Банківський моніторинг за інвестиційного кредитування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Оскільки за кожною позичкою існує ризик непогашення заборгованості внаслідок впливу непередбачених обставин, банки прагнуть надавати інвестиційні кредити найбільш надійним позичальникам. Але вони не повинні втрачати можливості розвивати свої кредитні операції і за рахунок надання кредитів, що пов'язані з підвищеним ризиком, так як вони приносять найвищий дохід. Ураховуючи це, банк повинен проводити свою кредитну політику таким чином, щоб забезпечити збалансованість між ризиком та обережністю - проводити контроль протягом усього процесу кредитування.

Банківський моніторинг за інвестиційного кредитування повинен передбачати: періодичну перевірку всіх видів інвестиційних кредитів; ретельне розроблення етапів перевірки кредитів, а саме - виконання умов кредитних договорів, якості та стану забезпечення, оцінку змін фінансового стану, відповідність наданих кредитів, кредитній політиці банків тощо; більш часту перевірку найбільших та проблемних інвестиційних кредитів.

Більш часті перевірки в умовах економічного спаду та за появи великих проблем у тих галузях, у які банк вклав значну частину своїх кредитних ресурсів.

Важливим моментом щодо гарантування погашення позики є цільове використання наданих кредитних ресурсів та ліквідація можливостей щодо перекидання їх в іншу сферу.

Будь-який банк, як і кожне підприємство, що працює в сучасних умовах і здійснює інвестиційну діяльність, стикається із різноманітними ризиками, які пов'язані із структурою його портфеля. Ризик - невід'ємна складова частина людського життя. Він породжується невизначеністю, браком достатньо повної інформації про подію чи явище та неможливістю прогнозувати розвиток подій. Ризик виникає тоді, коли рішення обирається з кількох можливих варіантів і немає впевненості, що воно є найефективнішим.

1 НЕОБХІДНІСТЬ, ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТА МЕТОДИ БАНКІВСЬКОГО МОНІТОРИНГУ ІНВЕСТИЦІЙНИХ КРЕДИТІВ

банківський моніторинг інвестиційний кредитування

Контроль з боку банку за виконанням умов кредитного договору є завершальним етапом процесу банківського інвестиційного кредитування. особлива увага при цьому приділяється перш за все своєчасності сплати позичальником процентів за користування інвестиційних кредитом. Оскільки за кожною позичкою існує ризик непогашення заборгованості внаслідок впливу непередбачених обставин, банки прагнуть надавати інвестиційні кредити найбільш надійним позичальникам. Але вони не повинні втрачати можливості розвивати свої кредитні операції і за рахунок надання кредитів, що пов'язані з підвищеним ризиком, так як вони приносять найвищий дохід. Ураховуючи це, банк повинен проводити свою кредитну політику таким чином, щоб забезпечити збалансованість між ризиком та обережністю - проводити контроль протягом усього процесу кредитування.

Специфікою моніторингу за банківського інвестиційного кредитування є те, що він включає основний і додатковий моніторинг.

Організація основного моніторингу має здійснюватися за такими напрямами:

- обов'язкове дотримання принципів кредитування;

- контроль за виконанням умов кредитної угоди;

- виявлення проблемних інвестиційних кредитів і розроблення заходів із ліквідації кредитної заборгованості;

- аналіз фінансового стану позичальника протягом усього терміну кредитування;

- контроль за збереженням предмету застави.

Додатковий моніторинг проводиться у два етапи: на стадії освоєння інвестицій (проектування і будівництво) та після введення об'єкта в експлуатацію.

На першому етапі банківський моніторинг проводиться в розрізі джерел фінансування проекту. У процесі такого моніторингу виявляються відхилення від програми реалізації інвестиційного проекту, приймаються рішення про мобілізацію внутрішніх фінансових ресурсів або припинення фінансування (фінансовий моніторинг). Після введення об'єкта в експлуатацію підприємство починає виготовляти продукцію, і таким чином утворюється грошовий потік, кошти якого спрямовуються на відшкодування власних витрат та на погашення кредитної заборгованості. Тому на другому етапі проводиться оцінка поточних показників ефективності та порівняння їх із плановими тощо.

Загальний моніторинг можуть здійснювати банк, замовник або фірма-девелопер на підставі укладеної спеціальної угоди. На думку А.А. Пересади, залежно від функцій інших учасників інвестиційного процесу можна класифікувати моніторинг за окремими видами (Табл. 1)

Таблиця 1 - Види моніторингу за банківського інвестиційного кредитування та організація його проведення

Суб'єкти інвестиційної діяльності	Види моніторингу
	маркетинговий	фінансовий	технічний
Інвестори	?	?	?
Замовники	?	?	?
Генпідрядник	?		?
Субпідрядні організації	?		?
Постачальники обладнання	?		?
Головний проектувальник	?		?
Інші проектувальники			?
Фірма-девелопер	?	?	?
Керуючий проектом	?		?
Інжинірингова фірма			?
Фінансуючий банк		?
Страхова компанія		?
Інвестиційний консорціум	?	?	?
Аудитори		?
Органи влади (з державних проектів)	?	?	?

Маркетинговий моніторинг проводиться з метою забезпечення своєчасних поставок матеріально-технічних ресурсів, а його здійснюють ті учасники, на яких покладено обов'язки в контрактах з матеріально-технічного забезпечення будівництва. Фінансовий моніторинг проводять інвестор, замовник чи фірма-девелопер за його дорученням, а також інші учасники інвестиційного процесу. Технічний моніторинг проводиться з метою забезпечення відповідності планових та конструкторських рішень.

Таким чином, банківський моніторинг за інвестиційного кредитування повинен передбачати:

- періодичну перевірку всіх видів інвестиційних кредитів;

- ретельне розроблення етапів перевірки кредитів, а саме - виконання умов кредитних договорів, якості та стану забезпечення, оцінку змін фінансового стану, відповідність наданих кредитів, кредитній політиці банків тощо;

- більш часту перевірку найбільших та проблемних інвестиційних кредитів;

- більш часті перевірки в умовах економічного спаду та за появи великих проблем у тих галузях, у які банк вклав значну частину своїх кредитних ресурсів.

