Проект реконструкції молочної ферми на 600 корів і 700 голів молодняку з комплексною механізацією

Необхідно врахувать заходи щодо охорони навколишньго середовища ( своєчасне видалення і зберігання гною, запобігання поширенню шкідливих запахів у напрямку житлового сектора, стоку стічних вод у природні водойми).

5. Розміщення ферми і її будівель

5.1 Генеральний план (генплан)

При будівництві ферм споруджують будови для утримання тварин, зберігання та підготовки кормів, первинної обробки і зберігання продукції, ветеринарні об'єкти, а також споруди для електро-водопостачання, видалення та зберігання гною, гноївки тощо.

Усі ці об'єкти відображають у генплані підприємства, що передбачає блокування будівель і споруд, а також об'єднує приміщення основного, підсобного та допоміжного призначення з метою кращої компактності забудови ферми і скорочення довжини всіх комунікацій і площі загорожі в усіх випадках, якщо це не суперечить умовам технологічного процесу, техніці безпеки, санітарним та протипожежним вимогам. Генеральний план -- це проектний документ, який визначає розміри необхідної території, розміщення всіх будівель і споруд, їхні габарити, інженерну організацію та економічну ефективність загального рішення.

Основні принципи проектування генплану передбачають: суворе дотримання роздільного утримання статево-вікових груп тварин із виключенням контакту між ними; розриви між будівлями 30--50 м; розподіл транспорту на внутрішній і зовнішній; виключення заїзду зовнішнього транспорту на територію тваринницького об'єкта; обладнання дезінфекційних бар'єрів та виходів на тваринницький об'єкт і в окремі будівлі, обладнання дезбар'єрів на межах секторів, виділення та негайне видалення з об'єкта всіх хворих тварин; проектування дезкамери для спецодягу, ветеринарного блока; завантаження тваринами будівель та їх одночасне звільнення з метою дотримання принципу «все зайнято -- все пусто».

Плануванням передбачається розподіл території на функціональні зони з урахуванням технологічних зв'язків (рис. 5).

Зонування території. Зоною тваринницького підприємства називається частина його території, на якій розміщені будівлі та споруди, тісно пов'язані технологічним процесом і рівнем інженерного обладнання й транспортного обслуговування. Незалежно від розміру підприємства виділяють: виробничу зону А (основного призначення); адміністративно-господарську Б; зберігання та підготовки кормів В; зону зберігання й обробки гною.

У виробничій зоні А розміщують будови і споруди для утримання тварин, а також обслуговуючі, підсобні та допоміжні об'єкти, безпосередньо пов'язані з технологією (будови і рампи для приймання й розвантаження тварин, ветсанпропускник, побутові приміщення).

Рис.5.1 Зонування території ферми по виробництву молока на 400 корів: а -- зона зберігання і переробки гною; б -- виробнича зона; в -- зона зберігання і підготовки кормів; 1 -- санпропускник; 2 -- корівники на 200 голів; 3 -- доїльно-молочний блок; 4 -- вигульні двори; 5 -- гноєсховище із секціями для карантинування гною; 6 -- місткість для зливових стоків; 7 -- амбулаторія; 8 -- родильне відділення на 50 корів з телятником на 230 голів; 9 -- трансформаторна підстанція; 10 -- автомобільні ваги; 11 -- блок кормової зони (приміщення для приготування кормів із коренеплодосховищем); 12 -- траншеї для силосу; 13 -- траншея для сінажу; 14 -- сарай для сіна; 15 -- дезбар'єр

Забудова повинна бути компактною, із дотриманням технологічних, зооветеринарних та протипожежних розривів. З цією метою передбачають блокування (об'єднання) будівель і споруд різного призначення, якщо це не суперечить санітарним правилам.

Практикують такі види забудови: блокування (будівлі, об'єднані у блок); моно-блочні (укріплені будівлі, коли всередині розміщене все поголів'я); багатоповерхові. Будівлі й споруди зорієнтовують відносно частин горизонту і рози вітрів. Розриви між окремими виробничими спорудами здебільшого повинні бути у межах протипожежних нормативів 9--18 м залежно від вогнестійкості будівель і споруд. Допустимі розриви не менш як 20 м при павільйонній забудові й не менш як 60м при блокуванні та багатоповерховості.

Територію впорядковують відповідно до генплану тваринницького підприємства згідно із СНІП 11-97-76. Обов'язково передбачають озеленення тваринницьких об'єктів і застосування твердого покриття для проїздів і виробничих майданчиків, забезпечення нахилів не менше 0,3 % та обладнання лотоків (канав) для стікання й відведення поверхневих вод.

Зелені насадження повинні займати не менше 15% площі тваринницьких підприємств, коли густота забудови більше 50 % -- не менше 10 %. Густота забудови -- це відношення площі, що займають будівлі й споруди, до загального розміру майданчика, відбите у відсотках. У площу забудови входять площа з будівлями, навісами, вигули для тварин, майданчики для машин, склади.

Гігієнічне значення зелених насаджень велике і різноманітне. Вони поліпшують мікроклімат, оскільки пом'якшують амплітуду коливань температури і вологості, зменшують силу вітру, послаблюють сонячну радіацію, сприяють утворенню прохолодних повітряних потоків. Наприклад, влітку температура листя на 12--14 °С нижча від температури стін, поверхні тваринницького двору, а взимку, навпаки, серед дерев тепліше, а швидкість вітру зменшується на 30--40 %. Зелені насадження містять на власній поверхні до 72 % суспендованих частинок пилу, нейтралізують деякі гази, знижуючи їхню концентрацію.

Завдяки зеленим насадженням повітря насичується киснем, поліпшується мікроклімат тваринницьких підприємств. Смуга зелених насаджень у 2--5 м може знизити рівень шуму на 3-- 5 дБ. Відстань від будівель до стовбурів дерев рекомендується 5, а до чагарника -- 1,5м. Ширина смуги зелених насаджень з однорядною лісосмугою дерев або дерев і чагарників повинна бути 2, а з дворядною -- 5м. Зелені насадження виконують функції біологічних фільтрів, зменшують специфічні запахи, мікробну і пилову забрудненість повітряного басейну підприємства.

5.2 Захист племзаводу « Степне» від занесення інфекції

Для захисту від занесення збудників інфекції та дотримання санітарного режиму тваринницькі підприємства належать до підприємств замкнутого циклу, тобто повністю заборонено знаходитися у виробничій зоні особам, транспорту, що не пов'язані з обслуговуванням тварин.

