Суми-2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИЗНАЧЕННЯ ДОКУМЕНТАРНИХ ФОРМ МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ

1.1 Сутність документарних форм міжнародних розрахунків

1.2 Класифікація документарних форм міжнародних розрахунків

1.3 Нормативні аспекти форм міжнародних розрахунків

Висновки за розділом 1

РОЗДІЛ 2 МЕХАНІЗМ ПРОВЕДЕННЯ ЧИСТОГО ІНКАСО

2.1 Загальна характеристика проведення інкасо

2.2 Організація та проведення чистого інкасо

2.3 Аналіз проведення інкасо

Висновки за розділом 2

РОЗДІЛ 3 ДОСЛІДЖЕННЯ РЕЗЕРВНОГО АКРЕДИТИВУ В МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКАХ

3.1 Організація проведення резервного акредитиву на прикладі ЗАТ КБ “ПриватБанку

3.2 Механізм використання резервного акредитиву

Висновки за розділом 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Досвід провідних країн світової спільноти переконливо доводить, що економічне зростання й забезпечення ефективних умов для стабільного розвитку економіки, покращення соціального захисту та добробуту населення можливі лише за умови ефективного розвитку банківського сектору ринкової економіки.

Банківська система України - серед вітчизняних флагманів ринкових реформ. Із проголошенням у серпні 1991 року незалежності Україна отримала змогу самостійно формувати власну банківську та грошову системи. Правовою основою функціонування банківської системи став прийнятий у березні того ж року Закон України “Про банки і банківську діяльність”, що закріпив основні засади, на яких мала будуватися нова дворівнева банківська система України. Вона створювалася з метою розширення інфраструктури ринкової економіки, поліпшення обслуговування підприємців та населення, наближення банківських установ до їхніх клієнтів.

Інтеграція до Європейського Союзу - пріоритетний напрямок, який Україна визначила для свого розвитку. Поступове наближення до світових, і насамперед європейських, стандартів обумовлює необхідність розвитку міжнародних розрахункових операцій.

Сучасна світова економіка характеризується значною інтегрованістю. У зв'язку з цим стає поширеною співпраця між суб'єктами підприємництва, розташованими у різних країнах. Одним з основних моментів у здійсненні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) є взаєморозрахунки між сторонами - резидентами різних країн, які через їх специфіку прийнято називати міжнародними розрахунками.

При цьому такі розрахунки можуть бути пов'язані не лише з торговельними, але і з кредитними, інвестиційними або іншими зовнішньоекономічними відносинами. Учасниками розрахунків можуть бути установи, організації, підприємства й окремі фізичні особи, які є платниками або одержувачами коштів.

З огляду на вище викладене можна зазначити, що тема цієї курсової роботи є актуальною.

Метою дослідження даної курсової роботи є висвітлення та розгляд економічних та правових засад документарних форм міжнародних розрахунків.

Об'єктом дослідження курсової роботи виступають міжнародні розрахунки, що проводяться в комерційних банках.

Тому виходячи з вищесказаного можна виділити такі задачі написання даної роботи:

- визначити економічні основи міжнародних розрахунків;

- охарактеризувати нормативно-правове регулювання форм міжнародних розрахунків в Україні;

- висвітлити механізму здійснення міжнародних розрахунків;

- розглянути окремі види форм міжнародних розрахунків;

- простежити особливості формування міжнародних розрахунків в Україні;

- визначити ризики міжнародних розрахунків.

В процесі написання курсової роботи будуть використовуватися такі методи досліджень: статистичний метод дослідження, монографічний, а також аналіз рядів динаміки.