Таким чином, моніторинг та управління ризиками є необхідною передумовою оптимізації системи банківського інвестиційного кредитування в умовах банків.

2 ПЕРЕВІРКА ЗАСТАВИ, КОНТРОЛЬ ЗА ГРАФІКОМ ПОГАШЕННЯ І ЦІЛЬОВИМ ВИКОРИСТАННЯМ ІНВЕСТИЦІЙНОГО КРЕДИТУ

Після того, як були ретельно перевірені та оцінені надійність, прибутковість і фінансовий стан позичальника, важливим заходом, який повинні вживати банки з метою захисту своїх вкладень, є гарантування того, що грошові надходження від упровадження об'єкта кредитування в дію були використані для цільового використання і вчасного погашення позики.

Важливим моментом щодо гарантування погашення позики є цільове використання наданих кредитних ресурсів та ліквідація можливостей щодо перекидання їх в іншу сферу. Якщо кредитуються інвестиційні проекти терміном до одного і більше років, то банки повинні перераховувати кошти безпосередньо позичальникам і підрядникам, що повинно підтверджуватися необхідними платіжними документами. За всіх оплат повинно мати місце документально-тарифне підтвердження факту купівлі-продажу товару, послуг, оплати виконаних робіт. Якщо йдеться про імпорт обладнання та сировини, найкраще використовувати докуметарні акредитиви з метою досягнення найвищого рівня контролю.

Завершальним етапом контролю за цільовим використанням кредиту є те, що всі грошові надходження, отримані у процесі впровадження в дію об'єкта кредитування, повинні розміщуватися на банківських рахунках, обороти за якими слід порівнювати з прогнозом руху грошових коштів та періодичними фінансовими звітами.

Контроль за графіком погашення кредиту передбачає дотримання кредитними працівниками банку таких рекомендацій:

- слід бути обережним і контролювати за тим, щоб пільговий період до початку обслуговування боргу був якомога найкоротшим;

- не обов'язково, щоб усі внески за погашенням кредиту були рівними. Більш важливо, щоб позичальник здійснював погашення кредиту якомога частіше. Погашення основної суми боргу та процентів за ним може відбуватись окремими «траншами», починаючи з менших сум та поступово їх нарощуючи відповідно до запланованого грошового потоку. Такий вид погашення ще називають погашення типу «повітряної кулі», за якого позичальник погашає кредит у міру появи в нього грошових потоків, а не через регулярні платежі;

- у більшості випадків умови позики не повинні передбачати одноразове погашення кредитної заборгованості всією сумою в кінці обумовленого періоду. При цьому можливою;

- можливо також передбачити у кредитному договорі окрему статтю, яка б передбачала прискорене погашення основної суми боргу в тому разі, коли фактичні доходи від кредитованого проекту значною мірою будуть переважати їх запланований рівень.

Важливим напрямом банківського кредитного моніторингу є оцінка стану забезпечення за кредитом. Такий контроль здійснюється в попередньому та в подальшому порядку відносно укладання кредитної угоди. Попередній контроль має на меті перевірити відповідність запропонованого позичальником виду забезпечення необхідним вимогам. Основними напрямами контролю на цьому етапі виступають:

- перевірка права власності потенційного позичальника на запропонований об'єкт застави;

- визначення якості, вартості та порядку майбутнього зберігання об'єкта застави і способів забезпечення його збереження.

На наступному етапі моніторинг потрібен для того, щоб можна було слідкувати за точністю виконання умов договору, своєчасно отримувати достовірну інформацію про склад і вартість реально наявних предметів застави, стежити за ринковою кон'юнктурою, яка показує можливості продажу предметів застави.

Якщо предмет застави залишено у володінні заставодавця, то в договорі слід передбачити окремий пункт про характер і періодичність відомостей, що надаються заставодавцем банкові (відомості про фактичний обсяг і вартість заставлених цінностей у розрізі окремих видів або груп цінностей). Подальший контроль включає в себе також перевірку банком порядку ведення заставодавцем спеціальної книги запису застав.

Кожен вид забезпечення кредиту має свої характерні особливості, що, у свою чергу, зумовлює відмінності у проведенні контролю за ним. Так, наприклад, за порукою (гарантією): проводиться ретельний аналіз фінансового стану поручителя (гаранта), а за договорами страхування: проводиться аналіз фінансового стану страхової компанії (за допомогою відповідних служб банку), перевіряється своєчасність сплати позичальником страхових внесків.

За заставою здійснюється перевірка наявності та стану заставленого майна, оцінюється у разі потреби, його ринкова вартість і ліквідність. Установлення ринкової (ліквідної) вартості застави повинно виходити з того, що заставлене майно в достатньо короткий строк з урахуванням зношеності, інфляційних процесів, втрати товарного вигляду, зміни кон'юнктури ринку має бути реалізовано. Після перегляду вартості заставленого майна складається акт оцінки вартості майна, який відображає найбільш ймовірну його вартість (на день складання такого акта), на яку майно може бути реалізоване.

Якщо кредит, забезпечений заставою майна, то банк перевіряє її наявність за місцем збереження залежно від виду заставленого майна: нерухомість - не менш, ніж один раз на квартал; обладнання і майнові права - не менш, ніж один раз на місяць; транспорт - не менш, ніж два рази на місяць; товар - від двох до чотирьох разів на місяць.

Важливо перевірити, чи предмети застави перебувають у належному стані, а їхня вартість є адекватною для покриття суми кредитної заборгованості та витрат щодо їх обслуговування. Якщо заставлене майно знецінилось і не повністю відповідає вимогам банку, то банк має право стягнути з позичальника суму незабезпеченого кредиту або вимагати додаткового забезпечення.

3 СИСТЕМА РИЗИКІВ ЗА БАНКІВСЬКОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО КРЕДИТУВАННЯ

Будь-який банк, як і кожне підприємство, що працює в сучасних умовах і здійснює інвестиційну діяльність, стикається із різноманітними ризиками, які пов'язані із структурою його портфеля.

