Аудит готівково-розрахункових операцій

Размещено на http://www.allbest.ru/

125

Зміст

1. Теоретичні основи обліку розрахунків підприємства в умовах трансформування економіки

1.1 Економічна сутність грошей

1.2 Розрахунки в системі бухгалтерського обліку: стан та розвиток

1.3 Види та форми розрахунків в сучасних умовах господарювання

2. Організаційно - методичні аспекти обліку розрахункових операцій

2.1 Облік готівкових розрахунків

2.2 Особливості обліку безготівкових розрахунків

2.3 Інформаційні системи та сучасні технології обліку розрахункових операцій

3. Аудит готівково-розрахункових операцій

3.1 Завдання та інформаційна база внутрішнього контролю руху коштів підприємства

3.2 Методика аудиту розрахункових операцій

3.3 Оцінка платоспроможності підприємства

Висновок

Список літературних джерел

Додатки

Глава 1. Теоретичні основи обліку розрахунків підприємства в умовах трансформування економіки

1.1 Економічна сутність грошей

Гроші є одним з основних феноменів економічного життя суспільства, що сприяє встановленню реальних зв'язків між господарюючими суб'єктами держави. Незважаючи на те, що з давнини грошам відводилась важлива роль в арсеналі методів господарського контролю, ставлення до них протягом XX ст. неодноразово змінювалося, залежно від тієї ролі, яку гроші виконували в той чи інший період часу.

Під грошовим обігом розуміють рух коштів у готівковій та безготівковій формах, які обслуговують кругообіг товарів, нетоварні платежі та розрахунки в народному господарстві.

Поступово, у міру розвитку товарообміну, коли товарне господарство прийшло на зміну натуральному, той самий товар став усі частіше вступав у вартісні відносини всілякими товарами. При цьому бажаючий зробити обмін приходилося шукати покупця, що хотів би придбати саме цей товар і мав би для обміну саме тим товаром, що потрібний що змінює. Зовсім природно, що для практичної реалізації такого обміну приходилося здійснювати неймовірно довгий ланцюжок проміжних обмінів.

У цих умовах були спроби знайти такий товар, за який завжди можна одержати будь-який інший товар: товар , що завжди б був на ринку і який всякий охоче б брав би в обмін. Спочатку як такий загальний еквівалент виступали ходові в цій місцевості товари: худоба, хутра, хліб і інші товари. У процесі стихійного процесу, “природного добору” загальних еквівалентів їхніх функцій поступово перейшли до дорогоцінних металів, що відрізняються портативністю, схоронністю, якісною однородністю, кількісною подільністю, обмеженими природними запасами і високою трудомісткістю видобутку.[8 стр.231]

Такий специфічний товар стали називати грішми, а процес товарообміну з їх допомогою став здійснюватися за схемою: товар - гроші - товар (Т-Д-Т). Довше усіх з дорогоцінних металів функції ”загального еквівалента” виконувало золото, що до сімдесятих років ХХ сторіччя по різних причинах було замінено паперовими грошовими знаками. На думку більшості економістів, керувати пропозицією паперових грошей ліпше, чим зв'язувати його з золотом (або іншим товаром), пропозиція якого довільно і капризно міняється.

Гроші до дійсного часу стали визначальним індикатором економічного життя будь-якої країни, барометром усього господарського життя, що стала одержувати кількісну оцінку в обсязі грошей, на які обмінюється результат праці конкретного виробника.

Проте при всій значимості грошей економісти дотепер сперечаються з приводу визначення, що таке гроші в сучасній економіці. Найліпшим способом визначення цієї найважливішої економічної категорії є характеристика функцій грошей, серед яких необхідно виділити наступні:

· гроші як кошти звертання;

· гроші як міра вартості;

· гроші як кошти нагромадження;

· гроші як кошти платежу;

· Всесвітні гроші.

По-перше і насамперед, гроші використовуються як кошти звертання.

Дійсно, у сучасній економіці гроші як кошти обміну є одною із сторін майже в кожній торговельній угоді. Якщо ви працюєте ,то ви обмінюєте свою здатність трудитися на гроші. Якщо ви купуєте товари, ви обмінюєте ваші гроші на товари. І якщо ми бажаємо мати гроші ,те лише для того, щоб купити на них товари і послуги або зараз , або в майбутньому. Значення грошей як кошт звертання важко переоцінити, оскільки вони дозволяють уникнути значних незручностей безгрошового обміну.

Представляючи собою зручний спосіб обміну товарами і послугами, гроші дають можливість, таким чином, цілком скористатися перевагами поділу праці і спеціалізації на випуску тієї продукції, для ефективного виготовлення якої у виробника маються необхідні для цього передумови.

Потреба в грошах настільки велика, що їх «винаходять» у кожнім суспільстві, за винятком найбільш примітивних.

Очевидно для того, щоб гроші могли ефективно виконувати функцію посередника при торговельному обміні, необхідно, щоб всі учасники угоди розглядали їх такими, тобто грішми. Продавець повинний бути упевнений у тім, що він зможе, у свою чергу, використовувати отримані гроші, щоб оплатити власні покупки або борги. Насамперед ,наша впевненість у прийнятності паперових грошей ґрунтується на законі: держава в законодавчому порядку повідомляє їх законними платіжними коштами. Таким чином, у сучасній економіці паперові гроші є, власне кажучи «декретними грішми». Вони - гроші тому, що так заявило державу, а не тому, що вони викуповуються яким-небудь дорогоцінним металом.

Однак для того, щоб паперові грошові знаки стали «дійсними» грішми, мало законодавчого рішення держави: необхідно, щоб їх вважало такими все населення країни . Для цього вони повинні володіти відповідною купівельною спроможністю (D), що знаходиться в зворотній залежності від рівня цін(P) у країні: D=1/P.

Тому головною «опорою» паперових грошей є здатність держави зберігати відносну стабільність купівельної спроможності, або вартості, грошей. Домашнє господарство і підприємства готові приймати паперову готівку як кошти звертання доти, поки вони будуть упевнені, що можуть, у свою чергу, витратити гроші без помітних втрат у їхній купівельній спроможності.

У той же час, як це випливає з формули купівельної спроможності, ріст цін може істотно знецінити вартість грошей за час між їх одержанням і витратою. Стрімке ж знецінювання вартості грошової одиниці може привести до того ,що вона перестане виконувати функцію коштів звертання. Підприємства і домашні господарства можуть відмовитися приймати при обміні паперові гроші, оскільки не захочуть страждати від їхнього знецінювання, що відбудеться за період володіння ними. І все це всупереч тому, що держава повідомляє паперову готівку законними платіжними коштами! Позбавивши прийнятних коштів звертання, економіка може повернутися до неефективного бартерного обміну.

