Кредитний ризик

Забезпечення рухомим майном. В якості застави по кредитам використовують наступні види рухомого майна для:

- промислових, торгових і інших фірм, фермерських господарств обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, худоба і інше.;

- індивідуальних позичальників - товари тривалого користування (в тому числі особисті автомобілі).

Забезпечення цінними паперами. В заставу приймаються державні цінні папери і папери корпорацій. Обов'язковою умовою є висока ліквідність цінних паперів. Позикові кошти не повинні бути використані на купівлю нових цінних паперів, що направлено на обмеження біржової спекуляції позичальників і зниження ризику банкрутства клієнтів.

Забезпечення дорогоцінними металами. Як застава по позиках приймаються монета, злитки, вироби із золота, срібла, платини, коштовні камені і інш. Цей спосіб забезпечення кредиту в цей час використовується досить рідко.

У практиці роботи українських банків найбільш поширеними формами забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за непогашення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України.

Для використання такої форми забезпечення зобов'язань, як застава майна, банк укладає з клієнтом договір застави.

Розділ 3 Шляхи вдосконалення мінімізації кредитного ризику банківських установ України

3.1 Зарубіжний досвід щодо управління кредитним ризиком

При формуванні і вдосконаленні банківської системи України обов'язковою умовою повинно бути використання світового досвіду. Звичайно, банки розвинутих країн працюють в інших економічних умовах, але їх методи роботи можуть бути адаптовані до застосування і в нашій державі.

Кредитування в інших країнах також пов'язане із істотним кредитним ризиком, але він вимірюється дещо в інших масштабах.

В світовій банківській практиці велика увага приділяється оцінці і мінімізації кредитного ризику на рівні всього кредитного портфеля. Здійснюється оцінка обсягу, структури та якості кредитного портфеля, а вже потім приймаються заходи, які дозволяють оптимізувати його структуру для зменшення ризику.

Дуже поширений є такий спосіб захисту від кредитного ризику як продаж кредитів. Банк, виходячи з проведеної ним оцінки кредитного портфеля, може продати певну частину наданих кредитів іншим інвесторам. За рахунок цієї операції банк має змогу повернути кошти, що були спрямовані у кредитні вкладення (повністю або частково). Ефект від здійснення таких операцій багатобічний. По-перше, за рахунок продажу активів з низькою прибутковістю звільняються ресурси для фінансування більш прибуткових активів; по-друге, продаж активів уповільнює зростання банківських активів, що допомагає керівництву банку досягти кращого балансу між збільшенням банківського капіталу та ризиком, пов'язаним із кредитуванням; по-третє, таким чином зменшуються відповідні статті балансу банку (ті, що характеризують його діяльність не з кращого боку).

Щодо техніки здійснення продажу кредитів, то банк-продавець у деяких випадках може зберегти за собою права з обслуговування боргу. Кредити продаються за ціною, нижчою за їх номінальну вартість. Наприклад, на одному з найбільших ринків перепродажу кредитів, що належить країнам “третього світу”, кредитні борги Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу, Філіппін, інших країн часто продаються у співвідношенні до номінальної вартості 5 центів за 1 долар. Більшість цих кредитів купуються пакетами в мільйони доларів банками та корпораціями, що мають досвід роботи в країні-боржнику. При цьому, якщо економічний стан у такій країні покращується, покупці кредитів отримують значні прибутки, а в негативному випадку збитки за такими кредитами є значно менші, ніж при їх безпосередньому наданні.

Однією із поширених у деяких країнах форм продажу банками своїх кредитних вкладень є так звана сек'юритизація кредитів. При здійсненні сек'юритизації банк пропонує для продажу не самі кредити, а цінні папери (фінансові вимоги), які були випущені під ці кредити. Трансформація позик у цінні папери дозволяє банку вивести з балансу частину ризикованих активів. По мірі того як позичальники сплачують ці активи (повертають суму основного боргу та нараховані відсотки), потік доходів спрямовується до власників цінних паперів.

