Созологічний аналіз лісової рослинності України (теоретичні засади, методологія, прикладні аспекти)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ НІКІТСЬКИЙ БОТАНІЧНИЙ САД

УААН

УДК 502.7:581.526.42(477):001.8+581.6

Созологічний аналіз лісової рослинності України (теоретичні засади, методологія, прикладні аспекти)

03.00.05 - ботаніка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора біологічних наук

Попович Сергій Юрійович

Ялта 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі геоботаніки Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України.

Захист відбудеться “ 16 ” грудня 1998 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 53.369.01 в Державному Нікітському ботанічному саду УААН за адресою: 334267 Автономна Республіка Крим, м. Ялта, Державний Нікітський ботанічний сад УААН.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Державного Нікітського ботанічного саду УААН за адресою: 334267 Автономна Республіка Крим, м.Ялта, Державний Нікітський ботанічний сад УААН.

Автореферат розісланий “ 12 “ листопада 1998 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Садогурський С.Ю.

АНОТАЦІЇ

Попович С.Ю. Созологічний аналіз лісової рослинності України (теоретичні засади, методологія, прикладні аспекти). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора біологічних наук за спеціальністю 03.00.05 - ботаніка. - Державний Нікітський ботанічний сад УААН, Ялта, 1998.

Дисертація є першим монографічним теоретико-методологічним узагальненням наукових матеріалів про охорону лісової рослинності України. Розроблена система лісових природно-заповідних територій. Розкрито теоретичні основи стратегії охорони ценорізноманітності на базових рівнях її екосистемної організації, диференціації та динаміки, описано новий підхід до виділення ценорізноманітності за регіонально-хорологічними критеріями. На підставі розробленої класифі-каційної схеми лісової рослинності представлена синфітосозологічна оцінка ценофонду.

Ключові слова: созологія, аналіз, лісова рослинність, ценотична різноманітність, системний підхід.

лісовий рослинність заповідний

Попович С.Ю. Созологический анализ лесной растительности Украины (теоретические основы, методология, прикладные аспекты). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора биологических наук по специальности 03.00.05 - ботаника. - Государственный Никитский ботанический сад УААН, Ялта, 1998.

Диссертация является первым монографическим теоретико-методологическим обобщением научных материалов по охране лесной растительности Украины. Разработана система лесных природно-заповедных территорий. Раскрыты теоретические основы стратегии охраны ценоразнообразия на базовых уровнях его экосистемной организации, дифференциации и динамики, описан новый подход к выделению ценоразнообразия по регионально-хорологическим критериям. На основе разработанной классификационной схемы лесной растительности представлена синфитосозологическая оценка ценофонда.

Ключевые слова: созология, анализ, лесная растительность, ценотическое разнообразие, системный подход.

Popovych S.Y. Sozological analysis of forest vegetation of Ukraine (theoretical backgrounds, methodology, applied aspects). - Manuscript.

Dissertation for obtaining of scientific degree of doctor of biological sciences on the speciality 03.00.05 - botany. - State Nikitskyi Botanical Garden of Ukrainian Agrarian Academy of Sciences, Yalta, 1998.

Dissertation is the first monographic theoretical-methodological generalization about protection of forest vegetation of Ukraine. System of forest nature-reserve territories is elaborated. Theoretical backgrounds of strategy of protection of coenotical diversity on basic levels of their ecosystem organizing, differentiation and dynamics are exposed, new approach for regional-chorological criteria is described. On background of elaborated classification scheme of forest vegetation, synphytosozological assessment of coenofund is represented.

Key words: sozology, analysis, forest vegetation, coenotical diversity, system approach.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблематика дисертаційних досліджень випливає з Конвенції про біорізноманітність, затвердженої сесією Генеральної Асамблеї ООН з проблем навколишнього середовища (Ріо-де-Жанейро, 1992), а також з Пан-європейської стратегії збереження біологічної та ландшафтної різноманітності (Софія, 1995). В аспекті цієї загальнопланетарної проблеми надзвичайно важливим для нашої країни є збереження існуючої та відновлення втраченої територіальної, фітоценотичної та видової різноманітності лісів на глибоко обгрунтованій науковій основі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота була виконана в Інституті ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України у відповідності з планами наукових досліджень за такими темами: №131 “Екологія і охорона рослинних угруповань України”, номер держреєстрації 01815003243; №151 “Корінна та бур'янова рослинність України і суміжних те-риторій”, номер держреєстрації 01.86.0002967; П-3 “Пошук гіпотетичної стохастичної природної класифікації рослинності України”, номер держреєстрації 01.8.90.088898; №188 “Розробка наукових основ виділення і охорони особливо цінних природних лісових комплексів України”, номер держреєстрації 01.89.0.057659; №204 “Ценотична організація і диференціація рослинного покриву Карпатського біосферного заповідника і функціональне зонування його території”, номер держреєстрації UA01000063Р; №277 “Принципи, методи, показники оцінки ценотаксономічної різноманітності лісів України”, номер держреєстрації 01974005023.

Підготовка дисертаційної роботи пов'язана з виконанням державної Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні. Пропозиції здобувача було враховано у Національній програмі екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, постанові Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні”, Положенні про Зелену книгу України, зареєстрованого Міністерством юстиції України, проекті Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про природно-заповідний фонд України”, а також надані до проектів Програми формування національної екологічної мережі України і Генеральної схеми планування території України.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи було визначення основних типів організації та динаміки ценорізноманітності лісів України, яке необхідне для проведення детального созологічного аналізу. Згідно з метою вирішувалися такі основні задачі:

- проаналізувати історичні віхи та методологічні аспекти співвідношення фітоценологічних і созологічних досліджень;

- з'ясувати сучасний стан лісової рослинності України;

- розробити класифікаційну схему лісової рослинності України як модель її синтаксономічної різноманітності;

дослідити формування системи лісових природно-заповідних територій (ЛПЗТ) з урахуванням

сучасних екосозологічних поглядів;

- розробити концепцію синтезу геоботанічного районування України з системою ЛПЗТ і представити картографічні варіанти її втілення;

- розкрити теоретичні напрямки стратегії охорони ценотичної різноманітності лісів;

- представити загальну синфітосозологічну характеристику лісів України.

