Організація та методика аудиту операцій з векселями

Размещено на http://www.allbest.ru

16

Размещено на http://www.allbest.ru

Організація та методика аудиту операцій з векселями

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Сутність і зміст вексельних відносин

1.1 Історія векселя, його розвиток від боргового зобов'язання до цінного паперу

1.2 Вексельний обіг в Україні: становлення та розвиток

1.3 Суть, функції, види векселів

Розділ 2. Організація аудиту вексельних операцій

2.1 Цілі та завдання аудиту операцій з векселями

2.2 Етапи аудиторської перевірки

Розділ 3. Методика проведення аудиту

3.1 Планування аудиту вексельних операцій

3.2 Методика здійснення аудиту

Висновки та пропозиції

Список використаних джерел

вексель аудит цінний папір

ВСТУП

Вексель в даний час є однією з найбільш поширених ціннихпаперів, вже кілька століть застосовується у світовій торговій практиці ітільки в останні десять років освоюється підприємцями ібанками на внутрішньому ринку, хоча в Україні, як показує історія,існувала нормативна база для його використання. В останні кілька років на вексельному ринку спостерігається стрімке зростання числа учасників, збільшення обсягу вексельної маси, розширення спектрунадаються професійними учасниками послуг. На жаль, рівеньправової опрацювання деяких питань не завжди відповідає потребам іінтересам контрагентів, що породжує численні труднощі. Почасти цепояснюється недостатньою розробленістю відповідної правової бази,частково - помилками самих учасників вексельного звернення при застосуванні існуючих норм. Система бухгалтерського обліку, заснована на потребах колишньої планової економіки найменш придатна для прийняття рішень в умовах ринку. Це і призводить до помилкових економічним рішенням у розрахунку економічних ресурсів.

Мета роботи. Для досягнення мети були поставлені наступні задачі:

ѕ розкрити суть, функції та види векселів;

ѕ розкрити історію виникнення векселя;

ѕ розкрити суть вексельного обігу в Україні;

ѕ визначити основні методики та організації аудиторського процесу перевірки векселів.

Актуальність теми. У процесі здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства вступають у взаємовідносини з іншими підприємствами, організаціями, установами та фізичними особами. Ці взаємини ґрунтуються на різноманітних готівкових рахунках в процесі ведення вексельних операцій.

РОЗДІЛ І. Сутність і зміст вексельних відносин

1.1 Історія векселя, його розвиток від боргового зобов'язання до цінного паперу.

Історично, виникнення векселя сягає античності. Перші згадки зв'язані з Древньою Грецією, у якій спостерігалися дуже міцні зв'язки між обмінювачами в різних містах. Нестача наявних грошей, а також розуміння небезпеки тривалих переходів призвели до того, що купець одержував розписку від одного обмінювача в тому, що він одержить борг в іншому місті у іншого обмінювача, а потім з цією розпискою обмінювач зможе повернути собі гроші у того хто видав розписку.

По своїй суті така розписка була переказним векселем. Такі векселі широко використовувалися в Італії із середини XII до середини XVII ст., коли вона вважалася центром господарської і фінансової діяльності. Саме тому, Італія і вважається батьківщиною векселів. Якщо спочатку вексель гарантував одержання готівки в іншому місці, то пізніше він став виступати

фактом обміну товару на гроші, які продавець одержував пізніше з врахуванням або без врахування затримки - безвідсотковий і відсотковий

векселі.

Взагалі, у розвитку вексельних відносин можна виділити декілька періодів.

Перший період історії векселя може бути названий італійським, італійський він не тільки тому що відбувається в Італії, але і з іншої причини: практика векселя, навіть наскільки вона проникає і за межі Італії, знаходилась в руках італійських обмінювачів-банкірів. А тому до італійського періоду повинна бути віднесена і подальша епоха в розвитку векселя, - епоха ярмарків у Шампані (XIII ст.), та особливо ярмарків Бургундії (у Ліоні) і ярмарків у Безансоні (XIV - XVI стст.).

До кінця італійського періоду, тобто до кінця XVI - початку XVII ст., вексель майже цілком сформувався. Протягом чотирьох століть, шляхом довгого, історичного процесу виробилися вексельні звичаї і навіть з'являється перший вексельний статут - Болонії (1569 р.). Вексель використовується не тільки для переказу грошей, але і для інших цілей, але використовується, не виходячи з рук італійських банкірів: ніхто не може застосувати вексель для своїх тих чи інших цілей не прибігаючи до участі банкіра; останній є потрібним або в ролі трасанта, або в ролі ремітента, або пред'явника, або в декількох з цих ролей. Але в цьому була і сприятлива сторона: вексель та правила його обігу вироблювались в обстановці єдиної банкірської техніки.

Та незважаючи на це, при всій сформованості, до кінця італійського періоду вексель не має однієї властивості - рухливості, переказуваності; він ще не папір, здатний переходити від однієї особи до іншої, змінювати своїх кредиторів. Виражена в ньому сума прикріплена до визначених осіб. До настання терміну платежу вексель залишається незмінно в тих самих руках - в руках пред'явника, і тільки на момент платежу, при особистій присутності і при участі всіх згодних на це осіб, може перейти від одного боржника до іншого. Необхідну переказуваність вексель знаходить вже в новому періоді свого розвитку, коли він стає надбанням усього торгового, а потім і неторгового люду.

Новий період у розвитку векселя - період індосаменту, цієї спрощеної форми і своєрідного способу передачі векселя. Сцена нового періоду вже не Італія, а центр та північ Європи, насамперед Франція, а потім Голландія, Німеччина й Англія. Перша звістка про індосамент відноситься до початку XVII ст. (у Pragmatica Неаполя 1607 р., де міститься заборона індосаменту). Після нерішучих коливань французького законодавства, індосамент остаточно визнаний і повноправно закріплений в Ордонансі Людовика XIV (1673 р.) і майже одночасно (у 1682 р.) - у зразковому для того часу Вексельному Статуті Лейпцигу.

