Размещено на http://www.allbest.ru/

Оцінка кредитоспроможності позичальника

Зміст

• Вступ
• 1. Аналіз особливостей і тенденцій розвитку міжнародних фінансових відносин
• 1.1 Аналіз діяльності спеціалізованих організацій на міжнародному ринку
• 1.2 Оцінка фінансових інструментів на міжнародному ринку
• 1.3 Аналіз впливу держави на міжнародні фінансові відносини
• 1.4 Перспективи розвитку міжнародних фінансових відносин
• 2. Оцінка кредитоспроможності позичальника
• 2.1 Загальні принципи банківського кредитування
• 2.2 Методи управління кредитним ризиком
• 2.3 Визначення класу кредитоспроможності позичальника
• 2.4 Оцінка рівня забезпеченості кредиту
• 2.5 Обґрунтування схеми кредитування
• Висновок
• Література
• Додатки

Вступ

Рух міжнародних фінансових ресурсів можна назвати „кровоносною системою” економіки світового суспільства, воно відіграє значну роль в соціальному та економічному житті будь-якої держави.

В останнє століття, станом фінансів вимірюється могутність держави, фінанси є мірилом добробуту країни, мірилом цивілізації.

Окрім того, фінанси здійснюють прямий вплив на державний устрій та управління, на культурний розвиток та соціальне забезпечення. Україна в сучасній світовій економіці може зайняти лідируюче місце лише в разі комплексного підходу в вирішенні питань руху фінансових ресурсів.

Величезну роль відіграють фінанси в діяльності підприємства, в організації бізнесу, в приватному житті людини. Знання фінансових законів та принципів допомагають правильно розпоряджатися фінансовими ресурсами та особистими коштами.

Міжнародний рух капіталу, його активна міграція між країнами є найважливішою складовою частиною і формою сучасних міжнародних економічних відносин.

Міжнародна міграція капіталу, зустрічний рух капіталів між країнами, приносить їхнім власникам відповідний доход. Багато країн одночасно є імпортером і експортером капіталу.

Крім того міжнародний рух капіталів породив на світовій арені ще один важіль впливу на інші країни, оскільки зараз великий бізнес тісно пов'язаний з політикою. Вже не політика та закони контролюють бізнес, а бізнес контролює політику та закони. В свою чергу контроль бізнесу над владою дозволяю транснаціональним компаніям впливати на рух міжнародних ресурсів, так як їм це найвигідніше.

Одночасно з цим вивіз капіталу підірвав монополію вивозу товарів в епоху заглибленого розвитку світового господарства. Доповнюючи й вивіз товарів, він стає визначальним у системі міжнародних економічних відносин. Відповідно до оцінки ОЕСР, у 80-х рр. (з 1983 р.) середньорічний темп приросту прямих інвестицій склав приблизно 34%, тобто майже в чотири рази перевищував темп збільшення світової торгівлі. Після нетривалого спаду на початку 90-х рр. темпи росту прямих інвестицій знову помітно виросли, випереджаючи щорічний приріст міжнародного товарообігу.

Рух капіталу істотно відрізняється від руху товарів. Зовнішня торгівля, як правило, зводиться до обміну товарами як споживчою вартістю. Вивіз капіталу (закордонне інвестування) являє собою процес вилучення частини капіталу з національного обігу в даній країні і переміщення його в товарній чи грошовій формі у виробничий процес та обіг іншої країни. Спочатку вивіз капіталу був притаманний для невеликої кількості промислово розвинутих країн, що здійснюють експорт капіталу на периферію світового господарства. Розвиток світового господарства істотно розширило рамки цього процесу: вивіз капіталу стає функцією будь-якої економіки що динамічно розвивається. Рух капіталу притаманний як розвинутим країнам так і країнам розвиваються, особливо це стосється нових індустріальних країн.

Досліджуючи обрану тему ми маємо на меті, оцінити та проаналізувати вплив руху фінансових ресурсів на економіку країни та світової економіку світу в цілому.

Постійно зростаючий взаємозв'язок і взаємодоповнюваність національних економік, інтернаціоналізація виробництва та міжнародне виробниче кооперування, економічна політика промислово розвитих країн, діяльність міжнародних фінансових організацій сприяють розвитку торгового, науково-технічного співробітництва і, відповідно світового товариства в цілому.

1. Аналіз особливостей і тенденцій розвитку міжнародних фінансових відносин

1.1 Аналіз діяльності спеціалізованих організацій на міжнародному ринку

До найбільших міжнародних фінансових організацій, що регулюють міжнародні фінансові відносини, відносяться Всесвітній банк (ВБ) та Міжнародний валютний фонд (МВФ). ВБ і МВФ відомі як бреттонвудскі інститути по імені віддаленого курортного містечка в американському штаті Нью-Гэмпшир, де вони були засновані представниками 44 націй у липні 1944 року. У Бреттон-Вудсі міжнародне співтовариство, не тільки заснувало ВБ і МВФ, але і визначило коло їхніх основних задач. Обидва інститути займаються економічними проблемами і концентрують свої зусилля, як сказано в їхніх статутах, «на розширенні і зміцненні економіки країн, що є їх членами».

Принципова різниця між ними, як показали спеціальні дослідження, полягає в наступному: банк є в основному інститутом, що займається проблемами розвитку, у той час як МВФ - це інститут співробітництва, що прагне установити упорядковану систему платежів і грошових надходжень між країнами. Організації мають різні цілі, визначену структуру, різні джерела фінансування, допомагають різним категоріям країн-членів і прагнуть досягти своїми специфічними цілей методами, властивими для кожної з них.

У Бреттон-Вуді міжнародне співтовариство визначило коло задач для ВБ, що відбиті в його офіційній назві - Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), поклавши на нього основний обов'язок - фінансування економічного розвитку. ВБ - це інвестиційний банк, що є посередником між інвестором і одержувачем (займає в одного і дає в борг іншому). Власниками банку числяться уряди 172 країн-членів, що мають акціонерний капітал у банку, вартість якого приблизно близько 200 млрд. доларів. [22, 104]

Структура Всесвітнього банку досить складна. Він містить в собі дві великі організації: Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) і Міжнародну асоціацію розвитку (MAP), що займається видачею пільгових кредитів, і фінансується пожертвуваннями країн-членів. Крім того в банк входить ряд інших організацій: об'єднана з ВБ, але юридично і фінансово незалежна від нього, Міжнародна фінансова корпорація (МФК), що організує фінансування приватних підприємств у країнах, що розвиваються; Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних суперечок і Міжнародне агентство по гарантії інвестицій. ВБ має понад 40 відділень по усьому світі і персонал більш 6 тис. чоловік.

