Сільськогосподарське використання грунтів

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сільськогосподарське використання грунтів

План

Вступ

Фізико-географічні характеристики грунту

Характеристика грунтових відмін

Джерела антропогенного забруднення грунтового покриву

Деградаційні процеси

Рекультивація грунтів

Сільськогосподарське використання грунтів

Задача

Список використаної літератури

Вступ

Оптимальність теми

Грунт -- основний компонент наземних екосистем, що утворився протягом геологічних епох в результаті постійної взаємодії біотичних і абіотичних факторів. Як складний біоорганомінеральний комплекс грунти є природною основою функціонування екологічних систем біосфери. Грунти - органічно-мінеральний продукт багаторічної спільної діяльності живих організмів, води, повітря, сонячного тепла й світла. Ці природні утворення характеризуються родючістю, забезпечують рослини поживними речовинами (калієм, вуглецем, азотом, фосфором тощо) і всім необхідним для їхньої життєдіяльності. Грунти виконують активну фільтруючу роль у очищенні природних і стічних вод. Грунтово-рослинний покрив планети е регулятором водного балансу суходолу, оскільки він поглинає, утримує й перерозподіляє велику кількість атмосферної вологи. Це -- універсальний біологічний фільтр і нейтралізатор багатьох видів антропічних забруднень.

Основні причини зниження агрономічних властивостей грунту - це, насамперед, багаторазовий обробіток його різними знаряддями за допомогою потужних і важких колісних тракторів і комбайнів; водна та вітрова ерозії (цей процес різко зростає внаслідок низької культури землеробства, застарілих методів обробітку грунту тощо); споживацьке ставлення до землі, намагання якнайбільше від неї взяти і якнайменше їй повернути, що призводить до виснаження гумусу; перехід на індустріальні та інтенсивні технології, тобто застосування високих доз мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин, яке супроводжується забрудненням грунту баластними речовинами (хлоридами, сульфатами), накопиченням отрутохімікатів у грунтах і підгрунтовних водах. Грунти забруднюються відпрацьованими газами тракторів, комбайнів, автомобілів, мастилами та пальним, які витікають з них під час роботи на полях, а також техногенними викидами промислових підприємств -сульфатами, оксидами азоту, важкими металами, радіонуклідами. Безповоротної шкоди завдає грунтам відведення сільськогосподарських земель, особливо ріллі, під будівництво фабрик, заводів, електростанцій, відкритих гірничих розробок, доріг та міст, військових полігонів тощо.

Мета роботи. Аналіз науково-обгрунтованих заходів, спрямованих на підвищення родючості грунтів та отримання екологічно чистих продуктів харчування. Заходів, спрямованих на збереження грунтів.

Об'єкт та предмет дослідження. Чорноземи короткопрофільні на елювії нелесових порід.

Фізико-географічні характеристики грунту

Грунти рівнин України розміщенні в основному в таких природних зонах, як Степ, Лісостеп і частково Полісся. Тому дослідимо особливості грунтів цих природних зон (за вийнятком грунтів гірських областей - область Криму тощо).

Найбільш характерною особливістю кліматичних умов Степу є перевага кількості вологи, яка випаровується, над кількістю опадів. Гідротермічний коефіцієнт <1,0, а в південно-східній частині зони може зменшуватися до 0,3-0,4. Кількість опадів становить 350-450 мм. Рельєф території зони майже рівнинний, більш розчленований у південно-західній і південно-східній частині, а в зоні Сухого Степу - плоско-рівнинний. Основними грунтоутворюючими породами є леси та лесовидні суглинки важко-суглинкового і глинистого механічного складу.

Неоднорідність умов зволоження зумовила різноманітність рослинного покриву і тому з півночі на південь найпродуктивніші різнотравно-типчаково-ковильні степи змінюються типчаково-ковильними, а ці в свою чергу - найбіднішими полинно-типчаковими асоціаціями.

Відповідно до трав'яних асоціацій формуються різні грунти: під різнотравно-типчаково-ковильними степами - чорноземи звичайні; під типчаково-ковильними - чорноземи південні; під полинно-типчаковими -каштанові.

Чорноземи звичайні відрізняються від типових меншою товщиною гумусового і перехідного горизонтів, хоч вміст гумусу в них може бути у верхньому горизонті навіть вищим. Значна кількість його, повна насиченість основами, близька до нейтральної реакцій грунтового розчину, а також важкий механічний склад сприяють утворенню в цих грунтах агрономічно-цінної водостійкої структури. Потенціальні можливості родючості цих грунтів при достатній кількості вологи майже не обмежені.

Чорноземи південні мають ще меншу потужність (50-60 см) гумусового горизонту, ніж звичайні. Характерною ознакою цих грунтів є наявність у перехідному до породи горизонті скупчень карбонатів у вигляді «білозірки». Часто в самій породі на глибині 2-4 м можна знайти друзи гіпсу.

У зв'язку з тим, що в південному Степу грунтоутворюючі лесовидні породи часто бувають засоленими і містять багато натрію, то чорноземи південні також бувають засоленими і солонцьованими. У чорноземах солончакуватих (містять малорозчинні солі) профіль майже не змінюється порівняно з незасоленими відмінами. Найбільш зазнає змін структура грунту, стаючи неводостійкою і здатною до руйнування.

При осолонцюванні (насиченні вбирного комплексу обмінним натрієм) чорноземів відбуваються морфологічні зміни профілю грунту. Вони проявляються в освітленні і розпиленні структури верхнього горизонту, в переміщенні колоїдів униз за профілем і значному ущільненні нижніх шарів грунту. При змочуванні такі грунти набрякають, запливають, стають липкими, а при підсиханні вони зцементовуються, розтріскуються і розпадаються під час обробітку на злиті і тверді брили.

Каштанові грунти сформувалися у зоні Сухого Степу в посушливих умовах при середньорічній кількості опадів 300-350 мм під зрідженим трав'янистим покривом. У результаті в грунт поступає значно менше органічних решток, кореневі системи, споживаючи вологу опадів, проникають на меншу глибину і це обумовлює невелику потужність їх профілю. Загальна потужність профілю у глинистих відмінах сягає 50-60 см і дещо більшою є в суглинистих.

Каштанові грунти поділяються на три типи: темно-каштанові з вмістом гумусу 3,0-4,0%, каштанові - 2,5-3,5 і світло-каштанові - 2,0-2,5%. На території України в зоні Сухого Степу світло-каштанові грунти не зустрічаються, а сформувалися лише темно-каштанові і каштанові. Перші утворились під типчаково-ковильними степами. Характерною ознакою їх є чітка диференціація профілю за елювіально-ілювіальним типом, яку можна визначити як морфологічно, так і за даними механічного аналізу. Порівняно з чорноземами південними солонцюватими горизонт вимивання проявляється чітко лише за ущільненням і призматичною структурою.

