранта суму виданого ним кредиту в безакцептному порядку у випадку прострочення позичальника. 

Оскільки при оформленні гарантійного листа волю виражала тільки одна сторона - гарант, можна зробити висновок, що відносини гарантії встановлювалися одностороннім волевиявленням гаранта.

Найбільш правильним представляється розробка спеціального типового договору поруки. Якщо з якихось причин це неможливо,комерційний банк, що отримав гарантійний лист, повинен направити гаранту лист про акцепт його пропозиції.

Дуже часто в гарантійний лист включається термін дії гарантії в вигляді конкретної дати. Видається, що ця умова є незаконним. 
Відповідно до ст. 367 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом року з дня настання строку виконання зобов'язання не пред'явить позов до поручителя. Це граничний термін, встановлений імперативної нормою закону. Отже, сторони не має права ні зменшити, ні збільшити зазначений термін.

Особливо рекомендується перевіряти справжність гарантій, для чого в першу чергу слід звернутися до того, від чийого імені представлена гарантія. 
Такою перевіркою повинна займатися служба (відділ) економічної безпеки банку.

Примусове стягнення сум за договорами гарантії може здійснюватися трьома способами:в претензійно-позовному порядку;на підставі виконавчого напису нотаріуса;в безакцептному порядку (якщо відповідний пункт включений в текст договору гарантії).

Взагалі слід мати на увазі, що практика видачі і прийому гарантій 
(порук) вимагає високої юридичної грамотності, знання багатьох нюансів. Через незнання азів і тонкощів відповідного законодавства сторони часом несуть відчутні збитки. У зв'язку з цим незайвими будуть нижче наведені роз'яснення.

Підстава відмови страховика у виплаті страхового відшкодування банку можуть бути різні причини.

Однією з умов договору між банком, клієнтом і страховою компанією може бути записано і таке: клієнт зобов'язується повідомити страхової компанії про неповернення кредиту. Порушення цього пункту клієнтом також може привести до відмови виплачувати страхове відшкодування, навіть якщо страховий випадок настав. Підставою відмови в позові банком до страхових компаній може бути і прострочення позову.

Поширеною є і така помилка кредиторів. 

Пред'являти позов тільки до гаранта, вони часто забувають залучати до відповідальності своїх безпосередніх боржників. З різних причин гарантії доводять, що вони не зобов'язані платити. І якщо в позові відмовлено, то кредитори, щоб стягнути гроші зі свого боржника, повинні знову подавати справу до суду і платити ще раз держмито (10% від суму позову). І чекати, коли суд розгляне їхню справу.

Функція поручительства полягає в тому, що воно створює для кредитора більшу вірогідність реального задоволення його вимоги до боржнику із забезпеченого порукою зобов'язанню у випадку невиконання цього зобов'язання. Велика вірогідність досягається завдяки тому, що при поручительстві відповідальним перед кредитором стає поряд з боржником ще інша особа - поручитель. Крім того, можуть мати місце обставини, що збільшують таку можливість (наприклад, велика платоспроможність Поручителя в порівнянні з боржником).

В якості спеціального випадку поручительства може розглядатися вексельне поручительство (аваль).

Порука є договором і виникає в результаті угоди між кредиторами боржника (бенефіціаром) та його поручителем.

Договір поручительства є одностороннім, безоплатна й консенсуальних, носить безвідкличний характер. Поручитель не вправі без згоди кредитора односторонньо відмовитися від поручительства або змінити його умови.

Укладання договору поручительства породжує цивільно-правові відносини не тільки між кредитором і поручителем, але і між цим останнім і боржником. У поручителя і боржника виникають по відношенню один до одного взаємні права та обов'язки.

Обов'язок поручителя «відповідати за виконання зобов'язання боржником »не означає, що поручитель приймає на себе обов'язок виконати зобов'язання замість несправного боржника. Як правило,поручитель не має в своєму розпорядженні такою можливістю, якщо тільки мова не йде про грошового зобов'язання.

Є ряд зобов'язань, які взагалі не можуть бути виконані без особистої участі боржника. Тому поручитель по загальному правилу несе обов'язок відшкодувати в грошовій формі невиконане боржником і саме поручительство застосовується майже виключно як спосіб забезпечення грошових зобов'язань.

У разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Поручитель відповідає в тому ж обсязі, як і боржник, зокрема за сплату відсотків за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором. Особи, які спільно дали поручительство, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором.

Солідарність не є ознакою договору поручительства. У договорі може бути встановлено, що поручитель несе субсидіарну 
( «Запасну") відповідальність за боржника: у такому випадку до звернення з вимогою до поручителя кредитор повинен вжити заходів для одержання боргу від головного боржника. Якщо умова про субсидіарної відповідальності в договірне включено, поручитель відповідає солідарно з боржником.

У самому визначенні договору передбачено можливість встановлення поручительства за виконання боржником зобов'язання або повністю, або в певної частини. Але поручительство не може передбачати відповідальність за частину боргу: ця умова повинна бути прямо виражено в договорі.

Якщо до поручителя пред'явлений позов він зобов'язаний залучити боржника до участі у справі. В іншому випадку боржник має право висунути проти зворотної вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти кредитора. Поручитель вправі висувати проти вимоги кредитора всі заперечення, які міг би представити боржник. Поручитель не втрачає права на ці заперечення навіть у тому випадку, якщо боржник від них відмовився або визнав своє зобов'язання.

Обов'язок поручителя залучити боржника до участі у справі є обов'язок не процесуальна, а матеріально-правова. Вона повинна бути реалізована у формі повідомлення боржника поручителем. Поручитель не може вважатися виконали цей обов'язок, якщо він обмежився заявою в суді відповідного клопотання, яке було відхилено. Поручитель повинен залучити боржника до участі в справі у всіх випадках пред'явлення позову кредитором.

До поручителя, який виконав зобов'язання, переходять усі права кредитора по цьому зобов'язанню. Після виконання поручителем зобов'язання кредитор зобов'язаний вручити поручителя документи, що засвідчують вимогу до боржника, і передати права, що забезпечують цю вимогу. Це означає,що поручитель стає на місце кредитора по головному зобов'язанню. За суті справи, поручителя надається право регресу і одночасно він наділяється деякими правами кредитора, як якщо б він отримав вимогу в порядку поступки.

В економічному аспекті ефективність гарантій (порук) і страхування кредитного ризику залежить від кредитоспроможності організацій,що гарантують повернення позик. Тому банкам необхідно володіти навичками аналізу кредитоспроможності гаранта (поручителя) або страхової організації. 
У закордонній практиці гарантії часто супроводжуються заставою майна гаранта. Одночасно банк до видачі позики організовує зустрічі з представниками гарантів для з'ясування їх готовності виконати свої зобов'язання у разі непогашення позики позичальником.

2.2 Застава, її суть та види

В сучасній банківській практиці застава є пріоритетним способом забезпечення зобов'язання. Під заставою розуміють як безпосередню передачу, так й інше виділення боржником певного свого майна кредитору для забезпечення таким чином взятих зобов'язань, гарантування можливості задоволення кредитором своєї вимоги за рахунок цього майна переважно перед іншими кредиторами.

Забезпечення виконання зобов'язання шляхом застави за своєю природою має речово-правовий характер, оскільки заставодавець, який порушує зобов'язання, позбавляється права на річ шляхом примусового її вилучення на підставі судового рішення, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка надає майно в заставу, є заставодавцем. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). При заставі майна заставодавцем може бути як власник майна, так і особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на нього. Особу, яка отримує майно в заставу, називають заставодержателем.
Застава виникає на підставі договору, закону чи рішення суду.

Предметом застави може бути будь-яке майно, крім того, що за законодавством не може бути відчужене заставодавцем і на яке не може бути звернене стягнення. В заставу можна передавати і очікуване майно, наприклад, майбутній урожай, приплід худоби, плоди та інші прибутки, якщо це передбачено договором.

Законодавець не виключає передачі в заставу і майнових прав, за винятком тих, які мають суто особистий характер. Так, не можуть бути передані в заставу права, які є невідчужуваними від особи: право на відшкодування шкоди, право спадкування, аліментні права. Водночас самі ці права можуть бути забезпечені заставою.

Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності й занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.

Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації. Залежно від виду договору застави можуть бути встановлені й обмеження щодо предмета застави. Так, Типовий статут ломбарду визначає, які речі не приймаються від громадян у заставу.

Застава охоплює не лише головну річ, а й приналежності, основні плоди, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Якщо річ перебуває у спільній власності, заставити її можна лише за згодою всіх співвласників. Тому бажання чоловіка заставити свою частку однокімнатної квартири без згоди дружини замало. Майно, яке перебуває у спільній частковій власності, може бути самостійним предметом застави лише за умови виділення його в натурі.

Договір застави має укладатися у письмовій формі. У договорі необхідно зазначити: найменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін; суть забезпеченої заставою вимоги, розмір і строк виконання зобов'язання, опис предмета застави; інші умови, на яких наполягають сторони.

Нотаріальне посвідчення договору застави вимагається, якщо предметом застави є: нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти.

Договір посвідчується за місцем знаходження нерухомого майна; якщо предметом застави є транспортні засоби чи космічні об'єкти -- за місцем їх реєстрації. Застава нерухомого майна підлягає також державній реєстрації.

У договорі застави визначається суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, та подається опис предмета застави.

Ризик випадкової загибелі чи пошкодження предмета застави несе, як правило, власник заставленого майна. Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою застоводержателя, якщо інше не передбачено договором. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, проводиться за загальним правилом шляхом його продажу з публічних торгів.

Застава вже заставленого майна допускається, якщо інше не передбачене законом чи договором про заставу. Вимоги заставодержателя, право якого виникло пізніше, задовольняються з вартості предмета застави після повного задоволення вимог попередніх заставодержателів.

Заставодавець зобов'язаний попередити кожного із заставодержателів про всі попередні застави свого майна, про характер і розмір забезпечених заставою зобов'язань.

Застава припиняється у разі:

- припинення забезпеченого заставою зобов'язання;

- загибелі або втрати майна застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

- примусової реалізації предмета застави;

- закінчення терміну дії права, що становить предмет застави;

- набуття заставодержателем права власності на предмет застави.
Залежно від предмета застави розрізняють такі її види:

- іпотека;

- заклад;

 - застава товарів в обігу або переробці;

- застава цінних паперів;

- застава майнових прав.

Іпотека -- це застава нерухомості, що залишається у заставодавця або у третьої особи. Предметом іпотеки може бути як майно, пов'язане з землею -- будівлі, споруди, квартири, багаторічні насадження, структурні підрозділи підприємства або підприємство як цілісний майновий комплекс, так й інше майно, віднесене законодавцем до нерухомого. Застава космічних об'єктів та транспортних засобів, що залишаються у володінні заставодавця, також регулюється нормами, які регулюють іпотечні відносини.

Слід зазначити, що законодавцю необхідно виробити чіткі критерії поділу майна на рухоме і нерухоме, оскільки при безсистемному віднесенні до категорії нерухомого різних видів майна поняття "нерухоме майно" стає умовним, а це недопустимо в практичному аспекті, оскільки чинне законодавство передбачає різний правовий режим рухомого і нерухомого майна.

Оскільки особливістю іпотеки є те, що заставлене майно залишається у заставодавця, то заставодержателю надаються додаткові права: перевіряти документально і фактично наявність, стан та умови збереження предмета застави; вимагати від заставодавця вжиття заходів, необхідних для збереження застави.

Заклад -- це застава рухомого майна; при цьому предмет застави передається заставодержателю. За угодою сторін річ може бути залишена у володінні заставодавця під замком та опечатана заставодержателем. Такий вид застави називається твердою заставою.

За втрату чи пошкодження предмета застави заставодержатель відповідає у розмірі вартості втраченого майна або у розмірі, на яку зменшилася його вартість.

Застава товарів в обігу або переробці. Предметом цього виду застави є: сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція. Такий вид застави створює для заставодавця певні незручності. Незважаючи на те, що він має право продавати і купувати товари, сировину, матеріали, загальна вартість товару, який в нього знаходиться, не повинна бути меншою від тієї, яка передбачена договором про заставу.

Товари в обігу чи переробці перестають бути предметом застави з моменту їх реалізації, а набуті заставодавцем нові товари стають предметом договору з моменту виникнення у нього права власності на них.