Індосамент визволив вексель із рук банкірів і передав його в розпорядження торговців як знаряддя торгового кредиту. Відтепер головна функція векселя - покривати платежі, відстрочені (кредитовані) при покупці товарів, і таким чином сприяти обігу грошей (цінностей).

В Німеччину вексель занесений з Італії і Франції. Італійський вплив можна побачити не тільки в термінології старих вексельних статутів Німеччини, але також і в тому, що в Лейпцизі ще в 1711 році біржовий бюлетень вексельних курсів складався італійською мовою. Вексель з'явився в Німеччині поза тією обстановкою та поза тією технікою, у яких він виник в Італії, а потім розвивався у Франції. З усіх особливостей векселя привертало увагу те, що:

а) це письмове документоване грошове зобов'язання;

б) воно наділене особливою швидкістю і суворістю стягнення;

в) таку суворість можна додати всякому борговому документу, досить

лише позначити його векселем.

Отже вся сила, у позначці - вексель; її однієї досить, щоб перетворити у вексель будь-який письмовий документ, що містить в собі зобов'язання на гроші.

Такі три періоди в історії векселя: перший, - італійський, він зник, передавши вексель для подальшого розвитку другому періоду -французькому (індосамент). Найважливіша пам'ятка французького періоду - це Соde de commerce (1808 р.). Третій період - німецький; його найважливіший твір - Загальнонімецький Вексельний Статут (1847 р.) - модель, з якої копіювалися сучасні йому вексельні статути.

В Росії вексель почав діяти за часів Петра I, який через безладдя пошти та небезпечність доріг, знайшов можливим застосовувати векселі для переказу казенних грошей з одного міста в інші міста за участю купців. Вже при Петрові II, у виданому при ньому вексельному статуті, векселі поділяються на казенні та приватні. Зазначений вексельний статут і є перший, введений у Росії, за розпорядженням уряду, у вигляді твору, виданого 16-го травня 1729 р. німецькою та російською мовами. В основу цього статуту покладено сучасні йому німецькі вексельні статути, із яких запозичено багато визначень і майже вся термінологія векселя.

Основна увага в Статуті 1729 р. приділена переказному векселя, а про простий згадано лише мимохіть. Необхідним визнається вказівка валюти векселя - одержання еквівалента (товарів або грошей) за боргове зобов'язання. Зобов'язуватися векселями дозволено купцям і особам, яківступають з ними в договірні відносини.

Перший вексельний статут проіснував більше століття, в нього 70 разів вносилися зміни і доповнення, поки нарешті був прийнятий новий Статут про векселі від 25 червня 1832 р., складений на основі як французького, так і німецького вексельних законодавств. Суттєві зміни в нього вніс закон від 3 грудня 1862 р., яким вексельна дієздатність була розширена до загальногромадської дієздатності, з винятками по відношенню до осіб духовних, нижніх військових чинів, селян, що не мають нерухомої власності і торгових свідоцтв та заміжніх жінок без згоди чоловіків.

Вже в 40-х роках XIX ст. було підняте питання про перегляд вексельного законодавства. Одночасно з виданням в Німеччині вексельного статуту (1847 р., вступив у дію з 1848 р.) питання про перегляд підіймається офіційно. Відтоді було складено декілька вексельних проектів (1860, 1880, 1884, 1890, 1895 р.) підготовлених під впливом німецького права. І тільки 27 травня 1902 року був затверджений новий Статут про векселі, що вступив у дію з 1 січня 1903 року, а законом від 5 жовтня 1906 року з селян знята заборона зобов'язуватися векселями.

Характерними рисами російського вексельного обігу в період після скасування кріпосного права (1861 р.) і до жовтневої революції (1917 р.) були:

- довгостроковість векселів (3,6,12 і більше місяців);

- велика валюта векселів;

- панування у внутрішньому обігу простих векселів. Переказні векселі використовувалися, як правило, у зовнішній торгівлі та при одержанні закордонних банківських кредитів;

- велика питома вага банківського капиталу в кредитуванні вексельного обігу.

Статут про векселі 1903 року був останнім вексельним статутом Росії. Після жовтня 1917 року він втратив силу поряд з усіма іншими законами дореволюційного часу. Однак потреба у векселях відчувалась навіть під час «військового комунізму» і вони виписувались по старих зразках (на вексельному папері для боргових зобов'язань). Згодом такі векселі були визнані радянськими судами лише в якості боргових розписок.

З переходом до нової економічної політики стала відчуватися потреба в боргових зобов'язаннях, які б могли забезпечити швидке стягнення боргу, на відміну від боргових розписок і інших боргових зобов'язань. Тому в 1922 році було прийнято «Положення про векселі». В його основу були покладені Статут 1903 року і німецьке вексельне законодавство, що разом із так званими бременськими правилами склало основу подальшого розвитку і європейського вексельного обігу. Але Положенню судилося коротке життя - до фінансово-кредитної реформи 1930 - 32 р.

Вексельний обіг розвивався протягом багатьох століть і відрізнявся великими розбіжностями часом навіть у країнах, зв'язаних між собою багатовіковими економічними і культурними традиціями. З метою уніфікації вексельного законодавства й усунення колізій вексельних законів було проведено декілька міжнародних конференцій, остання з яких відбулася в 1930 році у Женеві. В результаті її роботи були вироблені три вексельні конвенції:

Конвенція № 358, що встановлює Однаковий закон про переказний і простий вексель;

Конвенція № 359, що має на меті вирішення деяких колізій законів про переказні і прості векселі;

Конвенція № 360 про гербовий збір по відношенню до переказних і простих векселів.

Країни, що приєдналися до першої із зазначених конвенцій (спочатку їх було 25), взяли на себе зобов'язання ввести в дію на своїй території Однаковий закон про переказний і простий вексель (далі по тексту - ОВЗ), що є додатком 1 до зазначеної конвенції, з можливістю включення в національне законодавство обмовок до закону, наведених у додатку 2 до цієї ж конвенції.