Перші кредити ВБ були надані наприкінці 40-х років для фінансування відновлення зруйнованою війною економіки країн Західної Європи. Пізніше він переключив свою увагу на надання допомоги країнам «третього світу», яким надано кредитів на суму в 210 млрд. доларів. Більше 14 років кредитами ВБ користувалася Японія. Тепер банк бере у борг великі суми в цій багатій країні [22, 109].

Функції Всесвітнього банку:

сприяє економічному розвитку найбільш бідних країн світу;

надає допомогу країнам, що розвиваються, за допомогою довгострокового фінансування проектів і програм по розвитку;

надає найбіднішим країнам, що розвиваються, що має ВНП надушу населення менш 1200 доларів у рік, спеціальну фінансову допомогу через Міжнародну асоціацію розвитку;

підтримує приватні підприємства в країнах, що розвиваються, через свою філію - Міжнародну фінансову корпорацію.

Протягом перших двох десятиліть свого існування ВБ дві третини загального обсягу допомоги надавав на проекти енергетичної сфери і забезпечення транспортних перевезень. Причому особлива увагу банк приділяв проектам, від яких виграють найбідніші шари населення, тобто надавав кредити на розвиток землеробства, малих підприємств і міст. Основна частка фінансової і технічної допомоги країнам, що розвиваються, здійснюється у виді підтримки конкретних проектів.

Пізніше приблизно 75% кредитів банку виділялося на визначені проекти по будівництву доріг, дамб, електростанцій, розвитку сільського господарства і промисловості. Однак у зв'язку з тим, що з початку 80-х років наступив спад світової економіки, ВБ розширив масштаби своїх кредитних операцій для включення позичок під структурне і галузеве врегулювання.

МВФ не є банком і не займається посередництвом між вкладниками і покупцями. Його не можна назвати інститутом кредитування, якимсь є ВБ. І проте в розпорядженні фонду маються значні ресурси, оцінювані в даний час більш ніж у 125 млрд. доларів. Його кредити, надані своїм членам, щоб вони могли виконати зобов'язання, відповідно до норм, перевищують 120 млрд. дол. Цей капітал фонду утвориться за рахунок квот або членських внесків, виплачуваних МВФ його країнами-членами. Кожна країна вносить у фонд об'єднаних ресурсів установлену грошову суму пропорційно своєму економічному потенціалу. У той час як ВБ займає і дає в борг, МВФ більш схожий на кредитний союз, члени якого мають доступ до загальних об'єднаних фінансових ресурсів (загальній сумі їхніх індивідуальних внесків), призначеним для надання їм допомоги у важкі часи.

Розмір квот переглядається кожні п'ять років і може або збільшуватися, або зменшуватися в залежності від потреб МВФ і економічного процвітання країни.[2] Якщо в 1945 р. 35 членів - країн МВФ виплатили 7,6 млрд. дол., то після 1995 року члени фонду внесли близько 145 млрд. СДР (Додаток 1), США будучи самою великою економічною державою світу, вносять у МВФ основну частку, що складає близько 5,5% від загальної суми квот (близько 27 млрд. СДР). Маршалові острова, маленька острівна країна, має найменшу квоту - близько 2,5 млн. СДР. Квота України складає 997,3 млн. СДР, Росії - 4,3 млрд. СДР.

Від кількості внесків-квот залежить і кількість голосів країн - членів МВФ.

Країни, що вносять найбільшу кількість грошей, відповідно мають найбільшу кількість голосів при визначенні політики цієї організації.

В МВФ близько 2 тис. службовців з більш ніж 100 країн-членів. На відміну від ВБ він не має ні філій, ні допоміжних організацій. Велика частина його службовців працює в штаб-квартирі у Вашингтоні, хоча маються три невеликих відділення в Парижеві, Женеві й в ООН у Нью-Йорку. Професійний склад персоналу в основному складається з економістів і фінансових експертів.

Основні функції МВФ можна сформулювати так:

здійснює нагляд за міжнародною валютною системою;

сприяє стабілізації курсів валют і упорядкуванню валютних відносин між членами фонду;

надає допомогу всім своїм членам - як індустріально розвитим, так і країнам, що розвиваються, що мають тимчасові труднощі з платіжним балансом, даючи їм короткострокові і довгострокові кредити;

поповнює запаси валюти своїх членів через випуск і розподіл СПЗ (спеціальних прав запозичення). В даний час країни - члени МВФ одержали 21,4 млрд. СПЗ пропорційно їх квотам;

утворить свої фінансові ресурси переважно за рахунок квот - внесків своїх членів [2].

Хоча традиційною функцією МВФ є надання короткострокової допомоги по врегулюванню платіжного балансу, енергетична криза 70-х років і криза заборгованості на початку 80-х років змусили МВФ переглянути свою політику надання тільки короткострокової допомоги. Оскільки дефіцит платіжних балансів зростав і для його усунення були необхідні довгострокові структурні реформи в економіці країн-членів, МВФ збільшив кількість фінансової допомоги, що робиться їм, і продовжив терміни користування цими фінансовими засобами.

В 90-х роках МВФ ще далі відходить від своїх первісних функцій. Він надає країнам СНД технічну допомогу і допомогу спеціалізовану по бухгалтерському обліку, підготовці бюджету, розробці кредитно-валютної документації, розвитку грошового ринку, складанню планів виходу з економічної кризи і т.д.

Довголітня практика переконала ці організації, що проблеми з платіжним балансом виникають не тільки через тимчасовий недолік ліквідності і невідповідної фінансово-бюджетної політики, але також через тривалі протиріччя в структурі економіки, що вимагають довгострокових реформ, що припускають більш тісна взаємодія ВБ і МВФ. А тому ці два інститути майже десять років уже здійснюють програми кредитування з наданням знижки на відсотки найбідніших країн, що проводять всеосяжні економічні реформи з метою усунення управлінських помилок, що привели до уповільнення економічного росту.