Кількість і обсяги проблемних кредитів можуть бути значно зменшені у разі застосування універсального методу розрахунку обсягу кредиту, що широко застосовується в західній банківській практиці. Зміст його полягає в тому, що видається лише частина загальної величини позички. Інша ж частина (у процентах до визначеного обсягу кредиту) банком не кредитується, а її сума визначається банком на підставі оцінки ризику конкретної операції.

Домінуючою концепцією є теорія диверсифікації банківських ризиків. Сутність її полягає у всебічній диверсифікації операцій банку, в тому числі і кредитних. Сучасні дослідники вважають, що надання кількох великих є значно небезпечнішим, ніж численні дрібні позички. Хоча економісти також відмічають, що при такому методі мінімізації ризику проблема його скорочення розв'язується не за рахунок знищення економічних чинників його появи, а шляхом використання суспільних ресурсів для покриття структурних вад функціонування окремих господарських суб'єктів.

Яскравим проявом процесу диверсифікації кредитного ризику є розвиток у світовій практиці консорціального кредитування.

З іншого боку поширеним є державне регулювання максимального розміру ризику на одного позичальника, що запобігає надмірній орієнтації банку при проведенні ним кредитних та позабалансових операцій на одного великого позичальника.

Наприклад, у США обсяг кредитів одному клієнту або групі клієнтів, пов'язаних інвестиційно-засновницькими відносинами, на повинен перевищувати 10% суми власних коштів банку. Кредити, надані банком державним установам, вважаються наданими одному клієнту.

У Німеччині обсяг усіх великих кредитів, кожен з яких дорівнює або перевищує 15% власного капіталу банку, не повинен перевищувати останній більш як у 8 разів. Найбільший з великих кредитів не повинен перевищувати 50% власних коштів банку. Велика увага приділялась завжди банками до виробки найефективнішої методики оцінки кредитоспроможності потенційного позичальника.

В наш час банки розвинутих капіталістичних країн застосовують складну систему великої кількості показників для такої оцінки клієнтів. Ця система диференціюється залежно від характеру позичальника, а також може ґрунтуватись як на сальдових, так і на оборотних показниках звітності клієнтів.

Так ряд американських банків використовують систему оцінки кредитоспроможності, побудовану на чотирьох групах основних показників:

- ліквідності фірми;

- оборотності капіталу;

- залучення коштів;

- показники прибутковості.

Оцінка кредитоспроможності клієнтів французькими банками включає 3 блока :

- оцінка підприємства і аналіз його балансу, а також іншої звітності;

- оцінка кредитоспроможності клієнтів на основі методик, прийнятих окремими комерційними банками;

- використання для оцінки кредитоспроможності даних картотеки Банку Франції.

Особливість, як бачимо, у тому, що у Франції існує спеціальний Центр по визначенню ризиків. Ця служба створена ще у 1946 році і знаходиться під веденням Банку Франції. Центр щомісяця отримує від банків інформацію про надані кредити та їх використання.

Ще один метод мінімізації кредитного ризику, який використовується банками та вимагає достовірної інформації про позичальника - це страхування.

В закордонній практиці кредитне страхування вперше набуло розвитку в Європі після першої світової війни. В наш час страхуванням кредитних ризиків в-основному займаються спеціалізовані страхові компанії. Прийняття кредитного ризику головним чином пов'язане з формуванням бази даних про фінансовий стан потенційних клієнтів. Постачальниками такої інформації є банки. Серед страхових компаній, що займаються страхуванням кредитів, широко практикується обмін інформацією.

Існують також спеціалізовані фірми, що надають за відповідну плату необхідну інформацію, в тому числі і конференційного характеру.

3.2 Шляхи покращення мінімізації кредитного ризику в банках України

Сучасна ситуація управління кредитного ризику банками України характеризується застосуванням деяких методів його мінімізації, але велика питома вага проблемних кредитів у загальному обсязі доводить недооцінку деяких факторів на практиці. Тому важливим є виявлення резервів подальшого вдосконалення захисту банків від кредитного ризику.

