Національний банк України – основа сучасної банківської системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Інституційні основи центральних банків світу закладались протягом століть. Попередниками центральних банків можна вважати емісійні банки, які виникли порівняно нещодавно -- у ХІХ ст. Тривалий час у світовій банківській практиці не існувало розподілу банків на емісійні та комерційні. Існуючі банки приймали вклади, надавали позички, враховували векселі, випускали в обіг банкноти тощо. Випущені банкноти були частково забезпечені золотом, тобто банки мали запас золота, достатній для оплати тільки частини випущених банкнот. Інша частина випуску банкнот була фідуціарною. Проте усі банкноти являли собою безстрокові зобов'язання банків обміняти їх на золото за пред'явленням. У цих умовах стабільність банків і банкнотного обігу значною мірою залежала від того, наскільки обачливою була політика банків стосовно допустимого рівня співвідношення суми випущених банкнот і запасу золота.

На початок ХХ ст. централізація банкнотної емісії була завершена головним чином в Європейських країнах. У більшості інших країн цей процес завершився у ХХ ст. і був уже пов'язаний із заснуванням центральних банків.

Центральні банки - це юридичні особи, що мають особливий статус, відмінна ознака якого - відособленість майна банку від майна держави. Хоч формально це майно перебуває , як правило у державній власності, центральний банк наділений правом розпоряджатися ним як власник. Цим центральний банк відрізняється від державного банку, майно якого повністю контролюється державою.

Стан наукових досліджень. Проблематика зародження центральних банків, їх організаційно-правові засади постійно привертала увагу науковців. Тематику центральних банків, досліджували такі вчені, як В.І. Міщенко, В.Л. Кротюк, Б.П. Адамик та інші.

Мета і завдання роботи. Метою курсової дослідження зародження інституту центральних банків,та інституту Національного банку України як центрального банку країни.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

- розглянути наукові підходи щодо розуміння поняття та сутності центральних банків;

- дослідити теоретичні засади центрального банку, та визначити його місце в банківській системі;

- охарактеризувати історичний шлях зародження і становлення центрального банку Росії (України);

- проаналізувати організаційно-правові аспекти функціонування НБУ;

Об'єктом даної курсової роботи є особливості становлення та функціонування центральних банків

Предметом курсової роботи є наукова література, нормативно-правові акти, в тому числі: Конституція України, закони України “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність” та ін., а також наукові праці, в тому числі: монографія В.І. Міщенко «Центральний банк - організаційно правові засади; В.Л. Кротюк « Національний банк - центр банківської системи України» тощо.

Значення. Висновки й узагальнення даної роботи мають теоретичне (наукове), а також практичне значення. Отримані нові знання про інститут центральних банків, організаційні зміни, еволюцію функцій, дослідження політики що проводилась центральними банками. В результаті визначити їх місце в баківській системі та їх значення в економіці.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, які поєднують шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

1. Загальна характеристика Центрального банку та його місце в

банківській системі

Інституційні оснoви центральних банків світу закладались протягом століть. Попередниками центральних банків можна вважати емісійні банки, які виникли порівняно нещодавно -- у ХІХ ст. Тривалий час у світовій банківській практиці не існувало розподілу банків на емісійні та комерційні. Існуючі банки приймали вклади, надавали позички, враховували векселі, випускали в обіг банкноти тощо. Випущені банкноти були частково забезпечені золотом, тобто банки мали запас золота, достатній для оплати тільки частини випущених банкнот. Інша частина випуску банкнот була фідуціарною. Проте усі банкноти являли собою безстрокові зобов'язання банків обміняти їх на золото за пред'явленням. У цих умовах стабільність банків і банкнотного обігу значною мірою залежала від того, наскільки обачливою була політика банків стосовно допустимого рівня співвідношення суми випущених банкнот і запасу золота.

Історично склалися два шляхи виникнення центральних банків: на базі найбільших національних комерційних банків в яких відбувалась концентрація банківської емісії ( наприклад банк Англії) або шляхом створення державного центрального емісйного банку ( наприклад Федеральні резервні банки Сполучених Штатів Америки ). Більшість науковців стверджують, що першим у світі в 1668 р. було створено Центральний банк Швеції ( Риксбанк ) на межі переходу від феодалізму до капіталізму; в 1694 р. був заснований банк Англії. Однак вони не мали права на емісію грошових знаків і їх функції значно відрізнялись від функцій сучасних центральних банків. Так Банк Англії спочатку повинен був фінансувати промисловість і торгівлю, а Банк Нідерландів - внутрішню та зовнішню торгівлю. Сучасного вигляду центральні банки набули в ХІХ ст. Коваленко В. В, Центральний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. - К.: Знання України, 2006. - с. 7

Центральні банки - це юридичні особи, що мають особливий статус, відмінна ознака якого - відособленість майна банку від майна держави. Хоч формально це майно перебуває , як правило у державній власності, центральний банк наділений правом розпоряджатися ним як власник. Цим центральний банк відрізняється від державного банку, майно якого повністю контролюється державою.

Причини виникнення центральних банків:

Політичне і територіальне об'єднання у країнах, розвиток цен тралізованих інститутів публічної влади.

Прагнення централізувати систему грошового обігу.

Промисловий розвиток та експансія капіталу у сферу виробництва.