Уся територія тваринницького підприємства обгороджена щільним або сітчастим парканом заввишки не менш 1,8 м, що запобігає проникненню свійських і диких тварин, які часто є носіями збудників заразних хвороб.

У місцях в'їзду автотранспорту у виробничу зону обладнані постійнодіючі дезбар'єри, які заправляють дезрозчинами для обробки ходової частини (коліс).

Осіб, що відвідують господарство, пропускають через санпропускник, вони одягають спецодяг і взуття. Працівники господарства регулярно проходять медичне обстеження у встановленому порядку. Особи, хворі на туберкульоз або інші антро-позоонози, не допускаються до роботи на фермі.

З метою підтримання належного ветеринарно-санітарного стану в приміщеннях для тварин їх щодобово очищають від гною, з годівниць і напувалок видаляють залишки корму і промивають, проходи посипають гашеним вапном. Не рідше одного разу на місяць на фермах практикують санітарний день і згідно з діючою інструкцією у приміщеннях проводять дезінфекцію, дезінсекцію та дератизацію.

Комплектувати тваринницькі підприємства дозволяється тільки здоровими тваринами із господарств, в яких сприятливий стан відносно заразних захворювань. Заборонено відправляти, завозити і приймати у господарство тварин, що не мають ветеринарних документів.

6. Гігієна приміщень

Тваринницькі будівлі, їхні високі експлуатаційні якості залежать не тільки вд правильного зведення всіх огороджувальних конструкцій, а й від раціонального влаштування зручних для експлуатації санітарно - технічних пристроїв. Основними із них є обладнання систем вентиляції, обігрівання та каналізації, а також освітлення , водопроводу і роздавання кормів.

Важливість і роль цих пристроїв визначається тим, що за їхньою допомогою можна регулювати і підтримувати в оптимальних межах температурний, вологісний і газовий режими повітря у закритих приміщеннях для кожного виду тварин.

У разі недостатньої вентиляції корівників, а також відсутності систематичних прогулянок корів в останніх спостерігається хрончне кисневе голодування, що призводить до порушення обміну речовин , захворювання корів на ацетонемію, білкові токсемії , атонію матки, до затримки навколоплідних оболонок після родів,захворювання кінцівок і зниження природної реактивності та резистентності організму.

Значну частину життя тварина проводить у приміщенні. Цей період називається стійловим. Він триває в Україні 150--200 діб. У цей період зміни у зовнішньому середовищі не повинні призводити до зміни сприятливого для тварин мікроклімату всередині приміщення. Тіснота, скупченість їх у приміщенні призводять до поширення інфекційних хвороб (туберкульозу, лейкозу, бруцельозу, респіраторних захворювань та ін.). Зв'язок між умовами утримання і станом здоров'я давно відомий.

Типовою «стійловою» хворобою, яка виникає внаслідок вказаних несприятливих факторів, є туберкульоз. У його епізоотології фактори скупченості й вологості особливо виразні. Дуже легко поширюються у таких випадках краплинні інфекції -- грип, ринотрахеїт, чума свиней, ящур, плевропневмонія. Основне джерело появи збудників через органи дихання -- хворі тварини, а безпосередня причина -- кашель, пирхання. Підраховано, що під час кашлю утворюється 25--30 тис. крапель із мікроорганізмами. Слід відзначити, що, висихаючи, його частинки утворюють бактеріальний пил, який також має певне епізоотологічне значення.

Скупчене утримання, незадовільна годівля зумовлюють поширення шлункових інфекцій і гельмінтозів. Тривале перебування тварин у дуже ущільнених, забруднених приміщеннях призводить до загального зниження природної резистентності організму та його продуктивного потенціалу.

Умови, за якими тварин утримують у приміщеннях, неминуче призводять до забруднення і псування повітря. Життєдіяльність тварин, процеси розкладу сечі, гною і підстилки, пил, що здіймається під час роздавання кормів, особливо грубих, пара води, вуглекислоти, шлунково-кишкові гази, випаровування з шкіри, легень -- усе це постійно й істотно впливає на зміну складу повітря приміщень, забираючи кисень, насичуючи вуглекислотою.

Повітря, яке видихають тварини, порівняно з атмосферним містить на 25 % менше кисню, у 100 разів більше вуглекислоти і завжди насичене водяною парою. Завдяки диханню відносна вологість підвищується і у разі відсутності вентиляції досягає 85--90 %, тобто межі. Забруднене повітря, передусім, позначається на діяльності центральної нервової системи, яка в свою чергу впливає на фізіологічні функції організму в цілому, що призводить до погіршення апетиту і прискореного дихання.

Повноцінне з погляду гігієни приміщення повинне бути сухим, теплим, добре освітлюватися прямим і розсіяним сонячним світлом. Недостатня освітленість зумовлена порушеннями під час проектування стосовно до особливостей кліматичних районів.

Для оцінки мікрокліматичних умов важливе значення мають температурний режим приміщень, принципи нормування якого повинні враховуватися для різних видів і виробничо-вікових груп тварин.

Не можна не враховувати і такого показника, як відносна вологість повітря, що за оптимальних температур повинна становити 70--75 %. Зрозуміло, значне насичення повітря водяною парою може бути однією з ознак вологості приміщень, зумовленої неправильним вибором території під забудову, недостатньою ізоляцією стін від ґрунтових вод, використанням будівельних матеріалів із високою гігроскопічністю, порушенням їх експлуатації.

Гігієнічному нормуванню підлягають: рух повітря, освітлення, місткість приміщення, вміст шкідливих газів.

На спеціалізованих фермах, де тварин утримують у приміщеннях протягом року і вони не мають можливості рухатися, з дефіцитом природної інсоляції, використанням у раціонах концентрованих кормів важливо, щоб мікроклімат був позбавлений різких коливань, які порушують нормальне тепловідчут-тя і несприятливо впливають на продуктивність і здоров'я поголів'я.

Отже, під час проектування тваринницьких приміщень, їхній реконструкції та експлуатації необхідно передбачати створення у них оптимальних умов мікроклімату в усі сезони року, які забезпечуватимуть високу продуктивність.

7. Оптимізація мікроклімату

Недостатня вентиляція корівників, особливо при високій пологості повітря (90 % і більше), в умовах Лісостепу України викликає у високопродуктивних корів зниження добової молочної продуктивності на 2,5--5, а в деяких тварин -- на 6 кг. При зниженні продуктивності до 5 % зростають витрати кормів на виробництво 1 кг молока.