Ризик - невід'ємна складова частина людського життя. Він породжується невизначеністю, браком достатньо повної інформації про подію чи явище та неможливістю прогнозувати розвиток подій. Ризик виникає тоді, коли рішення обирається з кількох можливих варіантів і немає впевненості, що воно є найефективнішим. Якщо розглядати поняття ризику з позицій інвестиційної діяльності, можна дати таке визначення: ризик - рівень невизначеності, пов'язаний з реалізацією інвестиційних проектів.

Розуміння суті інвестиційних ризиків, правильна оцінка та підходи управління ними дозволяє уникнути або зменшити можливі втрати. Значна увага повинна приділятися вивченню ризикових сфер і основних видів ризиків при здійсненні банками операцій з інвестиційного кредитування, пошуку ефективних методів контролю, оцінювання та моніторингу ризиків, а також створенню відповідних систем управління. Управління ризиком - це сукупність дій, спрямованих на підтримку такого його рівня, що відповідає поставленим на даний момент цілям.

Метою аналізу інвестиційних ризиків є надання оцінки всім видам ризиків проекту, а також визначення можливих шляхів зниження ризиків і ступеня доцільності реалізації проекту за наявного рівня ризику та способів його зниження.

Аналіз інвестиційних ризиків передбачає вирішення таких завдань: виявлення ризиків проекту; оцінка ризику проекту; визначення чинників, що впливають на ризик; пошук шляхів зниження негативного впливу ризику; врахування ризику при оцінці доцільності реалізації проекту; врахування ризику при оцінці доцільності реалізації способу фінансування проекту.

Інвестиційні ризики бувають зовнішні та внутрішні. Перші фактори прямо залежать від організації роботи банку в напрямі інвестиційного кредитування та внутрішніх особливостей реалізації інвестиційних проектів, другі - від зовнішніх умов. Зовнішні ризики, у свою чергу, поділяють на непередбачувані і непередбачувані.

Непередбачувані зовнішні ризики практично неможливо врахувати в ході реалізації інвестиційних проектів, оскільки вони зумовлені такими причинами:

- зміною політичної ситуації та непередбачуваними державними заходами регулювання у сферах землекористування, оподаткування, ціноутворення, експорту-імпорту, охорони довкілля і т.д.;

- форс-мажорними обставинами (повенями, землетрусами, кліматичними змінами і т.п.);

- злочинами та несподіваним зовнішнім екологічним і соціальним впливом;

- зривами у створенні потрібної інфраструктури, банкрутства, затримками у фінансуванні, помилками у визначенні цілей проекту.

До таких ризиків можна віднести політичний, правовий та загальноекономічний ризики, які можуть бути викликані зовнішніми умовами реалізації інвестицій. Інші види зовнішнього інвестиційного ризику спричиняються можливими позиками планування та організації конкретних проектів, і ці ризики можливо врахувати. До основних зовнішніх передбачуваних ризиків доцільно віднести:

- ринковий ризик, що виникає через погіршення можливостей одержання сировини, підвищення на неї цін, зміну вимог споживачів продукції, посилення конкуренції тощо;

- фінансовий ризик, який випливає з можливостей нездійснення очікуваних подій з фінансового боку проекту;

- збутовий ризик, пов'язаний зі змінами кон'юнктури ринку (наприклад, зміни цін на продукцію, що випускається в межах проекту в результаті конкуренції);

- екологічний ризик, пов'язаний із питаннями впливу на довкілля, можливої аварійності, стосунків з місцевою владою та населенням.

У ході кредитування та реалізації інвестиційних проектів можуть мати місце й інші ризики, наприклад - ризик негативних соціальних наслідків, ризик зміни валютних курсів, ризик інфляції, ризик податкового тиску.

Внутрішні ризики поділяють на:

- технічний ризик, який зумовлюється великою кількістю помилок широкого спектра сторін інвестування, пов'язаними з якістю проектування, технічною базою, обраною технологією, управлінням проектом, перевищенням кошторису;

- ризик учасників проекту, який може бути пов'язаний з усіма неочікуваними подіями в управлінні та фінансовому стані підприємств-партнерів, недостатньою кваліфікацією управлінського персоналу, незадовільним рівнем менеджменту проекту;

- маркетинговий ризик, що виникає з прорахунків під час оцінки ринкових умов дії проекту, наприклад - ринків збуту чи постачання сировини і матеріалів, організації реклами чи збутової мережі, обсягу ринку, часу виходу на ринок, цінової політики. Унаслідок низької якості продукції;

- виробничий ризик, який зумовлений технічними або економічними причинами, що означають зростання витрат унаслідок помилкового розрахунку втрат на електроенергію, охорону навколишнього середовища, а такою нестачі сировинних запасів та перебоїв у постачанні;

- комерційний ризик, який може виникнути в результаті неправильного вибору економічної мети проекту, неправильної оцінки обсягу потрібних ресурсів та ринків збуту, недотримання терміну реалізації проекту.

Охарактеризовані вище ризики притаманні переважно для суб'єктів господарювання, які здійснюють реалізацію інвестиційних проектів, проте для банківського інвестиційного кредитування є характерними специфічні банківські ризики, серед яких найбільш вагомий вплив на діяльність банку справляють процентний і кредитний ризики.

Процентний ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень чи капіталу, який виникає в результаті несприятливих змін процентних ставок. Цей ризик впливає на прибутковість інвестиційних операцій банку, так і на економічну вартість його активів. Основними типами процентного ризику, на які наражається банк, є: ризик зміни вартості ресурсів, який виникає через різницю в термінах погашення та переоцінки величини ставки банківських активів; ризик зміни кривої дохідності; базисний ризик, який виникає через недосконалість кореляції між коригуванням ставок, отриманих та сплачених за різними фінансовими інструментами; ризик права вибору, який постає з наявності права відмови від виконання угоди. Можливі такі джерел їхнього виникнення:

- будь-які зміни в рівні облікової ставки Національного банку;

- зміни маржі банків із кредитів, що надаються, і депозитних рахунків;

- зміна в розмірах обов'язкових резервів установ банків у Національному банку (збільшення норм обов'Язкових резервів означатиме для банків недовикористання частини їхніх пасивів, отже, існує висока ступінь імовірності підвищення ними процентних ставок за кредитами, що надаються, з одночасним зниженням процентних ставок за депозитами фізичних і юридичних осіб).

