Об'єктивна потреба збільшувати капітал банку зумовлена інфляційними процесами, розширенням масштабів банківської діяльності та підвищенням рівня ризику, пов'язаного з мінливістю фінансових ринків. Через це вкладники висувають дедалі жорсткіші вимоги до розміру капіталу. Враховуючи ту важливу роль, яку банки відіграють у будь-якому суспільстві, регулюючі органи багатьох країн протягом десятиріч встановлювали мінімальні норми (стандарти) достатності капіталу. Капітал банку був і далі залишається одним з головних показників, які жорстко регулюються в кожній країні, а з 1988 року - і на міжнародному рівні.

Для реєстрації банку необхідно забезпечити мінімальний обов'язковий розмір статутного капіталу і підтримувати встановлені нормативи достатності капіталу протягом усього періоду діяльності.

У банківській практиці існують різні методи визначення достатності капіталу:

1) метод лівериджу (важеля) полягає у встановленні нормативу співвідношення власних та залучених коштів банку. Наприклад, якщо співвідношення встановлено на рівні 5%, то це означає, що залучені кошти банку не можуть перевищувати капіталу більш ніж у 20 раз. До 1998 року НБУ використовував цей метод для розрахунку оціночного показника достатності капіталу банку. Метод лівериджу має такі недоліки:

не проводиться диференціація між різними видами капіталу;

не враховується рівень ризиковості активних операцій;

не беруться до уваги позабалансові зобов'язання та пов'язаний з ними ризик;

У сучасній банківській практиці цей метод визначення достатності капіталу може паралельно з іншими методами використовуватись як допоміжний.

2) метод порівняльного аналізу показників, за цим методом для оцінювання адекватності капіталу використовуються розглянуті далі показники:

відношення сукупного капіталу до сукупних активів банку;

відношення сукупного капіталу до сукупних депозитних зобов'язань.

відношення сукупного капіталу до ризикових активів, розрахованих як сума всіх активів, крім готівки та державних цінних паперів.

Значення показників постійно контролюються та аналізуються регулюючими органами, але нормативи чи граничні межі не встановлюються. У процесі нагляду використовуються прийоми структурного, порівняльного та динамічного аналізу. Показники конкретного банку порівнюються з аналогічними значеннями інших банків або із середньогалузевими. Динамічний аналіз призначений для виявлення тенденцій у зміні розміру капіталу одного й того самого банку протягом деякого періоду часу.

Недоліками методу порівняльного аналізу показників адекватності капіталу є суб'єктивний характер оцінок та висновків, відсутність загальноприйнятих стандартів достатності капіталу, значна трудомісткість.

3) метод експертних оцінок адекватності капіталу базується на використанні висновків експертів про якість управління банком, рівень прибутковості та ліквідності, динаміку депозитної бази, структуру балансу, ризиковість активних операцій, регіональні особливості ринку, на якому працює банк. Метод передбачає вивчення діяльності кожного банку в контексті конкретних ринкових умов та врахування взаємозв'язку зовнішніх і внутрішніх чинників. Якщо стан ринку характеризується підвищеною ризиковістю або виявлена слабкість внутрішніх структур, то перед банком може бути поставлена вимога збільшення капіталу понад мінімальний рівень.

Метод експертних оцінок з успіхом може використовуватись для оцінювання адекватності капіталу окремих банків, але з огляду на значні розміри банківської системи країни та різноманітність ринків застосування його стає проблематичним.

4) метод визначення адекватності капіталу за міжнародними стандартами - Базельська угода про конвергенцію капіталу. Базельська угода базується на визначенні структури капіталу і врахуванні кредитного ризику активів та позабалансових зобов'язань. Основні стандарти угоди єдині для всіх банківських установ, що перебувають під юрисдикцією перелічених країн, а регулюючі органи мають право самостійно встановлювати коефіцієнти ризику та визначати деякі складові капіталу. Базельська угода відкрита для приєднання інших країн. Міжнародною угодою пропонується шкала коефіцієнтів ризику, які можуть бути використані без змін або скориговані залежно від економічної ситуації конкретної країни. Наприклад, в Україні протягом останніх років коефіцієнти ризику активів змінювалися кілька разів. У 1995 році коефіцієнт ризику основних фондів банку становив 50%, а 1997 року - 100%. НБУ підвищив коефіцієнт ризику основних фондів з огляду на достатній рівень насиченості ринку нерухомості, що може супроводжуватися зниженням цін на будівлі, споруди та зменшенням їх ліквідності.

Міжнародні стандарти достатності капіталу вимагають додержання мінімально допустимих нормативів основного капіталу та сукупного капіталу :

; (2.2)

(2.3)

де

- капітал відповідно основний і додатковий, причому ;

- сукупні активи та позабалансові зобов'язання, зважені за ризиком.

Базельська угода стала значним кроком у напрямку стабілізації міжнародної фінансової системи та зростання банківського капіталу. Зв'язок капіталу та кредитного ризику зумовлений, насамперед, здатністю капіталу нейтралізувати втрати через неплатоспроможність позичальників. Але Базельською угодою не враховуються інші види ризиків, такі як відсотковий, валютний, ризик ліквідності. Тому пошук нових досконалих методів визначення адекватності капіталу триває.

В Україні величина капіталу комерційних банків регулюється централізовано Національним банком через установлення мінімальних вимог (нормативів) до розмірів та достатності капіталу.

Ця система може розглядатися як метод централізованого управління капіталом банківської системи в цілому, основна мета якого - нарощувати капітальну базу.

Головна мета процесу управління банківським капіталом полягає в залученні та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази. можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри кредитів, величину відкритої валютної позиції та ряд інших важливих показників, які істотно впливають на діяльність банку.