Теоретико-інформаційну базу дослідження становлять монографічні роботи і статті вітчизняних і зарубіжних економістів у фахових економічних виданнях, мережа Інтернет, тощо.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМ МІЖНАРОДНИХ РОЗРАХУНКІВ

1.1 Сутність документарних форм міжнародних розрахунків

Організація міжнародних грошових потоків між суб'єктами господарювання застосовується на встановлених формах розрахунків та системі валютного регулювання. Порядок проведення розрахунків регламентується відповідними міжнародними документами й угодами. Стандартизація документального оформлення розрахунків необхідна для забезпечення відповідних гарантій експортерам та імпортерам на поставку товарів та на їх оплату. Вона встановлює також систему однакового тлумачення прав, зобов'язань і відповідальності сторін.

Міжнародні розрахунки - взаємні двосторонні платежі й розрахунки між організаціями і громадянами різних країн, обумовлені спеціальними міжнародними правовими актами, угодами, контрактами. Проводяться безпосередньо банківськими системами через міжнародні платіжні засоби. Ці розрахунки базуються на принципах, закріплених Женевською міжнародною конвенцією і постановами Міжнародної торгівельної палати. Безпосередні розрахунки за міжнародними економічними контрактами і кредитними відносинами регулюються двосторонніми угодами (контрактами) країн партнерів.

Міжнародні розрахунки проводяться перш за все у зовнішній торгівлі за надані послуги і продані товари та некомерційні операції при кредитуванні й русі капіталів між країнами, в тому числі пов'язаному з будівництвом об'єктів за кордоном при наданні різноманітних допоміг, підтримок. Міжнародні розрахунки - це регулювання платежів за грошовими зобов'язаннями та вимогами, які виникають між юридичними особами та громадянами різних країн на підставі економічних, політичних, науково-технічних, культурних та інших відносин.

Стан міжнародних розрахунків залежить від умов зовнішньоторговельних контрактів, міжнародних правил та звичаїв, банківської практики, валютного законодавства та інших факторів.

Міжнародні угоди встановлюють загальні принципи розрахунків, а в зовнішньоторгівельних контрактах чітко формулюються конкретні валютно-фінансові і платіжні умови, які передбачають наявність таких основних елементів:

- валюти ціни (валюти, в якій виражена ціна товару за укладеною зовнішньоторгівельною угодою, або суми, виданої на міжнародні позики);

- валюти платежу (валюти, за допомогою якої здійснюються розрахунки або повертаються позики та борги);

- умов платежу;

- форм розрахунків;

- засобів платежу;

- банків, які обслуговують міжнародні розрахунки.

Здійснення міжнародних розрахунків комерційними банками за зовнішньоекономічними операціями підприємств передбачає наявність між банками - резидентами та нерезидентами кореспондентських відносин, тобто договірних відносин між банками різних держав з метою виконання кожним із них для іншого певних операцій та послуг, пов'язаних з розрахунками між клієнтами та з власними відносинами. Вони оформляються кореспондентськими договорами, в яких визначаються види послуг, форми, порядок та умови надання: відкриття рахунків, підтвердження і виконання акредитивів та інших розрахункових операцій, розмір комісійної винагороди за послуги щодо ведення коррахунку, спосіб передавання та захисту інформації, строк договору, відповідальність і санкції за його порушення. Кореспондентські відносини між банками передбачають відкриття банками-резидентами кореспондентських рахунків у банках-нерезидентах, і навпаки.

Ці коррахунки підрозділяються на рахунки “Ностро”, “Лоро”. “Ностро” називається рахунок, відкритий даним банком у іншому комерційному банку. Рахунок “Ностро” відображається у банку-власника в активі, а в обслуговуючого банку-кореспондента - в пасиві балансу.

“Лоро” (Loro) називається рахунок, відкритий у даному банку для іншого комерційного банку - його власника. Тому один і той самий коррахунок для банку-власника буде рахунком “Ностро” (Nostro), а для обслуговуючого банку - рахунком “Лоро”. В обслуговуючого банку-кореспондента “Лоро” відображається в пасиві балансу, а в банку-власника - в активі.