Отже особливу увагу в аспекті мінімізації кредитного ризику, слід приділяти розвитку та удосконаленню співробітництва банків із страховими організаціями. Найперспективнішими формами співробітництва цих установ, як показав зарубіжний досвід, є кептивні страхові компанії (засновниками яких є банки). Зближення банківського і страхового бізнесу надасть можливість спростити процедуру укладання як страхової так і кредитної угоди, а також процес виплати страхового відшкодування. Також поєднання зусиль працівників кредитних відділів банків та андерайтерів страхових компаній дозволить ефективніше обраховувати, аналізувати кредитні ризики, вирішувати їх прийнятність для обох сторін.

Однією із причин появи проблемних позик є недосконале вивчення фінансових можливостей потенційного позичальника щодо надання конкретного кредиту.

У сучасній вітчизняній літературі, по суті, немає достатньо обґрунтованих комплексних методик визначення кредитоспроможності. Більшість із застосовуваних нині й рекомендованих способів оцінки кредитоспроможності передбачає розрахунок показників, що характеризують різноманітні аспекти фінансового становища позичальника (ліквідність, ділову активність, рентабельність), і визначення їх раціональних значень. Однак на основі такого аналізу зробити однозначний висновок про кредитоспроможність вдається не завжди, оскільки одні показники можуть знаходитись у критичній зоні, а інші бути цілком задовільними. До того ж не враховуються суб'єктивні (якісні) оцінки, зокрема, репутації, характеристик проекту, що кредитується.

Деякі банки, намагаючись подолати ці вади, створюють власні методики.

Але з іншого боку деякі банки використовують надто примітивні методики оцінки кредитоспроможності, в яких взагалі порушуються правила поєднання і оцінки кількісних і якісних характеристик.

Найоптимальнішим варіантом була б розробка кожним банком власних правил здійснення оцінки клієнта на базі ієрархічної методики, наприклад, запропонованої спеціалістами з економічного ризику.

В ній передбачається створення ієрархічної структури критеріїв оцінки кредитоспроможності (рис. 2.2.1).

На наступних рівнях поділ відбувається на більш конкретні області вивчення, як, наприклад, фінансовий стан оцінюється в розрізі ліквідності (коефіцієнтів загальної та миттєвої ліквідності, покриття, автономії) та економічного потенціалу (показники ділової активності, рентабельності активів, витрат) і так далі.

Рис. 2.2 Багаторівнева ієрархічна структура для оцінки кредитоспроможності позичальника.

Наступний крок - це визначення ваг показників по кожній групі на основі експертних оцінок фахівців комерційного банку, аудиторських фірм, науковців. І останнє, що має бути зроблено кожним банком, це ранжування безпосередньо самих показників. Ранжування не буде відірваним від реалій, якщо для його здійснення застосувати результати кредитної діяльності в минулому. Необхідно провести вибірки по галузях окремо з короткострокових і довгострокових кредитів за таким критерієм: своєчасність погашення основної суми боргу та процентів за кредит за рахунок реалізаційних надходжень або прибутку. На основі отриманих вибірок даних слід здійснити розрахунки із застосуванням методів статистики. Головною перевагою методик оцінки кредитоспроможності, розроблених банками на основі реальних даних, буде пристосованість до роботи саме цього банку та особливостей його клієнтури.

Однак і виважені дії банків з оцінки кредитоспроможності позичальників не завжди можуть зумовити бажаний результат щодо мінімізації кредитного ризику. Справа в тому, що банки не мають всебічної і достатньої інформації про платоспроможність позичальника та його господарський стан на момент надання кредиту. Для ефективної співпраці зі своїми партнерами в кожному банку доцільно створити інформаційну систему і мати співробітників, які б використовували її дані. З цією метою можливе використання для такої діяльності працівників служби безпеки банку.

Гострою також для банківської системи України є проблема захисту від кредитного ризику, що виникає внаслідок неправомірних дій позичальників, які завдають банкам значних збитків. На виявлення таких явищ повинна бути націлена робота впродовж всієї дії кредитної угоди (на етапі оцінки кредитоспроможності та періодичних перевірок позичальника).