До женевських вексельних конвенцій 25 листопада 1936 року приєднався Радянський Союз, а Постановою ЦВК і РНК СРСР № 104/1341 від 7 серпня 1937 року на території СРСР введено в дію Положення про переказний і простий вексель, що за текстом майже співпадає з ОВЗ. Однак на практиці векселі на радянському ринку до 1990 року не використовувалися [ 3,ст. 15]

1.2 Вексельний обіг в Україні: становлення та розвиток

3 вексельним обігом пов'язуються небезпідставне сподівання щодо оздоровлення вітчизняної економіки. Однак формування вексельних відносин серед суб'єктів господарської діяльності, яке викликало позитивні економічні зрушення, виявило водночас i не мало негативних явищ. Останні значною мірою пояснюються пошуковим характером відродження векселя, застосування якого у господарському обороті припинилося внаслідок проведення фінансово-кредитної реформи 1930-1932 років, що призвело до втрати практичного досвіду здійснення вексельних операцій суб'єктами підприємництва. Так само і державні інститути втратили або ж зовсім не набули досвіду державного регулювання вексельних відносин, у зв'язку з чим виникають численні протиріччя, якими супроводжується розвиток вексельного законодавства в Україні. Подолання вад періоду становлення вексельного o6iry є першочерговим завданням, вирішення якого потребує поєднання зусиль державних інститутів, фахівців у галузі вексельного права та фінансів, а також суб'єктів підприємницької діяльності.

Універсальність сфери застосування, різноманітність видів та форм, у яких векселі можуть виступати на внутрішньому i зовнішньому ринках, а також функції, що їх векселі виконують у господарському обороті, перетворили вексель на один із провідних фінансових інструментів ринкової економіки. Як сказано у Законі України від 14 жовтня 1992 року № 2680-XII "Про цінні папери i фондову біржу ", вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Таке стисле визначення, привело до того, що сфера використання векселів у господарському обороті стала надзвичайно широкою. Виконуючи роль безготівкових грошей, вексель може застосовуватись як інструмент розрахунків у всіх випадках, коли господарські операції здійснюються з відстрочкою платежу. Це означає, що засобом o6iry в період, який збігається з терміном наданої відстрочки, слугують не гроші як такі, а відображені у грошовій формі боргові зобов'язання, функції яких може виконувати вексель. Тільки на момент настання терміну платежу дія векселя як засобу розрахунків закінчується, гроші, виконуючи функцію засобу платежу, завершують процес обміну. На цьому етапі векселедержатель може також погасити векселем свою заборгованість перед векселедавця і, таким чином, завершити господарську операцію без залучення коштів. Отже, застосування векселів одночасно дає змогу розвантажити банківську систему та прискорити i здешевити розрахунки між суб'єктами підприємницької діяльності. 3 огляду на сказане слід зауважити, що приписуванням векселем невластівої йому функції платіжного засобу, яке є досить поширеним у вітчизняній нормативно-правовій i спеціальній літературі, навряд чи можна визнати правомірним. [ 2 ]

Застосування в o6iгy двох видів векселів - простих i переказних - забезпечує гнучку систему їх використання залежно від характеру господарської операції i кількості суб'єктів, що беруть у них участь, а також відповідно до стану дебіторської заборгованості векселедавця, який визначає потенційну можливість переведення боргу. Якщо умови дають можливість векселедавця розрахуватися з векселедержателем наявними коштами або якщо векселедавець не має боржників, на яких він міг би перевести свій борг перед векселедержателем, інструментом розрахунків має бути простий вексель. Якщо ж господарська операція включає кілька суб'єктів, пов'язаних взаємними борговими вимогами, або векселедавець для забезпечення розрахунків з векселедержателем має попередньо стягнути борг зі свого боржника, доцільним буде застосування переказного векселя. Схема розрахунків за переказним векселем у цьому разі буде раціональнішою та ефективнішою, ніж за умов оформлення такої угоди простими векселями. Кожен із названих видів векселів може набувати різноманітних форм. Основними формами векселя є комерційні (товарні) та фінансові векселі. Комерційні векселі застосовуються як інструмент у розрахунках за поставлену продукцію, виконані роботи або надані послуги. В даній ситуації відстрочка платежу є, власне, комерційним кредитом. Фінансові векселі обслуговують позики, які суб'єкти господарської діяльності надають один одному за рахунок наявних тимчасово вільних коштів. Нині в Україні фінансові векселі представлено банківськими векселями, які, по суті, виконують роль депозитних сертифікатів i за своїм змістом та спрямованістю можуть бути лише умовно віднесені до фінансових векселів. Застосування інших форм векселів в Україні заборонено, оскільки вони є занадто зручними інструментами для зловживання i у сфері господарських відносин, i у сфері розрахунків із бюджетом. Форма, в якій вексель виступає у господарському обороті, до певної міри зумовлена його функціями.

Важливою функцією векселя його є спроможність бути знаряддям комерційного кредиту в умовах, коли особливого значення в Україні набувають такі чинники економічного розвитку, як фінансове забезпечення та фінансове регулювання діяльності суб'єктів підприємництва. Фінансове забезпечення передбачає формування фінансових ресурсів за рахунок прибутку, залучення акціонерного капіталу, кредитів i в окремих випадках бюджетних асигнувань. Наймобільнішою та найефективнішою формою фінансового забезпечення в умовах обмеженості джерел власних коштів є кредитування підприємств, яке здійснюється у вигляді банківського або комерційного кредиту. Призначення банківського кредиту полягає у концентрації та раціональному розміщенні тимчасово вільних фінансових ресурсів відповідно до потреб національної економіки й окремих суб'єктів підприємницької діяльності. Виконуючи роль посередника, комерційний банк отримує за це відповідну винагороду - складову позикового відсотка, який сплачує позичальник. Застосування комерційного кредиту дає змогу укладати угоду безпосередньо між кредитором i позичальником, прискорюючи рух фінансових ресурсів i суттєво знижуючи їх вартість. В умовах існування банківського i комерційного кредиту суб'єкти підприємницької діяльності отримують можливість обирати ту форму кредиту, яка найбільше відповідає економічній ситуації, що призвела до утворення дефіциту коштів.