У банківській практиці використовуються два методи управління капіталом:

метод внутрішніх джерел поповнення капіталу;

метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку - найприйнятніша і порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази дає змогу не розширювати коло власників, а отже. зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку і виключити зниження дохідності акцій внаслідок збільшення їх кількості в обігу.

Чистий прибуток банку, що залишився в його розпорядженні після виплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань:

забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам;

достатнє фінансування діяльності банку.

Отже, дивідендна політика банку справляє значний вплив на можливості розширення капітальної бази за рахунок внутрішніх джерел.

Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створити проблеми при залученні капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

Високий рівень дивідендних виплат приваблює акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує вирішальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають надто ризиковими. Дивідендна політика впливає це лише на внутрішні джерела поповнення капіталу, а й на зовнішні, адже можливості додаткового залучення капіталу значною мірою визначаються розміром дивідендів.

Оптимальною дивідендною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику. У розвинених країнах середній рівень дохідності банківських акцій становить 14 - 17%.

Одним із важливих факторів впливу на можливості банку залучити капітал у майбутньому є стабільність дивідендної політики. Для підтримання стабільного рівня дивідендних виплат банки Останнім часом дедалі більшу частину своїх прибутків спрямовують на дані цілі. Це пов'язано як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцією загального зниження дохідності банківської діяльності.

Переваги методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

1) незалежність від кон'юнктури ринку;

2) відсутність витрат із залучення капіталу зовні;

3) простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунку на інший;

4) відсутність загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Недоліки методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

1) повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спрямовується чистий прибуток після виплати всіх податків;

2) виникнення проблеми зменшення дивідендів;

3) повільне нарощування капіталу.

Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома способами:

емісія акцій;

емісія капітальних боргових зобов'язань (субординований борг);

3) продаж активів та оренда нерухомості.

Менеджмент банку вдасться до зовнішніх джерел зростання капітальної бази в разі, коли потрібно забезпечити швидке отримання великих обсягів коштів.

Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних та привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку - це найдорожчий з погляду вартості спосіб нарощування капіталу. Така процедура пов'язана з високими витратами та супроводжується значним ризиком, який полягає у можливості зниження прибутку на одну акцію та втрати контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна і акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників шляхом концентрації контрольного пакета акцій. Водночас розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому.

Плануючи емісію акцій, менеджмент банку має зважити свої можливості й оцінити, чи буде забезпечено достатній рівень прибутковості для підтримки стабільного рівня дивідендів. Якщо цього досягти не вдається, то акції банку знецінюватимуться. Законодавством більшості країн передбачена державна реєстрація емісії цінних паперів, до яких належать і банківські акції. У реєстрації може бути відмовлено, якщо виявлено фінансові зловживання та махінації, прострочені борги перед бюджетом та кредиторами, збиткову діяльність. Цей порядок діє і в Україні. Отже, не всі банки мають доступ до такого джерела поповнення капіталу як емісія акцій.

Капітальні боргові зобов'язання являють собою довгострокові позичкові кошти, вкладені в банк зовнішніми інвесторами. Емісія може проводитись у формі випуску в обіг довгострокових цінних паперів або боргових зобов'язань. Передбачається, що такі зобов'язання банку мають характер субординованих, тобто в разі банкрутства вони є другорядними порівняно із зобов'язаннями перед вкладниками, але мають пріоритет перед акціонерами при встановленні впорядкованості виплат.

Субординовані зобов'язання менш ризикові, ніж акції банку, тому мають нижчий рівень дохідності, а для банку є дешевшим джерелом поповнення капіталу порівняно з емісією акцій. Здебільшого капітальні зобов'язання випускаються на 10 - 15 років під фіксовану ставку, або на дисконтній основі, коли дохід забезпечується за рахунок зростання їх курсової вартості.

Субординовані зобов'язання можуть бути конвертованими, коли умовами випуску передбачається можливість їх обміну на акції банку в майбутньому. Конвертованість підвищує привабливість таких зобов'язань, оскільки надає право придбання акцій у найвигідніший момент. Банки також можуть вдаватися до емісії цінних паперів, погашення яких здійснюється лише через обмін на акції.

Привабливість для банку такого способу нарощування капіталу визначається правилами оподаткування, коли процентні виплати за таким боргом відносяться на витрати банку і не оподатковуються.

Перевага методу поповнення капіталу шляхом випуску субординованих зобов'язань і цінних паперів полягає в підвищенні показників прибутковості на одну акцію за умови, що такі кошти приносять дохід, який перевищує процентні виплати за ними. Але такий спосіб формування капіталу зменшує стійкість банку (співвідношення власних та залучених коштів) і підвищує ризик, що може негативно вплинути на ціну акцій банку.

З метою поповнення капіталу та одержання значних грошових коштів банки вдаються до проведення таких фінансових операцій як продаж активів, зокрема будівель, споруд, офісів, котрі належать банку, з одночасною довгостроковою їх орендою у нових власників. Такі операції стають успішними в умовах, коли через інфляцію ринкова вартість майна значно зростає, а законодавством дозволена прискорена амортизація нерухомості. Частіше в банках створюються резерви переоцінювання основних засобів для покриття різниці між їх ринковою та балансовою вартістю. На суму дооцінки активів випускаються акції, які безкоштовно розміщуються між акціонерами банку, збільшуючи частку їх власності. Така операція капіталізації резервів і дооцінювання активів називається бонусною емісією. Бонусна емісія збільшує розмір капіталу, не розпорошуючи власності і не підвищуючи ризику втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Вибір способу залучення капіталу із зовнішніх джерел має базуватися на результатах глибокого фінансового аналізу альтернативних варіантів та їх потенціального впливу на розмір прибутку в розрахунку на акцію.

Менеджменту банку необхідно взяти до уваги відносну вартість та ризик, пов'язаний з кожним джерелом, методи державного регулювання й доступність, а також оцінити довгострокові перспективи та наслідки. Для вітчизняних банків емісія акцій - фактично єдине зовнішнє джерело поповнення капіталу.

