53

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ ПОРТФЕЛЕМ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

1.1 Портфель цінних паперів банку: сутність та види

Операції з цінними паперами належать до традиційних видів банківської діяльності, а в результаті їх проведення формується портфель цінних паперів комерційного банку. Фінансово-кредитні установи -- активні інституційні учасники фондового ринку, на якому вони виступають у ролі інвесторів, емітентів, фінансових посередників або інфраструктурних учасників. В Україні формується змішана модель організації фондового ринку, на якому комерційним банкам дозволяється займатися як інвестиційною, так і торговельною (професійною) діяльністю.

Портфель цінних паперів - згрупована інформація з обліку інвестицій у цінні папери за їх видами і призначенням з метою складання фінансової звітності[1].

Банківський портфель цінних паперів -- це сукупність усіх придбаних та отриманих банком цінних паперів, право на власність, користування та розпорядження якими належить банку [3].

Портфель цінних паперів банку формується для одержання доходів у вигляді процентів, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

Загальний балансовий портфель ЦП комерційного банку може включати такі ЦП, що емітовані резидентами та нерезидентами України і допущені до обігу на фондовому ринку України:

1. Акції дочірніх та асоційованих компаній.

2. Частки участі в господарських товариствах, що оформлені ЦП

( крім акціонерних товариств).

3. Привілейовані акції акціонерних товариств закритого та

відкритого типу.

4. Прості акції акціонерних товариств закритого та відкритого типу.

5. Облігації дочірніх та асоційованих компаній.

6. Облігації підприємств (суб'єктів господарської діяльності).

7. Ощадні сертифікати.

8. Облігації внутрішньої державної позики.

9. Цінні папери, що рефінансуються НБУ.

10. Векселі суб'єктів підприємницької діяльності.

11. Власні прості й привілейовані акції.

Деривативи (ф'ючерси, форварди, опціони тощо) обліковуються поза балансом і тому не включаються до складу балансового портфеля ЦП КБ.

Портфель цінних паперів виконує низку важливих функцій, що й спонукає менеджерів до збільшення його питомої ваги в активах банку.

Функції портфеля цінних паперів:

1. Генерування доходів;

2. Диверсифікація портфеля активів, що має на меті зниження

ризиків;

3. Підвищення ліквідації банку;

4. Зниження податкових виплат;

5. Можливість використання як застави;

6. Поліпшення фінансових показників діяльності банку, оскільки

цінні папери в цілому мають вищу якість порівняно з іншими активами;

7. Забезпечення гнучкості портфеля активів, так як за рахунок

цінних паперів можлива швидка реструктуризація балансу банку;

8. Стабілізація доходів банку незалежно від фаз ділового циклу:

коли відсоткові ставки на ринку знижуються, дохідність цінних паперів зростає, і навпаки.

Головна мета управління портфелем цінних паперів може бути по-різному визначена менеджментом банку. Здебільшого банк формує портфель цінних паперів для досягнення однієї із таких цілей:

1. Максимізація прибутків;

2. Підтримка ліквідності;

3. Зниження ризику.

Вибираючи мету необхідно визначити пріоритети, оскільки одночасне досягнення всіх цілей на практиці неможливе. Але менеджмент банку може прийняти рішення про розподіл портфеля на кілька складових, кожна з яких служитиме досягненню певної мети.

Тип портфеля - його інвестиційна характеристика, яка основана на співвідношенні доходу та ризику. При цьому важливою ознакою при класифікації типу портфелю є те у якій спосіб та за рахунок якого джерела отриманий даний дохід: за рахунок зростання курсової вартості чи за рахунок поточних виплат - дивідендів, процентів.

Виділяють 3 основні типи портфеля:

1. Портфель доходу - портфель, орієнтований на переважне отримання

прибутку за рахунку процентів та дивідендів;

2. Портфель росту - портфель, орієнтований на переважний приріст

курсової вартості цінних паперів, що включені до складу портфеля.

3. Портфель росту і доходу - змішаний варіант[23]

Портфель росту в залежності від цілей поділяється на портфель агресивного росту, портфель консервативного росту та портфель середнього росту.

Портфель доходу поділяється на портфель регулярного доходу та портфель прибуткових паперів.

Портфель росту і доходу поділяється на портфель подвійного призначення та на збалансований портфель.

Згідно з нормативних вимогами НБУ інвестиції банку в цінні папери для їх оцінки та відображення у бухгалтерському обліку класифікуються так:

1. Операції з цінними паперами в торговому портфелі;

2. Операції з цінними паперами в портфелі на продаж;

3. Операції з цінними паперами в портфелі до погашення;

4. Інвестиції в асоційовані та дочірні компанії.

Торговий портфель формується з боргових цінних паперів та акцій, придбаних банком для отримання прибутку від короткотермінових коливань ринкової ціни цих інструментів. Цінні папери з торгового портфеля відображаються в балансі виключно за справедливою вартістю. Якщо справедливу вартість достовірно визначити неможливо, то такі папери переводяться до портфеля цінних паперів на продаж. Очевидно, що до банківського торгового портфеля слід включати лише ті цінні папери, які обертаються на активному та високоліквідному ринку. Цінні папери в торговому портфелі підлягають переоцінці під час кожної зміни їхньої ринкової вартості.

Портфель на продаж включає:

1. Боргові цінні папери з фіксованою датою погашення, які банк не має наміру тримати до настання дати погашення;

2. Цінні папери, які банк готовий продати у зв'язку зі зміною ринкових відсоткових ставок, виникнення потреби у ліквідних коштах, наявності альтернативних напрямів інвестування;

3. Акції та боргові цінні папери, за якими неможливо достовірно визначити справедливу вартість;

4. Фінансові інвестиції в асоційовані та дочірні компанії, які придбані та утримуються виключно для продажу протягом 12 місяців з дати придбання;

5. Інші цінні папери, придбані для продажу до настання дати їх погашення.

Отже, портфель на продаж формується з цінних паперів, які банк не має наміру тримати до настання дати їх погашення, а купує на короткі строки для подальшого продажу за умови настання сприятливої ринкової кон'юнктури чи виникнення потреби у грошових коштах. Доходи банку формуються як за рахунок різниці між цінами продажу та купівлі цінних паперів (дисконтів, торговельних та комісійних доходів), так і за рахунок отриманих протягом періоду зберігання процентних чи дивідендних доходів.