Каштанові грунти поширені вузькою смугою в Присивашсько-Причорноморській зоні і не утворюють суцільних масивів, а залягають у комплексі зі солонцями каштановими. Ознаки солонцюватості в них добре помітні, краще розпізнаються гумусовий елювіальний та ілювіальний горизонти. Ці грунти мають меншу глибину гумусового шару, ніж темно-каштанові. Карбонати скипають на глибині 40-45см, максимальне їх нагромадження на глибині 50-55 см, гіпсу - 150-170 см, легкорозчинних солей - близько 2 м.

Умови грунтоутворення в зоні Лісостепу відрізняються від умов Полісся. Клімат характеризується меншою кількістю опадів (450-550 мм) і вищою середньорічною температурою повітря. За рельєфом територія Лісостепу - підвищена рівнина з добре розвинутим давнім водно-ерозійним рельєфом. Основні грунтоутворюючі породи - леси і лесовидні суглинки, вони мають багатший мінеральний і хімічний склад, містять до 15% СаСОз, пористі і тому здатні накопичувати вологу. Кальцій лесів сприяє закріпленню в грунтах органічних речовин (гумусу) та створенню агрономічно-цінних структурних окремостей (структура грунту).

Грунтовий покрив лісостепової зони представлений двома найбільш поширеними типами: чорноземами (типовими, опідзоленими, вилугуваними, і реградованими], які сформувались під трав'янистою рослинністю, і сірими опідзоленими (світло-сірими, сірими та темно-сірими), що утворились під лісовою рослинністю.

Чорноземами типовими називають грунти, в яких найбільш виражені ознаки їх утворення: інтенсивне нагромадження гумусу, азоту та зольних елементів, неглибоке вимивання карбонатів, поступовий перехід від гумусового горизонту до не гумусової материнської породи тощо.

Вміст гумусу в цих грунтах найвищий - 4-6%, запаси його можуть досягати 500-600 т/га, ємність катіонного обміну - 30-50 мг - екв/100г грунту, реакція грунтового розчину - слабо кисла або нейтральна, високий вміст поживних речовин.

Чорноземи опідзолені та вилугувані мають меншу потенціальну родючість порівняно з типовими, але містять досить багато гумусу (3-5%) й елементів живлення. Формування цих грунтів має степову і лісову фази розвитку. Про це свідчить, з одного боку, наявність великої кількості кротовин, глибока гумусність профілю, якісний склад гумусу, де переважать гумінові кислоти, зв'язані з Са, а з іншого, - глибоке скипання карбонатів, насиченість основами, кислотність, помітна диференціація за елювіально-ілювіальним типом.

Чорноземи реградовані поширені на межі чорноземів опідзолених і типових. Ці грунти розглядаються як результат окультурення чорноземів опідзолених і вилугуваних та темно-сірих опідзолених грунтів у процесі зміни лісової рослинної формації на трав'яну, тривалого сільськогосподарського використання тощо. При цьому змінюється гідрологічний режим, посилюються висхідні потоки вологи, які сприяють підтягуванню карбонатів до поверхні.

Тип сірі опідзолені грунти включає три підтипи: світло-сірі, сірі та темно-сірі. Світло-сірі та сірі опідзолені грунти за своїми ознаками і властивостями близькі до дерново-підзолистих. У них добре виражені процеси опідзолення, внаслідок чого профіль їх чітко диференційований за елювіально-ілювіальним типом, мають підвищену кислотність верхнього горизонту.

Темно-сірі опідзолені грунти формуються у дібровах, де під пологом лісової рослинності є багата трав'яна рослинність і за рахунок цього значний вплив на формування грунту має дерновий процес грунтоутворення. Темно-сірі опідзолені грунти за своїми ознаками та властивостями наближаються до чорноземів опідзолених. Ознаки опідзолення порівняно слабо помітні, а процеси акумуляції гумусу - інтенсивні. Вони мають добре прогумушений верхній гумусово-елювіальний горизонт потужністю 25 - 35 см, переміщення колоїдів менш помітні, ніж у сірих опідзолених грунтах і механічний склад їх середньо - і важко-суглинковий, тому в них краща структура, але слабка водостійкість.

Характерною особливістю для Полісся є перевищення суми опадів за рік над кількістю випаруваної з поверхні вологи. Це зумовлює промивний тип водного режиму, призводить до заболочування понижених ділянок, утворення болотних грунтів. Цьому сприяє також високий рівень залягання грунтових вод.

У зоні Полісся поширена переважно лісова і болотна рослинність. Під покривом лісу трав'яниста рослинність розвивалась слабко і суттєвого впливу на грунтоутворення не мала. У цій зоні навіть у наш час близько 50% земель надмірно зволоженні, а ліси займають до 30% території.

Грунтоутворюючі породи мають переважно легкий механічний склад і представлені піщаними та супіщаними льодовиковими і водно-льодовиковими відкладами. Зрідка, переважно у західних районах, у місцях виходу на поверхню масивно-кристалічних порід трапляються крейдяно-мергельні відклади та невеликі острівки лесових.

Вирубка лісів і розорювання значних територій, поряд з осушенням заболочених грунтів, змінили умови та напрям грунтоутворення. Низхідні потоки грунтової вологи під лісом змінились висхідними, особливо влітку. Це зумовило зниження рівня грунтових вод, збільшення надходження в грунт органічних речовин з коренями трав'янистих рослин, що призвело до посилення дернового процесу грунтотворення.

Найбільш поширеними на Поліссі (>60%) є дерново-підзолисті грунти із різним ступенем опідзолення, оглеєння та механічним складом. Вони утворились під пологом хвойних і мішаних лісів з трав'янистою рослинністю, що сприяло формуванню таких грунтових горизонтів: гумусо-елювіального (18-25 см.), елювіального та ілювіального. Вміст гумусу в орному шарі цих грунтів досить низький і коливається в межах від 0,7-1,0% у піщаних і супіщаних до 1,5-2,0% у суглинкових відмінах. Вони ущільнені (1,40-1,55г/см3), мало запасають вологи, мають високу водо- і повітропроникність, низьку ємність вбирання і містять недостатньо основ та пожнивних речовин, реакція грунтового розчину в них кисла - рН сольове 4,2-5,2.

Характеристика грунтових відмін.

Чорноземи -- найродючіші ґрунти в Україні. Вони характеризуються диференціацією профілю (через відсутність розподілу колоїдів, як це спостерігається в підзолистих ґрунтах), сприятливою для розвитку рослин слабокислою або нейтральною реакцією ґрунтового розчину, добрими фізичними властивостями, високим вмістом поживних поживні речовини.