Перевагою цього способу є можливість швидко одержати значні суми грошових коштів, а також поліпшити позиції банку щодо залучення коштів у майбутньому. Але такий підхід має ряд істотних недоліків, які слід брати до уваги:

1) висока вартість;

2) труднощі пов'язані з розміщенням акцій на ринку;

3) значне підвищення ризику зниження доходів на одну акцію;

4) послаблення контролю за банком з боку акціонерів, якщо вони не зможуть самі викупити всі акції нової емісії.

Управління власним капіталом банку передбачає такі етапи:

1. Формування статутного фонду банку.

2. Розподіл прибутку і формування фондів банку.

3. Підтримання власного капіталу на рівні, достатньому для здійснення місії банку.

Згідно зі ст.22 Закону України "Про банки і банківську діяльність" [1], комерційні банки можуть бути створені або у вигляді акціонерних товариств, або у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю. Порядок організації і функціонування відповідних форм господарських товариств визначений у Законі України "Про господарські товариства". За формою власності банки на території України можуть бути зі 100 - відсотковим українським капіталом, за участю іноземного капіталу або із 100 - відсотковим іноземним капіталом.

Акціонерне товариство - це юридична особа, яка має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, і відповідає за своїми зобов'язаннями тільки своїм власним майном. При цьому акціонери (співвласники) акціонерного товариства відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. Акціонерні товариства бувають відкриті і закриті.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це юридична особа, статутний фонд якої розділений на частини, розмір яких визначається в установчих документах; відповідальність за своїми зобов'язаннями несе тільки своїм майном. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю відповідають за зобов'язаннями товариства в межах своїх вкладів у статутний фонд.

Визначення форми організації банку має вирішальне значення для наступного формування статутного фонду. Кожна фірма господарського товариства має свої переваги та недоліки з погляду стратегії розвитку банку і визначається залежно від цілей і завдань, які ставлять перед собою засновники.

Більшість банків в Україні - це відкриті акціонерні товариства. Основні переваги відкритого акціонерного товариства такі:

1. Досить гнучка процедура збільшення, у разі потреби, статутного фонду.

2. Можливість одержання банком або акціонерами додаткового емісійного доходу у випадку зростання курсової ціни акцій.

3. Можливість використання акціонерами акцій як інструмента застави для мобілізації додаткових обігових коштів.

4. Можливість вільної купівлі-продажу акцій на вторинному ринку без необхідності перереєстрації товариства.

5. Котирування акцій на біржовому та позабіржовому ринку, у тому числі й міжнародному, сприяє підвищенню іміджу банку і є додатковою рекламою, яка допомагає розширювати клієнтську базу і, відповідно, підвищувати потужності банку.

Статутний фонд акціонерного товариства може бути збільшений шляхом додаткового випуску акцій або шляхом збільшення номінальної вартості акцій.

Рішення про додатковий випуск акцій, як правило, приймається на загальних зборах акціонерів кваліфікованою більшістю голосів (3/4 присутніх). В Україні закон дозволяє приймати рішення про збільшення статутного фонду, не більше ніж на 1/3, правлінню акціонерного товариства. Банки цим часто користуються для спрощення процедури і прискорення ухвалення рішення, а також, щоб уникнути необхідності проводити позачергові збори акціонерів, що займає багато часу і потребує витрат. Акції випускаються шляхом проведення відкритої підписки, результати якої реєструються в НБУ та Державній комісії з цінних паперів і фондового ринку. У разі потреби в проспекті емісії акцій можна передбачити пріоритетне право акціонерів на придбання акцій нового випуску.

Переваги такого способу збільшення статутного фонду полягають у тому, що:

шляхом організації нового випуску акцій можна мобілізувати на ринку додаткові фінансові ресурси, яких може не бути в акціонерів;

з'являється можливість залучити нових акціонерів, у яких зацікавлений банк у плані стратегічного співробітництва, тобто можливості залучення солідних клієнтів на обслуговування, диверсифікації галузевої структури акціонерів, розширення їхньої географії, у тому числі залучення іноземного капіталу, тощо;

за умови успішної діяльності банку акції нової емісії можна реалізовувати з курсовою націнкою та одержувати емісійний дохід;

"розбавлення" капіталу (тобто збільшення питомої ваги дрібних акціонерів, які не справляють реального впливу на управління акціонерним товариством) призводить до зменшення пакета акцій, що забезпечує контроль над акціонерним товариством.

Водночас при збільшенні статутного фонду банку шляхом нового випуску акцій для старих акціонерів можуть виникнути й негативні моменти:

зменшення своєї частки в статутному фонді банку і, відповідно, ступеня контролю над акціонерним товариством;

перерозподіл акцій на користь нових акціонерів і втрата старими акціонерами контрольного пакета акцій.

Разом з тим, за правильної організації випуску нових акцій ці питання контролюються.

Переваги збільшення статутного фонду шляхом збільшення номінальної вартості акцій полягають у тому, що:

не змінюється коло акціонерів;

не змінюються частки акціонерів у статутному фонді, а відповідно, й сформований на даний момент ступінь їхнього контролю над акціонерним товариством.

Негативним моментом у такому способі є те, що залучення в банк додаткових фінансових ресурсів обмежується можливостями старих акціонерів або можливостями самого банку. Не вирішуються також питання розширення бази акціонерів і клієнтів.

В Україні збільшення статутних фондів банків - акціонерних товариств шляхом випуску нових акцій проводиться набагато частіше, ніж шляхом зміни номінальної вартості акцій.

У процесі своєї діяльності та одержання прибутку банки створюють спеціальні фонди, які вводять у власний капітал банку розрахунковим шляхом. Загальним для цих фондів є також те, що вони створюються з прибутку.