Кредитний ризик - це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неспроможність сторони, що взяла на себе зобов'язання, виконувати умови кредитної угоди із банківською установою або в інший спосіб виконати узяті на себе зобов'язання. Кредитний ризик присутній у тому разі, де результат погашення кредитної заборгованості залежить від позичальника. Він виникає в той момент, коли банк надає кредити, гарантії, тобто ризикує відповідно до укладених угод.

4 ПРОЦЕС РЕГУЛЮВАННЯ БАНКОМ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РИЗИКІВ

Інвестиційна діяльність банків завжди пов'язана із ризиками, а її успішна реалізація значною мірою залежить від того, наскільки вдається виконати завдання знаходження оптимального співвідношення дохідності і ризику та кваліфіковано управляти ризиками. Послідовність роботи щодо регулювання інвестиційних ризиків зображено на Схемі 1:

Рисунок 1 - Алгоритм процесу регулювання банком інвестиційних ризиків

Ідентифікація (виявлення) ризиків. При прийнятті банком рішення про доцільність надання інвестиційного кредиту треба виявити ризики, які впливають на реалізацію проекту, визначити фактори ризику, етапи та конкретні роботи, при виконанні яких виникає ризик, тобто встановити потенційні сфери ризику, а потім їх ідентифікувати. Ідентифікація ризиків передбачає виявлення складу і змісту можливих ризиків. Загальною основою ідентифікації ризиків стосовно конкретного інвестиційного кредиту чи інвестиційного проекту виступає класифікація ризиків. Відповідно до неї виявляється склад і зміст ризиків за окремими інвестиційними вкладеннями, потім за групами вкладень і, нарешті, за сукупністю інвестиційних вкладень загалом.

Для великих інвестиційних кредитів банки повинні проводити формалізований опис невизначеності інвестування, що пов'язується з наявністю багатьох умов реалізації проекту та потребою розроблення відповідних сценаріїв, або визначити обмеження значень основних технологічних, економічних і т.п. параметрів проекту. Крім того, окремо повинні бути вказані витрати, які відповідають різним умовам реалізації проекту (виключаючи можливі санкції та витрати, пов'язані зі страхуванням та резервуванням).

Джерела інформації. Оцінка рівнів ризику передбачає визначення джерел інформації і масивів, які містять статистичні та оперативні дані, експертні оцінки, рейтинги тощо. Прийняття рішень про кредитування інвестиційних проектів за наявності більш повної і точної інформації є зваженим і менш ризикованим підходом. Інформація, яка потрібна для цілей управління ризиками, може формуватися за такими блоками: інформація про діяльність учасників інвестиційного проекту; інформація про поточну кон'юнктуру ринку і тенденції її зміни; інформація про можливі події, які можуть спричинити значний сплив на стан ринку; інформація про зміни в нормативній базі, яка регулює інвестиційну діяльність; інформація про умови інвестиційних вкладень. Основними джерелами інформації є: статистична звітність, яку публікують державні органи влади; фінансова і спеціалізована преса; дані підсистем фінансового ринку міжнародних і національних інформаційних систем, спеціалізованих баз даних; системи даних рейтингових агентств; оцінювальні та прогнозні матеріали аналітичних відділів банків; експертні оцінки тощо.

Кількісний підхід та критерії оцінки ризику при виборі варіанта інвестування. Інвестиційні ризики зумовлені особливостями життєвого циклу проекту. Для оцінки ризику при виборі варіанта інвестування можна застосувати метод експертних оцінок ризиків у різних фазах проекту.

При аналізі ризиків у передінвестиційній фазі оцінюють фінансово-економічну життєздатність проекту, організаційно-технічний потенціал, функції та завдання основних учасників, виконувані роботи й рівень гарантій щодо інвестицій та кредитів. Аналіз ринків у передінвестиційній фазі лежить в основі вибору варіанта інвестування, однак при цьому прогнозуються ризики і в інвестиційній та експлуатаційний фазах.

В інвестиційному циклі оцінюють структуру управління проектом, перебіг реалізації і якість виконання проектних робіт.

В експлуатаційній фазі оцінці підлягають фактори, які негативно впливають на реалізацію проекту. Це затримка будівництва, перевищення витрат, непогодженість щодо фінансування, неспроможність контрагентів, втручання держави, виникнення збитків, підвищення цін на сировину та енергоносії, некваліфіковане управління персоналом.

Приклад 1. Як метод застосування експертних оцінок ризиків рекомендується нижченаведена таблиця (Табл. 2)

Таблиця 2 - Оцінка ризиків у різних циклах проекту

Фактор ризику	Пріоритет, V	Середня оцінка, P	Вага, W	Імовірність, P x W
1. Передінвестиційний цикл
1. Розробка концепції проекту (правильна, помилкова)	3	8	0,4	3,2
2. Ефективність інвестицій (ефект є, ефекту немає)	1	6	4	24
3. Місце розташування об'єкта (доступне, важкодоступне)	3	5	0,4	2
4. Ставлення місцевої влади (конструктивне, деструктивне)	3	5	0,4	2
5. Прийняття рішення щодо інвестування (витрати мінімальні, вигоди максимальні)	3	7	0,4	2,8
Разом				34
2. Інвестиційний цикл
1. Платоспроможність фірми (стабільна, нестабільна)	1	9	4	36
2. Зміна в технічному й робочому проектах (немає змін, істотні зміни)	3	7	0,4	2,8
3. Зрив строків будівництва (немає, ризик значний)	2	9	2,2	19,8
4. Зрив строків поставо сировини, матеріалів, комплектуючих (немає, ризик значний)	2	8	2,2	17,6
5. Кваліфікація персоналу (висока, низька	3	3	0,4	1,2
6. Підвищення цін на сировину, енергію, комплектуючі через інфляцію (понад 5%, понад 100%)	3	4	0,4	1,6
7. Підвищення вартості обладнання внаслідок валютних ризиків (понад 5%, понад 10%)	3	3	0,4	1,2
8. Невиконання контрактів партнерами (немає, ризик значний)	3	5	0,4	2
9. Підвищення витрат на зарплату (понад 5%, понад 100%)	3	4	0,4	1,6
10. Підвищення витрат у зв'язку з несподіваними державними заходами податкового і митного регулювання (немає, ризик значний)	3	8	0,4	3,2
Разом				87
3. Експлуатаційний цикл
1. Забезпеченість обіговими коштами (висока, низька)	3	6	0,4	2,4
2. Поява альтернативного продукту (конкурентоспроможність висока, низька)	3	5	0,4	2
3. Рівень інфляції (низький, високий)	3	4	0,4	1,6
4. Неплатоспроможність споживачів (незначний час, тривалий час)	2	8	2,2	17,6
5. Зміна цін на сировину, матеріали, перевезення (падіння на 10%, зростання на 10%)	2	4	2,2	8,8
6. Надійність технології (достатня, недостатня)	3	4	0,4	1,6
7. Щомісячне зростання ставки рефінансування (до 5%, понад 5%)	3	3	0,4	1,2
8. Недостатній рівень заробітної плати	2	8	2,2	17,6
9. Загроза забруднення довкілля (є, немає)	3	2	0,4	0,8
10. Ставлення до проекту населення і влади (позитивне, вкрай негативне)	3	3	0,4	1,2
Разом				54,8
Усього по циклах проекту				175