Використання грошей як загальний еквівалент вартості обмінюваних товарів припускає встановлення одиниці виміру цієї вартості, іншими словами, міри вартості. Це означає ,що ціну будь-якого продукту досить виразити тільки через грошову одиницю. Таке використання грошей дозволяє учасникам угоди легко порівнювати відносну цінність різних товарів і ресурсів. Подібні порівняння полегшують прийняття раціональних рішень, і якби гроші не використовувалися як міру вартості, було б практично неможливо здійснювати ні приватне, ні державне планування.

Таким чином, використання грошей як міру вартості скорочує трансакціонні, витрати і вигоди від цієї функції грошей ростуть з ускладненням економічних систем.

На жаль, на відміну від фізичних одиниць рахунка, грошова одиниця рахунка залежить від купівельної спроможності грошей і, таким чином, у найсильнішому ступені залежить від рівня інфляції, що досить утрудняє використання цієї функції грошей при зіставленні результатів економічних операцій( рішень) , рознесених у часі . При гіперінфляції в країні ціни на товари і послуги в національній валюті можуть узагалі утратити свій зміст, тому що вони в цьому випадку більше залежать від того, коли ці товари були куплені ,чим від їхньої вартості. Тому в країнах з високими рівнями інфляції ця функція грошей (а її, на відміну від попередньої, не можна установити законодавчо) переходить від національної валюти до якої-небудь твердої іноземної валюти. У цьому випадку в магазинах ви можете бачити ціни на товари в іноземній валюті, хоча самі платежі відбуваються за допомогою внутрішнього (декретованого) коштового звертання - національної валюти. [11 стр.19]

Аналогічним образом надходять і підприємці, ведучи свої розрахунки в іноземній валюті, наприклад доларах, з наступним перерахуванням їхній у відповідний еквівалент у національних грошових знаках.

Як кошти нагромадження можуть виступати активи, різні цінні папери, (акції , облігації, казначейські зобов'язання, векселі і т.д.), коштовності, твору мистецтва, нерухоме майно в різних формах, однак гроші в умовах стабільного розвитку економіки більше підходять для цієї мети, оскільки їм властива абсолютна ліквідність.

У самому загальному випадку ліквідність якого-небудь виду майна безпосередньо зв'язана з витратами його обміну на інші види майна. Майно, витрати обміну якого на будь-яке інше майно дорівнюють нулеві, є абсолютно ліквідним. Очевидно, що гроші найбільшою мірою задовольняють цій умові. Розташовуючи кошти , ви маєте можливість негайно їх використовувати для задоволення будь-якого вашого фінансового зобов'язання зі збереженням вартості грошового активу незмінної.

При продажі товарів у кредит (у борг із відстрочкою платежу) гроші виконують функцію платіжних коштів: ними розплачуються за раніше придбаний товар, коли настає термін погашення заборгованості. Класичним прикладом тут служать взаємини фермерів і виробників сільськогосподарської техніки і добрив. Так, фермери, бідуючи в техніки і добривах, здобувають їх у борг, а розраховуються по боргових зобов'язаннях після продажу свого врожаю. Для практичного оформлення таких актів купівлі-продажу в даний час широке поширення одержали кредитні знаки вартості, що іноді називають кредитними грішми.

Виробник, що продав свій товар у борг, одержує від покупця ' боргове зобов'язання -- вексель, що може використовувати замість грошей, щоб розплатитися за товар, придбаний у третьої особи. Однак векселя використовують обмежено, оскільки вони гарантуються лише майном одного власника. Міцну гарантію таким борговим зобов'язанням стали забезпечувати комерційні банки, що замість часток векселів стали видавати свої векселі, так називані банкноти або банківські квитки. На відміну від векселів бізнесменів, банкноти дуже широко використовуються в звертанні. [10 стр.23]

Власник векселя може передати його в комерційний банк (врахувати вексель), перетворивши його в гроші до настання терміну платежу. Видаючи готівку, банк утримує з позначеної на векселі суми обліковий відсоток -- плату за надання грошової суми. Комерційний банк може аналогічним образом врахувати вексель у Центральному банку. При настанні терміну платежу за векселем банк пред'являє його до оплати тому, хто видав дане боргове зобов'язання.

Поряд з банкнотами в обороті беруть участь і інші види кредитних кошт звертання -- чеки. Чек являє собою наказ банкові, виписаний власником банківського вкладу, про видачу зі свого рахунка грошей особі, зазначеному в чеку. Чек на відміну від банкнот, має дуже обмежений термін звертання.

Розвиток кредитних відносин створює можливість погашати борги шляхом взаємних заліків боргових зобов'язань. Це, у свою чергу, скорочує потреба в готівці.

На підставі сучасних грошових теорій у загальному вигляді кількість грошей в обігу визначається законом грошового обігу і залежить від суми цін товарів, їхньої кількості та швидкості обігу грошей.

Головним елементом економічної системи будь-якої країни є грошова система, під якою розуміють форми організації грошового обігу в державі, що склалися історично та закріплені в національному законодавстві. До складових грошової системи належать: грошова одиниця, масштаб цін, вид грошових знаків, що мають законну платіжну силу, -- кредитні, паперові гроші, розмінні монети тощо, порядок емісії та обігу грошей, державні органи й установи, які здійснюють регулювання грошового обігу.

Соціально-економічними передумовами проведення грошово-кредитної політики є наявність банківської системи й грошово-кредитних відносин. Ефективно функціонуюча грошова система сприяє максимальному використанню матеріальних та трудових ресурсів, і, навпаки, розбалансована грошова система порушує кругообіг доходів і витрат, паралізує життєву силу суспільства, викликаючи різкі коливання рівня виробництва, зайнятості, цін.

Грошово-кредитну політику часто називають монетарною, оскільки вона є політикою в сфері управління кількістю грошей в обігу.

Підвищена увага до грошово-кредитної політики як інструмента забезпечення "вічного процвітання", яка панувала в 20-х роках XX ст., змінилася після кризових потрясінь 30-х років загальним песимізмом і недовірою до ефективності грошово-кредитного регулювання.