Найважливішим із фондів, які створюються банками, є резервний фонд. Цей фонд створюється для покриття можливих збитків у процесі діяльності банку і використовується для забезпечення зобов'язань банку.

Із заробленого за підсумками року прибутку банки формують фонд виплати дивідендів і фонд розвитку банку. Як правило, порядок розподілу прибутку визначається загальними зборами акціонерів (засновників) на рік наперед, а підсумковий розподіл прибутку затверджується зборами акціонерів (засновників) за підсумками року. Фонд розвитку банку звичайно використовується на цілі, пов'язані із забезпеченням діяльності банку, його подальшим розвитком і придбанням основних фондів. Фонд виплати дивідендів використовується для накопичення коштів, необхідних для планованих розрахунків з акціонерами (засновниками), і весь період часу до затвердження таких виплат загальними зборами акціонерів (засновників) перебуває у розпорядженні банку. Статутами банків може бути передбачене формування й інших фондів, необхідних для їхньої діяльності.

Таким чином, власний капітал - основа комерційної діяльності банку. Він забезпечує його самостійність і гарантує фінансову стійкість, будучи джерелом пом'якшення негативних наслідків різноманітних ризиків, яких зазнає банк.

2.3 Управління залученими коштами банку

Залучені кошти є найбільш значною частиною пасивів банку, яка в кілька разів перевищує його власні кошти. Фактично залучені кошти - це основне джерело формування ресурсів комерційного банку, які спрямовуються на проведення активних операцій.

До залучення коштів банку належать залишки коштів на поточних, бюджетних та розрахункових рахунках клієнтів, ощадні та строкові вклади фізичних та юридичних осіб, вклади до запитання, різні види депозитних рахунків, цільові депозити, депозити в іноземній валюті, а також кошти на кореспондентських рахунках інших банків (лоро - рахунки). У банківській практиці всі рахунки клієнтів, відкриті в банку, у цілому називають депозитами, а залучені кошти - депозитними зобов'язаннями.

Метою банківського менеджменту у сфері управління зобов'язаннями банку є залучення достатнього обсягу коштів з найменшими витратами для фінансування тих активних операцій, які має намір здійснити банк. Отже, у процесі формування фондів менеджмент має враховувати два основні параметри управління - вартість залучених коштів та їх обсяг.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів та рівня витрат за депозитними зобов'язаннями менеджмент використовує різні методи залучення коштів, які загалом зводяться до двох груп - цінові та нецінові методи управління залученими коштами.

Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні грошові кошти фізичних та юридичних осіб. Підвищення пропонованої банком ставки дозволяє залучити додаткові ресурси. І, навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений небагатьма прибутковими напрямками їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозитні ставки.

Нецінові методи управління залученими коштами банку базуються на використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов'язані зі зміною рівня депозитних ставок. До таких прийомів належать:

реклама;

поліпшений рівень обслуговування;

розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг;

комплексне обслуговування;

додаткові види безкоштовних послуг;

розташування філій у місцях, максимально наближених до клієнтів;

пристосування графіка роботи до потреб клієнтів тощо.

В умовах загострення конкурентної боротьби в банківській сфері менеджмент велику увагу приділяє саме неціновим методам управління, оскільки підвищення депозитних ставок має обмеження, і не завжди такий метод управління можна застосовувати. У боротьбі за клієнтів банки вдаються до таких прийомів як:

проведення лотереї серед клієнтів;

безкоштовне розсилання виписок з рахунків;

відкриття депозитів новонародженим як подарунок від банку;

обладнання безкоштовних автомобільних стоянок біля банку;

розташування банкоматів у громадських місцях;

проведення безготівкових розрахунків за допомогою пластикових карток; - надсилання клієнтам привітань та подарунків до свят від імені керівництва банку тощо.

Нецінові методи управління базуються на маркетингових дослідженнях того сектору ринку, який обслуговується банком, вивченні потреб клієнтури, розробці нових фінансових інструментів та операцій, що пропонуються клієнтам. У цілому застосування нецінових методів потребує деяких (іноді й значних) витрат. Тому обираючи метод управління залученими коштами, менеджмент банку має порівняти витрати, пов'язані з підвищенням депозитної ставки, та витрати, які супроводжуватимуть впровадження нецінових прийомів. На практиці ці методи можуть застосовуватись паралельно.

У практиці роботи українських банків перевага надається ціновим методам управління, оскільки депозитні ставки не підлягають регулюванню і встановлюються менеджментом банку самостійно залежно від потреби в залучених коштах. Депозитні ставки значно відрізняються як у динаміці, так і від банку до банку.

Депозитна політика банку України базується на основі чинного законодавства, а саме на Конституції України, Законів України " Про банки і банківську діяльність”, "Про підприємства в Україні”, "Про Заставу”, "Про державну таємницю”, Інструкції НБУ "Про відкриття банками рахунків в національній та іноземній валюті”, "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України”, "Про міжбанківські розрахунки в Україні”, Правил здійснення депозитних операцій для банківських депозитів (постанова Правління), інших нормативних документах НБУ, внутрішніх документах Банку.

Депозитна політика Банку - це основні принципи та методи визначення найбільш ефективних джерел залучення коштів в депозити та управління ними. Метою депозитної політики є залучення достатнього обсягу коштів з найменшими витратами для проведення активних операцій. Депозитна політика базується на наступних принципах:

взаємозв'язок операцій по залученню коштів та їх використанню, а саме збалансованість пасивів та активів за обсягами, термінами та вартістю;

оптимізація структури ресурсної бази та зменшення процентних витрат Установ;

розширення видів депозитних послуг та диференційований підхід до різ них груп клієнтів.

Станом на 01.01.2011 року в порівнянні з 2010 роком структура залучених коштів мала наступний вигляд (табл.2.1).