За С.О.Захаровим, три основні типи структури, кожен з яких ділиться на дрібніші одиниці. Грунт може бути структурним і безструктурним. При структурному стані маса ґрунту розділена на відмінності тієї чи іншої форми та величини. При безструктурному стані окремі механічні елементи, що складають грунт, не з'днані між собою, а існують окремо або залигають суцільною зцементованою масою.

Для різних генетичних горизонтів ґрунтів характерні певні форми структури: грудкувата, зерниста - для дернових, гумусових го-ризонтів, пластинчато- лускувата - для елювіальних, горіхувата - для ілювіальних у сірих лісових грунтів.

Класифікація структурних агрегатів (за С. О. Захаровим)

Рід	Вид	Розмір, мм
Назва	Ознаки
І тип - Кубоподібна - рівномірний розвиток агрегатів по 3 осях
1. Брилиста	Неправильна форма і нерівна поверхня	1. Крупнобрилиста	>100
		2. Дрібнобрилиста	100-10
2. Грудкувата	Неправильна округла форма, нерівні округлі і жорсткі поверхні розлому, грані не виражені	3. Крупногрудкувата	100-30
		4. Грудкувата	30-10
		5. Дрібногрудувата	10-2,5
		6. Пилувата	<2,5
3. Горіхувата	Майже правильна форма, грані добре виражені, поверхня рівна, ребра гострі	7.Крупногоріхувата	>10
		8 Горіхувата	10-7
		9. Дрібногоріхувата	7-5
4. Зерниста	Майже правильна форма, інколи округла з вираженими гранями або жорсткими і матовими, або гладкими і блискучими	10.Крупнозерниста	5-3
		11 .Зерниста	3-1
		12.Дрібнозерниста	1 - 0.5
ІІ тип - Призмоподібна - розвиток агрегатів переважно по вертикальній осі
5. Стовпоподібна	Відмінності слабо оформлені, з нерівними гранями або жорсткими і матовими, або гладкими і блискучими	13. Крупностовпоподібна	>50
		І4. Стовпоподібна	50-30
		15. Дрібностовпоподібна	<30
6. Стовпчаста	Правильної форми з добре вираженими вертикальними гранями, округлою верхньою основою і плоскою нижньою	16. Крупно стовпчаста	50-30
		17. Дрібностовпчпста	<30
7. Призматична	Грані добре виражені з рівною глянцюватою поверхнею	18. Крупно призматична	50-ЗО
		19. призматична	30-10
		20. Дрібно призматична	10-5
		21. Тонко призматична	<5
		22. Олівцева (при довжині > 50 мм)	<10
ІІІ тип - Плитоподібна - Розвиток агрегатів переважно по горизонтальній осі
8. Плитчаста	Досить розвинуті “поверхні спайності” по горизонталі	23. Сланцювата	>5
		24. Плитчаста	5-3
		25. Пластинчаста	3-1
		26. Листова	<1
	Порівняно невеликі горизонталі “площини спайності” й часто гострі границі	27. Шкаралупу вата	>3
		28. Грубо лускувата	3-1
9. Лускувата		29. Дрібно лускувата	<1

Рис.З. Найголовніші види структури грунту (за С.О.Захаровим):

1 тип: 1 - крупногрудкувата; 2 грудкувата; 3 - дрібногрудкувата;

4 - крупногоріхувата; 5 - горіхувата; 6 дрібногоріхувата; 7 - крупнозерниста; 8 зерниста; II тип: 9 - стовпчаста; 10 призматична; ІІІ тип: 11 - сланцювата; 12 - пластинчата; 13 - листова

При оцінці ґрунтової структури потрібно відрізняти морфоло-гічне поняття структури від агрономічного. В агрономічному ро-зумінні оптимальною є тільки грудкувато-зерниста структура роз-міром від 0,25 до 10 мм.

Гранулометричний склад ґрунту

Первинні грунтові часточки, представлені мінеральними зернами, органічними та органо -мінеральними гранулами, що вільно суспендуються у воді після руйнування клейких матеріалів, називаються механічними (гранулометричними) елементами або елементарними ґрунтовими частиками (ЕГЧ).

Класифікація елементарних ґрунтових частинок (за Н. Л. Качинським)

Крім того, М.М.Сибірцев усі механічні елементи грунту поділив на дві групи фракцій: фізичний пісок (>0,01 мм) і фізичну глину (<0,01 мм), відокремивши в складі ЕГЧ скелет (часточки крупніші 1 мм) і дрібнозем (менші 1 мм).

Кожна фракція володіє певними характерними властивостями, по різному впливає на властивості грунтів, що пояснюється неоднаковим мінералогічним і хімічним складом, фізичними та фізико хімічними її властивостями.

Фракція каміння представлена переважно уламками гірських порід. За ступенем каменястості ґрунти поділяють на не каменисті - вміст каміння не перевищує 0,5%, слабокаменисті 0,5-5%, середньокаменисті - 5 10%, сильнокаменисті понад 10%. За тином каменястості ґрунти можуть бути валунні, галечникові та щебенюваті.

Гравій складається з уламків первинних мінералів. Високий уміст гравію в ґрунтах не впливає на обробіток, але створює несприятливі властивості, такі як низька вологоємність, провальна водопроникність і відсутність водопідйомної здатності.

Піщана фракція - складається з уламків первинних мінералів, перш за все кварцу та польових шпатів. Ця фракція володіє високою водопроникністю, не набухає, не пластична, а також володіє деякою вологоємністю та капілярністю.

Мул складається переважно з високодисперсних вторинних мінералів. З первинних подекуди зустрічаються кварц, ортоклаз, мусковіт. Мулиста фракція займає провідне місце у формуванні фізико-хімічних властивостей грунтів. Мул містить значну кількість гумусу та елементів живлення для рослин.

Класифікацій грунтів і порід за гранулометричним складом (за Н. А. Качинським)

НАЗВА ҐРУНТУ ЗА ГРАНСКЛАДОМ	Вміст ФІЗИЧНОЇ ГЛИНИ (частинок, менших 0.01 мм)
	ГРУНТИ
	підзолистого типу ґрунтоутворення (не насичені основами)	степового типу ґрунтоутворення, чорноземи, жовтоземи, дернові, пустельні	солонці й сильно- солонцюваті
Пісок пухкий	0-5	0-5	0-5
Пісок зв'язний	5-10	5-10	5-10
Супісок	10-20	10-20	10-15
Суглинок леї кий	20-30	20-30	15-20
Суглинок середній	30-40	З0-45	20-30
Суглинок важкий	40-50	45 60	30-40
Глина легка	50-65	60-75	40-50
Глина середня	65-80	75-85	50-65
Глина важка	80 - 100	85-100	65-100

Залежно від гранулометричного складу результати будуть різні:

- пісок - не утворює ні кульки, мі шнура;

- супісок - утворює кульку, розкачати шнур не вдається, утворюються тільки зачатки шнура;

- легкий суглинок - розкачується в шнур, але дуже нестійкий, легко розпадається на частини при розкачуванні або знятті з долоні;

- середній суглинок утворює суцільний шнур, який можна звернути в кільце з тріщинами й переломами;

- важкий суглинок легко розкачується в шнур, утворює кільце з тріщинами;

- глина - утворює довгий тонкий шнур, котрий потім легко утворює кільце без тріщин.