Таблиця 7.1 Норми об'єму приміщень для тварин (м³/голову)

Тварини	Об'єм приміщення, м3 на голову	Площа поперечного перерізу витяжних труб, см2/голову
Корови, бугаї, нетелі на відгодівлі Телята Свиноматки-підсисні Свині на відгодівлі Коні Вівці	20--25 12--14 20 5--10 25--30 5--8	380--500 300--350 240--400 150--200 300--350

У спеціальній літературі при обладнанні вентиляції з природним збудженням рекомендуються такі площі поперечного перерізу витяжних труб на одну голову: для великої рогатої худоби -- 500--700 см², коней -- 300--350, свиноматок -- 240-- 400 см².

Під час проектування нових будівель або для перевірки пристроїв уже забудованих приміщень слід знати основні вимоги і правила розрахунку об'єму повітря

Підстилкові матеріали. Місця відпочинку тварин повинні бути теплими, сухими і чистими. Гола підлога, забруднена екскрементами й змочена водою, робить лігво мокрим або вологим, брудним, слизьким, холодним, твердим. Тварини на такій підлозі забруднюються, погано відпочивають, захворюють на простудні хвороби, знижують продуктивність, пошкоджують кінцівки. Деякою мірою ці негативні фактори можна послабити використанням підстилки, яка повинна бути малотеплопровідною, з високими вологоємкістю і гігроскопічністю, не забруднювати шкіри, поглинати шкідливі гази й мати бактерицидні властивості.

Як підстилкові матеріали використовують солому, обпилювання, деревні стружки, листя, лісовий мох, подрібнені стебла кукурдзи, соняшнику та ін.

Солома характеризується малою теплопровідністю і високою вологоємкістю, але дуже низькою бактерицидністю і бактеріо-статичністю.

Кількість підстилки залежить від її якості та господарських умов. Для підстилки рекомендується використовувати солому: коням -- 1,5--2 кг, коровам -- 2--4 (торфу 3--9), свиням 1,5--2 (торфу 3--5), вівцям -- 0,3--0,5 кг; курям торфу -- 25--40 г з розрахунку на голову за добу.

Слід мати на увазі, що затримка із видаленням калу і сечі, особливо при плюсовій температурі, призводить до швидкого їх розкладу і як наслідок -- до нагромадження у приміщенні аміаку, сірководню та інших шкідливих газів.

Видалення гною. Утримання тварин у закритих приміщеннях пов'язане з нагромадженням великої кількості гною.

Збирання гною -- найбільш трудомісткий процес у тваринництві. Його видаляють механічним, гідравлічним чи пневматичним способом за допомогою систем періодичної чи безупинної дії і вручну.

Скреперні установки ВУС-10 і ВУС-15 застосовують при безприв'язному боксовому утриманні худоби на суцільних бетонних і щілинних підлогах. На вигульних площадках ферм великої рогатої худоби і свинарських, а також у корівниках, де худобу тримають на глибокій підстилці, гній забирають бульдозером. Установка ВУС-10 служить для видалення гною з поперечних каналів приміщення. Безладне зберігання гною, зваленого в купи, призводить до втрат 50--60 % поживних речовин і забруднення території.

Для транспортування гною від приміщень до гноєсховищ застосовують різні засоби: універсальні грейферні навантажувачі; самосвальні транспортні причепи; насоси для перекачування рідкого без підстилкового гною в гноєсховища, транспортні засоби до місць компостування; установки для пневматичного транспортування гною по трубопроводах у гноєсховище.

Місцями для складання, дозрівання гною та його зберігання є гноєсховища, їх влаштовують біля ферми не ближче як за 50-- 100 м від тваринницьких приміщень і 200 м -- від житлового масиву.

Залежно від виду і групи тварин при умові зберігання гною 2,5--3 міс. площа гноєсховища на одну тварину буде такою (меншою, коли стіни гноєсховища похилені, й більшою, коли стіни вертикальні): для великої рогатої худоби -- 2--2,5 м², свиней -- 0,4--0,5, робочих коней -- 1,4--1,75, молодняку коней і великої рогатої худоби -- 1,0--1,25 й овець та кіз -- 0,2--0,3 м².

Біотермічне знезаражування гною. Від тварин, хворих на інфекційні (інвазійні) захворювання, гній потрібно знезаражувати. Гній, одержаний від тварин, хворих на сибірку, емфізематозний карбункул тощо, треба обов'язково спалювати або закопувати на скотомогильнику.

При захворюванні тварин на ящур, чуму, бешиху, паратиф, туберкульоз, бруцельоз, інвазійні хвороби гній, одержуваний від них, підлягає біотермічному знезаражуванню. Для цього поряд із гноєсховищем, але не ближче 100 м від приміщень, на окремому майданчику риють котлован завширшки З м і завглибшки 25 см. Дно його із заглибиною (50 см) утрамбовують шаром (15--20 см) глини.

.

Земля

Знезаражений гній чи солома

Рис. 7.1 Біотермічне знезаражування

Перед укладанням гною від хворих тварин заглибину (жолоб) покривають жердинами, а потім -- шаром (25--40 см) соломи чи сухого гною від здорових тварин. Після цього нещільно накладають конусом заввишки 1,5--2 м штабель із гною від хворих тварин, залишаючи вільними по 40--50 см краї котло-вана. Такий штабель покривають з усіх боків шаром заввишки 10 см (взимку 40) соломи, торфу або гною від здорових тварин. Поверх нього насипають землю або пісок шаром завтовшки 10 см. Уже в перші дні це сприяє підвищенню температури у знезаражуваному гною до 60--70 °С. Таким способом знезаражують гній в неоднаковий час. Це залежить від стійкості збудника хвороби.

8. Санітарно-гігієнічна оцінка кормів і годівлі тварин

Під час лабораторної оцінки будь-якого корму дослідження проводять за загальноприйнятою схемою аналізу, тобто визначають вміст вологи, сирої клітковини, цукру, крохмалю, сирого жиру й золи, безазотистих екстрактивних речовин, кальцію, фосфору й каротину; у силосі, крім того,-- загальну кислотність і наявність вільних кислот-- молочної, оцтової та масляної.

