Дослідження теорії грошей в роботах українських економістів за період 18-20 ст

42

Зміст

Вступ

1. Еволюція кількісної теорії грошей

2. Еволюція теорії грошей в роботах українських економістів

3. Надати ретроспективний аналіз

4. Значення робіт Туган-Барановського в теорії грошей

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Розбудова в Україні ринкової економіки висунула на передній край економічної науки та практики дослідження і вивчення сутності та механізмів функціонування категорій «гроші» та «кредит». На їх використанні ґрунтується більшість інструментів ринкового господарювання: ціноутворення, розрахунково-платіжні відносини, банківська діяльність, системи економічного стимулювання, комерційний розрахунок, інвестиційна діяльність, оподаткування, фінансовий ринок, страхування тощо. З урахуванням закономірностей функціонування грошей і грошового ринку, банків, банківської системи формується економічна політика держави взагалі і грошово-кредитна політика центрального банку зокрема, здійснюється державне регулювання всіх сфер економічного життя суспільства.

Маржинальна революція дала "нові докази" для поступового відходу від ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо-Мілля. Результатом цього відходу стало неформальне визнання головних функцій грошей, як-от: засіб обігу; міра вартості або одиниця рахунку; засіб збереження, нагромадження або засіб збереження вартості. Як наслідок, відпала потреба в пошуку серед різних функцій грошей провідної або основної функції на шкоду іншим і з'явилася можливість визнати: "Гроші - це те, що гроші роблять. Усе, що виконує функції грошей, і є грошима".

Вагомий внесок у вивчення даного питання зробив український вчений М.І. Туган-Барановський. Він одним із перших усвідомив необхідність розкриття та поглиблення знань у теорії грошей, і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії. Свої погляди він виклав у праці «Паперові гроші та метал», що була опублікована в 1916 р. Він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима, вартість яких буде планомірно підтримуватися державою і з якої виросла сучасна монетаристська теорія, передусім її кейнсіанський напрям. Але на практиці це питання не досить широко розкрито.

1. Еволюція кількісної теорії грошей

Уперше, зробив намагання формалізувати вербальний опис Д. Хьюма щодо взаємозв'язку зростання грошової маси і виробництва, напевно, був І. Фішер (1867-1947). Саме він відродив кількісну теорію грошей, хоча в цілому найбільше він сприяв розширенню використання математики, розвитку економетрики, кількісного аналізу й статистичних методів. Поширити свої ідеї йому дала змогу активна участь в Американському економетричному товаристві та журналі "Економетрика". Помітний вклад І. Фішер вніс і в розробку статистичних індексів, намагаючись, зокрема, вивести "найкращу" формулу для індексів цін Р і кількості Q:

(1.1)

де P₁, Q₁, Po, Qo- індекси цін і кількості v період i=1

Разом з тим використання кореляційного й регресивного аналізу досягнень у сфері статистики, у тому числі й методу розподільних лагів, забезпечили надійний інструментарій кількісного аналізу та визначили напрям подальших досліджень грошового обігу й інфляції, циклу вкладів, взаємозалежності між інфляцією та безробіттям, відомою сьогодні як крива Філліпса, а також зв'язку між динамікою цін і процентом [8, стор. 19].

Окремі праці І. Фішер присвячує спеціально проценту: "Оцінювання і процент" (1896 p.), "Норма процента" (1907 p.), "Теорія процента" (1930 p.), де він пов'язує процент, один із найважливіших інструментів грошової політики, насамперед із психологічним фактором, з "нетерпінням". На думку вченого, його величина залежала від надання переваги сучасним благам, порівняно з майбутніми, що знаходило вираз в "ажіо" - різниці у корисності благ, які належать до різних моментів часу. Не менш важливим фактором впливу на величину процента є й економічна зацікавленість - гранична норма дохідності інвестицій, яка характеризує інвестиційні можливості. Теорія міжчасової максимізації корисності більш детально буде розроблена М. Фрідменом як "гіпотеза постійного" (перманентного) доходу. Для Фрідмена вона стала опорою при розробці положень монетарної політики й аналізу циклів.

Фішеровський міжчасовий підхід виявляється в його аналізі як капіталу, так і поведінки споживачів. Капітал І. Фішер розглядав як дисконтований потік доходів, причому дисконт, або процент, був з'єднувальною ланкою між капіталом як потоком і капіталом як запасом. Таким чином, дисконтування - це спосіб "приведення" майбутнього до сучасного, що, зокрема, дозволяє співвідносити різні інвестиційні проекти.

Міжчасовий підхід у сфері поведінки споживачів виявився в моделі, яка стала попередницею відомої нині як "гіпотеза життєвого циклу", яку розробив Модильяні зі співавторами. Основна ідея моделі полягала в тому, що свідомий вибір споживачем визначає траєкторію споживання на весь період його життя. Проблему споживчого вибору І. Фішер розглядав як проблему «trade-off» між споживанням сьогодні й споживанням у майбутньому. Отже, здійснюючи споживчий вибір, тобто визначаючи як обсяг поточного споживання, так і розмір поточних вкладів, споживачі вирішують оптимізаційне завдання, в якому як майбутнє споживання, так і майбутні доходи підлягають процедурі дисконтування. Ці ідеї будуть використані в більшості емпіричних досліджень, щоб врахувати недосконалість фінансових ринків і обмеження, які накладаються ліквідністю, оскільки ця концепція більш чітко виділяла роль багатства у споживанні, а через багатство - значення процентних ставок.

У низці праць І. Фішер виклав основи теорії грошей: "Купівельна сила грошей: її визначення і відношення до кредиту, процентів і криз" (1911 p.), "100%-ні гроші" (1935 р.) та ін. Його теорія, яка ґрунтувалась на традиціях "американської системи маржиналізму", є модифікованим варіантом кількісної теорії грошей і в певному розумінні попередником сучасного монетаризму. Важливість впливу монетарних факторів на рух цін була підтверджена емпіричними дослідженнями грошового обігу США, аналізом даних про інституціональні та функціональні зміни в банківській сфері й сфері фінансів.