На протязі 2010 року відбулося зниження суми залучених коштів на 332369,00 гривень. Відбулися також зміни і в структурі залучених коштів. Відділення в м. Радомишль в 2010 році віддало перевагу у формуванні ресурсів для кредитування вкладам населення. Це сталося з причини більш тривалого строку на який залучаються вклади (від 3 до 6 місяців, для порівняння в системі кошти строком до 1 місяця).

Фактично на 01.01.2011 року було сформовано - 16275,69 гривень, що на 258300,10 гривень менше, ніж необхідно. На протязі 2010 року середньозважена сума щоденного недорезервування становила 188300,00 гривень.

Таблиця 2.1

Структура залучених коштів

Джерела залучених коштів	Станом на 01.01.2010, грн.	Питома вага (%)	Станом на 01.01.2011, грн.	Питома вага (%)	Відхилення (+/-)
1. Кошти на вкладах населення	947811	16,42	1376866	25,32	429055
2. Вільні залишки на розрахункових рахунках клієнтів	741416	12,85	453342	8,34	288074
3. Кошти придбані в системі	4081350	70,73	3608000	66,35	473350
Загальна сума	5770577	100	5438208	100	- 332369

В кінці 2010 року відділенням було розроблено графік поповнення обов'язкового резерву, але завдання по формуванню обов'язкового резерву не виконано з причини фінансових труднощів боржників банку, які не мають можливості погасити прострочену заборгованість.

Щоденна можливість відділення здійснювати розрахунки клієнтів характеризується показником миттєвої ліквідності (розраховується на підставі інструктивних матеріалів Національного банку України). Середнє значення нормативу миттєвої ліквідності в грудні 2010 року дорівнювало 45,3%. На протязі 2011 року середньомісячне значення цього показника по відділенню відповідає нормативним вимогам. Норматив загальної ліквідності на протязі року не виконувався і має середнє значення - 46,13, при нормативному значенні не менше ніж 100%. Це свідчить, що загальна сума активів банку не забезпечує суму зобов'язань відділення в середньому на 53,87 %. Таке значне відхилення має місце з причини дуже низької якості активів відділення, які при розрахунку показника зменшуються на норматив ризику. Відділенням в 2011 році була розроблена жорстка політика по погашенню простроченої заборгованості. Кошти, вивільнені в результаті погашення простроченої заборгованості, направлені на зменшення загальної суми заборгованості, що в результаті призвело до збільшення нормативу загальної ліквідності. Норматив - співвідношення високоліквідних активів до суми робочих активів (нормативне значення не менше 15%) в середньому за рік складав 4,96%.

При формуванні своєї ресурсної бази банк раціонально підходить до різноманітних джерел депозитних коштів, оптимізує їх, оскільки вони платні і мають різний вплив на прибутковість. Залучає саме такий обсяг коштів і за такою вартістю, який в подальшому прибутково розміщається в доходних активах.

Для впровадження відсоткової політики стосовно депозитних операцій, забезпечення відповідної структури, обсягів та рівня витрат за депозитами використовуються різні методи залучення коштів, які загалом зводяться до двох груп - цінових та нецінових.

Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як основного механізму регулювання депозитної діяльності. Підвищення ставки дозволяє залучити додаткові ресурси. У разі обмеженості або відсутності прибуткових напрямків розміщення коштів Установа шляхом зменшення (або збереження) депозитних ставок має можливість регулювати обсяги своєї ресурсної бази 55, стр.32.

Нецінові методи залучення коштів базуються на використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів: поліпшений рівень обслуговування, розширення спектру послуг, комплексне обслуговування, проведення безготівкових розрахунків за допомогою пластикових карток, розташування філій у місцях, максимально наближених до клієнтів, пристосування графіка роботи до потреб клієнтів, тощо. Важливим моментом у процесі залучення коштів є визначення основних факторів, що стимулюють клієнтів до збереження ресурсів саме в цій установі банку:

фінансова стійкість та авторитет банку,

оперативність проведення розрахунків,

вартість послуг в порівнянні з іншими комерційними банками,

кількість, якість та комплексність послуг, що надаються як клієнту так і його партнерам та інше.

Конкретне визначення вартості депозитів банку України в 2011 році за депозитами юридичних та фізичних осіб встановлено в залежності від рівня доходності прибуткових активів, ринкової вартості кредитних ресурсів в регіоні, потреби філії банку (та системи в цілому) в ресурсах, але за умови обов'язкового забезпечення прибутковості вкладання залучених на депозити коштів.

Середня вартість депозитів фізичних осіб () розраховуємо за формулою:

, (2.4)

де

- загальна сума процентних витрат за вкладами фізичних осіб (рах.7040, 7041) за відповідний період;

- сума, що віднесена на витрати банку за відповідний період та підлягає перерахуванню до фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

- кількість днів в періоді;

- кількість днів року (365 або 366);

- середньоденний залишок вкладів фізичних осіб за відповідний період;

- сума, що підлягає перерахуванню комерційними банками на формування обов'язкових резервів на відповідну дату в частині вкладів фізичних осіб;

- сума, що підлягає перерахуванню до фонду страхування вкладів фізичних осіб на відповідну дату.

Радомишльською філією АКБ "Аваль" в жовтні 2011 року процентні витрати за вкладами фізичних осіб склали 105,0 тис. грн., при середньоденному залишку вкладів населення 4408,0 тис. грн. Сума витрат за жовтень, що підлягає перерахуванню до фонду гарантування вкладів фізичних осіб, складає 1,7 тис. грн. Крім того, до фонду страхування вкладів фізичних осіб підлягає перерахуванню 440,8 тис. грн. та на формування обов'язкових резервів - 749,4 тис. грн. Розрахуємо за допомогою формули 2.4:

.