За рахунок розвитку комерційного кредиту в економіці утворюється конкуренція фінансового i промислового капіталу, що є однією з умов формування ринкової інфраструктури. Водночас комерційна форма кредиту перебуває у тісній взаємодії з банківським кредитуванням. Пряме банківське кредитування постачальника підсилює його здатність до комерційного кредитування. У той же час банківські позики, надані покупцям, скорочують їх потребу в комерційному кредиті. Непряме банківське кредитування за умов застосування суб'єктами підприємництва комерційного кредиту здійснюється у формі обліку векселів та у формі видачі позики під заставу векселів. Розширення облікових i заставних операцій банків із векселями є важливим чинником розвитку комерційного кредиту i застосування векселів суб'єктами підприємницької діяльності. Впевненість постачальників у тому, що банк у будь-який час обслугує вексель або надасть позику під вексельну заставу, створює сприятливі умови для надання ними своїм клієнтам відстрочки платежу у вигляді комерційного кредиту. 3 іншого боку, не можна недооцінювати i впливу комерційного кредитування на розвиток кредитної діяльності банків: застосування суб'єктами підприємництва комерційного кредиту зменшує тиск на банківську систему, оскільки не всі векселедержателі звертаються до банків щодо обліку векселів або прийняття їх у заставу; завдяки безумовному характеру платежів за векселями знижуються банківські ризики неотримання або неповного отримання коштів за вексельного зобов'язання; розвиток операційної діяльності банків із векселями створює додаткові умови для зростання продуктивних активів банків i збільшення на цьому грунті їх процентних доходів i прибутку.

Застосування комерційного кредиту в умовах сучасної економічної ситуації, яка загрожує загостренням платіжної кризи, є природним розвитком товарно-грошових відносин, що потребують відмови від монополізму банківської системи у галузі кредитування суб'єктів підприємницької діяльності. Сьогодні понад 90% поточних зобов'язань суб'єктів підприємництва створюється за рахунок комерційного кредиту.

Майже повне ігнорування комерційних банків у розв'язанні підприємствами проблем отримання короткострокових кредитів на забезпечення своєї поточної діяльності пояснюється кредитною політикою банків, яку вони проводять в умовах уповільнення розрахунків i неплатежів. Прагнення банків уникнути ризиків, пов'язаних із кредитуванням, або принаймні компенсувати ймовірні втрати від неповернення суми основного боргу спонукає їх до підвищення позикових відсотків та ускладнення умов надання кредиту. Невигідні для суб'єктів підприємництва умови банківського кредитування (висока вартість кредиту, жорсткі санкції за порушення умов кредитної угоди) змушують їх шукати альтернативні варіанти фінансування. Очевидною альтернативою банківському кредитуванню в середині 90-х років став вексель як інструмент комерційного кредиту.

Полегшуючі реалізацію продукції, комерційний кредит сприяє прискоренню обігу фінансових i матеріальних ресурсів i виступає додатковим чинником відновлення збалансованості грошової i товарної маси. Воднораз, створюючи умови для розвитку вексельного o6iry, комерційний кредит зменшує кількість необхідних для обігу коштів i знижує потребу у прямих банківських кредитах. 3 допомогою одного векселя може бути укладено кілька торгових угод, перш ніж його буде обліковано в комерційному банку, а у багатьох випадках вексель може взагалі не обліковуватіся банком.

На першому етапі впровадження векселів привело до збільшення обсягу обігових коштів підприємств в умовах гострого дефіциту грошей, що відповідало меті застосування векселів. На той час вексельний o6ir здійснювався за схемами, які передбачали розрахунок векселями за номіналом. Ці схеми, вирішуючи завдання неплатежів, призводили до вилучення з o6iry коштів, що стало причиною катастрофічного зростання заборгованості підприємств своїм працівникам з виплати заробітної плати. Обстеження низки підприємств електроенергетики, свідчать про поступове зростання питомої ваги залишків дебіторської заборгованості, оформленої векселями, з 20% на початок і998 року до 28% на початок 2000 року. Воднораз спостерігається стабілізація частки залишків векселів у кредіторській заборгованості на рівні 8-10%, що до певної міри відображає специфіку підприємств електроенергетики i спонукає їх до продажу одержаних векселів на фондовому ринку з метою залучення коштів у господарський оборот.

Процес вимивання з обігу коштів охопив майже всі галузі національної економіки, які застосовували векселі у господарському обороті. Тому частина векселів почала надходити на Українську фондову біржу та до інших посередників, де здійснювався їх продаж із відповідним дисконтом. Схема розрахунків за операціями з векселями стала складнішою: поряд із розрахунками за номіналом здійснюються розрахунки з дисконтом за кошти. Починаючи з 1998 року частка векселів у загальному обороті УФБ зростала з 10,1% до 65,1% на початок 1999 року, теля чого поступово знижується до 20 - 25%. На жаль, дані про o6iг векселів на організованому фондовому ринку України не дають змоги зробити висновок про стабілізацію їх рівня у загальному обігу. Коливання цього показника засвідчує нестабільність фінансового ринку України та недосконалість вітчизняного вексельного законодавства. Використання векселів у міжнародних розрахунках стало причиною того, що правове забезпечення вексельного o6iry (вексельне право), відповідаючи національним потребам кожної країни, завжди було спрямоване на уніфікацію в інтересах світового співтовариства. Використання векселів для міжнародних розрахунків спонукало країни, пов'язані між собою економічними та культурними традиціями, здійснити ряд заходів щодо уніфікації вексельного законодавства Більшість країн Європи та багато інших країн світу приєдналися до Женевських конвенцій або уніфікувалі своє законодавство на їх основі, створивши Женевську систему вексельного права. Країни, вексельне законодавство яких спирається на англійський закон про переказні векселі утворили аналогічну англо-американську систему вексельного права.

Україна у складі колишнього СРСР приєдналася до Женевських вексельних конвенцій. Однак, замість офіційного перекладу, в СРСР постановою ЦБК i РНК СРСР від 7 серпня 1937 року № 104/1341 було прийнято положення "Про переказний i простий вексель", текст якого фактично i є перекладом уніфікованого закону російською мовою. Оскільки приєднання СРСР до Женевських вексельних конвенцій мало на меті забезпечення потреб зовнішньої торгівлі, у господарській діяльності векселі не застосовувалися до 1992 року.