Відсутність монополії на емісію банкнот дозволяла комерційним банкам активно застосовувати випуск банкнот для нагромадження капіталу.

Суттєве розширення грошової маси.

Підвищення значення готівкового обігу банкнот: банкноти витісняли повноцінні монети з обігу.

Бурхливий розвиток ринку вимагав надійного купівельного та платіжного засобу, який користувався би всенародною довірою та обертався на території всієї країни.

Окремі комерційні банки зловживали випуском банкнот, що призводило до неможливості останніх задовольнити підвищений попит їхніх клієнтів щодо обміну банкнот банків на золото. Це спричиняло банкрутство окремих банків та посилення недовіри до обігу банкнот. Романишин Володимир, Уманців Юрій. Центральний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. - К. Атіка . 2005. - с. 10

Проаналізувавши працю В. Сміт « Походження центральних банків» можна сказати що, вона дещо по іншому підходить до виявлення та систематизації причин появи центральних банків. Так, В. Сміт стверджує, що «центральний банк не є центральним походженням розвитку банківського бізнесу. Навпаки,центральні банки насаджувалися ззовні волею держави.» Сміт В. Происхождение центральных банков / Институт нацыональной модели экономики. - Тверь, 1996. - с.246

Правове становище центральних банків, їхній статус у розвинутих країнах визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили - закон. У законах про банки визначається їхня структура, основні завдання, функція та компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої та виконавчої влади, державними органами управління, а також повноваженнями держави щодо суб'єктів банківської діяльності та інше. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісійного центру. У правових актах, які визначають статус центральних банків , закріплюються також їх владні повноваження у сферах регулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування кредитної системи тощо. Даний закон встановлює повноваження центрального банку як емісійного інституту країни. Мороз А. М., Пуховкіна М. Ф. Центральний банк і грошово-кредитна політика: Підручник . - К.: КНЕУ , 1999. - с. 6

Організаційно - правові основи центральних банків промислово розвинутих країн різні. За характером власності центральні банки можна поділити на три види:

Державні - 100% капіталу центрального банку цих країн належить державі (Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Україна)

Акціонерні - увесь капітал цих банків може належати комерційним банкам ( наприклад США ) чи іншим фінансовим установам( наприклад в Італії 100% капіталу центрального банку належить банкам та страховим компаніям);

Змішані - держава володіє лише частиною капіталу центрального банку (наприклад Японії 55% капіталу знаходиться у власності держави і 45% - у приватних осіб, у Швнейцарії - 57% є власністю кантонів і 43% власністю приватних осіб ).

Держава в усіх країнах відіграє провідну роль у формуванні органів управління центрального банку, не залежно від частки володіння державою капіталом центрального банку.

Характер взаємовідносин центральних банків з урядовими державними структурами за своїм змістом і формою істотно відрізняються в різних країнах:

Центральний банк виступає агентом міністерства фінансів і провідником його грошово-кредитної політики.

Центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без тиску з боку органів влади.

Проте на практиці жодна з цих схем у чистому вигляді не отримала поширення через різноманітність форм організації політичної влади. У більшості країн функціонує проміжна модель у межах якої використовується принцип взаємної виконавчої влади з центральним банком. Виконання покладених на центральний банк функцій та відповідно досягнення головної мети, передбачає наявність певного ступеня політичної та економічної незалежності банку.

Політична незалежність - це автономія ( самостійність ) центрального банку при встановлені орієнтирів грошової маси.

Економічна незалежність - це самостійність центрального банку при виборі інструментів грошово-кредитної політики.

Умовами політичної незалежності центрального банку є встановлення порядку призначення членів його керівного органу або керуючого, ухвалення прийнятого банком рішення з боку уряду або парламенту.

Економічна незалежність виражається в тому, що центральний банк не зобов'язаний автоматично видати грошові кошти урядові для фінансування державних витрат і надавати йому перевагу при наданні кредитів.

Як зазначає Адамик Б.П. незалежність центрального банку в цілому визначається такими факторами:

Незалежність від уряду. Ця умова є обов'язковою. Якщо центральний банк зобов'язаний виконувати вказівки уряду, то він не може підтримувати стабільність цін, оскільки відчуватиме тиск з боку уряду;

Особиста незалежність членів органів управління центрального банку. Незалежність членів органів управління центрального банку забезпечуватиметься в тому випадку, якщо вони призначаються на достатньо тривалий період часу. У випадку їх повторного призначення виникає небезпека зменшення ступеня їх особистої незалежності;

Юридичний статус банку, що визначається можливостями внесення змін у статут (закон) центрального банку. Що складніше внести зміни в статут, то надійніше забезпечується незалежність центрального банку. Адамик Б. П. Національний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. -с.18

Незалежний статус центрального банку дає йому змогу не пов'язувати свої дії з динамікою політичної кон'юнктури, а забезпечувати реалізацію грошово-кредитної політики, використовуючи при цьому найефективніші засоби. Він повинен мати можливість бути противагою уряду, який може вирішувати економічні питання, керуючись суто політичними міркуваннями (наприклад, майбутніми виборами) і тому використовувати популістські методи.