Цінні папери з портфеля на продаж можуть відображатися в балансі: за справедливою вартістю; за собівартістю (акції, справедливу вартість яких достовірно визначити неможливо); за амортизованою вартістю (боргові цінні папери, справедливу вартість яких достовірно визначити неможливо). Якщо зростає ймовірність того, що банк не зможе отримати всієї належної суми (номінальна вартість та нараховані проценти) за борговими цінними паперами у разі настання строку сплати, то слід визнати зменшення корисності цінних паперів. Сума втрат від зменшення корисності цінних паперів визначається різницею між їхньою балансовою вартістю та теперішньою вартістю очікуваних грошових потоків, дисконтованих за поточною ставкою відсотка за подібними цінними паперами. Ця різниця визнається витратами звітного періоду.

Портфель до погашення формується з боргових цінних паперів з фіксованими платежами (або платежами, які можна чітко визначити) та фіксованими строками погашення, які банк має намір та здатність утримувати до строку погашення для одержання процентних доходів. Боргові цінні папери у портфелі до погашення оцінюються за собівартістю, яка включає номінальну вартість, дисконт або премію (сума збільшення чи зменшення номінальної вартості), суму накопичених процентів на дату придбання. Комісійні витрати та інші витрати, пов'язані з придбанням цінних паперів, теж включаються до собівартості через збільшення (зменшення) суми премії (дисконту) на дату їх придбання.

До інвестицій в асоційовані та дочірні компанії належать пайові цінні папери емітентів, які відповідають визначенням асоційованої чи дочірньої компанії банку, за винятком тих цінних паперів, які придбані та утримуються банком виключно для продажу протягом 12 місяців з дати придбання.

Інвестиції в асоційовані та дочірні компанії обліковуються за методом участі в капіталі на останній день місяця, в якому об'єкт інвестування відповідає критеріям асоційованої чи дочірньої компанії. Метод участі в капіталі полягає у відображенні на дату балансу фінансової інвестиції за вартістю, визначеною з урахуванням змін загальної величини власного капіталу емітента (крім тих, що є результатом операцій між банком та емітентом цінних паперів) та частки інвестора в чистому прибутку (збитку) об'єкта інвестування за звітний період[2].

Цінний папір відноситься до певного портфеля залежно від таких чинників:

1. Наміри інвестора під час придбання тривалість періоду та мета придбання;

2. Характеристики цінного папера, такі як ліквідність, дохідність та наявність активно діючого ринку;

3. Фактичний період зберігання у портфелі банку.

Для обґрунтування рішення про належність цінного папера до того чи іншого портфеля менеджмент банку за кожним видом придбаних паперів заводить справу, в якій має відображатися така інформація:

1. Сума й обсяг емісії цінного папера за номінальною або ринковою вартістю;

2. Оцінка фінансового стану емітента;

3. Наявність та кількість брокерів, банків або інших установ, які забезпечують постійне (майже постійне) котирування;

4. Рішення менеджменту щодо рівня ліквідності ринку для даного цінного папера.

У разі зміни намірів банку щодо придбаних цінних паперів або їх характеристик (зміни в фінансовому стані емітента, рівні ліквідності ринку тощо) цінні папери можуть переводитись з одного портфеля до іншого.

На ринку цінні папери можуть функціонувати в двох формах: документарній (паперовій) та бездокументарній, тобто у вигляді електронних записів на рахунках.

Поняття банківського портфеля цінних паперів тісно пов'язане з поняттям інвестиційного портфеля, хоча вони не ідентичні. Між цими портфелями існують суттєві відмінності як за видами активів, що їх формують, так і за виконуваними функціями.

Інвестиційний портфель банку формується в результаті проведення інвестиційних операцій, під якими розуміють діяльність із вкладення грошових коштів банку на відносно тривалий період часу в цінні папери, нерухомість, статутні фонди підприємств, колекції, дорогоцінні метали та інші об'єкти інвестування, ринкова вартість яких має здатність зростати і приносити власнику дохід у вигляді процентів, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

Отже, до складу інвестиційного портфеля банку входять як фінансові, так і реальні інвестиції. Фінансові інвестиції -- це вкладення коштів у різноманітні фінансові інструменти, такі як цінні папери, депозити, цільові банківські вклади, паї, частки, вкладення в статутні фонди компаній. Реальні інвестиції -- це вкладення коштів у матеріальні та нематеріальні активи.

У загальному випадку під інвестиціями розуміють довгострокове вкладення коштів, звичайно на період понад один рік.

1.2 Система управління портфелем цінних паперів

Прагнучи отримати високі доходи, інвестори найчастіше формують мінливий (керований) портфель цінних паперів, яким вони управляють відповідно до своїх інвестиційних намірів.

Під управлінням портфелем цінних паперів слід розуміти вміння формувати й розпоряджатися набором різних цінних паперів так, щоб вони зберігали свою вартість і приносили відчутний дохід, незалежний від специфічного ризику.

Об'єкт - портфель цінних паперів банку.

Суб'єкти - відповідальні особи банку.

Стратегія управління портфелем цінних паперів -- це пошук (вибір) узагальнювальних параметрів та обмежень інвестиційних рішень стосовно всієї інвестиційної політики (пріоритети, базові параметри).

Тактика -- безпосереднє визначення обсягів інвестицій у конкретний вид цінного папера, ребалансування портфеля цінних паперів за підсумками інвентаризації (коригування, адаптація).

Мета управління портфелем цінних паперів банку полягає у забезпеченні оптимального співвідношення між дохідністю, ризиком і ліквідністю відповідно до обраного типу інвестиційного портфеля.

Управління портфелем цінних паперів передбачає наступні заходи:

1 планування складу портфеля;

2 аналіз складу портфеля;

3 формування портфеля;

4 підтримка його базової характеристики;

5 моніторинг змін у ринковій кон'юнктурі;

6 реструктуризація портфеля.

