Облік витрат та собівартості на ПП "Опоряджувальник"

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади обліку, контролю та аналізу витрат виробництва і собівартості продукції

1.1 Економічна сутність витрат виробництва і собівартості продукції

1.2 Калькулювання собівартості продукції

1.3 Методологічні підходи до обліку, контролю та аналізу витрат виробництва і собівартості продукції

Розділ 2. Облік витрат виробництва на прикладі ПП «Опоряджувальник»

2.1 Організація обліку витрат виробництва і собівартості продукції

2.2 Документальне оформлення витрат виробництва та собівартості продукції

2.3 Аналітичний і синтетичний облік витрат виробництва та формування собівартості

2.4 Відображення витрат виробництва у звітності підприємства

Розділ 3. Контроль та аналіз витрат виробництва і собівартості продукції

3.1 Організація і методика аналізу витрат виробництва і собівартості продукції

3.2 Аналіз витрат виробництва і собівартості продукції ПП «Опоряджувальник»

3.3 Організація контролю витрат виробництва та собівартості продукції

3.4 Методика контролю витрат виробництва та собівартості продукції

Висновки та пропозиції

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

В умовах ринкової економіки, бухгалтерський облік займає одне з найголовніших місць при управлінні виробничими та комерційними структурами, є засобом контролю за раціональним використанням ресурсів, як матеріальних так і трудових та фінансових, з метою отримання максимально можливого прибутку з мінімальними затратами.

Одним з найважливіших на сьогоднішній день питанням бухгалтерського обліку, аудиту і аналізу є організація обліку і аудиту витрат виробництва та калькулювання собівартості продукції. Досліджуючи ситуацію, яка сталася на українських підприємствах, зокрема на досліджуваному ПП «ОПОРЯДЖУВАЛЬНИК», приходимо до висновку, що основною задачею обліку і аудиту витрат виробництва та калькулювання собівартості продукції є налагодження аудиту та контролю витрат виробництва та калькулювання собівартості продукції, так як собівартість є однією з частин господарської діяльності і відповідно одним з найважливіших елементів цього об'єкту управління.

В собівартості знаходяться відображення всі затрати підприємства, пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції. її показники відображають ступінь використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, якість роботи окремих робітників і керівництва в цілому.

Управління собівартістю - важливий елемент управління господарством. Основні напрямки цієї роботи і обгрунтування рішень про зняття з виробництва застарілих виробів, визначення ціни продукції, визначення рентабельності, побудова внутрішньо-господарських відносин, правомірність та доцільність організаційно-технічних заходів.

Характер цих задач свідчить про велике практичне значення обліку і аудиту собівартості продукції в господарській діяльності підприємства, зокрема і на базовому підприємстві.

В даний момент достатньо жорстко регламентовані окремі елементи витрат, що включаються в собівартості продукції.

Основним документом є Положення (стандарт) бухгалтерського обліку №16 "Витрати"[6], Закони України про бухгалтерський облік [4].

Метою дипломної роботи є спостереження за правильністю організацією обліку витрат виробництва та калькулювання собівартості продукції, про методи обліку витрат виробництва, склад облікових номенклатур первинного і поточного обліку, перелік форм первинних документів і облікових реєстрів з обліку витрат виробництва та калькулювання собівартості продукції; про організацію зведеного обліку витрат виробництва та аудит калькулювання продукції основного виробництва.

Завданням дипломної роботи висвітлення суті витрат виробництва та калькулювання продукції, їх значення в діяльності підприємства, дослідження організації бухгалтерського обліку, контролю та аналізу витрат виробництва і собівартості продукції.

В економічній літературі немає єдиного підходу до визначення предмету та об'єктів обліку і аудиту витрат процесу виробництва. Причинами цього є різні підходи до визначення, побудови аудиту і обліку витрат та калькулювання собівартості продукції. Це означає, що йде процес розробки класифікації та термінологічне єднання понять про категорії та елементи виробничого процесу, які характеризують його зміст. Слід відмітити авторів, які займалися вивченням даної теми, це Аксененко А.Ф., Васильков А.І., Голов С.Ф., Івашкевич В.Б., Палій В.Ф., Плешонкова Л.Н., Сопко В.В., Ткаченко Н.М.

Дана дипломна робота виконується за матеріалами ПП «ОПОРЯДЖУВАЛЬНИК».

Собівартість продукції представляє собою вартісну оцінку використаних в процесі виробництва продукції (робіт, послуг) природних ресурсів, засобів і предметів праці, послуг інших організацій і оплату праці працівників. Іншими словами, вона показує, у що обходиться кожному підприємству виробництво і реалізація продукції.