Наукова новизна одержаних результатів. Головною новизною роботи за визначеними типами організації ценорізноманітності є вперше проведений фітосозологічний аналіз лісів України, який дозволив: 1) у сфері теорії науки: а) понятійно і предметно визначити сутність і структуру синфітосозології, розкрити закономірності формування стану її парадигми; б) запропонувати нову наукову дисципліну - созогеоботаніку, визначити завдання, місце та її взаємозв'язки у системі наук про охорону фітосфери; 2) в територіальній охороні природних лісів: а) модифікувати систему ЛПЗТ і режимів охорони лісових фіто-ценозів; б) розробити концепцію синтезу геоботанічного районування України з системою ЛПЗТ; в) скласти шкалу критеріїв виділення особливо цінних лісо-вих комплексів (ОЦЛК); 3) в галузі охорони ценорізноманітності лісів: а) конкретизувати імовірні види режимів охорони для ценопопуляцій 47 видів рослин соснових і дубових лісів, які занесено до Червоної книги України; б) обгрунтувати показники асоціацій на основі синфітосозологічних категорій, індексів, класів, режимів охорони та за регіонально-хорологічними критеріями; в) підготувати за обгрунтованими показниками доповнення до списку асоціацій соснових і дубових лісів, яке пропонується здобувачем для включення до Зеленої книги України; г) визначити й оцінити кількісний і якісний склад лісових асоціацій, які нині охороняються в Україні.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне втілення результатів досліджень запроваджувалося здобувачем через надання відповідним, здебільшого природоохоронним, установам рекомендацій, що мають прикладне значення. За час проведення дисертаційних досліджень здобувач виділив у натурі і обгрунтував створення двох лісових природних заповідників (ПЗ), чотирьох національних природних парків (НПП), трьох регіональних ландшафтних парків (РЛП), а також 31 територію інших категорій природно-заповідного фонду (ПЗФ), а саме заказників, пам'яток природи і заповідних урочищ як місцевого, так загальнодержавного значення у Закарпатській (4 об'єкти), Запорізькій (3), Сумській (1), Полтавській (4), Волинській (4), Рівненській (3), Житомирській (6), Чернігівській (6) областях. Матеріали передавались до відповідних центральних та місцевих органів виконавчої влади у галузі охорони природи. За цими пропозиціями створено 16 природно-заповідних територій (ПЗТ), а також дві природні території зарезервовано на державному рівні під НПП. Усього запропоновано для заповідання близько 238 тис. га лісового фон-ду.

Теоретичні положення стану парадигми синфітосозології, стратегії охорони ценорізноманітності й проблеми районування ЛПЗТ можуть використовуватися у спецкурсах загальної екології, фітоценології та фітосозології. Одержані результати про режими охорони ценопопуляцій і фітоценозів можуть бути застосовані для підготовки нових видань Червоної і Зеленої книг України. Робота розкриває перспективи досліджень, серед яких найактуальнішими і першочерговими є наукові основи розбудови національної екологічної мережі України і стикування її з пан-європейською екологічною мережею (EECONET).

Особистий внесок здобувача. Самостійно отриманий фактичний матеріал польових досліджень, написано обгрунтування, проспект дисертації, текст дисертації з додатками. Конкретна особиста участь пошукача полягала у детальному вивченні співвідношень фітоценологічних і созологічних досліджень, з'ясуванні стану парадигми і стратегії територіальної синфітосозології, визна-ченні системності режимів охорони лісових фітоценозів, принципів резервування лісів та кадастрування ЛПЗТ, підходів до організації фітоценотичного моніторингу, розробленні концепції синтезу геоботанічного районування України з системою ЛПЗТ, теоретичних основ охорони ценорізноманітності лісів, класифікаційної схеми лісової рослинності України, синфітосозологічної оцінки ценофонду лісів України. У публікаціях, які заявлені для захисту дисертаційної роботи, здобувач виклав весь фактичний матеріал польових досліджень.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень і основні положення дисертації апробувалися на засіданнях відділу геоботаніки та відділу екології фітосистем Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України (Київ, 1984-1998), секції флори і рослинності Українського ботанічного товариства (1989) та його Київського відділення (1993), вченої ради Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України (1988, 1995, 1997), науково-технічних рад Головного управління національних природних парків і заповідної справи Мінекобезпеки України (1997-1998) і Карпатського ПЗ (1989), були представлені на VIII (Івано-Франківськ, 1987), ІХ (Дніпропетровськ, 1992) з'їздах Українського ботанічного товариства, на ряді загальноукраїнських (Київ, 1984; Рахів, 1988; Донецьк, 1990, 1994; Канів, 1993, 1998, Гримайлів, 1995), всесоюзних (Мінськ, 1984, 1985; Львів, 1985; Москва, 1986; Воронеж, 1986; Дніпропетровськ, 1990) та міжнародних (Рахів, Україна, 1993, 1997, 1998; Сніна, Словаччина, 1995; Шарод, Угорщина, 1995; Нерусса, Росія, 1995; Мартова, Україна, 1996; Київ, Україна, 1997; Середина-Буда, 1997) наукових конференціях, присвячених заповідній справі, охороні біорізноманітності, гено- і ценофонду чи довкілля в цілому.

Публікації. Результати досліджень опубліковані в трьох колективних монографіях, 39 статтях у наукових журналах, одній статті у довідковому науковому виданні, 22 матеріалах і тезах доповідей конференцій.

Структура та обсяг роботи. Структура дисертації складається із вступу, шістьох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел, п'ятьох додатків. Повний обсяг дисертації становить 440 стор., з яких на ілюстрації припадає 34, таблиці - 24, п'ять додатків (без ілюстрацій) - 92, список 537 використаних літературних джерел - 60 стор.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ 1. АНАЛІЗ СПІВВІДНОШЕНЬ ФІТОЦЕНОЛОГІЧНИХ І СОЗОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Становлення та розвиток співвідношень

Історичний огляд. Передмовою до історичного огляду є опис розвитку термінології у світовій созології, що має своє відображення в Україні. Вітчизняна теоретична думка сформувалася принаймні у рамках двох більш-менш історично окреслених наукових напрямків, які ніким досі не виділялися. Кожний із них уособлює і певні віхи становлення з відповідно сформованою системою наукових поглядів. Моноструктурний напрямок зародився на перших етапах дефінітивного становлення світогляду про окремі ПЗТ, тобто за час формування їх категоріальної та функціональної структур. Системний напрямок знаменується тим, що предметом досліджень стає сукупність взаємопов'язаних між собою структурних елементів. В ПЗФ така сукупність складає єдину поліфункціональну систему.