По кожному циклу проекту складається вичерпний перелік факторів ризику. При цьому кожен фактор характеризується показниками пріоритету та питомої ваги кожного фактора та їх сукупності. Значення пріоритетів і питомих ваг визначаються експертним шляхом.

У прикладі 1 наведено три пріоритети (1, 2, 3). Вони зумовлюють значення ваг. Перший і останній пріоритети визначають відповідно мінімальне і максимальне значення. Скажімо, відношення ваг, що відповідають першому й третьому пріоритетам, дорівнює «10». Якщо позначити всі фактори ризику в третьому пріоритеті як «х», то середньоарифметичне значення в першому пріоритеті становитиме «10х». Вага фактору ризику в другому пріоритеті становитиме:

(10х + 1) / 2 = 5,5х.

У прикладі враховано 25 факторів ризику. Питома вага фактора ризику в третьому пріоритеті дорівнює 0,4. У другому відповідно - 2,2, у першому - 4. Максимальний ризик - 250 (25 * 10), мінімальний - 25.

У прикладі експерти ставили оцінку з ранжируванням від кращих - «1» до гірших - «10». Потім одержані у процесі експертизи бали підсумовуються за всіма показниками з урахуванням вагових коефіцієнтів і складається узагальнена оцінка ризиків. Якщо узагальнена оцінка ризику дорівнює від 25 до 100, проект відноситься до малоризикованих, від 100 до 160 - до середньоризикованих, від 160 до 250 - до високоризикованих. У прикладі вона дорівнює 175. Отже проект належить до високоризикованих.

Ідея кількісного підходу до оцінки ризику ґрунтується на тому, що невизначеність може бути поділена на два вили. Якщо невизначені параметри спостерігаються досить часто за допомогою статистики або імітаційних експериментів, то можна визначити частоти появи даних подій. За достатньої кількості спостережень частоти розглядаються як наближене значення ймовірності подій.

Якщо окремі події, які нас цікавлять, повторюються досить рідко або узагалі ніколи не спостерігалися і їх реалізація можлива лише в майбутньому, то має місце нестатистична невизначеність. У цьому разі використовується суб'єктивна ймовірність, тобто експертні оцінки її величини. Концепція суб'єктивної ймовірності ґрунтується не на статистичній частоті появи події, а на ступені впевненості експерта в тому, що задана подія відбудеться.

Методологічною базою аналізу і ризику інвестиційних проектів є розгляд вихідних даних як очікуваних значень певних випадкових величин з відомими законами ймовірнісного розподілу.

5 МЕТОДИ МІНІМІЗАЦІЇ РИЗИКІВ ЗА БАНКІВСЬКОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО КРЕДИТУВАННЯ

Наступна стадія процесу регулювання інвестиційних ризиків пов'язана з розробленням заходів щодо управління ними. Як об'єкти управління може розглядатися як весь комплекс ризиків, характерний даному виду інвестування, так і найбільш значимі ризики з тим, щоб напрацювати конкретні заходи щодо їх зниження. Формально можна відокремити дві основні цілі управління банківським ризиком:

- підтримка ризику на низькому рівні;

- мінімізація ризику за деяких заданих умов.

Щоб досягти успіхів у тій сфері діяльності, яка характеризується підвищеною ризикованістю, банкам треба створювати та розвивати системи управління ризиками. З їх допомогою керівництво банку зможе виявити, оцінити, локалізувати та проконтролювати той чи інший ризик. Система управління ризиками складається з елементів і підсистем, які відображено на Схемі 2:

Рисунок 2 - Система управління ризиками банку

Механізм прийняття рішень має не тільки ідентифікувати ризик, а й дозволяє оцінити, які ризики і якою мірою може прийняти на себе банк, а також визначити, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик.

Для процесу управління ризиками надзвичайно важливим є застосування різноманітних методів управління банківським ризиком (ризик-менеджменту) з метою його усунення, зниження чи утримання на відповідному рівні Загальне уявлення про методи ризик-менеджменту дає Схема 3.

Загальними способами мінімізації інвестиційних ризиків є диверсифікація ризиків, створення спеціальних резервів, повна або часткова передача ризиків страховим компаніям тощо.

Диверсифікація інвестиційних ризиків передбачає вдосконалення управління інвестиційними активами та джерелами фінансування, їх оптимізацією за обсягами, строками і структурою. Це один із напрямів інвестиційної політики банку в процесі формування кредитно-інвестиційного-портфеля, спрямований на зниження можливих ризиків.



Рисунок 3 - Методи управління банківськими ризиками

Лімітування кредитних вкладень банків здійснюється шляхом установлення показника граничного обсягу кредитів, максимального розміру ризику на одного позичальника, кількості «великих» кредитів та їх середнього розміру. При цьому слід зазначити, що економічні нормативи, встановлені НБУ також спрямовані на зниження кредитних ризиків. Лімітування як засіб мінімізації ризику є важливим не тільки для банку, а й для інвестора, який повинен за потреби обмежувати розміри інвестицій з тим, щоб призупинити створення запасів матеріалів, конструкцій, обладнання, які можуть виявитися зайвими в інвестиційному процесі. У ході реалізації інвестиційних проектів доцільно спрямувати кредитні кошти інвесторові у формі кредитної лінії - окремими частинами залежно від потреб на конкретній фазі інвестиційного циклу, тобто ризику підлягають окремі грошові потоки, а не весь обсяг інвестицій.

