Банківська система як регулятор економічного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство аграрної політики України

Сумський державний аграрний університет

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

з політекономії на тему:

“Банківська система як регулятор економічного розвитку”

Виконав:

студент 19 групи МЗЕД

Валинкін Олег

Перевірила:

Сапич Надія Миколаївна

СУМИ - 2001

Зміст

Вступ

I. Значення банківської системи для розвитку ринкової економіки

II. Структура банківської системи України

1. Роль і функції Національного банку України

2. Роль і функції комерційних банків

III. Грошово-кредитна політика і банківська система

IV. Грошово-кредитна політика України

Висновок

Список літературних джерел

Додаток 1. “Організаційна структура комерційного банку.”

Додаток 2. “Основні тенденції розвитку грошово-кредитного ринку України з 09.04.2001 по 13.04.2001 року.”

Вступ

Банківська система - одна з найважливіших і невід'ємних структур ринкової економіки. Розвиток банків та товарного виробництва йшов паралельно і тісно переплітався. При цьому банки, виконуючи грошові розрахунки, кредитуючи господарство, виступаючи посередниками в перерозподілі капіталів, істотно підвищують загальну ефективність виробництва, сприяють росту продуктивності суспільної праці.

Сучасна банківська система - це найважливіша сфера національного господарства будь-якої розвинутої держави. Її практична роль полягає в тому, що вона керує в державі системою платежів і розрахунків; більшу частину своїх комерційних справ здійснює через внески, інвестиції і кредитні операції; поряд з іншими фінансовими посередниками банки направляють заощадження населення до фірм і виробничих структур. Комерційні банки, діючи відповідно до грошово-кредитної політики держави, регулюють рух грошових потоків, впливаючи на швидкість їхнього обігу, емісію, загальну масу, включаючи кількість готівки, що знаходиться в обігу. Стабілізація ж росту грошової маси - це запорука зниження темпів інфляції, забезпечення сталості рівня цін, при досягненні якого ринкові відносини впливають на економіку народного господарства найефективнішим образом.

Сучасна банківська система - це сфера різноманітних послуг своїм клієнтам - від традиційних депозитно-позичкових і розрахунково-касових операцій, що визначають основу банківської справи, до новітніх форм грошово-кредитних і фінансових інструментів, використовуваних банківськими структурами.

Створення стійкої, гнучкої й ефективної банківської інфраструктури - одне з найважливіших (і надзвичайно складних) завдань економічної реформи. Особливо важливим бачиться розвиток банківської системи за кордоном, тому що саме практика іноземних банків у розвинутих країнах визначає становлення сучасної вітчизняної банківської системи, наближає її до міжнародних стандартів і, таким чином, обумовлює вихід українських банків на світовий рівень, а значить і зміцнення довіри з боку іноземних партнерів стосовно нашої країни.

Сьогодні, в умовах розвинутих товарних і фінансових ринків, структура банківської системи різко ускладнюється. З'являються нові види фінансових установ, нові кредитні установи, інструменти і методи обслуговування клієнтури.

Мета даної праці - систематизувати й узагальнити наявні відомості, дати по можливості більш точні дані, показати вплив банківської системи на економічний розвиток країни. У цьому і полягає основна ідея моєї курсової роботи.

I. Значення банківської системи для розвитку ринкової економіки

Сучасна економіка являє собою дуже складну систему, кожна частина якої тісно зв'язана з іншими і відіграє важливу роль. Але одну з найважливіших ролей відіграє банківська система, що забезпечує на сучасному етапі розвитку економічних взаємин нормальне функціонування всієї економіки в цілому. На сьогоднішній день банки покликані:

акумулювати вільні кошти,

виконувати функції касирів господарських суб'єктів,

робити емісію.

Зараз неможливо представити гармонійно розвинуту державу без розгалуженої мережі банків. І дійсно, банки грають у сучасній економіці роль численних сердець, за допомогою яких можливий розвиток і становлення економіко-політичної сили держави. Саме економіко-політичної, тому що ще не створена політична доктрина, у якій економіка розглядалася б окремо від політики. На сьогоднішній день, банки є економічним інструментом у руках уряду.

Банківська система в Україні складається має звичайно два рівні:

- центральний банк;

- комерційні банки.

Але іноді банківська система буває і трьохрівневою (наприклад, у США):

- казначейство;

- 12 окружних федеральні резервних банків;

- 5000 банків-членів.

Центральні банки -- це банки, що здійснюють випуск банкнот і які є центрами кредитної системи. Вони займають у ній особливе місце і є, як правило, державними установами.

До основних функцій центрального банку відносяться наступні:

- емісійна функція, що зберігає своє значення, оскільки готівка як і раніше необхідна для значної частини платежів і забезпечення ліквідності кредитної системи, яка повинна мати кошти для остаточного погашення боргових зобов'язань.

- функція акумулювання і збереження касових резервів для комерційних банків, тобто кожен банк, -- член національної кредитної системи зобов'язаний зберігати на резервному рахунку в Центральному банку суму у визначеній пропорції до розміру його внесків. Одночасно Центральний банк за традицією є зберігачем офіційних золотовалютних резервів країни.

- функція кредитування комерційних банків, характерна для соціалістичної економіки при державній монополії на кредитну діяльність, а також для перехідного періоду, що супроводжується недостачею коштів у руках приватних фінансових інститутів. Менш виявляється вона в розвинутій ринковій економіці, де подібне кредитування існує переважно в періоди фінансових труднощів.