Водночас незалежність центрального банку об'єктивно не може бути абсолютною. У тактичних питаннях щодо регулювання економіки вона не повинна суперечити стратегічним цілям економічної політики органів державного управління. Як головна кредитна інституція держави, центральний банк повинен ураховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом та іншими державними установами, що формують економічну й фінансову політику. Регулярні контакти між представниками центрального банку й державних органів влади підвищують ступінь довіри останніх до дій центрального банку та сприяють досягненню ним головної цілі - забезпечення стабільності цін. Виконанню цього завдання може сприяти періодична звітність центрального банку про його діяльність перед парламентом.

2. Розвиток центральних банків Росії (України)

2.1 Інститут центральних банків у дореволюційний період

Історично банки були найстарішими та найпоширенішими кредитними установами. Вони сприяли розширеному відтворенню господарства в умовах розвитку ринкових відносин. В силу того, що Росія стала на шлях капіталістичного розвитку, коли більшість європейських країни знаходились на завершальному його етапі, банки тут з'явились дещо пізніше, ніж в країнах Західної Європи.

На середину 50-х років ХІХ ст. всі банки утворювали єдину банківську систему, діяльність якої на практиці була неефективною. Зумовлене це було тим, що вона не могла виконувати належним чином покладені на неї функції в умовах так званої моделі «наздоганяючої» модернізації, в рамках якої розвивалась Російська імперія, прагнучи зменшити свою економічну відсталість порівняно з країнами Західної Європи. Існуюча на той час банківська система знаходилася в повній суперечності з капіталізмом. Однією з причин цього було домінування держави у банківській системі в цілому та у створенні кредитних установ і контролі за їх діяльністю, зокрема. Шевченко В. Правове регулювання банківської діяльності у під російській Україні (кінець ХІХ--початок ХХ ст.) [Електронний ресурс] -- Режим доступу : httpwww.nbuv.gov.uaportalSoc_GumUiz2008_1114.pdf

Переважна більшість банківських установ були казенними. Це зокрема були:

підлягаючі зберіганню каси - були відкриті ще у 1722 р. при Петербурзькому та Московському виховних будинках, на утримання яких і спрямовувався прибуток. Підлягаючі каси приймали вклади і видавали позики під заставу різних цінностей, а згодом - поміщицьких маєтків та кріпосних душ;

накази суспільного піклування - установи, які виникли з метою створення та завідування школами, сирітським притулками, в'язницями, лікарнями, божевільнями. Для збільшення їх ресурсів їм дозволялось брати вклади на збереження та видавати позики під заставу нерухомості та державних цінних паперів в межах певної території. Проведення кредитних операцій було для них непрофільною діяльністю.

Державний комерційний банк - банк царської Росії, що був створений у 1818 р. на базі реорганізованих облікових контор. Його основними напрямами діяльності були облік векселів та надання підтоварних позик, прийом вкладів, перевідні операції. При чому розмір позики визначався не кредитоспроможністю позичальника, а належністю до певної гільдії.

Державний позиковий банк - заснований у 1786 р. на основі реорганізації створеного у 1754 р. Банку для дворянства. У 1802 р. до нього був приєднаний Допоміжний банк для дворянства (який також здійснював кредитування поміщиків під заставу маєтків з кріпосними селянами під 5% річних). Державний позиковий банк можна вважати депозитним, у зв'язку з тим, що до нього надходила значна частина внесків Державного комерційного банку. А основним завданням Державного позикового банку була мобілізація коштів для кредитування поміщицького землеволодіння та кріпосницької держави в цілому.

Позики цих установ в більшості випадків використовувались фактично для «проїдання» та забезпечення паразитичного існування поміщиків. Як правило, поміщики не гасили позик і навіть відмовлялись від сплати відсотків, що і стало причиною того, що існування самих банків було під загрозою. Крім того, діяльність окремих банківських установ провокувала інфляційні процеси в державі. Зокрема, випуск Державним банком для дворянства заставних листів на рівні з асигнаціями збільшував кількість грошей в обігу, а відповідно і темпи інфляції. Більше того, значна частина ресурсів Державного позикового банку спрямовувалась на покриття витрат скарбниці, що було головною формою внутрішнього державного боргу.

Однак, незважаючи на масу негативних наслідків діяльності казенних установ, влада їх відміняти не збиралась, а навпаки, підтримувала, виходячи з інтересів скарбниці та поміщицького землеволодіння. Тому численні проекти приватних торгових та промислових банків відхилялись царським урядом. Проте багато економістів закликали у своїх працях до підприємницької ініціативи в банківській діяльності. Зокрема, Н.С. Мордвінов у 1811 р. написав свою відому працю «Рассуждения о могущих последовать пользах от учреждения частных по губерніям банков». У ній детально були описані проекти приватних акціонерних банків у Росії. Колодій О. А. Еволюція банківської справи / О. А. Колодій. -- Науковий вісник, 2007, вип. 17.2. -- С. 181

Першим же ініціатором безпосередньої появи в банківській системі держави приватних фінансових комерційних установ був економіст-теоретик, банківський діяч, багаторічний керівник Московського купецького банку І.К. Бабст. Ним же і було після реформ створено банк, в основу діяльності якого було покладено принцип збереження та ліквідності депозитів. Аналогів такому банку не було не лише в Росії, але й у Європі. Новікова І. Е. З історії становлення вітчизняної банківської системи ринкового типу у другій половині ХІХ--початку ХХ ст. / І. Е. Новікова // Актуальні проблеми економіки. -- 2006. -- № 8 (62). -- С. 6. Проте, що характерно, не зважаючи на політику стримування з боку держави, капіталістичні відносини повільно, але все-таки розвивались. Насамперед це спостерігалося у сфері міжнародної торгівлі. Найперше саме в тих районах, які перебували у торгових відносинах з іноземними країнами, відбувалося виникнення банкірських будинків - приватних банківських підприємств, що належали окремим банкірам або групам банкірів, об'єднаних у товариства з необмеженою відповідальністю. Всього існувало близько 20 банкірських будинків. Цікаво те, що 8 знаходилось у Бердичеві, який до початку 50-х років став крупним банкірським центром. А Одеса взагалі вважалась грошовим та кредитним ринком для всіх чорноморських та азовських портів, а частково і для Москви у першій половині ХІХ ст.