У 1991 році Україна фактично підтвердила дію вексельних конвенцій на своїй території Законом України від 12 вересня 1991 року № 1543-XII "Про правонаступництво України", який став правовою основою відродження вексельного o6iry.

Наслідком цього було прийняття Постанови Верховної Ради України від 17 липня 1992 року № 2470-XII "Про застосування векселів у господарському обороті України". Проте спроба запровадження вексельного o6iry на той час не отримала позитивного результату. Передусім це сталося через відсутність в Україні будь-яких механізмів упровадження векселів у господарський оборот.

У тексті Постанови № 2470 міститься лише вказівка "ввести вексельний обіг з використанням простого і переказаний векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 року" та доручення "Кабінету Міністрів України разом з Національним банком України до 1 липня 1992 року розробити i затвердити правила виготовлення та Використання вексельних бланків "i" Кабінету Міністрів України до і вересня 1992 року здійснити заходи по координації підготовки міністерств i відомств до Використання векселів у господарському обороті". Навіть якщо не брати до уваги твердження фахівців вексельного права про відсутність на час прийняття постанови № 2470 українського чи російського перекладу уніфікованого закону про переказані векселі та прості векселі, введення векселів у господарський оборот не мало шансів на успіх. Немає потреби доводити, що подолання цих перешкод вимагало розробки досконалого економіко-правового механізму застосування векселів, яку неможливо було здійснити у встановлений Верховною Радою термін. Цю неможливість, власне, i продемонструвала спільна Постанова Кабінету Міністрів України i Національного банку від 10 вересня 1992 року № 528, якою було затверджено "Правила виготовлення i використання вексельних бланків". Відновивши дію "Положення про переказний i простий вексель" (Постанова ЦВК i РНК СРСР від 7 серпня 1937 року № 104/1341), згадані установи додали до неї низку власних положень, які стали особливостями національного вексельного законодавства. Отже, замість перекладу i впровадження тексту уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, в Україні було впроваджено положення "Про переказний та простий вексель", яке майже не відрізняється від уніфікованого закону. [ 4,ст.79. ]

Для практичного застосування це навряд чи мало б значення, якби не особливості, які згідно з Постановою № 528 необхідно враховувати i які суперечать змісту i духу як уніфікованого закону, так i аналогічного йому положення. Ці особливості суттєво обмежили права суб'єктів вексельного o6iry, a, саме: до суб'єктів вексельного o6iгy за Постановою № 528 належать тільки "юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, а видача векселів передбачається лише для оплати поставленої продукції, виконаних робіт та наданих послуг, за винятком векселів Мінфіну, Національного банку та комерційних банків України ". Завдяки цьому винятку банківська система успішно використовує векселі, сфера застосування яких охоплює кредитні, торговельні, гарантійні, розрахункові, комерційні та довірчі операції. Що ж до інших суб'єктів економічної діяльності, то їм, по суті, було відмовлено у використанні векселя як універсального фінансового інструменту. інакше кажучи, з усіх можливих форм векселя суб'єктам підприємницької діяльності дозволено застосовувати у господарському обороті лише товарні векселі слід також зауважити, що виходячи з назви (Правила виготовлення i використання вексельних бланків) Постанова № 528 мала б регулювати тільки питання, пов'язані із виготовленням, реалізацією, заповненням, зберіганням та знищенням вексельних бланків, а не змінювати чи доповнювати норми конвенції, яка є нормативним актом вищої юридичної сили. Втім, цю дуже незручну для фахівців традицію продовжив Наказ Президента України від 2 листопада 1993 року № 504 "Про оплату державного мита за вексельні бланки", у тексті якого раптово з'являється така норма: "Видача та індосамент векселів за межі України не допускаються" . Навіть якщо не зважати на те, що експорт векселів не пов'язаний зі сплатою державного мита за вексельні бланки, залишається питання щодо норми Указу № 504 та статті 2 Закону України від 23 квітня 1994 року № 185/94 "Про здійснення розрахунків в іноземній валюті ", яка фактично дозволяє не тільки видавати вексель нерезиденту, а й видавати його як передоплату за імпортні товари. Щоправда, згідно зі статтею 5 Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання i валютного контролю" на здіснення такої операції слід одержати індивідуальну ліцензію Національного банку України. Штучне обмеження вексельного o6iry привело до пошуку альтернативних фінансових інструментів. Деякий час роль векселів у господарському обороті досить успішно виконували угоди уступки права вимоги, які порівняно з векселями мали більш досконале правове регулювання та гуманний податковий режим. Тому у 1992-1998 роках застосування векселів у господарському обороті мало епізодічній, дещо експериментальний характер, наприклад, у сфері розрахунків векселями Національного диспетчерського центру України, лише заборона переведення боргу i уступки права вимоги, яка була встановлена на внутрішньому ринку України та у зовнішньоекономічній діяльності Указом Президента України від 4 березня 1998 року № 167/98 "Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами i державними цільовими фондами", справді стимулювала поширення застосування вексельних розрахунків, незважаючи на те, що і законність неодноразово заперечувалася i в спеціальній літературі, i навіть у судових ухвалу.

Наступним етапом розвитку вексельного o6iгy стало запровадження у 1996 році випуску та застосування казначейських векселів, яке, на думку його ініціаторів, мало одночасно розв'язати проблему бюджетного фінансування та погашення податкової заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності - кредиторів бюджетних організацій. Крім цього, казначейські векселі, які на першому етапі свого o6iry виконували функцію бюджетного фінансування, на другому етапі прірівнюваліся до звичайних векселів суб'єктів підприємницької діяльності і виконували функцію засобу розрахунку або товару.