На собівартість продукції впливає багато факторів, що обумовлені як специфікою галузей господарства країни, так і конкретними умовами, що склалися на підприємстві. Підвищений рівень собівартості продукції підприємства порівняно із галузевою собівартістю свідчить про наявність негативного впливу низки факторів, що мають місце на цьому підприємстві.

Предметом дослідження є комплекс теоретичних та практичних питань з обліку, контролю та аналізу витрат виробництва і собівартості продукції.

Суб'єкт підприємницької діяльності - ПП «ОПОРЯДЖУВАЛЬНИК» знаходиться на загальних засадах бухгалтерського обліку, оподаткування та звітності.

Даними для написання роботи були первинні документи, облікові реєстри, відомості, звітність та нормативні документи.

Розділ І. Теоретичні засади обліку, контролю та аналізу витрат виробництва і собівартості продукції

1.1 Економічна сутність витрат виробництва і собівартості продукції

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) належать: прямі матеріальні витрати; прямі витрати на оплату праці; інші прямі витрати; загально виробничі витрати.

За умов ринкової економіки перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) встановлюється самим підприємством.

Витрати виробництва - це спожиті в процесі виробництва засоби виробництва, які втілюють у собі оплату праці, з відповідними на неї нарахуваннями, сировину, матеріали, амортизацію основних засобів, працю працівників, зайнятих у процесі виробництва теперішньому та ін (Табл. 1.1.) .

Операційні витрати - це витрати, що пов'язані з діяльністю по реалізації продукції та управлінням підприємством. Вони характеризують витрати, що були у звітному періоді і безпосередньо не пов'язані з виробництвом продукції. Операційні витрати як правило поділяються на адміністративно-управлінські, витрати на збут та витрати, пов'язані з науково-дослідницькими й дослідно-конструкторськими роботами.

Валові витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником видатку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Витрати відображаються в бухгалтерському обліку одночасно зі зменшенням активів або збільшенням зобов'язань.

Таблиця 1.2

Групування витрат виробництва продукції (робіт, послуг)

За місцем виникнення витрат на виробництво продукції	За цехами
	За дільницями
	За службами та іншими структурними підрозділами
За видами продукції	Витрати на вироби
	Групи однорідних виробів
	Типові зразки виробів
	Валову, товарну, реалізовану продукцію тощо
За способом перенесення вартості на продукцію	Витрати прямі
	Витрати непрямі
За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат	Витрати умовно-постійні
	Витрати умовно-перемінні
За календарним періодом	Витрати поточні
	Витрати одноразові
За видами витрат	Витрати за економічними елементами
	Витрати за статтями калькуляції

Перелік і склад калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюються підприємством.

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються:

прямі матеріальні витрати;

прямі витрати на оплату праці;

інші прямі витрати;

загальновиробничі витрати.

До витрат пов'язаних зі зменшенням економічних вигод (активів) або зі збільшенням зобов'язань протягом облікового періоду відносяться:

а) витрати, що виникають у зв'язку зі зменшенням активів підприємства;

б) витрати, що збільшують зобов'язання підприємства.

Особливістю нових Національних стандартів є те, що всі витрати, пов'язані зі звітним періодом, відноситимуться на витрати такого періоду. Навіть такі витрати, як крадіжки, сплачені штрафи відноситимуться на рахунки обліку витрат, оскільки ці та подібні витрати пов'язані зі зменшенням або збільшенням зобов'язань - зменшують прибуток (не оподатковуваний), а відповідно зменшують і власний капітал.

Метою обліку собівартості продукції є своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов'язаних з виробництвом продукції, а також контроль за використанням матеріальних, трудових і грошових ресурсів та інших витрат.

Дані обліку витрат на виробництво продукції використовуються для визначення результатів діяльності структурних підрозділів і підприємства в у, фактичної ефективності організаційно-технічних заходів, спрямованих розвиток і вдосконалення виробництва, для планово-економічних і аналітичних розрахунків.

За місцем виникнення витрати на виробництво продукції групуються за цехами, дільницями, службами й іншими адміністративно обособленими структурними підрозділами виробництв.

Залежно від характеру і призначення виконуваних процесів виробництво поділяється на основне, допоміжні та обслуговуючі виробництва і господарства.

До основного виробництва належать цехи, дільниці, що беруть осередню участь у виготовленні продукції.

Допоміжні виробництва призначені для обслуговування цехів основного виробництва: виконання робіт з ремонту основних засобів, Забезпечення інструментом, запасними частинами для ремонту обладнання, йми видами енергії, транспортними та іншими послугами. До них належать ремонтні цехи, експериментальні, енергетичні, транспортні та інші підрозділи.

До обслуговуючих виробництв і господарств (непромислового господарства) належать: незаводський транспорт житлово-комунальне господарство і культурно-побутові заклади, підсобні сільськогосподарські І Підприємства та інші структурні підрозділи, які не беруть участі у виробництві товарної продукції.

Всі витрати на виробництво включаються до собівартості окремих видів продукції, робіт, послуг (у тому числі окремих виробів, виготовлених за індивідуальним замовленням) або груп однорідних виробів.

Витрати на виробництво продукції класифікуються за елементами і статтями калькуляції.

Під елементами витрат розуміють економічно однорідні види витрат.

Витрати за статтями калькуляції - це витрати на окремі види виробів, а також витрати на основне і допоміжне виробництва.

За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяються і прямі та непрямі.

До прямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом окремих видів продукції (на сировину, основні матеріали, купівельні вироби і напівфабрикати тощо), що можуть бути безпосередньо включені до їх собівартості.

До непрямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом декількох «вів продукції (витрати на утримання та експлуатацію обладнання, загальновиробничі), що включаються до собівартості продукції (робіт, послуг) за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати створюють комплексні статті калькуляції (тобто складаються з витрат, що включають декілька елементів), котрі відрізняються за функціональною роллю у виробничому процесі.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат останні вціляються на умовно-перемінні та умовно-постійні.

До умовно-перемінних витрат належать витрати, абсолютний розмір яких збільшується із збільшенням обсягу випуску продукції та знижується з його зменшенням. До умовно-перемінних витрат належать витрати на сировину і матеріали, купівельні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо та енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуванням на соціальні заходи, а також інші витрати.

Умовно-постійні -- це витрати, абсолютний розмір яких із збільшенням (зменшенням), випуску продукції істотно не змінюється. До умовно-постійних належать витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.

Витрати на виробництво продукції (робіт, послуг) поділяються за календарними періодами на поточні й одноразові.

Поточні витрати, тобто постійні - це звичайні витрати, або витрати з періодичністю менше місяця.

Одноразові витрати - це одноразові витрати або витрати, які здійснюються періодично (періодичність більше місяця) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.

Витрати на переробку (виробництво) запасів включають прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати, а також постійні змінні виробничі накладні витрати.

Розподілення постійних виробничих накладних витрат базується на нормальній потужності виробничого устаткування, а змінні виробничі накладні витрати розподіляються на кожну одиницю виробництва на базі фактичного використання виробничих потужностей.

Згідно з положенням (стандартом) бухгалтерського обліку між елементами та статтями калькуляції витрат існує зв'язок.

Таким чином, виробнича собівартість -- це грошовий вираз безпосередніх витрат підприємства, пов'язаних з виробництвом Продукції, виконаних робіт та наданих послуг.

1.2 Калькулювання собівартості продукції

Об'єкт калькулювання -- це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги за роботи (ремонт, транспортування і т. п.)- Головний об'єкт калькулювання -- готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок).

Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця -- одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об'єм). Наприклад, об'єкт калькулювання -- трактори, калькуляційна одиниця -- один трактор, відповідно вугілля -- одна тонна, електроенергії -- одна кіловат-година і т.д.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньо фірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними й неповними витратами.

За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у Калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

В інших країнах порівняно широко застосовується метод калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляції включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на Собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «direct cost», коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі -- на певний період.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в одно-продуктному виробництві, собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

- максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;

- статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

¦сировина та матеріали;

¦енергія технологічна;

¦основна заробітна плата виробників;

¦ додаткова заробітна плата виробників;

¦ відрахування на соціальні потреби виробників;

¦ утримання та експлуатація машин і устаткування;

¦ загальновиробничі витрати;

¦ загальногосподарські витрати;

¦ підготовка та освоєння виробництва;

¦ позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти -- виробничу і всіх статей -- повну собівартість.

В окремих галузях економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті «Закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій» «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Утрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробництва» (чорна й кольорова металургії) та ін.

У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На непрямі витрати спочатку складають кошторисна певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.

Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ш.). Із вартості сировини и матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продажу.

Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, вигрівання, зварювання, сушіння і т. п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли. Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання державних обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування, на соціальні потреби -- виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.

Стаття «Утримання та експлуатація, машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу.

Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті виробничників, тобто

С= С (1.5)

де См -- витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн.; С-- основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн.; Р -- відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.

Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційно, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.

Найобгрунтованішим є обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування на один виріб залежно від часу його обробки та нормативних витрат на одиницю часу за формулою

(1.6)

де т -- кількість машин (технологічних груп машин), на яких обробляється виріб; С -- витрати на утримання та експлуатацію і-ої машини за одну годину, грн.; t -- тривалість обробки на і-й машині, годин. Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат.

Загальновиробничі -- це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін.

Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об'єднуються в одну.

Розподіляються загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково -- пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обгрунтованим способом.

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування. рекламу, транспортування, в певний, район ринку). Непрямі витрати (на-аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Параметричними вони називаються тому, що грунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів -- технічних і експлуатаційних показників.

До параметричних методів обчислення собівартості продукції належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний. Метод питомих витрат найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (С) обчислюється так:

С=

де С-- питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом, грн.; Р -- параметр нового виробу.

Питома собівартість обчислюється на одиницю головного параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо).

Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореляційний методи.

Баловий метод грунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала (С). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою

С= С

де п -- кількість параметрів, які впливають на собівартість виробу; бні --кількість балів за і-м параметром нового виробу.

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від і-ого параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним.

Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин -- агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних -- обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертно.

Собівартість продукції, особливо нової -- динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній -- від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового номера виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції.

С=С (1.9)

де С-- собівартість і-го виробу з початку випуску; С -- собівартість першого виробу; N-- порядковий номер виробу з початку освоєння; b -- показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).

1.3 Методологічні підходи до обліку, контролю та аналізу витрат виробництва і собівартості продукції

Під методом обліку витрат слід розуміти сукупність засобів відображення, групування та систематизації даних про витрати, що забезпечують досягнення визначеної мети, вирішення конкретного завдання.

Рис. 1.3. Методи обліку витрат

Важливою рисою систем управлінського обліку є оперативність обліку витрат. Згідно з цим принципом виділяють облік фактичних (для складання звітної калькуляції) і нормативних витрат (передбачає складання нормативної, планової чи кошторисної калькуляції). У межах кожного з цих методів можна здійснювати калькулювання:

- Позамовне чи попроцесне - за періодичністю складання

- Повної собівартості (включаються постійні та змінні, виробничі і невиробничі витрати) чи неповної (обмеженої) собівартості (тобто калькулювання на основі лише змінних витрат) - в залежності від повноти охоплення обліком витрат.

Методи обліку витрат на виробництво повинні бути гнучкими, простими у використанні і дозволяти в оперативному порядку отримати необхідну інформацію. При цьому оперативність інформації значно важливіша від точності. Суть методу обліку фактичних витрат полягає у послідовному накопиченні даних про фактичні виробничі витрати без відображення в обліку даних про їх величину за діючими нормами.

Цей метод, як правило, є традиційним та найбільш поширеним на вітчизняних підприємствах.

Облік фактичних витрат на виробництві будується на наступних принципах: повне та документально оформлене відображення прямих витрат на виробництво в системі рахунків бухгалтерського управлінського обліку; облікова реєстрація їх в період виникнення в процесі виробництва; локалізація витрат за видами виробництв, характером витрат, місцями виникнення, об'єктами обліку та носіями витрат; віднесення фактичних виробничих витрат на об'єкти їх обліку та калькулювання; порівняння фактичних показників з плановими.

Застосування цього методу дозволяє визначити фактичну (або "історичну") собівартість. Проте він має ряд недоліків: виключає можливість оперативного контролю за використанням ресурсів, виявлення та усунення причин перевитрат та недоліків в організації виробництва, порушень технологічних процесів, пошуку та мобілізації внутрішніх виробничих резервів. Саме це визначає обмеженість використання даного варіанту обліку для прийняття управлінських рішень, здійснення оперативного управлінського контролю.

Тому найбільш прогресивними виявляються варіанти обліку нормативних витрат, особливо в умовах ринкових відносин та конкуренції. На сьогодні зростає потреба товаровиробників в інформації про витрати на виготовлення виробів та їх реалізацію, не викривлених в результаті розподілу непрямих витрат. Таку інформацію у вигляді даних про калькулювання собівартості продукції на основі змінних витрат надає система управлінського обліку директ-костинг, яка вперше почала застосовуватись на початку 50-х років на промислових підприємствах США.

Директ-костинг (калькулювання змінних витрат) -- система обчислення собівартості тільки на основі прямих (змінних) виробничих витрат.

Метод директ-костинг базується на тому, що всі витрати поділяються на прямі та непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносяться на той чи інший вид виробу. Непрямі витрати є накладними по відношенню до виробу.

Сформулюємо основні ознаки директ-костингу:

Собівартість калькулюється тільки на основі прямих змінних виробничих витрат; решта витрат - постійних виробничих і невиробничих покривається за рахунок загального доходу фірми

Управлінський і фінансовий облік інтегровані

В процесі калькулювання визначається маржинальний дохід Виробнича собівартість виготовленої та реалізованої продукції формується лише зі змінних виробничих витрат, що знаходяться у прямій залежності від технологічного процесу та організації виробництва. За способом віднесення на собівартість продукції вони в основному є прямими, тому легко піддаються нормуванню на одиницю продукції, що випускається.

За змінними витратами оцінюються також залишки готової продукції на складах на початок і кінець звітного періоду, а також незавершене виробництво. Постійні витрати не пов'язані безпосередньо з виробничим процесом і тому не включаються до виробничої собівартості продукції (робіт, послуг). Ці витрати збираються на окремому рахунку і по закінченні звітного періоду повністю (без розподілу за видами продукції) списуються на зменшення прибутку від реалізації продукції, що отримана в даному звітному періоді.

Інтеграція управлінського і фінансового обліку полягає в тому, що записи на рахунках управлінського і фінансового обліку об'єднуються в загальну систему, тому всі внутрішні операції управлінського обліку відображаються в Головній книзі. Внутрішні звіти про виробничі витрати і звіти про прибутки та збитки регулярно надаються керівництву у вигляді залежності "витрати-обсяг-прибуток".

Інтеграцію управлінського обліку іноді називають моністичною системою. Проте, ця система має певні недоліки: по-перше, характер і мета управлінського та фінансового обліку настільки різні, що об'єднувати їх недоцільно, адже в основу їх поділу покладено збереження комерційної таємниці; по-друге, моністична система ведення обліку більш об'ємна і складна, що обумовлено кількістю статей, пов'язаних з внутрішніми операціями. Звісно, що ці недоліки роблять всю систему дорогою, а також негнучкою, непрактичною.

В Плані рахунків України облік витрат та результатів передбачає застосування на практиці основної ідеї директ-костингу - розподіл загальних витрат за ознакою щ взаємозв'язку з виробництвом і калькулювання на цій основі неповної (обмеженої) собівартості за носіями витрат.

Всі витрати звітного періоду в українському Плані рахунків поділені на виробничі, обумовлені здійсненням виробничого процесу, і періодичні, більше пов'язані з тривалістю звітного періоду. Прямі виробничі витрати обліковуються по дебету рахунку 23 "Виробництво", непрямі виробничі витрати - по дебету рахунку 91 "Загальновиробничі витрати" з кредиту рахунків виробничих та фінансових ресурсів. В кінці звітного періоду в розрахунок собівартості окремих видів продукції (робіт, послуг), крім прямих виробничих витрат, включаються й непрямі виробничі витрати, які обліковувались протягом звітного періоду на рахунку 91 "Загальновиробничі витрати", що відображається записом по дебету рахунків 23 "Виробництво" і кредиту рахунку 91 "Загальновиробничі витрати". Періодичні ж витрати, які збиралися на рахунках 92 "Адміністративні витрати", 93 "Витрати на збут", 94 "Інші операційні витрати" та ін. за цим варіантом не включаються до собівартості об'єктів калькулювання, а списуються в кінці звітного періоду на рахунок 79 "Фінансові результати".

Для забезпечення аналітичних розрахунків необхідно вести окремий облік змінних та постійних витрат з підрахунком маржинального доходу за виробами.

Своєчасний вплив на рівень виробничих витрат і формування собівартості продукції можливий при такій організації і методології обліку, при якій причини змін собівартості, допущення перевитрат і економія засобів розкривається не тільки шляхом наступного вивчення звітних калькуляцій, але й щоденно в самому процесі виконання плану на підставі первинної документації і поточних облікових записів. Таким вимогам відповідає нормативний метод, який застосовується в різних галузях промисловості.

Важливими завданнями нормативного обліку є своєчасне попередження нераціонального використання ресурсів підприємства, оперативний аналіз витрат на виробництво, який дозволяє розкривати нараховані при плануванні і в практичній роботі резерви, визначати результати госпрозрахункової діяльності підрозділів підприємства, що беруть участь у виробничому процесі (цехів, ділянок).

Основними принципами системи нормативного обліку є :

* нормування витрат і обов'язкове складання нормативних калькуляцій по кожному виробу. У нормативній калькуляції, як засобу обліку, планування, контролю, знаходить відображення вже досягнутий рівень впровадження у виробництво прогресивних норм і організаційних заходів;

* систематичне виявлення відхилень фактичних витрат від поточних норм витрат матеріалів і заробітної плати;

* постійний та своєчасний облік зміни норм та визначення впливу цих змін на собівартість продукції;

* попередній контроль витрат на основі первинних документів та фіксації відхилень від норм в момент їх виникнення з одночасним виявленням їх складу, місця виникнення, винуватців та причин для глибшого дослідження можливостей впливу на їх величину;

* завчасне складання калькуляції нормативної собівартості та її аналіз з метою виявлення резервів зниження собівартості в період підготовки виробництва.

Нормативний метод обліку витрат виробництва дозволяє своєчасно виявляти і встановлювати причини відхилення фактичних витрат від діючих норм основних витрат і кошторисів витрат на обслуговування виробництва і управління. При нормативному методі повинен здійснюватись систематичний облік змін діючих норм. Цей облік ведеться на підставі повідомлень про зміни норм і використовується для уточнення нормативних калькуляцій.

Характерним для системи нормативного обліку є своєчасне оновлення нормативів в результаті здійснених заходів з технічного розвитку та удосконалення організації виробництва. Саме тому організація нормативного обліку, перш за все, пов'язана з необхідністю розробки прогресивних, техніко обгрунтованих норм витрат матеріалів, праці та заробітної плати на одиницю продукції та її складових частин.

Розділ 2. Облік витрат виробництва на прикладі (ПП «Опоряджувальник»)

2.1 Організація обліку витрат виробництва і собівартості продукції

Формування статей фінансової звітності повинно здійснюватись у відповідності до вимог Положень (стандартів) бухгалтерського обліку (П(с)БО).

Як відомо. П(с)БО передбачають можливість застосування різних методів щодо оцінки активів, зобов'язань, доходів та витрат у фінансовій звітності.

Залежно від обраних методів показники фінансової звітності можуть мати різні значення.

З іншого боку користувачі фінансової звітності повинні мати об'єктивну, всупереджену інформацію про наслідки діяльності підприємства. Тому, одним з головних факторів, які впливають на достовірність показників звітності є те, які методи оцінки активів, зобов'язань, доходів та витрат використовує підприємство при формуванні показників фінансової звітності.

Облікова політика-- це сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності.

Конкретні принципи, методи і процедури, які використовуються для складання відповідної статті фінансової звітності утворюють елемент облікової політики.

В основу формування елементів облікової політики підприємства покладені наступні принципи підготовки фінансової звітності:

--обачності;

-- повного висвітлення;

--автономності;

--послідовності;

--безперервності;

--нарахування та відповідності доходів і витрат;

--превалювання змісту над формою;

-- історичної (фактичної) собівартості; --єдиного грошового вимірника;

-- періодичності.

Із загальної сукупності принципів підготовки фінансової звітності необхідно виділити принцип послідовності, як такий, що обов'язково повинен дотримуватись щодо застосування облікової політики.

Згідно з принципом послідовності підприємству слід постійно (з року в рік) застосовувати обрану облікову політику. Зміна облікової політики можлива лише у випадках, передбачених П(с)БО і повинна бути обгрунтована та розкрита у фінансовій звітності.

Облікова політика може змінюватись у наступних випадках:

1)якщо змінюються статутні вимоги. Наприклад, більше половини акцій підприємства було придбано іншим підприємством-інвестором. Внаслідок такого придбання підприємство отримало статус дочірнього. З метою складання консолідованих звітів підприємство-інвестор визначає єдині методи нарахування амортизації та резерву сумнівних боргів. Таким чином, зміни облікової політики пов'язані зі змінами статутних вимог.

2)якщо змінюються вимоги органу, який затверджує П(с)БО. Наприклад, наказом Міністерства фінансів України було виключено метод ЛІФО із загальної сукупності методів, які можуть використовуватись для оцінки операцій вибуття запасів. Отже підприємства, які раніше використовували метод ЛІФО, змушені провести зміни в обліковій політиці.

3)якщо зміни забезпечать достовірне відображення подій або операцій у фінансовій звітності підприємства. Наприклад, підприємство застосовувало податковий метод нарахування амортизації щодо виробничих основних засобів. Протягом останніх трьох років було введено в експлуатацію нове високоефективне обладнання, яке характеризується високою інтенсивністю використання. Для того щоб мати більш реальні результати у фінансовій звітності щодо наслідків фактичного використання нового обладнання підприємство приймає рішення про застосування прискорених методів врахування амортизації. Тобто, метою зміни облікової політики було забезпечення більш достовірного відображення подій або операцій у фінансовій звітності.

Не вважається зміною облікової політики встановлення облікової політики для:

1. подій або операцій, які відрізняються за своїм змістом від попередніх подій або операцій. Наприклад, підприємство мало акції іншого підприємства, які відображались у балансі за історичною (фактичною) собівартістю. Протягом звітного року було придбано додатково акції цього ж підприємства після чого, інвестиції отримали статус інвестицій в асоційоване підприємство. Оцінка інвестицій в асоційоване підприємство повинна здійснюватись за методом участі у капіталі.

2. подій або операцій, які не відбувались раніше. Наприклад, підприємство протягом звітного року впровадило гарантійне обслуговування нових видів продукції. Отже у фінансовій звітності було вперше сформовано резерв для забезпечення гарантійних зобов'язань.

Зміни облікової політики можуть відбуватись у той момент, коли виникають відповідні обставини. Тобто, як на початок звітного року так й в його середині. Разом з тим, коли відбуваються зміни у обліковій політиці необхідно забезпечити зіставність показників фінансової звітності.

Вплив зміни облікової політики на події та операції минулих періодів відображається у звітності шляхом:

-- коригування сальдо нерозподіленого прибутку па початок звітного року;

--повторного надання порівняльної інформації щодо попередніх звітних періодів.

Якщо зміна облікової політики відбулась в середині звітного року, то операції відносно яких була зміна, необхідно перерахувати з початку року.

Таким чином, зміна облікової політики повинна бути відображена у фінансовій звітності ретроспективно.

Якщо суму коригування нерозподіленого прибутку на початок звітного року неможливо визначити достовірно, то облікова політика поширюється лише на акції та операції, які відбуваються після дати зміни облікової політики. За таких обставин зміна облікової політики буде врахована у фінансових звітах перспективно.

Формування облікової політики підприємства тісно пов'язане з визначенням облікових оцінок. З метою організації бухгалтерського обліку й складання фінансової звітності підприємства використовують методи обліку, які базуються на відповідних оцінках. Внаслідок невизначеності підприємницької діяльності не всі статті фінансової звітності можуть мати точний вимір, а тільки попередньо оцінений.

Облікова оцінка -- попередня оцінка, яка використовується підприємством з метою розподілу витрат і доходів між відповідними звітними періодами. Наприклад, для визначення чистої реалізаційної вартості дебіторської заборгованості за товари (роботи, послуги) необхідно формувати резерв сумнівних боргів. Підприємство має право вибору методу нарахування резерву сумнівних боргів, що відбивається у відповідному елементі облікової політики. Разом з тим встановлення значення коефіцієнта сумнівності на базі досвіду минулих років -- це визначення облікової оцінки для елемента облікової політики. Можна навести ще один приклад поєднання елемента облікової політики та облікової оцінки: метод нарахування амортизації основних засобів де елемент облікової політики, а встановлення терміну корисного використання -- це облікова оцінка для відповідного елемента.

Зміни в облікових оцінках, на відміну від змін елементів облікової політики, не мають наслідком проведення коригувань нерозподіленого прибутку. Тобто, зміни облікових оцінок не повинні відображатись ретроспективно у фінансовій звітності.

У загальнотеоретичному плані облікову політику можна розглядати у чотирьох основних аспектах, а саме: теоретичному, методологічному, технологічному і організаційному.

Теоретичні аспекти облікової політики розробляються в основному бухгалтерами-дослідниками. Теоретичні дослідження облікової політики у різних і аспектах є основою для розробки її методологічного, технологічного і організаційного забезпечення.

Методологічна основа облікової політики в Україні -- Положення (стандарти) бухгалтерського обліку, які затверджуються Міністерством фінансів України.

Технологічні елементи облікової політики у загальному плані визначаються також Міністерством фінансів України шляхом затвердження Національного плану рахунків та інструкції про його застосування, а у конкретному -- підприємством.

Організаційні аспекти облікової політики визначаються виключно господарюючим суб'єктом.

Класифікувати облікову політику можна за різними ознаками. Так, на рис. 2.1 наведена класифікація облікової політики відносно до користувачів звітності. Окремо слід виділити облікову політику щодо організації обліку, яка носить внутрішній характер.

Рис. 2.1. Класифікація облікової політики відносно до користувачів звітності

Облікова політика щодо фінансової звітності визначається виходячи з вимог стандартів бухгалтерського обліку і передбачає обрання дозволених альтернативних способів відображення у обліку і звітності доходів і витрат та оцінки статей балансу.

Облікова політика щодо податків і зборів визначається виключно законами яро податки і збори і передбачає вибір альтернативних методів оподаткування, відображення у податковій звітності доходів та витрат. Наприклад підприємство має можливість самостійно обирати метод нарахування амортизації на повне відновлення основних фондів (за загальними нормами чи з застосуванням інших норм амортизації, що не перевищують норм, визначених законом), строки використання нематеріальних активів, спосіб відображення доходу за довгостроковими контрактами тощо.

Облікова політика щодо отримання даних управлінського обліку має передбачати виділення центрів відповідальності, які охоплюють всю організаційну структуру підприємства. Щодо витрат, то важливим є вибір методів обліку витрат виробництва (за замовленнями, за процесами, за окремими видами продукції тощо). Для обліку доходів і витрат за центрами відповідальності необхідно виділити окремі субрахунки, або організувати їх аналітичний облік. Важливим моментом в управлінському обліку є отримання даних, що дають можливість здійснити оцінку діяльності центрів відповідальності. Для цього мають бути визначені: методи калькулювання; трансфертні ціни; порядок визначення вкладу центру відповідальності у загальні результати роботи підприємства; порядок розподілу накладних витрат; форми, терміни надання та одержувачі інтерпретованої інформації тощо.

Сукупність процесів збирання, обробки та видачі обліково-економічної інформації по обліку витрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції являє собою підсистему в загальній сумі обліково-економічній інформації підприємства. Це одна із найбільш складних підсистем.

Організаційна побудова апарату бухгалтерської служби -- це форма поділу та кооперування праці, яка передбачає розподіл усього комплексу облікових, контрольних і аналітичних робіт між виконавцями. Є дві формі організаційної побудови апарату облікової служби: централізована децентралізована.

При централізованій формі весь апарат облікової служби як методично, так і адміністративно підпорядкований одному керівнику -- головному бухгалтеру (головному економісту). При децентралізованій формі організаційної побудови частина апарату з методичних питань підпорядкована одній особі -- головному бухгалтеру, а з адміністративних господарському керівникові (начальнику цеху, виробництва тощо).

Функціональний принцип поділу облікової праці потребує такої формування структурних підрозділів, коли групи, сектори утворюються ознаками однорідності роботи -- приймання документів, таксування тощо. Цей принцип застосовують при використанні перфораційних та ЕО другого і третього поколінь.

Самостійними організаційними підрозділами бухгалтерії можуть бути окремі машинолічильні підрозділи. У цих випадках обчислювальні центри передбачають мішані форми поділу та кооперування праці.

У великих господарствах (об'єднаннях, асоціаціях та ін.) самостійними підрозділами бухгалтерської служби можуть бути:

сектор (або група) методології обліку, контролю і аналізу;

контрольно-ревізійна група (сектор);

група (сектор) економічного аналізу;

група (сектор) фінансової звітності тощо.

Розрізняють три типи організаційних структур апарату бухгалтерського обліку, контролю та аналізу господарської діяльності: лінійну, або просту; лінійно-штабну, або ступінчасту, і комбіновану або багатогранну.

Лінійна організація передбачає безпосереднє підпорядкування усіх виконавців керівникові -- головному бухгалтеру (головному економісту). Така організаційна побудова характерна для невеликих господарств, де чисельність працівників обліку, контролю і аналізу не перевищує 10--12 чоловік.

На базовому підприємстві створено саме лінійну організаційну структуру апарату бухгалтерського обліку (Рис.2.2.).

Рис.2.2. Лінійна організаційна структура апарату бухгалтерського обліку, контролю і аналізу.

Незважаючи на деякі відмінності у побудові бухгалтерського обліку, контролю та аналізу, в окремих типах об'єднань (фірм, асоціацій тощо) бухгалтерія є самостійною структурною одиницею управління.

Обліковий процес складається з багатьох блоків, які повинні бути конкретизовані і представлені у технологічних та структурних аспектах.

Конкретизація технології облікового процесу у кожному окремому випадку залежить від складу об'єктів управління, сукупності операцій, технічних засобів обробки та перетворення даних у систему показників (Рис.2.3).



Рис.2.3. Об'єкти організації облікового процесу

На кожному етапі основними об'єктами організації облікового процесу є облікові номенклатури, носії облікових номенклатур, рух носіїв, технологія процесу та забезпечення облікового процесу.

2.2 Документальне оформлення витрат виробництва і собівартості продукції

Відповідно до Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку [20], всі операції фінансово-господарської діяльності підприємства повинні мати відображення у належним чином складених і оформлених первинних та зведених документах.

Головною складовою документу є інформація. Інформація може бути не документальною - не закріпленою, та документальною - закріпленою на відповідному носії (папері, магнітній стрічці, дискеті, лазерному диску тощо), який призначений для її зберігання та передавання в просторі та часі. Матеріальний об'єкт, спеціально призначений для запису, зберігання та передачі інформації, називають матеріальним носієм або носієм інформації.

Існування документа без матеріального носія неможливе.

Отже, бухгалтерський документ - це документ, що є матеріальним носієм інформації, тобто містить відомості про господарську операцію і є юридичним свідченням її здійснення. Оформлення господарських операцій первинними документами називається документацією.

В практичній діяльності головний бухгалтер повинен на свій розсуд визначити, які документи доцільно використовувати саме на підприємстві, враховуючи його розміри та специфіку діяльності. Причому структура документообігу повинна бути такою, щоб забезпечити вчасне надходження інформації як для обліку, так і для контролю за рухом активів.

Послідовність облікових етапів на підприємстві залежить від організації документообігу, а документообіг - від організаційно-технологічної структури підприємства. Так, у реєстрах бухгалтерського обліку послідовно відображається весь заготівельно-виробничо-реалізаційний процес, і чим більше етапів він налічує, а також чим більше зв'язків зовнішніх і внутрішніх тим більший документообіг і більше, відповідно, бухгалтерських проведень.