У 50-х роках у західних країнах відбулася різка активізація грошово-кредитних інструментів. Гроші знову посіли провідне місце в програмах економічної стабілізації, але погляди на оптимальну стратегію використання грошових інструментів були різко полярними. [15 стр.56]

На сьогодні теоретичні проблеми грошово-кредитної політики також є полем для гострих дискусій між різними економічними школами. Головний водорозділ пролягає між кейнсіанським підходом, який втілює ідеї оперативного використання грошей як інструмента щоденного управління економічною кон'юнктурою та стимулювання економічного зростання, монетаризмом, який засуджує подібні маніпуляції в грошовій сфері, що ведуть, на думку авторів цієї доктрини, до посилення виробничих протиріч і диспропорцій та декларують дії стихійних ринкових стабілізаторів.

Теорія кейнсіанства, як відомо, сформувалась у 30--40-х роках і швидко посіла провідне місце в теоретичній літературі та програмах економічної політики.

Монетаризм вийшов на арену пізніше, в середині 50-х років, і довгий час був об'єктом скептичного ставлення та нападок з боку академічних і правлячих кіл провідних держав. Проголосивши гасло: "Гроші мають значення", монетаристи дали сильний імпульс розвитку грошових досліджень.

Прибічники цього напрямку звинуватили ортодоксальних кейнсіанців у ігноруванні важливої ролі грошових факторів у відтворювальному процесі та проведенні явної проінфляційної політики. Особливу увагу вони приділяли вивченню різноманітних ефектів і народногосподарських наслідків грошових зрушень, виділяючи як основну ланку динаміку грошової маси. Звичайно, полеміка кейнсіанців і монетаристів -- це лише одна з течій теоретичних уявлень про гроші. Ця полеміка ніяким чином не вичерпує всієї гами складних проблем у сучасній грошово-кредитній теорії.[6 стр.32]

В ході дослідження було визначено основні етапи розвитку грошової системи:

1-етап Теорія грошей, як відомо, народилася задовго до виникнення кейнсіанства та монетаризму і має багатовікову історію. Перші спроби визначити суть грошей та їхню роль у господарстві зробили античні філософи Арістотель, Ксенофонт і Платон. Тому можна вважати, що саме вони започаткували підвалини кількісної теорії грошей, яка остаточно сформувалася в XVI--XVIII ст. і вже кілька століть домінує в економічних теоріях багатьох наукових шкіл.

2-етап Кількісна теорія грошей ґрунтується на встановленні залежності рівня товарних цін від кількості грошей в обігу, що більш за все турбувало практиків і приваблювало науковців. Уперше гіпотезу про залежність рівня цін від кількості благородних металів висунув французький мислитель і державний діяч Жан Бо-ден (1530--1596).[]

3-етап Необхідно зазначити, що в період первісного накопичення капіталу виникла металістична теорія грошей, відповідно до якої гроші та дорогоцінні метали ототожнювалися. Першим представником цієї теорії називають французького вченого Школу Орема (Оресма) (1323--1382). Більш повно принципи металістичної теорії відображено в працях меркантилістів Вільяма Стаффорда (1554--1612), Томаса Мена (Мана) (1571 -- 1641), Антуана де Монкретьєна (1575--1621), Антоніо Серра (XVI-- XVII ст.).

Меркантилісти вважали дорогоцінні метали головним багатством нації, що повністю відображало погляди купців того часу. Погляди представників металістичної теорії грошей дуже довгий час були впливовими в багатьох країнах, у тому числі й у Росії на межі XIX--XX ст. Розрізняють монометалізм (мідний, срібний, золотий) та біметалізм. [16 стр.115]

Пізніше золотий стандарт було замінено золотодевізним, а після Першої світової війни обмін банкнот на золото зовсім припинено. Практично з 30-х років XX ст. всі форми монометалізму було ліквідовано, хоча для регулювання грошового обігу всередині окремих країн центральні банки продовжували фіксувати золотий вміст національної грошової одиниці аж до початку 80-х років.

4-етап Однак, незважаючи на те, що металістичну теорію грошей за час її існування було реалізовано достатньо повно, в 60-х роках XX ст. у Франції виникла течія неометалістів, представлена такими вченими, як Жак Рюеф (1896-- 1978) і А. Тулемон та їхніми послідовниками.

На противагу металістичній теорії в XVII-- XVIII ст. систематизованого розвитку набула номіналістична теорія грошей, представники якої Ніколас Барбон (1640--1698), Джон Беллерс (1654-- 1725), Джордж Берклі (1685--1753), Джеймс Стюарт (1712--1780) розглядали гроші як умовні знаки, що не мають внутрішньої вартості. Зв'язок грошей із золотом та сріблом, відповідно до принципів цієї теорії, розривався, а за грошима визнавалася тільки функція масштабу цін.[16 стр.125]

Найбільш повно номіналістична теорія відображена в державній теорії грошей, яка виникла на початку XX ст. і була запропонована німецьким економістом Георгом Фрідріхом Кнаппом (1842--1926) у дослідженні "Державна теорія грошей" (1905). У цій теорії гроші визнаються "творінням закону", а їхня вартість має суто номінальне значення. Цінність грошової одиниці, на думку Г. Кнаппа, визначає держава, а тому інфляція не пов'язана зі змінами грошової маси, індекси цін не відображають зміни купівельної спроможності грошей, а валютний курс є результатом політики держави. Головний недолік державної теорії грошей полягає в заміні економічних законів юридичними категоріями, внаслідок чого функція грошей як засобу платежу абсолютизується і визнається єдиною.

5-етап Кількісну теорію грошей можна вважати універсальною, оскільки вона має досить багато відгалужень. До певної міри таким відгалуженням можна вважати й державну теорію грошей, особливо в економічному варіанті, а також банківську та грошову школи, неокласичну теорію грошей і теорії останніх років.

6-етап Банківська школа як самостійний напрямок англійської політичної економії сформувалася в XVIII--XIX ст. Представники цієї школи вважали, що для банкнот важливе не металічне забезпечення, а кредитне, і випуск банкнот не можна законодавчо обмежувати. Ці погляди підтримувала торговельно-промислова буржуазія, зацікавлена в широкому розвитку кредитних відносин і збільшенні кредитних засобів обігу.