Середня вартість депозитів юридичних осіб (Пюр) розраховується:

, (2.5)

де

- загальна сума процентних витрат за депозитами юридичних осіб (рах.7020, 7021,7030) за відповідний період;

- кількість днів в періоді;

- кількість днів року (365 або 366);

- середньоденний залишок депозитів юридичних осіб за відповідний період;

- сума, що підлягає розрахунку комерційними банками на формування обов'язкових резервів на відповідну дату в частині депозитів юридичних осіб.

Так в Радомишльській філії АКБ "Аваль" в жовтні 2011 року процентні витрати за депозитами юридичних осіб складали 255,0 тис. грн. при середньоденному залишку коштів юридичних осіб 9440,5 тис. грн. Крім того, на формування обов'язкових резервів розраховано 1604,9 тис. грн. Отримуємо

.

Пошук оптимального рівня депозитної ставки - складне завдання, яке має вирішувати менеджмент кожного банку самостійно залежно від ринкової ситуації, власних потреб та можливостей. Занадто низький рівень ставки призводить до відпливу депозитів з банку, зменшує обсяг кредитних ресурсів, а отже, звужує можливості проведення активних операцій та отримання доходів. Завищення депозитної ставки тягне за собою зростання відсоткових виплат за рахунками клієнтів і за відсутності високоефективних напрямків розміщення ресурсів спричиняється до зменшення маржі чи навіть завдає збитків.

2.4 Управління запозиченими коштами банку

Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази. Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення - недепозитними зобов'язаннями банку. Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування ініціатором виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає, скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби.

Основні джерела запозичення коштів для банківських установ такі:

позики у центральному банку.

Вартість запозичення коштів у центральному банку визначається обліковою ставкою. Облікова ставка (ставка рефінансування) - це відсоткова ставка ЦБ за операціями кредитування комерційних банків через рефінансування їх активних операцій. Одержання кредиту від ЦБ розглядається не як право, а як привілей для комерційного банкую, оскільки серед недепозитних джерел воно найдешевше. Як правило, ЦБ надає кредити тим банкам, які зазнають тимчасових труднощів у формуванні ресурсів або з метою підтримання їх ліквідності. При цьому припускається, що позика має короткостроковий характер.

НБУ використовує механізм рефінансування комерційних банків з метою підтримання їх ліквідності та регулювання кредитно - грошового ринку України. Рішення про надання кредиту за обліковою ставкою приймається НБУ після вивчення конкретної ситуації та фінансового становища комерційного банку. В умовах фінансової кризи механізм рефінансування НБУ майже не використовується.

Однією з форм рефінансування комерційних банків, яка активно використовується НБУ, є проведення кредитних аукціонів. Аукціони мають на меті вільний продаж кредитних ресурсів фінансово стійким банкам, а вартість позик може відрізнятися від облікової ставки.

Кредитні аукціони мають певні правила допуску учасників та обмеження:

до участі допускаються банки, які не порушують установлених економічних нормативів, своєчасно подають звітність та повертають отримані кредити;

філії комерційних банків та новостворені банки (з періодом діяльності менш як 1 рік) до участі не допускаються;

сума позики одному банку не може перевищувати 50% загального обсягу кредитів, запропонованих до продажу на аукціоні;

загальна сума міжбанківських позик з урахуванням поданої заявки не повинна перевищувати п'ятикратного розміру капіталу банку за останнім балансом.

Відсоткова ставка за позиками, одержаними в результаті проведення аукціону, може відрізнятися від облікової ставки НБУ і залежить від попиту та пропозиції кредитних ресурсів і початкової ставки аукціону. Придбані на аукціоні позики не підлягають пролонгації.

проведення операцій РЕПО.

Надання міжбанківської позики під забезпечення цінними паперами за умови зворотного їх викупу після повернення коштів кредиторові називається угодою РЕПО. Угоди РЕПО є одним з видів ломбардного кредиту на міжбанківському ринку і використовуються в разі, коли учасники недостатньо добре знають один одного або виникає сумнів щодо кредитоспроможності позичальника.

Центральні банки часто укладають угоди РЕПО в разі кредитування комерційних банків. Угоди про зворотний викуп цінних паперів, що їх надано як заставу при короткостроковому запозиченні коштів, вже давно використовуються в світовій банківській практиці. Під час проведення операцій РЕПО забезпеченням слугують малоризикові та високоліквідні активи, здебільшого державні або інші високоякісні цінні папери.

Термін таких угод може коливатися від кількох годин до кількох місяців. Залежно від строку дії угоди РЕПО, як і міжбанківські кредити, бувають трьох типів:

нічне РЕПО: тривалість - 1 день, ставка фіксована;

строкове РЕПО: тривалість чітко визначена угодою, ставка фіксована;

безстрокове (відкрите) РЕПО: термін не фіксується, дія угоди припиняється за вимогою однієї зі сторін, ставка плаваюча.

Операції РЕПО значно знижують кредитний ризик, але не гарантують повного його уникнення. Протягом періоду дії угоди ринкова вартість цінних паперів може знизитись або один з учасників стане банкрутом. Тому в більшості країн правила укладання угод про зворотний викуп централізовано регламентуються.

3) міжнародний фінансовий ринок (євроринок);

4) ринок депозитних сертифікатів;

5) ринок комерційних паперів;

6) позики в небанківському секторі;

7) міжбанківський ринок ресурсів.

Філії Банку України здійсніть операції по перерозподілу залучених на місці кредитних ресурсів. Правління банку забороняє своїм підпорядкованим установам працювати на міжбанківському ринку кредитних ресурсів, тому зупинимося на організації процесу залучення кредитів лише на міжфілійному ринку ресурсів, тим більше що станом на 1 листопада 2010 року Банк України нараховує 200 суб'єктів ринку, тобто відділень різного рівня, які мають право продавати та покупати ресурси.

