Основні функції сучасних банків

КУРСОВА РОБОТА

На тему: Основні функції сучасних банків

Вступ

Тема цієї курсової роботи „Основні функії сучасних банків”. За своїм місцем в економічній системі банки найближче стоять до бізнесу, його потреб, його кон'юнктури, що постійно змінюється. Саме тому ринок висуває банк у число основних, ключових сегментів економічного регулювання.

Актуальність даної теми полягає в тому, що вона дозволяє розібратися з проблемою розвитку банків як складової фінансової банківської системи України та її економічного зростання взагалі. Адже саме через фінансову систему здійснюється процес акумуляції фінансових ресурсів суспільства і забезпечується їх найефективніше і раціональне використання. Звідси походить провідна роль таких фінансових інститутів у суспільстві як банки.

Сьогодні вони здатні запропонувати клієнту до 500 видів різноманітних банківських продуктів та послуг. Однією з найважливіших функцій системи комерцiйних банкiв є управлiння грошовим обiгом у країні, а також здатність “робити гроші” -- розширювати кредитні ресурси народного господарства, через що їх часто називають “фабриками кредиту”, а також рiзноманiтнi послуги у виглядi надання гарантiй, доручень, консультацій, управлiння майном тощо.

Мета цієї роботи -- дослідити діяльність комерційних банків в ринковій економіці, дати визначення банку як унікального явища економічного життя, проаналізувати структуру банківської системи, яка виконує функції "кровоносної системи" економіки, дати оцінку їх впливу на формування ринкової соціально-орієнтованої економіки в Україні і показати перспективи розвитку.

Об'єктом дослідження є саме комерційні банки, а предметом - операції, які вони виконують, їх функції, значення в економіці країни, а також проблеми їх розвитку і удосконалення.

Розділ 1.Особливості банку,як фінансового посередника

Серед фінансових посередників ключову роль відіграють банки. Це проявляється в такому:

* на банки припадає більша частка в перерозподілі позичкових капіталів на грошовому ринку, ніж на будь-який інший вид фінансових посередників;

* банки за своїм функціональним призначенням беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову кон'юнктуру й економічне зростання, а інші посередники такої можливості не мають. Більше того, діяльність банків з пропозиції грошей багато в чому визначає становище всіх інших посередників на грошовому ринку. Саме банки ведуть рахунки останніх, сприяють формуванню їх грошових фондів, здійснюють розрахунково-касове і кредитне обслуговування і через це мають можливість впливати на їх діяльність;

* банки мають можливість надавати економічним суб'єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих, часто обмежених фінансових операціях. Тому можливості впливу на грошовий оборот і економіку загалом у банків значно ширші, ніж у будь-якого виду небанківських фінансових посередників .

Виділення банків в окрему групу характерне для всіх наявних класифікацій фінансових посередників . Виділення банків у самостійну групу фінансових посередників базується на двох їхніх функціональних особливостях:

* банки приймають гроші на поточні (чекові) депозити, за якими вкладники можуть вільно розпоряджатися своїми коштами. Це робить забезпечення ліквідності надзвичайно актуальною проблемою в діяльності банків. Ця обставина примушує їх вкладати значну частину мобілізованих коштів у високоліквідні активи, зокрема в короткострокові позички, що не обтяжені ніякими додатковими умовами, які могли б погіршити ліквідність цих посередників.

* розміщуючи свої резерви в позички, банки спроможні створювати нові депозити і цим впливати на пропозицію грошей, що робить їх діяльність надзвичайно відчутною і вразливою для економіки.

Завдяки цим двом функціональним особливостям діяльності банків виникає об'єктивна необхідність у системному суспільному контролі за банками.

Основними цілями такого контролю є:

- не допустити, щоб банки заради своїх корпоративних інтересів надмірно збільшували пропозицію грошей і порушували товарно-грошову рівновагу на ринку, завдаючи шкоди суспільству в цілому. Для цього створюється централізована система контролю і регулювання банківських резервів через центральні банки;

- забезпечити достатню надійність комерційних банків заради захисту інтересів їх вкладників. Для цього створюються спеціальні системи забезпечення стабільності банків, основними елементами яких є централізоване встановлення економічних нормативів діяльності банків та контролю за їх дотриманням.

Щоб забезпечити такий суспільний контроль за банківською діяльністю, банки не тільки абстрактно-теоретично, а й практично виділяються в окрему інституційну структуру. Вона називається банківською системою і функціонує на підставі окремого банківського законодавства, яке передбачає досить жорстку регламентацію роботи банків та чіткий механізм нагляду і контролю за їх діяльністю. Цим досягається урівноваженість інтересів власників банків та їх працівників, з одного боку, та інтересів їх вкладників і суспільства в цілому -- з іншого. Маючи завдяки своїм функціональним особливостям явні переваги перед іншими посередниками у своїй комерційній діяльності, банки через систему контролю і нагляду ставляться в такі умови, за яких їхні можливості і становище на ринку вирівнюються з положенням інших його суб'єктів.

Що таке банк? Гостра суперечливість між функціональними можливостями банків як комерційних структур та правовою обмеженістю їх діяльності робить надзвичайно актуальним правильне визначення самого поняття «банк». Будь-яка двозначність в його тлумаченні може створити можливість для використання в комерційних цілях функціональних переваг банківської діяльності й уникнути законодавчого її обмеження.