Представники банківської школи англійські економісти Томас Тук (1774--1858) і Джон Фуллартон (1780--1849) посилалися на те, що банкноти випускаються в порядку кредитування відповідно до потреб у грошах для господарського обороту і регулярно у вигляді погашення позик повертаються до емісійних банків, а тому кількість їх не може перевищувати потреби обігу в грошах.[16 стр.156]

7-етап Представники грошової школи (Сиггепсу Зспооі) -- англійський економіст, банкір і політик лорд Оверстон (Семюел Джонс Лойд) (1796-- 1883) та англійський економіст Роберт Торренс (1780--1864) вважали, що шляхом жорсткої регламентації банкнотної емісії можна регулювати купівельну спроможність грошей і запобігати економічним кризам. Погляди прибічників грошової школи було покладено в основу акта Роберта Піля 1844 р., за яким обмежувалася емісія незабезпечених золотом банкнот Банку Англії [5, с.26]. Ґрунтуючись на кількісній теорії грошей, представники грошової школи вважали, що все золото, яке ввозиться до країни, має надходити в обіг, тим самим збільшуючи грошову масу та підвищуючи рівень товарних цін, тому економічні кризи можна подолати шляхом випуску в обіг паперових грошей на суму золотого запасу емісійного банку. Регулювання грошової маси в обігу ставилося в залежність від регулювання резерву дорогоцінних металів, тому представники грошової школи виступали за законодавче обмеження банкнотної емісії.

8-етап Неокласична теорія грошей, представниками якої були Вільям Стенлі Джевонс (1835--1882), Карл Менгер (1840--1921), Марі Еспрі Леон Вальрас (1834--1910), Фрідріх Візер (1851 -- 1926), Ейген Бем-Баверк (1851 -- 1914), Альфред Маршалл (1842--1924), Артур Сесіл Пігу (1877-- 1959), М.І. Туган-Барановський (1865--1919), сформувалася в останній третині XIX ст. і включала як складову кількісну теорію грошей. Представники неокласичної теорії вбачали роль грошей тільки у визначенні рівня цін, хоча погляди багатьох із них були досить строкатими. Практично всі науковці цієї школи були прибічниками теорії "граничної корисності", що й зумовило їхні підходи до досліджень грошового обігу та фінансів.[16 стр.162]

9-етап На початку XX ст. кількісна теорія грошей домінувала в політичній економії і посіла чільне місце в неокласичній теорії відтворення. Найпопулярнішими були два варіанти кількісної теорії грошей: трансакційний та кембриджський.

Трансакційний варіант, запропонований американським економістом Ірвінгом Фішером (1867--1947) у праці "Купівельна спроможність грошей" (1911), широко відомий як "рівняння ; обміну", або "формула Фішера":

M V=P Q,

де М -- кількість грошей в обігу;

V -- швидкість обертання грошей;

Q -- кількість реалізованих товарів;

Р -- середня ціна одиниці товару.

І. Фішер вважав, що для короткострокових періодів <д та V є стабільними, а тому між МІР існує прямо пропорційна залежність.

Кембриджський варіант ("теорія касових залишків") кількісної теорії грошей набув розвитку в працях А. Маршалла, А. Пігу, Д. Робертсона. У цьому варіанті акцент зроблено не на швидкості обігу грошей, а на накопиченні їх у господарських суб'єктів. Головний принцип можна виразити формулою

М =k Р Q,

де М -- кількість грошей;

Р -- рівень цін;

Q -- фізичний обсяг товарів, що вводяться до складу кінцевого продукту;

k -- частка річного доходу, яку учасники господарського обороту

Незважаючи на переваги кількісної теорії грошей над іншими концепціями, в 20 -- 40-х роках XX ст. вона пережила деякий занепад, поступившись кейнсіанській теорії державних фінансів, грошей та грошово-кредитного регулювання.[16 стр.171]

10-етап На основі цих принципів паралельно з теорією державних фінансів Дж. М. Кейнс у 20 -- 30-х роках XX ст. запропонував відповідну теорію грошей та грошово-кредитного регулювання. У ранніх працях ("Трактат про грошову реформу", 1923) він дотримувався кількісної теорії грошей і певною мірою був послідовником Г. Кнаппа, заперечуючи товарну природу грошей. Кількість готівки він визначав як добуток рівня цін на споживчі товари та кількості "одиниць споживання". Більш ускладнений варіант цієї формули включав ще й банківські депозити.

Пізніше, вдосконалюючи свою теорію, Кейнс поділив грошові потоки на ті, що обслуговують "інвестиційні товари" і "споживчі товарні. Але врешті-решт дійшов висновку, що збільшення грошової маси в обігу може позитивно вплинути на рівень цін тільки в умовах повної зайнятості трудових і виробничих ресурсів. Тому головною причиною економічної кризи Кейнс вважав нестачу платоспроможного попиту або ж підвищення схильності до накопичення.[16 стр.175]

11-етап Однак, незважаючи на позитивні риси кейн-сіанської теорії та могутні зусилля неокейнсі-анської школи, протягом 60--80-х років XX ст. відбувається відродження кількісної теорії грошей у вигляді нової концепції -- монетаризму, навколо якого вже зламано чимало списів і, мабуть, суперечки, наукові пошуки, політичні дискусії ще будуть точитися досить довго.

Переважна більшість науковців визначають монетаризм як економічну теорію, згідно з якою кількість грошей в обігу є головним чинником формування господарської кон'юнктури. Теорія встановлює прямий зв'язок між зміною кількості грошей в обігу та обсягом внутрішнього валового продукту.[6 стр.43]

12-етап Монетаризм виник у США в 50-х рр. XX ст. і спочатку мав назву "чиказької школи", а його основоположником став Мілтон Фрідмен -- лауреат Нобелівської премії з економіки 1976 р. Головними елементами концепції М. Фрідмена є:

кількісна теорія грошей;

монетарна теорія економічних циклів, згідно з якою основні коливання господарськоїкон'юнктури визначаються попередніми коливаннями обсягів грошової маси;

механізм впливу грошей на реальні фактори відтворювальних процесів через рівеньтоварних цін, а не норму відсотка, як вважаликейнсіанці;

теза про неефективність державних заходів щодо економічного регулювання через наявність мінливих затримок (лагів) між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва;

монетарне правило (правило К-відсотків),яке вимагає автоматичного збільшення грошової маси в обігу щорічно на 4--5 %, незалежно від економічного стану, фази циклу тощо;

система "плаваючих" валютних курсів для саморегуляції зовнішньоекономічної рівноваги.