В аспекті цих проблемних напрямків ми виділяємо три шляхи досліджень лісової рослинності ПЗТ. Перший шлях є описово-інвентаризаційним і характеризується великою кількістю публікацій, насамперед, про ПЗ, менше НПП та території інших категорій. Другий - це вивчення динаміки рослинності ПЗФ. Він логічно випливає з першого, тому що основною функцією великих за пло-щею ПЗ, біосферних заповідників (БЗ), НПП поряд із збереженням екосистем є вивчення процесів, що протікають в умовах охорони. “Динамічний бум” - так коротко можна означити прояв інтересів до цієї проблеми. Саме “динамічна” фітоценологія впритул наблизилася до завдань синфітосозології. Тому третій шлях досліджень можна з певністю назвати синфітосозологічним, бо в його рамках переорієнтовується увага на взаємопов'язані між собою, хоча в літературі і висвітлені в різній мірі, проблеми, які передусім стосуються режимів охорони фітоценозів, моніторингу рослинності, природоохоронного упорядкування природних територій на основі закономірностей організації фітоценосистем. На підставі літературних джерел детально характеризуються ці напрямки і шляхи, акцентується увага на краще вивчення лісової рослинності ПЗ, БЗ, що пов'язується з їх високою науковою цінністю та інтересом дослідників.

Ще з 60-х років ставилися питання охорони раритетного фітоценофонду. Вперше Є.М. Лавренко (1971) теоретично обгрунтував необхідність охорони корінних фітоценозів. З ретроспективного погляду ідея охорони рідкісних фітоценозів набагато молодша, ніж охорони рідкісних видів рослин. Головною в Україні за останні два десятиріччя стає проблема категоризації угруповань (Милкина, 1975; Стойко, 1977; Голубев, 1983 та ін.). Як вважає С.М. Стойко (1987), вчення про охорону фітоценофонду формувалося в три етапи. Нині на етапі активної охорони стоїть завдання збереження фітоценорізноманітності в процесі філценогенезу в різних географічних та екологічних умовах. На основі цього розглядається становлення поняття про Зелену книгу, яке зародилося в Києві (Шеляг-Сосонко, Андриенко, 1983; Зеленая книга…, 1987) і лише через 9 років подібна книга була розроблена для Сибіру (Зеленая книга…, 1996).

Імовірність майбутнього розвитку. На історичному огляді співвідношень фітоценологічних і созологічних досліджень доведено становлення синфітосозології, яка має вивчати питання охорони фітоценозів як елементарних одиниць рослинного покриву. Оскільки синфітосозологія формувалася на типологічній основі, в такому разі залишається поза увагою проблема охорони рослинності як континууму ценосистем, що є похідним відображенням дискретних тенденцій розвитку материнського кореня синфітосозології, тобто фітоценології. Через цю тенденцію до нині не визначилися сутність, предмет, основні завдання і навіть назва наукової дисципліни про охорону безперервної системи ценорізноманітності. Це може бути созологічна геоботаніка (Попович, 1993в). Ценогеографічне у просторі та динамічне у часі пізнання недискретних одиниць рослинності, а також механізмів їх взаємозв'язків, розрив яких веде до втрати ценофонду, послужить теоретичними підвалинами у її розвитку (Шеляг-Сосонко, Попович, 1995, 1997).

Становлення созогеоботаніки випливає з об'єктивної необхідності розвитку природоохоронного розділу геоботаніки. Нами встановлено, що історичними і базовими її коренями є структурна і функціональна синфітосозологія. Материнську й дочірню гілки зближує природоохоронний зміст, а відрізняє предмет пізнання. Перед созогеоботанікою насамперед як теоретичною галуззю, постає проблема формування понятійного апарату, визначення методологічних засад та її місця серед інших споріднених з нею наук. Беручи за приклад систему наукових дисциплін загальної геоботаніки Г. Вальтера (1982), де поряд з флористичною, історичною, “ценологічною” та екологічною геоботанікою, паралельно і відповідно цим розділам можна визначити місце созогеоботаніки та синфітосозології. Звідси синфітосозологія за предметом розгляду може ототожнюватися з “ценологічною геоботанікою” (фітоценологією). Созогеоботаніка тоді ж розвиватиметься на ценосистемних рівнях вище фітоценозу. Витримуючи далі ці дві паралелі, нами доведено, що для найвищих рівнів організації ценосистем має бути нова система наук з об'єднуючими ознаками. Як відомо, в ряду ботанічних наук, які формуються до відповідних рівнів організації фітосистем, найвищою і завершальною є фітосферологія (Шеляг-Сосонко, Крисаченко, Мовчан, 1991), фітосозологічних наук - охорона фітосфери (Стойко, 1973). Інтегруючою лінією для цих паралелей може бути созофітосферологія, яка вирішуватиме теоретичні проблеми охорони фітосфери у континентальному вимірі. Тоді її науковою основою виступатиме созофітогеографія. Залежно від предмету досліджень біотичного компоненту остання може поділятися на созофлорогеографію та созоценогеографію, науковими засадами яких відповідно будуть созофлористика (флоросозологія) та созогеоботаніка (Шеляг-Сосонко, Попович, 1997). В дисертації показано імовірний автономний розвиток созогеоботаніки у її взаємозв'язку в системі наук на широтно-меридіанальному та ценоландшафтному рівнях організації.

Наголошується на співвідношеннях завдань синфітосозології з аутфітосозологією, яка у своєму розвитку, на нашу думку, мала би спиратися щонайменше на чотири рівні охорони видів рослин - генетичний, індивідний, популяційний та ценопопуляційний.

1.1 Методологічні аспекти співвідношень

Роль еколого-фітоценотичних методів у синфітосозології. Крім історичних аспектів методологія співвідношень фітоценологічних та созологічних досліджень базується також на трансформації еколого-фітоценотичних методів на созологічно модифіковані. У деяких випадках вони можуть бути удосконалені, після чого набути ознак, перехідних до синфітосозологічних, оскільки нині синфітосозологія ще не володіє своїм власне виробленим набором методів, які забезпечили б її розвиток. Характеризуються польові маршрутно-рекогносцировочні, детально-маршрутні та стаціонарні еколого-ценотичні методи, які використовуються як методична база охорони рослинності.

Зародження методів синфітосозології. Нині у природно-заповідній науці сформувалися принаймні дві властиві їй групи методів, які нами охарактеризовані за критеріями розмірності і виділення, картографування, кадастрування ЛПЗТ тощо. Перша група формує заповідну созологію, друга - її спеціалізовані галузі, у тому числі синфітосозологію. С.М. Стойко (1980) розробив першу в Україні методику, яка застосовується лише у синфітосозології. Враховуючи такий рівень розвитку методів, власне методологія синфітосозології знаходиться ще на початкових етапах свого становлення і сьогодні користується переважно методами своїх базових першоджерельних наукових дисциплін.