Відсутність приватної та суспільної ініціативи у створенні кредитних установ до середини ХІХ ст. призвело до справжнього фінансового застою. Неспроможність банківської системи проявилась ще й під час історично значущих подій. Так протягом Кримської війни відбулося надмірне накопичення вкладів внаслідок понаднормового випуску кредитних білетів. Банки змушені були перетворювати короткострокові позики на довгострокові, ризикуючи ліквідністю, або не здійснювати активних операцій, виплачуючи вкладникам відсотки, і в такому разі, зазнавати збитків. Тосунян Г. А. Банковское право Российской Федерации. Общая часть : Ученик / Тосунян Г. А., Викулин А. Ю., Экмалян А. М. [Под общ. ред. акад. Б. Н. Топорина]. - М. : Юристь, 1999. -- С. 271.

Безпосереднім поштовхом до реформування кредитної системи стало і те, що старі казенні кредитні установи в цей час опинились в критичній ситуації через створені урядом несприятливі умови. Указом 1857 р. було знижено відсоткову ставку по позикам з 4 до 3% з метою здешевити кредит для поміщиків та казни, а відповідно і спонукати вкладників розміщувати свої засоби в акції та облігації в Головному товаристві залізничних доріг. Але як наслідок, це спричинило масовий відплив вкладів з казенних банків, поставивши під загрозу їх існування. Брегель Э. Я. Денежное обращение и кредит капиталистических стран / Э. Я. Брегель. -- Москва : Госфиниздат, 1995. -- 124 с Цим указом передбачалося скорочення відсотків по позиках з 5 до 4%. Скорочуючи виплату по державним позиках, казна зберігала б більше 5 млн. руб. Таким чином надлишок капіталу з державних кредитних установ переміщувався в акціонерні, і скорочувались би державні витрати. Єдиним скептиком був Ю.А. Гагемейстер, керуючий Особливою канцелярією кредитного відділу. Він побоювався, що «виштовхування вкладів» із державних кредитних установ призведе до катастрофічного вилучення засобів, «гибельному для казны». Великие реформы в России 1856-1874. Сборник / под. ред. Л .И. Захаровой. -- М. : Издательство Московского университета, 1992. -- С. 94. Його побоювання невдовзі підтвердились.

До того ж, уряд при підготовці законодавчої бази для проведення буржуазних реформ стикнувся з наступними проблемами: зростаючий державний борг, інфляція, від'ємний платіжний баланс, несприятливий клімат для зовнішніх позик. Реформатори були обмежені в своїх діях з причини банківської кризи, яка на той час існувала в країні і тривала близько 18 місяців.

Саме тому у 1859 р. були прийняті рішення, що ознаменували реформування кредитно-банківської системи, зокрема:

ліквідація всіх існуючих на той час кредитних установ;

припинення прийому вкладів у Державний позиковий банк, накази суспільного піклування, ощадні казни та переведення цих установ в підпорядкування міністра фінансів;

припинення прийому вкладів до запитання у Комерційний банк;

творення комісії для розробки проекту устрою земських банків (яка проіснувала до 60-х років) Тосунян Г. А. Банковское право Российской Федерации. Общая часть : Ученик / Тосунян Г. А., Викулин А. Ю., Экмалян А. М. [Под общ. ред. акад. Б. Н. Топорина]. - М. : Юристь, 1999. -- С. 272

Також у 1860 році було ліквідовано Державний позиковий банк, а замість нього створено Державний банк Росії. З самого початку перед ним було поставлене завдання ліквідації боргів колишніх банківських установ. Більше того цей банк повинен був стати основою нової банківської системи Російської імперії, яка повинна була б максимально відповідати запитам капіталізму, що розвивався. Саме тому справедливо вважати, що із створенням цього банку, фактично розпочався новий етап розвитку кредитно-фінансової системи Росії.

На першому етапі Держбанк не отримав права самостійної емісії. Самостійно банк мав право лише обмінювати кредитні білети (наприклад, зношені -- на нові). Банк випускав кредитні білети в оборот на вимогу уряду шляхом надання йому кредитів. Уся сума емітованих кредитних білетів використовувалася для фінансування державних видатків. Крім того, за дорученням уряду Держбанк зобов'язаний був розміщувати державні цінні папери. За рахунок залучених коштів Держбанк надавав кредити суб'єктам господарювання і комерційним банкам. Проте такі кредити займали незначне місце в активах балансу банку. Так, на початок 1880 р. в активах балансу Держбанку Росії заборгованість за наданими позичками і врахованими векселями становила 6,6 %, тоді як заборгованість уряду -- 55,7 % Голенкова Ю. С., Хохленкова М. А. Банк России: организация деятельности. -- М.: ДеКА, 2000. -- С. 34.. Отже, на першому етапі своєї діяльності Держбанк Росії виконував головним чином роль банкіра уряду та його фінансового агента і не міг сприяти упорядкуванню грошового обороту.