Як і сучасні монетаристи, І. Фішер зосередив увагу на проблемі зміни купівельної спроможності засобів обігу, яку він визначив як величину, зворотну загальному рівню цін. У центрі його уваги знаходився аналіз співвідношення між агрегативним попитом на гроші та їх пропозицією. Питання, пов'язані зі змінами попиту та пропозиції товарів і руху відносних цін, тобто питання, які розглядає теорія загальної рівноваги, він виніс за межі теорії грошей [12, стор. 57]. Це дає підставу стверджувати, що І. Фішер, як і його попередники, прийняв "класичну дихотомію" реального і грошового секторів економіки.

Грошова теорія І. Фішера спирається на відоме рівняння обміну, яке описує зв'язок між обсягом угод, масою законних платежів і засобів обігу, швидкістю обігу останніх і загальним рівнем цін (PQ = MV, де Р - рівень цін; Q - обсяг угод (рівень трансакцій); М - маса грошей в обігу; V - швидкість їх обігу). Таке співвідношення передбачає, що рівень трансакцій Q і швидкість обігу V визначається інституціональною будовою економіки і тому залишаються незмінними протягом достатньо тривалого часу (гіпотези про незмінність швидкості обігу грошей і об'єму трансакцій стосовно пропозиції грошей дотримувався ще Д. Рікардо). Тому збільшення маси грошей призводить до пропорційного зростання рівня цін. Тобто І. Фішер намагався обґрунтувати основне положення кількісної теорії грошей, згідно з яким рівень цін змінюється прямо пропорційно зміні кількості грошей в обігу за умови, що швидкість обігу грошей та обсяг торгівлі залишаються незмінними [4, стор. 278].

У кількісній теорії І. Фішера пропозиція грошей на відміну від Д. Рікардо передбачається екзогенною. Нагадаємо, що Д. Рікардо вважає пропозицію грошей екзогенною, яка визначає кількість праці, необхідну для здобуття і наповнення на ринку відповідною кількістю золота й срібла.

І. Фішер, як і його попередники, у представленій рівності під масою грошей розумів "товарні" гроші, тобто металеві монети і банкноти. Виходячи з цього, розвинемо його ідеї шляхом можливого використання "банківських" грошей, які є депозитними чеками. Тоді рівняння І. Фішера набуде такого вигляду:

MV+M¹V¹=PQ (1.2)

де Vі - швидкість обігу банківських грошей, М1 - загальний запас банківських грошей.

Слід зазначити, що він враховував наявність в обігу і кредитних грошей, удосконалюючи своє рівняння до відміченого1 , але у його роботі воно не було вихідним. У праці І. Фішер використовує його для визначення факторів, які впливають на рівень цін Р, доводячи, що швидкість грошового обігу (V) і кількість товарів (Q) не залежать від кількості грошей в обсязі (М) та рівня цін (Р).

Дослідник вважав більш раціональним ввести і використовувати замість М1 - об'єм банківських депозитів - інший фактор - С - відношення цього об'єму до "товарних цін".

Якщо взяти його основне рівняння, то еластичність трансакційного попиту на гроші за об'ємом трансакцій дорівнює одиниці. У міру розвитку теорії трансакційного попиту це співвідношення буде уточнюватися. Але варто зазначити, що ці ідеї дали поштовх для розгляду можливості поєднання мотиву збереження грошей для купівлі товару з мотивом отримання доходу від цих грошей шляхом перетворення відповідних касових залишків у "безпечний" актив, який приносить дохід. Цю ідею оптимізації доходу від трансакційного касового залишку вперше запропонував у працях У. Баумоль, а пізніше удосконалив Дж. Тоббін [7, стор. 131], що не перестає бути центром уваги і сучасної економічної літератури. Зокрема, М. Міллер, X. де-Анджел, Р. Масюліс, Дж. Уорнер та ін. вказують на те, що чим вище ставка процента і менші трансакційні витрати, тим частіше відбувається обмін грошей на облігації (або розміщення їх на депозитний рахунок, який приносить дохід.

Теоретики кембриджської школи запропонували наступне монетарне рівняння, яке пов'язувало попит на реальні грошові залишки з проаналізованими величинами

M=ky, або m=kPq, (1.3)

де m - індивідуальний попит на касові залишки; у - дохід індивіда: k - відношення номінальних грошових залишків до номінального доходу, при 0 < к < І (кембриджська константа); q - обсяг здійснюваних ним угод.

Величина к залежала в першу чергу від альтернативної вартості грошей (зокрема, від ставки процента), а також від структури виробництва, стану ділової і соціальної активності, частоти і регулярності платежів тощо. Після процедури агрегування:

M=kPQ, або M=kY¹¹¹ (1.4)

Зазначимо, що у цьому рівнянні величина Y є об'ємом трансакцій, де "вичищені" всі ті угоди, які не добавляють нової вартості, тоді як у трансакціях Q (рівняння Фішера) враховуються абсолютно всі угоди, включаючи такі, як купівлі-продажі, земля, акції тощо. Відносно коефіцієнта к, то він формально рівний величині зворотної швидкості V (рівняння Фішера), але на відміну від неї не обов'язково залишається стабільним упродовж досить тривалого періоду.

Рівняння Фішера і кембриджське рівняння з формальної математичної точки зору еквівалентні, оскільки показник k визначається так: k = 1 /V. Різниця полягає в інтерпретації цих рівнянь, у позиції, з якої розглядається грошовий обіг. І. Фішер зробив важливий крок у бік статистичного "наповнення" грошової теорії. Він пов'язував стабільність швидкості обігу грошей із незмінністю інституціональних чинників обігу, а "кембриджська школа" - із психологією учасників господарського обороту. Однак за обох підходів висновок один і той же: зміна кількості грошей в обігу є причиною, а не наслідком зміни цін [20, стор. 131].