Основними складовими інвестиційного процесу за портфельного інвестування є: визначення інвестиційної стратегії, аналіз і вибір фінансових активів, формування й управління портфелем цінних паперів, оцінювання ефективності управління портфелем цінних паперів.

Інвестиційна стратегія передбачає визначення головних цілей та обмежень діяльності, встановлення прогнозного горизонту, обмежень за складом і структурою портфеля, прогнозування інвестиційних якостей фінансових активів і перспектив найважливіших сегментів фінансового ринку.

Мета створення і модель управління портфелем цінних паперів залежать від типу інвестора. Дехто прагне високих доходів у формі дивідендів і відсотків, інші -- збільшення капіталу, решта -- невисоких, але стабільних, гарантованих доходів з мінімальним ризиком. Такі цілі вважаються головними для більшості інвестиційних програм.

Управління під час формування й коригування портфеля цінних паперів передбачає застосування певних підходів і методів, які забезпечують збереження інвестованих коштів, досягнення максимального рівня дохідності та передбачувану інвестиційну спрямованість портфеля. Далі виникає проблема кількісної відповідності між дохідністю й ризиком, яку слід оперативно розв'язувати задля постійного вдосконалення структури вже сформованих портфелів. Зазначимо, що ця проблема належить до числа тих, для оцінювання яких зазвичай доволі швидко вдається знайти загальний підхід, але які не завжди вирішуються остаточно.

Бажаною метою управління портфелем зазвичай є дохідність і приріст капіталу. Це не означає, що інвестор прагне спрямувати кошти у цінні папери, емітентами яких є компанії, що зростають. Потрібно передбачувати можливість зростання ринкової ціни фінансових активів, залучати недооцінені ринком інструменти. Це слугуватиме передумовою збереження й зростання їхньої купівельної сили і зумовить гнучкість управління портфелем.

Слід приділяти увагу безпеці капіталу -- збереженню його розміру для одержання майбутніх доходів. Під час формування портфеля інвестор має прагнути досягти стабільності доходу. Дохід, одержаний сьогодні у формі дивідендів і відсотків, цінніший за обіцяний у майбутньому. Стабільність доходу дає змогу портфельному інвестору передбачати реінвестиції або певні витрати.

Ліквідність -- ще одна мета портфельного інвестора за ефективного управління інвестиціями. Вона вможливлює за потреби не лише швидко реалізувати фінансові активи, а й зберегти авансований капітал[11].

Важливим є також час зберігання портфеля загалом і його складових (час погашення). Цілі альтернативні, пріоритети визначає інвестор.

Ризикованість фінансових інструментів ринку цінних паперів висуває вимоги до портфельного менеджера щодо якості управління портфелем як сукупності цінних паперів. Це питання конче важливе за умови, якщо дохідність цінних паперів украй мінлива.

Отже, процес управління спрямований на збереження найважливішої інвестиційної якості портфеля з урахуванням властивостей його складових у такий спосіб, щоб це відповідало інтересам його власника з точки зору раціонального співвідношення дохідності та ризику. Тому потрібне коригування структури портфеля шляхом моніторингу чинників, здатних спричинити небажані зміни у складових портфеля.

Сукупність загальних підходів і методів, які застосовують щодо управління портфелем, визначає стратегію управління.Сигналом до зміни сформованого портфеля слугують як загальні ринкові зміни, так і падіння дохідності портфеля нижче прийнятної.

Саме дохідність є тим індикатором, що змушує інвестора переглядати портфель. Не лише ринкова кон'юнктура визначає стратегію управління портфелем. Вибір моделі управління портфелем залежить також від його типу. Даремно чекати високої дохідності, якщо до портфеля агресивного зростання (за типом) застосувати методи пасивного управління. Марними будуть витрати на активний підхід, застосований до портфеля з регулярним помірним доходом. Вибір моделі управління залежить від здатності портфельного менеджера вдало обирати відповідні цінні папери й успішно прогнозувати динаміку ринкових цін.

Якщо менеджер не наділений інтуїцією й не має достатнього досвіду щодо вибору фінансових активів або визначення часу здійснення операцій з ними, йому доцільно сформувати широко диверсифікований портфель і намагатися підтримувати ризик на прийнятному рівні. Якщо менеджер здатний передбачати цінову динаміку ринку, він може довільно змінювати структуру портфеля відповідно до ринкових змін та обраної стратегії управління.

З огляду на оцінку інвестором інформаційної ефективності ринку цінних паперів портфельна стратегія може бути активною або пасивною.

Конкретна портфельна тактика визначається цілями й типом портфеля; станом кон'юнктури ринку, його прозорістю й ліквідністю, ринковими чинниками (динамікою відсоткової ставки та курсової вартості цінних паперів тощо); наявністю законодавчих пільг чи обмежень; загальноекономічними чинниками (станом економіки, рівнем інфляції тощо); необхідністю підтримки прийнятного рівня ліквідності портфеля за мінімізації ризиків, терміном існування портфеля.

Активна стратегія (модель) управління (active portfolio managment) передбачає постійне ретельне відстеження і своєчасне придбання фінансових інструментів, що відповідають інвестиційним цілям портфеля, а також швидку зміну складу фінансових інструментів у портфелі у разі невідповідності інвестиційним цілям. Ця сукупність підходів і методів управління ґрунтується на припущенні щодо інформаційної неефективності фінансового ринку, існування з огляду на це можливостей пошуку точнішого оцінювання вартості цінних паперів і доцільності прогнозування майбутніх змін ринкових цін[15].

Пасивна стратегія (модель) управління портфелем цінних паперів (passive portfolio managment) ґрунтується на припущенні щодо відносної інформаційної достатності (ефективності) ринку цінних паперів. Тобто це сукупність методів управління, що виходять з уявлення про неможливість стабільного перевищення середньоринкового рівня дохідності фінансових інструментів. Мета пасивного підходу -- забезпечення дохідності диверсифікованого портфеля на рівні середньоринкових показників за максимального захисту портфельних інвестицій від негативного впливу неринкових специфічних чинників.

До системи управління портфелем цінних паперів належать заходи не лише успішного його формування, а й поточного коригування. Кожен інвестор прагне постійно поліпшувати інвестиційні характеристики портфеля на підставі оцінювання окремих вкладень, а в разі несприятливих обставин -- своєчасно реінвестувати капітал в ефективніші активи.