У зонах, де спостерігається нестача мікроелементів у ґрунті, визначають вміст кобальту, цинку, йоду, міді, заліза та ін. З великої кількості показників хімічного складу кормів деякі тісно взаємопов'язані й можуть характеризувати якість кормів у цілому. До таких належать рівень протеїну і каротину в сіні й трав'яному борошні, кількість і співвідношення органічних кислот у силосі та сінажі, наявність каротину й клітковини в комбінованому силосі тощо. У деяких кормах містяться отруйні речовини: у картоплі -- соланін, макусі та шротах -- госипол, у буряках -- нітрати. Здебільшого вони з'являються за незадовільних умовах зберігання і приготування кормів.

Мікотоксологічний контроль кормів обов'язковий при підозрі на кормові отруєння тварин і якщо якість корму сумнівна. Зразки корму, що надійшли до ветеринарної лабораторії, досліджують за такою схемою: органолептичний аналіз -- визначення кольору, запаху, наявності грибів-паразитів (сажка, маточні ріжки, іржасті та ін.); мікроскопічне дослідження змивів або зіскобів з корму; первинні посіви зразків корму на відповідні живильні середовища з наступним виділенням чистої культури грибів; токсикобіологічний аналіз кормів та виділених чистих культур грибів.

У зоні радіаційного забруднення обов'язковим є радіометричний контроль якості кормів. З цією метою питому радіоактивність кормів можна визначити методом гамма-спектрометрії на аналізаторі АМА-ОЗФ, радіометром РУГ-91 та ін.

Останнім часом у промисловому тваринництві широко застосовують механізовану підготовку кормів до згодовування із використанням різних хімічних кормових добавок. Це потребує постійного контролю за правильністю обробки кормів, приготування кормових сумішей, які б відповідали нормованій і повноцінній годівлі сільськогосподарських тварин.

Повноцінність годівлі контролюється ветеринарно-зоотехнічними і біохімічними методами. У процесі контролю вивчають: корми й раціони, апетит, зміну живої маси тварин, рівень молочної і іншої продуктивності, якість продукції, показники відтворення, біохімічні показники крові, сечі, молока, яєць, печінки та ін., показники огляду тварин і реєстрації ознак недостатності будь-якої речовини в раціоні.

Кінцева мета контролю -- повноцінність годівлі-порівняння норми раціону з потребою тварин у деяких елементах живлення, запобігання можливості виникнення в господарствах аліментарних захворювань і передчасному вибраковуванню з цієї причини поголів'я, забезпечення високої їх продуктивності та якості продукції.

Таблиця 8.1 Потреба корів у сирому протеїні для утворення 1 кг молока

Вміст білку в	Потреба в сирому протеїні для утворення молока
молоці, %	СПмол (г/кг)
3,20	80
3,40	85
3,60	90
3,80	95
4,00	100

Потреба в сирому протеїні у дійних корів повинна забезпечуватись за рахунок корму, оскільки запаси білку в їх організмі незначні і можуть бути мобілізовані для утворення молока. При тривалій недостатності протеїну в раціоні спочатку зменшується вміст протеїну у молоці, а потім йде шиження надоїв. У високопродуктивних тварин із збільшенням потреби в протеїні знижується його здатність розщеплятися у рубці, оскільки синтез мікробної біомаси лімітується величиною енергії, що надійшла з кормом. Гому здатність протеїну до розщеплення у рубці не повинна бути нижче значень, наданих у таблиці , за умови, що вміст сирого протеїну у молоці складає 3,4%.

Таблиця 8.2 Потреба тільних сухостійних корів в енергії та протеїні

Жива маса, кг	Метаболічна жива маса, кг	Пот. в чистій енергії лактації, МДж/добу	Потреба в сирому протеїні, г/добу
450	97,7	9,77	410,35
500	105,7	10,57	444,10
550	113,6	11,36	477,00
600	121,2	12,12	509,17
650	128,7	12,87	540,67
700	136,1	13,61	571,57

Таблиця містить розрахунок узагальнених норм енергії та сирого протеїну для корів з різною продуктивністю.

Вміст протеїну в зернах злаків складає в середньому близько 10 -- 14% з коливаннями від 8 до 20 % залежно від вигляду, сорту і умов зростання. Протеїн на 85--90 % складається з білків; небілкові азотисті речовини представлені аспарагіном і вільними амінокислотами.

Таблиця 8.3 Хімічний склад та поживна цінність зерен злаків

Зерно	Вміст, %	У 1 кг корму
	Води	Протеїну	Жиру	Клітковини	БЕР	Золи	Кормових одиниць	Перетравного протеїну
Кукурудза	13	10,4	4,1	2,2	68,7	1,6	1,34	78
Овес	13	11,0	4,7	9,8	58,2	3,4	1,00	85
Ячмінь	13	10,1	2,1	4,0	68,0	2,8	1,21	81
Жито	13	12,3	2,0	2,4	68,4	1,9	1,18	102
Пшениця	13	13,1	2,3	2,7	67,2	1,7	1,20	117
Сорго	13	11,2	2,8	3,0	67,8	2,2	1,18	90
Просо	13	11,1	3,7	9,2	56,6	9,2	0,95	79

Вміст протеїну в зернах злаків складає в середньому близько 10 -- 14% з коливаннями від 8 до 20 % залежно від вигляду, сорту і умов зростання. Протеїн на 85--90 % складається з білків; небілкові азотисті речовини представлені аспарагіном і вільними амінокислотами.

Таблиця 8.4 Хімічний склад та поживна цінність зерен злаків

Зерно	Вміст, %	У 1 кг корму
	Води	Протеїну	Жиру	Клітковини	БЕР	Золи	Кормових одиниць	Перетравного протеїну
Кукурудза	13	10,4	4,1	2,2	68,7	1,6	1,34	78
Овес	13	11,0	4,7	9,8	58,2	3,4	1,00	85
Ячмінь	13	10,1	2,1	4,0	68,0	2,8	1,21	81
Жито	13	12,3	2,0	2,4	68,4	1,9	1,18	102
Пшениця	13	13,1	2,3	2,7	67,2	1,7	1,20	117
Сорго	13	11,2	2,8	3,0	67,8	2,2	1,18	90
Просо	13	11,1	3,7	9,2	56,6	9,2	0,95	79

Амінокислотний склад протеїну різних зернових кормів неоднаковий .

Із злакових зерно кукурудзи найбідніше протеїном, зокрема лізином, триптофаном і гліцином.

Вміст жиру в зернах злаків невисокийі складає від 2 % у пшениці до 5 % у вівса. Жири концентруються у зародку зерна (до 10--17 %), а в ендоспермі їх всього -1 -- 2%; вони представлені в основному тригліцеридами неграничних жирних кислот -- лінолевої і олеїнової, які при відгодівлі свиней надають розм'якшуючу дію на свиняче сало. Тому в останній місяць відгодівлі багаті жиром зерна кукурудзи і вівса замінюють кормами з меншим змістом жиру -- ячменем, житом, пшеницею або корнеклубнеплодами.