- надання кредитів і виконання розрахункових операцій для урядових органів, тому що в бюджетах різного рівня акумулюється до половини і більш ВВП країн. Дані кошти накопичуються на рахунках у центральних банках і витрачаються з них. При цьому центральні банки ведуть рахунки урядових закладів і організацій. Крім того, вони здійснюють операції з державними цінними паперами, надають державі кредит у формі прямих короткострокових і довгострокових чи позичок покупки державних облігацій. Центральні банки також проводять з доручення урядових органів операції з золотом і іноземною валютою.

- клірингова функція чи функція проведення безготівкових розрахунків. Так, у ряді країн центральний банк веде операції по загальнонаціональному клірингу, виступаючи посередником між комерційними банками, розташованими в різних районах країни. Прикладом загальнонаціональної розрахункової палати може служити Федеральна резервна система Сполучених Штатів.

Комерційні банки являють собою приватні і державні банки, що здійснюють універсальні операції по кредитуванню промислових, торгових і інших підприємств, головним чином за рахунок тих грошових капіталів, що вони одержують у виді внесків.

Виділяють деякі їхні функцій:

- акумулювання безстрокових депозитів, чи ведення поточних рахунків, і оплата чеків, виписаних на ці банки.

- надання кредитів підприємцям.

Особлива заслуга комерційних банків також складається в здійсненні розрахунків у масштабах усього національного господарства. На базі їхніх операцій виникають кредитні гроші (чеки, банківські векселі).

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути включають банківські і небанківські організації, що спеціалізуються на визначених видах кредитування. Так, зовнішньоторговельні банки спеціалізуються на кредитуванні експорту й імпорту товарів, а іпотечні банки і компанії -- на наданні довгострокових позичок під заставу нерухомості (землі і будівель).

До системи кредитно-фінансових інститутів відносяться:

- інвестиційні банки, що займаються емісійно-засновницькою діяльністю, тобто проводячи операції по випуску і розміщенню на фондовому ринку цінних паперів, одержуючи на це доход. Вони не мають права приймати депозити і залучають капітали, як правило, шляхом продажу власних чи акцій за рахунок кредиту комерційних банків. Свій капітал вони використовують для довгострокового кредитування різних галузей господарства.

- велика група ощадних установ, що займає важливе місце в кредитної завдяки залученню дрібних заощаджень і доходів, що інакше не зможуть функціонувати як капітал.

- страхові компанії, для яких характерна специфічна форма залучення коштів -- продаж страхових полісів. Отримані доходи, вони вкладають, насамперед, в облігації й акції інших компаній, державні цінні папери.

- пенсійні фонди, що розрізняються по організації, керуванню і структурі активів. Так, маються застраховані пенсійні фонди, (керовані страховими компаніями) і незастраховані (керованими підприємствами чи по їхньому дорученню -- банками), фундирувані (їхні кошти інвестовані в цінні папери) і нефундирувані (пенсії виплачуються з поточних надходжень і доходів) і багато хто інші.

- інвестиційні компанії, що розміщають серед дрібних власників свої зобов'язання (акції) і отримані кошти, що використовують, для покупки цінних паперів народного господарства. Дрібні інвестори охоче купують зобов'язання інвестиційних компаній, тому що через значну диверсифікованість (вкладення коштів у різні підприємства) досягається відоме розосередження активів, знижується небезпека втрати заощаджень через банкрутства фірм, у чиї акції вкладений капітал.

Велика кількість і складність взаємозв'язків усередині структури банківської системи створює можливості для її широкого використання, дозволяє вчасно вводити у дію великий набір різних кредитно-грошових важелів регулювання, впливати на економічний механізм як на систему. З чого й видно економічний вплив банківської системи на розвиток ринкової економіки.

II. Структура банківської системи України

Банківська система України започаткована після прийняття Верховною Радою України у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Вона є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків різних видів і форм власності, у тому числі експортно-імпортного банку України та спеціалізованого комерційного ощадного банку України.

Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні рахунки та недепозитне залучення коштів; кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів; касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами.

За станом на 1 лютого 2001 року в Україні зареєстровано 195 комерційних банків, у тому числі за участю іноземного капіталу 31 (7 банків з 100 % іноземним капіталом). Фактично діють 153 банків із загальним обсягом статутного фонду понад 3.651 млрд. гривень. Обсяг статутного фонду у розрахунку на 1 діючий банк складає близько 23.9 млн. гривень.

Найбільші з них: Промінвестбанк, банк "Україна", "Приватбанк", Укрсоцбанк, Ощадбанк України, Укрексімбанк, "Аваль".

З січня 1998 року банківська система України перейшла на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистики.

Роль і функції Національного банку України

Згідно з чинним законодавством за Національним банком України закріплено виконання значної кількості функцій (зокрема, Закон “Про Національний банк України” визначає 19 функцій). Ключовими серед них є функція центрального банку держави; функція емісійного центру; функція валютного органу; функція органу банківського нагляду; функція банку банків; функція банку держави; функція організатора міжбанківських розрахунків; функція центру грошово-кредитного регулювання економіки.

Основною функцією Національного банку України як центрального банку держави є забезпечення стабільності національної грошової одиниці -- гривні. Для виконання цієї функції НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, -- цінової стабільності в народному господарстві. Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Комерційні банки можуть здійснювати банківські операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі та отримання відповідної ліцензії. Національний банк представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями.

Функція емісійного центру полягає в тому, що Національному банку України належить монопольне право на емісію грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків (банкнот, монет). Для друкування банкнот та карбування монет створено власний Банкнотно-монетний двір. На теперішній час, з введенням у дію Малинської фабрики банкнотного паперу, Україна має замкнутий цикл виготовлення національних грошей. Забезпечення економіки готівковими грошима здійснюється через мережу обласних управлінь НБУ на замовлення комерційних обласних банків. Національний банк організує діяльність Державної скарбниці України, нагромаджує золотовалютні резерви, які зараховуються на баланс Національного банку.