2.2 Правове становище центральних банків у період революції

Вирішальне значення для формування національної банківської системи України мали революційні події 1917 року, коли фактично було започатковано процес державотворення. Об'єктивно, що жодна держава не може існувати без банківської системи. Саме тому Українська Центральна Рада 29 вересня 1917 року оголосила про підготовку законопроекту про створення Національного банку України, до якого повинні були перейти всі справи Київської контори Державного банку Росії. Діяльність Національного банку України повинна була б узгоджуватись з діяльністю іншої загальнодержавної кредитної установи - Українського народного банку. Не можна не погодитись з А.О. Ткаченком, що зазначене рішення свідчило про усвідомлення національних інтересів у банківській сфері і піднесення їх до рівня державного вирішення ще до проголошення самої державності. Ткаченко, А. О. Правове регулювання становлення центральних банківських установ в Україні у період державотворчих пошуків (1971-1918) / А. О. Ткаченко // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України : збірник тез доповідей ХІ Всеукраїнської науково-практичної конференції ( 30 - 31 жовтня 2008 р. ) : у 2 т. / ДВНЗ "УАБС НБУ". - Суми : ДВНЗ "УАБС НБУ", 2008. - Т. 1. - С. 11-13

У розбудові організаційної структури банківської діяльності окремо стояло питання підпорядкування банківських установ. 26 жовтня 1917 р. на засіданні Малої ради висловлювалися пропозиції про необхідність підпорядкування Державного банку центральному уряду. Таке рішення було ухвалене ще до прийняття закону про утворення Державного банку.

Подальше реформування банківської системи у контексті створення центральної банківської установи дещо змінило акценти щодо її назви, ролі та призначення.

29 жовтня 1917 р. Генеральний секретар фінансів М.І. Туган-Барановський проголосив створення Національного українського банку як одне із першочергових завдань та визначив його роль у розбудові економіки. Створення банку розглядалося у контексті розбудови держави як умова її фінансово-економічної безпеки.

У подальшому було визначено правовий механізм створення та статус банку. На засіданні Генерального секретаріату (ГС) 10 листопада 1917 р. була прийнята постанова про перетворення Київської контори Державного банку тимчасово в Центральний банк України. Отже, відтепер мова йшла про дві центральні банківські установи, функції яких так і не були визначені. Очевидно, коли мова йшла про Національний український банк, то малася на увазі банківська установа держави, про що свідчить назва "національний". Необхідність створення Центрального банку України мотивувалася потребою розбудови власної банківської системи. Правовою підставою для його створення було рішення про розбудову банку шляхом реорганізації Київськї контори Державного банку. Банк мав діяти на попередній нормативно-правовій базі. Повноваження банку визначалися його правовим статусом як центральної банківської установи, уповноваженої здійснювати касове обслуговування всіх урядових установ та підприємств. Банківські установи підтримали ідею створення банку у контексті випуску українських грошей.

2 грудня 1917 р. на засіданні ГС було ухвалено законопроект про утворення Українського державного банку, який Мала рада 9 грудня прийняла як закон. У ньому був врегульований порядок утворення банку шляхом перетворення Київської контори Державного банку.

Російської імперії в Український державний банк, який тимчасово мав керуватися старим статутом. Усі місцеві установи банку на території УНР ставали відділами новоствореного українського Центрального банку. Директором банку було призначено М. Кривенького. Отже, мова йшла про реорганізацію установ Державного банку Роси в установи Державного банку України. Першочерговим стало завдання зрівняти Київську контору Українського банку за статусом з Петроградською конторою Російського банку.

Український державний банк діяв за трьох режимів української державної влади періоду незалежності: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Улітку 1918 р. було ухвалено закон «Про затвердження Статуту Українського державного банку й асигнування коштів до його основного капіталу». Основні завдання банку: полегшення грошового обороту, допомога шляхом короткострокового кредитування державній торгівлі, промисловості та сільському господарству на Україні, а також забезпечення сталості грошової системи. Основний капітал банку, визначений Статутом, становив 100 млн крб, резервний (запасний) фонд -- 10 млн крб. Державний банк підпорядковувався міністрові фінансів. Загальне управління банком доручалося Раді банку та його директорові, який одночасно був головою Ради.

З моменту утворення Український державний банк мав статус емісійного банку. У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила тимчасовий закон «Про випуск державних кредитових білетів Української народної республіки», згідно з яким Держбанк випускав кредитові білети «в розмірі, строго обмеженому дійсними потребами грошового обігу, під забезпечення тимчасове, до утворення золотого фонду, майном республіки...» Комаринська З. Банківська система України періоду державності 1917--1920 рр.: становлення та реалії функціонування // Вісник Національного банку України. -- 2002. -- № 2. -- С. 57..

У грудні 1917 р. Радянська влада прийняла декрет «Про націоналізацію банків», за яким банківська справа була оголошена державною монополією. Іпотечні банки в Росії були ліквідовані, а комерційні акціонерні та приватні банки націоналізовані та приєднані до Державного банку Росії, який отримав нову назву -- Народний банк РСФСР. У 1920 р. в умовах воєнного комунізму, згортання товарно-грошових відносин і проведення політики, спрямованої на ліквідацію грошей, Народний банк РСФСР було ліквідовано.