Чим більше операцій, виконуваних спільно ВБ і МВФ, тим далі йдуть ці дві міжнародні фінансові організації від своїх первісних задач, поставлених світовим співтовариством у Бреттон-Вуді п'ятдесят два роки тому назад. МВФ, наприклад, був створений для контролю за системою фіксованих, але регульованих валютних курсів і підтримки її як останнього кредитора. Система протягом деякого часу працювала добре. Однак на початку 70-х років вона випробувала найсильнішу перенапругу, і незабаром великі країни-гравці відмовилися від її і перейшли до валютних курсів, що плавають. Нова система в сполученні з різким ростом приватних грошових потоків на глобальні ринки капіталу, звільнені від контролю за обмінними валютними курсами, перетворили роль МВФ, у несуттєву для країн, на які приходиться три чверті загального обсягу торгівлі. В результаті, починаючи з кінця 70-х років жодна промислово розвита країна не позичала гроші в МВФ, і його діяльність по наданню кредитів зосередилася лише на країнах, що розвиваються, включаючи країни Східної Європи і республіки колишнього Радянського Союзу.[5, 104]

Протягом ряду років МВФ намагається пристосувати характер своїх банківських операцій по наданню кредиту, а також свій підхід до «обумовленості» надання цих кредитів для того, щоб поліпшити свою ефективність як кредитора для країн, що розвиваються, і країн, чия економіка знаходиться в перехідному періоді.

Всесвітній банк був заснований з метою забезпечення міжнародного потоку довгострокових інвестицій, щоб допомогти спустошеним війною країнам відновити свою економіку. Його офіційна назва «Міжнародний банк реконструкції і розвитку» розшифровує намір засновників. Але незабаром виявилося, що його роль як позикодавця розореним війною європейським країнам став виконувати міжнародний приватний капітал. Банк дуже швидко відійшов від своєї первісної ролі сприяння реконструкції і розвитку тільки в Європі і став першим у світі міжнародним банком розвитку по наданню довгострокових кредитів країнам, що розвиваються. Діяльність Всесвітнього банку життя повернуло в бік МВФ. Капітали цих двох фінансових інститутів дуже малі в порівнянні з валовим національним продуктом країн і їх валовими внутрішніми інвестиціями, а також у порівнянні з потоками приватних інвестицій. Суми приватного капіталу, що зараз йдуть із промислових країн у країни, що розвиваються, хоча і менше сум капіталу, що обертаються в середині і між розвитими країнами, набагато перевершують суми капіталу, що надходять із Всесвітнього банку й інших банків розвитку і реконструкції. І вся «офіційна допомога на розвиток» складає тільки 1,4% ВНП усіх країн світу, разом узятих. [7, 202]

1.2 Оцінка фінансових інструментів на міжнародному ринку

Міжнародний фінансовий ринок - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл капіталу між кредиторами і позичальниками через посередників на основі попиту і пропозицій на капітал.

За своєю структурою фінансовий ринок це - сукупність кредитно-фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позикодавцями. Через них здійснюється рух позикового капіталу. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, державні агентства, кредитно фінансові інститути, фінансові посередники. Акумулюючи нагромадження одних суб'єктів (державних органів, приватних фірм, страхових компаній, пенсійних фондів тощо), вони позичають ці нагромадження іншим - ТНК, державним органам, міжнародним та регіональним організаціям.

Ринок позикового капіталу складається зі світового грошового ринку та світового ринку капіталів (Рис. 1.1).

Рисунок 1.1 Структура фінансового ринку

На обліковому ринку основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та інші види короткострокових зобов'язань (цінні папери).

На міжбанківському ринку тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів залучаються і розміщуються банками переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі строки. Найпоширеніші строки депозитів - 1, 3 і 6 місяців, а граничні - від 1 дня до 2 років (іноді 5 років).

Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний обіг, пов'язаний з оплатою грошових зобов'язань юридичних і фізичних осіб різних країн.

Отже, на першому з ринків позиковий капітал виступає у формі грошей, переважно депозитів. Позики на світовому грошовому ринку короткострокові і призначені, в основному, для обслуговування міжнародної торгівлі.

Ринок капіталів охоплює середньо- і довгострокові кредити, а також акції і облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньо- і довгострокових) і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Ринок капіталів служить важливим джерелом довгострокових інвестеційних ресурсів для урядів, корпорацій і банків, а капітал використовується переважно для фінансування капіталовкладень.

Обидві складові світового ринку позикових капіталів тісно пов'язані між собою.

Основна частина міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в міжнародних фінансових центрах. Провідним світовим фінансовим центром є Нью-Йорк, а європейським - Лондон. Великими фінансовими центрами є також Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюрих, Франкфурт-на-Майні. З'явилися фінансові центри і в країнах, які не займають провідних позицій в світовому господарстві (Бахрейн, Панама тощо). Фінансові центри не ізольовані один від одного, а є частиною єдиного світового ринку капіталів.

Складовою частиною світового ринку є Євроринок. Євроринок - це сукупність грошових засобів в іноземних валютах, які функціонують як позиковий капітал за межами національних кордонів.

Євроринок практично став ядром світового ринку капіталів. Так, чистий обсяг Євроринку в 2000 році 3,3 трлн. дол., а сукупний світовий ринок в цьому ж році понад 4 трлн. дол. [22, 130]

1.3 Аналіз впливу держави на міжнародні фінансові відносини

Вплив розвинених держав на рух капіталу здійснюється, наприклад, шляхом стимулювання експорту-імпорту капіталу на національному і міждержавному рівнях. Політика держави у відношенні переміщення капіталу у формі позик, портфельних інвестицій і т.п. будується на основі усунення всіх можливих обмежень у його русі. У відношенні прямих іноземних інвестицій держава залишає за собою право приймати будь-як обмеження, спрямовані на захист національних інтересів в економіці. Характерно, що вивіз капіталу за кордон регулюється в меншому ступені, чим приплив іноземних капіталів.