Виконання функції валютного органу означає, що Національний банк України є головним державним органом, який визначає валютну політику. НБУ діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.

У сфері валютного регулювання Національний банк:

-- складає разом з Кабінетом Міністрів платіжний баланс країни;

-- контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

-- визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених комерційних банків нерезидентам;

-- нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

-- видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій;

-- видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

-- визначає способи встановлення і використання курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях.

Національний банк визначає структуру валютного ринку України і організовує торгівлю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавства України про валютне регулювання. НБУ проводить дисконтну та девізну валютну політику і застосовує в необхідних випадках валютні обмеження. Дисконтна політика полягає у зміні облікової ставки Національного банку для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов'язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют. Девізна валютна політика здійснюється на підставі регулювання курсу грошової одиниці України до іноземних валют шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на фінансових ринках. Відповідно до наданих повноважень у сфері валютного регулювання Національний банк встановлює умови та порядок конвертації (обміну) гривні на іноземну валюту. В той же час НБУ не може обмежувати права суб'єктів валютного ринку на здійснення операцій з іноземною валютою, гарантовані їм законом.

На Національний банк України покладено функцію банківського нагляду і контролю за виконанням комерційними банками законодавства з банківської справи, нормативних актів Національного банку та економічних нормативів. Головною метою банківського нагляду і контролю є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. З метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків Національний банк встановлює для них обов'язкові економічні нормативи, які об'єднуються у відповідні групи:

-- нормативи капіталу банку;

-- нормативи ліквідності банку;

-- нормативи ризиків.

Порядок розрахунку окремих економічних нормативів визначається Національним банком. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капіталом, ліквідністю, кредитами акціонерам та пов'язаним особам, наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також за процентним та валютним ризиком. Національний банк України виконує свої наглядові та контрольні функції шляхом:

-- здійснення всіх видів перевірок банків та інших фінансово-кредитних установ на місцях (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірки достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків, інших фінансово-кредитних установ та ліцензуванні банківських операцій;

-- вимагання від банків проведення загальних зборів акціонерів (учасників) та визначення питань, за якими мають бути прийняті рішення;

-- участі у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань ради, правління і ревізійної комісії банку з правом дорадчого голосу.

Національний банк України також висуває вимоги щодо здійснення обов'язкових аудиторських перевірок, отримує висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків.

У разі невиконання комерційними банками вимог чинного законодавства та нормативних актів НБУ Національний банк у межах своїх наглядових та контрольних функцій має право застосовувати такі заходи впливу:

-- накладати штраф на керівників банків у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

-- накладати на банки штрафи у розмірі не більше 1% суми зареєстрованого статутного фонду;

-- усувати голову правління та головного бухгалтера від управління банком і призначати тимчасову адміністрацію;

-- зупиняти дію ліцензії на здійснення окремих банківських операцій терміном до 1 року.

У разі порушення законів чи інших нормативних актів, яке спричинило значну втрату активів або доходів і настання неплатоспроможності банку чи заподіяло істотну шкоду інтересам його клієнтів, Національний банк має право відкликати ліцензію на здійснення всіх банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію банку.

Виконуючи функцію банка банків, Національний банк України з метою підтримки стабільності банківської системи та розширення її кредитних можливостей надає комерційним банкам кредити, які використовуються для задоволення тимчасових потреб банків і потреб, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки України. Виступаючи кредитором останньої інстанції, НБУ надає комерційним банкам кредити під програми їх фінансового оздоровлення. Рефінансування комерційних банків з 1994 р. здійснюється через кредитні аукціони, що забезпечує створення рівноправних умов доступу комерційних банків до централізованих кредитних ресурсів. З 1996 р. запроваджено механізм ломбардного кредитування, а з 1997 р. почалось здійснення операцій РЕПО під заставу державних цінних паперів.

Як банк держави Національний банк України організовує і здійснює через органи Державного казначейства та уповноважені банки обслуговування Державного бюджету України. У 1993 р. в Україні запроваджено новий механізм касового обслуговування Державного бюджету, який виключає автоматизм кредитування державних витрат. Фінансування за рахунок бюджету здійснюється в межах наявних коштів. В умовах заборони прямого фінансування дефіциту Державного бюджету Національний банк може надавати уряду України кредити на покриття дефіциту за рахунок державних тимчасових розбіжностей між доходами та видатками Державного бюджету на загальних засадах. При функціонуванні механізму обігу цінних паперів на НБУ покладено виконання операцій з державними цінними паперами.

Відповідно до функції організатора міжбанківських розрахунків Національний банк створив і запровадив із січня 1994 р. автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних технологій у банківській справі, до якої нині залучена банківська система України. Для функціонування цієї системи в Автономній Республіці Крим та кожній області створено регіональні розрахункові палати, що об'єднуються у загальнодержавну мережу розрахункових палат України, на верхньому рівні якої знаходиться Центральна розрахункова палата у м. Києві. Система обслуговується комплексом програмно-технічних засобів, які забезпечують обмін електронними документами, їх перевірку, аналіз та захист від несанкціонованого втручання. На сьогодні всі банківські установи працюють в системі електронних міжбанківських платежів (СЕП) НБУ, що дозволяє їм як здійснювати, так і отримувати платежі в режимі реального часу.