В українському законодавстві спочатку переважав надто широкий підхід до визначення банку. У першому Законі України «Про банки та банківську діяльність» (березень 1991 р.) банком названо будь-яку установу, що виконує функції кредитування, касового і розрахункового обслуговування народного господарства та здійснює інші банківські операції, передбачені цим законом . Таких операцій у законі зазначено 16, однак не застережено, чи банк повинен виконувати всі ці операції, чи тільки одну з них для того, щоб одержати відповідний статус. Ця обставина давала можливість надто широко трактувати поняття банк і сферу банківської діяльності, розмивала правову межу між банками і небанківськими фінансовими посередниками. Тому норми банківського нагляду і регулювання могли поширюватися на переважну більшість суб'єктів грошового ринку.

Проте українська банківська практика не пішла цим шляхом. У 1993 р. у закон були внесені уточнення, що забороняли небанківським установам відкривати рахунки, приймати вклади, здійснювати розрахунки та кредитування. Імовірно, малося на увазі, що це -- суто банківська діяльність, і займатися нею іншим фінансовим посередникам не можна. Але й це уточнення остаточно не вирішило питання про те, що ж розуміє під банком українське законодавство -- чи установу, яка виконує всі чотири операції, заборонені для небанківських установ, чи тільки одну з них, чи будь-яку з 16 операцій, . Вимога до банку про страхування депозитів, як це зроблено в законодавстві США, в українському законі навіть не згадувалася .

Незважаючи на такі розбіжності в законодавчому трактуванні сутності банку, можна знайти дещо спільне в усіх указаних підходах і визначити банк у правовому аспекті як фінансового посередника, що виконує одну чи кілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.

Недоліком правового підходу до визначення сутності банку є відсутність у ньому економічних критеріїв віднесення тих чи інших посередницьких операцій до сфери банківської діяльності. Не зрозуміло, чому одні фінансові операції закон дозволив банкам виконувати, а інші -- не дозволив, чому небанківським посередникам закон дозволив виконувати деякі з дозволених банкам операцій, а інші -- ні. Знайти відповідь на ці питання можливо лише на підставі економічного підходу до визначення сутності посередницьких операцій, які є виключною «вотчиною» банків. Це дасть можливість визначити економічну сутність самого банку.

Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:

- приймати грошові вклади від клієнтів;

- надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;

- здійснювати розрахунки між клієнтами;

Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною економічною ознакою банку взагалі -- як центрального, так і комерційного. Перелічені операції є базовими, вони створюють первинну (родову) сферу банківської діяльності. Це місце їх визначається самою природою грошового ринку.

Отже, комплекс із трьох базових операцій -- депозитних, кредитних і розрахункових -- створює первинну сферу банківської діяльності, а фінансовий посередник, що виконує цей комплекс, є банківським інститутом, банком в економічному розумінні .

Насправді банківські посередники, крім базових, можуть виконувати й багато інших, не базових, але потрібних для грошового ринку операцій. При цьому вони не перестають бути банками, тому що забезпечують комплекс базових операцій. Такі банки заведено називати універсальними. Але якщо фінансовий посередник виконує не всі базові операції, а тільки одну чи дві з них, чи можна його вважати банком в економічному розумінні? На мою думку, якщо такий посередник не забезпечує комплексу базових операцій грошового ринку, він не є банком у повному розумінні цього слова, а скоріше це частина такого банку, яка може існувати тільки в кооперації з іншими подібними посередниками, що виконують решту базових операцій грошового ринку. Такі банки називають спеціалізованими.

Якщо ж посередник грошового ринку не виконує жодної з названих базових операцій, тобто позбавлений ознак банку, він належить до небанківських фінансових інституцій.

Універсальність економічної сутності банку. Визначення сутності банку через базові його операції поширюється на всі види банків -- як на комерційні, так і на центральні. Адже центральні банки приймають депозити, видають позички і здійснюють розрахунки, тільки мають справу не з господарюючими суб'єктами, а з самими банками. Проте цей факт не змінює ситуації по суті -- центральний банк є банком банків і в цьому розумінні підпадає під вимоги базових банківських ознак. Якби це було не так, то вказані ознаки навряд чи були б достатніми для визначення сутності банку взагалі.[ 20. http://bank.gov.ua].

У зв'язку з цим виникає питання, чи можна вважати центральний банк фінансовим посередником грошового ринку? На мій погляд, для виключення центрального банку з числа фінансових посередників немає економічних підстав. Тією мірою, якою він відповідає економічним критеріям банку, він є фінансовим посередником. Більше того, як банк банків він виконує ще більш складну і відповідальну посередницьку місію, ніж ділові банки, оскільки є посередником серед фінансових посередників.

У зв'язку з виконанням депозитно-позичкових операцій банки беруть участь у забезпеченні обороту платіжними засобами, у нарощуванні їх маси в обороті, активно впливаючи на пропозицію грошей. Відтак виникає ще одна специфічна риса в діяльності банків -- зберігання вільних резервів на кореспондентських рахунках у центральних банках і нормування залишку їх по залучених депозитах. Обов'язкове нормування депозитів є однією з найбільш жорстких вимог законодавства до банків, яка ставить їх у нерівні конкурентні умови на ринку з небанківськими посередниками. Тому в літературі інколи цю рису теж відносять до базових ознак банку. Проте для цього немає достатніх підстав і немає в цьому потреби.

По-перше, обов'язкове нормування депозитів є похідною рисою, яка випливає з базових операцій банків.

По-друге, ця риса не властива всім банкам, зокрема не нормуються пасиви центральних банків. Вона є відмітною рисою тільки банків другого рівня.

По-третє, теоретично не виключається така ситуація на грошовому ринку, за якої відпаде потреба в нормуванні депозитів як інструментів монетарного регулювання.[ 19.Шевченко Р.І. Банківські операції: Навчально-методичний посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2000.-c.69].

Розділ 2. Функції банку в економіці

Будучи самостійними суб'єктами грошового ринку, банки виконують певні економічні функції, в яких конкретизується їх сутність та призначення.

Функція банку -- більш складне, глибоке явище, ніж операція. Вона характеризує банк як абстрактну економічну структуру з макроекономічних позицій, з позицій її місця в економічній системі взагалі і впливу на все економічне середовище, в якому банк функціонує. Функція -- це те, що властиве кожному банку постійно, незалежно від того, які конкретні операції він виконує в даний момент. Операція ж характеризує певний вид роботи банку тільки в даний момент і стосовно лише окремого економічного суб'єкта, тобто на мікрорівні.[ 13.Мойсеєнко І. П. Ринок фінансових послуг: Навч. посіб. -- К.: МАУП, 2006. -- 360 с.: іл. -- Бібліогр.: с.21].

Враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що банки виконують такі функції:

* трансформаційну;

* емісійну;

Трансформаційна функція банків зумовлена посередницькою місією банків взагалі і їх особливим місцем серед фінансових посередників зокрема. Полягає вона в зміні (трансформації) таких якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банки, як рівень ризикованості, строковість, обсяги та просторове спрямування.

У зв'язку з цим можна виділити такі напрями цієї функції:

* трансформація ризиків;

* трансформація строків;

* трансформація обсягів;

* просторова трансформація;

Трансформація ризиків полягає в тому, що банки, діяльність яких пов'язана з високим ризиком, вживаючи відповідних заходів, можуть звести ці ризики для своїх вкладників та акціонерів до мінімуму. До таких заходів належать: диверсифікація активних операцій, створення резервів, диференціація процентних ставок залежно від ризикованості кредитів, страхування депозитів тощо. Завдяки цим заходам банки беруть на себе переважну частину ризиків неповернення вкладень (кредитних, інвестиційних).

Трансформація строків означає, що мобілізуючи значні обсяги короткострокових коштів і постійно поповнюючи їх, банки одержують можливість деяку їх частину спрямовувати в довгострокові позички та інші довгострокові активи. Це вигідно не тільки банкам (вони одержують більш високий дохід), а й їхнім клієнтам. Позичальники одержують можливість профінансувати свої довгострокові проекти, а кредитори банків -- одержати більший дохід за своїми вкладами в банках.

Трансформація обсягів капіталів виявляється в тому, що, мобілізуючи великі обсяги дрібних вкладів, банки дістають можливість акумулювати великі маси капіталу для реалізації масштабних проектів. Без банків ці кошти залишались б розпорошеними, використовувалися б з низькою віддачею чи взагалі не використовувалися.

Просторова трансформація означає, що банки можуть акумулювати ресурси з багатьох регіонів і навіть з інших країн і спрямувати на фінансування проектів одного регіону, однієї країни, одного об'єкта. Таким чином розсуваються географічні межі грошового ринку, він перетворюється у міжнародний і світовий, що полегшує балансування попиту і пропозиції на грошовому ринку в будь-якому місці світового ринку.

Емісійна функція банків полягає в тому, що тільки вони можуть створювати додаткові платіжні засоби і спрямовувати їх в оборот, збільшуючи пропозицію грошей, або ж вилучати їх з обороту, зменшуючи пропозицію грошей. Цю функцію виконує як центральний банк, емітуючи готівкові та депозитні гроші, так і комерційні банки, емітуючи депозитні гроші через механізм грошово-кредитного мультиплікатора.

В економічній літературі називають й інші функції банків, наприклад функцію акумуляції коштів, функцію регулювання грошового обороту . На мою думку, акумуляція коштів є складовою трансформаційної функції, оскільки будь-який вид трансформації вимагає попередньої акумуляції грошових коштів. Регулювання грошового обороту теж досягається через дві названі мною функції -- трансформаційну та емісійну. Через першу здійснюється структурне, якісне регулювання грошового обороту, а через другу -- кількісне: маси грошей в обороті та загальної пропозиції грошей. Тому виділяти такі функції навряд чи є потреба.

Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору операцій. Перелік операцій, які може здійснювати сучасний комерційний банк, змінюється залежно від країни та виду банку.

Коло операцій, що можуть виконувати найбільш універсальні банки, показано на (рис.1)[18.Ходаківська В.П., Бєляєв В.В. Ринок фінансових послуг: теорія і практика. - Київ.: ЦУЛ, 2002.-c.50].

Рис.1 Основні види операцій та послуг сучасного універсального Комерційного банку

З функціями банків безпосередньо пов'язана їх роль в економіці. У трансформаційній функції банки впливають на прискорення обороту капіталу в процесі відтворення, сприяють розширенню обсягів і підвищенню ефективності суспільного виробництва. В емісійній функції банки сприяють забезпеченню потреб обороту в платіжних засобах, зміцненню договірної і платіжної дисципліни в господарстві, удосконаленню та зміцненню грошового обороту. За кожним з напрямів прояву ролі банків стоїть їх клопітка робота щодо забезпечення кожному господарюючому суб'єкту сприятливих умов для функціонування, а населенню -- для капіталізації заощаджень та зростання доходів.

Розділ 3.Основні послуги банку

Види банківських послуг показано на (рис.2)

Рис.2 Види банківських послуг

Основні - кредитування, послуги щодо вкладення капіталу, послуги за розрахунками, операції з валютою, інші послуги.

Поточні - послуги, які постійно змінюються і розвиваються, не торкаючись базової спрямованості банку, та спрямовані нате, щоб перетворити випадкового клієнта на постійного, спонукати клієнта до придбання якомога більшого числа послуг. Це можуть бути підготування документів, платіжні послуги, контроль, бухгалтерське обслуговування, операції з цінними паперами, поради щодо оподатковування, консультування щодо інвестицій .

Розширені -- послуги, спрямовані на формування дружніх стосунків із клієнтом, надання йому всебічної допомоги. Це може бути обслуговування зовнішньоекономічних зв'язків, допомога у сфері фінансів, менеджменту, використання зв'язків і контактів, фінансових вигод.

Об'єктом права є відносини між банками та клієнтами, що базуються на юридичній рівності сторін з використанням цивільно-правового методу регулювання. При цьому враховується принцип, що всі підприємства, установи й організації різних форм власності зобов'язані зберігати кошти на рахунках у банках і дотримуватися встановленого порядку.

Банкам забороняється:

* Вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.

* Вступати в договірні відносини з анонімними особами. Банк зобов'язаний:

* Докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку.

* Ідентифікувати всіх осіб, які здійснюють значні або сумнівні операції.

Вклади фізичних осіб комерційних банків гарантуються в порядку, передбаченому законодавством України.

Банк відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства. Банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів, зупинення операцій з рахунків, арешту власних коштів банку на його рахунках уповноваженими органами державної влади.

До основних принципів банківського права належать:

-- нормативність -- кожен професійний крок банківського працівника чи клієнта банку підпорядкований певним нормам, тобто урегульований законодавчо;

-- самостійність -- фахівець банку самостійно формує свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності банківської діяльності;

-- індивідуальність -- деонтологічна норма права для кожного службовця банку - це його особиста норма, норма його поведінки, прийняття рішень тощо;

-- неповторність --різні люди навіть у подібних ситуаціях чинять по-різному;

-- нестандартність -- норми права розраховані не на ідеальні ситуації, а на реальні, які виникають в практиці;

-- моментальність - високий ступінь кмітливості фахівця банку, його здатність швидко і безпомилково приймати обгрунтоване правильне рішення;

-- непередбачуваність - в багатьох випадках дії банківського працівника не запрограмовані, тобто виникають ситуації, коли він до них не готовий;

-- своєчасність -- забезпечується добре розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і навіть певним професійним ризиком;

-- практичність - на практиці фахівець банку формує норми своєї поведінки;

-- конкретність -- у повсякденному житті доводиться приймати конкретні рішення;

-- законність - формування фахівцем своїх власних норм поведінки має відбуватися під кутом зору дотримання вимог чинного законодавства.[17.-c.64].

3.1 Депозитні операції

Депозитні операції банк проводить, коли залучає кошти клієнтів. Суб'єктами депозитних операцій є комерційні банки, які виступають і як позичальники, і як кредитори - власники коштів. Об'єктами депозитних операцій є кошти, передані банку на умовах, визначених двосторонньою угодою. Класифікацію депозитів подано на( рис. 3)



Рис.3 Класифікація депозитів

Депозит - це грошові кошти в національній та іноземній валюті, що передані їх власником або іншою особою за його дорученням у готівковій або безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на певних умовах.

Депозит до запитання -- це кошти на поточних бюджетних рахунках, на кореспондентських рахунках комерційних банків, які використовуються власниками залежно від потреби в цих коштах. Умови сплати відсотків за залишками коштів на цих рахунках визначаються у двосторонніх угодах при відкритті цих рахунків (додаток A). На першу вимогу клієнта кошти з поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжних доручень, оплати чеків або векселів.

Відповідно до постанови НБУ № 254 від 18.06.2003 р. «Про затвердження положення про організацію операційної діяльності у банках України», банки зобов'язані самостійно розробляти технології банківських операцій, описувати чіткі правила (процедури) їх здійснення.

До вкладів до запитання прирівнюються внески з попереднім повідомленням банку про намір зняти гроші з рахунку. Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій, тому власникам поточних рахунків сплачується низький депозитний відсоток або не сплачується зовсім.

Залучення депозитів юридичних і фізичних осіб оформляється банком так:

* відкриття депозитного рахунку з укладенням договору банківського вкладу (додаток Б);

* видача ощадного (депозитного) сертифіката;

За договором банківського депозиту комерційний банк, який прийняв кошти від вкладника або кошти, що надійшли на рахунок вкладника від іншої сторони, зобов'язується виплатити вкладникові суму депозиту та нараховані відсотки на умовах і в порядку, що обумовлені договором .

Для покриття операційних витрат пов'язаних з веденням поточних рахунків банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може стягуватися з депозитного рахунку.

Деякі банки не стягують комісії з безвідсоткових рахунків за умови зберігання на них (стабільного залишку не нижче встановленого рівня). До депозитів до запитання можна віднести і кредитові залишки на контокорентних рахунках. На цьому рахунку знаходять відображення усі операції банку з клієнтами, тобто видача позичок і проведення платежів за дорученням клієнта, а також надходження виручки від реалізації продукції та інших грошових переказів на користь клієнта і на погашення позичок. Тобто контокорентний рахунок - це активно-пасивний рахунок, що поєднує в собі ознаки поточного і позичкового рахунків. Кредитове сальдо по контокорентному рахунку означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кошти, дебетове - що у клієнта виникла заборгованість перед банком за позиками.

Формою залучення банком вкладів до запитання є також поточний рахунок з овердрафтом.

Овердрафт - це дебетове сальдо за контокорентним рахунком, з яким погодився і банк. За режимом функціонування цей рахунок подібний до контокорентного. Проте якщо контокорентний відкривається надійним клієнтам, що активно кредитуються, то при овердрафті такі запозичення допускаються рідко. Для цього рахунку характерний кредитовий залишок. Особовий рахунок з овердрафтом може відкриватися юридичним і неюридичним особам, а також громадянам, тоді як контокорентний - тільки у відносинах банку з юридичними особами. Отже, особовий рахунок з овердрафтом має ширше застосування.

Одним із видів депозитів до запитання є залишок коштів на кореспондентських рахунках, відкритих у даному банку іншими банками. Кореспондентський рахунок відкриває один банк в іншому банку для здійснення взаємних розрахунків.

Строкові депозити - це кошти, які розміщені в банку на певний строк і можуть бути зняті після закінчення цього строку або після попереднього повідомлення банку за встановлений період. Вилучення строкових вкладів відбувається шляхом переказу грошей на поточний рахунок або готівкою із каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. По них сплачується високий депозитний відсоток, який диференціюється залежно від строку, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов.

Строковими депозитами є також кошти, отримані від інших комерційних банків як депозит на конкретний строк. Сума, строки та умови приймання строкових депозитів визначаються банком-пози-чальником відповідно до його фінансових можливостей за погодженням із вкладником.

Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх власниками. Вони оформляються угодою між вкладником і банком. Банки самостійно розробляють форму депозитної угоди, яка укладається у письмовій формі. Депозитний договір засвідчує право комерцінного банку управляти залученими від юридичних і фізичних осіб коштами та право вкладників отримати в чітко визначений строк суму депозитного внеску і відсоток за його користування.

Однією із форм строкових вкладів є сертифікати.

Ощадний (депозитний) сертифікат - це письмове свідоцтво банку про депонування коштів, яке засвідчує право вкладника або його правонаступника на отримання після закінчення встановленого строку суми депозиту (вкладу) та відсотків за ним. Депозитні сертифікати оформляються юридичним, а ощадні - фізичним особам. Сертифікати можна класифікувати за:

1) способом випуску:

* одноразово;

* серіями;

2) способом оформлення:

* іменні;

* на пред'явника;

3) терміном обігу:

* термінові;

* до запитання;

4) умовами сплати відсотків:

* регулярна сплата відсотків після закінчення визначеного розрахункового періоду;

* виплата відсотків у день погашення сертифікату;

Строк дії сертифікату встановлюється від дати його видачі до дати, коли власник сертифіката набуває права вимоги депозиту за сертифікатом. Сертифікат може бути достроково переданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку - втрату частини ресурсів.

Розрахунки за придбання сертифікатів та виплати сум за ними для юридичних осіб здійснюються тільки в безготівковій формі, а для фізичних осіб - як у готівковій, так і в безготівковій формі. Видача і погашення сертифікатів здійснюється лише емітентом. До погашення приймаються тільки оригінали сертифікатів.

У разі настання строку вимоги депозиту банк здійснює платіж проти пред'явлення сертифіката на підставі заяви власника, у якій зазначається рахунок, на який мають бути зараховані кошти. У реєстраційному журналі власників сертифікатів робиться позначка про погашення. Після цього видається розпорядження для бухгалтерії про перерахування коштів на зазначений рахунок або про видачу готівки фізичним особам та здійснюється погашення шляхом проставлення напису «погашено».[4.-c.50].

3.2 Кредитні послуги банку

З-поміж усіх традиційних видів діяльності комерційних банків надання кредитів завжди було і залишається головним джерелом їхнього прибутку, незважаючи на зростання додаткових послуг. Правові основи надання, використання і повернення кредитів та регулювання взаємовідносин між суб'єктами, що виникають у процесі кредитування, визначаються Законами України: Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ІП, зі змінами та доповненнями., Законом України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» від 23.06.2005 р. № 2704-УІ., Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрації обтяжень» від 18.11.2003 р., Законом України «Про фінансовий лізинг» від 11.12.2003 р., Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. № 2664-111., Законом України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р. №2908-Ш.

Постановою Правління Національного банку України «Щодо встановлення розміру облікової ставки та нормативів обов'язкового резервування для формування банками обов'язкових резервів» від 09.08.2005 р. № 275.

Положеннями НБУ: «Про порядок здійснення консорціумного кредитування», Затвердженого постановою Правління НБУ № 37 від 21.02.1996 р., положенням «Про порядок реєстрації договорів які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами по залучених від нерезидентів кредитам, позичкам в іноземній валюті», Затвердженого постановою Правління НБУ № 602 від 22.12.1999р.

Інструкцією «Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах», Затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. № 492.

Згідно із зазначеними положеннями, кредит - це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.

Кредитор - суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єктові господарської діяльності в тимчасове користування.

Позичальник - суб'єкт кредитних відносин, який отримує в тимчасове користування грошові кошти і зобов'язаний у певний строк повернути їх і сплатити відсотки.[ 4.-c.79].

Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України і одночасно виступають у ролі як покупця, так і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних коштів.

Комерційні банки, що мають відповідну ліцензію Національного банку України на право проведення операцій з валютними цінностями, можуть виступати в ролі покупця і продавця тимчасово вільних коштів в іноземній валюті. Банківська система шляхом надання кредитів організовує і обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає дефіцит капіталу.

Основні принципи банківського кредитування показано на (рис.4)

Рис.4 Принципи банківського кредитування

* Принцип забезпеченості кредиту - недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.

* Принцип повернення, строковості та платності -- кредит має бути поверненим у визначений кредитним договором термін зі сплатою % за його користування.

* Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту. Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням.[17.-c.67].

Види і класифікація кредитів

Кредити, які надаються банками, поділяються: За строками використання:

Короткострокові (до 1 року) - можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідний період.

Середньострокові (від 1 до 3 років) - можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень.

Довгострокові (строком понад 3 роки) - можуть бути надані для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію тощо.

За забезпеченням:

* забезпечені заставою (майном, цінними паперами);

* гарантовані (банками, коштами або майном третьої особи);

* з іншим забезпеченням (порука, страховий поліс);

* незабезпечені (бланкові);

За ступенем ризику:

* стандартні;

* кредити з підвищеним ризиком;

За методами надання:

* у разовому порядку;

* відповідно до відкритої кредитної лінії;

* гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання);

За строками погашення:

* водночас (у строк, обумовлений у договорі);

* у розстрочку (періодичні платежі);

* достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника);

* з регресією платежів;

* після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу);

За кількістю кредиторів:

* надані одним банком;

* консорціумні, що надаються об'єднанням банків;

За основними категоріями позичальників:

* кредити галузям народного господарства;

* кредити населенню;

* кредити державним органам влади;

За цільовим спрямуванням:

* виробничий (поповнення обігових коштів та основних засобів);

* споживчий (споживчі цілі населення);

Залежно від обумовленого в кредитній угоді строку погашення:

до запитання (онкольні) - видаються на невизначений строк. Позичальник повинен погасити такий кредит за першою вимогою банку. Якщо банк не вимагає погашення, то кредит повертається за наявності можливостей у позичальника;

прострочені - по яких строк погашення, встановлений кредитним договором, минув;

відстрочені (пролонговані) - щодо яких за клопотанням позичальника банком було прийнято рішення про перенесення строків погашення кредиту на більш пізню дату.[10.-c.82].

Форми кредиту. Суб'єкти господарської діяльності використовують такі форми кредиту:банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний. Фізичні особи отримують споживчі кредити (лише в національній валюті).

Відповідно до чинного законодавства, комерційні банки мають право на отримання від Національного банку України, як банку кредитора останньої інстанції, кредитів через кредитні аукціони, ломбардні операції, переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів.

Кредитні відносини між банками визначаються на договірних засадах шляхом укладення кредитних договорів, які мають передбачати права та зобов'язання сторін з належним оформленням прав за міжбанківськими кредитами.

Іпотечний кредит - особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна. Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки, позичальниками - юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки або мають поручителів, котрі надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Як предмет іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати:

житлові будинки, квартири, виробничі будівлі, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника і не є об'єктом застави за іншою угодою.

Споживчий кредит - це кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам - резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору. Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються виходячи з вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування. Розмір кредиту на будівництво, ремонти і купівлю житлових будинків, садових будинків, дач та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути переданими банку в забезпечення фізичною особою та сумою її поточних доходів, за винятком обов'язкових платежів. Строк кредиту встановлюється залежно від цілей об'єкта кредитування, розміру позики, платоспроможності позичальника. Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунку, переказами через пошту або готівкою.

Бланковий кредит може надавати комерційний банк тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення - тільки під зобов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки лише надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит може надаватися позичальникові банківським об'єднанням шляхом:

* акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності;

* гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків; кредитування здійснюється залежно від потреби в кредиті;

* зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків до участі в консорціумній операції.

Кредити, пов'язані з вексельним обігом. Законом України «Про підприємства в Україні» передбачено, що підприємство може виконувати роботи, відвантажувати продукцію, надавати послуги в кредит зі сплатою покупцем (споживачем) відсотків за користування цим кредитом.[11.-c.77].

З 1992 р. в Україні впроваджено вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів. Згідно з цим, комерційні банки можуть проводити операції з обліку векселів, видавати кредити під заставу векселів, надавати послуги клієнтам при отриманні платежів і виплаті заборгованості по векселях. Обліковий кредит надається банками при обслуговуванні платіжного обороту клієнта. Кредитна угода виникає в результаті купівлі банком векселя, за яким одержувачем коштів є його клієнт. Ціна купівлі векселя являє собою його номінальну вартість, за вирахуванням облікової ставки. Клієнт отримує гроші готівкою чи переказом на поточний рахунок. Передача векселя банкові здійснюється шляхом індосаменту на його користь. Отримувачем коштів за індосованим векселем стає банк. Внаслідок цієї операції комерційний кредит трансформується на банківський.

Умовою прийняття векселів до обліку в комерційних банках є їх висока ліквідність, яка визначається надійністю платника за векселем, чітко визначеним строком погашення боргового зобов'язання. Оскільки векселі зазвичай виставляються на строк не більш як 90 днів, обліковий кредит є короткостроковим. Обліковуючи вексель, банк отримує його у своє розпорядження і стає кредитором-векселе-держателем.

Акцептний кредит. Банк часто буває акцептантом, тобто платником за переказним векселем. Акцептний кредит, на відміну від дисконтного, не набуває характеру кредиту, а є лише гарантією, наданою банком. Акцентуючи вексель, банк гарантує здійснення платежу точно у визначений строк. Векселетримач вносить вексельну суму в банк до настання строку платежу за векселем (зазвичай за один-два дні), а також сплачує комісію за акцепт (зазвичай 0,5% суми).

Авальний кредит. Банки та інші кредитні установи часто виступають авалістами (поручителями за векселем). За видачу вексельної поруки банк стягує плату, так званий написний відсоток у разі надання авального кредиту, як і при акцептному кредиті. Йдеться не власне про позику, а лише про гарантії, що надаються банком для погашення вексельної суми або її частини.

Акцептна і авальна форми кредиту мають характер опосередкованого кредитування, безпосередньо не пов'язані з наданням позичальникові додаткових коштів у тимчасове користування.[12.-c.94].

Розділ 4. Нетрадиційні банківські операції та послуги

Успіх діяльності будь-якого банку залежить від тих операцій, які він здійснює. Перелік цих операцій насамперед залежить від:

* стратегії і розміру банку;

* розвиненої мережі його філіалів;

* наявності відповідних дозволів;

* прагнення отримати додаткові доходи тощо. До основних видів нетрадиційних банківських операцій та послуг можна віднести операції:

1) факторингові;

2) форфейтингові;

3) з дорогоцінними металами та камінням;

4) трастові;

5) лізингові;

6) інші.

4.1 Факторингові операції

Факторингові операції виникли як операції спеціалізованих торговельних посередників, а пізніше такими операціями почали займатися і банки (в 1960-ті роки XX ст.).

Термін у перекладі з англ. factor - посередник, агент означає придбання права на стягнення боргів, на перепродаж товарів і послуг з наступним одержанням платежів по них. Інакше кажучи, факторинг є різновидом посередницької діяльності, за якої фірма-посередник за визначену плату одержує від підприємства право стягувати і зараховувати на його рахунок належні йому від покупців суми грошей. Разом з тим посередник кредитує оборотний капітал клієнта і приймає на себе його кредитний і валютний ризики .

Призначення факторингу - забезпечити своєчасну оплату постачальникові (виконавцеві) за відвантажені товари (виконані роботи чи надані послуги). Факторингова угода передбачає, що підприємство-постачальник поступається банкові-посереднику правом отримання платежів від платників за поставлені товари, виконані роботи чи надані послуги . Банк-посередник у день надання на інкасо платіжних вимог оплачує їх постачальникові і сам завершує розрахунки з покупцями. Надходження виторгу від реалізації товарів не залежить від платоспроможності платників, оборотності у розрахунках та інших чинників.

Банк може оплатити постачальникові і платіжні вимоги, надіслані до банків-платників раніше й акцептовані платниками, але не оплачені через брак коштів на рахунках. Клієнт-постачальник, продавши дебіторську заборгованість, отримує від банку кошти в розмірі 80-90% загальної суми боргу, а решту суми боргу банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Факторинг дає змогу підприємству-продавцеві в короткі строки рефінансувати дебіторську заборгованість.

Факторинг є ризиковим, але високоприбутковим банківським бізнесом, однією з форм інтегрування банківських операцій, які найбільш пристосовані до сучасних умов розвитку економіки.

Основними нормативно-правовими документами, що регламентують порядок здійснення операцій факторингу в Україні, є:

1. Закон України «Про банки та банківську діяльність».

2. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

3. Цивільний кодекс України.

4. Закон України «Про податок на додану вартість». У проведенні факторингових операцій беруть участь три сторони (рис.5):

1) фактор-посередник, яким може бути банк;

2) постачальник;

3) покупець;



Рис.5 Факторингова операція банку

Розрізняють такі види факторингових операцій:

внутрішні, якщо постачальник і його клієнт, тобто сторони за договором купівлі-продажу, а також факторингова компанія перебувають в одній і тій самій країні, або міжнародні;

відкритий, за якого боржник сповіщений про те, що постачальник переуступає рахунки фактури факторинговій компанії;

закритий, або конфіденційний, який є прихованим джерелом ресурсів для кредитування-продажу постачальниками товарів, оскільки ніхто з контрагентів клієнта не знає про переуступку їм рахунків-фактур факторингової компанії. У цьому разі платник веде розрахунки із самим постачальником, який, одержавши платіж, повинен перерахувати належну частину коштів факторинговій компанії для погашення кредиту;

з правом регресу, тобто зворотної вимоги до постачальника відшкодувати сплачену суму, або без такого права. Ці умови пов'язані з ризиками, що виникають, якщо платник відмовляється виконати свої зобов'язання, тобто кредитними ризиками. При укладанні угоди з правом регресу постачальник продовжує зазнавати визначеного кредитного ризику за борговими вимогами.

Отже, можна виділити такі головні економічні переваги факторингу як особливої форми кредитування:

* збільшення ліквідності, рентабельності і прибутку;

* перетворення дебіторської заборгованості на готівку;

* можливість одержувати знижку за негайної оплати всіх рахунків постачальників;

* незалежність від дотримання строків платежів з боку дебіторів;

* можливість розширення обсягів обороту;

* підвищення прибутковості;

* економія власного капіталу;

* поліпшення фінансового планування;

* зменшення ризиків неплатежів.[6.-c.41].

4.2 Форфейтингові операції

Форфейтинг (від франц. aforfait - на умовах підряду, поставки, заздалегідь обумовленої оплати) означає кредитування зовнішньоекономічної операції у вигляді купівлі без права регресу комерційним банком (форфейтером) в експортера (продавця) векселів чи інших боргових вимог, акцептованих імпортером.

Форфейтинг дає змогу збільшити ліквідність підприємства-експортера завдяки зменшенню дебіторської заборгованості, поліпшити структуру його балансу, прискорити оборот капіталу, захистити від кредитного ризику та ризику зміни відсоткових ставок і валютних курсів. Факторингові операції поширилися в зовнішній торгівлі на початку 1960-х років. Це було зумовлено значним розвитком міжнародної торгівлі, зростанням вимог імпортерів до збільшення строків кредитування.

Одним із перших центрів на ринку форфейтингових послуг була Швейцарія, яка мала багаторічний досвід у фінансуванні міжнародної торгівлі. З часом такі операції почали здійснювати банки Німеччини, Великої Британії та інші країни Європи. Форфейтингові операції використовують у разі продажу великих об'єктів, товарів (обладнання, човни, підприємства, велика партія запчастин тощо). Розглянемо цю операцію на такому прикладі. Покупець (імпортер) купує товар за ситуації, коли в нього не вистачає коштів. Продавець (експортер) також не має змоги відпустити товар з розстрочкою платежу. Ця ситуація вирішується так (рис.6).

Рис.6 Форфейтингова операція

Покупець-імпортер купує товар, виписує комплект векселів на суму, тотожну вартості товару, з урахуванням відсотків за кредит, який нібито надається покупцеві. Експортер, отримавши портфель векселів, відразу враховує їх у банку без права обороту на себе, отримуючи кошти на початку операції і виставивши рахунок (переказного векселя) на оплату експортних товарів (1). Форфейтбанк, в свою чергу, оформляє вимогу до імпортера щодо акцепту платіжних документів та гарантування оплати боргу банком країни-імпортера (2), імпортер акцептує платіжні документи (3).

Якщо платоспроможність імпортера-позичальника викликає сумнів, то форфейтер може вимагати в нього гарантію банку країни-імпортера у вигляді авалю векселя або безумовну та безвідкличну гарантію (4) щодо боргового зобов'язання, яке він хоче придбати. Враховуючи, що форфейтингові угоди є необоротними, у разі несплати боргу боржником залишається можливість повернути свої кошти тільки завдяки банківській гарантії.

Отже, фактично не сам продавець кредитує покупця, а кредит повністю надається банком. Банк, форфетуючи операцію, бере всі ризики на себе, придбавши векселі чи інші боргові вимоги (6) без права регресу з їх оплатою. Імпортер погашає борг перед форфейт-банком (7).[4. -c.409].

Мета і переваги продавця (експортера) - отримати при обліку векселів суму коштів, еквівалентну вартості товару. Якщо виникне ситуація, що банк перерахує коштів менше за вартість відвантажених товарів, то продавець збільшує договірну ціну або звертається до банку з проханням збільшити плату за кредит.

Форфетування дає змогу експортерові: забезпечити отримання необхідного для покупця кредиту (чужим коштом); отримати необхідні для нього кошти на початку операції купівлі-продажу і тим самим запобігти ризику відмови покупця від платежів; подолати ризик коливання відсоткових ставок; запобігти витратам при організації кредитування або скоротити їх, а також страхування. Цілі і переваги для покупця (імпортера) - придбати товари з найменшими витратами. Витрат покупець зазнає пропорційно періоду пред'явлення векселів. Форфетування дає йому змогу придбати товари в кредит, по якому є тверді ставки відсотків, оперативність кредитування порівняно з іншими методами кредитування, немає потреби в страхуванні. Для банку форфейтингова операція - звичайна операція обліку векселів, ефективність якої залежить від облікової ставки та кількості векселів і строку їх погашення.[7.- c. 447].

4.3 Лізингові операції

Лізинг у законі України «Про лізинг» визначається як підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних або залучених фінансових коштів, і полягає у наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг - це специфічна, доповнювальна форма перспективного капіталовкладення, альтернативна банківському кредитуванню, яка передбачає використання власних фінансових ресурсів. Він дає змогу всім суб'єктам господарювання одержувати необхідні машини і обладнання без значних витрат.[2.-ст.3].

Сьогодні необхідно оновити матеріальну базу та модернізувати, розширити основні фонди вітчизняних підприємств. Тому набуває особливого значення пошук методів здійснення цих процесів. Одним із найбільш ефективних таких методів в Україні може стати лізинг, зокрема банківський, адже нині саме банки є найбільш реальними господарюючими суб'єктами, обсяг кредитних ресурсів яких дає змогу успішно проводити лізингові операції. Крім того, лізингове кредитування має переваги порівняно із звичайним, наприклад, зменшення ризиків по цих операціях, розширення клієнтури банку тощо.