Неправомірними діями може бути :

- незаконне отримання кредиту (отримання позики або пільгових умов кредитування шляхом представлення банкові заздалегідь невірних відомостей про господарський та фінансовий стан );

- злочинне ухилення від погашення кредиторської заборгованості (після набуття законної сили відповідним судовим актом);

- навмисне банкротство ( з метою неповернення боргу);

- фіктивне банкротство (з метою введення кредиторів в оману та отримання відстрочок, для несплати боргів);

- неправомірні дій при банкротстві.

Саме поява час від часу в банківській практиці перелічених вище випадків спричинює необхідність посилення роботи служб безпеки банків. Має бути припинений такий хід дій, за якого функції служби безпеки банку зводяться до охоронних обов'язків.

В умовах становлення банківської конкуренції все більшого значення в попередженні збитків від кредитної діяльності набирають маркетингові методи її забезпечення або співробітництво із спеціалізованими маркетинговими фірмами. Завдяки поширенню таких контактів банки б вдосконалювали свої кредитні продукти відповідно до попиту позичальників. До того ж аналіз поточної кон'юнктури інших ринків, наданий такими фірмами, робив би можливим для банків вільно орієнтуватись у доцільності здійснення окремих кредитованих заходів, надавати консультації клієнтам.

Доречі, ефективним було б застосування в усіх банківських установах колегіального методу авторизації кредиту, який забезпечує більш детальний контроль за наданням кредитів.

Як уже відмічалося в цій роботі, застава залишається найпоширенішим і найефективнішим забезпеченням (а отже і способом мінімізації кредитного ризику) кредитів, що надаються комерційними банками України. Явна перевага, що віддається кредиторами заставі, пояснюється його більшою ефективністю в порівнянні з іншими способами забезпечення кредиту, оскільки використання застави знижує кредитний ризик як завдяки економічним, так і психологічним мотивам позичальника, забезпечуючи не тільки повернення кредиту, але і процентів по ньому.

Очевидно, що в Україні система способів мінімізації кредитного ризику перебуває ще в стадії становлення. Для вдосконалення її вітчизняним банкірам слід застосовувати зарубіжний досвід. А подальший розвиток у вирішальному ступені залежить від прогресу в ринкових перетвореннях і удосконаленні законодавчої бази.

Висновки

В даній роботі розглянута низка питань, які тісно пов`язані із кредитним ризиком банку. Саме він представляє невпевненість у найбільш традиційній для банків України діяльності - кредитуванні. Кредитний ризик є досить складною сукупністю елементів, які викликаються зовнішніми (не регульованими банком) і внутрішніми факторами.

Важливою характеристикою кредитного ризику є його динамічність, яка вимагає від банківських працівників періодичної оцінки ризику та управління ним. Розглянувши проблему визначення та мінімізації кредитного ризику банку, я дійшла висновку, що проблема складається з кількох аспектів:

- Особливо гострою проблемою для українських банків є створення методики визначення ступеню ризику як на момент укладання кредитної угоди, так і в перспективі. Процес оцінки кредитного ризику ускладнюється необхідністю поєднання кількісних та якісних параметрів, а також специфікою його прояву при здійсненні різних видів кредитування в різних галузях економіки. Для покращення оцінки кредитоспроможності, перетворення її на ефективний спосіб мінімізації кредитного ризику, кожний банк повинен розробити власну методику. Але при цьому головною вимогою є її наукова обґрунтованість. Тому доцільно було б використати розробки українських спеціалістів з економічного ризику ( пропонується методика із побудовою ієрархічної структури критеріїв оцінки та ранжуванням їх на основі статистичних даних конкретного банку).

- Роботі банків щодо мінімізації кредитних ризиків також заважає недостатність інформації про потенційних позичальників. Часткове вирішення цієї проблеми можливе за умов створення в Україні спеціальних рейтингових агентств, а також централізованої інформаційної системи, які б концентрували відомості про позичальників.

- Характерною умовою середи, в якій працюють українські банки, є поширення економічних правопорушень, в тому числі і в сфері кредитування. Необхідною є активізація роботи служб безпеки банків.

- Банк може розв`язати ризик кількома способами: уникнути його, прийняти повністю або прийняти за умови здійснення заходів по його зменшенню. Останній варіант є найбільш уживаним.