Починаючи з 70-х років XX ст. теорію монетаризму практично було втілено в багатьох країнах світу, а основними представниками цієї наукової школи стали А. Шварц, К. Бруннер, А. Мельцер, Д. Лейдлер, Ф. Кейген та інші.[6 стр.21]

Існують точки зору, що монетаризм є лише політичною концепцією, а не економічною теорією. Так, відомий англійський економіст Пітер Браунінг пише: "Дивно, що теорія, яка хоча й має надзвичайну політичну привабливість, але водночас має й чітко виражені недоліки, змогла посісти ключове місце в урядовій програмі" (Великобританії -- авт.) [5, с. 158].

На сьогодні монетаристська течія не є однорідною, а, за класифікацією П. Браунінга, поділяється на три відгалуження: неокласики, градуалісти, прагматики [5, с. 150--153].

Монетаристи-неокласики -- це найрадикальніша група послідовників М. Фрідмена, які стоять на позиціях абсолютної гнучкості цінового механізму та відповідної ефективності монетарної політики.

Монетаристи-градуалісти вважають, що еластичність цінової складової недостатня, тому висувають завдання ступінчастого зниження темпів інфляції. Мова йде про реалізацію політики грошового градуалізму , яка передбачає поступове й стабільне уповільнення темпів зростання грошової маси в період розвитку інфляційних процесів.

Монетаристи-прагматики помірковано ставляться до жорсткого регулювання грошової маси в обігу, рекомендуючи з метою стримування інфляції використовувати додатково ще й фінансові важелі стримування доходів. І в цьому концепція прагматиків збігається з поглядами кейнсіанської школи.

З нашого погляду, в Україні в останні кілька років протягом різних проміжків часу реалізуються саме концепції градуалістів і прагматиків.

Останніми роками центральні банки переважної більшості країн світу основну увагу приділяють стабілізації темпів приросту грошової маси в обігу, запроваджуючи так зване тагрегування грошової маси -- встановлення верхньої та нижньої меж зміни грошових агрегатів на певний період часу. В США та Німеччині тагрегування було запроваджено на початку 70-х років XX ст., в Канаді -- в 1975 р., у Франції та Великобританії -- в1977р.,в Японії -- в 1978 р. В Україні грошові агрегати вперше було розраховано в 1995 р.[12 стр.120-129]

Національний банк України в своїй практичній роботі розраховує три грошові агрегати: М0 -- готівка; МІ -- готівка та кошти на розрахункових і поточних рахунках у національній валюті; М2 -- МІ плюс строкові кошти в національній валюті та валютні кошти; МЗ -- М2 плюс кошти клієнтів за трастовими операціями банків та цінні папери власного боргу банків.

Станом 01.01.2000р. наявна грошова маса(М0) складала 9,583 млрд грн. і зросла порівняно з 1997 р. на 56,3 %. Грошова маса МЗ дорівнювала 22,07 млрд грн. і збільшилася за той же період на 76,0 % .[12 стр.146]

У вітчизняній науковій літературі окремі аспекти сучасних підходів до теорії грошей висвітлено в працях А.С. Гальчинського, В.М. Гейця, В.І. Лисицького, С.В. Науменкової, М.І. Савлука, В.А. Ющенка та інших відомих економістів.

Аналізуючи теорії грошей (порівняльну схему наведено в додатку 4), можна зробити висновок, що різні економічні школи намагалися розв'язати одну й ту ж проблему: забезпечити стабільність грошей. Спочатку це була боротьба з псуванням монет, потім -- дискусії про переваги золотих і паперових грошей, далі про-стабільні ціни, а потім -- намагання захистити гроші від інфляції. На сьогодні розв'язання проблеми стабільних національних грошей, окрім інфляції, пов'язане ще й з нестабільністю валютних курсів та міжнародної фінансової системи. Тому розробка й реалізація надійної національної системи грошово-кредитного регулювання має виключно важливе значення для подальшого економічного розвитку нашої країни.

1.2 Розрахунки в системі бухгалтерського обліку: стан та розвиток

Завжди потрібно було знати, скільки і якого майна є в господарстві; скільки винні цьому господарству і скільки воно заборгувало, а тому розглянемо історію розвитку розрахункових відносин в деяких країнах світу.

Вавілон. Особливе місце в господарському обліку стародавнього Вавілону займав облік розрахунків. Товарно-грошові відносини в Вавілоні були розвинуті набагато краще, ніж у Єгипті. Але вони не охоплювали всю економіку в цілому, тобто грошове господарство розвивалось в умовах натурального, при превалюванні державного сектору, а отже, діяльність приватних торговельних товариств знаходилась під державним контролем. Частина оборотних коштів торговців спрямовувалась на закупівлю продукції царських господарств за державними цінами та її перепродаж. Окремі торговельні товариства були пов'язані між собою зустрічними платежами. В більш пізній період домінуючою стала приватна торговельно-лихварська діяльність. Приватні банки мали великі кошти, фінансували різноманітні комерційні товариства.

Оскільки монетна система не була розвинена, грошові розрахунки здійснювались у одиницях ваги.

У римському праві виробилась така класифікація джерел, здатних заснувати зобов'язальне право відношення : договір, "ніби договір", правопорушення, "ніби правопорушення". Але така класифікація не носить наукового характеру, тому фактично тут виділено два джерела зобов'язань: юридична угода та правопорушення. Таким чином, сюди не потрапляють інші юридичні факти, що спричиняють виникнення зобов'язань, - закон, безпідставне збагачення.[67 стр.34-45]

Греція. Особливого розвитку облікове мистецтво Стародавньої Греції набуло близько V ст. н.е. в конторах трапедзитів. Останні були банкірами Стародавньої Греції і виконували різноманітні операції, причому по всіх своїх операціях вони обов'язково вели облікові книги, а всіх угодах - торгові книги. У зв'язку із значні розповсюдженням звичаю тримати вільні гроші поточному рахунку у трапедзита, в Афінах IV-го століття почала практикуватись форма розрахунків способом списання відповідних сум в книгах банкіра. Навіть саме слово "списання" сі внаслідок цього означати те, що і "платити".

Давньогрецькі банки - трапези - вперше почали застосовувати в своїй діяльності систему безготівкових розрахунків. Внески, або перекази оформлювались "платіжними дорученнями", які називались "діаграфе". Офіційна звітність мала за мету проведення наступного контролю діяльністю виборних керівних посадових осіб дотримання ними відповідальності за використані кредитних коштів.

Найбільшою банківською установою о Дельфійській храм, в якому дуже детально фіксувались всі кредитні операції.