Розглянуті функції головного банку держави реалізуються в його операціях. Так, Національний банк для забезпечення ефективного виконання своїх функцій здійснює такі операції:

-- надання кредитів комерційним банкам для підтримки ліквідності ;

-- здійснення дисконтних операцій з векселями і чеками у визначеному порядку;

-- купівля та продаж на вторинному ринку цінних паперів у порядку, передбаченому законодавством України;

-- відкриття власних кореспондентських рахунків в іноземних банках та ведення рахунків іноземних банків-кореспондентів;

-- ведення рахунків українських комерційних банків;

-- купівля та продаж валютних цінностей з метою монетарного регулювання;

-- зберігання банківських металів, а також купівля та продаж банківських металів, дорогоцінного каміння та інших коштовностей без квотування та ліцензування;

-- розміщення золотовалютних резервів держави;

-- прийняття на зберігання та в управління державних цінних паперів та інших цінностей;

-- видання гарантій і порук у встановленому порядку;

-- ведення рахунків Державного казначейства України без нарахування й оплати процентів;

-- виконання операцій з обслуговування державного боргу, пов'язаних із його погашенням, розміщенням державних цінних паперів і виплатою доходу за ними;

-- ведення рахунків міжнародних організацій;

-- здійснення інших операцій, необхідних для виконання покладених функцій.

Всі операції Національного банку України можуть бути розділені на дві групи: пасивні -- операції зі створення та залучення ресурсів -- та активні -- операції з розміщення створених і залучених ресурсів.

Найбільш вагомими джерелами ресурсів Національного банку виступають:

1) кошти Міжнародного Валютного Фонду -- 61,7% пасивів;

2) готівка в обігу -- 23,8% пасивів;

3) кошти па кореспондентських рахунках банків -- 7,7% пасивів;

4) капітал і резерви -- 3,7% пасивів.

Розміщення ресурсів НБУ здійснюється за такими основними напрямками:

1) надані кредити, всього -- 31,4% активів;

2) вимоги до Міжнародного Валютного Фонду -- 27,7% активів;

3) вкладення в цінні папери -- 24,1% активів;

4) кошти та депозити в іноземній валюті -- 11,1% активів.

Отже, головним забезпеченням коштів, що надійшли від МВФ, та випущених в обіг готівкових коштів виступають кредити, надані уряду та комерційним банкам, ресурси у вигляді резервної позиції в МВФ та державні цінні папери. Щодо коштів банків-кореспондентів та бюджетних коштів, то вони практично повністю забезпечені ліквідними активами в іноземній валюті.

Таким чином, до основних пасивних операцій Національного банку України належать залучення коштів від міжнародних фінансових організацій, емісія банкнот, вклади банківських установ, формування капіталу і резервів.

Основними активними операціями є кредитування уряду та комерційних банків, фінансування міжнародних фінансових організацій, інвестиції в державні цінні папери.

2. Роль і функції комерційних банків

Станом на початок 1999 р. в Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ було зареєстровано 218 банків. Водночас тільки 180 з них надавали регулярну звітність Національному банку України, а реально працювали на фінансово-кредитному ринку лише близько 170 банків.

Сучасна банківська практика виділяє значну кількість різноманітних ознак, за якими здійснюється класифікація банків. Відповідно до умов розвитку вітчизняної економічної системи українські банки можуть бути класифіковані:

-- за формою власності: в Україні банки створюються і функціонують у вигляді державних установ (Ощадбанк, Укрексімбанк), акціонерних товариств (переважна більшість банків), товариств з обмеженою відповідальністю (КБ “Приватбанк”), спільних підприємств (ПУМБ, Інвест-банк Україна). Виключається перебування будь-якого банку у власності однієї особи (юридичної або фізичної), оскільки за чинним законодавством комерційний банк може бути створений за участю не менш як трьох засновників;

-- за територіальним характером діяльності: банки, що здійснюють діяльність на окремій території, -- регіональні; банки, які виконують операції в багатьох регіонах через філіальну мережу, -- республіканські; банки, що активно працюють на світових ринках і мають філіали й представництва за кордоном, -- міжнародні;

-- за розміром виділяють найбільші, великі, середні та малі банки. До групи найбільших входять банки, сукупні активи яких перевищують 1 млрд грн., великі -- банки з активами понад 100 млн, середні -- вище 10 млн, малі -- до 10 млн грн. Станом на початок 1999 р. до групи найбільших банків було віднесено 7 комерційних банків, що становило близько 4% загальної кількості працюючих банків України. Найбільш численною виявилась група середніх банків -- 104 банки, або 61% їх загальної кількості;

-- за наявністю філіальної мережі: банки, що відкрили філії та територіальне відокремлені підрозділи; безфіліальні;

-- за сферою діяльності: банки, що здійснюють різноманітні операції та надають комплексні послуги, -- універсальні; банки, що виконують окремі специфічні операції та обслуговують певні галузі економіки, функціонуючи в означеному сегменті ринку, -- спеціалізовані банки.

На сучасному етапі найбільш поширеними є такі види спеціалізованих банків: іпотечні, інвестиційні, ощадні, зовнішньоекономічні, клірингові. Основа діяльності іпотечних банків -- мобілізація фінансових ресурсів шляхом випуску власних довгострокових боргових зобов'язань та здійснення кредитування під заклад об'єктів нерухомості. Інвестиційні банки -- це установи, що залучають кошти через емісію цінних паперів власного боргу та вкладають їх у корпоративні та державні цінні папери, а також надають послуги з гарантованого розміщення випусків цінних паперів різних емітентів. Ощадні банки -- це фінансові інститути, діяльність яких базується на залученні заощаджень населення у формі вкладів і їх використанні на ринку міжбанківських кредитів та через надання споживчих позик. Основними функціями зовнішньоекономічних банків є залучення та розміщення коштів в іноземній валюті, обслуговування зовнішньоторговельного обороту клієнтів через здійснення відповідних кредитно-розрахункових операцій.