При розгляді міжнародних розрахунків за допомогою банківських переказів необхідно звернути увагу на рахунки типу “ЛОРО”, тобто гривневі рахунки іноземних банків (а, отже, і їх клієнтів), відкриті в банках України.

Історично фінансовий механізм ЛОРО-рахунків - це ноу-хау країн СНД, економічні зв'язки котрих потребували збереження деякої єдиної платіжної системи. Функціонування цих рахунків на стику валютних систем зумовлює декілька особливостей, що відрізняють “правила гри” при роботі через ці рахунки від тих умов, у яких працює валютний ринок України:

– резидентам дозволено проводити через ЛОРО-рахунки лише розрахунки з нерезидентами;

– операції за ЛОРО-рахунками проводяться тільки у межах залишку на початок дня (що обмежує можливості для проведення операцій вдень);

– національна валюта повинна бути визначена в контракті як валюта платежу;

– проводиться контроль 90-денного строку надходження виручки для резидентів-експортерів чи надходження товару для резидентів-імпортерів та обов'язковий контроль банками відповідних контрактів і документів про надходження товарів та надання послуг;

– з ЛОРО-рахунку дозволена купівля іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України у випадку надання документів, безспірно підтверджуючих одержання нерезидентом на ЛОРО-рахунок коштів у валюті України внаслідок експорту в Україну товарів (послуг);

– можлива купівля валюти на кошти, отримані як відсотки по депозиту чи по залишку на цьому рахунку;

– органам валютного контролю та комерційним банкам дозволено вимагати від резидентів, власників рахунків у гривнях будь-які документи та інформацію, що підтверджують законність здійснення платежів через кореспондентські рахунки банків-нерезидентів, а також їх відповідність до діючого законодавства України і нормативних актів НБУ.

До ЛОРО-системи українське законодавство довгий час відносилося як до чисто розрахункової. Використання її для “перекачування” капіталів, гри на курсах валют спочатку серйозно не сприймалося з причини обмеженої конвертованості розрахункової одиниці (на той час - купоно-карбованця). Це завжди ставило ЛОРО-ринок на другу за значущістю позицію, у зв'язку з чим цей ринок завжди мав одну перевагу - більш ліберальні нормативні умови [7].

Завжди існував “подвійний” підхід до ЛОРО-рахунків: держава намагалася використовувати ЛОРО-рахунки для підтримання конвертованості національної валюти на міжнародному ринку, громадяни цієї ж держави з самого початку використовували ці рахунки як інструмент, за допомогою якого можна отримувати користь з ліберального законодавства інших країн.

Через ЛОРО-рахунки йдуть грошові потоки набагато більш потужних фінансових систем, аніж українська, в зв'язку з чим держава (НБУ) мала лавірувати, тактично регулюючи рух коштів через ці рахунки, намагаючись зберегти баланс між принадністю ліберальної фінансової політики та мірами у відношенні великих фінансових спекулянтів, як вітчизняних, так і зовнішніх.

Форми розрахунків у системі міжнародних фінансових відносин характеризують організаційний бік руху грошових потоків: порядок проведення операцій, їх документальне оформлення, відповідальність сторін і банків тощо.

Банки здійснюють міжнародні розрахунки за дорученням своїх клієнтів-підприємств та організацій - учасників зовнішньоекономічної діяльності в трьох загальноприйнятих формах: банківський переказ, інкасо, акредитив. Вибір конкурентної форми, в якій будуть здійснюватися розрахунки за зовнішньоекономічною угодою, визначаються за згодою сторін та фіксуються в розділі “Умови платежу зовнішньоторговельного контракту”.

Форми, що застосовуються в міжнародних розрахунках, розрізняються за ступенем участі банків в їх проведенні: мінімальна частка участі банків при банківському переказі (виконання платіжного доручення клієнта), більша - при інкасо (контроль за передачею, пересилкою товаросупроводжувальних документів та видачею їх платнику відповідно до інструкцій довірителя) і максимальна частка участі банків при акредитиві (надання бенефіціару платіжного зобов'язання, що реалізується при виконанні останнім основних умов, що містяться в акредитиві). Відповідно зростає забезпечення платежу для бенефіціара, мінімально - при банківському переказі за фактично поставлений товар, максимально - при акредитиві, який по суті є грошовою гарантією оплати відвантаженого товару банком, що відкрив акредитив.