Доволі розвинутим було товарне господарство в Афінах за часів Демосфена. Сільськогосподарські підприємства відпускали в кредит близько 17% всієї вартості активів, промислові - 32 %. В кредитному підприємстві 50 % активів складали видані позики, торговельно-лихварському, де в кредит видавали і товари, і гроші, дебіторська заборгованість складала 54 % всіх активів.[21 стр.12-15]

В 256 р. Зенон реформував систему обліку, склалась в приватних маєтках. Метою обліку, зазначалась на папірусі, була: І) виявлення загального стану господарства, що передбачало організацію систематичного обліку запасів матеріальних цінностей, регулярний облік дебіторської та кредиторської заборгованості; 2) обчислення господарського ефекту в різних галузях діяльності.

Італія. Італійські автори вбачали зміст бухгалтерської науки в зміні прав та зобов'язань осіб, що беруть участь в господарському процесі.

Лука Пачолі (1493) в "Трактаті про рахунки і записи при характеристиці факту господарського життя виділяв чотири обов'язкові моменти, які повинні бути відображені в обліку: суб'єкт; об'єкт; час; місце.[12 стр.16]

Цим моментам відповідають чотири питання: хто, що, коли і де? З цього приводу італійський вчений Л. Флорі (1970) виділяв: дебітора; кредитора; суму; характер факту.

Перші дві вимоги передбачали виділення суб'єктів, третя - об'єкта. Як бачимо, суб'єкт у Л. Флорі представлений дебітором і кредитором, що допускається з міркувань зручності.[12 стр.18]

Поняття факту господарського життя призвело до виникнення двох важливих правил, які сформулював Пачолі:

1)не можна нікого вважати боржником (дебітором) без його відома, навіть якщо б це виявилось доцільним;

2)не можна вважати нікого вірителем (кредитором) при відомих умовах без його згоди.

Значним досягненням Л. Пачолі була наведена в главі 9 Трактату перша класифікація розрахунків за товари, виходячи з джерел покриття заборгованості: а) готівка; б) кредит; в) обмін товарів на товари; г) взаємозалік, тобто погашення дебіторської заборгованості кредиторською. Розглядались випадки, коли оплата товарів здійснювалась одночасно з двох джерел. Такий підхід - виявлення можливих комбінацій - є прийомом моделювання. Цю класифікацію можна поглибити шляхом вивчення варіантів з використанням більше двох джерел погашення заборгованості. Дійсно, в главі 19 Л. Пачолі вводить додаткове джерело оплати - банківський кредит, що збільшує кількість можливих варіантів розрахунків.

Більш глибоке питання ролі агентів і кореспондентів розглянув видатний італійський вчений, представник тосканської школи - Франческо Марчі (1822-1871). Сутність теорії Ф. Марчі полягає в тому, що автор всі рахунки вважав особовими, відкритими частково власнику, частково - агентам і кореспондентам. Посередником між власником, з одного боку, агентами і кореспондентами - з іншого, е адміністратор, якому також відкривається особовий рахунок. Кожна особа, незалежно від її відношення до господарства, є дебітором, якщо вона отримує будь-яку цінність. Операція, за якою та чи інша особа стає дебітором, записується в дебет його особового рахунку, а операція, за якою ця особа стає кредитором, - в кредит. Оскільки видане однією особою завжди отримується іншою, то запис в дебет будь-якого рахунку завжди викликає відповідний запис в кредиті будь-якого іншого рахунку. В цьому полягає закон подвійності.

Ф. Марчі теж була запропонована класифікація всіх осіб, які мають відношення до господарства:

власники,

адміністратори;

3) агенти (депозитарії - зберігачі цінностей, матеріально відповідальні особи);

4) кореспонденти (дебітори і кредитори).

Джино Дзаппа (1879-1960) вважається останнім із великих бухгалтерів класичної італійської школи. Повертаючись до ідей Ф. Вілли, він значно розширив завдання бухгалтерії та її межі. Облік трактувався ним лише як чисто самостійна наука про управління, яка не залежить від юридичних і політико-економічних доктрин. Досить цікавими також були його погляди на баланс: по-перше, він пропонував проводити оцінку за поточними цінами; по-друге, зазначав, що частка дебіторської заборгованості в активі і кредиторської в пасиві характеризують зв'язки підприємства з його кореспондентами, тобто із зовнішнім світом. На думку Дж. Дзаппи, об'єкт, відображений в балансі, більш інформативний, ніж взятий сам по собі, тому зміст балансу полягає в тому, щоб відобразити всі інформаційні зв'язки між його елементами. При цьому, Дж. Дзаппа вважав актив не просто засобами підприємства чи ресурсами, які призначені для отримання прибутку, а охарактеризував його як очікування майбутніх прибутків.

Дж. Чербоні (1827-1917) створив власну теорію, яка отримала назву "логісмографії, тобто систематичного опису рахунків, згідно якої всі операції без винятку проводяться через рахунок Власника.[]

Дві протилежні сторони породжують думку про терези, на одній шальці яких знаходиться власник, а на другій - треті особи. Права осіб записуються в кредит їх рахунків, зобов'язання - в дебет; таким чином, кожна операція повинна бути записана в дебет рахунку Власника і в кредит рахунків Агентів та кореспондентів або, навпаки, в кредит рахунку Власника та в дебет рахунку Агентів і кореспондентів.

Прихильником і популяризатором вчення Дж. Чербоні був італійський вчений Джузеппе Россі (1845-1921). В своїй праці "Lente economiko-administrativo" (1882) Дж. Россі розглядає господарство як соціальний інститут, життєдіяльність якого відбувається за певними законами. В кожному господарстві можна, на думку вченого, виділити три групи операцій, а саме: економічні, юридичні та адміністративні. Економічними він називав операції, пов'язані із виробництвом, розподілом і споживанням економічних благ; юридичними - операції, при яких з'ясовується наявність певних прав та зобов'язань фізичних або юридичних осіб, як і зміни в правах та зобов'язаннях цих осіб, і, адміністративними - такі операції, при яких має місце обіг цінностей всередині господарства і різного роду заходів, спрямованих на збереження цих цінностей. У виконанні будь-якої господарської операції, до якої б групи вона не відносилась, завжди беруть участь дві особи або два органи господарства, між якими виникають певні відносини. Сутність таких відносин зводиться до того, що при кожній без винятку операції, правам однієї особи або органу завжди відповідають зобов'язання іншої особи або органа. Таким чином, зміна прав однієї особи або органу призводить до зміни обсягу зобов'язань іншої особи або органу господарства.