На сьогодні дійсно спеціалізованими в Україні практично виступають тільки два банки -- Державний експортно-імпортний банк України та ВАТ “Державний ощадний банк України”. Чітка спеціалізація цих банків, тобто здійснення операцій у досить вузьких секторах ринку, пов'язана зі слабкою диверсифікацією їх діяльності, а відтак зі збільшенням відповідних ризиків, вірогідність яких особливо зростає в умовах нестабільної економіки. Тому цілком природно, що саме державний статус дозволяє цим банкам зберігати свою спеціалізацію в кризових умовах, оскільки держава виступає своєрідним гарантом їх стабільності та фінансової стійкості. Решта українських банків намагається, відповідно до власних можливостей, максимально диверсифікувати діяльність, пропонуючи комплексне банківське обслуговування та виконуючи різноманітні операції, передбачені чинним законодавством. Отже, за набором операцій та послуг, що здійснюються, переважна більшість вітчизняних банків може бути віднесена до універсальних, не зважаючи навіть на офіційні назви деяких з них (наприклад, Іпотечний комерційний акціонерний банк, Інвест-банк Україна, Легбанк, Укргазбанк, Індустріально-експортний банк, “Національні інвестиції”, Земельний банк).

Банки взагалі -- це суто комерційні інститути, які в поточній діяльності реалізують передусім власні економічні інтереси. Найважливіше завдання комерційного банку -- максимізація вартості капіталу, тобто підвищення рівня доходів на кошти, що були вкладені в банк засновниками та акціонерами. Тому основним показником діяльності комерційного банку вважається прибуток як різниця між доходами від банківських операцій та витратами на їх здійснення. Головним принципом управління діяльністю банків виступає принцип: “купити дешевше -- продати дорожче”. Таким чином, політика і стратегія банку мають бути спрямовані на залучення фінансових ресурсів за найменшою вартістю та пошук найбільш доходних варіантів розміщення цих ресурсів при забезпеченні прийнятного рівня ризику проведення операцій.

Для забезпечення виконання своїх функцій та досягнення стратегічних та тактичних цілей комерційні банки здійснюють відповідні операції, постійно намагаючись збільшувати їх кількість та підвищувати якість. На сьогодні основна маса українських банків спроможна якісно виконувати не більше 40--50 видів операцій та послуг. В той же час провідні вітчизняні банки, активно диверсифікуючи свою діяльність та запроваджуючи новітні банківські технології, цілеспрямовано наближаються до рівня розвитку банківських послуг у країнах з ринковою економікою. Так, виходячи з рекламних проспектів КБ “Приватбанк”, ця інституція пропонує майже 180 банківських операцій та послуг, що на сьогодні є незаперечним рекордом в Україні (комерційні банки Німеччини здійснюють 150--200 операцій, японські банки -- 300).

Але незважаючи на таке різноманіття всі банківські операції можуть бути об'єднані за функціональними ознаками у відповідні групи операцій, ключовими серед яких є:

-- кредитні;

-- засновницькі;

-- розрахунково-касові;

-- інвестиційні;

-- депозитні операції;

-- міжбанківські;

-- емісійні;

-- комісійні;

-- посередницькі.

Кредитні операції -- це операції з надання банком позичальнику в тимчасове користування вільних грошових ресурсів на умовах платності, забезпеченості, поворотності, строковості та цільового характеру.

За допомогою засновницьких операцій комерційні банки беруть безпосередню участь у створенні нових господарюючих суб'єктів.

Розрахунково-касові операції включають надання таких послуг, як зберігання коштів клієнтів на відповідних рахунках, отримання платежів на користь клієнтів та здійснення грошових переказів за дорученнями власників коштів, прийняття готівкових коштів для зарахування на рахунки клієнтів та видача готівки з цих рахунків через операційну касу банку.

Інвестиційні операції -- це операції з вкладання фінансових ресурсів у різноманітні корпоративні та державні цінні напери, інші боргові зобов'язання шляхом придбання цих фондових цінностей на фондових біржах й організованому позабіржовому ринку.

Депозитні операції -- це операції із залучення тимчасово вільних коштів юридичних та фізичних осіб на рахунки різних типів: поточні, бюджетні, вкладні, ощадні, кодовані тощо.

Міжбанківські операції -- операції з недепозитного залучення ресурсів на міжбанківському ринку: отримання кредитів від Національного банку, позик, одержаних від інших комерційних банків; операції з надання позик банкам та розміщення депозитів у НБУ.

Емісійні операції -- діяльність банку з формування власного капіталу та недепозитного залучення фінансових ресурсів, що здійснюється через випуск банківських акцій, облігацій, векселів та інших боргових зобов'язань.

Комісійні операції -- це різноманітні консультаційні, інформаційні, аудиторські, облікові, реєстраторські, кастодіальні, трастові послуги, в результаті надання яких банки отримують доход у вигляді комісії.

Посередницькі операції -- це послуги банків з розміщення цінних паперів емітентів на первинному фондовому ринку, брокерські та дилерські послуги в операціях з фондовими цінностями, іноземною валютою, інші види операцій на грошовому ринку, в яких банки виступають як посередники, поєднуючи інтереси різних сторін фінансових угод.

За економічною сутністю усі операції комерційних банків можуть бути класифіковані як:

-- активні;

-- пасивні;

-- комісійно-посередницькі.

Активні операції -- це операції з розміщення банками власного капіталу та залучених ресурсів з метою отримання доходу, забезпечення діяльності й підтримання необхідного рівня ліквідності. Згідно з наведеним вище групуванням банківських операцій до активних операцій належать: кредитні, засновницькі, інвестиційні, міжбанківські (в частині наданих позик). Також до активних слід віднести операції з придбання позаоборотних активів (приміщень, обладнання, технічних засобів тощо) та формування касових залишків і залишків коштів на кореспондентських рахунках банків.