Якщо повернутися до рівняння І. Фішера, то слід відзначити, що у ньому відображає всі угоди, в яких беруть участь законні платіжні засоби, що означає врахування не тільки кінцевих, а й проміжних угод. Простим додаванням усіх індивідуальних угод, що здійснюються з кожним товаром упродовж року, отриманий у рівнянні агрегат Фішера PQ. Маса платіжних засобів у Фішера, на відміну від традиційної кількісної теорії, включає як готівкові кошти - М, так і чекові депозити - Mj. "Товарний обіг (Q) буде стимулюватися будь-яким полегшенням позик. Це спостерігається завжди протягом періоду підвищення цін". Таким чином, він відобразив у теорії реальний історичний факт підвищення ролі банків в обслуговуванні процесу обміну. У певному розумінні І. Фішер почав процес "де абсолютизації" грошей як унікального фінансового активу, відкрив дорогу портфельному підходу, хоча сам цей підхід не розвивав. По суті, він перший розширив статистичний зміст грошової маси за рахунок включення в неї грошових субститутів. Виходячи із сьогодення, це строкові й ощадні депозити в банках та інших фінансових інститутах, деякі види державних цінних паперів тощо, які в грошовому аналізі знаходять відображення в грошових агрегатах M_l, M₂, М_З і т.д.

Враховуючи наявність в обігу і кредитних грошей (двох грошових агрегатів), І. Фішер у вдосконаленому рівнянні аналізує дві різні швидкості обігу: V і V|, які передбачались стійкими відносно інших змінних рівняння та незалежними одна від іншої. Основними його аргументами у введенні цих величин було те, що співвідношення між депозитами та готівковими коштами визначено звичками людей, інституціональними характеристиками системи, що склалася, наприклад, частотою виплати зарплати, що встановлена практикою оплати рахунків, рівнем вертикальної інтеграції фірм і т. ін., а також банківським законодавством, яке визначає резервні забезпечення, і тому це співвідношення може вважатися незмінним". Разом з тим він не розглядав можливість того, що деякі ліквідні активи певною мірою виконуватимуть функції грошей, а отже, процентна ставка впливатиме на величину попиту на гроші.

Викладене вище дає підставу стверджувати про переконання І. Фішера в тому, що і для випадку депозитів висновок кількісної теорії є чинним. Пізніше з часом він зробив важливе уточнення: висновок кількісної теорії справедливий у так званих нормальних умовах, тобто поза перехідними періодами, визначаючи таким чином обмеженість можливостей кількісної теорії як універсальної макромоделі, насамперед у короткий період.

Частково ця неповна кількісна теорія була компенсована його теорією процента, у центрі якої знаходиться відоме рівняння інфляції Фішера:

I = r + p (1.5)

де і - номінальний (ринковий, грошовий) процент; г - реальний процент; р - темп росту цін або показник інфляції [14, стор. 95].

Подане рівняння можна трактувати як визначення. Відповідно до нього реальний процент визначається як різниця між спостережним ринковим процентом і темпом інфляції. Каузальний зв'язок для рівноважної ситуації показує, що у стаціонарних умовах або в довгостроковому періоді номінальний процент повністю адаптується до змін цін. Стосовно рівноваги фінансового ринку, то при розгляді процесу в нестаціонарному стані, коли очікуваний ріст цін співпадає з фактичним, у рівнянні має бути присутня змінна, яка відображає не фактичний, а очікуваний рівень цін. Наявність цих двох не спостережних змінних вимагає введення додаткових припущень, наприклад, припущення про формування інфляційних очікувань. За потреби значного проміжку часу для адаптації можливий вплив інфляції на реальну процентну ставку. "Саме процентна ставка - це механізм, який відновлює стан рівноваги ринку після, говорячи сучасною мовою "цінового шоку", - відмічають нинішні дослідники"". Але в такому разі виникає питання про реальні змінні системи, насамперед обсяг виробництва й зайнятості, причому цей підхід дозволяє аналізувати стан не тільки інфляції, але й дефляції, надзвичайно важливої для періоду 30-х pp. XX ст., а також трансформаційного періоду сучасності.

Цей висновок надзвичайно важливий із точки зору з'ясування неефективності деяких монетарних мір у неринковій економіці. Прикладом може бути Україна в період перехідної економіки, коли в умовах високої інфляції, обмеженої грошово-кредитної політики і неплатоспроможності багатьох підприємств механізм регулювальної дії процентної ставки не працював. Основними причинами цього була відсутність вільного руху грошей, високі процентні ставки, які паралізували кредит, тому кредитні ресурси не стали основним фінансовим ресурсом суб'єктів господарювання.

Адаптація системи до зміни цін, на думку І. Фішера, потребує достатньо тривалого часу і відбувається нерівномірно в тому розумінні, що деякі ціни змінюються швидше, порівняно з іншими. Аналіз цієї обставини наштовхнув дослідника на припущення про зміни реальної ставки: в умовах неповної антицінової інфляції вона може виявитися менш рівноважною, оскільки номінальна ставка не встигає повністю відреагувати на зміни цін (Фішер пов'язував це з різною реакцією кредиторів і позичальників), а в умовах дефляції - більше, включаючи виробника і споживача. Звідси зрозуміло, що зниження цін внаслідок ефекту реальних касових залишків дестабілізує економіку через зв'язок між реальною процентною ставкою й динамікою цін і веде до зростання бартерної економіки. "Об'єм торгівлі зменшується тому, що:

1) ініціатори торгівлі (підприємці-позичальники) збентежені й втратили зацікавленість;

2) інерція зниження цін може бути подолана тільки скороченням витрат;

3) торгівля на гроші, яка тільки одна й представлена Q, поступається місцем обміну... До тих пір, поки існує "грошовий голод", немає іншого шляху здійснення угод, окрім часткової заміни грошових угод обміном " [13, стор. 157].

Це пояснює зростання бартерної економіки України в період її демонетизації.

На відміну від своїх попередників, І. Фішер визнавав можливість впливу грошей (через процентну ставу) на реальні змінні моделі, що вказує на фактичне припущення ним існування залежності типу кривої Філліпса. Це дає підставу стверджувати, що він відкривав дорогу аналізу ролі грошей в умовах не рівноваги. Водночас у пізніших працях дослідник не просунувся далеко цим шляхом, оскільки головне завдання вбачав у переконанні читача у необхідності стабільності темпів росту грошової маси. Однак до цього висновку він, імовірно, дійшов би і в результаті аналізу не рівноважного процесу, як це зробили сучасні монетаристи.