Згідно Россі подвійний запис в загальному вигляді мас тільки формальне значення, для цілей бухгалтерської практики його слід трактувати юридичне: право власника дорівнює зобов'язанню власника, і, отже, дебет - це виникнення зобов'язання або погашення права, а кредит - це право або погашення зобов'язання.

З юридичної точки зору метою бухгалтерського обліку є контроль за діяльністю осіб, що беруть участь в господарських процесах, їх поділяють на чотири групи: власник, адміністратор, агенти (особи, які зайняті на підприємстві) та кореспонденти (фізичні та юридичні особи, з якими підприємство веде розрахунки). Оскільки контролювати права та обов'язки можна було лише по документах, то не самі цінності, а дані про них (або інформація) складали предмет облік)'. В бухгалтерському розумінні таке трактування призводило до пояснення всіх рахунків як особових.

Прихильники юридичного напрямку всі рахунки розглядали як облікові позиції, що відображали певний майновий стан та конкретні його зміни з точки зору прав і зобов'язань відповідних фізичних і юридичних осіб. Тобто рахунки розглядались як особові, і тому теорія отримала назву персоналістичної. На відміну від них, прихильники економічного напрямку вважали, що врешті-решт на всіх рахунках обліковуються цінності, тобто щось матеріальне, і назвали свою теорію матеріалістичною.

Юридичний напрямок також був представлений відомими італійськими вченими Гаспаром де Таскада (1546), Бартоломео де Солозано (1590), Франсіско де Ескобаром (1603). Так, на думку Ф. Ескобара, зміст обліку полягає у правових відносинах між власником і матеріально відповідальними особами, тому рахунки відкриваються для обліку прав і вимог осіб, які беруть участь в господарському житті.[29 стр.132-142]

Ця теорія в подальшому була розвинута іншими вченими. В результаті дослідження були виявлені такі закономірності: при здійсненні будь-якої операції виникають нові права і зобов'язання або змінюються попередні. Звідси, завданням бухгалтерського обліку при відображенні господарських операцій вважалась реєстрація змін прав і зобов'язань, що випливають з них.

Клітофонте Белліні (1852-1935) виділяв два види агентів: депозитарієв (зберігачів) - матеріально відповідальних осіб та виконавців. В останньому випадку обліковувались входили адміністративно-правові відносини. Предметом обліку визнавались господарські операції, а метою обліку - кількісні виміри (квантифікація) фактів господарського життя, їх запис і контроль виконання з метою найбільш ефективного управління підприємством. Кожна господарська операція включає суб'єкт, об'єкт і відносини між суб'єктом та об'єктом. Це відношення вже включае в себе дві групи особових та неособових рахунків. В зв'язку з цим, стверджував Белліні, виникає необхідність складання двох балансів: майнового та фінансового. Перший відображає відносини власника з агентами та кореспондентами, другий - з адміністратором. Майновий баланс включає весь традиційний актив, нею кредиторську заборгованість та зміни капіталу.

Франція. Найбільшою заслугою М. де ла Порта, видатного вченого кінця XVII - початку XVIII ст., є його класифікація рахунків на три групи: а) рахунки власника (капіталу, збитків і прибутків, витрат, комісії, страхування); б) рахунки власності (каси, товарів, векселів, рухомої і нерухомої власності, акцій тощо); і в) рахунки кореспондентів (простий контокорент, лоро і ностро, часткові операції тощо). Такий поділ рахунків дозволяє сформулювати постулат де ла Порта: різниця сальдо рахунків майна і власника завжди дорівнює різниці сальдо рахунків кореспондентів (розрахунків).[34 стр.23]

Кожна група рахунків виконувала певну функцію: рахунки власника - економічну (рух капіталу). майнові - специфічну господарську (управління ресурсами всередині підприємства), особові юридичну (розрахунки зі сторонніми особами)

Теорія дебетування і кредитування рахунків у М. де ла Порта зводилась до двох основних правил: 1) дебітор - все, що отримується у власність чи управління господарством, або та особа, яка отримує цінності; 2) кредитор - все, що перестає бути власністю чи виходить із управління господарства, або та особа, яка видає цінності.

Всі господарські операції за Е. Дегранжем повинні бути ні чим іншим, як тільки змінами у відносинах власника до свого підприємства і третіх осіб. Вчений вважав, що облік повинен виконувати два основних завдання: 1) відображати рух господарських засобів і тим самим надавати власнику повну картину стану майна господарства та виявляти досягнуті результати - прибутки і збитки; 2) надавати дані про стан розрахунків власника як з самим підприємством (через рахунок капіталу), так і з третіми особами.

Подвійний облік, доводив Е. Дегранж, відповідає цим завданням, створюючи систему рахунків для обліку руху цінностей, розрахунків і результатів господарської діяльності. Звідси, всі господарські операції, які зводяться до отримання і видачі, здійснюються від імені власника по двох основних групах рахунків:

а)рахунки для обліку розрахунків з кореспондентами;

б)рахунки для обліку руху цінностей і результатів діяльності.

Нідерланди. В частині відображення товарів Пітер ла Кур (1691) наполягав на системному відображенні зобов'язань, що випливають з договору поставки. З цією метою він запропонував спеціальний рахунок "Товари до одержання". Рахунок дебетувався при укладанні договору з постачальником і кредитувався рахунком "Магазин" на суму одержаних від постачальника товарів. Дебетове сальдо рахунку відображало суми очікуваних до надходження товарів.

Якоб ван дер Шуер (1625) вважав, що дебітор це - той, хто мас (власник), хто одержує «бо кому посилають, той. хто купує, кому поставляють, продають або від кого сподіваються одержати платіж, або, нарешті, той, хто повинен платити; кредитор - не той, хто видає (витрачає), з ким розраховуються, від кого одержують, той, з ким мають справу, хто продає, поставляє, у кого купують, той, кому потрібно платити.[15 стр.67]

Росія. Багато особливостей відображення в звітності окремих видів активів, актуальні в даний час, були описані в нормативних документах Старої Росії (1700-1917 рр.). Так, Торговим Статутом передбачалось правило, відповідно до якого дебіторська заборгованість повинна наводитись в балансі за номінальною вартістю, сумнівні борги -в сумі, на одержання якої не була втрачена надія, а безнадійні борги - списуватись з балансу повністю за винятком якоїсь "незначної суми, що залишається в балансі для пам'яті". Проте відсутність будь-яких формальних критеріїв для класифікації дебіторської заборгованості нерідко призводило до конфліктів між підприємствами та фінансовими органами.