Пасивні операції, пов'язані з формуванням власного капіталу та ресурсної бази банку, забезпечують проведення активних операцій з метою досягнення запланованих показників доходності та є запорукою ліквідності й платоспроможності. До пасивних операцій належать емісійні, депозитні та міжбанківські операції (в частині отриманих позик).

Комісійно-посередницькі послуги -- це операції консультаційного характеру, що виконуються банками за рахунок їх високої інформативності, глибоких професійних знань персоналу, володіння новітніми технологіями, а також операції, де банки діють за рахунок та в інтересах клієнтів. Таким чином, до цієї групи мають бути включені операції, які приносять банкам доход, але не потребують додаткового залучення та використання наявних ресурсів. Слід розуміти, що подібне розмежування банківських операцій не є винятковим та не має чітких безумовних меж: багато операцій можуть одночасно виступати в ролі як активних, так і пасивних. Наприклад, залучення коштів на депозит вважається пасивною операцією, оскільки збільшує ресурсну базу банку. Разом з тим отримані на депозит кошти розміщуються у вигляді залишку на кореспондентському рахунку в центральному банку або в операційній касі банку, що, безумовно, є активною операцією.

Таким чином, розподіляти банківські операції на суто активні чи пасивні доцільно й економічно можливо при розгляданні та аналізі підсумкових результатів здійснення цих операцій, що відображаються у змінах сум відповідних статей у визначених розділах банківського балансу.

Для більш наочного уявлення механізму відображення операцій банків в їх балансах наведемо для прикладу зведений баланс банківської системи, розрахований як сума згорнутих балансів всіх українських комерційних банків (табл. 3.1).

банк система комерційний



Таблиця 3.1. Баланс банківської системи України на 1999 р., тис. гри. [7]

№ п/п	Активи	Сума	№ п/п	Пасиви	Сума
			I	Зобов'язання
1	Грошові кошти та залишки на коррахунках в НБУ	1 753 085	1	Кошти Державного бюджету та кредити від НБУ	1 352 963
2	Надані між-банківські кредити	3 196 098	2	Коррахунки та кредити банків	2 990 154
3	Інвестиції	1 911 380	3	Депозити клієнтів	8 598 840
4	Кредитні вкладення	9 176 982	4	Цінні папери власного боргу	220 464
5	Основні фонди	2 179 147	5	Інші зобов'язання	3 423 839
6	Інші активи	3 212 252		Всього зобов'язань	16 586 260
			II	Капітал	4 842 684
	Всього активів	21 428 944		Всього пасивів	21 428 944

З табл. 3.1 бачимо, що найбільш активно комерційні банки працювали на кредитному ринку. Їхні сукупні кредитні вкладення становили 58% загальної суми активів. Вкладення в позаоборотні активи становили близько 10% активів. Обсяг інвестиційних операцій не перевищував 9% всіх активів. Ще меншими були вкладення в готівку та залишки коштів на рахунках в НБУ -- 8%. Таким чином, головною активною операцією банків залишається надання кредитів.

Що стосується структури пасивів, то тут найбільшу питому вагу мають операції з залучення клієнтських депозитів -- 52% суми зобов'язань та 40% сукупних пасивів. Ресурси, отримані з міжбанківського ринку, та бюджетні кошти становили 26% загальних зобов'язань і 20% суми пасивів. Разом з тим активність емісійної діяльності банків на ринку власних боргових зобов'язань виявилась занадто низькою -- 1,3% суми зобов'язань та близько 1% пасивів. Отже, головним джерелом залучення банківських ресурсів сьогодні є депозитні операції банків, серед яких істотно переважають вклади до запитання та короткострокові депозити.

Ефективність здійснення банківських операцій залежить від багатьох факторів. Найважливішим серед них виступає побудова оптимальної організаційної структури комерційного банку. При цьому треба обов'язково враховувати такі критерії, як розміри банку, види і масштабність операцій, участь в зовнішньоекономічній діяльності, наявність філіальної мережі, форма власності, стратегічні та тактичні пріоритети. У сучасній банківській практиці існують різні типові форми організаційних структур банківських установ, окремі елементи яких можуть коригуватись відповідно до змін напрямків діяльності банку.

Враховуючи як міжнародний досвід, так і накопичений за період існування національної банківської системи, а також беручи до уваги переважно універсальний характер діяльності більшості українських банків, в Україні оптимальною видається схема організаційної побудови комерційних банків, наведена у додатку 1 “Організаційна структура комерційного банку”.

Очевидно, що вибір оптимальної організаційної структури -- це запорука ефективної організації банківської діяльності в цілому та забезпечення потрібної доходності банківських операцій зокрема.



III. Грошово-кредитна політика і банківська система

Центральний банк, будучи єдиним органом по втіленню державної грошово-кредитної політики, відштовхується від основного завдання, яке на нього покладено: забезпечення стабільності національних грошей. Стабільність грошової одиниці як імперативу монетарної політики не є догматично поєднаною системою статистичних орієнтирів, оскільки стабільність національних грошей є лише передумовою для стабільного розвитку відтворення. Крім того, грошово-кредитна політика виступає одним зі знарядь державного втручання в економіку з метою її регулювання та спрямування її розвитку у відповідності Із цілями соціально-економічної доктрини.