Складення грунту

Складення - це зовнішнє вираження щільності та пористості грунту. Воно залежить від гранулометричного складу, структури, а також діяльності грунтової фауни, розвитку кореневих систем рослин і т. ін.

Пористість (шпаріватість) характеризується формою та величиною пор усередині структурних відмін та між ними. За розташуванням пор усередині структурних відмін розрізняють такий стан грунту:

1) тонкопористий ґрунт пронизаний порами діаметром менше 1 мм;

2) пористий - грунт містить пори діаметром 1 - 3 мм;

3) губчастий - зустрічаються пустоти розміром від 3 до 4 мм;

4) ніздрюватий - є пустоти діаметром 5-10 мм;

5) комірчастий - пустоти перевищують 10 м,м;

6) трубчастий - пустоти у вигляді каналів, проритих землерийками. Залежно від геометрії порового простору одні й ті ж типи грунтів

можуть мати дещо неоднакові водно-повітряні властивості. Це пов'язано з тим, що в більш крупних за розміром йорах зосереджується повітря, а в дрібних, які ще називаються капілярами - вода. Оптимальні умови складаються, коли в едафотоні поровий простір гармонійно розподілений за розміром: і крупних, і дрібних пустот удосталь.

Складення - важливий показник при агрономічній оцінці ґрунту, від якого залежить можливість обробітку сільськогосподарськими знаряддями, а також проникнення води й коренів рослин на потрібну глибину.

Новоутворення і включення

Новоутворення - це нагромаджений речовин різної форми й хімічного складу, які формуються і відкладаються в горизонтах грунту в процесі ґрунтоутворення.

Хімічні новоутворення за формою поділяється на такі групи:

1) вицвіти та нальоти - хімічні речовини вис гупають на поверхні грунту або на стінці розрізу в вигляді тонесенької плівки;

2) кірки, примазки, патьоки - виступають на поверхні грунту або по стінках тріщин і утворюють шар невеликої товщини;

3) прожилки та трубочки - речовини займають ходи черв'яків або коренів, пори та тріщини грунту;

4) конкреції та стягнення - скупчення різних речовин більш-менш округлої форми;

5) прошарки - речовини накопичуються у великих кількостях, насичуючи окремі шари грунту.

На відміну від новоутворень, включення - це сторонні тіла в профілі фунту, присутність яких не пов'язана з процесом ґрунтоутворення.

До включень належать:

1) літогенні (кам'янисті) включення - уламки гірських порід;

2) біогенні - залишки тварин і рослин у вигляді раковин, кісток, коренів, уривків листя, хвої; <

3) антропогенні - уламки цегли, черепки посуду і т. iн, зумовлені діяльністю людини.

У промерзаючих ґрунтах можливе виділення кріогенних (крупні кристали льоду) включень.

Ґрунтовий профіль, ґрунтові горизонти та їх індексація

Ґрунтовий профіль - це певне вертикальна чергування генетичних горизонтів у межах ґрунтовою індивідуума.

Основними складовими частинами профілю є генетичні горизонти.

У сучасному ґрунтознавстві під генетичними горизонтами розуміють однорідні, зазвичай паралельні шари грунту, які сформувались у процесі ґрунтоутворення, що різниться між собою морфологічними ознаками, складом і властивостями.

Профіль грунту характеризує зміну його властивостей по вертикалі Залежно від напрямку ґрунтоутворення спостерігається закономірний розподіл і зміна гранулометричного, мінералогічного та хімічною складу, фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтового тіла від поверхні до підстилаючої породи. Ці зміни можуть бути поступовими, що відображаються плавним ходом профільної кривої, а також різкими, з декількома максимумами та мінімумами.

Рис. 4. Типи будови ґрунтових профілів (за Б.Г. Розановим, 1993):

1- примітивний; 2 - неповнорозвинений; 3 - нормальний,

4 - слабодиференційований; 5 - порушений (еродований);

6 - реліктовий; 7 багаточленний; 8 - поліциклічний;

9 - порушений (перевернутий); 10 - мозаїчний.

Спираючись на цей тип систематики, виділяють акумулятивний, елювіальний, ґрунтово-акумулятивний елювіально-ілювіальний та недиференційовані грунтові профілі:

акумулятивний профіль із максимумом накопичення тих чи інших речовин у поверхневих горизонтах при поступовому зменшенні їх умісту з глибинок). Поділяється на регресивно--акумулятивний (унії ну І а крива перерозподілу), прогресивно-акумулятивний (випукла) та рівномірно акумулятивний;

елювіальний профіль із мінімумом речовини на поверхні (поверхневому горизонті) та поступовим зростанням його вмісту з глибиною. Поділяється на регресивно-елювіальний (увігнута крива перерозподілу), прогресивно елювіальний (випукла), рівномірно-елювіальний;

грунтово - акумулятивний профіль характеризує накопичення речовин із грунтових вод у нижній та середній частині товщі грунту;

елювіально - ілювіальний профіль із мінімумом речовин у верхній частині та максимумом у середній або нижній частині;

- недиференціований профіль характеризується рівномірним умісиш речовини по всій товщі грунту.

Отже, профіль ґрунту - це генетична цілісність усіх його горизонтів.

Рис.5. Типи розподілу речовин у ґрунтовому профілі:

1а - регресивно-акумулятивний; 1б - прогресивно-акумулятивний;

1в - рівномірно-акумулятивний; 2а - регресивно-елювіальний;

2б - прогресивно-елювіальний; 2в - рівномірно-слювіальїшй;

За - регресивно-грунтово-акумулятивний; 3б - прогресивно-грунтово-

акумулятивний; Зв - рівномірно-грунтово-акумулятивний; 4а - елюві-

ально-ілювіальшій; 46 - акумулятивно-елювіально-ілювіальний; 5 -

недиференційований.