На початку 1919 р. у зв'язку зі змінами у політичному житті України Державний банк було евакуйовано на захід України, а у 1920 р. майно та архів банку були перевезені до Польщі до м. Ченстохова. Під час війни у серпні 1944 р. німці вивезли усю документацію та архів Держбанку з м. Ченстохова і подальша доля та місце їх перебування невідомі. Український державний банк є безпосереднім попередником Національного банку України.

2.3 Державний банк УРСР - частина банківської системи СРСР

По завершенні громадянської війни Радянська влада проголосила у 1921 р. про перехід до Нової економічної політики, що на практиці означало розвиток вільного підприємництва, а отже і необхідність відновлення товарно-грошових відносин, створення ринку, а також відтворення банківської системи.

У 1921 р. приймається рішення про утворення Державного банку РСФСР, а у 1923 р. банк реорганізується у Державний банк СРСР. Крім Державного банку було створено цілу низку кредитних установ. Це, як правило, були спеціалізовані банки довго- і короткострокового кредитування, що надавали позички різним галузям економіки. За часів Радянської влади в умовах тоталітарної економіки, якій було притаманне пряме директивне управління грошовим оборотом, банківська система була побудована за однорівневим принципом.

У Радянському Союзі функція управління грошовим оборотом на макрорівні була відчужена від банків -- її здійснювали органи виконавчої влади. Так, обсяг емісії готівки визначався у касовому плані Держбанку СРСР, який затверджувався Радою Міністрів СРСР. Емісія безготівкових грошей (кредитна емісія) також регулювалася Радою Міністрів СРСР. Банки видавали позички згідно з лімітами кредитування, показниками планового розміру кредитів, що визначалися в кредитних планах банків з короткострокового та довгострокового кредитування, які теж затверджувалися Радою Міністрів СРСР.

Держбанк СРСР, крім розрахунково-кредитного і касового обслуговування суб'єктів господарювання, здійснював емісійну діяльність.Крім того, відповідно до Декрету РНК від 18 листопада 1921 р. “Про операції з іноземною валютою і дорогоцінними металами” на Державний банк було покладено здійснення валютної монополії. Виняткове право Держбанку на здійснення операцій з валютою і валютними цінностями було закріплене декретом РНК від 4 квітня 1922 р. За Держбанком залишалося монопольне право на придбання і продаж золотої, срібної і платинової монети та іноземної валюти. Хоча з початку 1923 р. було заборонено (за виключенням тих державних органів, яким це надано спеціальною постановою уряду) здійснювати покупку в будь-кого і продаж будь-кому іноземної валюти та благородних металів. [812] Постанова РНК “Про валютні і золоті угоди державних і кооперативних установ і підприємств” від 26 лютого 1923 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. - С. 554.

6 липня 1923 р. Державний банк РРФСР був реорганізований у Державний банк СРСР (відповідно до постанови ІІ сесії ЦВК) і разом із Наркомфіном забезпечував здійснення єдиної грошово-кредитної політики на території держави. Для цього був додатково створений відповідно до декрету від 24 червня 1924 р. при Правлінні Держбанку СРСР Комітет у справах банків, що координував їх діяльність. Таким чином, Державний банк займався керівництвом кредитною системою та спостерігав за діяльністю інших кредитних установ відповідно до урядових директив, що приймалися в сфері грошово-кредитної політики. Однак загальне регулювання діяльності кредитної системи були залишено за Наркомфіном і здійснювалося через Комітет у справах банків.

Законодавчо правовий статус Державного банку, його функції та обсяг капіталів були закріплені в першому Статуті Держбанку, затвердженому ЦВК і РНК у червні 1929 р. замість прийнятого в 1921 р. Положення про Державний банк. Статутом на Державний банк покладалися функції регулювання грошового обігу і короткострокового кредитування відповідно до загального плану розвитку народного господарства. Держбанк ставав єдиним розрахунковим центром країни. У тому ж році було визначено, що державні трудові ощадні каси є єдиною державною кредитною установою, що діє на засадах господарського розрахунку та має права юридичною особи. Положення про державні трудові ощадні каси Союзу РСР, затверджене Постановою ЦВК та РНК СРСР від 20.02.1929 р. /Збірник законодавства СРСР. - 1929. - № 17. - Ст. 140. Цілісність коштів, що ввірялися ощадкасам, гарантував уряд. Загальне керівництво здійснював Наркомфін СРСР.

Всі ці заходи по перебудові банківської системи стали базою для проведення кредитної реформи 1930-1932 рр.. Відповідно до постанови ЦВК та РНК СРСР від 30 січня 1930 р. „Про кредитну реформу” була проведена ліквідація комерційного кредитування шляхом заміни його прямим банківським кредитуванням, що концентрувалося в єдиній кредитній установі - Держбанку СРСР.