Важливим методом управління інвестиційними ризиками є використання юридичних інструментів шляхом включення в угоди певних «захисних» статей, що визначають розподіл ризиків між сторонами. У зарубіжній практиці таку інструменти досить широко застосовуються при наданні консорціумних кредитів у договорах типу «крос-дефолт», які встановлюють право кредитора на дострокове погашення кредитної заборгованості, якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань щодо інших кредиторів. Доцільним з позицій інвестора є укладання контрактів із фіксованою ціною на постачання машин, обладнання, виконання будівельно-монтажних робіт.

Формування спеціальних резервів як метод страхування ризику може здійснювати як інвестор, так і фінансуючий банк в обов'язковому порядку (відповідно до нормативних документів) і добровільно. Основними видами резервів, які можуть створюватися на випадок впливу ризиків є: резерв під загальні ризики, під кредитний ризик тощо.

Важливим механізмом захисту від ризиків є їх страхування, яке проводиться шляхом укладання страхових угод зі страховими компаніями. (страховиками). Довгострокові інвестиційні кредити перебувають тривалий час під випливом різноманітних ризиків. Саме тому вкладення капіталу на тривалий строк завжди обґрунтовується оцінними розрахунками ризиків і обов'язково страхується та перестраховується. Договір страхування - це письмова угода між страхувальником та страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі, визначеній в договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначенні терміни та виконувати інші умови договору.

Моніторинг ризиків. Наступний етап процесу регулювання інвестиційних ризиків передбачає проведення моніторингу ризиків з метою здійснення потрібних коригувань прийнятих рішень. Важливим принципом проведення моніторингу виступає можливість зіставлення результатів, для забезпечення якої треба застосовувати відповідну методику та використовувати її через рівні проміжки часу. Ефективність моніторингу значною мірою залежить від якості побудови системи показників ризику, рівня її репрезентативності, а також чутливості до несприятливих змін, які стосуються інвестиційного кредиту чи проекту.

Завершальною стадією процесу регулювання інвестиційних ризиків є ретроспективний аналіз результатів їх регулювання. Проведення такого аналізу є цілком виправданим, так як дає можливість порівняти планові та результативні показники, які характеризують процес управління ризиками, врахувати набутий досвід для оптимізації цього процесу в майбутньому.

6 СУТЬ І МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМ РИЗИКОМ

Кредитування приносить банкам переважну частину доходів та водночас воно пов'язане із значним ризиком, що зумовлює потребу управління кредитним ризиком. У спрощеній формі кредитний ризик можна визначити як «ризик того, що партнер по кредитній операції виявиться неспроможним виконати умови, і утримувач активу понесе фінансові збитки».

Недоліки, які мають місце в діяльності банків, свідчать про суттєві проблеми в стратегії управління кредитним ризиком. Зокрема, це такі недоліки: надмірна централізація або ж децентралізація процесу управління кредитуванням; недостатній (неадекватний) аналіз ризиків за кредитною угодою; поверхневий аналіз фінансового стану позичальників; завищена вартість застави; брак дієвого контролю за використанням кредитів (позик); неповна кредитна документація; невміння ефективно контролювати кредитний процес.

Згідно з методологією загальної теорії економічного ризику, стратегією кредитного ризику може бути деталізовано за такою структурою:

- якісний аналіз кредитного ризику;

- кількісний аналіз кредитного ризику;

- система показників кількісної оцінки міри (ступеня) кредитного ризику;

- моделювання кредитного ризику;

- способи (методи) оптимізації управління кредитного ризику в діяльності банку.

Стратегія управління кредитним ризиком банку підпорядковується чинному законодавству, нормативним актам та інструкціям НБУ, спирається на загальні принципи кредитування. Вона має задовольнити такі дві основні вимоги: по-перше, перебувати в руслі загальної ризикової політики (стратегії) банку; і, по-друге, відповідати меті кредитної політики, в межах якої здійснюється стратегія кредитного ризику банку.

Цілком уникнути ризику можливого несвоєчасного повернення (чи взагалі неповернення) позик практично неможливо. Адже надмірна обережність та уникнення кредитних операцій, у свою чергу, призводить до ризику невикористаних можливостей. Але обсяг позик, які класифікуються як нестандартні в кредитному портфелі банку, можна зменшити, здійснюючи систематичне застосування (та перегляд) процесу та інструментарію для прийняття раціональних рішень щодо надання позик та здійснюючи моніторинг. Як тільки одержано заявку на кредит, персоналові банку слід детально проаналізувати фінансовий стан позичальника тощо. Цей аналіз має виявити сильні та слабкі сторони в його діяльності, забезпечити можливість визначення ймовірності (надійності) вчасної та повної сплати заборгованості. Усі позики треба також періодично переоцінювати, щоб визначитися, чи є суттєвими зрушення у структурі та ступені ризику несплати кредитів. Для цього здійснюється моніторинг ризику.

Структуризація банківського кредитного портфеля за класами ризику, зіставлення їх з дійними збитками та позиками визначає один із показників міри кредитного ризику кредитного портфеля. Обчислення обсягу сумарних збитків, у свою чергу, визначає обсяг необхідних резервів на покриття збитків за позиками портфеля. Банк також може знизити ступінь ризику, здійснюючи диверсифікацію за різними типами позик.

Основними методами аналізу та кількісного оцінювання кредитного ризику є аналіз кредитоспроможності позичальника. На підставі збутової інформації про позичальника та забезпечення кредиту обчислюється низка кількісних показників ступеня ризику та приймається рішення про надання (чи ненадання) позики. Важливо, щоб ці показники не виявилися лише простим, механічним набором, а адекватно відображали реальний стан справ. У практиці діяльності банків з управління кредитним ризиком усе більше використовуються методи економічно-статистичного аналізу для оцінки кредитоспроможності клієнтів. Установлюючи кредитні відносини з новими позичальниками, а також ураховуючи динаміку й не стаціонарність макроекономічних процесів, доцільно через певні проміжки часу проводити розгорнутий аналіз кредитоспроможності клієнта. А з метою контролю за поточним фінансово-економічним станом позичальника є сенс систематично здійснювати так званий експрес-аналіз.