Порівняльна таблиця різних систем індексації горизонтів

Системи	Назва	ДІАГНОСТИКА
І	II	III
I група - поверхневі органогенні горизонти
АТ	Т	Т	торф'яний	Формується на поверхні, але зустрічається іноді і в товщі профілю, характеризується консервацією органічної речовини без перетворення в гумус або без мінералізації, містить більше 70% рослинних решток (деревинних, мохових, трав'яних), видимих неозброєним оком, різного кольору -- бурого, коричневою, жовтою залежно від типу рослинності й ступеня її розкладу
-	ТА	ТН	Торф'яно-перегнійний	Складається із сильно розкладених гуміфікованих (невидимих оком) рослинних решток, чорний, маститься, нестійкої пилувато-зернистої або грудкуватої структури, настійно або періодично насичений водою
	АТ	HT	перегнійний	Поверхневий горизонт чорного кольору з умістом органічної речовини ЗО 70%, складається з добре розкладених органічних залишків і гумусу з домішками мінеральних компонентів, безструктурний, маститься, м'який, пухкий
_	ТА	ТС	Торф'яно-мінералізований	Складається з інтенсивно роздроблених мінералізованих і обвуглених рослинних залишків (найдрібніші залишки видимі), попелоподібний, гідрофобний, легко розвіюваний, трапляються на переосушених торф'яниках
Aо	О	Но	Органічний акумулятивний	Малопотужний, до 15 см, поверхневий шар органічної речовини, що розкладається, не розкладені й напіврозкладені залишки видимі оком, в нижній частині частково перемішаний з мінеральними компонентами, розділяється на: - суцільний килим, що покриває поверхню грунту в лісі; - формується в степах; мінеральний гумусово акумулятивний поверхневий горизонт, що формується під трав'янистою рослинністю, складається на 0.5 і більше об'єму живих коренів, сірий, пухкий
Ао	-	Не	Лісову підстилку степову повсть
-	-	Не
-	Ао	Нд
II група - поверхневі мінеральні горизонти
А1	А	Н	Гумусовий	Мінеральний горизонт акумуляції гумофікованої органічної речовини (гумусу), рівномірно розміщеної й тісно зв'язаної із мінеральною частиною, найтемніше забарвлений в профілі (сірий, темно -сірий, інколи - коричневий або бурий колір), з великим (до 15 20%) вмістом гумусу, звичайно розташований у верхній частині профілю, найчастіше добре оструктурований грудкувато зернистий, грудкуватий, зернистий, інколи - домішки інших типів структур, пухкий
Aп	Ар	Норн.	орний	Змінений тривалим обробітком у землеробстві поверхневий горизонт орних фунтів, сформований з одного або декількох різних фунтових горизонтів, f від нижніх завжди відділяється ясною рівною границею, пилуватий, зернисто-пилуватий; пухкий
А	Aal	-	водоростева кірочка	Поверхнева добре відшарована кірочка водоростей і їх залишків, чорна в сухому стані й зелена при зволоженні, з великою домішкою мінеральних часток, потужністю декілька міліметрів, характерна для пустельних трутів
-	К	-	кірковий	Світла крихка кірочка потужністю до 5 см, розтріскана, легко відділяється від труту, що лежить під нею
-	Q	-	підкірковий	Лежить звичайно під кіркою, світло забарвлений, сильно пористий, шаруватий або лускуватий, у пустельних трутах
-	S	-	сольова кірка	Біла кірка солей або значні їх вшити па поверхні фунту
ІII група - піл поверхневі горизонти
А2	E	E	елювіальний	Збіднений внаслідок вимивання органічних і мінеральних речовин, білястий, -світло-сірий або палевий, пластинчастий або плитчастий, пухкий. Поділяється на:
А2	Е	E	підзолистий	- освітлений, білястий, залягає у верхній часі профілю під T, Ho, H або Нори., формується під впливом опідзолення. Тобто кислотного розкладу мінеральної частіш, продукт якої о виносяться з цього горизонту; пухкий, плитчастий, лускуватий або безструктурний
-	-	Не	опідзолений	- сірий, білястий, грудкувато горіхуватий або із зачатками пластинчасті)! структури, із присипкою SiO2. характеризується 1 слабо ^вираженим процесом опідзолення
	Е	Е	осолоділий	- освітлений, білястий, знаходиться у верхній частій профілю з поверхні або під Н, формується під виливом осолодіння, тобто лужного розкладу мінеральної частини в результаті входження Na в ГПК (грунтово поглинальний комплекс) і дальшою його вилучення воднем, виносу вниз продуктів розкладу й мулу, плитчастий, лускуватий або безструктурний, пухкий
B	B	I	ілювіальний	Збагачений глинистими частинками, бурувато коричневий, темно сірий, щільний, призматичний, горіхуватий, стовпчастий або безструктурний, розташований під Е в середній частині профілю, характеризується накопиченням глини, аморфних продуктів, півтораоксидів. Виділяють за інтенсивно пентизованою грунтовою масою, збагачений рухомими глинами, кремнеземом, органічною рухомою речовиною, сірої о або чорною кольору, стовбчастою або призмоподібної структури, в сухому стані дуже твердий, щільний, у вологому -
-	Bг	-	глинисто ілювіальний
	ВFe		залізисто ілювіальний
	Вh		гумусово ілювіальний
	Вna	SI	солонцевий
	ВСа		Карбонатно-ілювіальний	безструктурний, в'язкий
	ВSa		сольовий
	Вsc		гіпсовий
В	В		метаморфічний	Збагачений глинистими частинками, з буруватим відтінком, утворений при трансформації мінералів грунту на місці. Поділяється на сіалітно-, фералітно-метаморфічний, глейовий.
	Вm		Сіалітно-метаморфічний
	Вох		Фералітно-метаморфічний
G	G	Gl	Глейовий	мінеральний або органо-мінеральний суцільний або строкатий горизонт яскраво синього, голубого, сизого або оливкового кольору, безструктурний, формується при заболоченні грунтів, постійному перенасиченні водою
		gl	глеюватий	будь який горизонт, в якому є окремі сизі або сизуваті плями
IV групи - підгрунтові горизонти
С	С	Р	Материнська порода	Гірська порода, з якої сформувався грунт, горизонт подібний на грунт літологічно, але не маг його ознак
D	D	D	Підстилаючи порода	Порода, що залягає нижче грунтотворної

Переходи між горизонтами в профілі

Характер переходів між горизонтами в ґрунтовому профілі, форма границь горизонтів і ступінь їх виразності мають важливе генетичне значення й служать суттєвою морфологічною ознакою грунту, оскільки це один із критеріїв визначення інтенсивності ґрунтоутворення і його загальної направленості. Часто характер переходів має й діагностичне значення. Різні ґрунти володіють неоднаковими характерами переходів у профілі, що визначається типом, піком та інтенсивністю ґрунтоутворення відповідно до комплексу факторів навколишнього середовища.