- Зовнішні способи мінімізації кредитного ризику (розподіл ризику, страхування ризику, забезпечення) передбачають передачу частини або всього ризику іншим економічним суб`єктам. Внутрішні (нормування, лімітування, диверсифікація, створення резервів, оцінка кредитоспроможності позичальника) засновані на самостійних спробах банку перестрахуватися. На практиці, як правило, способи поєднуються з метою посилення їх впливу.

- Основним способом мінімізації кредитного ризику в банківській системі України є вимога забезпечення кредитів. А серед форм забезпечення найпоширенішою є застава. Інколи при прийнятті рішення про видачу кредитів більша увага звертається на заставне майно, ніж на фінансовий стан та платоспроможність клієнтів, що суперечить економічній сутті забезпечення кредиту. Тенденція до зростання ролі застави в найближчому майбутньому збережеться в Україні.

- Але слід зауважити, що кредитний ризик неможна розглядати відірвано від інших ризиків банківської діяльності, так як вони переплітаються і корелюються між собою, утворюючи системний ризик банку.

- При врахуванні кредитного ризику слід обов'язково звертати увагу на його зв'язок із валютним ризиком, бо найбільшим джерелом проблемних кредитів є саме сфера кредитування експортно-імпортних операцій суб'єктів господарської діяльності.

- Необхідною також є підготовка висококваліфікованих спеціалістів із енциклопедичними знаннями в багатьох галузях економіки, які здатні приймати рішення в нестандартних ситуаціях. Така необхідність викликана складною структурою джерел кредитного ризику. А за умови переважання в банківській системі універсальних банків працівникам таких кредитних установ приходиться стикатися із специфічними проблемами багатьох сфер діяльності (в тому числі і виробничої).

- Здійснюючи заходи по управлінню ризику неповернення позичок, банківський персонал орієнтується на банківську кредитну політику, яка визначає стратегічні цілі та тактичні задачі. При цьому акцент має бути зроблений на поміркованій політиці.

- На державному рівні проблема мінімізації кредитного ризику вирішується за допомогою впровадження обов'язкового створення банками резервів на покриття можливих втрат від кредитної діяльності, а також введення економічних нормативів ризику. Але вплив таких методів є досить опосередкований і більше спрямований на уникнення системного ризику. Мінімізація кредитного ризику на рівні банку, на відміну від компенсації за рахунок резервів, передбачає активний вплив на ймовірність настання негативних явищ. Тому на практиці акценти мають бути зміщені від наступного погашення збитків до попередньої їх мінімізації.

В першу чергу мінімізація кредитного ризику має здійснюватись силами самих банків шляхом застосування активних методів впливу на імовірність неповернення позик та процентів за ними в сторону зменшення.

Завданням банків є вдосконалення внутрішнього кредитного ризик-менеджменту. Мотивацією слугує підвищення конкуренції, але для цього на державному рівні повинні бути вирішенні інформаційні, законодавчі, загальноекономічні неузгодженні питання.

Список використаних джерел

Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної ради України 28.06.1996р. -К.:Преса України

Закон України «Про банки і банківську діяльність» із змінами і доповненнями від 2 червня 2005 р. N 2631-IV.

Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999р. №679-XIV

Інструкції №10 «Про порядок регулювання і аналіз діяльності комерційних банків» затверджений постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001р.№368 (зі змінами та доповненнями)

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні затверджена Постановою Національного банку України N 368 від 28.08.2001.

Артемова Т.І. Монетарна політика в системі економічних відносин перехідного суспільства: методологічні аспекти аналізу // Стратегія монетарної політики: проблеми вибору та застосування. Матеріали науково-практичної конференції. - К.: Вепр, НАНУ, 2003. - 269 с. - 71-73.

Артьомова Т.І. Теорія вартості як метрологічна основа економічної науки ХХІ століття: Тези доповіді // ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми і перспективи розвитку економіки України”. - Сімферополь, 2003. - 150 с. - С.113-114.

Бакун О. Вітчизняна система страхування депозитів //Вісник Національного банку України . - 2004. - № 7. - С. 42-50.