Якісний аналіз кредитного ризику полягає в ідентифікації чинників ризику (виявленні його джерел) і вимагає ґрунтованих знань, досвіду й інтуїції вії сфері діяльності, а кількісний аналіз ризику спирається на низку методів, серед них: статистичний метод, метод експертних оцінок, метод аналогій, аналіз чутливості, методи імітаційного моделювання.

Зауважу, що структура, та ступінь кредитного ризику банку залежать, зокрема, від таких чинників: міри концентрації діяльності банку в певній сфері, чутливої до змін у навколишньому середовищі, тобто коли наявний еластичний попит на продукцію певної галузі; питомої ваги кредитів, які припадають на клієнтів, котрі мають певні фінансові труднощі; кредитування інсайдерів; концентрації кредитної діяльності банку в нових, нетрадиційних сферах; прийняття в заставу цінностей, які можуть виявитися недостатньо ліквідними.

Однією з важливих складових у концепції ризику є вибір адекватної системи показників кількісної оцінки ступеня кредитного ризику. Найчастіше за міру (ступінь) кредитного ризику приймається ймовірність того, що позичальник може не виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу. Так, зокрема, НБУ встановлено економічні нормативи, які обмежують кредитну діяльність банків: норматив максимального розміру ризику на одного контрагента (Н7), норматив великих кредитних ризиків (Н8), норматив максимального розміру кредитів, гарантій, поручительств (Н9), норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій, поручительств, наданих інсайда рем (Н10).

Знаючи значення відповідних кількісних показників ступеня ризику, які адекватно відбивають реальну ситуацію, можна перейти до прийняття рішень щодо зниження ступеня ризику та його врахування.

Управління кредитним ризиком у широкому розумінні передбачає, по-перше, ухвалення рішень щодо надання позики: узяти на себе ризик (надаючи клієнтові позику); ухилиться від кредитного ризику (відмовивши клієнтові в позиці).

По-друге, управління кредитним ризиком банку передбачає розв'язання низки таких проблем: використання обов'язкових і доступних способів (методів) зниження ступеня ризику; урахування кількісних показників ступеня кредитного ризику ля адекватного обчислення низки важливих фінансово-економічних показників, які характеризують ефективність діяльності банку, зокрема, обчислення ставки відсотка (ціни) за надану позику тощо.

Способи (методи), які доцільно й треба застосовувати з метою зниження ступеня кредитного ризику, можна поділити на зовнішні та внутрішні (Схема 4).

Рисунок 4 - Способи зниження кредитного ризику

Зовнішні способи зниження ступеня ризику здійснюються, по-перше, шляхом адміністративного та економічного регулювання банківських ризиків з боку держави, а, по-друге, банк здійснює передачу (повністю або частково) комусь іншому, наприклад, страховій компанії тощо.

Внутрішні способи досить різноманітні й реалізуються адекватними внутрішньобанківськими засобами менеджменту й маркетингу.

Урахування ризику та інфляції для обчислення ставки відсотка (ціни) за надання позики посідає виключно важливе місце в організації кредитної діяльності банків. Розуміло, що фактична ціна, яка складається на ринку позичкового капіталу, скоріше всього, буде або вищою, ніж обчислена (за дефіцит пропозиції), або ж нижчою )за дефіцит попиту). Але обчислена з урахуванням ризику та інфляції ціна являє собою центр коливань, до якої фактичні ціни кредитних ресурсів матимуть тенденцію наближатися.

Кредитні операції банків підлягають лімітуванню. Розрахункові ліміти затверджуються кредитним комітетом банку, після чого є обов'язковими до виконання.

Основні підходи до лімітування кредитного ризику такі: обмеження за видом операції або за видом активу; обмеження за структурою кредитного портфеля в розрізі ризиків контрагентів; обмеження за прийнятністю непокритого кредитного ризику; обмеження за концентрацією (галузями, регіонами забезпечення); обмеження, обумовлені нормативами НБУ.

Рівень можливих і реальних втрат від неповернення кредитів може бути успішно зменшено за рахунок притягнення великої кількості незалежних один від одного позичальників на рівних умовах щодо платності, терміновості, галузевої належності, циклічного обороту. Збалансуванням таким способом кредитного портфеля і є диверсифікація. Розрізняють диверсифікацію портфельну і географічну. Диверсифікація портфеля означає розподіл кредитів між широким колом клієнтів, включно з великими і малими фірмами, різноманітними галузями тощо. Географічна диверсифікація - це залучення клієнтів із різних регіонів.

Одним із найважливіших принципів управління кредитним ризиком і джерелом формування резерву за кредитами - цінова політика банку. За надання кредиту з більш високим ризику банку має брати з клієнта премію за ризик, що служить одним із джерел формування резерву. Ставки і розмір премії за ризик розглядаються на кожному засіданні кредитного комітету банку і затверджуються як обов'язкові по системі банку. При виникненні сумнівної ситуації треба з'ясувати її причини, можливість її розв'язання. У разі нерозв'язання ситуації неминучі оголошення банкрутства, ліквідаційна процедура і реалізація гарантій.

Отже, управління кредитним ризиком у банку - завдання досить складне і відповідальне. Це багатоетапний процес, у ході якого відбувається інтенсивний інформаційний обмін, проводяться аналітичні дослідження. Управління банківськими ризиками здійснюється шляхом прийняття управлінських рішень, спрямованих на досягнення мети одержання максимально можливих прибутків за мінімального ризику збитків.

7 УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕНТНИМ РИЗИКОМ

Функціонування банку та його успішна кредитно-інвестиційна діяльність значним чином залежать від уміння приймати такі управлінські рішення, об адекватно оцінити рівень процентного ризику, який має місце за банківського інвестиційного кредитування. Кожен банк повинен бути спроможним відслідковувати і повністю контролювати ризик ліквідності та ризик процентної ставки, якими обмежений його баланс.