Заслуговують на увагу думки Л.І. Гомберга (1895) про оцінку дебіторської заборгованості. Всі борги вік поділяв на чотири групи: а) безумовно надійні, від їх суми слід відрахувати в резерв на покриття сумнівних боргів 5 %; б) борги, в погашенні яких немає впевненості, повинні бути показані в активі балансу в розмірі 80 % загальної суми; в) борги сумнівні підлягають включенню в баланс в розмірі 50 % загальної суми; г) безнадійні борги підлягають негайному віднесенню на рахунок Збитків та прибутків.

Рахунки по Гомбергу класифікуються по трьох розрізах: 1) за властивостями рахунків (зовнішні, внутрішні, причому до^: зовнішніх відносяться рахунки, що враховують дебіторську та кредиторську заборгованість, а до внутрішніх - рахунки власних засобів); 2) за властивостями оборотів (рахунки складових частин майна і рахунки чистого майна, останні розпадаються на рахунки результатні і рахунки капіталу); 3) за властивостями юридичних відносин (рахунки кореспондентів, агентів та власника).

О.П. Рудановський (1863-1934) розробив своєрідну класифікаю рахунків:

Рахунки активу.

Рахунки пасиву:

а)рахунки власних засобів:

рахунки агентів;

рахунки фондів;

б)рахунки кореспондендів:

рахунки дебіторів;

рахунки кредиторів;

3.Рахунки бюджету:

а)рахунки витрат;

б)рахунки доходів.

В 1927 р. І.Ф. Палатніков писав про обов'язковість обліку контрактів. "Облік контрактів й договорів, - пише Палатніков - полягає в тому, що ці операції учитьіваются при двох парньих рахунках. Угоди можуть бути на одержання даної цінності від третіх осіб й на видачу даної цінності третім особам. У залежності від такого вида угод і проводиться облік по книгах.[13 стр.45] Зразок! Наша фірма уклала договір зі шкіроютрестом на постачання нам черевик на Р. 2000; але черевики ці нами ще не отримані, а підписаний тільки офіційний договір - у такому випадку складається 1 ст. так: Рахунок Товарів до одержання Рахунок Кредитів по поставке Р. 2000”

Англомовні країни XX ст. В описання господарської діяльності Е. Сміт та В. Бурке в основу обліку покладають три рівняння, одне з яких виражає співвідношення між активом (А), кредиторською заборгованістю (Р) та власними засобами (L): А = Р + L. Ця модель виражає постулат Пачолі і представлена балансом.[12 стр.20]

Мор звертав увагу на те, що погашення підприємством своєї заборгованості, його платоспроможність - основний барометр господарської діяльності.

Для запису торгових операцій (в книзі вивчались записи тільки торгових операцій) К. Кларк і В. Німчинов рекомендували вести наступні книги:

а)розрахункову (ресконтро дебіторів і кредиторів),

б)касову, записи до якої здійснювались із зазначенням рахунків Головної книги, що кореспондують з рахунком Каси;

в) товарну, в якій для кожного сорту товару відкривався особливий рахунок;г) "ручну", що представляла собою меморіал, записи в ній здійснювались шляхом складання відповідних статей;

д) денну, що, по суті, була збірним журналом, і записи в ній здійснювалисьодин раз на місяць на підставі записів в касовій і в ручній книзі;

ж) Головну.

Розрахункова книга велась шляхом відкриття рахунків для кожного окремого дебітора і кредитора господарства; особливістю її ведення було те, що до неї також записуються отримані і видані векселі. Якщо розрахунки з контрагентом чи по" векселях велись в асигнаціях, то в рахунку зазначали лише суму в асигнаціях, якщо ж рахунки велися в сріблі, то в рахунку були графи для суми в сріблі, курсу на асигнації і суми в асигнаціях. При записі розрахунків відображається різниця між рахунками лоро і ностро; по рахунках визначався прибуток і збиток при розрахунках на срібло, причому такий запис здійснювався при закритті рахунків чи по закінченні розрахунків з контрагентами.

Отже, підсумовуючи все вищенаведене можна сказати, що найдавніші початки зобов'язальних правовідносин знаходяться в тій сфері, яку називають сьогодні цивільними правопорушення, або деліктами. В сфері деліктів поняття боргу з'явилось не відразу, йому передувало поняття відповідальності.

Пізніше отримують юридичне визнання деякі окремі види зобов'язань із договорів. У різних народів ці договірні типи неоднакові, але вони завжди являють собою строго формальні акти і тягнуть за собою особисту відповідальність боржника, пов'язану з особою, з особистою розправою з боржником. Ідея майнового відшкодування іще не зародилася.

І лише з розвитком економічного обігу майновий бік зобов'язань виходить на перший план, основну масу яких складають зобов'язання, що виникають із договорів.

1.3 Види та форми розрахунків в сучасних умовах господарювання

В ході дослідження було визначено та охарактеризовано основні види розрахунків підприємства. Безготівкові розрахунки -- це грошові розрахунки шляхом записів по рахунках у банках, коли гроші списуються з рахунка платника і зараховуються на рахунок одержувача. Безготівкові розрахунки в господарстві організовані по визначеній системі, під якою розуміється сукупність принципів організації безготівкових розрахунків, вимог, пропонованих до їхньої організації, визначених конкретними умовами господарювання, а також форм і способів розрахунків і зв'язаного з ними документообігу.

Безготівкові розрахунки за товари і послуги, а також у зв'язку з фінансовими зобов'язаннями здійснюються в різних формах, кожна з яких має специфічні особливості в характері і русі розрахункових документів. Форма розрахунків являє собою сукупність взаємозалежних елементів, до числа яких відносяться спосіб платежу і відповідний йому документообіг.

Форми розрахунків між платником і одержувачем кошт визначаються ними самими в господарських договорах (угодах) (мал. 1.1).



Мал. 1.1 Класифікація розрахунків підприємства.

При здійсненні розрахунків можуть застосовуватися акредитивна, інкасова, вексельна форма розрахунків, а також форми розрахунків по розрахункових чеках і з використанням розрахункових документів на паперових носіях і в електронному виді. При здійсненні розрахункових операцій використовуються такі форми платіжних інструментів: меморіальний ордер; платіжне доручення; платіжна вимога - доручення; платіжна вимога; рахунковий чек; акредитив.