Таблиця 8.5 Вміст незамінних амінокислот в зерні злаків, г/кг

Показники	Кукурудза	Овес	Ячмінь	Жито	Пшениця	Сорго	Просо	Тритікале
Сірий протеїн %	10	10,9	11,6	12,3	14,0	11,2	11,0	15,1
Лізин	2,9	3,6	4,4	4,4	3,9	2,8	2,4	4,1
Метонін	1,9	1,6	1,8	1,7	2,1	1,1	2,6	1,3
Гістідин	2,1	1,9	2,4	2,7	2,9	2,4	1,9	3,2
Триптофан	0,8	1,4	1,6	1,1	1,8	1,0	1,5	1,4
Трионін	3,5	3,5	3,7	3,8	3,9	3,0	3,6	2,4
Валін	5,4	5,9	5,9	6,1	6,0	5,1	5,3	3,9
Аргінін	4,1	6,6	5,2	5,8	7,0	3,7	3,2	5,4
Лейцин	12,2	7.8	7,7	7,4	9,4	14,2	10,6	5,9
Ізолейцин	4,6	5,0	4,9	5,2	5,9	5,6	4,3	3,1
Фенілаланін	4,8	5,5	5,9	5,8	6,9	4,8	5,3	4,7

У зернах, покритих плівками (овес і ячмінь), зміст клітковини значно вище, ніж в зернах без плівок (голозерні культури). Голозерні сорти вівса поки широко не упроваджуються у виробництво через, порівняно невисокої врожайності. Підвищеним вмістом клітковини відрізняється також зерно проса.

Загальний вміст мінеральних речовин в зернах злаків коливається від 1,5 до 5 %; у золі переважають солі фосфорної кислоти і калій, а кальцію дуже мало (табл. 1.2.3).

У більшості зерен злаків дуже мало каротину; помітні кількості (до 5 міліграм в 1 кг) виявляються лише в жовтих сортах кукурудзи. Значно багатше зернові корми токоферолами (135 мг/кг), тіаміном (2,5--5 мг/кг), рибофлавіном (0,5-- 0,8 мг/кг), нікотиновою (8--60 мг/кг) і пантотеновою (7--11 мг/кг) кислотами; у зерні відносно багато холіну (0,4--1 мг/кг); у зернах вівса і ячменю виявлені кобаломіни (2,6 мкг в 1 кг), які по своїй фізіологічній дії на організм тварини є аналогами вітаміну В12.

По енергетичній цінності провідне місце належить зерну кукурудзи; у 1 кг сухого зерна міститься 1,3 корм. од., перетравність органічної речовини досягає 90 %. Проте зерно кукурудзи бідно протеїном, лізином, окремими макро- і мікроелементами, а також деякими чинниками вітамінного живлення. Тому чергове завдання подальшого розвитку зернового господарства в нашій країні -- розширення виробництва зерна бобових культур, сої, гороху.

Таблиця 8.6 Вміст макроелементів в зерні злакових, г/кг корму

Зерно	Ca	P	Mg	K	Na	S	Cl
Кукурудза	0.5	5.2	1.4	5.2	1.3	1.0	0.5
Овес	1.5	3.4	1.2	5.4	1.8	1.3	1.4
Ячмінь	2.0	3.9	1.0	5.0	0.8	1.3	2.4
Жито	0.9	2.8	1.1	4.8	0.1	0.9	0.7
Пшениця	0.8	3.6	1.0	3.4	0.1	1.2	0.4
Сорго	1.2	3.0	1.8	3.5	0.4	0.9	0.9
Просо	0.9	5.1	1.2	4.4	0.1	1.0	0.8

По складу мікроелементів зернові корми також неоднакові.

Таблиця 8.7 Вміст мікроелементів в зерні злакових, мг/кг

Зерно	Fe	Co	Cu	I	Mn	Zn
Кукурудза	303	0.02	2.19	0.11	11.1	19.5
Овес	41	0.07	4.86	0.1	56.5	22.5
Ячмінь	50	0.25	3.42	0.22	22.3	21.4
Жито	63	0.08	6.86	0.09	35.4	20.0
Пшениця	40	0.03	4.87	0.06	37.5	19.0
Сорго	50	0.21	2.96	0.08	28.4	2.6
Просо	40	0.03	16.56	0.02	17.9	35.0

У більшості зерен злаків дуже мало каротину; помітні кількості (до 5 міліграм в 1 кг) виявляються лише в жовтих сортах кукурудзи. Значно багатше зернові корми токоферолами (135 мг/кг), тіаміном (2,5--5 мг/кг), рибофлавіном (0,5-- 0,8 мг/кг), нікотиновою (8--60 мг/кг) і пантотеновою (7--11 мг/кг) кислотами; у зерні відносно багато холіну (0,4--1 мг/кг); у зернах вівса і ячменю виявлені кобаломіни (2,6 мкг в 1 кг), які по своїй фізіологічній дії на організм тварини є аналогами вітаміну В12.

По енергетичній цінності провідне місце належить зерну кукурудзи; у 1 кг сухого зерна міститься 1,3 корм. од., перетравність органічної речовини досягає 90 %. Проте зерно кукурудзи бідно протеїном, лізином, окремими макро- і мікроелементами, а також деякими чинниками вітамінного живлення. Тому чергове завдання подальшого розвитку зернового господарства в нашій країні -- розширення виробництва зерна бобових культур, сої, гороху.

При сумісному згодовуванні зерен злаків і бобів, мають різний хімічний склад, вони проявляють в живленні тварини взаємодоповнюючу дію. При годуванні такими сумішами знижуються витрати корму на формування в організмі тварини одиниці продукції; економіка виробництва продуктів тваринництва помітно поліпшується.

Зерна бобів відрізняються високим вмістом протеїну, але, за винятком сої, бідні жиром.

Зерна бобових культур містять більше амінокислот, ніж зерна злакових Перетравлюється протеїн бобів тваринами значно гірше за протеїн злаків.

При згодовуванні у великій кількості зерна бобових культур у тварин в шлунково-кишковому тракті спостерігається зайве газоутворення. Пояснюється це наявністю в зернах бобових специфічних речовин, що ускладнюють перетравлення білків. У сої інгібіторами травних протеолітичних ферментів є гемаглютиніни, уреаза, ліпоксидаза, сапоніни і естроген.

Таблиця 8.9 Хімічний склад та поживна цінність зерен бобових

Зерно	Зміст %	У 1 кг корму
	Води	Протеїну	Жиру	Клітковини	БЕР	Золи	Кормових одиниць	Перетравного протеїну
Горох	13	22,2	1,9	6,4	54,1	2,8	1,17	195
Бобі	12	27,3	1,6	7,7	48,2	3,2	1,15	237
Соя	11	34,5	17,4	5,7	26,8	4,6	1,38	290
Люпин	15	33,4	4,8	14,3	29,0	3,7	1,07	230
Віка	14	25,8	1,3	5,3	50,6	3,0	1,16	200
Чину	13	26,9	1,2	5,3	50,8	3,0	1,06	220
Чечевіця	13	24,6	1,3	4,3	53,6	3,1	1,18	212

Жир зерен бобів порівняно багатий холестерином і лецитином. За змістом мінеральних речовин зерна бобів дещо багатше за голозерні злаки.

У зерні бобів міститься більше окремих мікроелементів (кобальту, йоду, молібдену і цинку), ніж в зернах злаків, але менше марганцю.

У зернах бобів міститься незначна кількість каротину; у них в порівнянні із зернами злакових в 1,5 разу більше рибофлавіну, в 2 рази тіаміну і пантотенової кислоти і в 3--4 рази холіну.

Безазотисті екстрактні речовини зерен бобів, окрім крохмалю, містять ще полісахарид галактан.

В годівлі всіх видів сільськогосподарських тварин зерна бобів використовують тільки як білковий доповнювач до вуглеводних корм; краще поєднання виходить з двох високоенергетичних зернових кормів -- сої і кукурудзи.

Молоко, яке надходить у торговельну мережу, за чистотою має належати до першої групи (класу), тобто в 1 мл не повинно бути більше 150 тис. бактерій при розфасуванні в пакети і не більше 300 тис. бактерій -- бідони. Молоко не повинне мати сторонніх присмаків і запахів, але містити не менше 3,2 % жиру, 8,1 % сухої знежиреної речовини, бути охолодженим (температура не вище 8 °С), краще пастеризованим, а його кислотність не повинна перевищувати 21 °Т (бажана 16--18 Т). Таке молоко при належному зберіганні має свої первісні властивості (якість) протягом 24 год. За цей час його слід доставити до споживача.

Вимоги до утримання дійних корів

Інтенсивна лактація високопродуктивної корови потребує постійного поповнення запасів енергії та пластичних матеріалів. Адже для утворення 1 л молока через вим'я повинно пройти від 300 до 500 л крові. Добові надої продуктивної корови перевищують 30--35 л молока. Вважають, що кожної хвилини з організму тварини із молоком виділяється 0,6 г білка, 0,66 -- жиру і 0,8 г лактози. Для поповнення втрат така корова повинна одержувати до ЗО кг кормів, що містять близько 2,5 кг перетравного протеїну, 90 г натрію, 180 -- калію, 100 -- кальцію і 115 г фосфору. Високий рівень лактації можливий тільки при підвищеному рівні обміну речовин. А це в свою чергу потребує належних умов догляду та утримання, регульованих чітким розпорядком дня. Споживання і використання значної кількості кормів високопродуктивною коровою неможливі без вироблення певного ритму фізіологічних функцій і відправлень. Такий ритм у корів повинен виробитися в результаті суворого дотримання розпорядку дня: певний час і черговість роздавання кормів, доїння, прогулянок тошо. У корів добре виробляються рефлекси на ці технологічні операції.

9. Водозабезпечення ферми і напування тварин

9.1 Санітарно-гігієнічні вимоги до питної води

Гігієнічне значення води визначається її доброякісністю. Вода, призначена для споживання тваринами, має бути бездоганною у санітарному відношенні. Вона не повинна викликати виникнення захворювання людей і тварин. Якість води визначається її органолептичними властивостями, хімічним складом і наявністю або відсутністю у ній збудників інфекційних та інвазійних хвороб. За цими показниками вона має відповідати вимогам стандарту.

Склад і якість води залежать від наявності в ній розчинних або зважених мінеральних та органічних сполук, газів, а також від присутності мікроорганізмів і зародків гельмінтів. Хімічне забруднення відбувається при спусканні у водойми неочищених промислових стічних стоків або потраплянні паводкових вод. У цьому разі можливе нагромадження у воді токсичних концентрацій миш'яку, ртуті, свинцю, хрому та інших хімічних сполук, залишкових концентрацій мінеральних добрив, пестицидів тощо.

Загрозу здоров'ю тварин створюють радіонукліди (йоду, стронцію, цезію, урану тощо), які можуть вимиватися у природні вододжерела із забрудненого ними ґрунту або потрапляти ззовні з атмосферними опадами, стічними чи паводковими водами. При цьому радіоактивна забрудненість можлива як наземних, так і підземних вод.

Доброякісна вода повинна мати стабільні фізичні, хімічні й біологічні властивості, які відповідали б нормативним вимогам. (ГОСТ 2874--82 «Вода питна»

9.2 Фізичні, хімічні та біологічні властивості води

До фізичних (органолептичних) властивостей води відносять температуру, прозорість, каламутність, наявність осаду, колір, запах і смак.

Контроль за температурою води треба обов'язково здійснювати під час напування тварин. Для дорослих здорових тварин вона має бути у межах 10--12 °С, а для високомолочних корів і вагітних маток -- 12--16 °С. Особливо слід стежити за температурою води при напуванні новонародженого молодняку. Залежно від його віку вона не повинна бути нижчою 30--15 °С. Як дуже тепла, так і надто холодна вода небажана

Прозорість води зумовлюється наявністю в ній зважених часточок мінерального або органічного походження. Через таку воду можна прочитати спеціальний шрифт, якщо її товщина становитиме 30 см і більше.

Каламутність води визначається рівнем її прозорості. За цим показником вона буває прозорою, слабокаламутною, каламутною і дуже каламутною. Каламутну воду використовувати небезпечно, оскільки з нею можуть бути пов'язані заразні й незаразні хвороби у тварин, розлади травного каналу тощо.

Наявність осаду визначають при відстоюванні води. Цей показник свідчить про значне забруднення джерела органічними або мінеральними сполуками. Санітарну оцінку проводять як за величиною, так і характером осаду, який може бути мізерним, незначним, помітним чи великим. За характером розрізняють аморфний, пластівцеподібний, мулистий, піщаний та інші осади.

Каламутну воду, а тим більше з осадом, без попереднього очищення і поліпшення якостей у тваринництві не використовують.

Колір води залежить від наявності в ній органічних і мінеральних домішок. Наприклад, часточки глини надають їй жовтуватого, окиси заліза -- жовто-бурого, водорості -- зеленого, гумінові речовини -- бурого забарвлення. Поява кольору води внаслідок надходження каналізаційних стічних вод -- небезпечна ознака, яка свідчить про наявність в ній органічного забруднення. Отже, у разі виявлення забарвлення води треба обов'язково з'ясувати його походження.

Доброякісна вода безбарвна, хоч для поверхневих вод допускається незначне забарвлення у межах 20--40 за хромово-кобальтовою шкалою.

Запаху воді надають сторонні органічні домішки та деякі мінеральні сполуки й розчинені гази. Так, при розкладі органічних речовин рослинного походження вода набуває землистого, трав'янистого, болотного запаху, а при надходженні стоків від підприємств хімічної промисловості -- фенолу, бензину тощо. Вода, забруднена гноєм і гноївкою, має запах аміаку або сірководню. Розрізняють запахи природні, які притаманні деяким категоріям вод, і штучні, що привносяться ззовні й свідчать про її забруднення. Воду вважають підозрілою згідно із санітарними вимогами, якщо вона має виражений запах аміаку і сірководню.

Чиста вода повинна бути без запаху, але при децентралізованому водопостачанні допускається незначна його наявність у межах до 2 балів. Доброякісна вода не має смаку, хоч за рахунок розчинених у ній мінеральних солей і газів справляє приємне освіжаюче відчуття. Смак частіше зумовлюється наявністю у воді надмірної кількості певних солей: від хлоридів -- солоний, солей магнію -- гіркий, заліза і міді -- терпкий. Надають відчуття смаку й присмаку також органічні сполуки, особливо при їх гнитті. Отже, воду, яка має смакові ознаки, вважають підозрілою у санітарному відношенні, її не слід використовувати для напування тварин до з'ясування природи їх походження.

Хімічні властивості води визначаються, головним чином, її складом. Природна вода завжди містить різні мінеральні елементи. Органічні речовини, що надійшли у водойми, також розкладаються до мінеральних сполук. Отже, при санітарній оцінці, передусім, потрібно звертати увагу на наявність таких хімічних речовин, які утворилися внаслідок гниття органічних сполук, пов'язаних із небезпечним забрудненням води різними нечистотами, відходами, каналізаційними стоками та ін. Мінеральні сполуки, які мають фізіологічне значення, для води є бажаними.

Реакція води зумовлюється концентрацією у ній водневих іонів. Для більшості природних вод вона коливається від 6,5 до 9,5. Якщо вода забруднюється органічними речовинами, здатними до гниття, то вона набуває лужної реакції. Стоки промислових підприємств надають воді природних джерел кислої реакції.

Щільний, або сухий, залишок у воді визначається випаровуванням профільтрованої води. Він свідчить про рівень її мінералізації. До складу осаду входять, головним чином, залізо, кальцій, магній, сульфати, хлориди, фтор та ін. Цей осад не повинен перевищувати 500--600 мг/л. Залізо у воді частіше знаходиться у вигляді бікарбонату закису, окислення якого надає воді каламутності, кольору і неприємного терпкого смаку. Його вміст не повинен перевищувати 1 мг/л.

Твердість води зумовлюється наявністю в ній, насамперед, кальцію й магнію у вигляді двовуглекислих, сірчанокислих і частково хлористих сполук. Розрізняють загальну, усувану, постійну та карбонатну твердість.

Твердість води визначається в умовних одиницях-градусах або в міліграм-еквівалентах на 1 л води; 1 мг-екв на 1 л води становить 2,8°; Г твердості відповідає 10 мг СаО в 1 л води.

Розрізняють воду: м'яку--до 10° твердості (3,5 мг-екв на 1 л води), середньої твердості -- 10--20° (3,5--7 мг-екв на 1 л), тверду -- 20-30° (7,0--10,5 мг-екв на 1 л) і дуже тверду понад 40° (14 мг-екв на 1 л). Дуже м'яка вода, в якій відсутні солі, небажана для напування тварин. Використання надмірно твердої також треба обмежувати, оскільки вона може спричиняти розлад травного каналу, утворення піску та каменів у нирках і печінці. Особливо слід уникати різкого переходу від м'якої до твердої води, що здебільшого супроводжується послабленням травного каналу, появою проносів. Як м'яку, так і дуже тверду воду тварини п'ють неохоче, вона неприємна на смак. Питна вода повинна мати твердість 20--30°, а при підвищенні цього показника її необхідно попередньо пом'якшувати.

Хлориди надходять у воду, головним чином, у вигляді мінеральних сполук, які вимиваються з ґрунту. Вони не впливають на санітарну оцінку води, а можуть погіршувати її смакові якості.

9.3 Методи поліпшення якості, очищення і знезараження води

Якщо у воді міститься багато розчинених хімічних речовин і газів, то погіршуються її органолептичні властивості (смак, запах). Тоді застосовують різні методи поліпшення якості води.

Пом'якшення води досягають зниженням концентрації солей кальцію та магнію, розчинених у ній, до одержання кондицій, придатних для господарсько-питного використання. Це можна здійснити термічним методом (кип'ятінням), завдяки чому карбонатні солі випадають в осад, або реагентним (хімічним), при якому іони кальцію й магнію, реагуючи з реагентами, переходять у нерозчинні сполуки і також випадають в осад.

Набуває значення і метод іонного обміну, коли при пропусканні води через іонітні фільтри її солі переходять у рухливі іони й дифундують до іоніту, а від останнього - у воду, тобто відбувається взаємний обмін іонами, за рахунок чого концентрація їх у воді знижується.

Для пом'якшення води з високою карбонатною твердістю додають гашене вапно, а при високій постійній твердості -- содово-вапняний розчин.

Катіонний обмін здійснюється через зернисті фільтри (суль-фо-вугілля), які поглинають із води катіони кальцію та магнію і віддають свої катіони натрію й водню. Ці фільтри через певний час роботи потребують регенерації, що полягає у пропусканні через них 1,5--2 %-вого розчину сірчаної кислоти або кухонної солі.

Опріснення -- це зниження концентрації всіх солей, розчинених у воді. Застосовують термічні (випаровування, виморожування), хімічні та електрохімічні методи. З метою випаровування набувають практичного значення сонячні опріснювачі у вигляді увігнутих дзеркал, які мають продуктивність від 9 до 18 л води за добу з 1 м² поверхні. Можна опріснювати воду і виморожуванням її у спеціальних бунтах. Пошарове виморожування проводять узимку шляхом розбризкування або напливу води на бетонованому майданчику. Навесні при підвищенні температури із товщі льоду спочатку відходить концентрований розсіл, а опріснений лід залишається у вигляді бунта. Електрохімічне опріснення здійснюється в промислових умовах на спеціальних установках. Воно має великі перспективи з урахуванням того, що світові запаси прісних вод обмежені.

Дегазація -- це видалення із води непритаманних їй газів. Досягають цього фізичними, хімічними і біохімічними методами. У результаті зниження парціального тиску гази відходять із води, якщо вона розбризкується у спеціальному герметизованому приміщенні, звідки повітря відсмоктується витяжними вентиляторами. Хімічним шляхом адсорбція газів здійснюється при пропусканні води через вапняні фільтри. Біохімічний метод пов'язаний із розмноженням у воді так званих сіркобактерій, які в процесі життєдіяльності поглинають сірководень із води.

У разі, коли відмічається захворювання зубів (карієс), виникає потреба в збагаченні води іонами фтору. Для цього у неї додають фтористий або кремнефтористий натрій до концентрації 1 мг/л.

Недоброякісну воду з метою звільнення її від зважених часточок очищають відстоюванням, коагуляцією і фільтруванням.

Воду відстоюють у спеціальних резервуарах-відстійниках, які з'єднуються трубами із водоймою. У відстійниках при повільному русі води за 5--8 год осідає 60--70 % зважених часточок. Таких підземних резервуарів, з'єднаних між собою трубами, на шляху течії води може бути кілька. Відстояна вода стає прозорою, у ній зменшується кількість мікроорганізмів до 70 %. Для повнішого видалення із води дрібних зважених часточок застосовують хімічні сполуки-- коагулянти.

У практиці як коагулянти застосовують, головним чином, сірчанокислий алюміній (глинозем), а також калієво-алюмінієві галуни, сірчанокисле залізо та ін. При додаванні глинозему у воді утворюються пластівці (гідрат окису алюмінію). Останні, маючи негативний заряд, притягують до себе із води позитивно заряджені зважені часточки, які потім через 2-- 4 год осідають на дно резервуара. Цим вивільняється із води до 98 % домішок, що містять велику кількість мікроорганізмів. Вода стає прозорою, послаблюється її колір, усуваються непритаманні їй запах і смак .

Краще мати на фермі водопровід баштового типу із водонапірною баштою БР-15А, яка вирівнює натиск води у розподільній мережі, а також дозволяє створювати додатковий запас води в об'ємі до 29 м³.

В дослідному господарстві «Степне» кожна ферма забезпечуються водою окремо і з різних вододжерел, то таке водопостачання називається децентралізованим

Організовуючи водопостачання, перевагу слід віддавати підземним водам, які можна використовувати за допомогою шахтних, а ще краще бурових (артезіанських) колодязів.

В дослідному господарстві «Степне» саме такі колодязі. Глибокі бурові або трубчасті колодязі (свердловини) живляться міжпластовою підземною водою з глибини 50 м і більше.

9.4 Гігієнічні вимоги до напування тварин

Винятково важливу роль у збереженні здоров'я й підвищенні продуктивності відіграють кількість спожитої води, частота напувань, чергування годівлі та напування тварин.

Різні види і групи тварин мають певні особливості у споживанні води.

Неприємну за мінеральним складом, забруднену, надмірно теплу або холодну воду тварини п'ють неохоче й мало. Позначаються на потребі у воді також породні особливості.

Експериментально встановлено середнє споживання води на кожний кілограм сухої речовини корму: для великої рогатої худоби -- 4--6 л, свиней -- 6--8, коней -- 2--3 і овець -- 2 л. Молодняку всіх видів тварин води на 1 кг сухого корму потрібно значно більше--від 7 до 9 л.

Не слід лякатися «перепою» у тварин. Посилене споживання води, яке не перевищує фізіологічних норм, не завдає шкоди організму.

У режимі напування тварин окремих видів і груп відмічаються деякі відмінності, які мають важливе практичне значення Для великої рогатої худоби краще застосовувати індивідуальні автоматичні напувалки. Режим напування повинен бути трикратним на добу, а для високопродуктивних 4-5 разів і більше.

10. Гігієнічна оцінка технології утримання і умови догляду

10.1 Технологія утримання і використання тварин

Технологія молочної ферми передбачає безпривязно - боксове утримання корів і телиць старше 8 місячного віку Уся територія ферми, особливо кормові майданчики (біля годівниць), освітлюються. Корови при цьому краще поїдають корми. Проект реконструкції молочної ферми на 600корів і 700 голів молодняку з комплексною механізацією в дослідному господарстві «Степне» Полтавського інституту АПВ передбачає прогресивну технологію утримання і годування худоби, що забезпечить падвищення продуктивності праці обслуговуючого персоналу, скорочення затрат праці на виробництво продукції. Цільове призначення ферми: виробництво молока і племінного молодняку.

Норми площі лігва на одну корову становлять 1,9--2,52 м² при довжині боксу 1,9--2,1 і ширині 1 -- 1,2 м. Від поперечних проходів крайні бокси відокремлені глухими перегородками заввишки 1,5 м і завдовжки на всю довжину боксу. Бокси між собою розділяють одним або двома брусками чи гнутими (з металевих труб) елементами на ⁴/₅ ^1Х довжини (висота внизу 50-- 60 см, угорі -- не більше 1,2 м). Бокси й комбібокси, як і стійла, розміщують у кілька рядів вздовж або впоперек корівника залежно від місткості (ширини) приміщення. Годівниці мають ширину на верхніх краях 0,6 м, по дну -- 0,4, а висота бортів -- не менше 0,5 м. Довжина годівниці по фронту годівлі на одну тварину, як правило, збігається із шириною боксу або комбі-боксу, але не менше 0,7--0,8 м. Кожну годівницю обгороджують (ставлять перегородки) для рівномірного розподілу тварин по фронту годівлі, що обмежує можливість їх безпосереднього пересування вздовж годівниці, відштовхування корів, які раніше зайняли своє місце. У деяких випадках такі годівниці (особливо призначені для молодняку) обладнують фіксаторами.