Застосування системного підходу у созології. Майже кожна сучасна природнича наука не може обійтися без застосування системного підходу (Джеферс, 1981; Таганов, 1989 та ін.). Методика системного підходу у заповідній со-зології ще недостатньо опрацьована (Милкина, 1977; Ананьев, 1992). До неї залучаються загальні риси системної методології, відпрацьованої екологією, біологією, біогеографією та іншими науками. Системний підхід є об'єднуючим водночас для заповідної созології та синфітосозології, створює основу для розвитку власне природоохоронних методів і врешті розкриває можливості для їх утвердження.

1.2 Методи та географія експедиційних досліджень

Флористичний, еколого-фітоценотичний, синтаксономічний та загальногеоботанічний матеріал (стандартні та аналітичні описи, профілі, карти і картосхеми рослинності) накопичувався протягом 1981-1997 рр. У комплексі досліджень застосовувалися класичні геоботанічні методи, а саме: детально-маршрутні (картографічні, картоаналітичні, методи профілювання, закладання стаціонарних ділянок), маршрутно-рекогносцировочні та напівстаціонарні. З метою встановлення змін рослинності використовувався непрямий метод (Александрова, 1964), для виявлення закономірностей територіального розподілу рослинних угруповань залежно від еколого-геоморфологічних факторів та їх ценотичних зв'язків додатково до класичних був залучений метод ординації, в основі якого є програма транспонованих матричних таблиць (Дідух, 1988). Виділення ЛПЗТ здійснювалося системно-аналітичним шляхом на підставі отриманих геоботанічних та созологічних даних. За допомогою величин синфітосозологічного індексу (Шеляг-Сосонко, Стойко, 1987) визначалася наукова цінність синтаксонів. Стрижневим методологічним прийомом був системний підхід.

Здійснено 24 експедиції в Українські Карпати і Полісся, Мале Полісся, на Мізоцький кряж, Волинське лесове плато, Полтавську рівнину, Донецький кряж, Середньоросійську, Придніпровську та Подільську височини, Лівобережний Лісостеп та деякі степові регіони. За час польових досліджень зроблено більше тисячі геоботанічних описів, закладено чотири багатокілометрових, близько 20 коротких (до 1 км) профілів і трансект, розроблено карти і картосхеми рослинності для дев'ятьох ЛПЗТ, картосхеми функціонального зонування для 12 ЛПЗТ. Вперше описано 38 нових лісових асоціацій.

Розділ 2. СИСТЕМНИЙ ОГЛЯД В ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ ОХОРОНІ ЛІСОВОЇ РОСЛИННОСТІ

2.1 Парадигмальний стан і стратегія територіальної синфітосозології

Нова парадигма синфітосозології нами виводиться з рівня парадигмального розвитку її корінних галузей. Її формування ускладнюється, так як фітоценологія ще не досягла достатнього рівня парадигмального саморозвитку, а заповідна созологія в остаточному варіанті також ще не повністю сформувала свою нову парадигму (Шеляг-Сосонко, Жижин, 1988; 1993; Шеляг-Сосонко, Попович, Устименко, 1992б; Гамор, 1993; Попович, 1993а, б).

Розвиток мережі ПЗТ України свідчить про переважання у минулому монофункціональної направленості заповідної созології. Інтенсивне зменшення запасів рослинних ресурсів і неможливість безмежного збільшення площ ПЗТ монофункціонального призначення свідчить про самовичерпність старої парадигми і необхідність зародження нової, яку ми називаємо системно-поліфункціональною. Механізмами втілення її стратегії є: а) переорієнтування у пріоритетах виділення ПЗТ на об'єкти поліфункціонального призначення; б) формування мережі, в якій переважатимуть поліфункціональні ПЗТ; в) формування поліфункціональної системи ПЗТ. Крім цього, змінюються пріоритети у застосуванні форм та видів режимів охорони рослинності. Отже, аналогічно нова парадигма континуалізму у фітоценології асоціюється з новим системно-поліфункціональним світоглядом в охороні рослинного покриву.

2.2 Система лісових природно-заповідних територій

Сутність і формування системи. Лише в останні десятиріччя вченими почала розв'язуватися проблема створення єдиної системи ПЗТ (Стойко, 1972, 1980; Борисов, 1973; Куражковский, 1977; Исаков, Криницкий, 1980; Каваляускас, 1981; Меллума, 1988; Jasnowska, 1991), в тому числі і ЛПЗТ (Колесников, Попов, 1973; Рысин, 1979; Рысин, Савельева, 1980; Рысин, Маслов, 1990; Гузій, 1993). В.І.Василевич (1983) вважає, якщо в сукупності елементів з'являється якась цілісність, загальні властивості й упорядкованість, то її можна сприймати як систему. Система - це певним чином виділена з навколишнього середовища цілісна множина елементів, які об'єднані між собою сукупністю внутрішніх зв'язків та відношень (Реймерс, Штильмарк, 1978). Створення такої аналітичної системи представляє розумову діяльність, спрямовану на упорядкування ПЗТ за вибраними системними принципами. Таким чином, система ПЗТ - це сукупність природних територій різних созологічних рангів, що взаємопов'язані та взаємодоповнюють один одного, а також у межах природно-географічного регіону або ширшого зонального чи надзонального простору забезпечують цілком стабільне і довгострокове виконання природоохоронних завдань. Система ПЗТ - реальне і водночас абстрактне відображення дійсності. Реальним відображенням системи ПЗТ є її мережа.

Формування системи ЛПЗТ здійснюється на строгій науковій основі (Зыков, Реймерс, Филонов, 1974; Парфенау, Рыкоускі, Вынаеу, 1982; Белявичене, Вянцкус, Индрашюс и др., 1986; Шеляг-Сосонко, Андриенко, 1987; Григорян, 1990; Куликов, Тихомиров, 1990 та ін.). Узагальнивши позиції цих авторів, ми пропонуємо таку систематизацію принципів та підходів: 1) група наукових при-нципів (еколого-фітоценотичний, зонально-географічний, еволюційно-генетичний); 2) група наукових підходів (раритетний, категоріально-функціональний, моніторинговий, режимності охорони); 3) група природно-соціальних прин-ципів (культурно-освітній, естетичний, рекреаційний, ресурсно-господарський).