Необхідність коригування портфеля зумовлена різними причинами. Перша з них пов'язана з появою на ринку нових ефективних фінансових інструментів. За цих умов інвестор вдається до ревізії портфеля з метою підвищення його загальної ефективності. Порядок дій у разі коригування портфеля підпорядкований загальним принципам його формування. Виходячи з цілей формування та порівняльної оцінки інвестиційних якостей нових фінансових активів, інвестор оптимізує склад портфеля з урахуванням мінливості обставин.

Друга причина пов'язана зі зниженням ефективності окремих фінансових активів портфеля. За таких умов часто доводиться приймати рішення стосовно продажу окремих цінних паперів.

Підготовку і прийняття рішень щодо коригування портфеля, як правило, здійснюють щорічно, але не рідше, ніж раз на 3--5 років (так зване «золоте правило» роботи з цінними паперами). Зважаючи на те, що зниження вартості окремих фінансових активів спричинюють різні чинники, до того ж різною є міра впливу однакових чинників на них, розроблення управлінських рішень має диференційований характер і здійснюється в розрізі певних фінансових активів.

Обґрунтування управлінських рішень щодо продажу фінансових інструментів -- дуже відповідальний і складний етап портфельного інвестування. Відповідальність прийняття таких рішень зумовлена тим, що вони нерідко спричиняють не лише втрату очікуваного доходу, а й частини інвестованого капіталу.

Складність прийняття таких управлінських рішень пов'язана з тим, що вони мають ґрунтуватися на всебічному аналізі поточної кон'юнктури ринку цінних паперів і прогнозуванні її змін. Слід враховувати, що зниження ефективності окремих фінансових активів може мати тимчасовий характер, наприклад через біржову гру «на зниження», після якої зазвичай відбувається зростання ринкового курсу їх.



Висновки за розділом 1

Банківський портфель цінних паперів -- це сукупність усіх придбаних та отриманих банком цінних паперів, право на власність, користування та розпорядження якими належить банку.

Портфель цінних паперів банку формується для одержання доходів у вигляді процентів, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

Згідно з нормативних вимогами НБУ інвестиції банку в цінні папери для їх оцінки та відображення у бухгалтерському обліку класифікуються так:

1. Операції з цінними паперами в торговому портфелі;

2. Операції з цінними паперами в портфелі на продаж;

3. Операції з цінними паперами в портфелі до погашення;

4. Інвестиції в асоційовані та дочірні компанії.

На ринку цінні папери можуть функціонувати в двох формах: документарній (паперовій) та бездокументарній, тобто у вигляді електронних записів на рахунках.

Прагнучи отримати високі доходи, інвестори найчастіше формують мінливий (керований) портфель цінних паперів, яким вони управляють відповідно до своїх інвестиційних намірів.

Під управлінням портфелем цінних паперів слід розуміти мистецтво формувати й розпоряджатися набором різних цінних паперів так, щоб вони зберігали свою вартість і приносили відчутний дохід, незалежний від специфічного ризику. З огляду на оцінку інвестором інформаційної ефективності ринку цінних паперів портфельна стратегія може бути активною або пасивною.

Конкретна портфельна тактика визначається цілями й типом портфеля; станом кон'юнктури ринку, його прозорістю й ліквідністю, ринковими чинниками (динамікою відсоткової ставки та курсової вартості цінних паперів тощо); наявністю законодавчих пільг чи обмежень; загальноекономічними чинниками (станом економіки, рівнем інфляції тощо); необхідністю підтримки прийнятного рівня ліквідності портфеля за мінімізації ризиків, терміном існування портфеля



РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ УПРАВЛІННЯ ПОРТФЕЛЕМ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

2.1 Інформаційне та організаційне забезпечення управління портфелем цінних паперів

Інформаційне та організаційне забезпечення управління портфелем ціннних паперів полягає у створенні системи, котра б дозволила підрозділам банку безпомилково працювати з портфелем цінних паперів банку на основі інформації, для цього необхідної.

Інформаційне забезпечення діяльності банків з цінними паперами складається з таких груп джерел інформації:

1. Законодавчо-правова;

2. Нормативна;

3. Планова;

4. Облікова;

5. Звітна;

6. Позасистемна;

7. Ринкова;

8. Аналітична.

Діяльність з цінними паперами регулюється законами України «Про цінні папери та фондовий ринок» та «Про державне регулювання ринку цінних паперів», а також внутрішніми положеннями банку.

Інформаційна база дозволяє банку нормально функціонувати, тобто прогнозувати діяльність на майбутнє, складати плани, оцінювати власний стан, оптимізувати свою роботу, тощо.

В процесі організації роботи з портфелем цінних паперів приймають участь наступні структурні підрозділи банку:

1. Спостережна Рада. Встановлює прийнятні орієнтири за рівнем

ризику для банку вцілому, визначає інвестиційну політику.

2. Правління. Здійснює попередній розподіл капіталу за основними

типами ризику, тобто формують параметри для побудови оптимальної структури балансу банку вцілому та інвестиційного портфелю зокрема.

3. Комітет з управління активами і пасивами. Реалізує на практиці

затверджену інвестиційну політику банку, здійснює контроль за дотриманням основних параметрів ризику, розглядає питання щодо включення до портфелю певного фінансового інструмента, затверджує і контролює виконання персональних лімітів дилерів та лімітів на конкретні інструменти,встановлює ліміти на сукупний розмір інвестиційного портфелю, визначає потреби у ліквідних коштах, приймає рішення про хеджування ризиків, формує резерви на покриття можливих збитків, пов'язаних з інвестуванням коштів в цінні папери, визначає якість інвестиційного портфелю банку [13].

4. Казначейство. Є основним робочим підрозділом комерційного банку, який реалізує управлінські рішення КУАП. Казначейство спрямовує діяльність на зниження загального рівня ризику,збереження ліквідності, підвищення прибутковості. У казначействі концентрується інформація про стан зовнішніх ринках, про ефективність використання банківських ресурсів. Фронт-офіс казначейства займається проведенням операцій на відкритому фінансовому ринку. Структурно кожен з відділів фронт-офісу, поділяється на два сектори - міжбанківські операції (оптові) та операції, які здійснюються за замовленням клієнтів (роздрібні операції) [10].