Держава використовує наступні методи регулювання:

1) методи фінансового впливу: прискорена амортизація, податкові пільги, надання субсидій, позик, страхування і гарантування кредитів;

2) не фінансові методи: надання земельних ділянок, забезпечення необхідної інфраструктури, надання технічної допомоги.

У цьому зв'язку дуже показовий досвід США, що є світовим лідером з експорту-імпорту прямих інвестицій. Політика США в сфері регулювання прямих іноземних інвестицій здійснюється на двох рівнях: федеральному і місцевому (штату, округу, міста). У сферу федерального регулювання входить тільки регламентація іноземних інвесторів. Головне тут - захист інтересів національної безпеки. Президент США наділений повноваженнями чи блокувати припиняти процеси злиття, чи поглинання придбання американських фірм при встановленні контролю з іноземної сторони. На місцевому рівні здійснюється регулювання в страховому бізнесі і реалізації сільськогосподарських угідь. Істотні повноваження, надані державним органам по антитрестовському законодавству. У цілому ж можливості місцевих адміністрацій по регламентації діяльності іноземних інвесторів невеликі. Значно багатше досвід по стимулюванню інвестицій. Один з найважливіших механізмів по залученню іноземних інвестицій у США - закордонні представництва, що сприяють залученню капіталовкладень у той чи інший штат. Зокрема, у Японії діє більш 40 подібних представництв.[20, 250]

Програми по стимулюванню іноземних інвестицій в окремі штати США передбачають: податкові пільги; субсидії, позики по ставках нижче ринкових для інвестора, що здійснює чи будівництво модернізацію підприємства; сприяння професійному навчанню і зайнятості; удосконалювання транспортної мережі; устаткування ділянки під забудову; надання землі в безкоштовне користування; забезпечення інформації потенційних інвесторів.

Важливим практичним документом по, регулюванню іноземних капіталовкладень є розроблений у рамках Організації Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва (1994 р., м. Джакарта) «добровільний кодекс» прямих іноземних інвестицій. У цьому «кодексі», що, як думають фахівці, буде в перспективі використаний ВТО, укладені наступні інвестиційні принципи:

транспарентність;

недискримінаційний підхід до країн-донорів;

національний режим для іноземних інвесторів;

сполучення інвестиційних стимулів із забезпеченням вимог про охорону здоров'я, безпеці й охорони навколишнього середовища;

мінімізація регулюючих інвестиції вимог, що обмежують ріст торгівлі і капіталовкладень;

відмовлення від експропріації інвестицій, крім як у суспільних цілях і на недискримінаційній основі відповідно до національних законів і принципів міжнародного права за умови виплати достатньої й ефективної компенсації;

забезпечення реєстрації і конвертованості;

усунення бар'єрів при вивозі капіталу;

запобігання подвійного оподатковування;

дотримання іноземним інвестором нарівні з власним національним законодавством законів, адміністративних правил і положень країни реципієнта;

дозвіл на виїзд і тимчасове перебування ключового іноземного персоналу в зв'язку з реалізацією інвестиційного проекту;

дозвіл споровши шляхом консультацій і переговорів між сторонами або через арбітраж. [ 1 ]

Як свідчить практика, політика стимулювання робить на залучення інвестицій менший вплив, чим фактори ринку. Економічна воля, безперешкодна дія ринкових механізмів є найважливішим критерієм у залученні зовнішніх інвестицій.

Критерії економічної волі. Розроблений американськими економістами інтегральний показник економічної волі являє собою агреговану характеристику десяти різних приватних показників того, наскільки в тій чи іншій країні держава активна втручається у відносини суб'єктів, що хазяюють.

Приватні показники, у свою чергу, відбивають ситуацію в наступних областях, де можливо подібне втручання:

торгова політика;

оподатковування;

монетарна політика;

функціонування банківської системи;

правове регулювання іноземних інвестицій;

права власності;

частка, споживана державою в загальному обсязі вироблених у країні товарів і послуг;

політика економічного стимулювання;

масштаби існуючого в країні «чорного ринку»;

ціноутворення і регулювання заробітної плати. [30, 267]

По кожному з десяти показників країна може одержати оцінку від 1 до 5 балів (відповідно, найменший і найбільший ступінь утручання держави в економіку).

За результатами останнього дослідження найбільш вільною визнана економіка Гонконгу, що одержало одиницю за всіма показниками, крім банківської справи і монетарної політики. У той же час Китай займає останнє місце. Однак це не заважає Китаєві щорічно залучати багато мільярдні суми іноземних інвестицій.

1.4 Перспективи розвитку міжнародних фінансових відносин

Серед сучасних тенденцій вивозу капіталу варто виділити зростаюче значення експорту продуктивного капіталу. Відбувається відхід від участі в підприємницькій діяльності через портфельні інвестиції до прямих інвестицій. Починаючи з 50-х рр. спостерігається послідовна переорієнтація прямих закордонних інвестицій з видобувної на обробну промисловість. Характерно, що взаємні інвестиції двох регіонів - США і Західної Європи торкаються ті самі ведучі галузі: машинобудування і хімічна промисловість.

В останні два десятиліття став помітний випереджальний ріст інвестицій у сферу послуг у порівнянні з інвестиціями не тільки у видобувну, але й в обробну промисловість. Зокрема, у Японії і Німеччині, що займають друге і третє місце по обсязі прямих закордонних інвестицій, це співвідношення наблизилося на початку 90-х рр. до 50%. [22, 131]

Дуже помітною тенденцією 90-х рр. з'явилося різке зростання ролі фондового ринку в русі капіталу. Ще в 1990 р. сума банківських позик складала 468 млрд дол. проти 756 млрд дол., отриманих на ринках цінних паперів. До середини 90-х рр. це співвідношення сильне змінилося на користь фондового ринку, де обґрунтувався величезний приватний капітал: 555 млрд дол. банківських активів проти 2,3 трлн дол. на ринках капіталу.