Держбанк став єдиним банком короткострокового кредитування, розрахунковим і касовим центром господарства. В зазначений період Держбанк активно займається нормотворчою діяльністю. Приймаються основні акти, що регулюють грошовий обіг та безготівкові розрахунки, клірингові розрахунки (наприклад, циркуляром Правління Держбанку СРСР № 307 від 20. 06.1931 р. затверджене Типове положення про відділи взаємних розрахунків (ВВР) при філіях Держбанку СРСР). Цитовано за Орлюк О. П. Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України

Законодательство о кредитовании и расчетах. Сборник законодательных и ведомственных материалов по кредитованию и расчетам. //Под ред. М.В. Выносова. Изд-во 4-е, перераб. и доп. - М.: Госфиниздат, 1936. - С. 198-199. Всі операції клієнтів з Держбанком СРСР, зокрема, зберігання коштів на рахунках, кредитування (за виключенням довгострокового), здійснення безготівкових розрахунків за платіжними документами, прийом та видача готівки здійснювалися за єдиним конкретним рахунком відповідно до Правил за контокорентними рахунками, затвердженими Правлінням Держбанку СРСР від 30 березня 1930 р.

Завдяки дотриманню принципів планомірного регулювання грошового обігу, швидкої акумуляції готівки, економії у витрачанні коштів підприємствами та організаціями, Держбанк СРСР зміг забезпечити відносно стійкий грошовий обіг в роки війни та шляхом кредитного, розрахункового і касового обслуговування господарств в післявоєнні роки сприяв форсованому відновленню країни (і в першу чергу районів, що постраждали від воєнних дій).

Він відіграв визначальну роль у проведенні реформи 1947 р., а також у підготовці скасування введеної в роки Вітчизняної війни карткової системи постачання населення і в розгортанні відкритої торгівлі. У 1946 р. відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР віл 22 травня Держбанк СРСР було введено до складу Міністерства фінансів.

Лише в 1848 р. на прохання уряду України було створено апарат Уповноваженого Державного банку в Україні, який виконував обов'язки центрального банку, однак при цьому був позбавлений права емісії без спеціального дозволу Москви. У 1955 р. створено Українську республіканську контору Держбанку.

29 жовтня 1960 р. постановою Ради Міністрів СРСР від 29 жовтня 1960 р. № 1146 був затверджений Статут Держбанку СРСР, а у серпні 1961 р. Правління Держбанку прийняло Положення про установи Держбанку СРСР. Прийняття цих документів було викликано, в першу чергу, необхідністю на рівні правових актів закріпити подальший розвиток функцій центрального банку держави та підвищення його ролі в системі органів економічного управління.

У 1980 р. відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 18 грудня 1980 р. № 1167 була затверджена нова редакція Статуту Держбанку СРСР. Цитовано за Орлюк О. П. Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України

Собрание постановлений Правительства СССР. - 1981. - № 3. - Ст.12. За розміром своїх активів центральний банк СРСР був найбільшим банком світу і мав розгалужену систему територіальних установ, які охоплювали всю країну (в 1983 р. їх кількість доходила до 4,5 тис). [180] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство России: опыт, проблемы, перспективы. - М.: Дело ЛТД, 1995. - С. 110. Він являв собою єдину централізовану систему, що безпосередньо підпорядковувалася уряду. Головним напрямком діяльності Держбанку та банківської системи СРСР було здійснення контролю і нагляду за виконанням підприємствами та організаціями планів виробництва та збуту товарів, фінансових виробничих планів, дотримання планової і фінансової дисципліни шляхом використання певного набору інструментів грошово-кредитної політики.

Однак з часом, враховуючи зростаючі кризові явища в економіці, зниження ефективності централізованого механізму господарського управління, радянська банківська система ставала все менш спроможною виконувати свої функції. Реформа кредитної системи 1987- 1988 рр. була викликана необхідністю застосування нових економічних методів управління кредитною системою, підвищення ефективності використання кредитних ресурсів та концентрації їх на вирішення пріоритетних загальнодержавних програм та завдань, що забезпечуватимуть досягнення кінцевих високих фінансових результатів роботи народного господарства.

Початок реформи був закладений прийняттям постанови РМ СРСР № 821 від 17 червня 1987 р. „Про вдосконалення системи банків в країні та посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки”. Собрание постановлений Правительства СССР. - 1987. - № 37. - Ст.121. Одним із найважливіших завдань банків було визначено організацію та широке застосування найбільш економічних та прогресивних форм кредитування та розрахунків, які сприяють прискоренню платежів та оборотності обігових коштів в народному господарстві. Зокрема, було затверджено нову редакцію Статуту Державного банку СРСР, згідно якої центральний банк вважався підвідомчим уряду країни.

На початку 90-х років була проведена ще одна реформа як існуючої системи державних спеціалізованих банків (а звідси - і реформування всієї банківської системи), так і створення спеціального банківського законодавства. Все це повинно було сприяти розвиткові товарно-грошових відносин, зміцненню національної валюти та проведенню єдиної грошово-кредитної політики.

Україна, проголосивши курс на незалежність, отримала для вирішення ті проблеми, які залишилися перед банківською системою СРСР, а також встала перед проблемою формування власної незалежної, сильної та стабільної банківської системи. З 1991 р. почала формуватися банківська система України.

центральний банк україна

3. Національний банк - основа сучасної банківської системи

3.1 Особливості правового статусу НБУ

За умов незалежності України виникла актуальна потреба у створенні дворівневої банківської системи, яка б відповідала світовим стандартам. Тому, відповідно до Закону України « Про банки і банківську діяльність» у березні 1991 року на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР виникла державна установа Національни й банк України (НБУ).