Нажаль, спроба розв'язання проблеми неплатежів шляхом запровадження казначейських векселів не дала позитивних результат. Однією з причин, що призвели до скасування казначейських векселів через їх неефективність у розв'язанні проблеми неплатежів, було протиріччя між спробою державних органів подолати платіжну кризу, забезпечивши бюджетне фінансування хоча б у вигляді казначейських векселів, та небажанням бюджету викуповувати власну заборгованість у повному обсязі, випускаючи казначейські векселі на всю суму цієї заборгованості. Внаслідок того, що казначейські векселі випускалися лише на частину заборгованості бюджету, виникла черговість їх отримання i, як результат, численні зловживання у цій сфері. Ситуація ускладнювалася тим, що викуп бюджетної заборгованості за допомогою казначейських векселів здійснювався зі значним дисконтом, що порушувало законні інтереси кредиторів бюджету. Однак, незважаючи на численні вади, в умовах дефіциту державного бюджету казначейські векселі надали хоч i недосконалу, але реальну можливість погашення заборгованості бюджетних організацій перед суб'єктами підприємницької діяльності. Цей висновок підтверджується тим, що в кожному окремому випадку ініціатива щодо здіснення розрахунків за допомогою казначейських векселів виходила від суб'єкта підприємницької діяльності - кредитора бюджетних організацій, а отже, бурхливий розвиток цих операцій відповідав інтересам підприємців. На жаль, навіть обмежений випуск казначейських векселів призвів до суттєвого скорочення грошових надходжень до бюджету. Тому Указом Президента України від 24 грудня 1999 року № 1618/99 "Про скасування постанов Кабінету Міністрів України від і жовтня 1998 року № 1573 та від 6 березня 1999 року № 321" o6iг казначейських векселів в Україні було скасовано, оскільки він призводив "до поширення негрошових форм розрахунків з Державним бюджетом України ".

Значним кроком у подоланні вад та протиріч вексельного законодавства стало прийняття Закону України від 6 липня 1999 року "Про приєднання угоди до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі ". Цей закон вільний від будь-яких обмежень, але поряд із ним триває дія Постанови № 528 із особливостями застосування векселів у господарському обороті. Як позитивний приклад звільнення вексельного o6iry від недоречного врегулювання можна навести Постанову Правління Національного банку України від 11 жовтня 1999 року № 503 "Про внесення змін в Інструкцію № 7 про безготівкові розрахунки у господарському обороті України", якою було скасовано безспірне списання коштів за опротестування векселя. Національний банк України прийняв це своєчасне рішення, зваживши на численні скарги суб'єктів господарської діяльності та банків, що їх обслуговують, для усунення порушень норм уніфікованого закону та Арбітражного процесуального кодексу України.

Що ж до узгодження Закону України від 6 липня 1999 року i Постанови № 528 від 10 вересня 1992 року на рівні Верховної Ради України, то це досі справа майбутнього. До речі, останні зміни у Постанову № 528 було внесено Постановою Кабінету Міністрів № 1576 від 27 серпня 1999 року, тобто більше ніж через півтора місяця після прийняття Закону України від 6 липня 1999 року. Як уже зазначалося, ці зміни не спростували обмежень застосування уніфікованого вексельного закону в Україні. Взагалі Закон України від 6 липня 1999 року можна наводити як приклад недбалого ставлення до формування i розвитку законодавчої бази вексельного o6iry. Створюється враження, що серед законотворців не знайшлося нікого, хто уважно прочитав би цей закон. інакше до Закону України "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі" навряд чи була б додана "Конвенція, якою запроваджено одноманітний закон про переказні векселі i прості векселі".

Невиправдане обмеження прав суб'єктів підприємництва щодо видачі векселів як передоплати, не спростований протягом тривалого часу, знайшло відображення у Положенні (стандартах) бухгалтерського обліку 2 "Баланс", яке затверджено наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 року № 87. У п. 26 цього Положення визначено: "У статі" Векселі одержані "показується заборгованість покупців, замовників та інших дебіторів за відвантажену продукцію (товари), виконані роботи та надані послуги, яка забезпечена векселями". Аналогічно сформульовано п. 52: "У статі" Векселі видані "показується сума заборгованості, на яку підприємство видало векселі на забезпечення поставок (робіт, послуг) постачальників, підрядників та інших кредиторів". Таким чином, до фінансової звітності підприємств потрапило обмеження вексельного o6iry, що прямо суперечить Уніфікованому закону про переказні векселі та прості векселі i вступав у протиріччя з міжнародною практикою вексельного o6iry.

Виходячи з того, що Положення (стандарти) бухгалтерського обліку розроблено із застосуванням Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку (МСБО) з метою подолання розбіжностей між вітчизняною та міжнародною обліковими системами, особливо прикрим є перенесення до них застаршіх норм.

Входження у світове співтовариство - процес тривалий i не простий. Усвідомлюючи це, навряд чи можна сподіватися на стрімке подолання відстані у часі тривалістю майже 70 років, яка віддаляє Україну від держав із розвиненим вексельним обігом. Проте очевидними є i колосальний, як для країни з перехідною економікою, зрушення на цьому шляху. Ініціатива з боку суб'єктів підприємництва, про яку свідчать численні публікації у періодичних виданнях, наочно підтверджує актуальність запровадження вексельного o6iгy в Україні і не залишає сумнівів у тому, що цю складну задачу буде нарешті розв'язано.

Для фахівців, що, як i раніше, пов'язують свої сподівання на стабілізацію економіки з розвитком в Україні вексельного o6iгy, очевидною є необхідність якнайшвидшого подолання суперечностей вітчизняного вексельного законодавства на основі скасування обмежень прав суб'єктів вексельного o6iry та розширення сфери застосування векселів у господарському обороті всіх суб'єктів економіки.

1.3 Суть, функції, види векселів

Вексель займає особливе місце в системі безготівкових розрахунків, оскільки може безпосередньо використовуватись для погашення боргових зобов'язань.

Вексель є документом, на основі якого формуються фінансово-господарські та юридичні взаємовідносини між кредитором та боржником.