1.2 Класифікація документарних форм міжнародних розрахунків

У світовій практиці використовують такі форми міжнародних розрахунків, як банківський переказ, документарний акредитив, інкасо, банківська гарантія, розрахунки векселями тощо. Вони вирізняються ступенем участі банків у проведенні їх: мінімальний ступінь участі - при банківському переказі, максимальний - при акредитиві, банківській гарантії [1]. У кожному з міжнародних видів розрахунків на завершальному етапі відбувається переказ коштів з одного банківського рахунку на іншій за допомогою комунікаційних систем (зазвичай системи електронних переказів SWIFT, яка набула останнім часом великого поширення). Конкретна форма розрахунків визначається за згодою сторін і фіксується в розділі “Умови платежу” зовнішньоекономічного договору.

Вибір форми розрахунків обумовлюється певними факторами. Інтереси експортерів та імпортерів товарів і послуг у більшості випадків не збігаються: експортер прагне одержати від імпортера платежі в найкоротший термін, тоді як імпортер зацікавлений відстрочити платіж до моменту одержання товару або навіть до його реалізації третім особам. Таким чином, обрана форма розрахунків між сторонами контракту є своєрідним компромісом, у якому враховуються економічні позиції контрагентів, ступінь їхньої довіри один одному, економічна кон'юнктура, оподаткування, політична ситуація тощо.

У міжнародній торгівлі контрагентам важко оцінити ділові та фінансові можливості партнерів. Тому дуже часто під час виконання контракту необхідним є забезпечення (гарантії) третьої сторони на той випадок, коли сторони будуть не в змозі виконати свої зобов'язання за договором. З метою такого забезпечення вони можуть погодити виставлення банківської гарантії. Широке застосовування знайшли банківські гарантії на випадок неплатежу (гарантії платежу).

Таким чином, під банківською гарантією звичайно розуміють безвідкличне зобов'язання банку сплатити зазначену в ній суму у випадку, якщо продавець або покупець не виконає визначені за договором зобов'язання. Гарантія є самостійним зобов'язанням, що не залежить від відносин між продавцем і покупцем за договором. Видаючи гарантію, банк зобов'язується сплатити за першою вимогою, якщо виконано умови, що містяться в тексті гарантії.

Наведемо перелік найбільш розповсюджених видів гарантій, розглянемо їх сутність та вкажемо на певні особливості.

Гарантія виконання (performance bond). Цей вид гарантії має на увазі прийняття банком на себе зобов'язання (за дорученням продавця) виплатити імпортерові гарантовану суму в разі, коли продавець не зможе виконати свої зобов'язання з поставки відповідно до умов договору.

У цьому випадку сума гарантії зазвичай становить 7-10% від суми поставки за договором. На практиці термін дії такої гарантії триває до повного виконання договору.

Гарантія повернення авансового платежу (advance payment guarantee). Якщо умови платежу в зовнішньоекономічному договорі передбачають сплату покупцем авансового платежу для закупівлі продавцем сировини і покриття витрат на виготовлення, покупець може вимагати від продавця гарантії повернення такого авансового платежу. Цей вид гарантії передбачає повернення авансу в разі невиконання продавцем договірних зобов'язань з поставки.

Сума гарантії в цьому випадку дорівнює сумі авансових платежів. До того ж вона, як правило, зменшується відповідно до здійснення часткових поставок за договором.

У гарантії авансового платежу має бути передбачено її погашення із закінченням поставок за договором. Гарантія виставляється банком зазвичай до одержання авансового платежу продавцем, але набирає чинності лише після надходження авансу, про що робиться відповідне застереження в тексті гарантії.