Правовою основою цього виду банківських операцій є Закон України "Про банки та банківську діяльність”, статут Банку України, інші нормативні документи Національного банку і Банку України. Основні напрямки політики щодо формування та розвитку внутрішньобанківського перерозподілу ресурсів поділяються на операція по розміщенню та операції по поповненню кредитних ресурсів. Організаційною формою перерозподілу кредитних ресурсів є електронна біржа кредитних ресурсів. Метою створення електронної біржі кредитних ресурсів була необхідність прискорення процесу перерозподілу кредитних ресурсів та здійснення відповідних операцій шляхом надання філіям інформації про наявність та потребу в ресурсах та застосування прогресивних засобів передачі заявок на біржу; впровадження ефективних важелів впливу на динаміку процесу формування та розвитку внутрішньобанківського перерозподілу кредитних ресурсів, а також розширення можливостей прогнозування денних та місячних потреб в ресурсах; автоматичне формування бази даних по всіх здійснених операціях на рівні центрального банку та в філіях; контроль за вартістю ресурсів та виконанням нормативів ліквідності і обов'язкових резервів НБУ філіями банку.

Практично процес залучення або продажу кредитних ресурсів в Банку України має наступний вигляд, філія яка має потребу у додаткових кредитних ресурсах або у їх розміщенні, зміні процентної ставки, пролонгації терміну користування ресурсами або достроковому їх поверненню за допомогою програми "Заявки для електронної біржі" формує відповідну заявку. Заявка, сформована філією, є підставою для роботи в комплексі "Електронна біржа кредитних ресурсів" з метою перерозподілу кредитних ресурсів або часткової зміни умов раніше здійснених операцій. Програма дозволяє сформувати й відправити на електронну біржу заявки шести типів:

заявку на залучення кредитних ресурсів;

заявку на розміщення кредитних ресурсів;

заявку на пролонгацію терміну користування кредитними ресурсами;

заявку на зміну відсоткової ставки по ресурсах;

заявку на дострокове повернення кредитних ресурсів;

заявку на інформаційне забезпечення (інформаційна заявка).

3 метою активного впливу на процес перерозподілу кредитних ресурсів Банку, Центральний апарат має право встановлювати обмеження для доступу на біржу в залежності від наявності ресурсів, виконання економічних нормативів діяльності, обов'язкових резервних вимог та інше. Заявки на поповнення кредитних ресурсів, їх пролонгацію або дострокове повернення приймаються біржею без будь-яких обмежень. Розміщення тимчасово вільних кредитних ресурсів в національній валюті України може здійснюватись філіями банку "Аваль" тільки при дотриманні таких умов:

виконання обов'язкових резервних вимог НБУ (табл.2.2). Якщо сумарне відхилення за минулі дні звітного періоду менше нуля, то заявка на розміщення кредитних ресурсів на біржу не допускається.

Таблиця 2.2

Виконання обов'язкового резерву НБУ по Радомишльській філії АКБ "Аваль" (червень, липень 2011 року, грн.)

	Середній обов'язковий резерв НБУ	Середній коррахунок	Середньоденне виконання резерву
	Регіон	Апарат	Регіон	Апарат	Регіон	Апарат
1 дек липня	3274130,0	2336257,0	1607332,0	747926,0	- 1666797,0	-1588331,0
2 дек липня	3204415,0	2246949,0	1165273,0	473545,0	-2039142,0	-1773404,0
3 дек липня	3207854,0	2253355,0	1102695,0	410711,0	-2105198,0	-1842644,0
1 дек червня	3397745,0	2346174,0	1819540,0	642308,0	-1578205,0	-1703866,0
2 дек червня	3430980,0	2342880,0	1924658,0	669226,0	-1506322,0	-1673654,0

виконання економічних нормативів діяльності банків. Якщо хоча б один з трьох основних нормативів ліквідності (миттєва ліквідність, загальна ліквідність, співвідношення високоліквідних і робочих активів) за минулі дні звітного періоду не витримуються, то заявка на біржу не допускається (табл.2.3).

Таблиця 2.3

Значення економічних нормативів по Радомишльській філії АКБ "Аваль” (червень, липень 2011 року)

Нормативи	На 1 липня 2011 року	На 1 червня 2011 року
	Регіон	Апарат	Регіон	Апарат
миттєва ліквідність	38,23	34,81	47,05	38,63
загальна ліквідність	15,93	13,14	18,52	13,53
співвідношення високоліквідних і робочих активів	2,79	1,92	4,03	2,11

3) безумовне виконання терміну повернення централізованих кредитних ресурсів.

У випадках систематичного порушення графіку повернення централізованих кредитних ресурсів заявка на розміщення ресурсів на біржу не допускається. Кожна заявка проходить подвійний контроль на відповідність умовам доступу: спочатку на рівні філії під час фіксації програмою "Заявки для електронної біржі" (рівень філії), а потім - на електронній біржі під час реєстрації програмою "Електронний брокер" (рівень центрального банку). Обмеження доступу на біржу може бути встановлено як і Центральним апаратом, так і регіональним управлінням (головним відділенням).

Центральний апарат може обмежувати доступ як окремій філії, так і регіональному управлінню (головному відділенню) в цілому. А саме: кожній філії Банку окремо, тобто при порушенні вказаних умов філія не має права на розміщення вільних кредитних ресурсів по регіону в цілому, тобто при порушенні вказаних вище умов як регіональне управління (головне відділення) так і всі філії цього регіону не мають права на розміщення кредитних ресурсів за межами свого регіону. В такому випадку в межах регіону діють обмеження, встановлені регіональним управлінням (головним відділенням) для філій свого регіону. Здійсненим за допомогою комплексу "Електронна біржа кредитних ресурсів" операціям присвоюється унікальний код, який складається з двох номерів:

номер згідно порядкової нумерації всіх операцій незалежно від типу ресурсів, типу валют та філій-контрагентів, який є єдиним по всій системі Банку;

номер згідно порядкової нумерації всіх операцій, здійснених між двома окремими філіями.