Категоріальна структура системи. Єдиної оптимальної категоріальної структури системи ЛПЗТ досі не розроблено, бо класифікація ПЗФ України за кількісним і якісним складом категорій не є завершеною (Закон…, 1992). Не виробилось єдиної позиції з цього питання також і серед вчених (Реймерс, Штильмарк, 1978; Europa…, 1979; Ponec, Mihalik, 1981; Duffeu, 1988; Меллума, 1988; Celinski, Denisiuk, 1989; Spinelli, 1989; Георгиев, 1990; Erz, 1990; Шлапаков, 1993). На нашу думку, залежно від необхідності збереження рослинного покриву на глобальному (міжнародному), державному (національному), регіональному та місцевому рівнях в Україні необхідно формувати склад категорій заповідання, які мають велике наукове та прикладне природоохоронне значення. До категорій міжнародної підсистеми ЛПЗТ відносимо БЗ (біосферний резерват), міждержавний заповідник (резерват), міжнаціональний парк; підсистеми держави - ПЗ, НПП, область охоронюваного ландшафту, регіон екологічного природокористування, заповідну лісову ділянку; регіональної підсистеми - РЛП, заказник загальнодержавного значення, “зелену стрічку”; місцевої підсистеми - пам'ятку природи місцевого значення, заповідне урочище, “екоміст” (локальний екологічний коридор), ділянку відновлення лісу. Така структурованість характеризує єдину загальносвітову систему ЛПЗТ, хоча кожний рівень можна розглядати як окрему систему, або як підсистему іншої. У системі ЛПЗТ Украї-ни повинні бути єдині та уніфіковані за значенням категорії заказників і пам'яток природи, бо існуюче розділення часто лише ускладнює розуміння значущості об'єкту охорони, повторює і підмінює поняття. У дисертації пояснюється зміст кожної із зазначених категорій.

Система категорій ЛПЗТ має також функціональну підструктуру, яка органічно доповнює категоріальну. До першої підструктури входять функції як окремих ЛПЗТ, так і їх системи в цілому. Цей аспект системи в літературі висвітлений досить широко.

Вимоги до системи. Специфіка нових категорій. Система ЛПЗТ повинна відповідати вимогам, які забезпечують вирішення поставлених перед нею завдань: поліфункціональності, розвинутості, взаємопов'язаності, повноти, довговічності, відкритості та простоти.

З метою удосконалення класифікації ПЗФ України, а також розроблення її оптимальної структури у зв'язку з перспективами створення національної екологічної мережі України нами запропоновано впровадити нові у цілому та нові для України категорії заповідання, які наведено вище. Для кожної з них окремо визначаються мета, об'єкти охорони, види режимів охорони, статус.

Системність режимів охорони лісової рослинності. На підставі літературних джерел щодо режимів охорони (Краснитский, 1983; Исаков, 1985; Дыренков, 1986; Рысин, 1986; Андриенко, Плюта, 1992) подається авторська версія системності режимів охорони лісової рослинності, яка є складовою частиною системи ЛПЗТ і за принципом комплексності об'єднує форми охорони (па-сивна, активна), власне види режимів охорони та їх об'єкти на різних ценотичних і ценотериторіальних рівнях: регіони, ландшафти, фітоценози, ценопопуляції. Виділяються п'ять видів режимів охорони лісової рослинності (абсолютної заповідності - РАЗ, регульованої заповідності - РРЗ, заказний, непрямої охорони та використання, а також прямого екоприродокористування). Характеризується кожний із них (Шеляг-Сосонко, Попович, 1995).

2.3 Підсистема особливо цінних лісових комплексів

Визначення особливо цінних лісових комплексів. Система ЛПЗТ може поділятися також на підсистеми за значенням її елементів, зокрема у даному разі за сукупністю цінностей ценотериторіальних комплексів. По суті, поняття ОЦЛК є природоохоронним, але не відображає змісту жодної категорії запові-дання. За аналогією з еколого-ценотичними чи флороценотичними комплексами ОЦЛК є типологічними за змістом. Тому дефінітивно ОЦЛК можна охарактеризувати як інтегральне поєднання еталонних та унікальних лісових фітоценозів і ценопопуляцій, сукупність яких забезпечує підтримання екологічної стабільності у межах ландшафту чи певної природної території, і має наукове, піз-навальне та природоохоронне значення у формуванні континуальності мережі ЛПЗТ.

Критерії виділення особливо цінних лісових комплексів. Сучасна мережа ЛПЗТ України в першу чергу формується на основі цінностей лісових ділянок. Однак реальності сучасного стану лісів змушують переглянути цей пріоритет. До цього часу доволі вдалий підбір критеріїв цінностей лісу розробили Л.П. Рисін та Л.І. Савельєва (1980). Специфіка лісової рослинності вимагає спеціальної шкали критеріїв оцінки ОЦЛК (Устименко, Попович, 1994). Згідно з нею виділенню підлягають: тi, що мають наукову цiннiсть: а) з флорогенетичних позицiй: 1) релiктовi лiсовi фiтоценози; 2) лiсовi фiтоценози, сформованi ендемiчними елементами; б) з ботанiко-географiчних позицiй: 1) дiлянки зональних корiнних лiсових фiтоценозiв (VIII класу вiку i вище); 2) дiлянки лiсових фiтоценозiв на межi клiматичних, едафiчних, географiчних i висотних меж поширення; 3) дiлянки азональних лiсiв; в) з фiтоценотичних позицiй: 1) лiсовi угруповання, занесенi до Зеленої книги України (1987); 2) лiсовi угруповання з популяцiями видiв рослин iз Червоної книги України (1996); 3) дiлянки лiсу, якi екологiчно або консорцiями пов'язанi з рiдкiсними або зникаючими видами тварин; 4) дiлянки лiсу з рiдкiсним або своєрiдним поєднанням екосистем; тi, що мають екологiчну цiннiсть: 1) лiсовi дiлянки в екстремальних екологiчних умовах, якi виконують особливi функцiї - грунтозахисну, водорегулюючу, протилавинну тощо; 2) лiсовi дiлянки, котрі зберiгають найсприятливiші екологiчнi умови для розвитку генофонду флори i фауни (в першу чергу зникаючих видiв); 3) лiсовi дiлянки як еталони для екологiчного монiторингу; тi, що мають прикладну цiннiсть: 1) еталоннi лiси (цiннi за породним складом, структурою насаджень, продуктивнiстю, генетичними якостями); 2) насадження, що є мiсцезростанням особливо цiнних ягiдних, лiкарських рослин тощо; 3) дiлянки з плюсовими деревами, деревами цiнних або рiдкiсних екологiчних форм; 4) високопродуктивнi лiсовi дiлянки, цiннi у генетико-селекцiйному вiдношеннi; 5) дiлянки лiсу оздоровчого призначення; 6) дiлянки лiсу, якi сприяють збагаченню генофонду флори і фауни окультурених ландшафтiв; 7) дiлянки лiсу загальноосвiтнього, пiзнавального або меморiального значення.