Застава цінних паперів. Якщо предметом застави виступають цінні папери на пред'явника, то проблем з їх передачею та реалізацією не виникає. Застава векселя чи іншого цінного папера, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера.

Передавальний запис вчиняється на звороті. Заставлені папери за угодою сторін можуть бути передані на збереження в депозит нотаріальної контори або банку.

Застава майнових прав. Предметом договору застави можуть бути і належні заставодавцю вимоги за зобов'язаннями, де він є кредитором, або за зобов'язаннями, які виникнуть у майбутньому. У договорі про заставу майнових прав має бути зазначена особа, яка є боржником стосовно заставодавця і яку необхідно повідомити про заставу прав.

Суть застави майнових прав полягає в тому, що в разі невиконання боржником зобов'язання до заставодержателя переходять закладені права в тому обсязі, в якому вони належали заставодавцю.

Якщо заставляється право вимоги, яке дійсне протягом певного часу, то воно може бути предметом застави лише до закінчення строку дії цієї вимоги. Так, якщо заставляється право на оренду, то предметом застави в цьому випадку є право здійснювати оренду протягом строку, який залишився до припинення договору оренди.

2.3 Зміст та форми страхування кредитів

З найдавніших часів кредитні операції проводились в умовах ризику неповерненння кредиту. Ця обставина викликала необхідність пошуку різних способів протидії як першопричинам ризиків, так і їх наслідкам. Саме тому, розвиток кредитних відносин в умовах ринку (конкуренції, нестійкої конюктури і політичної ситуації), спричинився до формування різних систем запобіжних заходів аж до сучасних видів страхування кредитних ризиків.

У взаємовідносинах між кредитором і боржником предметом їх спільного інтересу є кредит, який породжує протилежні правничо-економічні ситуації: для кредитора право вимагати отримання боргу, а для боржника зобовязання повернути позику згідно кредитної угоди. Невиконання цих домовленостей загрожує кредитору фінансовими збитками, які і можуть виступати обєктом страхування з метою захисту майнових інтересів кредитора. Таким чином, ризик кредитної операції матеріально проявляється в неповерненні, несплаті боргу, та юридично в невиконанні зобоязань. Це означає, що суть страхування кредитів дещо відрізняється від інших видів страхування. Враховуючи домінуюче значення правового аспекту, який чітко проявляється у страхуванні кредитів, його було визнано за особливу форму страхового захисту страхування від збитків на випадок невиконання вимог, тобто відповідальності.

Найбільш важливим моментом у страхуванні є: розмір відповідальності, встановлення страхового випадку та визначення страхового відшкодування. Ці умови є обовязковими атрибутами страхового договору.

Необхідною умовою виникнення відповідальності є факт настання страхового випадку і як результат поява ризику неплатоспроможності. Страховим випадком при страхуванні відповідальності позичальника вважається непогашення кредиту та несплата відсотків в строк обумовлений кредитним договором.

У зарубіжній страховій практиці відомо дві основних форми кредитного страхування: страхування кредитів і страхування застави під отримані кредити

Відносини сторін характеризуються такими ознаками:

страхувальник банк:

отримує страхове відшкодування збитків у випадку невиконання боржником своїх зобовязань;

частину відповідальності (біля 20%) залишає на власну відповідальність;

приймає зобовязання щодо кредитів, які страхуються, віддавати їх у позику під звичайні відсотки.

страховик (страхова компанія):

вживає санкції при порушенні страхувальником прийнятих зобовязань аж до повної відмови виплати при страховому випадку;

пропонує, як правило, форму договору, відмову як “загальне покриття” страховим захистом;

залишає за собою право перевірки і самостійного прийняття рішень щодо запропонованих до страхування ризиків;

переймає право регресу до кредитоотримувача.

При другій формі страхування кредитів страхувальник боржник захищає право свого кредитора чи вірителя, які стають по-суті застрахованими сторонами. При заставному (гарантійному) страхуванні боржник є страхувальником, а застрахованим, як правило, виступає кредитор.