Процентний ризик зумовлений тим, що ресурси банку, які використовуються для інвестиційного кредитування, залучаються, як правило, на тривалі терміни (понад 1 рік). Протягом цього часу середня процентна ставка за залученими коштами може перевищити середньо процентну ставку за кредит, що потребує ефективного управління відсотковим ризиком та прийняття відповідних рішень. Цей ризик також має місце, коли не збігають строки повернення наданих та залучених коштів або коли ставки за активними та пасивними операціями встановлюються різними способами, особливо тоді, коли кошти залучаються на коротший термін за плаваючими процентними ставками і спрямовуються в інвестиційний кредит на тривалий термін за фіксованими, очікуючи, що плаваючі ставки не перевищать очікуваний рівень. Процентним ставкам властива мінливість, тому процентний ризик з часом може значно зрости і перетворитися на головне джерело банківського ризику взагалі. Отже, головним завданням управління процентним ризиком є мінімізація негативного впливу коливання процентних ставок на рентабельність установи банку.

Управління ризиком процентної ставки здійснюється за допомогою реалізації принципів політики банку, до яких слід віднести таке: формулювання цілей управління ризиком; установлення чітких службових залежностей та каналів переказу інформації; визначення лімітів відносно допустимої чутливості прийнятих показників діяльності на можливі зміни процентних ставок. Банк повинен мати змогу виконувати зобов'язання, але не настільки, щоб це негативно випливало на доходи від надання інвестиційних кредитів, і зумовлене дотриманням таких вимог:

- банк повинен аналізувати і управляти позицією коротко-, середньо- та довгострокових коштів;

- банк повинен досить вдало прогнозувати очікувані та потенційні надходження і витрати грошових коштів таким чином, щоб мати можливість визначити вплив цих витрат на позицію ліквідності в різних часових проміжках;

- банк повинен проводити аналіз впливу ринкових умов на можливості інвестиційного кредитування;

- встановлені банком цілі, ліміти та директиви повинні відповідати рівню ризику, з яким працює банк, а також наявним ринковим умовам. Типові ліміти і директиви, які містяться в політиці банку, мають визначати: співвідношення кредитів до депозитів або власних коштів, основні джерела фінансування банку.

Банки зарубіжних країн уже тривалий час використовують низку різних стратегій захисту від процентного ризику, однією з яких є методика управління гепом (аналіз різниці, управління дисбалансом, GAP- менеджмент), яка у світі найбільш поширена. Саме поняття «геп» походить від англ. gap, що в перекладі означає розрив, дисбаланс і характеризує різницю між величиною активів та пасивів, чутливих до змін процентних ставок на ринку, які підлягають переоцінці або погашенню до фіксованого строку, а управління гепом - це основний блок управління активами і пасивами банку, в основу якого покладено встановлення цієї різниці.

У банківській практиці аналіз процентного ризику за моделлю гепу здійснюється в такій послідовності:

- вибір горизонту планування процентного ризику;

- визначення активів і пасивів, чутливих до змін процентних ставок;

- розрахунок величини гепу;

- оцінка ситуацій за гепом та прийняття відповідних рішень.

Відправною точною процесу управління вепром є визначення горизонту планування (терміну дії) ризику зміни процентних ставок. Наприклад, керівництво банку може оцінити вплив процентного ризику протягом одного кварталу або лише одного місяця. Таким чином, оцінка різниці між чутливими активами та пасивами буде визначатися безпосередньо горизонтом планування. Найчастіше на практиці групування чутливих до змін процентних ставок активів та пасивів проводиться за строками погашення чи переоцінки, а також за часовими інтервалами проводяться таким чином: до 1 міс.; 1-3 міс.; 3-6 міс.; 6 міс. - 1 рік; більше, ніж один рік, а відповідно до форми звітності НБУ №631 банки можуть використовувати такі часові межі розрахунку гепу: до 7 днів; від 8 до 31 дня; від 32 до 92 днів; від 93 до 183 днів; від 184 до одного року; понад один рік.

Визначивши горизонт планування, у процесі аналізу активів і пасивів з метою встановлення контролю над процентним ризиком требі їх поділити на чутливі і нечутливі до змін процентних ставок, що і є другим етапом процесу управління гепом банківської установи. Активи чи пасиви є чутливими до змін процентної ставки, якщо відповідають таким вимогам: дата перегляду плаваючої процентної ставки належить до чітко визначеного інтервалу часу; строк погашення настає в цьому ж інтервалі; термін проміжної або часткової виплати основної суми - у межах чітко визначеного інтервалу; зміна базової ставки, покладеної в основу ціноутворення активу чи зобов'язання., очікується протягом цього самого часового інтервалу і не контролюється банком. Операції та послуги комерційних банків за чутливими активами та пасивами відображено в Таблиці 3.

Таблиця 3 - Структура операцій та послуг за чутливими активами і пасивами банку

Послуги та операції за RSA	Послуги та операції за RSL
Кредитування фізичних та юридичних осіб	Депозити, залужені від фізичних та юридичних осіб
Придбання банком цінних паперів на продаж і на інвестиції	Емісія баком власних цінних паперів і боргових зобов'язань
Надання міжбанківських кредитів	Отримані міжбанківські кредити
Купівля банком процентних ф'ючерсів, опціонів, свопів, репо тощо	Продаж банком процентних ф'ючерсів, опціонів, свопів, репо тощо.

На підставі визначених даних про горизонт планування ризику та обсяги активів і пасивів, чутливих до змін процентних ставок, починається третій етап (розрахунок гепу) - формується рівняння невідповідності, яке служить для оцінки величини ризику. Терміном GAP визначають різницю (розрив) між величиною чутливих активів та величиною чутливих пасивів у грошовому виразі, яке записуємо формулою:

GAP = RSA - RSL,

де RSA - це активи, чутливі до змін процентних ставок;

RSL - це пасиви, чутливі до змін процентних ставок.

Четвертий етап управління гепом передбачає оцінку ситуацій за гепом та прийняття відповідних рішень. У контексті управління гепом слід розрізняти такі три класи ситуацій: нульовий геп, додатний геп, від'ємний геп (Схема 5).