Пропозиція дотримуватися правила "компенсованого долара", висловлена в "Купівельній силі грошей" [9, стор. 352], і пропозиція так званих 100%-них грошей, викладена у праці з відповідною назвою, були практичним наслідком грошової теорії Фішера, спрямованої на вирішення проблеми стабілізації купівельної спроможності грошей або загального рівня цін. Зміст першої пропозиції - в умовах золотого стандарту стабільності купівельної спроможності грошей можна досягти, якщо уряд коригуватиме ціну золота у зворотній пропорції до змін.! загального рівня товарних цін. І. Фішер бажав поширити це правило на світове господарство: зміна цін золота в національних валютах має відбуватися погоджено у всіх країнах, які зв'язані системою фінансових курсів, і відображати співвідношення між змінами національного та світового індексу цін"9. Ця ідея ніби правило, якого політики мали завжди дотримуватися, не спокушаючись відмовитися від нього заради виправлення поточної ситуації. Ідея компенсованого долара певною мірою співзвучна з рекомендаціями монетаристів і представників неокласики, які відстоювали необхідність дотримання "грошового правила", а не політики точної надбудови. Друга ідея 100%-них грошей полягає в 100%-ному резервному забезпеченні чекових депозитів. Вона знову стала популярною у 80-і роки XX ст. внаслідок загострення проблеми надійності банків та інших фінансових інститутів в умовах швидкого збільшення різноманітності платіжних засобів і пов'язаного з цим зростання нестабільності грошової системи.

Набагато випередивши теоретичні й практичні ідеї, а також методи аналізу, які набули поширення в майбутньому, І. Фішер однак не виробив цілісної моделі грошової економіки. Це зроблять сучасні монетаристи, використавши його ідеї [20, стор. 159].

У теорії грошей неокласики (А. Маршалл, А. Пігу та ін.) використовують мікроекономічний підхід, який виражається у врахуванні мотивів поведінки господарських суб'єктів, зокрема, їх намагання зберігати активи у ліквідній, тобто в грошовій формі.

Неокласичний варіант (кембриджський) кількісної теорії був взятий за основу Дж. Кейнсом для створення теорії ліквідності. Подаючи новий варіант рівняння, Кейнс фактично розподілив попит на гроші на дві частини: 1)гроші, які необхідні для трансакцій; 2) гроші, які люди зберігають, виходячи зі спекулятивного мотиву або мотиву обережності.

Дж. Кейнс у ранній праці "Трактат про грошову реформу", запропонував його новий варіант:

M = P ( K + rK? ) (1.6)

де М - грошова маса; Р - ціна одиниці споживання; К і К' - еквіваленти кількості одиниць споживання, які люди прагнуть зберігати у грошовій формі; г - норма обов'язкових банківських резервів.

Неокласичний напрям кількісної теорії грошей ідеалізував вільний ринок і невтручання держави в економіку. Неокласики розглядали гроші не як активний фактор відтворювального процесу, а головним чином як засіб обігу. Свій погляд на гроші Кейнс пов'язав із моделлю доходів-витрат, методологічною умовою якої є його "основний психологічний закон". Він полягає в тому, що "зі зростанням доходу рівень споживання хоч і підвищується, але не тією самою мірою".

Гранична схильність до споживання у вигляді наступної формули:

MPC = (1.7)

де МРС - гранична схильність до споживання, яка показує, як змінюється споживання при збільшенні (зменшенні) наявного особистого доходу на одну грошову одиницю (долар, гривню і т.д.); ДС - приріст споживання; ДY - приріст доходу.

Гранична схильність споживання змінюється в межах 0 < МРС < 1. Із зростанням доходу гранична схильність до споживання знижується.

До головних об'єктивних факторів схильності до споживання Дж. Кейнс відносив такі чотири: по-перше, рівень споживання залежить від величини номінального та реального доходу (зміни у різниці між доходами та чистими доходами); по-друге, значною мірою, на думку Кейнса, він залежить від зміни норми дисконту, тобто пропорції обміну теперішніх благ на майбутні; по-третє, зміна у податковій політиці; і по-четверте, це - зміни передбачуваного співвідношення між поточним та майбутнім рівнями доходу. А до суб'єктивних факторів включав "психологічні особливості людського характеру, а також ті суспільні звички та інституції, які, хоч і не є незмінними, все ж навряд чи підлягають суттєвим змінам".

У кейнсіанських моделях ціни постійні, вони виражають об'єм реального продажу. Споживчий попит (С) збільшується разом із зростанням національного доходу (Y). Сукупний попит включає споживання та інвестиції (І). Попит на інвестиції (І) складає другу частину національного доходу і залишається постійним, незалежно від зростання національного доходу Y. Сукупний попит являє собою С +1 (С - попит на споживчі товари, І - попит на інвестиційні товари) і зростає із зростанням Y, але тільки в частині С, а попит на інвестиційні товари залишається постійним.

Регулювання економіки Дж. Кейнс пов'язує з попитом і пропозицією грошей.

Функцію інвестицій він пов'язує з граничною ефективністю капіталу - нормою процента, яка зрівнює витрати, пов'язані з інвестиціями, та очікувану на них виручку. "Будь-яке послаблення схильності до споживання, яке, як можна гадати, перетвориться на постійну звичку, має призводити не тільки до скорочення попиту на споживчі товари, але й до скорочення попиту на капітал" [15, стор. 87]. Отже, І = Г (і), причому Г(і)<0. Це означає, що чим вища норма процента (іі), тим менший рівень інвестицій (І₁). І навпаки, зниження норми процента (з і₁ до і₂) створює сприятливі умови для розширення інвестиційної діяльності (з і₁ до 1₂).