5. Фінансово-аналітична служба банку. Проводить збір первинної інформації, фіксує інформацію, що надходить із зовнішнього середовища та локальних баз даних банку, оброблює та систематизує інформацію, аналізує, структурує, формує звіти [10].

6. Відділ власних торгових операцій. Проведить спекулятивні операції для підвищення прибутку банку. Для уникнення ризиків пов'язаних з проведенням фінансових операцій спекулятивного характеру встановлюються жорсткі ліміти, контроль за якими здійснюється через складання звітності в режимі реального часу. Складання звітності забезпечує дотримання законодавчих вимог та внутрішньобанківських правил і лімітів під час проведення казначейських операцій банку.

7. Внутрішній аудит. Перевіряє роботу вище зазначених підрозділів по дотриманню законів, лімітів, положень, відповідності до напрямків розвитку, що затверджені спостережною радою та правлінням.

8. Відділ, що займається інвестиційними операціями банку. Керівник відділу здійснює функцію управління складом портфеля цінних паперів банку, тобто визначає критерії розподілу інструментів певного виду, визначає питому вагу певних видів цінних паперів у портфелі, здійснює координацію дій у випадку перерозподілу інструментів. Підлеглі, тобто рядові співробітники здійснює керування певним сегментом портфелю цінних паперів банку, визначає його склад, відслідковують поточну інформацію по елементах, проводить аналіз того чи відповідає той чи інший інструмент критеріям даного сегменту [10].

Таким чином, до організаційно-інформаційного забезбечення роботи банку з своїм портфелем цінних паперів долучена значна кількість структурних підрозділів, кожен з яких виконує притаманну йому функцію, на основі зібранних інформаційних даних, що існують в банку та за його межами.

2.2 Методичні підходи до аналізу портфеля цінних паперів

Невід'ємною складовою інвестиційної стратегії кожного банку є методика аналізу портфеля цінних паперів, загальнотеоретичною базою якої служить інвестиційний аналіз. У світовій економічній науці інструментарій аналізу як окремих цінних паперів, так і інвестиційних портфелів розроблено чи не найґрунтовніше. Серед західних економістів вагомий внесок у розроблення цієї тематики зробили Дж. Вільямс, М. Гордон, Г. Марковіц, Дж. Трейнор, Дж. Лінтнер, В. Шарп, Б. Сольнік, Дж. Тобін, Дж. Фіннерті та багато інших. З розвитком фінансових ринків у постсоціалістичних країнах проблеми аналізу фінансових інвестицій досліджують українські та російські економісти О. В. Мертенс, Я. Міркін, О. М. Мозговий, В. М. Суторміна, І. А. Бланк, В. В. Ковальов, Е. Л. Найман, Д. Кошовий та ін.

Метою аналізу портфеля цінних паперів є визначення оптимальної його структури, проаналізувавши його прибутковість та присутній при цьому ризик.

Об'єктами аналізу є як кожен окремий цінний папір, так і портфель в цілому.

Стосовно методичних аспектів аналізу портфеля цінних паперів підкреслимо, що до основних об'єктів дослідження належить не лише власне банківський портфель, а й фінансовий стан емітента цінних паперів та індикатори ринку. Порівняно з кредитними відносинами банку з позичальником, які завжди персоніфіковані та індивідуальні, відносини, що виникають між інвестором та емітентом цінних паперів, уніфіковані та опосередковуються через механізм фондового ринку. Ринок виконує роль посередника між емітентом та інвестором, а це означає, що структура, динаміка та індикатори фондового ринку є окремим об'єктом аналітичних досліджень.

Стан фондового ринку безпосередньо впливає на процес формування, склад та структуру банківських портфелів цінних паперів. У міжнародній банківській діяльності інвестиційним портфелям належить, як правило, суттєва частка в структурі банківських активів (20--30 %). В українських банках питома вага сукупного портфеля цінних паперів у сумарних активах є значно нижчою[4].

Значні труднощі як теоретичного, так і практичного характеру спричиняє адекватне визначення безризикової ставки відсотка, яка застосовується в більшості аналітичних моделей, розроблених зарубіжними вченими для визначення вартості цінних паперів. У методичному аспекті важливим позитивним зрушенням щодо встановлення ринкових орієнтирів відсоткових ставок є рішення НБУ про визнання ставки КІВОR (Kyiv Interbank Offer Rate) нормою альтернативної дохідності інвестицій та використання її як бази для розрахунку теоретичної вартості цінних паперів в Україні.

Норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11) визначається як відношення величини коштів, які інвестуються на придбання акцій (паїв, часток) окремо за кожним емітентом, до регулятивного капіталу банку. Нормативне значення не може перевищувати 15 %.

Норматив загальної суми інвестування (Н12) визначається як відношення суми коштів, що інвестуються (придбання акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком будь-якої юридичної особи в портфелях банку на продаж та на інвестиції, а також вкладення в асоційовані та дочірні компанії), до регулятивного капіталу банку. Нормативне значення не перевищує для універсальних банків -- 60 %, для клірингових -- 10 %, для інвестиційних -- 90 %.

Як бачимо, нормативи інвестування спрямовано на реалізацію такого методу зниження ризиків, як диверсифікація. На нашу думку, у разі раціонального підходу банків до формування своїх портфелів цінних паперів ці вимоги не впливатимуть негативно на їхню інвестиційну діяльність.

Щодо обмежень, пов'язаних із формуванням обов'язкового резерву на відшкодування можливих збитків від операцій із цінними паперами, то тут ситуація складніша. Призначення такого резерву полягає в компенсації реалізованих інвестиційних ризиків [4]. Тому логічно формувати резерв з огляду на величину можливих збитків за тими цінними паперами, які включено до банківського портфеля. І тут постає проблема адекватної оцінки ризиків, адже в процесі аналізу можуть бути застосовані різні підходи та методики.