Гарантія платежу (payment guarantee). Гарантія платежу виставляється, зокрема, для забезпечення розрахунків за договором.

Наприклад, гарантія може бути виставлена на забезпечення повної оплати поставки товару та послуг. Пред'явлення вимоги про оплату здійснюється продавцем, як правило, шляхом письмової заяви про те, що товар поставлено, але оплату з настанням терміну не отримано.

Гарантії, як правило, передбачають платіж на першу вимогу. До тексту гарантії бажано включити застереження про те, що у разі пред'явлення вимоги має надаватися документ, який підтверджує невиконання договору.

Банківські гарантії виставляються банком принципала (клієнта банку, за рахунок якого гарантія видається) безпосередньо на користь бенефіціара. Але буває, що бенефіціара не влаштовує гарантія, виставлена визначеним банком (у зв'язку з нестабільною економічною та (або) політичною ситуацією в країні розташування банку або нестабільністю самого банку), і він бажає одержати гарантію більш надійного і стабільного банку. Тоді банк принципала за дорученням клієнта (принципала) просить відповідний першокласний банк (як правило, свій банк-кореспондент) відкрити гарантію на користь бенефіціара (експортера). У разі коли такий банк здійснить виплату по гарантії, він спише відповідну суму з рахунку банка принципала, а той утримає цю суму зі свого клієнта (принципала).

Слід мати на увазі, що встановленню терміну дії банківської гарантії треба приділяти великої уваги. Тільки якщо зрозуміло й однозначно обумовлено, коли це гарантійне зобов'язання погашається, банк анулює гарантію автоматично з настанням терміну. У цьому випадку бенефіціару не потрібно повертати гарантію. Але якщо гарантію отримано на паперовому носії, то в разі її анулювання необхідно обов'язково повернути цей документ до банку принципала.

Зазначення терміну дії гарантії, наприклад, шляхом застереження “дійсна до підписання протоколу приймання” або подібного, не можна вважати достатнім, оскільки є ризик, що такий протокол буде підписано зі значним запізненням або взагалі не буде підписано. Внаслідок цього гарантія буде чинною набагато довше, аніж було спочатку передбачено. Тому в таких випадках рекомендуємо обумовити в договорі, що термін гарантії закінчується “не пізніше ніж...”.

Якщо покупець не виконав повністю або частково договірні зобов'язання, гарантовані банком, бенефіціар висуває вимогу щодо гарантії. Банк-гарант має негайно здійснити платіж, якщо виконано умови використання гарантії.

Процес використання гарантії дещо відрізняється, якщо гарантію виставлено через банк у країні її одержувача. При цьому бенефіціар гарантії висуває вимогу місцевому банку-гарантові, і той сам вирішує, чи використовується гарантія відповідно до її умов.

За прийняті на себе зобов'язання з гарантії і понесені витрати, пов'язані з вкладенням власних коштів, банк нараховує комісію, що зазвичай справляється перед виставленням гарантії. Ставку комісії може бути зменшено, якщо особа, яка дала доручення на виставлення гарантії (принципал) зі свого боку надасть банкові забезпечення, наприклад, у формі застави. Якщо видача гарантії проводиться із залученням банку в країні бенефіціара, то витрати з гарантії збільшуються на суму комісії та витрат цього банку.

Банківський переказ одночасно є і найпоширенішою, і найризикованішою (якщо використовується сам по собі) формою міжнародних розрахунків, оскільки зазвичай неможливо відкликати здійснений банківський переказ коштів, які вже було зараховано на рахунок одержувача.

Здійснення банківського переказу можна умовно поділити на етапи.