2.4 Формування перспективної мережі лісових природно-заповідних територій України

Особливості формування. У формуванні та вивченні мережі ПЗТ Т.Л. Андрієнко (1987) виділяє три періоди: мережі розрізнених окремих об'єктів, репрезентативної мережі, а також комплексної й перспективної мережі. Процес формування мережі в основному закладався на типологічній основі, що є свідченням розвинутості регіональних мереж лісової зони (Охорона…, 1980; Андриенко, Шеляг-Сосонко, 1983). Із зазначених вище періодів третій необхідно розгортати за панекоцентричною концепцією. Елементарною одиницею аналізу репрезентативності ценофонду лісів може бути геоботанічний район, на території якого вибираються лісові ділянки з максимальною кількістю асоціацій, поєднуючи типові з рідкісними. Перспективна мережа ЛПЗТ, таким чином, буде мати деякі особливості і формуватиметься на принципово новій концепції, а саме репрезентативного збереження ценорізноманітності, що потребує високопрофесійного наукового забезпечення. Вже на стадії виділення ЛПЗТ визначаються ступінь репрезентативності існуючої мережі, категорії заповідання та види режимів охорони, розробляються методи організації ценотичного моніторингу і механізми управління ценосистемами.

Зональні перспективи створення лісових національних природних та регіональних ландшафтних парків. ЛПЗТ здебільшого виділялися нами за науковою, екологічною та природоохоронною цінністю. За результатами наших досліджень на Українському Поліссі пропонується створити Костопільський НПП у Рівненській, НПП “Івниця”, ПЗ “Словечанський кряж” у Житомирській, Сновський ПЗ у Чернігівській, Цуманський РЛП у Волинській областях; в Лісостепу - Тростянецький НПП та Межиріцький РЛП у Сумській обл.; у степовій зоні - Сіверськодонецький НПП у Луганській та РЛП “Хортиця” у Запорізькій областях.

Співвідношення запропонованих автором для охорони площ лісів до загальної площі заповідного лісфонду у категоріальному вираженні представлено на рис. 1.

2.5 Природоохоронне упорядкування

Оліго- та поліфункціональне зонування лісових природно-заповід-них територій. Аналіз стану лісової рослинності ПЗФ України доводить, що для БЗ, НПП і РЛП доцільно впроваджувати поліфункціональне, для ПЗ - олігофункціональне зонування. Поняття “природоохоронне впорядкування” (Андрієнко, 1991) ми дещо розширюємо і розглядаємо в аспекті організації рослин-ності не окремої ЛПЗТ, а їх мережі в цілому. Різниця між підходами до зонування випливає із категоріально-функціональної сутності ЛПЗТ. Через те що для ПЗ офіційно не передбачене функціональне зонування (Закон…,1992), то лише для окремих ПЗ у Проектах організації територій та охорони їх природних комплексів можна відобразити риси олігофункціонального зонування. У таких випадках суцільна територія ПЗ розділяється за однією або декількома додатковими функціями, а також за необхідністю диференціації заповідного режиму - на РАЗ та РРЗ. У кожній конкретній ситуації виникають різні модифікації зонування, які випливають з особливостей екологічних та ландшафтних умов зростання рослинності.

На підставі карт і картосхем, геоботанічних описів, матеріалів профілювання рослинності ми розробили схеми поліфункціонального зонування для пропонованих ЛПЗТ як модельних об'єктів, зокрема для Українського Полісся - Поліського БЗ, НПП “Івниця” у Житомирській, Костопільського НПП у Рівненській, Цуманського РЛП у Волинській областях; для Українських Карпат - НПП “Синевир”, РЛП “Стужиця” (існуючі), Свидовецького НПП у Закарпатській обл.; Лісостепу - Гомільшанського НПП у Харківській, Тростянецького НПП у Сумській областях; степовій зоні - НПП “Святі Гори” (існуючий) у Донецькій, Сіверськодонецького НПП у Луганській, а також Донбаського РЛП у Донецькій і Луганській областях.

Представленість одиниць геоботанічного районування України лісовими природно-заповідними територіями. Проблему природно-заповідного районування доцільно вирішувати за допомогою методів природоохоронного картографування (Ахметели, Беручашвили, 1990; Сальников, Губанов, Масленникова, 1990). Методичною основою побудови природно-заповідного районування має бути синтезоване природниче районування, структурні рівні якого відповідали близьким за метою охорони рівням системи ПЗТ. Перші такі намагання зробив В.П. Селедець (1992), називаючи своє районування природоохоронним, хоча по суті воно є аутфітосозологічним. Подібний підхід відображення ПЗ в округах застосували українські вчені (Ситник, Бурда, Заверуха та ін., 1994). С.А. Генсірук (1992) запропонував розробити природоохоронне районування України за комплексом несприятливих факторів.

Наша ідея созогеоботанічного районування виникла об'єктивно з необхідності за принципом репрезентативності відображати на картах інформацію про ценорізноманітність, що має созологічний зміст. Першим кроком апробації даної ідеї є визначення закономірностей в територіальній охороні лісової рослинності України шляхом синтезу геоботанічного районування з системою ЛПЗТ на відповідних рівнях організації. Крім того, розроблено шкалу якісних оцінок, головним критерієм якої є ступінь концентрації ЛПЗТ у природно-географічних зонах, причому у степовій зоні вимоги до нього мають бути нижчими, чим у Лісостепу, де вони повинні бути відповідно нижчими порівняно з лісовою зоною. Такий аналіз здійснювали за фактичними даними праць (Охра-на…, 1980; Охорона…, 1980; Андриенко, Шеляг-Сосонко, 1983; Природно-за-повідний…, 1986; Стойко, Жижин, Тасєнкевич, 1986; Перспективная…, 1987 та ін.) і власними даними.

За сумарними показниками аналізу всіх рівнів охорони встановлено, що найбезпечнішою є ситуація із збереженням лісів у Європейській широколистянолісовій області в цілому і, зокрема, в її Центральноєвропейській провінції. Відмічається добра забезпеченість заказниками і пам'ятками природи загальнодержавного значення північної частини Приазовсько-Чорноморської підпровінції Європейсько-Азіатської степової області. Перспективними для удосконалення мережі ЛПЗТ державного рівня охорони є такі підпровінції: у межах лісової зони - Західноукраїнська, Подільсько-Бессарабська та Середньоросійська, у яких треба створити щонайменше по одному ПЗ і НПП; у Лісостепу - Лівобережнопридніпровська та Середньоросійська підпровінції, котрі потребують створення НПП. У степовій зоні на базі великих лісових масивів також необхідно створити НПП. На рівні регіональної підсистеми охорони перспективни-ми є Мале і Центральне Полісся, Середньоросійська височина, Лівобережний Лісостеп. На рівні місцевої підсистеми охорони розширенню мережі ЛПЗТ підлягає майже вся територія України за винятком близько десятьох геоботанічних районів.