Рис.6. Характер переході» між горизонтами:

1 - дерново підзолистий орний ґрунт? від Нори, до НЕ границя рівна,

перехід різкий; від НЕ до Іе язикоподібна, різкий; від le до l хвиляста,

помітний; від І до Ір рівна, поступовий; від Ір до Р рівна, поступовий.

2 - чорнозем звичайний: від Ндо Пр хвиляста, поступовій; від Нp до Phk границя кишенями, перехід ясний; від Phk до Рк рівна, поступовий;

З - червонозем: всі границі рівні, переходи поступові

За формою виділяються вісім основних типів границь між грунтовими горизонтами (рис.7).

Рис.7. Форми границь між горизонтами в профілі:

1 рівна; 2 хвиляста; 3 кишенеподібна; 4 язикоподібна; 5 затічна; 6 розмита, 7- пильчаста, 8 - палісадна

Рівна границя характерна для більшості грунтів, особливо для нижніх слабо диференційованих горизонтів, звичайно при поступових переходах. Хвиляста властива для нижньої частини гумусових горизонтів лісових грунтів, а також часто характерна для переходу між підгоризонтами. Кишенеподібна характерна для нижньої частини гумусованих горизонтів степових грунтів. Язикоподібна найтиповіша для нижньої частини Е - горизонту підзолистх грунтів. Затічна характерна для ґрунтів і і потічним характером гумусу або тих, які розтріскуються. Розмита границя характерна для ґрунтів із сильним елювіально ілювіальним процесом. Пильчаста - зустрічається досить рідко, в підзолистих ґрунтах на структурних глинах. Палісадна також дуже рідко зустрічається в солонцях при переході до солонцевого горизонту. За ступенем вираження виділяють такі види переходів: різкий, ясний, помітний, поступовий.

Джерела антропогенного забруднення грунтового покриву.

В останні сторіччя важливим фактором ґрунтоутворення стала діяльність людини. На урбанізованих територіях, у порівнянні з природними, антропогенний фактор у ґрунтоутворенні можна вважати ведучим. Для міст характерні так званні техноземи -- ґрунти, створювані людиною в процесі рекультивації тих чи інших об'єктів господарського освоєння ділянок землі. Техноземи частково успадковують властивості зональних порушених ґрунтів і гірських порід, частково формуються під впливом могутньої техніки, використовуваної при укладанні ґрунтового шару. Для них характерна чітка відсутність виражених горизонтів, найчастіше мозаїчний характер кольору, підвищена щільність і, відповідно, менша пористість.

Повнопрофільні ґрунти, близькі до природних, можуть зберігатися в місті в зоні лісопарків і старих паркових насаджень.

Будучи найважливішою ланкою біологічного круговороту речовин, ґрунт продукує основний харчовий і енергетичний матеріал для інших мешканців планети. При цьому вона виконує функції регулятора, що підтримує природний склад атмосфери за рахунок перетворення відмерлої біоти і продуктів виробничої діяльності людини. Саме ця сторона участі ґрунту в біологічному круговороті речовин робить її найважливішою складовою екосистем. Використання ґрунтів у містах, як правило, має несільськогосподарський характер. Найважливіший напрямок їхнього використання -- створення парків, скверів, газонів, покрить для спортивних споруджень. Дерновий шар ґрунтового профілю використовують для кріплення укосів при будівництві транспортних виїмок, насипів і т.п. Неродючі ґрунти поряд із суглинками й іншими ґрунтовими матеріалами застосовують для фундаменту при будівництві будинків. Завдяки високій поглинальній здатності ґрунт виконує роль фільтра для очищення поверхневого стоку. Глини і суглинки використовують для протифільтраційних екранів полігонів поховання побутових і виробничих відходів.

На території міст ґрунти піддаються забрудненню, яке можна розділити на механічне, хімічне і біологічне.

Механічне забруднення полягає в засміченні ґрунтів великоуламковим матеріалом у виді будівельного сміття, битого скла, кераміки й інших інертних відходів. Це впливає на механічні властивості ґрунтів.

Хімічне забруднення ґрунтів зв'язане з проникненням у них речовин, що змінюють природну концентрацію хімічних елементів до рівня, що перевищує норму, наслідком чого є зміна фізико-хімічних властивостей ґрунтів. Цей вид їхнього забруднення є найбільш розповсюдженим, довгостроковим і небезпечним.

Біологічне забруднення зв'язане з привнесенням у ґрунтове середовище і розмноженням у ньому небезпечних для людини організмів. Бактеріологічні, гельмінтологічні й ентомологічні показники стану ґрунтів міських територій визначають рівень їхньої епідеміологічної небезпеки. Ці види забруднення підлягають контролю насамперед на території селітебних і рекреаційних зон. Розглянемо більш детально процеси хімічного забруднення ґрунтів.

На урбанізованих територіях забруднення ґрунтів звичайно відбувається в результаті викидів промислових підприємств, транспорту, підприємств теплоенергетики, витоків з каналізації і відстійників, впливу промислових і побутових відходів, а також у за рахунок використання добрив і пестицидів.

Викиди промислових підприємств є джерелом забруднення ґрунтів міських територій важкими металами, канцерогенними речовинами, сполуками азоту і сірки. Однак даних, що дозволяють оцінити кореляційні зв'язки між вмістом хімічних елементів у викидах, їхньою концентрацією в атмосферному повітрі, у випаданнях на поверхню землі і ступенем забруднення ґрунтів, недостатньо. Тому оцінити залежність розподілу хімічних елементів у викидах і випаданнях з повітряних потоків можна лише приблизно.

При внесенні в ґрунти пилових опадів і компосту в дозах, обумовлених за їхньою удобрювальною цінністі, можна прогнозувати збільшення вмісту токсичних елементів у ґрунтах у кілька разів.

Деградаційні процеси

Деградація грунтів - погіршення корисних властивостей та родючості грунту внаслідок впливу природних чи антропогенних факторів.

Деградація земель - природне або антропогенне спрощення ландшафту, погіршення стану, складу, корисних властивостей і функцій земель та інших органічно пов'язаних із землею природних компонентів.

Головною з причин деградації грунтів є людська діяльність (антропогенне втручання). Людство чисельністю понад 5 млрд. чоловік і щорічним приростом 80-85 млн., оволодівши різними технологіями для забезпечення бажаних для себе благ і життєвого комфорту, змінює природу планети вже в глобальному вимірі. Не усвідомлюючи небезпеки, окремі нації і людство в цілому втягують Землю в грандіозний експеримент, хід і наслідки якого люди не можуть ні передбачити, ні контролювати.