У 90-х рр. проявилася основна особливість процесу інтернаціоналізації ринків капіталу. Якщо в 70-80-х рр. процес інтернаціоналізації охоплював переважно розвиті держави ринкової економіки, то в 90-х рр. він поширився на країни, що розвиваються, насамперед на держави Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Це зв'язано з ростом їх внутрішнього фінансового потенціалу, зміцненням валютного положення і ростом їхньої кредитоспроможності, розвитком національних фінансових ринків, що розвиваються ринків (emerging markets) (рис. 3.1).

Важливою рисою 80-х і початку 90-х рр. є активізація міграції капіталу між країнами, що розвиваються, і, особливо, між новими індустріальними країнами й іншим світом, що розвивається. Як і раніше активні на міжнародному ринку капіталів країни - експортери нафти, члени ОПЕК. Так, інвестиції приватного сектора Кувейту за рубежем складали в 1995 р. 100 млрд дол. У свою чергу, державні вложения цієї країни досягають 30 млрд дол.

У 90-х рр. рекордні обсяги прямих інвестицій надійшли в країни, що розвиваються, головним чином з розвитих країн. До середини 90-х рр. обсяг прямих інвестицій у экономику країн, що розвиваються, досяг 100 млрд дол. Основний потік інвестицій орієнтований на 10-15 країн, що розвиваються, Азії і Латинської Америки. Помітно процвітав Китай як у залученні іноземних інвестицій, так і в експорті капіталу. Так, за період з 1989 по 1995 р. приплив іноземних капіталовкладень у Китай склав 48,4 млрд дол. [22, 142]



Рисунок 1.2 Географічні пріоритети інвесторів

Іноземний капітал залучає насамперед надійність, забезпечувана високими темпами економічного розвитку Китаю, і політична стабільність. Судите самі: ріст ВВП Китаю в 90-і рр. коливається в інтервалі 10-13%. Одночасно в 1989-1995 р. Китай вивіз за кордон 18 млрд дол. Це дозволило зайняти йому 8-і місце у світі серед найбільших експортерів капіталу. Експерти ОЭСР думають, що незаконний вивіз капіталу з Китаю в Гонконг склав за те ж час 30-40 млрд дол. По тим же оцінкам, вивіз капіталу з Китаю за 1989-1995 р. перевищував 100 млрд дол., з яких 50 млрд дол. не зареєстровані. Китайські інвестиції концентруються в Гонконгові, Австралії, Канаді, США. При цьому в Гонконгові вони вкладаються в торгівлю і послуги, в Австралії і Канаді - у сировинні, а в США - у технологічні галузі.

Країни, що розвиваються, стосовні до категорії найбідніших, представляють і, на думку ряду експертів, будуть становити невеликий інтерес для інвесторів з розвитих країн. На долю цих держав буде приходитися всі зменшувана частина світового потоку прямих інвестицій. У 90-х рр. на частку самих слаборозвинених країн приходилося всего 5-6% загального потоку закордонних інвестицій.

Відмінною рисою сучасних процесів міграції капіталу є те, що капітал, як правило, не нав'язується країнам, а навпаки, відбувається досить тверда конкурентна боротьба за його залучення. Особливо це стосується припливу капіталу в текстильну і швейну промисловість у що розвиваються і деякі колишні соціалістичні країни. Іншими словами, ринок прямих інвестицій - це ринок продавця.

У 90-х рр. збільшився потік іноземного капіталу в країни Східної Європи і СНД. Основний потік йде в Угорщину, Польщу Чехію. Тільки в 1990-1991 р. ці країни одержали 3,4 млрд дол. З них близько 50% довелося на Угорщину. До середини 90-х рр. загальний обсяг інвестицій Заходу в східноєвропейську економіку перевищив 10 млрд дол. Як свідчать дані табл. 3.1 основну частину одержують найбільш благополучні, що порівняно далеко просунулися по шляху економічних реформ держави. Ця загальна тенденція, характерна для руху приватного капіталу у світовому господарстві незалежно від географічних чи політичних обставин. Політична стабільність, мінімальний економічний ризик, максимальна прибутковість є непорушними орієнтирами для приватного капіталу поза залежністю від часу і місця його додатка. Цей висновок підтверджується і поводженням приватного капіталу в країнах, що розвиваються [19, 200]

Таблиця 1.1

Прямі іноземні інвестиції в Східній Європі (млн. дол.)

Країна	1994 р.	1995 р.	1990-2000 р.	1996-2000 р.
Угорщина	1146	4400	11200	12968
Польща	1875	2500	7148	21969
Чехія	878	2500	5666	15466
Словаччина	187	200	775	2150
Словенія	87	150	501	3052
Албанія	53	75	205	583
Болгарія	105	150	412	1428
Румунія	340	400	933	4017
Інші Балканські країни	120	100	300	2210
Держави Прибалтики	430	400	1280	1890
Росія	1000	2000	4400	26960
Україна	91	113	574	1400
Інші держави СНД	640	800	2300	5085
Східна Європа	4791	10475	27140	63847
Східна Європа і країни колишньої СРСР	6952	13788	35694	99186

Найважливішим фактором, що робить визначальне вплив на обсяги і якісні параметри міжнародного руху капіталу в останній третині XX сторіччя, є лібералізація умов його міграції, властива як промислово розвитим країнам, так і в більшому ступені країнам, що розвиваються. Так, у 2000 р. відзначено 112 змін у режимі ввозу капіталу в 64 країнах, причому в 106 випадках режим був полегшений.

Разом з тим переговори за багатобічною згодою по інвестиціях, що проходять з 1995 р. у рамках ОЭСР, ціль яких - створити загальносвітові правила, засновані на принципі лібералізації інвестування, поки до успіху не привели. Однак досягнуте розуміння проблем може стати відправною крапкою для глобальної угоди по інвестиціях у рамках ВТО. [19, 201]

Міжнародний рух капіталу і його наслідку для країн - експортерів і імпортерів капіталу. Активізувавшись на початку 70-х рр. процес, що набирає силу, інтернаціоналізації ринків капіталу виявляється в постійному збільшенні обсягів капіталу, «переливчастого» між державами ринкової економіки. Про це свідчить загальний ріст прямих і портфельних інвестицій, збільшення обсягу довгострокових і короткострокових кредитів, ріст масштабів операцій на ринку євровалют і ін.

Міжнародний рух капіталу, займаючи ведуче місце в МЭО, впливає на світову економіку.