2.6 Принципи резервування лісової рослинності та кадастрування лісових природно-заповідних територій

Резервування лісової рослинності базується на необхідності вилучення з корінного перетворення лісів, які у зональному аспекті відіграють важливу роль у збереженні екологічного балансу. До основних принципів стратегії відносимо такі: першочерговість, масштабність, перспективність, спадкоємність резервування. Для останнього пропонується користуватися також тактичними прийомами оцінки лісових екосистем, орієнтуючись на додаткові принципи: екологічна стабільність, ресурсна охорона, відносна непорушеність, віковий та раритетний.

При складанні кадастру ПЗТ використовується методологія системного підходу, яка дає можливість побудувати ієрархічну структуру інвентаризаційних одиниць. Тут головними принципами керування є такі: всеохопленість, інформативність, структурованість, резервність, уніфікованість та підпорядкованість.

2.7 Підходи до організації ценотичного моніторингу лісової рослинності

Аналізується методологічне забезпечення організації ценотичного моніторингу в деяких лісових регіонах та окремих ЛПЗТ (Пааль, 1983; Гельтман, Кудин, 1985; Петров, 1985; Попович, 1985; Кудинов, 1986; Мозолевская, Галасьева, Краснопевцев, 1986). На прикладі основних формацій та субформацій лісової рослинності Українського Полісся пропонується схема організації цено-тичного моніторингу в чотири етапи, що становить один цикл спостережень терміном в 5 років (Попович, 1986а). Для програми стеження рекомендовано вибрати такі ценотичні показники як картографічні виділи, вікова структура деревостану, продуктивність, темпи змін рослинності та її флористичного складу. Визначаються контрольні асоціації.

Розділ 3. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОХОРОНИ ЦЕНОРІЗНОМАНІТНОСТІ ЛІСОВОЇ РОСЛИННОСТІ

3.1 Поняття ценорізноманітності та ценофонду

Вітчизняна фітоценологія не пропонує спеціальних дефінітивних трактувань поняття ценорізноманітності. Зарубіжні вчені (Федоров, Гильманов, 1980; Уиттекер, 1980; Реймерс, Яблоков, 1982; Миркин, Розенберг, 1983; Gliwicz, 1992; Symonides, 1992; Denisiuk, 1993; Global…, 1995) пов'язують її з різними проявами видової та флористичної різноманітності екологічного змісту. Ю.Р. Шеляг-Сосонко (Шеляг-Сосонко, Жижин, Довганич та ін., 1990; Шеляг-Сосонко, Жижин, 1993) цілеспрямовано не наводить дефініцію ценорізноманітності, проте водночас чітко орієнтує на “збереження типів організації рослинності”, що є часткою глобальної проблеми “збереження природного різноманіття”. В основі ценорізноманітності є типи розмежувань організації рослинного покриву в різних аспектах її прояву. Розвиваючи цю ідею, під ценорізноманітністю ми розуміємо систему типів організації, диференціації та динаміки рослинності на вибраній природній території.

Елементами ценорізноманітності є фітоценози, сукупність яких формує ценофонд. Цей термін був введений у зв'язку з необхідністю охорони здебільшого рідкісних рослинних угруповань і складання їх списків (Второв, Степанов, 1978). Згодом у зміст дефініції ценофонду залучається поняття типових фітоценозів (Васильева, Воронцова, Ломакина и др., 1980).

3.2 Концепція охорони ценорізноманітності

Формування панекоцентричної та панбіоцентричної концепцій, які передбачають максимальне збереження оптимальних умов існування гетерогенності компонентів біотичного та абіотичного середовища, викликане об'єктивною необхідністю забезпечення еволюційних процесів у сучасних антропогенізованих умовах (Охорона…, 1980). В цьому аспекті ми пропонуємо стратегію охорони лісової рослинності України формувати на панценоцентричній основі (Попович, 1993а,в). Частково, хоча і дещо в іншому змісті, вже торкалися цієї проблеми (Генсирук, Гайдарова, 1984; Социально-экологическая…, 1991). Вся сукупність ценорізноманітності лісів концептуально може бути збережена за умови втілення в практику принаймні таких теоретико-методологічних підходів, як територіальний, синтаксономічний та динамічний (Попович, 1997б), графічно це зображено на схемі (рис. 2).

3.3 Стратегія охорони ценорізноманітності лісової рослинності залежно від рівнів її організації

Рівень ценопопуляції. Переважна більшість численної аутфітосозологічної літератури не розкриває механізмів стратегії охорони ценопопуляцій, а обмежується лише дослідженнями екологічного стану і поширенням рідкісних видів рослин, що завершується, як правило, складанням їх списків. Загальна популяційна синфітосозологія бере свої витоки із досліджень популяцій переважно у ПЗ і БЗ, прикладної популяційної ботаніки, охорона порід дерев лісів - з популяційного розділу лісоводства. У загальнобіологічній стратегії підтримання стабільності в ценопопуляціях К.А. Малиновський та Й.В. Царик (1993) розрізняють стратегії між експлуатаційними та охоронними популяціями. Науково обгрунтовані заходи стосовно охорони видів незалежно від ступеня їх рідкісності можуть виходити лише з всебічного вивчення біоекологічних особливостей та оцінки реального стану їх ценопопуляцій (Малиновський, 1986). Навіть охорона ізольованих видових популяцій як напрямок досліджень не може розвиватися повноцінно, не враховуючи ценотичних особливостей. Аналізуючи підвищений інтерес ботаніків, ми вважаємо, що роль популяційних досліджень для фітосозології зростатиме. Їх розвиток доцільно спрямувати на інвентаризацію локусів ценопопуляцій в аспекті опрацювання екопопуляційних методів виді-лення ЛПЗТ і визначення режимів охорони ценопопуляцій (Ткачик, 1993). Як основу для вибору ПЗТ і режиму охорони Й.В. Царик (1985) запропонував використовувати популяційно-консортивний аналіз біогеоценозів, що дозволяє окреслити розмір охоронного локусу. Варто відмітити і значущість вивчення механізмів управління ценопопуляціями (Голубець, Заверуха, 1987), віталітетної стратегії поведінки лісових видів (Вайнагій, 1983; Бумар, Попович, 1985; Дворак, 1986; Бумар, 1991; Любченко, Бакалина, Войтюк та ін., 1991; Андриенко, Мельник, Якушина, 1992). У цих працях ми знаходимо первинні пропозиції щодо формування системи режимів охорони ценопопуляцій лісових видів.