Операція по розміщенню чи поповненню кредитних ресурсів, зареєстрована електронною біржею, обов'язкова для виконання. Цим самим Правління АКБ "Аваль" України здійснило заходи для утримання необумовленого зростання вартості кредитних ресурсів АКБ "Аваль”.

Відсоткова ставка за кредитними ресурсами встановлюється за методикою трансфертного ціноутворення - прогресивне надбання сучасного банківського менеджменту Банку, яку використовує більшість провідних західних банків. Хоча існує кілька різних методів розрахунку, трансфертна ціна завжди має ринковий орієнтир Вона не повинна бути результатом штучного розрахунку внутрішньої вартості дохідних активів чи собівартості платних пасивів банку 48, с. 19 , що не має виходу на реальну ринкову вартість вкладень та запозичень

Трансфертне ціноутворення на межфілійному ринку - це система оцінки внутрішньої вартості ресурсів у системі банку, зорієнтована на певний ринковий показник, відповідно до якої здійснюються операції з умовного використання ресурсів шляхом їх купівлі-продажу між казначейством та профіт-центрами банку.

Трансфертне ціноутворення вводиться з метою оптимізації політики банку щодо управління пасивами, спрямованої на досягнення максимального рівня прибутковості робочих активів та капіталу акціонерів Воно є обов'язковим елементом оцінки ефективності діяльності роботи профіт-центрів банку та розрахунку їх внутрішньої рентабельності Трансфертне ціноутворення дає змогу обчислити не лише балансові доходи та витрати профітцентрів банку, пов'язані із зовнішніми активно-пасивними операціями, а й номінальні доходи й витрати за трансфертною ціною, що виникають уже у процесі залучення та використання коштів Таким чином упроваджується принцип: "Усі залучені банком кошти мають свою вартість, яку повинен відшкодовувати той підрозділ, котрий їх використовує".

Щоб уникнути неефективного використання коштів банку, рівень трансфертних цін має бути достатньо високим.

На сучасному етапі менеджери Банку чітко усвідомлюють, де вони втрачають або можуть втратити дохід, коли свідомо йдуть на фінансування проектів за ставками, нижчими від трансфертних, або залучають ресурси за ставками, які перевищують установлені трансфертні ціни. Трансфертна ціна має не лише констатувати вартість ресурсів, за якими здійснюються умовні розрахунки між казначейством та профіт-центрами, а й висвітлювати збиткові, низькорентабельні чи, навпаки, високодохідні банківські продукти. Так, якщо банк кредитує корпоративних клієнтів в умовах високої волятивності міжбанківського ринку, не маючи достатнього запасу ліквідності, трансфертна ставка вартості ресурсів повинна орієнтувати кредитні вкладення на таку ставку кредитування, яка щонайменше покриватиме можливі витрати банку в разі, коли він буде змушений шукати додаткові ресурси на міжбанківському ринку.

Інший приклад: за умови надлишкової поточної ліквідності банку трансфертна ставка не стимулюватиме залучення депозитів, якщо в банку бракує надійних заявок на кредитування, а поточні операції казначейства щодо розміщення надлишкових залишків не покривають його витрат, пов'язаних із залученням депозитів. Тобто спрацьовує основний принцип, який полягає в тому, що залучення платних пасивів економічно доцільне лише тоді, коли банківська установа не має надлишкової ліквідності й може гарантувати своєчасне вкладення зазначених ресурсів із позитивною фінансовою маржею.

Щоб цей принцип виконувався, важливо правильно визначити ринковий орієнтир, який використовуватиметься при визначенні трансфертної ставки в системі. Слід зазначити, що це - досить складне завдання в умовах нерозвиненості фінансового ринку та відмови НБУ рефінансувати комерційні банки. Орієнтирами ставки купівлі-продажу ресурсів в системі банку є ставки на міжбанківському ринку, облікова ставка НБУ, ставки розміщення ОВДП на первинному або вторинному ринках

Головний критерій, якому вони відповідають - це можливість двосторонньої роботи філіалу Банку за цими ставками - як щодо залучення, так і щодо розміщення ресурсів. При детальнішому розгляді зазначених орієнтирів з'ясовується, що всі вони, на жаль, можуть застосовуватися зі значними обмеженнями. Так, облікова ставка НБУ може бути орієнтиром для визначення внутрішніх трансфертних цін лише тоді, коли Національний банк дійсно рефінансує комерційні банки, якщо їм бракує поточної ліквідності, або автоматично викуповує (шляхом проведення депозитних аукціонів) їх надлишкову ліквідність Ставки розміщення ОВДП також можуть бути орієнтиром, якщо постійно проводяться первинні аукціони та діє вторинний ринок, де можна купити й продати ОВДП, та є впевненість у платоспроможності держави стосовно виконання своїх зобов'язань щодо їх своєчасного погашення.

Отже, вітчизняні реалії, на відміну від розвинутих країн із сталою фінансовою системою, не дають змоги розцінювати зазначені орієнтири як можливу базу для визначення трансфертних ставок. Чи не єдиним орієнтиром є нині ставки міжбанківського ринку кредитування (МБК) 38, с.23.

Зазначимо переваги цього ринку

ставки МБК дуже чутливі до ринкової кон'юнктури і найреальніше характеризують потребу комерційних банків у грошах;

за умов відносної стабільності фінансового ринку МБК забезпечує значні обсяги ресурсів,

МБК за сучасних умов - практично єдиний інструмент, використовуючи який, комерційні банки можуть реально вирішувати проблеми поточної ліквідності;

МБК працює за двома основними валютами - гривнею та доларом США.

До недоліків слід віднести:

обмеженість строку залучення-розміщення ресурсів. Діапазон термінів, за якими переважно працює ринок МБК, - від 1 дня до 1 місяця,