Цей вплив виявляється насамперед у тім, що міграція капіталу сприяє росту світової економіки. Капітал перетинає границі в пошуках сприятливих сфер свого приросту у світових масштабах. Приплив закордонних інвестицій для більшості країн-реципієнтів допомагає вирішити проблему недостачі продуктивного капіталу, збільшує інвестиційну здатність, прискорює темпи економічного росту.

Вивіз капіталу є однією з найважливіших умов формування і розвитку МРТ. Взаємне проникнення капіталу між країнами зміцнює економічні зв'язки і співробітництво між ними, сприяє поглибленню міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва.

Міжнародний рух капіталу збільшує обсяги взаємного товарообміну між країнами, у тому числі проміжними продуктами між філіями міжнародних корпорацій, стимулюючи розвиток світової торгівлі. В умовах інтернаціоналізації й інтеграції фінансових ринків забезпечується міжнародне відтворення капіталу, підвищується ефективність механізму міжнародних економічних зв'язків. З іншого боку, неконтрольовані переливи капіталу викликають порушення рівноваги платіжних балансів країн і ведуть до істотних коливань валютних курсів.

Граючи в цілому стимулюючу роль у розвитку світової економіки, міжнародний рух капіталу викликає різні наслідки для країн - експортерів і імпортерів капіталу.

До числа негативних наслідків для країн, що експортують капітал, можна віднести наступні:

вивіз капіталу за рубіж без адекватного залучення іноземних інвестицій веде до уповільнення економічного розвитку країн, що вивозять;

вивіз капіталу негативно позначається на рівні зайнятості в країні-експортері;

переміщення капіталу за кордон несприятливо позначається на платіжному балансі країни. [27, 102]

Для країн, що ввозять капітал, позитивні наслідки можуть бути наступними:

регульований імпорт капіталу сприяє економічному росту країни - реципієнта капіталу;

приваблюваний капітал створює нові робочі місця;

іноземний капітал приносить нові технології, ефективний менеджмент сприяє прискоренню в країні НТП;

приплив капіталу сприяє поліпшенню платіжного балансу країни-реципієнта. [27, 102]

У свою чергу, маються і негативні наслідки залучення іноземного капіталу:

приплив іноземного капіталу, «підмінюючи» місцевий капітал або користаючись його бездіяльністю, витісняє його з прибуткових галузей. У результаті за певних умов це може привести до однобокості розвитку країни і погрозі її економічної безпеки;

імпорт капіталу часто зв'язується з проштовхуванням на ринок країни-реципієнта товарів, що вже пройшли свій життєвий цикл, а також знятих з виробництва в результаті виявлених недоброякісних властивостей;

імпорт позичкового капіталу веде до збільшення зовнішньої заборгованості країни;

у результаті фінансових криз і різкого відтоку з фондових ринків спекулятивного капіталу серйозно порушується стабільність валют і загальна фінансово-економічна ситуація в країні. Як приклад можна привести наслідку фінансової кризи 1997 р. у країнах Південно-Східної Азії і його наслідку для іншого світу;

використання міжнародними корпораціями трансферних цін веде до втрат країни-реципієнта в податкових надходженнях і митних зборах.

Наслідку міжнародного руху капіталу позначаються на реалізації соціально-економічних і політичних цілей конкретної країни. Природно, вони різні для розвитих і слаборозвинених країн, а також для країн з перехідною економікою. Однак у будь-якому випадку не можна уповати на можливість використання тільки позитивних факторів, відтинаючи негативні наслідки. Державна політика повинна шукати компроміси, виділяючи пріоритети в такому складному і суперечливому процесі, як залучення іноземного капіталу.

2. Оцінка кредитоспроможності позичальника

2.1 Загальні принципи банківського кредитування

Основною економічною функцією комерційних банків є кредитування клієнтів. Від того, наскільки ефективно банки реалізують кредитні функції, багато в чому залежить економічний стан регіонів, що ними обслуговуються. Банківські кредити сприяють розвитку народного господарства, появі нових підприємств, збільшенню кількості робочих місць, будівництву об'єктів соціального і культурного призначення.

Кредити становлять у середньому близько 50% всіх активів банку і забезпечують біля 70% усіх доходів. Вони є найбільш прибутковою, але і найбільш ризиковою частиною банківських активів. Тому ретельний добір позичальників, постійний контроль за їх фінансовим станом та спроможністю погасити кредит і суворе додержання принципів кредитування складають низку основних функцій менеджерів банку.

Банківське кредитування здійснюється на основі принципів строковості, цільового характеру, забезпеченості, повернення, платності.

Принцип строковості означає, що позичка повинна бути повернена позичальником банку в чітко обумовлений кредитною угодою строк. Економічною основою строковості кредиту, що надається позичальнику на цілі основної виробничої діяльності, є тривалість кругообігу оборотного капіталу. Граничний термін кредитування позичальника на такі цілі не повинен перевищувати 12 місяців, тобто формування оборотного капіталу підприємства здійснюється за допомогою короткострокових кредитів.

Кредити на нове будівництво, технічне переозброєння і розширення діючих підприємств та їх реконструкцію, тобто на створення і відновлення основного капіталу, надаються на терміни, обумовлені нормативними строками будівництва, освоєння та окупності об'єкта. Ці строки, як правило, перевищують 12 місяців. Інакше кажучи, формування основного капіталу підприємств здійснюється за допомогою середньострокового та довгострокового кредитування.

Від дотримання принципу строковості залежить можливість банку надавати нові кредити, оскільки одним з джерел кредитування є повернені позички. Порушення цього принципу означає перетворення строкової заборгованості за позичками в прострочену.

Цільовий характер кредитування передбачає використання позичальником кредиту суворо на цілі, визначені кредитною угодою, вкладення позичених коштів у конкретні господарські процеси. Його дотримання допомагає банку приймати найбільш об'єктивні рішення щодо можливості та доцільності надання кредитів, слугує певною гарантією забезпечення їх повернення.

Надання кредиту пов'язане з оцінкою кредитного ризику проекту, який кредитується. Параметри позички визначаються з урахуванням кредитного ризику, тому нецільове використання коштів може зашкодити інтересам кредитора і збільшує його кредитний ризик.