Для розроблення стратегії режимів охорони ценопопуляцій нами за основу було взято 47 видів дубових і соснових лісів, які занесено до Червоної книги України (1996). Їх аналіз проводився за такими критеріями: трапляємість, ступінь активності виду, фітоценотична роль, фітоценотична приуроченість, екзогенний вплив на ценопопуляцію. Визначили види режимів охорони - РАЗ, РАЗ із елементами репатріації, РРЗ. Ступінь активності встановлювався за працею Ю.Р. Шеляга-Сосонка, Я.П. Дідуха, М.П. Жижина (1982). Виходячи з такого аналізу, РАЗ потребують деякі рідкісні види з угасаючою активністю, асектатори, які приурочені лише до лісових фітоценозів. Репатріації потребу-ють види, котрі імовірно можуть зникнути внаслідок дії прямих антропогенних факторів. В РРЗ можуть охоронятися види спорадичного поширення і переважно з процвітаючою активністю, асектатори лісо-лучної фітоценотичної приуроченості, деякі види з реліктовою й угасаючою активністю, домінанти та співдомінанти, ценопопуляції яких зазнають прямого чи опосередкованого впливу.

Рівень фітоценозу. Охорона фітоценозів виводиться з теоретичної основи охорони екосистем, яку характеризує різноманітність еконіш та локусів, об'єднаних фітоценотичним середовищем. М.В. Придня (1986) серед трьох напрямків охорони лісів Західного Кавказу насамперед виділяє лише охорону екосистем, а Р.В. Рибчак (1993) синтезує фітоценотичний та екологічний зміст у понятті “пралісові екосистеми”.

Основними напрямками стратегії охорони лісових фітоценозів є інвентаризація, встановлення режимів охорони фітоценозів, виявлення механізмів управління ними, стабілізація екотопічної ситуації, реконструкція і відновлення зникаючих фітоценозів, збалансоване використання. Серед них першочергове значення має інвентаризація на загальнонаціональному, природно-регіональному рівнях та в межах ЛПЗТ. Єдиним в Україні природно-географічним регіо-ном, в якому проведена інвентаризація ценофонду лісів, є Донецький кряж (Шеляг-Сосонко, Попович, Устименко, 1991; Остапко, 1995). У зв'язку із прискореною трансформацією цих лісів тут вже на часі реінвентаризація асоціацій.

Особливо нині потребують дозаповідання залишки пралісових та квазіпралісових екосистем Карпат і Полісся із встановленням РАЗ. На перший погляд менш актуальною є проблема охорони похідних фітоценозів. В деяких регіонах виникла необхідність в організації ЛПЗТ, які уже змінені антропогенною діяльністю. Похідні фітоценози служать своєрідним індикатором на ендоекогенез в умовах заповідання. Залежно від категорії ЛПЗТ для них пропонуються здебільшого РРЗ та заказний режим (Дыренков, 1983; Рыжило, Гербут, 1988) і лише у заповідних зонах ЛПЗТ доцільно залишити РАЗ.

Рівень сукупності фітоценозів. Формування стратегії охорони на сигмасинтаксономічному (сигма - сукупність, комплекс) рівні - це перспективний напрямок вирішення проблеми охорони ценорізноманітності, созологічна новизна якого полягає у синтезі ідей фітоценології та геоморфології. Теоретичною основою такого підходу є симфітосоціологія - наука про рослинні комплекси ландшафтів, рушійною силою котрої виступає картоаналітичний метод (Наумова, Гоголева, Миркин, 1987; Голуб, Чобадзе, 1991).

За симфітосоціологічним підходом охорона сигмасинтаксономічної різноманітності може розвиватися принаймні в декількох просторово-територіальних аспектах: локусному, лінійному (одно-, дво-, багатолінійному) та площинному. Система взаємопов'язаних фітоценозів, що потребують охорони як єдине ціле, представляє вже не локусний, а лінійний або площинний територіальний рівень охорони, який можна вивчати в межах однієї або декількох геоморфологічних одиниць. Методичним забезпеченням охорони ценорізноманітності на лінії є організація еколого-фітоценотичних профілів, трансект, практичне збереження об'єктів яких може здійснюватися індивідуально на категоріальній основі (“зелена стрічка”), або об'єкт має входити до складу ЛПЗТ на особливих умовах. В цьому випадку Л.І. Мілкіна (1985) запропонувала категорію “еколого-фітоценотичний стандарт”.

Як модель даного підходу продемонстровано на прикладі рослинності долини р. Сіверський Донець (Попович, 1990а), стабільність лісоценокомплексів якої та міцність їх ценотичних зв'язків визначають стратегію охорони. Едафічний фактор формує умови відбору асоціацій до ценокомплексів у діапазонах екологічної амплітуди від чорноземів до дерново-підзолистих грунтів, кожний тип яких має свій режим зволоження. На фоні екологічних факторів зв'язки між угрупованнями в основному проявляються на рівні едифікаторів прямо або опосередковано через наявність спільних домінантів. Такі зв'язки набувають максимального прояву в обсязі нижчих рангів, а саме формації чи субформації, залежно від “сили” едифікатора та вираженості мікрорельєфу. Найстабільніше взаємопов'язані через близькість еколого-ценотичних амплітуд асоціації кверцетального типу. Із зміною комплексу екологічних умов змінюється і “сила” едифікатора, а з нею - і ценотичні зв'язки. Окремі асоціації сформувалися на перехідних типах грунтів, які трапляються здебільшого в заплаві, де відбувається періодичне коливання амплітуди зволоженості екотопів. Заплавні умови спричиняють мозаїчність рослинного покриву, яка відображається на структурі лісів. Без збереження едифікаторної ролі видів та їх ценотичних зв'язків охорона сигмасинтаксонів буде малоефективною. Порушення цих якісних функціональних атрибутів веде до втрати типовості сигмасинтаксонів, дестабілізації внутрішньої структури угруповань, а врешті, і до втрати ценофонду або його заміни на похідний. Стратегія охорони сигмасинтаксономічної різноманітності має включати до себе передусім такі етапи: 1) визначення для досліджуваного району типових ценокомплексів лісів; 2) виявлення ценотичних зв'язків між ними; 3) конструкція модельного еколого-фітоценотичного ряду; 4) встановлення режимів охорони фітоценозів на модельному ряді та, зокрема, на “еколого-фітоценотичних стандартах”.