Гриценко А.А. Монетарна та бюджетно-податкова складова економічного розвитку // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. наук. праць. - Т. 7. - Суми: ВВП “Мрія-1”; ЛТД, УФБС, 2003. - С. 19-25.

Гриценко А.А. Про концепцію, основні напрями і тему досліджень відділу економічної теорії Інституту економічного прогнозування НАН України // Економіка і прогнозування. - 2003. - № 1. - С. 132-139.

Гриценко А.А. Стабільність грошової одиниці і шляхи її забезпечення. - стратегія монетарної політики: проблеми вибору та застосування. - К, 2003. - С. 81-86.

Гриценко А.А. Сумісно-розділені відносини: праця, власність і влада // Економіка України. - 2003. - № 3. - С. 50-57.

Гриценко А.А. Фінансово-кредитні ресурси інноваційного розвитку.// Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України. Матеріали науково-практичної конференції. - Київ: НТУУ “КПІ”, 2003. - С.382-391.

Гриценко А.А. Экономическая теория. Методическое пособие. - Харьков, 2003. - 24 с.

Гриценко А.А. (у співавторстві) Економічна теорія: Підручник. - К. Харків: 2003. - С. 70

Івасів І. Яка банківська система потрібна Україні? // Вісник Національного банку України №4, 1997, с.50.

Заруба О.Д. Банківський менеджмент та аудит.-К.:Лібра, 1996.-с.178.

Коммерческие банки. / Рид Э., Коттер Р., пер.с англ.-М.:Космополис, 2001.

Маркова О.М., Сахарова Л.С., Сидоров В.Н. Коммерческие банки и их операции.-М.:Банки и биржи, ЮНИТИ, 1999, с.215-224.

Ольхова Р.Г. и др. Банк и контроль.-М.:Финансы и статистика, 1991, с.97.

Павленко Ю.В. Ключові проблеми соціального розвитку найдавнішого населення України (часина ІІ) // Соціологія. - 2003. - № 1.

Павленко Ю.В. Соціокультурні засади інтеграційних процесів України // Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред.акад. НАН України В.М.Гейця. - К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. - 1008 с. - С. 829-834.

Прозоров Ю.В. Концентрація банківської системи України: подальші перспективи // Вісник Національного банку України . - 2003. - №1. - С. 54-56.

Прозоров Ю.В. Снижение финансовых рисков как основная задача структурних реформ банковской системы // Банкиръ. - 2003. - №1.

Прозоров Ю.В. Снижение финансовых рисков как основная задача структурних реформ банковской системы // Банкиръ. - 2003. - №1.

Прозоров Ю.В., Вальчишин О.В. Украинские банки - ведущая сила растущего рынка корпоративных облигаций // Банкир. - 2003. - № 3. - С. 40-41.

Раєвський К. Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків. // Банківська справа, №2, 1997, с.31.

Тимченко О.Г. Розвиток положень теорії міжнародної інтеграції // Україна в процесах міжнародної інтеграції / За ред. д-ра екон. наук В.Р.Сіденка. - Х.: Форт, 2003. - 280 с. - С. 35-43.

Тимченко О.Г. Чи буде долар вічним? // Віче. -2003. - № 1. - С. 72-75.

Чугунов І.Я. Бюджетний механізм регулювання економічного розвитку К.: НІОС, 2003. - 488 с.

Чугунов І.Я., Самошкіна О.А. Державні видатки у системі фінансового регулювання // Фінанси України. - 2003. - № 12. - С. 3-8.

Яременко О.Л. Інституційні ризики соціально-економічного розвитку України // Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред.акад. НАН України В.М.Гейця. - К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. - 1008 с. - С.172-181

Фінансовий стан України на 1.21.2005 року. // Вісник Національного банку України , №8, 2005 р.с.36.

Шматов О. Методика визначення рейтингу комерційних банків в Україні. // Вісник НБУ, №5, 1997, с.39.

Основні тенденції розвитку банківської системи України у січні-серпні 2005 року. // Вісник Національного банку України №6, 2005, с.20.