У міжнародній практиці розроблено кілька методів оцінювання якості цінних паперів. Серед найпоширеніших -- фундаментальний і технічний аналіз, статистичні прийоми оцінки ризиків, комплексні методики визначення інвестиційних рейтингів емітентів, що подаються відомими рейтинговими агентствами [14]. За умов вітчизняного ринку можливості застосування банками цих підходів суттєво обмежені.

Щодо методів оцінки ризику, то найпопулярнішими залишаються статистичні. Але одержати за допомогою цих методів достовірні результати щодо українських цінних паперів досить проблематично, оскільки переважна більшість емітентів тільки-но виходить на ринок, а тому історичної інформації про їхню діяльність та котирування їхніх акцій просто нема. У цьому зв'язку зазначимо, що для отримання надійних оцінок необхідно проаналізувати інформацію про динаміку ціни цінного папера за 20--30 років (щомісячні або принаймні щоквартальні дані), а мінімальний період становить не менше 36 місяців. Брак такого масиву даних спричиняється до того, що з переважною більшістю цінних паперів пов'язується досить високий ризик. Фактично, за умов вітчизняного фондового ринку можуть бути застосовані лише методи фундаментального аналізу, які базуються на результатах макроекономічного та галузевого аналізу, а також передбачають проведення аналізу фінансового стану емітента та прогнозування ціни конкретного виду цінних паперів, на що і звертають увагу науковці [18].

Слід зазначити, що оскільки більшість цінних паперів, які перебувають в обігу на внутрішньому ринку, не мають регулярних котирувань (а отже, і об'єктивної ринкової оцінки), то для визначення їхньої теоретичної вартості спираються на принцип обачності. На практиці це означає, що багато цінних паперів у портфелях українських комерційних банків потребують створення значних резервів. Такий обережний і навіть консервативний підхід НБУ спрямовано передовсім на захист самих банків від можливих значних втрат, пов'язаних з високою ризикованістю вітчизняних емітентів.

Розгляньмо методичні засади аналізу таких основних характеристик банківського портфеля цінних паперів, як дохідність і ризик, а також їх співвідношення. Аналітичний процес складається з таких етапів:

1. оцінка портфельного ризику;

2. аналіз очікуваної дохідності портфеля;

3. аналіз ефективності управління портфелем, у процесі якого оцінюється рівень компенсації взятих на себе інвестором ризиків величиною одержаних ним доходів.

Ризик портфеля цінних паперів полягає в тому, що очікування власника щодо його дохідності можуть не виправдатися і деяку частину доходів не буде отримано. При цьому оцінюється очікуваний дохід, а інвестиційний ризик розглядається як невизначеність щодо одержання цього доходу, тобто ступінь мінливості (варіабельності) доходу. Таким чином, очікувана дохідність портфеля цінних паперів, на яку сподівається банк протягом певного періоду, є випадковою величиною, а тому його кількісна оцінка не може бути однозначною. У цілому вимірювання ризику фінансових інвестицій -- багатоаспектна проблема як з погляду методики оцінювання, так і з позицій ефективного управління інвестиційним портфелем банку.

Слід наголосити, що при визначенні рівня ризикованості властивості портфеля відрізняються від властивостей окремих цінних паперів. На відміну від дохідності, ризик портфеля не обов'язково вимірюється середньозваженою величиною сукупності ризиків окремих портфельних інвестицій, оскільки різні цінні папери по-різному реагують на зміну кон'юнктури ринку[18].

Відхилення фактичної дохідності окремих цінних паперів від очікуваної в ряді випадків можуть взаємно погашатися, результатом чого стає зниження загального ризику портфеля за збереження дохідності. Тому ризик портфеля значною мірою залежить від кількості груп цінних паперів, які формують портфель, та від того, на скільки і в якому напрямі змінюється їхня дохідність за зміни кон'юнктури ринку. Для визначення ступеня взаємовпливу ризиків окремих цінних паперів використовують показники коваріації та кореляції.

Оцінка портфельного ризику складається з трьох етапів:

1. оцінка ризику окремих цінних паперів;

2. з'ясування ступеня їх взаємовпливу;

3. визначення сукупного ризику портфеля.

Ризики, пов'язані з проведенням операцій з цінними паперами, не однорідні за своїм змістом, а тому банк має оцінювати та брати до уваги основні види ризиків, на які наражається інвестор у процесі придбання та зберігання цінних паперів, а саме:

1. рівень ліквідності цінних паперів;

2. ризик дострокового відкликання;

3. інфляційний ризик;

4. відсотковий, кредитний та діловий ризики;

5. ризик, пов'язаний з тривалістю періоду обігу цінного папера.

Проблеми, що виникають при оцінці ризику портфеля цінних паперів,

ми спробуємо вирішити у 3 розділі нашої курсової роботи.

Як нами зазначалось раніше, портфель цінних паперів, в залежності від мети їх придбання, поділяється на 4 види, однак, суттєвих відмінностей у методиці аналізу дохідності цих портфелів немає. Відмінності стосуються насамперед підходів до оцінювання інвестиційних ризиків та формування резервів, оскільки портфель на продаж переоцінюють щомісячно на індивідуальній основі, тобто за кожним цінним папером окремо, а портфель на інвестиції -- один раз на рік на портфельній основі.

У процесі аналізу портфеля цінних паперів банку застосовуються абсолютні (дохід) та відносні (дохідність) показники. Дохід портфеля дорівнює сумі доходів, генерованих окремими фінансовими інструментами, які включено до його складу. Дохідність -- це відносний показник, який у загальному випадку визначається діленням доходів на суму інвестицій. Підкреслимо, що дохідність портфеля цінних паперів, на відміну від його ризику, є адитивною величиною. Середня дохідність портфеля (dp) визначається як середньозважена величина дохідності цінних паперів, що входять до його складу.

Заведено розрізняти фактичну та очікувану дохідність. У процесі ретроспективного аналізу фактичні доходи від операцій із цінними паперами визначаються за даними обліку та звітності. Дохідність портфеля цінних паперів за період обчислюють діленням суми фактичних доходів на середню суму вкладень у цінні папери за звітний період. Показники фактичної дохідності можуть бути орієнтиром для визначення доцільності включення тих чи інших цінних паперів до портфеля банку в майбутньому (за умови відносної стабільності ринку)[14].