Сутність векселів розкривають його функції. Першою функцією векселя, що історично склалася, є те що він є різновидом цінних паперів. Вексель як інструмент кредитно-розрахункових відносин з'явився у ХІІ-ХШ століттях, це було зумовлено розвитком торгівлі, особливо ярмаркової, яка на той час швидко розвивалася, необхідністю перевезення грошей з однієї місцевості в іншу.

Ускладненням при здійсненні платежів була різноманітність систем, оскільки право випускати гроші мали не лише князівства, а й окремі міста. При цьому гроші перебували в обігу лише там, де випускались; вивезення за ці межі, як правило, не дозволялося, тому придбати їх поза межами обігу було фактично неможливо. Зазначені ускладнення викликали появу угоди, пов'язаної з переказом і обміном грошей. Вона полягала у внесенні тією чи іншою особою певної суми грошей в одному місці під зобов'язання останньої сплатити відповідну суму в іншому місці грошима, які використовували в обігу. Так виникла вексельна угода. Здійснення вексельних угод було пов'язане з діяльністю міняйл. Ці угоди оформлювались в письмовій формі, як правило, нотаріального акту, який був джерелом права особи, що внесла гроші в одному місці, на отримання зазначеної в цьому акті суми грошей в іншому місці у визначений час. Одночасно це було зобов'язання особи, яка отримала гроші, виплатити відповідну суму грошей. Оскільки платіж, зазначений в акті, частіше за все повинен був здійснити не сам міняйло, а його агент чи колега, що перебував в іншому місці, то міняйло повідомляв останньому про платіж листом - авізо. Особі ж, яка внесла гроші, він давав супровідний лист на адресу вищезгаданого агента, який містив доручення чи прохання про виплату особі, що його подасть, відповідної суми місцевою монетою замість тієї, що сплачена міняйлі. Цей лист і був прототипом майбутнього переказного векселя.

З розвитком вексельних операцій особа, яка отримала кошти, не завжди могла передати вексель на свого агента, частіше за все доводилось видавати вексель на свого колегу або якого небудь купця, що мав з нею ділові стосунки, або на боржника. Тому з'явилась необхідність у з'ясуванні, чи приймуть вексель до сплати, тобто в акцепті.

Акцепт спочатку був окремим документом, а потім став позначкою на самому векселі. Прийнявши вексель до сплати і перетворившись на акцептанта, отримувач став головним боржником за векселем, а тому не припиняв нести відповідальність за векселем, але повинен був відповідати за ним лише в тих випадках, коли, незважаючи на акцепт векселя, по ньому не відбувався платіж з боку акцептанта. Практика розширювала коло учасників вексельного обігу і створювала принципи, які склали основу вексельних правовідносин.

Характерною рисою вексельного зобов'язання є його абстрактність і безспірність. Абстрактність векселя виражається в тому, що в ньому не зазначені зобов'язання, які обумовили його появу. Право ж векселедержателя на одержання платежу в зазначений на векселі строк безспірне. У зв'язку з цим вексель може мати велике значення як інструмент боротьби з інфляцією, бо скорочує зростання готівки в обігу.

Наприклад, німецький Бундесбанк завжди розглядав придбання комерційних векселів як пріоритетний захід порівняно із забезпеченням готівкою. Комерційний вексель тривалий час виступав головним джерелом створення грошових коштів у Бундесбанку.

Друга функція векселя полягає в тому, що він є засобом розрахунково-кредитних відносин. Особливостями використання векселя як засобу платежу є те, що він може використовуватись для розрахунків між юридичними особами для оплати за товари, роботи (послуги), окрім векселів Міністерства фінансів, Національного банку України та комерційних банків.

З розвитком капіталістичного способу виробництва втрачали своє початкове значення функції векселя як засобу переказу грошей, але, безумовно, зросла його роль у сфері кредитно-розрахункових відносин.

Введення в Україні векселя як платіжного засобу - необхідний захід поліпшення готівкового обігу і боротьби з інфляцією

Наступною функцією векселів є їх можливість стати формою кредитування, яка має назву врахування векселів.

Врахування векселів є формою кредитування банком суб'єкта господарювання шляхом придбання векселя до настання строку платежу за ним зі знижкою (дисконтом) за грошові кошти з метою одержання прибутку від погашення векселя в повній сумі.

Враховуючи вексель, банк тим самим надає векселедержателю-пред'явнику строковий кредит. Як правило, можуть бути враховані векселі, з тексту яких є можливість точно визначити строк платежу, а саме: визначено-строкові (на певну дату), за датою (у такий-то час від складання) і візовекселі (у такий-то час від пред'явлення), причому на останніх має бути позначка про дату пред'явлення.