Принцип забезпеченості кредитів має на меті захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. В ролі гарантії повернення кредиту виступає майно позичальника. Комерційні банки можуть видавати і бланкові кредити, однак їх кількість досить обмежена, оскільки вони пов'язані з великим ризиком для банку.

Принцип повернення означає, що кредит обов'язково має бути повернений.

Принцип платності свідчить, що повинна бути-Повернена не лише основ-1 на сума боргу, але й сплачені проценти, які виступають платою за користування кредитом. За рахунок доходів у вигляді процентної плати банки покривають свої витрати та отримують прибуток.

2.2 Методи управління кредитним ризиком

Кредитний ризик -- це ризик несплати позичальником основного боргу і процентів по ньому, належних кредитору. Під кредитним ризиком прийнято розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, неотримання прибутків або збільшення витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.

Для кожної кредитної операції характерні свої специфічні причини та фактори, що визначають ступінь ризику. Кредитний ризик може виникати через погіршення фінансового стану позичальника, відсутність необхідних організаційних здібностей у його керівництва, недостатню підготовку працівника, що приймає рішення про кредитування, та інші обставини.

Управління кредитним ризиком здійснюється банком на двох рівнях відповідно до причин його виникнення - на рівні кредитного портфеля в цілому та на рівні кожної окремої позики.

До методів управління ризиком кредитного портфеля банку належать:

- диверсифікація;

- лімітування кредитів;

- створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями. Диверсифікація кредитних вкладень означає розподіл кредитів між

різними суб'єктами правовідносин, клієнтами різних форм власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В деяких випадках дотримання банком принципу диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ.

Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох.

Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть встановлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників, галузями, географічними територіями, напрямками кредитування.

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку кредитування і розраховуються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розмір кредитного портфеля, валюту балансу та інші показники.

Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Якщо такий резерв не сформований, то втрати за кредитними операціями відшкодовуються за рахунок капіталу банку. Значні розміри кредитних ризиків можуть призвести до повної втрати капіталу і банкрутства банку. Тому створення спеціального резерву для покриття нерозпізнаних кредитних ризиків дає змогу уникнути негативного впливу на розмір основного капіталу і є одним зі способів самострахування банку.

Крім цього, окремі (або всі) кредитні угоди можуть страхуватися в спеціалізованих страхових компаніях.

Для управління кредитним ризиком банку на рівні окремої позики використовуються такі заходи:

- аналіз кредитоспроможності позичальника;

- забезпеченість позики;

- структурування кредиту;

- документування кредитних операцій;

- контроль за наданим кредитом та станом застави.

Під кредитоспроможністю позичальника розуміють здатність юридичної чи фізичної особи повністю і r зазначені терміни виконати всі умови кредитної угоди. Оцінка кредитоспроможності - це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість та умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного повернення позики та її ефективного використання. Оцінюючи кредитоспроможність клієнта, банківська установа фактично визначає рівень кредитного ризику, який вона прийме на себе, встановлюючи кредитні відносини з цим клієнтом.

Універсальної методики оцінки кредитоспроможності позичальника не існує. Банки у процесі аналізу розробляють і застосовують власні системи показників, вибір яких залежить від галузевої специфіки і категорії позичальника, виду і строку кредитування, стратегії і політики банку, рівня кваліфікації кредитних працівників, організації та технічного забезпечення аналітичної роботи в банку тощо.

Користуючись внутрішніми і зовнішніми джерелами інформації, банки оцінюють різні складові загального кредитного ризику: репутацію підприємства і моральні якості його керівництва, сферу діяльності та галузеві тенденції, ефективність управління і ринкові позиції позичальника, його кредитну історію у минулому. Головною складовою будь-якої методики аналізу кредитоспроможності позичальника є оцінка його фінансового стану, що полягає у визначенні таких показників, як обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, грошові потоки, склад дебіторсько-кредиторської заборгованості, собівартість продукції та інші.

Наявність забезпечення кредиту має захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника, тобто знизити кредитний ризик банку. Хоча на практиці ситуація ускладнюється тим, що знижуючи кредитний ризик, банк приймає на себе ризик ліквідності застави (можливості швидкої її реалізації за ринковою ціною). Вже на момент оформлення прав на заставу менеджер повинен чітко уявляти, що саме буде робити банк з даною заставою і яким чином контролюватиме її ліквідність.

Крім цього, застава у формі матеріальних цінностей потребує від банку додаткових витрат на утримання складських приміщень, охорону, облік і таке інше. Якщо заставу надано у формі нерухомості, обладнання, виробничих фондів, якими користується позичальник, то банк несе витрати, пов'язані з постійним контролем за станом застави. Забезпечення, що надається у формі гарантій, поручительств, страхових полісів, векселів, дорожніх документів тощо, покладає на банківського менеджера обов'язки по перевірці фінансового стану та репутації гаранта чи емітента. У будь-якому разі витрати банку збільшуються і мають бути враховані відсотковою ставкою по кредиту.

Структурування кредиту є також важливим етапом процесу кредитування і полягає у відпрацюванні таких параметрів кредитної схеми, які б відповідали потребам клієнта та мінімізували кредитний ризик банку, забезпечуючи умови своєчасного погашення позики. До структурних параметрів кредиту відносяться сума кредиту, строки і умови кредитування, графік погашення кредиту, відсоткова ставка.

Обґрунтування структурних параметрів позики виконується з урахуванням результатів проведеного аналізу кредитоспроможності клієнта та оцінки рівня забезпеченості кредиту. Запропонована банком схема кредитування узгоджується з клієнтом, затверджується колегіальним органом банку і завершується підготовкою кредитної документації.

Процес документування позики полягає у підготовці та укладенні кредитного договору, умови якого задовольняють потреби як позичальника, так і банку. Правильно складена кредитна угода має захищати інтереси банку, насамперед його вкладників та акціонерів.

На стадії документування кредитний договір, договір застави та інші документи (гарантії, підтвердження прав власності тощо) ретельно перевіряються юридичними службами та представниками контролюючих підрозділів з метою недопущення помилок і зниження документарного ризику. Неточності, неконкретний опис дій, непередбачення певних обставин, нечітке формулювання обов'язків та відповідальності -- усе це може призвести до підвищення кредитного ризику та виникнення проблемних кредитів.