Правовий статус, принципи організації і діяльності Національного банку України визначені Конституцією України та Законом України "Про Національний банк України".

Відповідно до ст.2 Законом України "Про Національний банк України" Національний банк України відповідно до Закону України "Про Національний банк України" є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання , функції, повноваження і принципи організації якого визначаються чинним законодавством. Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999 р. № 679-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 29. - Ст. 2.

Як юридична особа, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності та перебуває у його повному господарському віданні і статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., який є державною власністю і служить для забезпечення зобов'язань Національного банку України. Як центральний банк, є економічно самостійним органом і здійснює видатки в межах затвердженого кошторису або в окремих випадках за рахунок Державного бюджету. Однак, одержання прибутку не є його метою його діяльності. Для виконання своїх функцій він має право на придбання та розпорядження рухомим та не рухомим майном.

Слід зазначити , що взаємовідносини між Національним банком і урядом держави будуються на принципах підзвітності першого, але вони не несуть відповідальності.

Як суб'єкт господарського права Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, банків другого рівня, а останні не відповідають за зобов'язаннями Національного банку Укроїни, крім випадків коли вони беруть на себе такі зобов'язання добровільно.

Заплановані доходи і видатки Національного банку відображаються в його кошторисі, який має забезпечувати НБУ виконання основних функцій та завдань, покладених на нього Конституцією України та Законом « Про Національний банк України». Кошторис видатків НБУ на кожен рік затверджується його радою, яка також затверджує основні напрями його грошово-кредитної політики.

Згідно з Конституцією України основною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманю стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності, під якою розуміють утримання системи цін на певному рівні шляхом підтримки стабільного курсу грошової одиниці України. Міщенко В.І., Кротюк В.Л. Центральні банки: організаційно-правові засади. -- К.: Т-во “Знання”, 2004. -- 372 с.

Крім виконання основної функції Національний банк України також зобов'язаний:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) здійснює банківське регулювання та нагляд;

8) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках.

9) здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку.

10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

12) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль заанками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

15) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

16) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної заком. Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999 р. № 679-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 29. - Ст. 7.

При виконанні функцій кредитора останньої ініціативи до Національного банку може звернутися будь-який вітчизняний комерційний банк або інша кредитна установа для отримання рефінансування у разі вичерпання інших можливостей рефінансування . національний банк України має право, але не зобов'язаний , надавати та кі кридити для рефінансування банків, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи вцілому.

3.2 Організаційні аспекти функціонування НБУ

Раніше, відповідно до ст.17 Статуту Національного банку України Статут Національного банку України (затверджений Постановою Президії Верховної Ради України від 07.10.91 р. № 1605 - ХІІ) // Банківська справа в Україні: законодавчи і нормативні акти. - К.: «Ін Юре», 1998. - Т. 1. структура системи Національного банку затверджувалась Призидією Верховної Ради України. У подальшому Призидією Верховної Ради України « Про затвердження заступників Голови Правління і членів Правління Національного банку України» від 18 березня 1993. Національному банку було надано право самостійно визначити свою структуру. Ци товано за Кротюк В. Л. Національний банк - центр банківської системи України. Організаційно - правовий аналіз. - К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. - с. 248.

Відповідно до ст. 22 Закону України « Про Національний банк України» структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Національний банк в межах, визначених законодавством, самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує їх статути та положення.

Керівними органами Національного банку є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України.

До складу Рада Національного банку України входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України.

Всього до складу НБУ входять 15 осіб: Голова НБУ - за посадою, 7 членів призначає ҐПрезидент України своїм Указом, а 7 членів призначає Верховна Рада України шляхом прийняття відповідної постанови. Чергове призначення членів Ради Національного банку здійснюється не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку повноважень попередньо призначених членів Ради Національного банку.

Строк повноважень членів Ради Національного банку - сім років, крім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою. Голова Ради Національного банку обирається Радою Національного банку строком на три роки.

Рада Національного банку здійснює свої повноваження відповідно до Закону України «Про Національний банк України». До таких повноважень відносяться:

1) відповідно до загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрів економічного та соціального розвитку України до 15 вересня розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить їх Верховній Раді України для інформування, здійснює контроль за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики;

2) здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;

3) затверджує Регламент Ради Національного банку України;

4) затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку та подає Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету України на наступний рік;

5) приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку;

6) визначає аудиторську компанію для проведення аудиторської перевірки Національного банку, розглядає аудиторський висновок та затверджує бухгалтерський баланс Національного банку, публікує в офіційних друкованих засобах масової інформації щорічний баланс Національного банку;

7) затверджує щорічно до 1 липня звіт про виконання кошторису Національного банку та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік;

8) затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях;

9) вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених Основних засад грошово-кредитної політики стосовно:

методів та форм прогнозування макропоказників економічного і соціального розвитку України, а також грошово-кредитної політики;

окремих заходів монетарного і регулятивного характеру та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України;

політики курсоутворення та валютного регулювання;

розвитку банківської системи та окремих нормативних актів з питань банківської діяльності;

вдосконалення платіжної системи;

інших питань, віднесених законом до компетенції Ради Національного банку;

Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій та здійснює управління діяльністю Національного банку.

Правління Національного банку:

1) приймає рішення:

щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національної валюти;