Монетарна політика ґрунтується на об'єктивних законах розвитку економіки, що пов'язано з невіддільним взаємопереплетенням функціоналізації реального сектора економіки та сектора фінансового посередництва. Реальні трансакції економічних агентів нерозривно пов'язані з фінансовими трансакціями інститутів грошового ринку, через що тенденції розвитку реального та грошового сектора знаходяться у полі об'єктивації дії взаємного впливу. Однак, центральний банк не ставить за мету безпосереднє втручання у функціонування реального сектора економіки. Завданням грошово-кредитної політики є вплив на динаміку макроекономічних змінних, причому тих, на які центральний банк може впливати прямо або опосередковано. Беручи участь у регулюванні сфери фінансового посередництва, включаючи діяльність кредитних інститутів, центральний банк досягає поставлених перед собою завдань безпосередньо, оскільки передбачає, що ті чи інші економіко-правові чи адміністративні заходи позначаться на напрямку економічної поведінки фінансових посередників. Однак в процесі монетарного регулювання економіки, спрямованого на досягнення макроекономічними змінними того чи іншого тренду (включаючи їх якісний та кількісний стан), центральні банки застосовують інструменти грошово-кредитної політики, матеріальною основою яких є здійснення фінансових операцій на фінансовому (як внутрішньому, так і міжнародному) ринку з фінансово-кредитними інститутами, урядами, міжнародними організаціями валютно-фінансового співробітництва. Оскільки за дизагрегуванням макроекономічних змінних приховується економічна поведінка адептів ринку, то центральний банк, здійснюючи свої операції, досягає змін у макроекономічному середовищі за рахунок біхевіористичних реакцій мікрорівня економіки, на якому адаптація до нових кон'юнктурних умов, які є наслідком політики центрального банку, є кінцевим пунктом спрямування монетарних заходів центрального банку.

Ефективність монетарної політики залежить від того, наскільки добре відлагоджена дія механізмів монетарної трансмісії.

Монетарна трансмісія являє собою систему реакцій фінансового ринку, інститутів кредитування, інших фінансових посередників та економічних агентів реального сектора економіки. Оскільки грошовий сектор економіки та реальний сектор реагують на зміну макроекономічних змінних з певною специфікою, то важливо, щоб грошово-кредитна політика, створюючи джерело передавання імпульсів з фінансового ринку на процеси відтворення, активно впливала на останнє. Основними макроекономічними змінними, на динаміку яких може впливати центральний банк при застосуванні інструментів монетарної політики, є грошова маса, процентна ставка, обмінний курс, внутрішній кредит тощо. Досягаючи змін у кількісних характеристиках наведених параметрів, центральний банк очікує, що реальний сектор відреагує певним рівнем зайнятості, обсягом виробництва, рівнем інфляції, обсягом попиту саме на кількісні зміни у макроекономічних параметрах грошового сектора. Крім того, передавання імпульсів з одного сектора економіки на другий має опосередковуватись ще одним важливим елементом. Цим елементом є ліквідність або потенційна спроможність банківської системи мультиплікувати грошову масу. Центральний банк, проводячи операції по монетарному регулюванню, зорієнтовує динаміку макроекономічних змінних грошового сектора у певному напрямку. На мікрорівні грошового сектора це відбивається на стані ліквідності банківських інститутів, обсязі їхніх резервів, пропозиції кредитів чи інших фінансових продуктів, а також на вартості позикових фондів, що дістає свого виразу через норму процента по банківських Інструментах позики. В свою чергу, зміни на мікрорівні грошового сектора тягнуть за собою зміни на мікрорівні реального сектора економіки. Це відбувається тому, що динаміка пропозиції кредитів, процента за кредит тощо, відображається на економічній активності суб'єктів ринку взагалі, та напрямку цієї активності зокрема. І якщо економічна активність адептів ринку взагалі створює передумови для змін на агрегованому рівні загальних показників, що характеризують динаміку реального сектора, то зміна напрямків реалізації економічної активності мікроодиниць свідчитиме про якісні зрушення у системі відтворення, що проявлятимуться у мікроекономічній реструктуризації, структурній та системній трансформації, появі нових інституціональних форм економічної діяльності, зовнішньоекономічній переорієнтації. Наведені макроекономічні реакції на зміни у напрямках діяльності мікрорівня під впливом грошово-кредитної політики мають бути прогнозованими та передбачуваними, незважаючи на еволюційний характер їхнього розгортання у формі економічних явищ. Центральний банк має спрямовувати свою монетарну політику таким чином, щоб еволюційні зміни в середовищі економічної системи відповідали соціально-економічним імперативам розвитку суспільства.

Зростання мобільності факторів виробництва, розвиток та глобалізація фінансових потоків вимагають від центральних банків проводити політику, спрямовану на підтримання як внутрішньої, так і зовнішньої макроекономічної рівноваги. Управління валютними резервами, процентними ставками по внутрішніх активах, проведення політики щодо обмінного курсу та конвертованості валюти є загальними елементами при здійсненні заходів опосередкованого регулювання грошового сектора. Через проведення операцій на внутрішньому фінансовому ринку центральний банк може впливати на стан зовнішнього сектора економіки, на який розповсюджується дія передавального механізму монетарної політики. Хоча грошово-політичні цілі центрального банку можуть не розповсюджуватись на зв'язну ланку між реальним та зовнішнім сектором -- валют ний курс, міжнародна купівельна сила національних грошей все одно є суттєвим чинником стабільного функціонування реального сектору економіки, особливо в тих країнах, де експортно-імпортні операції складають значну питому вагу ВВП.