На першому етапі клієнт подає до банку, що його обслуговує, заяву (платіжне доручення) на переказ коштів зі свого рахунку в цьому банку на рахунок одержувача (який може бути як у цьому банку, так і в будь-якому іншому) із зазначенням суми, валюти, призначення платежу, порядку сплати банківських комісій тощо. Існують два види оплати комісії: за рахунок одержувача або за рахунок відправника. У першому випадку банк відправника і банк-кореспондент справляють комісію за переказ суми з відповідним зменшенням її. У другому - відправник оплачує переказ окремо, і сума переказу має надійти одержувачу в повному обсязі. Однак на практиці буває, що переказ проходить через кілька банків-кореспондентів (два і більш), і тоді не виключено, що якийсь банк вирахує комісію із суми переказу.

На другому етапі банк перевіряє правильність заповнення реквізитів заяви: найменування та банківські реквізити платника і бенефіціара, сальдо рахунку платника, право на переказ коштів в іноземній валюті, правильність зазначення «ланцюжка» проходження платежу через банки-кореспонденти (у разі коли про таку можливість домовлено між клієнтом і банком) та ін. При позитивному результаті перевірки заяви клієнта банк списує кошти з його рахунку на внутрішньобанківський рахунок або блокує їх і надсилає електронне повідомлення до банку-кореспондента. Після одержання підтвердження від банку-кореспондента про те, що він виконав переказ і списав гроші з кореспондентського рахунку, банк списує кошти клієнта й утримує комісію за проведення платежу.

На третьому етапі банк-кореспондент, відповідно до договору між банком і ним, надсилає нове повідомлення (або модифікує і відправляє отримане повідомлення) до наступного банку-кореспондента чи до банку одержувача або зараховує кошти на рахунок одержувача платежу (у випадку, якщо банк-кореспондент одночасно є банком одержувача). Після цього повідомляють банк ініціатора платежу про те, що платіж виконано і списано комісійні за переказ коштів.

Розрахунки за інкасовою формою (інкасовим дорученням або дорученням н дебетування).При обігу переказів платіжний процес ініціюється поручителем, тобто боржником, при укладанні багатьох угод даний метод здійснення платежів є зручним. Проте часто оборот переказів є непрактичним ,особливо при платежах що повторюються, при платежах які передбачають використання документів , які містять кредитну заборгованість. Доручення про дебетування (інкасове доручення) можна порівняти з переказом навпаки. Проведення інкасових доручень подібне до проведення переказів з тією тільки відмінністю, що бухгалтерське проведення здійснюється у зворотному порядку.

У разі розрахунків за інкасовим дорученням (за інкасо) банк (банк - емітент) за дорученням клієнта здійснює за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або)акцепту платежу.

Інкасування (інкасо) - здійснення банком за дорученням клієнта операцій з розрахунковими та супровідними документами з метою одержання платежу або передавання розрахункових та /чи супровідних документів проти платежу, або передавання розрахункових та/ чи супровідних документів на інших умовах.

На інкасо можуть прийматися будь - які платіжні інструменти, за яким передбачене зобов`язання сплатити в певний час (чек, вексель, банківська тратта, банківський акцепт).

Акредитивна форма розрахунків. Розглянуті вище форми розрахунків не є гарантованими, участь банків в них полягає у виконанні чітких наказів клієнтів, що обмежує ризик неплатоспроможності клієнтів. Але в практичній діяльності певні операції, пов'язані із недостатніми знаннями партнера , великими сумами розрахунків тощо вимагають додаткових гарантій як з боку платника, так і з боку продавця. Надати такі гарантії можуть банки шляхом емісії акредитивів.

Акредитив - договір, що містить зобов'язання банку -емітента , за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів , які відповідають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому)банку здійснити цей платіж [14].