Очевидно, що аналіз фактичної дохідності портфеля -- процедура досить проста, яка не потребує значних зусиль, а втім і не дає відчутної користі банку. Значно складнішою проблемою як з теоретичного, так і з практичного погляду є аналіз очікуваної дохідності портфеля в процесі прогнозування інвестиційної діяльності банку. Як випливає з формули (2.2.1), для визначення дохідності всього портфеля треба обчислити дохідність кожної окремої групи фінансових інструментів, котрі перебувають у портфелі. Під терміном «група» розуміють «цінні папери емітента однієї емісії та виду в одному портфелі банку» [4]. Група може складатися з одного чи більше паперів з однаковими характеристиками та властивостями.

Очікувану дохідність цінних паперів можна розрахувати різними способами, які запропоновані в економічній літературі та застосовуються в практичній діяльності. Зрозуміло, що якість прогнозу суттєво залежатиме від вибору методики аналізу. Цей аспект має особливо важливе значення у вітчизняній практиці, адже показники очікуваного (оцінного) доходу та розрахункової вартості цінного папера характеризують не лише дохідність портфеля, а й використовуються для оцінки міри зниження вартості цінних паперів, з огляду на яку формується резерв для відшкодування можливих збитків банків. Звертаючись до теоретичних засад інвестиційного аналізу, почнемо з визначення термінології, оскільки в сучасній економічній літературі та нормативних документах іноді вживаються різні терміни стосовно ідентичних понять та економічних категорій.

Ринкова ціна та внутрішня вартість цінних паперів часто не збігаються, адже кожен інвестор має свої міркування щодо внутрішньої вартості цінного папера, покладаючись на суб'єктивні очікування майбутніх доходів та на результати власного аналізу. Під час аналізу співвідношення ринкової ціни та внутрішньої вартості визначається доцільність тих чи інших управлінських рішень щодо конкретного цінного папера. Якщо внутрішня вартість цінного папера, розрахована потенційним інвестором, вища за поточну ринкову ціну, то такий папір вигідно в даний момент придбати, оскільки він недооцінений на ринку. Якщо ж з погляду конкретного учасника ринкова ціна цінного папера вища за його внутрішню вартість, то немає сенсу купувати цей інструмент. Водночас таке співвідношення ціни та вартості вказує на те, що склалася ситуація для вигідного продажу даного цінного папера, якщо він уже є в портфелі інвестора.

Якщо ринкова ціна та внутрішня вартість цінного папера збігаються, то це означає, що проведення операцій спекулятивного характеру (для одержання доходу від різниці між ціною продажу та купівлі) навряд чи доцільне. Крім того, слід зазначити, що показник теоретичної вартості використовується і в тому разі, коли цінний папір не обертається на ринку, а отже, не має ринкової ціни.

У процесі аналізу та бухгалтерського обліку цінних паперів використовуються й інші вартісні показники, які характеризують конкретний цінний папір: номінал (номінальна вартість), собівартість та справедлива вартість. Номінал -- це задекларована вартість цінного папера, зазначена на його бланку. Для боргових цінних паперів номінал показує суму боргу, яку емітент зобов'язується повернути під час погашення, і котра служить базою для нарахування процентів. Номінал пайових паперів (титулів власності) характеризує частку статутного капіталу, яка припадала на одну акцію в момент випуску (в процесі дальшого обігу цей показник зазвичай втрачає своє значення).

Собівартість цінного папера включає ціну придбання, комісійні винагороди, мито, податки, збори, обов'язкові платежі та інші витрати, безпосередньо пов'язані з придбанням цінних паперів [18].

Згідно з МСБО 32 справедлива вартість фінансових інструментів -- це сума, за якою можна обміняти інструмент чи погасити заборгованість в операціях між обізнаними, заінтересованими та незалежними особами [18]. Для цінних паперів, які обертаються на активному ринку, за справедливу вартість береться ринкова ціна з урахуванням витрат трансакції. Для визначення справедливої вартості інших цінних паперів можна користуватися різними методами та аналітичними моделями.

За фундаменталістського підходу внутрішня вартість цінного папера оцінюється за допомогою дисконтування майбутніх надходжень за ним. Для прогнозування цих надходжень аналізують макроекономічні та галузеві чинники, фінансовий стан емітента та моделюють рух ціни цінного папера. В економічній літературі цей напрям досліджень відомий під назвою фундаментального аналізу [14].

Технократичний (або технічний) підхід засновано на аналізі динаміки ринкових цін цінного папера за минулі періоди та обсягів фондових операцій з його купівлі-продажу. Внутрішня вартість визначається через екстраполяцію результатів статистичного аналізу історичних даних щодо варіабельності ринкової ціни цінного папера. Для отримання реалістичних оцінок необхідно сформувати значний за обсягом масив інформації щодо цінової динаміки на ліквідних ринках, де присутня значна кількість учасників, а операції здійснюються регулярно і в значних обсягах . Це практично унеможливлює застосування методів технічного аналізу в сучасній вітчизняній практиці.

2.3 Оперативне управління портфелем цінних паперів

Під оперативним управлінням портфелем цінних паперів розуміють обгрунтування та реалізацію управлінських рішень, що забезпечують підтримання цільової інвестиційної спрямованності сформованного портфеля за параметрами його доходності, ризику та ліквідності [6].

Незалежно від стратегії і тактики управління інвестиційним портфелем при його формуванні мають дотримуватися базові принципи фінансового менеджменту.

По-перше, портфель цінних паперів має відповідати наявним фінансовим ресурсам банку. Вибір інвестиційних інструментів обмежується рамками можливого обсягу фінансування, що не порушує фінансову стійкість.

По-друге, оперативне управління портфелем цінних паперів має виходити з принципу забезпеченості його керованості. Якщо у випадку реальних інвестицій обмежуючим фактором є кадровий потенціал для реалізації інвестиційних проектів, то у випадку вкладення коштів у фінансові інструменти керованість портфеля в основному залежить від можливості відслідковування зміни курсу цінних паперів і оперативного реінвестування наявних грошових коштів у більш дохідні інвестиційні об'єкти.