В процесі реалізації монетарної політики важливе місце посідає такий її елемент як грошово-політичні цілі центрального банку. Оскільки підтримання стабільності національних грошей є основним завданням центрального банку, то грошово-політичні цілі є тими орієнтирами діяльності центрального банку, які дозволяють проводити монетарну політику, спрямовану на досягнення макроекономічними змінними грошового сектору певного кількісного стану. Причому, центральний банк свідомо встановлює цільові параметри макроекономічних агрегатів, на які впливає протягом певного періоду. Джерелом порушення макроекономічної рівноваги може виступати як сфера попиту, так і сфера пропозиції. Якщо вони не збалансовані між собою, то це проявляється у динаміці основних макроекономічних змінних, що і є підставою для вживання тих чи інших заходів з боку центрального банку. Оскільки центральний банк має забезпечити неінфляційне реальне зростання економіки, то сфера регулювання попиту та пропозиції на гроші має виступити джерелом макроекономічного балансу (в середньостроковій перспективі). Здійснення господарських операцій здебільшого опосередковується рухом грошей чи інших ліквідних фінансових активів. Отже, можна передбачати, що завантаження виробничих потужностей, зростання зайнятості або дефіцит бюджету уряду створюють передумови для зростання попиту на гроші. Оскільки попит на гроші задовольняє вся банківська система, то центральний банк як орган грошово-кредитного регулювання є відповідальним за постачання реальному сектору економіки достатньої кількості платіжних засобів. Розширення реального виробництва, що супроводжується зростанням попиту на гроші, стимулює грошову владу вживати заходів по розширенню грошової маси, що циркулює в каналах економіки. Якщо центральний банк впливає на грошову масу, прилаштовуючи її динаміку під динаміку реального сектору, можна вважати, що він проводить пасивну грошово-кредитну політику. У випадку, коли центральний банк намагається за рахунок активного впливу на кількісні параметри грошової маси розширити виробництво, можна вважати, що він проводить активну грошово-кредитну політику. Однак реальний сектор економіки може не відреагувати на зростання пропозиції грошей зростанням виробництва у реальному вимірі. Інфляційний сплеск, в даному випадку, призведе до зростання цін. А оскільки інфляція має властивість самовідтворюватись, то органи грошово-кредитного регулювання можуть зіткнутись з проблемою макроекономічної незбалансованості між товарним та грошовим ринком, причиною чого була надлишкова пропозиція грошей.

Пропозиція грошей в економіці трансформується в сукупний попит. Оскільки сукупний попит складається з попиту домогосподарств, інституціональних суб'єктів, уряду, то центральний банк регулює спрямування грошової пропозиції у кожен з цих секторів (хоча попит домогосподарств залежить переважно від рівня заробітної плати, на рівень якої центральний банк прямого впливу не має). Забезпечити збалансоване зростання центральному банку вдасться тоді, коли сукупна пропозиція відреагує на зростання попиту у трьох секторах пропорційно до інтенсивності зростання попиту в кожному з них. Але важко передбачити, що реальна економіка зможе забезпечити потреби кожного з секторів у повному обсязі. В результаті незадоволений попит в якомусь з секторів на макрорівні може трансформуватись у структурну та інші форми розбалансованості відтворення. Оперуючи інструментами грошово-кредитного регулювання, центральний банк реорганізовує потоки грошової пропозиції у відповідності з новою ситуацією на грошовому та товарному ринках.

В цілому, монетарну політику центрального банку можна звести до двох основних варіантів:

- експансія кредиту;

- рестрикція кредиту.

Експансія кредиту як загальний орієнтир монетарної політики проводиться у випадку стимулювання сукупного попиту в економіці через розширення грошової маси. Оскільки спостерігається тісний кореляційний зв'язок між рівнем грошової маси та реальним економічним зростанням, то політика експансії кредиту проводиться центральним банком в межах зростання попиту на гроші. Але центральні банки нерідко намагаються розширювати грошову масу випереджуючими темпами щодо приросту реального попиту на гроші, оскільки попит на гроші може формуватись з деяким запізненням у часі порівняно з приростом реальних трансакцій. Тому, з метою уникнення депресивного впливу на економіку недостатнього забезпечення ліквідністю економічних агентів, органи грошово-кредитного регулювання розширюють монетарну масу більш швидкими темпами ніж приростає виробництво. Якщо цей додатковий приріст грошової маси не реалізовується з метою обслуговування трансакцій у реальному виразі, то в економіці спостерігатиметься надлишковий попит на товарному ринку. Тому, з метою отримання надлишкового попиту, центральний банк вдається до рестрикції кредиту - звуження грошової маси, що циркулює в каналах грошового обігу.

Рестрикція кредиту проводиться з метою отримання інфляційного розширення макроекономічних змінних реального сектора економіки. Оскільки обмеження приросту грошової маси трансформується у зниження загального рівня спроможності економічних агентів здійснювати видатки, то цінова стабільність відновлюється через те, що на товарному ринку спостерігатиметься поступове відновлення рівноваги. Окрім обмеження росту кредитних вкладень, центральний банк, проводячи рестриктивну політику, може вдаватись до обмеження доступу до кредиту. Застосування непрямих важелів впливу на позичальників центральний банк досягає через маніпулювання нормою проценту. Оскільки високий процент по кредитах знижує попит на фінансовому ринку, то реальний сектор постане перед потребою або згортання позикових операцій, або підтримання позикових операцій на тому самому рівні, але більш високі процентні ставки є чинником зростання сукупних видатків економічних агентів, через що зростання цін може спричинюватись високими процентними ставками. Центральні банки, застосовуючи різноманітні інструменти грошово-кредитної політики, можуть забезпечити рестрикцію кредиту без впливу на процентну ставку, якщо це відповідає грошово-політичним цілям.

Виділення фінансового сектора в окремий сегмент економічної діяльності позначилось на тому, що тенденції в реальному секторі нерідко виявляють свою залежність від ситуації у сфері фінансового посередництва. Оскільки центральний банк в процесі реалізації монетарної політики здійснює операції здебільшого на фінансовому ринку, то мінливість ситуації на останньому призводить до застосування центральним банком політики рестрикції та експансії кредиту практично одночасно.