Деградація, ерозія грунтів, зменшення гумусного покрову планети, забруднення отруйними хімічними й біологічними сполуками й радіонуклідами - такі очевидні наслідки антропогенного впливу на землю. Індустріальне суспільство мимоволі дає розгін процесам планетарного масштабу, керувати якими не готове ні морально, ні інтелектуально, ні матеріально.

В Україні ці процеси йдуть інтенсивніше, ніж у цілому на планеті. Із 60,3 млн. га її території 42 млн. га займають сільськогосподарські угіддя, 33,2 млн. га - під ріллею. За останні 30 років площа еродованої орної землі збільшилась на 1,9 млн. га, тобто втрачалося по 64 тис. га щороку, і зараз площа еродованих земель складає 11,3 млн. га або майже п'яту частину всієї території України.

Застосування у великих регіонах монокультур, порушення сівозмін, майже повна відмова від органічних добрив, зменшення частки бобових культур спричинюються до дегуміфікації грунтів, зменшення врожаїв. Природні кормові угіддя і випаси, надто так звані громадські, практично ніколи не отримували ні органічних, ні мінеральних добрив. Майже не застосовують жодних добрив українські фермери, в користуванні яких зараз 2,6% сільськогосподарських угідь і які виробляють 0,9% рослинницької та 0,4% тваринницької продукції.

Крім того, грунтовий покрив знищується при гірничорудних роботах, родючі землі забудовуються містами, промисловими об'єктами, під якими вже зараз опинилося понад 5% суші. На кожний кілометр автостради треба відвести 2 га землі, на кілометр газо- чи нафтопроводу - 4 га.

Нормативи показників деградації земель установлюються для кожної категорії земель з метою запобігання погіршенню їх стану і використовуються для здійснення контролю за використанням та охороною земель.

До нормативів показників деградації земель належать показники гранично допустимого погіршення стану і властивостей земельних ресурсів внаслідок антропогенного впливу та негативних природних явищ, а також нормативи інтенсивності використання земель сільськогосподарського призначення.

Використання в сільськогосподарському виробництві сільськогосподарської техніки, питомий тиск ходових частин на грунт якої перевищує нормативи, забороняється.

Показники інтенсивності використання земель сільськогосподарського призначення встановлюються з урахуванням даних агрохімічної паспортизації земель.

При встановленні показників інтенсивності використання земель сільськогосподарського призначення визначаються сільськогосподарські культури, вирощування яких обмежується або забороняється, а також технології та окремі агротехнічні операції щодо їх вирощування.

Показники інтенсивності використання земель сільськогосподарського призначення використовуються в процесі складання проектно-технологічної документації на вирощування сільськогосподарських культур.

В Україні назріла необхідність помітно зменшити відсоток розораних площ, перетворювати ріллю в культурні пасовища, повертати землю до її природного стану, застосовувати ощадливі способи землеробства й тваринництва, раціоналізувати усі затрати на виробництво хліба, харчів. Цього можна досягти лише в рамках загальнодержавних науково обгрунтованих програм за дієвого сприяння, участі та строгого контролю з боку держави й громадськості. За нищення землі треба карати, а не нагороджувати. Поки що спостерігаємо дивну реакцію: ні політики, ні вчені, ні преса (громадськість) не пов'язують зменшення валовою виробництва сільськогосподарської продукції в Україні з виснаженням земель, натомість у негараздах одні винуватять невдалих реформаторів, інші - рухівців, ще інші комуно-колгоспників, при цьому усі разом закликають нарощувати виробництво сільськогосподарської продукції, чого б це не вартувало. Пригадую, як на І з'їзді Аграрної партії зал довго аплодував такому ось гаслу: "Уся нація повинна працювати на село!". Невже, справді, українській нації не судилися інші обрії та інша мета, окрім як до "останньої гривні і до останнього сантиметра родючого шару землі лякати Європу і цілий світ, що ми їх завалимо хлібом і колись, може, досита наїмося його самі? Європі й світові, між іншим, від цих нахвалянь ні холодно, ні жарко. До речі, вони ніколи не вважали, що "хліб - усьому голова", а всього лиш харч для шлунку, продукт, товар, який можна більш чи менш вигідно виробити й продати на ринку.

Рекультивація грунтів

Відомо, що серед заходів, спрямованих на відтворення родючості земель, найбільш важливою є рекультивація ґрунтів, яка являє собою комплекс робіт, спрямованих на відновлення продуктивності і господарської цінності земель, які втратили свою родючість внаслідок природних або антропогенних процесів.

Рекультиваційні роботи виконуються в два етапи: технічна рекультиващя, потім біологічна. Проводячи технічну рекультивацію, порушені землі готують до подальшого їх використання: планують поверхню порушеної землі (найглибші частини кар'ерів засипають пустими породами, виположують їхні стінки), знімають, перевозять і складають у бурти родючий грунт (це роблять до початку заглиблення кар'єра), будують дороги, гідротехнічні й меліоративні споруди. Після планування відвали проходять період стабілізації (один-два роки), коли під дією сили тяэкіння й зволоження відвальні породи ущільнюються.

Біологічна рекультивація здійснюється після технічної й передбачае заходи для поліпшення фізичних і агрохімічних властивостей грунтів на рекультивованих землях (вапнування, піскування, внесения мінеральних добрив тощо).

Розрізняють кілька видів рекультивації залежно від того, як саме планується використовувати порушені землі.

Сілськогосподарська рекультивація здійснюється в районах розвинугого сільського господарства на великих за площею відва-лах чи кар'єрах. Це найдорожчий вид рекультивації, бо до земель, де мають вирощуватися сільськогосподарські культури, ставляться найбільші вимоги.

Лісоюсподарська рекультивація проводиться там, де є можливість відновити ділянки лісу з цінними сортами дерев. її вартість і вимоги до агрохімічних характеристик грунту нижчі, ніж при сільськогосподарській рекультивації.

Водогосподарська рекультивація здебільшого стосуетьсятих кар'ерів, які після їх відпрацювання заповнюються грунтовими й дощовими водами. Такі штучні озера впорядковуються, зарибнюються, їхні береги озеленюються тощо.

Рекреаційна рекультивація виконуеться неподалік від міст і великих населених пунктів з метою створення зон відпочинку. 3дебільшого вона поеднується з водогосподарською й лісогосподарською (озера в кар'ерах впорядковуються, на їхніх берегах споруджуються пляжі, бази відпочинку, висаджуються дерева й кущі і т. д.).

Санітарно-гігієнічна рекультивація проводиться з метою консервації порушених земель, припинення шкідливої дії кар'єрів, відвалів на природне середовище (скажімо, щоб звалище не забруднювало повітря й підземні води), коли з якихось причин використання порушених земель вважається недоцільним.