Акредитив (від лат.accredo-довіряю) - це умовне грошове зобов'язання, що надається банком емітентом за доручення та інструкціями клієнта наказодавця - (апліканта ,заявника, наказодавця, емітента) акредитива (та від його імені) або від власного імені:

- здійснити платіж на користь одержувача коштів (бенефіара) чи визначеною ними особи бенефіціара або акцептувати і сплатити виставлені бенефіціаром переказні векселі (тратти);

- уповноважити інший банк (виконуючий) провести такий платіж - або акцептувати і сплатити переказні векселі (трати), або надати повноваження іншому банку здійснити негоціацію (купити або врахувати переказні векселі) проти передбачених документів з урахуванням дотримання умов акредитива.

На всі види міжнародних розрахунків встановлено тарифи на банківські послуги для юридичних осіб [21] (Додаток А).

1.3 Нормативний аспект форм міжнародних розрахунків

Вітчизняні комерційні банки, прилучаючись до міжнародного співробітництва, опановують різні форми розрахунків, прийнятих у світовій банківській практиці. Все більше уповноважених банків України (на сьогодні - близько вісімдесяти) самостійно встановлюють кореспондентські відносини з іноземними. І все ж сфера зовнішньоекономічної діяльності наших банків поки що одна з найменш розвинутих. Українське законодавство, яке регулює діяльність комерційних банків України щодо виконання операцій, пов'язаних із міжнародними розрахунками, містить нормативні акти, що у ряді випадків обмежують можливості здійснення таких операцій. З іншого боку, у вітчизняній банківській практиці ще досить погано освоєні основні міжнародно-правові положення, які регулюють окремі форми міжнародних розрахунків і значною мірою визначають характер міжбанківських взаємовідносин.

Загалом міжнародні розрахунки здійснюються через уповноважені банки, тобто ті банки, що одержали спеціальний дозвіл на виконання відповідних валютних операцій [2]. Для проведення міжнародних розрахунків банки різних країн встановлюють між собою кореспондентські відносини (відкривають один одному рахунки, зберігають на них кошти, виконують на основі взаємності платіжні та інші доручення) шляхом укладення відповідних договорів, у яких зазначаються всі основні моменти співпраці. Зокрема, договором про встановлення кореспондентських відносин визначається застосування до нього права тієї чи тієї країни. На практиці прийнято застосовувати право тієї країни, у якій відкривається кореспондентський рахунок. Слід зазначити, що банки, здійснюючи розрахунки за зовнішньоекономічними договорами своїх клієнтів, є учасниками тільки розрахунків, але не самих торговельних операцій.

Проблеми, пов'язані з міжнародними розрахунками, є актуальними в усьому світі. Це обумовлено тим, що під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності учасники розрахунків стикаються з безліччю різних ризиків: економічних, податкових, політичних та інших.

Зауважимо, що банки, працюючи з документарними акредитивами, документарним інкасо, гарантіями, керуються міжнародними правилами і звичаями, які видаються Міжнародною торговельною палатою (далі - МТП). Так при операціях з документарним інкасо використовуються Уніфіковані правила по інкасо; при акредитивній формі розрахунків - Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів. Ці правила і звичаї з юридичної точки зору не належать до міжнародно-правових нормативних актів і не є обов'язковими для застосування в усіх випадках здійснення зовнішньоторгових операцій купівлі-продажу товарів (послуг). Проте вони широко застосовуються у практиці міжнародної торгівлі, тому що сприяють однаковому розумінню і тлумаченню умов розрахунків як між контрагентами з різних країн, так і між банками, а також між банками та їхніми клієнтами. Обов'язковість застосування правил Міжнародної торгової палати з'являється тоді, коли сторони прямо зазначають у договорі, що розрахунки відбуваються відповідно до уніфікованих правил.

Незважаючи на те, що зазначені норми і звичаї носять характер рекомендацій, у нашій країні застосування Уніфікованих правил по інкасо й Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів є обов'язковим для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Ця обов'язковість випливає з Указу Президента України “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України” від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 (далі - Указ № 566). Однак таке твердження є суперечливим, оскільки даний Указ протирічить Конституції України.