Кожна з цих форм (делькредерна або заставна) безумовно повинні бути представлені конкретними видами страхування, зміст яких залежить від форм кредитування і умов надання кредитів. Однак, незалежно від техніко-організаційного здійснення страхових операцій, економічна суть їх єдина настільки, наскільки єдиною є суть кредитних операцій, які обслуговуються в процесі страхування. Тому в усіх випадках суть кредитного страхування зводиться до уникнення втрат кредиторами і цим самим вноситься певність у відносини між кредиторами і позичальниками.

На українському ринку страхування кредитів, як новий вид страхового захисту, появилося порівняно недавно на початку 90-х років у двох варіантах:

а) добровільного страхування ризику непогашення кредитів, особливою рисою якого є те, що страхувальником виступає банк, тобто це є типове делькредерне страхування, коли банк, передаючи ризик страховику, виступає одночасно страхувальником і застрахованим (бенефіцієнтом);

б) добровільного страхування відповідальності позичальника за непогашення кредитів, за умовами якого позичальником виступає боржник, страхуючи кредит на користь свого кредитора.

При першій формі страхувальник-банк (після укладання кредитного договору) може самостійно застрахувати надану позику шляхом підписання зі страховою компанією договору про добровільне страхування кредитного ризику. У цьому випадку сума страхових внесків враховується при встановленні ставки відсотку за кредит. Із логіки повязаних інтересів виникає, що ініціаторами таких страхових операцій повинні виступати банки, як пошукувачі страхового захисту. Для них ця операція за своїм характером знаходить аналогію в страхуванні від нещасних випадків, якими є факт неповернення кредитів.

У вітчизняній страховій практиці запропонований варіант страхування поки що не знайшов попиту на страховому ринку. Це можна пояснити існуванням ряду обставин:

головною обставиною є те, що комерційні банки неможуть сьогодні без побоювання використати страхування кредитів, як основну форму захисту від ризиків банківської діяльності. Відсутність страхового аудиту та широкого висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів страхових компаній ставить під сумнів їх платоспроможність. З іншого боку, надмірно високі страхові премії призводять до підвищення витрат виробництва за рахунок страхових платежів, що в свою чергу викликає необгрунтоване підвищення цін на товари і послуги.

іншою обставиною є ускладнення процедури оформлення страхового договору, що потребує від банків як звичайної, рутинної роботи, так і дуже відповідальної аналітичної при узгодженні страхових тарифів, характеру відповідальності, передачі страховику документів, необхідних йому для відкриття регресного позову до боржника банку та інші ускладнення.

Більш простим з точки зору процедури є страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту, оскільки страховий поліс розглядається, як вид гарантійного листа страхової компанії банку за фінансовими зобовязаннями до його клієнтів-позичальників. Цей варіант страхування можна розглядати як форму забезпечення повернення кредиту і сплати відсотків, лише у випадку, коли страхова фірма згідна і спроможна здійснити виплату страхової винагороди. Для цього банку необхідно через позичальника одержати від страхової компанії і розглянути такі документи:

свідоцтво про державну реєстрацію;

статут і установчі документи;

ліцензію на проведення страхової діяльності з переліком видів страхування, у тому числі і страхування відповідальності;

правила (умови) страхування, затверджені в передбаченому статутом порядку;

договір добровільного страхування відповідальності за типовою формою;

страховий поліс (свідоцтво сертифікат) за типовою формою.

Про платоспроможність страхової компанії в цілому можна судити за наявністю перевищення фактичного розміру її вільних активів над пасивами. Однак, рекомендується конкретно проаналізувати фінансові можливості страхової компанії, опираючись на оцінку факторів, які забезпечують фінансову стійкість страховика:

власні капітали і резерви, вільні від зобовязань;

методологію розрахунку страхових тарифів;

збалансованість страхового портфелю;

величину страхових резервів, на предмет їх адекватності обсягам прийнятих зобовязань;

розміщення страхових резервів (із жотриманням принципів їх диверсифікації, повернення, ліквідності та прибутковості);

можливостями перестрахування.

За результатами аналізу всіх поданих матеріалів, із урахуванням внесених банком поправок, укладається договір страхування, який подається в банк разом із страховим полісом.

У випадку підготовки рішення про страхування відповідальності за непогашення кредиту і відсотків по ньому, банк повинен уважно розглянути проект укладеного договору добровільного страхування на предмет виконання таких вимог: