Кредитний ризик

7

Зміст

Вступ

Розділ 1 Теоретико-економічна характеристика кредитного ризику банківських установ

1.1 Поняття та суть кредитного ризику

1.2 Якісний та кількісний аналіз кредитного ризику

Розділ 2 Аналіз управління кредитним ризиком та шляхи його мінімізації

2.1 Взаємовідносини банку з клієнтами

2.2 Способи мінімізації кредитного ризику

Розділ 3 Шляхи вдосконалення мінімізації кредитного ризику банківських установ України

3.1 Зарубіжний досвід щодо управління кредитним ризиком

3.2 Шляхи покращення мінімізації кредитного ризику в банках України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Ризик - невід'ємна складова частина людського життя. Він породжується невизначеністю , відсутністю достатньо повної інформації про подію чи явище та неможливістю прогнозувати розвиток подій . Ризик виникає тоді, коли рішення вибирається з декількох можливих варіантів і немає впевненості , що воно найефективніше.

Можна приймати рішення та запроваджувати дії направлені на зменшення ризику, але позбутися його неможливо. Ситуації, коли відсутній ризик в економіці майже не зустрічаються . Більшість ситуацій, яким притаманний ризик, є дуже важко прогнозованими та контрольованими, тому усунути ризик повністю майже неможливо . Це є причиною того, що навіть ідеальні, з першого погляду, рішення приводять до збитків.

Поняття банку органічно пов'язане з поняттям ризику, бо банки виконують функцію перерозподілу ризиків фінансового ринку.

Банківські керівники у більшості випадків вирішують як головну не проблему отримання максимального прибутку від операцій, а проблему досягнення оптимального співвідношення між прибутковістю та ризикованістю операцій.

Ризик є в кожній банківській операції.

Кредитний ризик визначається науковцями як внутрішній ризик в основній діяльності банку. Його суть полягає у вірогідності збитків від непогашення позичальником основної суми боргу та процентів за кредитом.

Проте невиконання боржником своїх зобов'язань перед банком не обмежується лише несплатою процентів і неповерненням позики. У цьому разі підривається репутація фінансово-кредитного інституту, тому що значний обсяг проблемних кредитів веде до загрози неплатоспроможності банку, яка відлякує потенційних вкладників і інвесторів. Підвищення втрат від позичкових операцій викликає відплив із банку кваліфікованих спеціалістів через зниження обсягу прибутку як джерела їхнього матеріального заохочення. Слід враховувати й необхідність для фінансово-кредитного закладу здійснювати додаткові витрати , пов'язані із стягненням проблемного кредиту, а також те, що певна частина банківського капіталу “мертвіє” в непродуктивних активах, що знижує доходність банку.

Ця проблема виявляється сьогоденною для України, бо закінчився період отримування значних інфляційних прибутків. Перед банками постала необхідність переходу від екстенсивних методів роботи до інтенсивних(таких, що вимагають поліпшення якості кредитного портфеля). А останні в свою чергу передбачають активізацію внутрішнього потенціалу банка. Зупиняючись на кредитуванні, це означає високий професіоналізм при роботі із позичальником, це застосування останніх наукових розробок, та інше.

За можливістю управління кредитний ризик відноситься до відкритих ризиків, тобто таких, що підлягають регулюванню. І якщо повністю ризик прибрати неможливо (бо це є природнім ), то банки повинні приймати лише доцільний ризик, або взагалі відмовлятися від нього. Необхідною умовою застосування банками ефективних методів видачі позик клієнтам є мінімізація кредитного ризику. Вона включає передбачення можливого ризику, його оцінку та проведення всіх можливих заходів щодо обмеження його впливу.

В наукових колах немає єдиної точки зору як щодо самої категорії кредитного ризику, так і щодо методів його мінімізації. Справа в тому, що деякі науковці обмежуються тільки економічним змістом поняття, інші враховують математичні, психологічні аспекти тощо. Створено багато класифікацій способів мінімізації кредитного ризику.

Метою цієї роботи є розкриття багатогранної суті предмету дослідження, його впливу на сферу кредитних відносин та, способів його мінімізації. В ній будуть розглянуті точки зору сучасних українських економістів - як спеціалістів з банківської справи, так із економічного ризику.

Розділ 1 Теоретико-економічна характеристика кредитного ризику банківських установ

1.1 Поняття та суть кредитного ризику

Один із найважливіших принципів банківського кредитування полягає у тому, що наданий кредит має бути повернений у чітко обумовлені в кредитному договорі строки. Дотримання цього принципу є запорукою успішного функціонування банку. Цілком очевидно, що при наданні будь-якої позики перед банком стає проблема невизначеності того, чи буде її повернуто вчасно, і більше того, чи буде її повернуто взагалі. Звідси випливає, що основним завданням банку при наданні позики є перетворення невизначеності в ризик і його детальний аналіз.

Під кредитним ризиком звичайно розуміють ризик невиконання позичальником початкових умов кредитної угоди, тобто неповернення (повністю або частково) основної суми боргу і процентів по ньому у встановленні договором строки.

Стосовно кредитного ризику слід відмітити декілька моментів. По-перше, кредитний ризик входить до обширної області фінансового ризику і тісно пов'язаний у ній і с процентним, валютним, галузевим та іншими ризиками банківської діяльності. Так неповернення кредитів викликає збільшення ризику ліквідності і ризику банкрутства банку. По-друге, кредитний ризик для банку загострюється в зв'язку з тим, що банки позичають не свої власні кошти, а кошти вкладників і кредиторів. По-третє, рівень ризику постійно змінюється. Це відбувається тому, що як банки, так і їх клієнти оперують в економічному, політичному і соціальному динамічному оточенні, де умови постійно змінюються.

Кредитний ризик представляє собою цілу сукупність ризиків, пов'язаних з учасниками і елементами кредитних відносин (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Класифікації та характеристики джерел кредитного ризику

Найменування ризику	Характеристика джерела
1. Ризик, пов'язаний із позичальником, гарантом, страховиком: 1.1. Об'єктивний (фінансових можливостей) 1.2. Суб'єктивний (репутації) 1.3. Юридичний	1.1. Нездатність позичальника (гаранта, страховика) виконати свого зобов'язання за рахунок поточних грошових надходжень чи від продажу активів. 1.2. Репутація позичальника (гаранта, страховика) в діловому світі, його відповідальність і готовність виконати взяті зобов'язання. 1.3. Недоліки в складанні і оформленні кредитного договору, гарантійного листа, договору страхування
2. Ризик, пов'язаний із предметом застави: 2.1. Ліквідності 2.2. Кон'юнктурний 2.3. Загибелі 2.4. Юридичний	2.1. Неможливість реалізації предмета застави. 2.2. Можливе знецінення предмета застави за період дії кредитної угоди. 2.3. Загибель предмета застави. 2.4. Недоліки в складанні і оформленні договору застави.
3. Системний ризик	Зміни в економічній системі, які можуть здійснити вплив на фінансовий стан позичальника (наприклад, зміна податкового законодавства).
4. Форс-мажорний ризик	Землетруси, повені, катастрофи, смерчі, страйки, військові дії.

Проблеми із погашенням позичок виникають не раптово:існують певні причини і тенденції, які можна вважати “сигналами” майбутніх проблем.

Основними причинами банкрутства позичальників є: недоліки в управлінні, відсутність ефективних систем управлінської інформації, нездатність реагувати на зміни умов ринків і конкуренцію, концентрація на нереалістичних проектах з урахуванням розміру підприємства, перебільшення власних можливостей, тобто дуже швидке розширення при відсутності адекватних ресурсів, недостача акціонерного капіталу і висока частка позикових коштів.

До "сигналів далекого сповіщення", що свідчать про неблагополуччя позичальника, можна віднести: скорочення оборотів коштів на рахунках, прохання відстрочити виплати по раніше пролонгованих позиках (після другої пролонгації, як показує практика, кредит треба негайно переводити в розряд проблемних), активність, що зросла в управлінні рахунком і інш. Для банку, що видав позику індивідуальному позичальнику, попереджувальними сигналами неблагополуччя служать також: постійне використання клієнтом овердрафту на граничному рівні; систематичне перевищення лімітів кредитування; труднощі погашення позики: затримки з сплатою процентів або основної суми боргу; несприятливі тенденції зміни фінансових коефіцієнтів (недостача ліквідних активів, підвищення частки позикових коштів); "тиск" на прибуток (великі знижки при платежах готівкою і в короткі терміни); несплата податків; невчасне надання оперативної і достовірної фінансової інформації і інше.

Крім того в теорії кредитного ризику науковці виділяють такі його види:

- кредитний ризик за конкретною угодою - імовірність понесення банком збитків від невиконання позичальником конкретної угоди;

- кредитний ризик за всім портфелем - це середньозважена величина ризиків за всіма угодами кредитного портфелю, де вагами виступають питомі ваги сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.

Ціль діяльності банку зводиться до отримання максимального прибутку при мінімально можливому ризику. В залежності від стратегічних цілей діяльності банку, він постійно здійснює збалансування відношення ризик-доходність з перевагою одного із критеріїв. При цьому банк може опинитись в одній із трьох “зон”:

- Зона недостатньої доходності - банк відмовляється від надання ризикових кредитів але при цьому не забезпечує мінімального доходу.

- Зона невиправданого ризику - банк приймає завідомо неприйнятний ризик, у зв`язку з чим імовірність отримання запланованих високих доходів значно знижується.

- Зона безпечного функціонування - банк забезпечує себе мінімальним необхідним доходом і приймає на себе доцільний ризик.

Задачею керівництва банка є зробити все можливе (за допомогою свого персоналу), щоб уникнути тривалого перебування у перших двох зонах, яке призводить до погіршення фінансового стану банку.

Закон покладає загальну відповідальність за кредитні операції на раду директорів банку. Рада директорів делегує функції по практичному наданню позик на більш низькі рівні управління і формулює загальні принципи і обмеження кредитної політики. У великих банках розробляється письмовий меморандум про кредитну політику, яким керуються всі працівники даного банку. Зміст і структура меморандуму різна для різних банків, але основні моменти, як правило, присутні в документах такого роду.

Передусім формулюється загальна мета політики, наприклад надання надійних і рентабельних кредитів. Міра ризику повинна відповідати звичайній нормі прибутковості по позиках з урахуванням вартості кредитних ресурсів і адміністративних витрат банку.

1.2 Якісний та кількісний аналіз кредитного ризику

Під оцінкою кредитного ризику позичальника звичайно розуміють вивчення і оцінку якісних і кількісних показників економічного становища позичальника. Робота з оцінки кредитного ризику в банку проводиться в три етапи. На першому етапі проводиться оцінка якісних показників діяльності позичальника, на другій оцінка кількісних показників і на заключному, третьому етапі - отримання зведеної оцінки-прогнозу і формування остаточного аналітичного висновку.

Аналіз кредитного ризику поділяють на якісний і кількісний

Якісний аналіз є найбільш складним і вимагає ґрунтовних знань, досвіду та інтуїції у даній сфері економічної діяльності. Його головна мета - визначити чинники ризику, області ризику, після чого ідентифікувати усі можливі ризики у складі кредитного.

Кількісний аналіз ризику, тобто кількісне (числове) визначення ступеня окремих ризиків і ризику неповернення кредиту в цілому, що є теж досить складною проблемою.

Якісна оцінка кредитного ризику.

Найважливішим етапом управління кредитним ризиком є його оцінка в момент видачі кредиту, тобто коли має місце скрита фаза ризику. Для цього необхідно дати оцінку кредитної пропозиції потенційного клієнта. Банк повинен вияснити для себе наступне:

По-перше: наскільки добре банк знайомий із клієнтом з точки зору його можливостей виробництва, маркетингу, фінансового стану?

По-друге: чи кваліфіковано розроблено кредитна пропозиція? Чи є воно реалістичним як із ділової, так із економічної точки зору?

По-третє: чи є ціль позички прийнятною для банку?

Вже на першому етапі банк має визначити відповідність параметрів кредиту і позичальника вимогам самого банку. Відповідь на перше питання особливо важлива у випадку нових клієнтів або дрібних фірм, про яких практично немає інформації. Відповідь на друге питання банк може отримати за допомогою стандартної анкети, в якій заздалегідь передбачаються всі пункти, що цікавлять кредитора. Банк може оцінити, на скільки доступною і повною для нього буде додаткова інформація про фінансовий стан позичальника, наскільки достовірною вона є. Банки можуть вимагати незалежної аудиторської перевірки і оформлення документів певним чином. Останній пункт передбачає визначення того, чи підходить майбутній кредит його кредитному портфелю, чи дозволить ця позика більше диверсифікувати портфель, чи навпаки збільшить сконцентрованість портфеля на одній галузі промисловості або на одних строках платежів, чим збільшить ризик портфеля. Важливо також приймати до уваги, чи має банк достатній рівень компетентності, щоб оцінити кредит. Банк неповинен надавати позику в тих галузях народного господарства, в яких співробітникам банка, що займаються кредитуванням, не вистачає необхідних технічних знань і знайомства з ринком, щоб вірно оцінити кредит. Тут банку необхідно виробити свої вимоги до кредитної пропозиції, виходячи з принципів кредитування, які закріплюються кредитною політикою банку, і ознайомити їх з клієнтом.

Необхідність оцінки кредитного ризику пов'язана з бажанням кредитора звести до мінімуму ступінь ризику. Оцінка дає можливість вибору найменш ризикованої з двох або більш альтернатив, дозволяє визначити найоптимальнішу комбінацію доходності і ризику.

Якісний аналіз реалізовується поетапно:

- вивчення репутації позичальника;

- визначення мети кредиту;

- визначення джерел погашення основного боргу і належних процентів;

- оцінка непрямих ризиків позичальника, що приймаються банком на себе.

Репутація позичальника вивчається вельми ретельно, при цьому дуже важливим є вивчення кредитної історії клієнта, тобто минулого досвіду роботи з позиковою заборгованістю клієнта. Уважно вивчаються і відомості, що характеризують ділові якості (і особові - у разі індивідуального) позичальника. Встановлюються також факти або відсутність фактів неплатежів по позиках, протесту належним образом оформлених векселів і так далі.

Відповідний працівник кредитного відділу проводить попередню бесіду з майбутнім позичальником - власником чи представником керівництва фірми. Ця бесіда має велике значення для вирішення питання про майбутню позику. В ході бесіди інтерв'ю не слід намагатися вивчити аспекти роботи компанії; він повинен сконцентрувати увагу на ключових, базових питаннях, що являють собою найбільший інтерес для банку.

Кількісна оцінка кредитного ризику.

Величина ризику , що несе в собі можливий кредит, може вимірюватись очікуваними збитками та ймовірністю, з якою ці збитки можливі. Ризик малий, якщо ймовірність несприятливих наслідків мала або якщо при великій імовірності розмір неповернутого кредиту малий. Отже при наданні дуже великих кредитів величина ризику пропорційно зростає - навіть у надійного клієнта можуть виникнути проблеми із погашенням позики, тоді як для банку одна така сума може викликати значні наслідки.

Оцінка кредитного ризику враховує не лише математичні, але й економічні аспекти, і тому зводиться до оцінки здатності і бажання клієнта з певним рівнем розвитку отримати, використати і повернути кредит вчасно і в повному обсязі (тобто до оцінки кредитоспроможності позичальника).

Для оцінки кредитного ризику банки використовують різні моделі. Одні з них побудовані з використанням широких масивів інформації про минулий досвід кредитування (на основі статистичних даних вираховуються закономірності), інші зводяться до аналізу інформації і порівняння її із низкою спеціально визначених критеріїв (але це потребує певних припущень, що знижує об'єктивність рішення).

Застосування кількісної оцінки кредитоспроможності клієнта передбачає присвоєння певної групи тому або іншому виду кредиту, тому або іншому типу позичальника і визначає в балах значення різних характеристик потенційного позичальника. Потім банкір просто підраховує загальну кількість балів і порівнює з моделлю надання позики або відмови в її видачі.

Бальні системи оцінки створюються банками на основі емпіричного підходу з використанням регресійного математичного аналізу або факторного аналізу. Ці системи використовують історичні дані про банківські "добрі", "надійні" і "неблагополучні" позики і дозволяють визначити крітеріальний рівень оцінки позичальників.

Все більшого поширення набуває метод, заснований на бальній оцінці позикоотримувача. Критерії, по яких проводиться оцінка позичальника, чітко індивідуальні для кожного банку, базуються на його практичному досвіді і періодично переглядаються.

У банківській практиці розрізнюють прямі і непрямі методики аналізу кредитоспроможності клієнтів.

Прямі методики використовуються досить рідко. Вони передбачають, що сума набраних клієнтом балів фактично прирівнюється до тієї суми позики, на яку він має право.

Непрямі методики широко поширені. Їх суть полягає в наданні певної ваги (балів) різним оцінним показникам, а результатом оцінки служить виведення класу кредитоспроможності клієнта.

Очевидно, що використання бальних систем оцінки кредитоспроможності клієнтів - це достатньо об'єктивний і економічно обґрунтований процес прийняття рішень. Хоча їх використання пов'язане із деякими складностями: бальні системи оцінки кредитоспроможності клієнта повинні бути статистично ретельно вивірені і вони вимагають постійного оновлення інформації, що може бути коштовним для банку. Тому невеликі банки, як правило, не розробляють власних моделей аналізу кредитоспроможності клієнтів через високу вартість їх підготовки і обмежену інформаційну базу. До того ж стандартний характер цих моделей не передбачає врахування специфічних особливостей окремих позичальників.

Що стосується кредитного моніторингу, то завжди потрібно зважати на те, що процес кредитування включає контроль з боку банку за виконанням умов кредитної угоди. Особлива увага приділяється своєчасності сплати позичальником відсотків за користування позичкою. Оскільки по кожній позичці існує ризик неповернення боргу внаслідок непередбачених обставин, банк прагне надавати кредити найбільш надійним клієнтам. Однак він не повинен втрачати можливості розвивати свої позичкові операції і за рахунок надання позик, що пов'язані з підвищеним ризиком, оскільки вони приносять більш високий доход. Враховуючи залежність між рівнем ризику та доходністю позичкової операції, банк повинен будувати свою кредитну політику так, щоб забезпечити баланс між ризикованістю та обережністю. Надмірна обережність позбавляє банк багатьох прибуткових можливостей, а надмірна ризикованість створює загрозу втрати не тільки доходу від процентів, а й запозичених коштів.

Банківська практика свідчить про те, що труднощі з поверненням позик частіше всього виникають під впливом процесів, що розвиваються протягом певного періоду. Тому досвідчений кредитний інспектор банку може ще на ранній стадії помітити ознаки труднощів, що виникають у позичальника, і вжити заходи по своєчасному захисту банківських інтересів. Працівник банку повинен вдатися до таких заходів до того, як ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть неминучими. Неприйняття своєчасних заходів по виявленню фінансових ускладнень у позичальника та захисту інтересів банку призводить не тільки до несплати процентів і позики. Втрати для банку в цьому випадку значно більші.

По-перше, підривається репутація банку, тому що велика кількість прострочених позик призведе до падіння довіри вкладників та інвесторів, виникне загроза неплатоспроможності банку.

По-друге, втрати від позичкових операцій підвищують загрозу звільнення з банку кваліфікованих працівників з причини зниження можливостей їх матеріального стимулювання.

По-третє, банк вимушений проводити додаткові видатки, що пов'язані зі стягненням проблемних позик.

По-четверте, певна частина позичкового капіталу перетворюється в непродуктивні активи.

Названі втрати за своїми розмірами можуть набагато перевищити прямі збитки від неповернення боргу.

Труднощі з погашенням позик можуть виникати з різних причин, найбільш розповсюдженими з яких є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки, при розробці умов кредитної угоди, при подальшому контролю; неефективна робота клієнта, що отримав позику; фактори, непідконтрольні банку.

Серед причин неповернення позичок, що залежать від самого банку, слід відмітити: ліберальне ставлення до позичальника при розгляді заявки на кредит; неякісна оцінка кредитоспроможності позичальника; погане структурування позички; помилки в оцінці забезпеченості позички; не повне відображення в кредитній угоді умов, що забезпечують інтерес банку, відсутність контролю за позичальником в період повернення позички (обстежень, перевірок забезпечення та інше).

Основні причини створення проблемних позичок, що залежать від позичальника, пов'язані з незадовільним керівництвом підприємством; погіршенням якості продукції і роботи; помилками в оцінці ринків збуту та інше.

До факторів, що не знаходяться під контролем банку та позичальника, належать: погіршення економічної кон'юнктури, зміна політичної обстановки і законодавства та інше.

Проблемні кредити в своїй більшості не виникають раптово. Існує багато сигналів, що свідчать про те, що фінансовий стан позичальника погіршується, що наданий йому кредит може бути не повернутий в строк, або зовсім не повернутий. Ці сигнали працівник банку повинен вміти розпізнавати. Для цього використовується: аналіз бухгалтерської та фінансової звітності; особисті контакти з позичальником; повідомлення від третіх осіб та від інших відділів банку.

В період користування позичкою позичальник повинен надавати банку баланси, звіти про прибутки та збитки, інші матеріали, що необхідні для здійснення контролю за цільовим використанням кредиту і своєчасним його погашенням. Працівник банку, що обслуговує позичальника, повинен сумлінно аналізувати звітність, що надходить від позичальника з метою оцінки перспектив своєчасності повернення позички. Про можливість неповернення в строк позички можуть сигналізувати такі результати проведеного аналізу: різке збільшення дебіторської заборгованості, зменшення коефіцієнту ліквідності, зростання прострочених боргів, збільшення частки основного капіталу в загальній сумі активів.

Як вже зазначалось, кожний банк розробляє і здійснює свою кредитну політику, що складається під впливом поточних та перспективних задач банку, а також економічної кон'юнктури. В процесі проведення кредитних операцій банк дотримується кредитної політики і тому періодично аналізує склад та структуру кредитного портфеля.

Від структури і якості кредитного портфеля банку в значній мірі залежить його стабільність, репутація та фінансовий успіх. Тому банку необхідно аналізувати якість позичок, проводити незалежні експертизи крупних кредитних проектів і заходів, виявляти випадки відхилення від кредитної політики. Працівники банку, що займаються кредитною роботою, зобов'язані спрямовувати свої зусилля на виявлення в складі кредитного портфеля великих та крупних кредитів, а також проблемних позичок, що потребують підвищеної уваги.

Контроль за крупними проблемними позиками може складатись з повторної перевірки бухгалтерської та фінансової звітності, перевірки документації, якості застави та інше. При контрольній перевірці знову ж таки розглядається питання про відповідність даної позички кредитній політиці банку, оцінюється кредитоспроможність та фінансовий стан позичальника.

Важливою формою контролю за якістю кредитного портфеля, що використовується західними банками, є аудиторська перевірка позик. Вона проводиться спеціальним відділом та відрізняється від контролю кредитного інспектора тим, що здійснюється негласно працівниками незалежних служб, які не зв'язані з кредитним відділом. Результати аудиторських перевірок відображаються в спеціальному звіті, що надається керівництву банку. Поряд з оцінкою кредитного портфеля аудитори подають рекомендації щодо поглиблення кредитної роботи, а якщо необхідно, то і зміни методів та форм кредитування, що склалися в банку.

Оскільки юридичним власником запозичених коштів є банк, йому належить право активного впливу на позичальника у випадку виникнення нештатних ситуацій.

Існує багато методик аналізу фінансового стану клієнта та його надійності стосовно своєчасного погашення боргу банку. При вивченні кредитоспроможності позичальника важливе значення повинно приділятися аналізу коефіцієнтів, що характеризують співвідношення різних статей балансу та динаміку цих показників. В банківській практиці західних країн використовуються показники ліквідності, заборгованості, погашення боргу, дольової активності, рентабельності.

Згідно рекомендацій Національного банку України щодо визначення фінансового стану позичальників критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним комерційним банком самостійно, на підставі ґрунтовної і виваженої оцінки фінансової діяльності конкретних клієнтів-позичальників, проведеної за підсумками порівняльного аналізу їх балансів, звітів про фінансові результати та їх використання тощо.

Банку рекомендується розробити власну систему значень показників фінансової діяльності позичальників на підставі специфіки своєї кредитної роботи.

Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника оформляється окремим положенням та затверджується правлінням банку.

Банк щоквартально робить оцінку фінансового стану позичальника.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника-юридичної особи банк має врахувати чітко визначені об'єктивні показники його діяльності, такі як:

- обсяг реалізації;

- прибуток та збитки;

- рентабельність;

- коефіцієнти ліквідності;

- грошові потоки (надходження коштів на рахунки позичальника) для забезпечення повернення позики та сплати відсотків за нею;

- склад та динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості.

Необхідно врахувати також фактори суб'єктивного характеру:

- ефективність управління позичальника;

- макроекономічна ситуація в економіці і стан розвитку галузі позичальника;

- ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в економіці і галузі;

- наявність державних замовлень та державної підтримки позичальника і т. ін.;

- історія погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому.

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника-фізичної особи мають бути враховані:

- соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів і т.ін.; роботи, сімейний стан і, як наслідок,

- наявність реальної застави;

- вік та здоров'я клієнта;

- загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;

- користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

- зв'язки клієнта з діловим світом і т. ін.

Розділ 2 Аналіз управління кредитним ризиком та шляхи його мінімізації

2.1 Взаємовідносини банку з клієнтами

Робітники банківської установи повинні встановити тісні ділові контакти з новими клієнтами з метою закріплення їх зацікавленості у кредитних ресурсах саме цього банку. Банком проводиться політика кредитування не лише своїх постійних клієнтів, але перевага надається саме їм. Кредитування є головним джерелом доходів.

Як ми бачимо, кредитна діяльність була і залишається для банку вагомим джерелом отримання прибутку, а робота з клієнтами вимагає постійного аналізу та покращення вже набутих навиків кредитування. Навіть працюючи з постійними клієнтами, банківська установа стикається із проблемою вибору “прибуток-ризик”.

Робота над “проектом” будь-якого нового кредиту починається із отримання заявки потенційного позичальника та збору інформації по трьох напрямках:

- про фінансовий стан позичальника;

- про даний проект, на здійснення якого запрошується кредит;

- узагальнена інформація про попередні кредитні операції, репутацію майбутнього позичальника та його поточну операційну діяльність.

Якщо заява на отримання кредиту подається установою, яка вже має хоча б один відкритий поточний рахунок в даному банку, то частково інформація про позичальника для банківських працівників вже є доступною із отриманих раніше документів (копій Статуту, Установчого договору, свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, довідки Державної податкової адміністрації, копії наказів про призначення на посаду осіб, перерахованих в картці із зразками підписів, та інших). Але такі документи не дають вичерпної інформації. Тому працівники кредитного відділу використовують для аналізу кредитної заявки інформацію одразу з кількох джерел.

Майже всі відомості про проект, під який надається кредит, кредитний інспектор отримує від самого клієнта. При цьому від останнього вимагається представлення техніко-економічного обґрунтування кредитованого заходу. Як правило, інспектор надає позичальнику невелику консультацію. Обґрунтування повинно охарактеризувати рівень ефективності, рентабельності та окупності з розрахунками очікуваних надходжень від реалізації продукції (проведення робіт, надання послуг), за рахунок яких передбачається погасити майбутній кредит. Оформляється обґрунтування у вигляді даних та розрахунків у розрізі доходів і витрат. Обов'язковим є пояснення кінцевого результату заходу.

Ще один необхідний документ - це лист на перерахування коштів з реквізитами отримувача. Його зміст має бути узгоджений із контрактом і це перевіряється кредитним інспектором.

Якщо підприємство здійснює свою діяльність у такій формі господарського товариства як товариство з обмеженою відповідальністю або його керівник не має права самостійно заключати кредитний договір і договір застави, то серед представлених документів має бути також протокол засідання, в якому закріплене рішення про отримання кредиту.

Дані про фінансовий стан підприємства працівник кредитного відділу отримує з балансу на останню звітну дату, звіту про фінансові результати та їх використання (Форми №2), та іншої бухгалтерської та статистичної звітності.

Окрім перелічених документів значна увага приділяється аналізу руху грошових коштів на поточному рахунку. Позитивною характеристикою вважаються крупні обороти протягом останнього півріччя, які свідчать про активну діяльність підприємства. Якщо даний позичальник не є клієнтом банку, то обов'язковою вимогою до нього є представлення довідки з банку, що здійснює його розрахунково-касове обслуговування, про відсутність чи наявність заборгованості по кредитам. Також додається виписка з особового рахунку про рух коштів на поточному рахунку за останні шість місяців.

Слід відмітити, що банк не має власної методики оцінки кредитоспроможності позичальника, тому частково використовує рекомендовану Національним банком України. Проблема полягає в тому, що більшість підприємств не виконують вимог тих показників, розрахунок яких для оцінки фінансового стану позичальника там пропонується. Основна маса позичальників - це торгові фірми, які мають невеликий власний капітал, майже не мають довгострокових залучених пасивів (окрім власного капіталу), інколи в силу особливостей своєї торгової діяльності мають значну дебіторську заборгованість а також кредиторську (наприклад за товари, час оплати яких ще не настав). Звичайно такі характеристики не служать на користь самого позичальника, але це чи не єдині підприємства, які можуть здійснити заходи купівлі і продажу. Тобто за умов вдалої реалізації кредитованої угоди (контракту) кредит повертається без прострочень і пролонгації. Мають місце також дострокові погашення заборгованостей.

Під час аналізу кредитованого заходу спеціаліст кредитного відділу перевіряє економічну доцільність запрошеної суми кредиту. Трапляються випадки, коли позичальник зменшує в заяві суму позику, щоб підвищити імовірність її отримання, або навпаки навмисно її підвищує, плануючи отримати " додаткову суму про запас". І те і інше є ризиком з точки зору повернення кредиту. Тому під час бесіди з позичальником, працівник може довести необхідність зміни суми кредиту.

На практиці кредитний інспектор проводить кілька зустрічей із позичальником, по мірі підготовки документів. Подається також пакунок документів, що стосуються забезпечення кредиту.

Всі документи перевіряються начальником банку, або його заступником.

На засіданні кредитної комісії банку приймається кінцеве рішення щодо кредиту, а також умов його надання. Висновок закріпляється протоколом засідання, який є документом для внутрішнього користування. На основі такого протоколу здійснюються наступні переговори з клієнтом. Саме вони є етапом співставлення і збалансування вимог та побажань клієнта і банку. Результат цієї розмови - це умови кінцевого варіанту кредитного договору - тобто результат домовленості. У негативному випадку прийняття рішення може бути відкладене на деякий час або взагалі відкинуте. Працівники банку намагаються утримати клієнта, але інколи ситуація вже під час підготовчої роботи змінюється на стільки, що для банку стає невигідним прийняття умов клієнта. Такі випадки на практиці поодинокі - лише кілька разів за час роботи банку.

Наступний крок - це направлення до Головного банку заявки на погодження активної операції та клопотання кредитної комісії перед кредитним комітетом.

Після погодження даної операції з вищестоящою установою, банк укладає кредитний договір.

Кредитний договір містить імена осіб, які укладають угоду від імені позичальника та кредитора. Як предмет договору зазначається на яку суму банк надає кредит і на який строк. Чітко вказується кінцева дата користування кредитом, ціль кредиту (в тому числі номер кредитованого контракту тощо). Якщо укладається договір про кредитну лінію - вказується сума ліміту.

Далі обумовлюються умови оплати кредиту, вказується ставка річних. Як правило проценти сплачуються щомісячно не пізніше 26 числа кожного місяця (у випадку, якщо кредит видається на строк більше 1 місяця). Якщо дія договору закінчується,наприклад, у першій чи другій декаді місяця, то проценти позичальник сплачує не пізніше дня погашення основної суми боргу.

Зміни строків сплати процентів можливі за домовленістю сторін та за умови укладання додаткової угоди.

Проценти за користування позичкою нараховуються, виходячи із залишків на рахунку позичальника в банку. В строк фактичного користування коштами входить день видачі кредиту і виключається день погашення боргу. За гривневими кредитами при розрахунках процентів кількість днів в році і місяці приймається за календарну, а за валютними - кількість днів в році за - 360 днів, а в місяці за календарну. Це збільшує доходи банку у валюті.

За невиконання умов договору передбачається також пеня.

В договорі також може зазначатись умова стягнення штрафу та дострокового розірвання договору у разі нецільового використання кредиту та невиконання інших умов угоди.

Окремим пунктом кредитного договору описується забезпечення кредиту, яким є все майно та доходи позичальника а також спеціальні договори (застави, поруки, майнової поруки тощо).

Банк зобов'язується відкрити для позичальника позичковий рахунок, номер якого вказується в кредитному договорі, і перерахувати кошти за реквізити листа клієнта.

Банк має право :

- здійснювати перевірки позичальників з питань фінансового стану;

- вимагати пред'явлення документів, щодо виконання кредитованих контрактів (здійснювати перевірку цільового використання) та договорів застави, майнової поруки.

Банк залишає за собою право порушувати питання зміни процентної ставки.

Зміна відсоткової ставки у разі згоди клієнта оформляється додатковою угодою сторін.

За декілька днів до настання строку сплати процентів або повернення основної суми боргу кредитний інспектор повідомляє про це позичальнику, як правило, з використанням телефонного зв'язку. За вимогою клієнта працівник банку надає відомість нарахування процентів (один екземпляр підшивається у кредитну справу). Розрахунок здійснюється спеціалістом самостійно.

На підставі наданого платіжного доручення оформляється розпорядження бухгалтера на погашення заборгованості перед банком.

Підтримуючи постійний тісний зв'язок з позичальниками, банк намагається не допустити прострочення сплат. При виникненні у клієнтів фінансових труднощів, як правило, кредити пролонговуються шляхом укладання додаткової угоди в останній день дії кредитного договору. Але для цього позичальник повинен звернутися до банку не пізніше ніж за 7 діб до закінчення кредитної угоди.

2.2 Способи мінімізації кредитного ризику

При здійсненні кредитування банк неодмінно управляє ризиком. Він може діяти кількома способами: прийняти кредитний ризик (це має бути узгоджене із кредитною політикою банку, із вирішенням проблеми ризик - доходність) або мінімізувати його. При цьому відмова від ризикового кредиту зводить ризик для банку до нуля, але тоді останній втрачає доходи по цій операції, що також не дуже вигідно при регулярному застосуванні Для мінімізації кредитного ризику банк може здійснювати багато різних заходів (що спричинюють різні зміни) поєднувати їх, забезпечуючи найоптимальніший вплив на ризик

Тому доцільним буде більш детальний розгляд всіх способів мінімізації кредитного ризику.( рис. 2.1)

Внутрішні способи мінімізації кредитного ризику досить різноманітні і стосуються в-основному внутрішньобанківського кредитного менеджменту. Основними серед них є: оцінка кредитоспроможності позичальника, лімітування, нормування, диверсифікація, створення резервів.



Рис. 2.1 Способи мінімізації кредитного ризику.

Лімітування або встановлення ліміту, тобто верхньої межі обсягів коштів, які надаються у позику одному клієнту. Лімітування є важливим засобом зниження рівня ризику , який базується на даних попереднього аналізу кредитоспроможності, який в свою чергу є вельми корисним методом оцінки ризику. Ліміт - попередньо встановлена гранична сума кредиту, яку може отримати позичальник. Прикладом такого методу мінімізації кредитного ризику можуть послужити ліміти по кредитних лініях, при видачі кредитів під заставу векселів, тощо.

Нормування кредитів має дві форми. Перша застосовується тоді, коли банк відмовляється надати позику позичальнику на будь-яку суму, навіть за умови, що позичальник погоджується платити вищу процентну ставку. Друга має місце тоді, коли банк готовий надати позику, але обмежує її розмір до суми, яка менша за ту, що хотів би отримати позичальник. Банк виходить з того, що саме ті, що готові платити найвищі процентні ставки,-- це індивіди та фірми з найризиковішими інвестиційними проектами. Якщо позичальник здійснює вкрай ризикове використання коштів і досягає успіху, то він отримує великі прибутки. З іншого боку, банк не хотів би надавати подібну позику, бо інвестиції пов'язані з великим ризиком, і цілком ймовірно, що позичальник не досягне успіху, через що банку не повернуть гроші. Встановлення вищої процентної ставки тільки збільшить для банку можливість того, що банк надає позику з високим ризиком неплатежу по ній. Отже, найкраще для банку дотримуватися першого виду нормування кредитів і відкинути надання позички.

Диверсифікація - це спосіб мінімізації кредитного ризику на рівні загального портфелю банківських позик. В основі такого управління може лежати розпорошення виданих банком кредитів, згрупованих за певними якісними критеріями -- величини, строків, наявності забезпечення, виду позичальників, їх галузевої належності, форми власності, фінансового стану та низки інших, що загалом дозволяє банку знизити ризик можливих втрат, пов'язаних із кредитною операцією.

Диверсифікація позикового портфеля є найбільш простим і дешевим методом хеджування ризику неплатежу по позиці.

Основними способами, що застосовуються для забезпечення достатньої диверсифікації позичкового портфеля, є наступні:

- диверсифікація позичальників може здійснюватися через пряме встановлення лімітів для всіх позичальників даної групи (наприклад, для населення по споживчих позиках) в абсолютній сумі або по сукупній питомій вазі в позиковому портфелі банку;

- диверсифікація забезпечення, що приймається по позиках;

- застосування різних видів процентних ставок і способів нарахування і сплати процентів по позиках;

- диверсифікація кредитного портфеля по термінах має особливе значення, оскільки процентні ставки по позиках різної терміновості схильні до різних розмірів коливань і рівень непрямих ділових ризиків позичальника, що приймаються на себе, також істотно залежить від терміну позики. Реалізація даного аспекту управління ризиком неплатежу по позиці здійснюється в руслі кредитної політики, що проводиться банком. Так, у разі орієнтації банку на позики довгострокового характеру, маючі риси інвестиційного кредиту, розумним є включення в позиковий портфель короткострокових позик, які будуть балансувати структуру портфеля. Крім того, недостатня збалансованість позикового портфеля може бути частково компенсована за рахунок відповідного структурування портфелів інших активів, але з таким розрахунком, щоб забезпечити оптимальний баланс термінів по всьому портфелю активів загалом. Належний рівень диверсифікації позикового портфеля є хорошим способом страхування ризику, але застосування тільки цього методу явно недостатньо.

Створення резервів на покриття ймовірних втрат за кредитними операціями являє собою спосіб зниження ступеня ризику. В Україні формування таких резервів є обов`язковим. Банки зобов`язані створювати резерви для відшкодування втрат за основним боргом за усіма видами кредитів. Не створюються резерви за бюджетними кредитами і депозитами, а також за кредитами та депозитами між установами в системі одного банку. Резерви поділяються на: “резерв під стандартну заборгованість за позиками” та “резерв під нестандартну заборгованість” (раніше загальний резерв і спеціальний резерв).

Основною проблемою при створенні резерву на покриття імовірних затрат є оцінювання потенційних наслідків ризику. Для розрахунку розмірів резервів кредити класифікують за двома критеріями:

- За фінансовим станом позичальника

- За характером погашення позичальником заборгованості за кредитом і процентів.

При визначенні розміру резерву сума заборгованості за кожним позичальником окремо зменшується на вартість:

- гарантій

- застави (грошових вкладів і депозитів позичальника, які розміщені у банку, що надає кредити; майна та майнових прав позичальника).

Відповідно до перелічених критеріїв кредитний портфель банків класифікується за такими групами:

Таблиця 2.2.1 - Класифікація кредитів

Погашення заборгованості (клас)	Фінансовий стан
	Добре	Слабке	Недостатнє
А	Стандартний	Під контролем	Субстандартний
Б	Під контролем	Субстандартний	Сумнівний
В	Субстандартний	Сумнівний	Безнадійний
Г	Сумнівний	Безнадійний	Безнадійний
Д	Безнадійний	Безнадійний	Безнадійний

На підставі класифікації позик банк створює резерв щодо кожної групи кредитів. Резерв має бути сформований у повному обсязі відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву.

Резерв під стандартну заборгованість за позиками формується щоквартально за рахунок прибутку минулого року. Резерв під нестандартну заборгованість - за рахунок витрат у кварталі, в якому надали кредит. В разі зменшення розрахункового розміру резерву надлишкову суму банк направляє на збільшення доходів.

Оцінка кредитоспроможності позичальника здійснюється на другому етапі процесу кредитування. Вона передбачає здійснення якісної і кількісної оцінки позичальника з метою оцінки ступеню кредитного ризику. Завдяки оцінці кредитоспроможності здійснюється відсів кредитів, які суперечать кредитній політиці банку.

Зовнішні способи зниження ризику (передача ризику) свідчать про те, що банк передає відповідальність за кредитний ризик (повністю чи частково) комусь іншому, прагне розподілити ризик серед головних суб'єктів чи, наприклад, передати його страховій компанії.

Розподіл ризику полягає в тому, щоб, наприклад, покласти певну частку відповідальності за ризик на того співучасника кредитного проекту (в рамках банківського консорціуму), який краще, ніж інші, здатний його контролювати. Зменшення кредитного ризику банку шляхом його розподілу між кількома забезпечується завдяки зменшенню обсягу позички для даного банку і відповідно можливих втрат при неповерненні останньої. Розподіл ризику може здійснюватись як за конкретною кредитною угодою, так і при більших обсягах операцій. Ризик між банками може розподілятись непропорційно, тому безпосереднім учасникам проекту рекомендується, зокрема, під час проведення переговорів проявити максимальну гнучкість стосовно того, яку частку ризику вони згодні взяти на себе.

Сутність зовнішнього страхування ризику полягає в тому, що кредитор готовий відмовитися від частини доходів, аби уникнути ризику, тобто він готовий заплатити за зниження рівня ризику до нуля. Страхування кредитних ризиків є одним із найпоширеніших способів зниження його рівня (за кордоном, нажаль на Україні це не поширено).

Вимога надання забезпечення.

Забезпечення - це система виконання позичальником інтересів банку, що дозволяє банку у разі неповернення позики повністю або частково компенсувати витрати по кредитних операціях. Забезпечення може бути різних видів: застава (майно, майнові права, цінні папери); гарантії і поручительства (банків, суб`єктів господарювання); і інше (свідоцтва страхових компаній, вимоги за заробітною платою)

Кредитуючий банк повинен визначити, які активи вважати вдалим забезпеченням і як розраховувати вартість кредиту. Ці документи повинні бути поширені в письмовій формі, щоб весь банк з ними ознайомився. У доповнення, необхідно розглядати наступні характеристики закладених активів:

- Відносна легкість оцінки застави, як до прийняття рішення про видачу кредиту, так і протягом користування кредиту. Вартість застави необхідно періодично перевіряти з тим, щоб забезпечити адекватне покриття. Враховуючи зміни кон'юнктури ринку, український комерційний банк зобов'язаний один раз на рік, а також у разі кожної пролонгації кредитного договору проводити перегляд вартості заставленого майна, визначеної договором застави.

- Можливість розміщення на ринку застави повинна бути визначена і періодично перевірятися. Наприклад: спеціально спроектоване обладнання з обмеженою застосовністю важче продати на ринку, чим стандартну п'ятитону вантажівку.

- Ліквідність, або легкість, з якою застава може бути оцінена і перетворена в грошові кошти без розриву у часі, дуже важлива. Наприклад: земля і комерційні або промислові будівлі менш ліквідні, ніж високоякісні дебіторські рахунки, по яких можна швидко отримати гроші, або стандартні матеріали, що можуть довго зберігатися (наприклад, прокат чорного металу, лісоматеріали тощо). Ліквідним забезпеченням вважаються цінні папери.

- Підконтрольність: легкість, з якою кредитор може визначити місцезнаходження застави і вступити у володіння нею. Наприклад: простіше вступити у володіння грошима і іншими фінансовими активами, землею і будовами, ніж автомобілями або контейнерами, місцезнаходження яких часто важко встановити.

- Амортизація або моральне старіння. Деякі активи втрачають свою первинну вартість швидше, ніж інші, хоч термін їх придатності - на відміну від терміну їх старіння - може бути значним. Наприклад: електронне обладнання (комп'ютери, високотехнологічна апаратура і т.д.). Також необхідно стежити за можливістю псування через неправильне зберігання.

Використання забезпечення для підтримки кредиту не знімає ризику, тому не слід вважати процес кредитування процесом обміну кредиту на забезпечення. По суті справи, забезпечення мінімізує кредитний ризик, воно надає можливість кредитору збільшити свої шанси по отриманню коштів по своїм вимогам у випадку несплати суми боргу. Також спрацьовує психологічний фактор: навіть якщо позичальник отримав позичку, він не захоче у більшості випадків втрачати свої власні цінності - це додатковий стимул для повернення позики (тим більше, що вартість майна зазвичай більше, ніж обсяг позички).

Позики під заставу - це кредити, забезпечені з боку позичальника заставою активів. У протилежність, однак, більш раннім періодам, коли закладені активи часто фізично переміщалися у володіння кредиторам, активи сьогодні часто залишаються у володінні позичальника, який продовжує користуватися ними. У такому випадку, застава активів здійснюється у вигляді цессіі або поступки прав - письмової контрактної угоди між кредитором і позичальником, що деталізує зв'язок між термінами і умовами позики і закладеним активом.

Оскільки для багатьох банків основна частина портфеля складається із забезпечених кредитів, юридичні аспекти цессіі або поступки прав на цінності, що забезпечують кредит, є надто важливими. Кредитуючий банк в особі співробітника, що займається кредитом, і юридичного відділу банку, повинен бути пильним в забезпеченні належного юридичного захисту.

Забезпечення нерухомим майном, як правило, використовується при видачі великих довгострокових кредитів, так званих іпотечних позик. Як застава по іпотечних позиках можуть виступати для:

- промислових, торгових фірм, фермерських господарств - земельні дільниці, виробничі і сільськогосподарські споруди, приміщення, комунікації;

- індивідуальних позичальників - житлові дома, квартири.

Забезпечення кредиту оформляється борговим зобов'язанням позичальника - іпотекою. По деяких видах іпотечних позик (наприклад, по споживчих кредитах на придбання житла) банк може продавати іпотеки позичальників індивідуальним інвесторам. Це здійснюється за допомогою випуску (емісії) цінних паперів, як правило, облігацій, які забезпечуються іпотеками. Облігації надходять на ринок цінних паперів і продаються. Виручені кошти банк направляє в оборот. Платежі позичальників по іпотечних позиках (внески в погашення кредиту і процент) розподіляються банком між власниками облігацій. Прибуток банку складається з різниці між позиковим процентом, який платить позичальник банку, і процентом по цінних паперах (облігаціям), який банк виплачує їх держателям.