Об'єм інвестицій залежить від функцій вкладів, який показує, що з ростом доходу намагання до збереження збільшується. "З ростом реального доходу, як правило, вищою виявляється частка тієї частини доходу, яка спрямовується на заощадження". При збільшенні доходу з Y₁ до Y₂ вклади зростають з S₁ до S₂ Для того щоб на ринку товарів була рівновага, необхідно, щоб вклади дорівнювали інвестиціям: S = 1. Товарний і грошовий ринки мають зв'язок. Дж. Кейнс пропозицію грошей (Md) розглядає як певну величину, повністю поділяючи в цьому питанні погляди неокласиків. Новий у його теорії - аналіз попиту на гроші.

Сукупний попит на гроші (Ма) визначається за формулою:

(1.12)

де M_di - трансакційний попит (попит на гроші для угод, купівлі товарів, послуг, тобто як па засоби обігу); М& - спекулятивний попит (попит на спекулятивні операції, які зв'язані і купівлею-продажем цінних паперів, тобто попит на гроші як засіб збереження вартості); Y - національний дохід; і - норма процента; L₁ L₂ - функції ліквідності.

MJ2 знаходиться під визначальним впливом норми процента, оскільки курс акцій прямо пропорційний дивіденду й обернено пропорційний позичковому проценту.

Таким чином, кейнсіанці розробили і запропонували для регулювання економікою держави грошову кредитну політику, головна мета проведення якої - боротьба або з безробіттям, або з інфляцією. Безробіття вони розглядають як наслідок спаду виробництва, а для пожвавлення виробництва і ліквідації безробіття пропонують проводити політику "дешевих грошей". Політика "дорогих грошей", на їхню думку, має служити засобом подолання інфляції в країні.

Якщо говорити про практичність грошово-кредитної політики кейнсіанців, то вона має як переваги, так і недоліки. Якщо вона й відіграла позитивну роль у боротьбі з безробіттям у США та інших країнах, однак протистояти інфляції не змогла, тому що при розробці теорії Кейнса центральним питанням було безробіття, а потім головною стала проблема інфляції при одночасному зниженні виробництва, яка отримала назву стагфляції [7, стор. 16].

Не заперечуючи зміни швидкості обігу грошей, монетаристи вважали, що такі зміни - результат тривалого розвитку. У певний момент часу швидкість обігу грошей стабільна, її зміна здійснюється постійно і передбачено.

Гроші, на думку монетаристів, - вирішальний фактор розвитку виробництва. Тому державне регулювання грошово-кредитної сфери може провокувати економічну кризу. Політику регулювання ставки процента монетаристи вважають помилковою і внутрішньо суперечливою. Тому головним об'єктом регулювання з боку ЦБ має бути не ставка процента, а темпи зростання пропозиції грошей. Потрібно знизити темпи приросту грошової маси до рівня зростання національного доходу (3-5%). Причому, такі темпи рекомендуються монетаристами незалежно від поточного стану економічної кон'юнктури, оскільки, на їхню думку, вплив прийнятих господарських рішень значно запізнюється, викривляючи їх первинну мету.

Отже, ми розглянули еволюцію поглядів кількісної теорії грошей. У кожній із них власний підхід до вирішення питань попиту і пропозиції грошей та регулювання економіки з використанням грошово-кредитних механізмів, своя справедливість, але вони суперечливі, що свідчить про недосконалість істини або усіх таємниць функціонування грошових відносин у суспільстві [16, стор. 212].

На наш погляд, усі теорії перенасичені математикою (економетрією) й упускають значні аспекти економіки. У них немає тих макроекономічних зв'язків, які формують за допомогою грошей багатство держави - прибуток суспільства. У цих концепціях не згадується про існування об'єктивних пропорцій у макроекономіці при будь-якій суспільно-економічній формації, що має бути покладено в основу регулювання економіки з використанням грошово-кредитних фінансових механізмів.

Спробуємо проаналізувати описані вище теорії через призму цих пропорцій (припущення ведуться в рамках одного кругообігу грошей у макроекономіці від першої до останньої галузі):

Кількість грошей в обігу (готівкових і безготівкових) залежить від послідовності (напряму) здійснення розрахунків: від першої галузі до останньої за ходом кругообігу товарів у макроекономіці або від населення (споживачів товарів останньої галузі) до першої галузі проти ходу руху товарів. У першому випадку Г (максимальна потреба) = ВСП, у другому випадку Г (мінімальна потреба) = Т (споживчі товари) = НД. Максимальна потреба означає, що сума грошових одиниць (гривні, долари, євро і т.д.) у державі мають рівнятися сумі цін товарів, вироблених у суспільстві за один кругообіг засобів від першої (сировинної) галузі до останньої (виробництво і продаж товарів населенню) [16, стор. 216].

Мінімальна потреба означає, що грошей достатньо мати в сумі вартості споживчих товарів (останньої галузі), які продаються населенню. Вона рівняється сумі НД. Це, на наш погляд, більш вигідна для суспільства ситуація, тому що для проміжних розрахунків тимчасово буде використовуватися кредит.

Величину попиту на гроші визначають суми максимальної чи мінімальної потреби грошей. Таким чином, на відміну від кількісної теорії грошей, не ціни товарів залежать від кількості грошей, а навпаки, кількість грошей залежить від суми цін товарів, вироблених у суспільстві. Сума цін товарів визначається державною політикою, незалежно від прямого втручання ціноутворення через первинно встановлену кількість грошей в обігу і наступний контроль за їх випуском у державі. Звідси попит на гроші - це сума цін товарів, а пропозиція грошей - це кількість грошових одиниць, які випускає в обіг ЦБ. Безумовно, для нормальної економіки пропозиція маг відповідати попиту.

Цю рівність для визначення кількості грошей в обігу використовують деякою мірою меркантилісти і представники кількісної теорії грошей, хоча у них мова йде не про вартість суспільного сукупного продукту або споживчих товарів і НД, а взагалі про суму товарних цін (PQ). При цьому пропозицію грошей вони розглядають як раніше дану величину і, відповідно, збільшуються гроші - збільшуються ціни на товари, зменшуються - ціна на товари знижуються. Такий стан для паперових грошей цілком природний, але для золота і дорогоцінних металів не зовсім підходить, оскільки вони, як гроші, можуть виконувати і функцію скарбниць, і вилучені з товарно-грошового обігу.