По-третє, тактичне управління інвестиційним портфелем має здійснюватися з урахування стратегічних цільових орієнтирів інвестиційної політики: ліміту фінансових ресурсів на фінансове інвестування, рівня якості включених в портфель цінних паперів, лімітів цінних паперів за строками погашення.

По-четверте, обґрунтовуючи доцільність фінансових інвестицій, фінансовий менеджер повинен враховувати не лише їх дохідність, а й здатність зворотної трансформації у готові засоби платежу. Для банку однаково невигідно як жертвувати дохідністю заради впевненості у повній ліквідності та платоспроможності, так і намагатися максимізувати прибуток будь-якою ціною, незважаючи на ризик неплатоспроможності. Відповідно до зазначеного принципу забезпечення керованості фінансових інвестицій підприємства можуть використовувати самостійне або трастове (довірче) управління портфелем цінних паперів[15].

Процесс оперативного управління портфелем цінних паперів складається з таких основних етапів:

1. Організація постійного моніторингу умов економічного розвитку країни та кон'юнктури ринку цінних паперів за окремими його сегментами;

2. Оперативна оцінка рівня дохідності, ризику та ліквідності сформованого портфеля цінних паперів;

3. Вибір принципових підходів до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів;

4. Реструктуризація портфеля цінних паперів за основними складовими портфеля;

5. Реструктуризація портфеля за конкретними видами цінних паперів[18].

1. Постійний моніторинг фінансових ринків повинен мати постійний характер через значну мінливість ринку цінних паперів, що може призвести до значних негативних наслідків.

Під час такого моніторингу основна увага приділяється виявленню факторів, що негативно впливають на прибутковість, ліквідність та безризиковість портфеля.

Ризик, який існує через нестабільність економіки та ринків, називається діловим.

Діловий ризик пов'язується з несприятливими явищами в економіці, такими як зниження обсягів виробництва, банкрутства, безробіття тощо. Безперечно, кризовий стан в економіці не може не позначитися на фінансовому стані емітентів, що, в свою чергу, призводить до підвищення кредитного та відсоткового ризику цінних паперів, а також ризику їх ліквідності[12].

Вибираючи цінні папери, які могли б входити до банківського портфеля, менеджмент має враховувати рівень ділового ризику, для зниження якого застосовують метод диверсифікації. Галузева диверсифікація, тобто придбання цінних паперів емітентів, які працюють у різних галузях економіки, дозволяє суттєво знизити діловий ризик не тільки портфеля цінних паперів, а й загальний ризик банку. Обґрунтований вибір цінних паперів компенсує негативні наслідки економічного спаду в одній галузі підйомом в іншій, оскільки навіть за умов зниження ділової активності існують галузі, котрі розвиваються стабільно або навіть зростають.

Географічна диверсифікація полягає в придбанні цінних паперів емітентів, які розміщені в різних економічних регіонах або за межами даної країни. Географічна диверсифікація допомагає мінімізувати діловий ризик, а отже, знизити загальний ризик банку. Метод географічної диверсифікації найкраще реалізується саме у процесі формування портфеля цінних паперів, оскільки не завжди існують можливості його застосування для зниження ризику кредитного портфеля.

Тож у процесі прийняття рішення щодо купівлі чи продажу певних цінних паперів необхідно брати до уваги рівень ділового ризику емітента та його вплив на загальний ризик банківського портфеля цінних паперів і банку в цілому.

2. Постійно використовуючи оперативну оцінку прибутковості,

ризику та ліквідності цінних паперів менеджер банку зможе вчасно прийняти рішення про реструктуризацію портфеля цінних паперів.

З метою зменшення прямих втрат і збільшення поточних доходів від цінних паперів у періоди циклічних змін ставки процента на фінансових ринках потрібно вчасно регулювати розмір і склад інвестиційного портфеля банку.

Реструктуризація передбачає:

1. збереження в портфелі найбільш дохідних і ліквідних паперів;

2. використання отриманих доходів від інвестицій для відшкодування поточних витрат;

3. реінвестування частини чистого прибутку в нові цінні папери і реальні проекти.

3. Вибір підходу до реструктуризації передбачає вибір між пасивним та активним управлінням портфелем цінних паперів. Ці види управління ми розглядали в пункті 1.2 нашої роботи.

4. Така реструктуризація полягає у зміні співвідношення між спекулятивною та консервативною частинами портфеля. При пасивному підході це співвідношення контролюється шляхом встановлення лімітів. Якщо в силу якихось причин вартість спекулятивної частини значно зросла, та частина спекулятивних цінних паперів реалізовується з одночасним придбанням консервативних цінних паперів. При активному підході менеджер, спираючись на прогнози, постійно варіює склад спекулятивної та консервативної частини, намагаючись максимізувати прибуток.

5. При пасивному підході така реструктуризація полягає у диверсифікації в межах окремих видів цінних паперів. При активному підході вона полягає у придбанні недооцінених цінних паперів на ринку.

Великих витрат коштів і праці вимагає такий елемент управління портфелем цінних паперів, як моніторинг: безперервний кропіткий аналіз стану і динаміки ринку цінних паперів і окремих секторів, виявлення ринкових тенденцій і дослідження інвестиційних якостей ринкових інструментів. Моніторинг насамперед спрямований на вибір фінансових інструментів для портфельного інвестування з інвестиційними якостями, що відповідають бажаному типу портфеля цінних паперів. Моніторинг необхідний і за активної, і за пасивної моделі управління портфелем.

Банківські установи найчастіше використовують методи активного управління, що ґрунтуються на маніпулюванні кривою дохідності та операціях «своп» із цінними паперами. У процесі інвестування менеджери банків головним чином орієнтуються на передбачувані зміни відсоткових ставок на фінансовому ринку, щоб використати їх в інтересах портфельного інвестора. Якщо крива дохідності в певний час перебуває на відносно низькому рівні й за прогнозом підвищуватиметься, це, згідно з емпіричними даними, є сигналом стосовно зниження курсів твердовідсоткових цінних паперів, тож потрібно купувати короткотермінові облігації. Із зростанням відсоткових ставок такі твердовідсоткові активи пред'являтимуться до викупу й реінвестування у прибутковіші активи. Для банку це слугуватиме додатковим запасом ліквідності.