Будівельна рекультивація мае метою підготувати порушені під будівництво житлових будинків, спортивних майданчиків тощо. Карєри при цьому засипаються відвальними породами, побутовими відходами, стінки їх виположуються, підвлдяться дороги, теплотраси, виконуються меліоративні (дренаж і т.п.) роботи.

Сільськогосподарське використання грунтів

Сільське господарство України - найбільш природомістка галузь, що має могутній природно-ресурсний потенціал, який включає 41,84 млн. гектарів сільськогосподарських угідь (69,3% території України) в тому числі 33,19 млн. га. ріллі (55%), 7,63 млн. га. природних кормових угідь - сіножатей і пасовищ (12,6%). В розрахунку на одного мешканця припадає 0,81 га. сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 га. ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 га. Сучасне використання земельних угідь України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Розораність сільськогосподарських угідь досягла 72%, а в деяких регіонах перевищує 88%. До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки пасовища та схилові землі. Якщо Україна в Європі займає 5, 7% території, то її сільськогосподарські угіддя - 18, 9%, а рілля - 26,9%. Ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому в Європі. Інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості грунтів через їх переущільнення (особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури, водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними наслідками.

Основними причинами низької віддачі земельного потенціалу в Україні є безгосподарне ставлення до землі, тривала відсутність реального власника, помилкова стратегія максимального залучення земель до обробітку, недосконалі техніка і технологія обробітку землі, невиважена цінова політика, недотримання обгрунтованих систем ведення землеробства і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення недостатньої кількості органічних добрив, недосконала система використання і внесення мінеральних добрив, низький науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем, невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів.

Якісний стан земельного фонду постійно погіршується. В окремих районах, де проведено осушення земель, відбувається неконтрольоване зниження рівня ґрунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а в районах зрошення - підтоплення і засолення грунтів, деградація чорноземів, що призвело до негативних екологічних наслідків у районах Полісся та на півдні України (Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська області). Нині 14,8% загальної площі поливних земель піддаються еродуванню, 1,5% -перезволоженню, 4% - солонцюваті та засолені. Збільшення мінералізації ґрунтових вод веде до вторинного заселення земель. Майже на всіх землях спостерігається неухильне зниження вмісту гумусу в грунтах (з 3,5% до 3,2%), значні втрати родючих низинних земель пов'язані з гідробудуванням.

Під впливом сільськогосподарського використання в ґрунтах має місце зниження вмісту гумусу. Процеси його мінералізації спостерігаються всюди, але мають неоднакову інтенсивність. Як правило, чим більше гумусовані ґрунти від природи, тим більші втрати гумусу в них внаслідок сільськогосподарського використання. Особливо це помітно в чорноземах. Дегуміфікація ґрунтів, яка відбувається в Україні пов'язана з тим, що в основному, сучасне сільськогосподарське виробництво останнім часом використовує потенційну родючість чорноземів. При цьому у грунт майже не повертаються ті речовини, які виносяться врожаєм. Відбувається мінералізація органічної речовини ґрунту, якій сприяє недостатні норми органічних та мінеральних добрив, що вносяться у грунт. Це у свою чергу впливає на забезпечення рослин вологою і поживними речовинами, що в умовах посушливого клімату Українського Степу суттєво впливає на формування врожаю сільськогосподарських культур.

Норми внесення добрив регулюють вміст гумусу в ґрунтах, а також відіграють дуже важливу роль у формуванні врожаю сільськогосподарських культур в посушливих умовах Степової зони України.

Польові дослідження проводилися на дослідному полі Одеського інституту агропромислового виробництва УААН де, починаючи з середини 70-х років минулого століття в досліді на чорноземі південному малогумусному важкосуглинковому використовувалися різні системи внесення добрив на 4 полях у чотирьох ротаціях : в 1974-1981-перша, в 1982-1989-друга, 1990-1997-третя, 1998-2005-четверта. Системи внесення добрив: 1) - екстенсивна (без використання добрив); 2) - біологічна (внесено гною у кількості 60 т / га за рік; 3) - традиційна (річна доза N - 130 кг / га, P - 110 кг / га, K - 100 кг / га; 4) - інтенсивна (річна доза N - 260 кг / га, PK - 170 кг / га.).

За результатами досліджень найменша кількість гумусу була зафіксована при використанні екстенсивної системи землеробства: у шарі грунту 0-20 см - 2,32%; у шарі 20-40см - 2,02% після першої ротації; - 2,33% та 2,34% - відповідно після другій ротації ; 2,21% та 2,26% - після третьої ротації; 2,57% та 2,33% - після четвертої ротації.

В тих випадках, коли застосовували біологічну систему землеробства, вміст гумусу після першої ротації у шарі ґрунту 0-20 см був на рівні 2,3%, у шарі 20-40 см - 2,29%; після другої - 2,50% та 2,49%, після третьої - 2,63% та 2,37%, а після четвертої - 2,82 та 2,40% відповідно.

При застосуванні традиційної системи землеробства кількість гумусу була більше, ніж у двох попередніх: - після першої ротації вміст гумусу був на рівні 2,73% у шарі 0-20см та 2,08% у шарі 20-40см.; після другої ротації відповідно 2,63 та 2,51%; після третьої - 2,71% та 2,66% та після четвертої 2,88% та 2,60%.

Найбільший вміст гумусу був при застосуванні інтенсивної системи землеробства: після першої ротації - 3,17% у верхньому 20-ти сантиметровому шарі ґрунту і 2,57% у шарі 20-40 см; після другої - 2,81% та 2,86%; після третьої - 2,86% та 2,67%, Після четвертої ротації у шарі ґрунту 0-20 см вміст гумусу був на рівні 2,91%, а у шарі 20-40 см - 2,65%.

Різниця між застосуванням біологічної та інтенсивної системами внесення добрив була на рівні 0,87% у шарі 0-20 см, та 0,28% у шарі 0-40 см на користь інтенсивної після першої ротації, та на рівні 0,09% і 0,25% відповідно після четвертої ротації.

Аналіз отриманих результатів в цілому засвідчив відсутність закономірного зменшення або збільшення вмісту гумусу з наступною його стабілізацією при застосуванні різних систем землеробства за 35 років. Основною тенденцією є в основному закономірний для всіх систем землеробства пульсуючий характер гумусонакопичення із збільшенням або зменшенням різниці між вмістом гумусу в грунтах при різних системах землеробства. Найбільша різниця була після першої ротації. Тенденції, що засвідчили характер впливу певної системи землеробства на вміст гумусу проявляються уже укінці першої ротації сівозміни. У подальшому (з 1981 по 2005 роки) ці тенденції в основному зберігаються на фоні пульсуючого характеру процесу гумусонакопичення в грунтах при застосуванні відзначених систем землеробства.