У суспільстві прибуток (П) означає реальне збільшення багатства держави AT (приріст товарів для кінцевих споживачів - населення). На суму цього приросту порівняно з минулим періодом, і приросту національного доходу ДНД друкуються нові гроші (здійснюється емісія грошей), які надходять у дохід державного бюджету і через витратну частину його потрапляють до населення невиробничої сфери, утворюючи його грошові доходи. Невиробнича сфера ці гроші використовує на купівлю ДT, і вони потрапляють у виробничу сферу, утворюючи П (прибуток) галузей економіки для розширеного виробництва у наступному кругообігу. У кінцевому підсумку емісійні гроші ДГ у кінці кругообігу перетворюються у нові вклади (інвестиції І). Звідси можна записати:

Д НД = ДТ = ДГ = П = І

Це означає, що в кінцевому підсумку ДГ використовується для інвестицій (І). Таким чином, не потрібно шукати на стороні (тим більше за кордоном) ніяких додаткових засобів для інвестицій, а розвивати нормально свою економіку, на приріст товарів (ДT) друкувати нові гроші і пускати їх потім для розширення виробництва.

У цій моделі немає місця "основному психологічному закону" Кейнса, який полягає в тому, що люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання з ростом доходів, але в такій же мірі, у якій зростає дохід. Весь грошовий дохід, за Кейнсом, знаходиться у населення (незалежно від сфери діяльності). Населення ці гроші розподіляє на споживання (С) і вклади (S). Останні використовуються для інвестицій (І), тому в нього S = І. Сукупний доход населення (Y = С + S) у нашій схемі є національним доходом (НД). С (споживання) - заробітна плата у виробничій сфері, a S - чистий дохід для нагромадження - прибуток у державі. Це цілком природно, оскільки в будь-якому суспільстві невикористана непродуктивно частина НД - це прибуток держави або нагромадження. Прибуток у нашій схемі формується за рахунок додатково надрукованих грошей, які надходять через доходи і витрати бюджету, доходи і витрати населення невиробничої сфери, утворюючи прибуток у державі і, насамкінець, інвестиції.

На думку сучасних дослідників [8, стор. 62], що, власне, підтримує й автор, необґрунтованим є теоретичне твердження, що V у формулі І. Фішера є "швидкістю обігу" в економіці грошового агрегату М, якщо Q - це сукупність товарів і послуг, які беруть участь в обігу, а Р - рівень цін. По-перше, у реальній сучасній економіці один і той же товар може брати участь в угодах купівлі-продажу декілька разів (наприклад, за схемою: крупно оптова - дрібнооптова - роздрібна торгівля). По-друге, крім обігу товарів і послуг, гроші задіяні у процесі продажу нерухомості, акціях підприємств та інших цінних паперах. По-третє, особливо в сучасний період у процесі товарно-грошового обігу бере участь не тільки національна валюта (в Україні доларизація обігу до 40%).

З огляду на цю обставину, у пізніх працях М. Фрідмен відходить від "спрощеного монетаризму" формули І. Фішера і розкриває V просто як деяку величину, яка зворотна функції попиту на гроші і залежна від деяких змінних. Замість загальної вартості товарів PQ виражає при цьому сукупний дохід у такому вигляді (як справедливо відмічав сам М. Фрідмен), і рівняння обміну не викликає заперечень, але з нього і не видно ніякого прямого зв'язку між рівнем цін та об'ємом грошової маси, оскільки об'єм грошової маси залежить від попиту на гроші, отже, М незмінно буде зростати зі зростанням Y [17, стор. 89].

У реальній економіці продавець і виробник знаходиться не в однакових умовах. Якщо перший може дозволити собі зниження ціни на товари, інколи навіть нижче їх собівартості, розраховуючи покрити збитки за рахунок прибутку від інших товарів, то виробник, за відсутності значних складських запасів, скоріше за все призупинить виробництво товарів із низькою рентабельністю. Таким чином, резерви зниження цін виробників надто обмежені. Цю обставину розумів ще А. Сміт, який вважав, що існує "природна" ціна товарів. Тому ціну він вважав своєрідним центром, навколо якого "постійно обертаються ціни на всі товари".

При незмінній грошовій масі, на думку М. Фрідмена, підвищення цін на одні товари має повністю компенсувати зниженням цін на інші. Це більш реально щодо моделі економіки, де всі товари зберігаються на складах торгової системи, а всі гроші - у кишенях населення, а не для ринкової економіки. Таким чином, подане М. Фрідменом рівняння адекватно описує тільки систему, де основну роль у ціноутворенні відіграють запаси готової продукції у торгівлі, а кредит використовується лише для торговельних операцій. Проте сучасна ринкова економіка початку XX ст. розвивається за принципом гнучкості виробництва і скорочення складських запасів, тому мотиви для застосування кількісної теорії ціноутворення поступово зникають.

Отже, виходячи у вищевикладеного, можна зробити висновок: якщо грошова влада формує кредитні механізми зміни грошової маси, які достатньо гнучко реагують на фактичний попит на гроші, то загальний об'єм грошової маси ніяк не вплине на інфляцію. У зв'язку з цим політика таргетування загального об'єму грошової маси контрпродуктивна [10, стор. 325].

Таким чином, у кейнсіанській теорії грошей зовсім не зачіпаються об'єктивно існуючі пропорції в макроекономіці, і для регулювання економіки пропонують не дотримання необхідних рівностей, а політику дорогих та дешевих грошей. Сукупний попит на гроші визначають потреби в грошах для обігу товарів і для спекулятивних цілей (купівлі, продажу цінних паперів). У нашій схемі поділ грошей за цільовим призначенням не проводиться.

У монетаристів потреба в додаткових грошах визначається через приріст ВНП (по-нашому, національного доходу), що взагалі правильно. Проте ВНП у них вище національного доходу на величину амортизації основного капіталу. У західних країнах до складу ВНП входять оплата праці, амортизація, прибуток. Тому ми пропонуємо монетаристам використовувати не ВНП, а ЧНП (чистий національний продукт, тобто ВНП без амортизації основного капіталу).