Перевірка кредитів -- неодмінна умова успішного здійснення програми банківського кредитування. Постійний контроль допомагає менеджерам заздалегідь виявляти проблемні кредити, а також перевіряти відповідність дій кредитних працівників основним вимогам кредитної політики банку. Основна мета контролю за кредитами полягає у тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад встановлений рівень.

2.3 Визначення класу кредитоспроможності позичальника

Методики оцінки фінансового стану позичальника, що розроблені закордонними і вітчизняними банками для цілей аналізу кредитоспроможності, можуть відрізнятися системою показників і напрямами аналізу. Однак всі вони мають спільну мету - визначити фінансову стійкість підприємства; передбачити майбутні обсяги реалізації, грошові потоки та прибуток; виявити ризики і обґрунтувати можливість кредитних відношень з клієнтом.

В даній роботі оцінка фінансового стану позичальника і віднесення його до відповідного класу кредитоспроможності виконуються за системою показників, наведених в таблиці 2.1 (з урахуванням рекомендацій НБУ).

Для розрахунку фактичних значень показників і визначення їх ваги у загальній оцінці класу кредитоспроможності позичальника необхідно скористатися даними, формулами та умовами таблиць А.1, А.2, А.3, 2.2, 2.3.

Всі розрахунки в роботі виконуються за допомогою табличного процесора EXCEL.

Розраховані показники, наведені в таблиці 2.1 розраховуються за наступними формулами:

Кпл=(ПА+Вмп)/(ПЗ+Дмп)=(ряд. 260 + ряд. 270)/(ряд. 620 + ряд. 630)

Кал=ГК/(ПЗ+Дмп)=(ряд. 230 + ряд. 240)/(ряд. 620+ ряд. 630)

Ка=ВК/ВБ=ряд. 380/ряд. 280

Км=ВОК/ВК=(ряд. 380 - ряд. 080)/ряд. 380

Пдз=365*ДЗ/ЧД=365*ряд. 160 (ф.1)/ряд. 035 (ф.2)

Пзап=365*(ВЗ-Тов)/СВ=365*(ряд. 160 - ряд. 140) (ф.1)/ряд. 040 (ф.2)

Пкз=365*КЗ/СВ=365*ряд. 530 (ф.1)/ряд. 040 (ф.2)

Оок= Пдз + Пап - Пкз

ЧРп=ЧП/ДП*100=ряд. 220 (ф.2)/ряд. 035 (ф.2)*100%

Умовні позначення:

ПА - поточні активи;

Вмп - витрати майбутніх періодів;

ПЗ - поточні зобов'язання;

Дмп - доходи майбутніх періодів;

ГК - грошові кошти;

ВК - власний капітал;

ВБ - валюта балансу;

ВОК - власний оборотний капітал;

ДЗ - дебіторська заборгованість (чиста реалізаційна вартість);

ЧД - чистий доход (виручка) від реалізації продукції;

ВЗ - виробничі запаси;

Тов. - товари;

СВ - собівартість реалізованої продукції;

Кз - кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги;

Чп - чистий прибуток.

Таблиця 2.1 - Визначення класу кредитоспроможності позичальника

	Фактичне значення	Вага показника, бали
1. Ліквідність
1.1 Коефіцієнт поточної ліквідності (К пл)	3,91	15,00
1.2 Коефіцієнт абсолютної ліквідності (К ал)	0,03	0,00
2. Фінансова стійкість
2.1 Коефіцієнт автономії (К а)	0,79	15,00
2.2 Коефіцієнт маневреності (К м)	0,01	8,00
3. Стан дебіторсько-кредиторської заборгованості
3.1 Період обертаємоті дебіторської заборгованості (П дз), дні	5,16
3.2 Період обертаємості запасів виробництва (П зап), дні	-10,79
3.3 Період обертаємості кредиторської заборгованості (П кз), дні	25,70
3.4 Показник обертаємості оборотного капіталу (О ок), дні	-31,33
4. Рентабельність
4.1 Чиста рентабельність реалізованої продукції (ЧРп), %	4,35
5. Усього вага показників, бали		38,00
6. Коригуючі коефіцієнти	Фактичне значення	Значення коефіцієнта
6.1 Наявність діючих кредитів	не має	1,05
6.2 Тенденція надходжень на поточні рахунки	постійні	1,05
6.3 Стабільність грошових надходжень	періодичні	0,95
6.4 Альтернативні джерела погашення	немає	0,90
6.5 Строк функціонування підприємства, роки	10,00	1,05
6.6 Ринкова позиція	задовільн.	1,05
6.7 Репутація позичальника	висока	1,10
6.8 Наявність прострочених платежів по кредитам у минулому	не було	1,05
7. Загальна вага показників (ЗВ), бали	45,61	1,20
8. Клас кредитоспроможності позичальника (ККП)	Д

Отже, з проведених розрахунків видно, що клас кредитоспроможності підприємства є клас Д.

2.4 Оцінка рівня забезпеченості кредиту

У банківській практиці найпоширенішою формою забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава, тобто добровільна передача боржником майна, перелік якого визначається за згодою сторін і оформлюється відповідним договором. Предметом застави може служити будь-яке майно, що відповідно до законодавства України може бути відчужене заставодавцем, а також цінні папери і майнові права.

Заставне майно мусить мати:

- високу ліквідність, тобто здатність до конвертації в грошові кошти;

- здатність до тривалого зберігання (як правило, протягом терміну користування позичкою);

- стабільні ціни;

- низькі витрати щодо зберігання і реалізації;

- легкий доступ для контролю.

Кредитор-заставодержатель має право реалізувати заставне майно, якщо забезпечені ним зобов'язання по кредиту не будуть виконані, а також отримати задоволення з вартості заставного майна раніше інших кредиторів боржника.

Застава повинна забезпечувати не тільки повернення позички, а і сплату процентів відповідно до кредитного договору, тому вартість застави має бути не нижчою, ніж загальна сума до повернення, розрахована на весь строк користування кредитом, незалежно від графіка його погашення.