До недавнього часу вказаними документами правова база по акредитивах та інкасо вичерпувалась. На сьогоднішній день деякі питання щодо акредитивів та інкасо врегульовані Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі - ЦК України). Зокрема у главі 74 ЦК України є параграф 3 “Розрахунки за акредитивами” та параграф 4 “Розрахунки з інкасовими дорученнями” [17]. Також слід відмітити ще один документ, а саме Постанову Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 514, яка вступила в силу 4 січня 1994 р. Цією Постановою затверджено “Положення про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями” (далі - Положення). Вказане Положення детально регулює всі дії банка та клієнта при роботі як з експортними так і з імпортними акредитивами. В цьому Положенні слід звернути увагу на зауваження, що під час розрахунків за зовнішньоекономічними договорами в іноземній та національній валюті клієнти можуть використовувати всі види акредитивів, що передбачені Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів або іншими міжнародними документами, які регулюють питання проведення розрахунків за акредитивами, затвердженими МТП, з урахуванням особливостей, визначених Положенням, які не суперечать законодавству України.

Акредитив може бути використано для того, щоб уникнути порушення валютного законодавства під час проведення імпортної операції, термін якої перевищує 90 днів. Так, Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР передбачає, що у разі здійснення міжнародних розрахунків під час імпортних операцій відлік 90 днів починається з моменту перерахування банком платежу нерезиденту. Таким чином, вирішується ситуація, якщо:

1. у зв'язку з особливістю товару (наприклад, складне технологічне устаткування) необхідно збільшити термін з моменту оплати;

2. партнер-нерезидент наполягає або на попередній оплаті, або на твердій гарантії оплати.

Акредитивна форма розрахунків регламентується Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів ERA 500. Документарний акредитив пов'язаний із представленням товарних документів, за якими банк бере на себе зобов'язання провести за дорученням імпортера оплату товарних документів експортеру чи акцептувати тратту.

Якщо ці стандартизовані процедури не використовуються, то зовнішньоторгові партнери можуть домовитися про “недокументарні платіжні угоди”, такими, наприклад, є:

– попередня оплата (завдаток): оплата при видачі доручення;

– авансовий платіж до або під час поставки;

– чистий платіж (clean payment);

– оплата з відстроченим терміном платежу (deferred payment).

Інкасова форма міжнародних розрахунків здійснюється відповідно до Уніфікованих правил по інкасо/ERI, що видані Міжнародною торговою палатою. Ділиться на інкасо з попереднім акцентом документів та інкасо з негайною оплатою. З метою гарантії та прискорення платежу часто розрахунки здійснюються телеграфом.

Висновки за розділом 1

В даному розділі визначено суть документарних форм міжнародних розрахунків.

Оскільки, сучасна світова економіка характеризується значною інтегрованістю, то з цим стає поширеною співпраця між суб'єктами підприємництва, розташованими у різних країнах. Одним з основних моментів у здійсненні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) є взаєморозрахунки між сторонами - резидентами різних країн, які через їх специфіку прийнято називати міжнародними розрахунками.

При цьому такі розрахунки можуть бути пов'язані не лише з торговельними, але і з кредитними, інвестиційними або іншими зовнішньоекономічними відносинами. Учасниками розрахунків можуть бути установи, організації, підприємства й окремі фізичні особи, які є платниками або одержувачами коштів.

Наведено класифікацію документарних форм міжнародних розрахунків та основні нормативні аспекти при їх здійсненні. У розрахунках за договорами купівлі-продажу здебільшого використовуються наступні форми міжнародних розрахунків: банківський переказ, інкасо, акредитив і банківська гарантія.

РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ПРОВЕДЕННЯ ЧІСТОГО ІНКАСО

2.1 Загальна характеристика інкасо

Інкасо (Collection; Encashment; італ. Incasso) - це доручення експортера (кредитора) до свого банку одержати від імпортера (платника, боржника) безпосередньо або через інший банк певну суму або підтверження (акцепт) того, що сума буде виплачена у встановлений термін.