Досить чітко проведено розмежування між абстрактною теорією і монетаристською теорією грошей у фундаментальній праці Е. Долана, К. Кемпбелла та Р. Кемпбелла «Гроші, банківська справа та грошово-кредитна політика», в якій абстрактному аналізу природи грошей присвячено перший розділ, а прикладному аналізу -- 14--19 розділи в частині IV, що названа «Монетаристська модель: теорія і практика». Тобто ці два підходи розірвані значним обсягом книги та істотно різняться обсягами викладу. Саму сутність монетаристської теорії автори визначили як розділ економічної теорії, в якому вивчається «вплив грошей та певної грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому» [9, стор. 238].

Монетаристська теорія не тільки посідає ключове місце в науковій думці про гроші та грошові відносини, а й справляє помітний вплив на розвиток усієї економічної теорії. Жодне з наукових чи навчальних видань ХХ ст. з економічної теорії, макроекономіки тощо не обійшлося без аналізу впливу на економіку грошових факторів -- попиту та пропозиції грошей, процента, фінансового ринку та ін. Вона також створює наукову та методологічну базу грошово-кредитної політики держав з розвинутими ринковими економіками. Сьогодні жодний уряд західних країн не розпочне реалізацію своєї економічної політики, поки чітко не визначиться, на яких монетаристських рекомендаціях він буде її будувати.

Класична кількісна теорія грошей сформувалася ще в ХVI--ХVII ст. і послужила методологічною основою всього подальшого розвитку монетаристської теорії, включаючи і сучасні її напрями. Основні її принципи (постулати) протягом багатовікового розвитку економічної думки лише зазнавали деяких уточнень, доповнень, поглиблень, залишаючись в основі своїй незмінними. Вони легко проглядаються і в найскладніших сучасних монетаристських концепціях. А це дає підстави стверджувати, що й сучасна монетаристська теорія по суті своїй є кількісною.

Назву кількісної ця теорія дістала тому, що її основоположники пояснювали вплив грошей на економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси грошей в обороті. Визначальною ознакою кількісної теорії є положення про те, що рівень товарних цін і вартість грошей визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх в обороті, тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Впливаючи на ціни товарів і послуг, кількість грошей впливає і на всі інші економічні процеси: зростання номінального обсягу ВВП, національного доходу, платоспроможного попиту та ін. [9, стор. 252]

Кількісна теорія грошей зародилася в ХVI ст. У цей час в Європі відбувалося прискорене зростання загального рівня цін, відоме в економічній історії як революція цін, унаслідок якої середній рівень цін за період 1500--1600 рр. зріс приблизно в 3--5 разів. Виникла необхідність з'ясувати причини цього досить тривожного явища. Найбільш очевидною, такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося помітне збільшення припливу в Європу золота і срібла з Америки після відкриття цього континенту в ХVI ст. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість грошей, а отже й товарні ціни, залежать від їх кількості в обороті. При цьому мова йшла про повноцінні гроші -- золото й срібло, що відкривало шлях для перегляду широко визнаного положення про те, що гроші вступають в оборот із внут-рішньою, заздалегідь сформованою вартістю.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький економіст Ж. Боден. У своєму трактаті «Відповідь на парадокси де Мальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною серед них є збільшення кількості золота й срібла. Інші економісти ХVI--ХVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні, Д. Локк), розробляючи цю ідею Ж. Бодена, пос-тупово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії, що обмежувався двома їх висхідними постулатами: причиною зростання цін є зростання маси грошей в обороті, а міра зростання цін визначається мірою зростання маси грошей. Перше з цих положень дістало в літературі назву постулата причинності, а друге -- постулата пропорційності.

Важливий внесок у кількісну теорію зробив англійський економіст Дж. Локк. Він вважав, що вирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у даному разі золота й срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж. Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли його прибічникам твердження, що нагромадження золота й срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їхню думку, справжнє багатство нації пов'язане не з мертвими запасами золота й срібла, а зі створенням мануфактур, використанням у них живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму, металістичної концепції грошей, згідно з якою золото та срібло вже за природою своєю є грошима.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найчіткіше сформулював та поглибив англійський економіст Д. Юм. У нарисі «Про гроші» (1752) він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм «постулатом однорідності» Д. Юм дав поштовх до формування концепцій «нейтральності грошей» у ринковій економіці та екзогенного, нав'язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу, які ввійшли до арсеналу сутнісних ідей монетаристської теорії взагалі.

Своїм дослідженням кількісної теорії Д. Юм зробив важливий внесок також у розвиток наукового уявлення про вартість грошей. Він висунув і обґрунтував ідею про представницький характер вартості грошей, згідно з якою:

­ гроші вступають в обіг без власної вартості, а набувають її в обігу внаслідок обміну певної маси грошей на певну масу товарів;

­ сформована в обігу вартість грошей визначається вартістю товарів, що реалізовані, і є суто умовною, а величина її залежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим менша маса товарної вартості буде припадати на одну грошову одиницю.

Тут Д. Юм, по суті, примкнув до номіналістичної теорії грошей, надав їй більшої реальності, чим зміцнив теоретичну базу подальшого розвитку кількісної теорії. Адже сучасні представники всіх напрямів цієї теорії у своїх дослідженнях грошового механізму виходять з номінальної вартості грошей, сформованої на представницьких засадах [7, стор. 125].

Роль кількісного фактора в його класичному трактуванні визнавали не тільки представники номіналістичної теорії, а й багато з тих дослідників, які стояли на позиціях трудової теорії вартості. Зокрема, класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо, які заклали основи трудової теорії вартості і зробили значний внесок в обґрунтування об'єктивної, товарної природи грошей, разом з тим, як і послідовний кількісних Д. Юм, бачили в грошах лише технічного посередника в обміні товарів, лише зручний засіб товарного обігу, недооцінюючи такі важливі їх функції, як міра вартості та засіб нагромадження вартості. Тому цілком логічно, що вони не відкидали й постулатів кількісної теорії грошей.