Векселі можуть видаватися тільки для оплати за поставлену продукцію, виконані роботи, надані послуги. Векселя активно використовувалися і використовуються в міжнародних розрахунках і внутрішніх угодах країн. Промисловцям і комерсантам векселя дають можливість оплачувати свої покупки з відстрочкою платежу - бути засобом оформлення і забезпечення кредитів як комерційних, так і банківських. За Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» вексель - це цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця заплатити після настання терміну визначену суму грошей володільцю векселя (векселедержателю). Особливістю векселю є його двояка природа, за якою вексель є одночасно цінним папером та документом виконавчого характеру. Саме це відрізняє його у сукупності від інших фінансових інструментів. Закон визначає два виду векселя: вексель простий (соло-вексель) і переказний (тратта). В першому випадку вексель являє собою просту боргову розписку, що підпадає (за умови додержання правил укладання) під чинність вексельного права, з його матеріальними і процесуальними особливостями. В цьому випадку сам боржник-векселедавець повинен буде розплатитися грошима. Векселедавців одного і того ж векселя може бути декілька. У випадку переказного векселя векселедавець (трасант) пропонує здійснити платіж векселеотримувачу (ремітенту) третій особі (трасату). Трасат не несе жодної відповідальності по векселю до його прийняття (акцепту). Після чого акцептант стає головним боржником, а за трасантом залишається гарантійна функція. За загальним правилом розрізняють такі типи простого і переказного векселя: бланковий, тобто незаповнений на момент видачі вексель, підписаний векселедавцем - це тип простого векселя, та типи переказного векселя - за власним наказом (виданий за наказом самого векселедавця) та на себе (виданий на самого векселедавця). Окрім ознак, що випливають з закону, вексель класифікують також виходячи з характеру угоди, за якою виникли вексельні зобов'язання. Векселі, що виникають в результаті позики, носять назву фінансових, а в результаті реальної угоди (постачання продукції або послуг) - товарних (або комерційних). Треба відзначити, що на векселі не пишеться товарний він або фінансовий, ці визначення являють собою лише його економічну характеристику. Коли говорять про банківський вексель, звичайно мають на увазі вексель, виданий банком (тобто банк є векселедавцем). Банківський вексель може мати фінансову природу (якщо банк випустив його як депозитний інструмент, з метою залучення коштів) або товарну (у випадку векселедавчого кредиту). Серед фінансових векселів виділяються векселі, підставою видачі яких є не яка-небудь реальна кредитна угода, а лише мета одержання товарного або - переважно - грошового кредиту, котрий не вдалося б одержати іншим способом. До подібних векселів відносяться «дружні» та «бронзові» векселі. Загальною ознакою і тих, і інших є безгрошовість (тобто відсутність у вексельному зобов'язанні законної підстави боргу, реальної економічної бази його видачі) і безвалютність (тобто відсутність у вексельному зобов'язанні майнового забезпечення боргу, відплати за його видачу). Оскільки безгрошове зобов'язання юридично мізерне, воно може бути визнане незаконним, але якщо вексель тим часом виявиться в руках сумлінного держателя, який не знав про цей недолік, то такий держатель все ж залишиться законним держателем і буде мати право вимагати за векселем.

РОЗДІЛ ІІ. Організація аудиту вексельних операцій

2.1 Цілі та завдання аудиту операцій з векселями

Перед аудитором виникає ціла низка проблем в організації підприємницької діяльності, в організації перевірки так, щоб при мінімальних трудових і матеріальних витратах досягти бажаних фінансових результатів.

Метою аудиту вексельних розрахунків є підтвердження аудиторським висновком інформації щодо повноти, достовірності, законності та об'єктивності здійснених і відображених в бухгалтерському обліку та звітності вексельних операцій та дебіторської і кредиторської заборгованості.

Основним завданням аудиту операцій з векселями є встановлення об'єктивної істини щодо інформації про вексельні розрахунки, дебіторську і кредиторську заборгованості, складанні думки аудитором про достовірність, законності, повному та об'єктивність відображених у бухгалтерському та податковому обліку і фінансової звітності, операцій, донесення цієї думки через аудиторський висновок до користувачів інформації.

Аудит в обліку вексельних операцій проводиться поетапно.На першому етапі перевіряються затрати, пов'язані з виготовленням або придбанням бланків векселів, збереження та облік їх, сплата мита, списання расходов. На другому - визначається заборгованість за розрахунками з покупцями, замовниками та іншими дебіторами, що забезпечена отриманими векселямі. На третьому - заборгованість за розрахунками з постачальниками, підрядниками та іншими кредиторами, яка забезпечена виданими векселямі. Особливу увагу необхідно приділити перевірці стану розрахунків, для чого рекомендується провести аналіз матеріалів інвентаризації розрахунків та актів звірок взаиморасчетов.Инвентаризации розрахунків полягає у виявленні за відповідними документами залишків, ретельній перевірці їх достовірності та обгрунтованості. Варто провести звірку розрахунків з дебіторами та кредиторами зі складанням актів звірок. До проведення таких перевірок аудитор може залучити працівників бухгалтерії перевіюваного предпріятія. Векселя, отримані підприємством під час розрахунків за відвантажені товари, перевіряються на основі записів за рахунком № 34 та його субрахунками з метою підтвердження їх достовірності та правільності.Одновременно, у разі необхідності, проводиться інвентаризація векселів у місцях їх зберігання (на підприємстві або в банку). Результати інвентаризації визначаються порівнянням фактичних даних з описами, що ведуться в бухгалтерії. Якщо підприємство зберігає векселі в банку, то аудитор повинен за необхідності отримати підтвердження даних, отриманих на підприємстві, від банку через запит. Разом з тим простежуються витрати підприємства за послуги щодо зберігання векселів, які повинні підтверджуватися угодами з банком, документами про нарахування винагороди та записами про віднесення на витрати операційної діяльності. Особлива увага приділяється випадкам реалізації векселів з відстроченням платежів, дисконту, визначенню сум відсотків, умов та наслідків операцій з переказними, дисконтними, простими відсотковими векселями. В частині бухгалтерського обліку та порядку відображення операцій з векселями хочеться відзначити наступні. Векселями погашена дебіторська заборгованість покупця за реалізовані основні засоби (договір, угода про погашення заборгованості векселями, акт прийому-передачі векселів є). Заборгованість погашена безпроцентними векселями покупця, з терміном оплати «по пред'явленні». Облік отриманих векселів ведеться на рахунку 62 субрахунок 3 «Розрахунки з покупцями (векселі)». Мало місце пред'явлення векселів до погашення з оформлення акту прийому-передачі векселів. Грошові кошти зараховані на розрахунковий рахунок організації. В ході аудиту даного напрямку відзначено повну відповідність аналітичних даних і сальдо по рахунках 62 субрахунок «Розрахунки з покупцями (векселі)».[ 6 ]

2.2 Етапи аудиторської перевірки

У процесі аудиторської перевірки слід використовувати такі матеріали: річні звіти, інформацію про збори акціонерів, засідання ради директорів, внутрішні фінансові звіти підприємства, аудиторські звіти (висновки) за попередній період, матеріали внутрішнього аудиту тощо. Необхідною умовою успішного виконання аудиторських робіт є договір на проведення попередньої експертизи. Програма аудиту містить перелік питань за окремими темами, видами і напрямками очікуваних робіт, що підлягають перевірці, час проведення, види аудиторських процедур (за який період часу слід перевіряти, спосіб контролю). Наявність програми, крім того, забезпечує контроль за своєчасним і якісним виконанням аудиторських процедур.