Так, Д. Рікардо стверджував, що якби в будь-якій із країн було відкрите золоте родовище, то її засоби обігу знизилися б у своїй вартості. Це відбулося б через те, що в обороті збільшилася б кількість дорогоцінного металу. Якби замість відкриття родовища золота в країні був заснований банк, подібний Англійському, то випуск ним великої кількості банкнот призвів би до того самого результату, що й відкриття золотого родовища. З позицій кількісної теорії Д. Рікардо пояснював і сам механізм ціноутворення: в обороті маса товарів просто стикається з масою грошей, внаслідок чого встановлюються ціни. Якщо в обіг надійшло грошей більше, то ціни будуть вищими, якщо менше -- нижчими.

Певну роль кількісний фактор відігравав і в теорії грошей К. Маркса. Він однозначно визнавав залежність товарних цін від кількості грошей при неповноцінних паперових грошах. Що стосується повноцінних грошей, то К.Маркс вважав, що в обороті їх може бути лише певна, об'єктивно зумовлена кількість. Якщо в обороті з'являються зайві гроші, то вони автоматично вилучаються в скарби, а якщо виникає дефіцит грошей, то маса їх поповнюється за рахунок скарбів, а ціни залишаються незмінними.

Визнання «нейтральності грошей» та екзогенності кількісного фактора створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії [20, стор. 258], і вона до кінця ХІХ ст. «кружляла» в колі своїх класичних постулатів:

­ причинності, згідно з яким зміна цін визначається зміною кількості грошей;

­ пропорційності, відповідно до якого ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей в обігу;

­ однорідності, за яким у разі зміни кількості грошей у такій самій пропорції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним.

Відстоюючи ці постулати, представники кількісної теорії тривалий час (до початку ХХ ст.) не виявляли інтересу до розкриття глибинного механізму впливу грошей на ціни, а через них -- на економіку взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційної зміни цін у разі зміни кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесу і залишаючись у вузькому колі механічного зв'язку товарних цін і грошової маси. Питання про передатний механізм впливу грошей на економіку ще не ставилося взагалі. Але якби воно було поставлене, то на базі відповідних накопичених знань його можна було б виразити лише поверховою залежністю:

, де М -- сума грошей, а Р -- рівень ринкових цін.

Отже, вплив грошей на економіку обмежувався сферою обміну (зміною цін), а про більш глибоке його проникнення в реальну економіку питання не ставилося.

Певний застій у розвитку кількісної теорії протягом другої половини ХVІІІ--XIX ст. спровокували спроби ревізувати основ-ні її принципи.

Цьому сприяли також об'єктивні процеси, що відбувалися в грошовій сфері: зміцнення позицій золота як грошового товару, перехід до золотого монометалізму, посилення вимог капіталістичного ринку до стабільності грошей тощо. Рішучу спробу спростувати кількісну теорію грошей зробив видатний представник «банківської школи» в Англії Т. Тук. Він визнавав багатофакторний характер ціноутворення, але повністю заперечував залежність цін від кількості грошей. Навпаки, він вважав, що сума засобів обігу залежить від рівня цін, тобто зміна цін є визначальним чинником відносно зміни маси грошей. Проте Т. Тук допускав таку ж саму методологічну помилку, що й представники класичної кількісної теорії -- констатував лише зв'язок між цінами і масою грошей, але не розкривав механізму цього зв'язку. Більше того, поставивши на перше місце ціни, він ще далі відходив від пізнання механізму впливу грошей на економічні процеси. З цих же позицій критикували кількісну теорію і представники марксистської економічної теорії.

Найвідомішим прибічником і захисником класичної кількісної теорії уже в ХХ ст. був американський економіст І. Фішер. Він повністю сприйняв класичні постулати цієї теорії і спробував математично довести їх справедливість. У своїй роботі «Купівельна сила грошей» він запропонував формулу «рівняння обміну»:

МV = PQ,

де М -- кількість грошей в обороті;

V -- швидкість обігу грошей за певний період;

P -- середній рівень цін;

Q -- фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період.

Справедливість цієї формули ні в кого не викликає сумніву, адже вона базується на товарообмінній операції, в якій сума грошового платежу завжди дорівнює грошовій оцінці проданого товару. А в сукупності цих операцій за певний період грошовий компонент (МV) завжди буде відповідати товарному компоненту (PQ) [17, стор. 43].

З наведеної формули випливає, що , тобто середній рівень цін визначається трьома факторами: масою (кількістю) грошей, швидкістю їх обігу та фізичним обсягом виробленого продукту. Проте сам І. Фішер такого висновку зі своєї формули не зробив. Навпаки, він використав це рівняння, щоб довести, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від зміни кількості грошей, якщо водночас не змінюватиметься швидкість їхнього обігу або кількість відповідних благ, тобто для доведення залежності цін від кількості грошей. Проте він не міг обмежитися простим припущенням незмінності двох інших факторів, оскільки вони насправді змінюються. Тому І. Фішер доводить, що швидкість обігу грошей змінюється прямо пропорційно їх масі і тому тільки посилює кількісний фактор. Що стосується обсягів виробництва та товарообороту, то він вважав, що вони змінюються дуже повільно. Тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися, особливо на тривалих періодах.

Отже, І. Фішер повністю залишився на позиціях класичної кількісної теорії і справедливо вважається одним із найортодоксальніших її представників.

2. Еволюція теорії грошей в роботах українських економістів

Наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. з новою силою розгорілися дискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося низкою об'єктивних обставин.

По-перше, це високий рівень розвитку державно-монопо-лістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, які спричинили активне втручання держав в економічне життя країн. Ця обставина вимагала від науковців пошуку найефективніших шляхів і методів такого втручання, і цілком природно, що ці пошуки були спрямовані на грошову сферу.

По-друге, сама капіталістична економіка набула переважно грошово-кредитного характеру: гроші з простого посередника обміну перетворилися в ключову форму капіталу, банки та інші фінансові інституції стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.

У цих умовах усе очевиднішими ставали невідповідність старого устрою грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявлень про сутність та принципи функціонування грошового механізму, насамперед класичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду.

Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український економіст М.І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці «Паперові гроші та метал», що була опублікована в 1916 р.