Система ведення сільськогосподарського господарства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 1. Система ведення господарства

1. Поняття і класифікація систем господарства

Система господарства -- це правильна спеціалізація підприємства, раціональне поєднання галузей, які разом з комплексом соціально-економічних, агрозоотехнічних та організаційних заходів спрямовані на всебічне використання виробничого потенціалу підприємства, отримання максимального прибутку.

Поняття науково обґрунтованої системи господарства охоплює всі сторони аграрного виробництва: раціональне розміщення і спеціалізацію; правильне поєднання галузей; інтенсифікацію; найбільш ефективні напрями використання капітальних вкладень; впровадження прогресивних методів організації праці; вдосконалення форм управління і планування виробництва; підвищення матеріальної заінтересованості працівників у збільшенні виробництва продукції і зниженні її собівартості, підвищенні ефективності всіх галузей. Основні її ланки -- спеціалізація та раціональне поєднання галузей, систем рослинництва, тваринництва, машин, організаційно-економічних заходів тощо. Чим нижче регіональний рівень, для якого розробляється система господарства, тим глибшим і конкретнішим має бути її розроблення.

Класифікація систем господарства здійснюється:

1) за регіональними рівнями (для країни, зони, області, району, підприємства);

2) за галузевим принципом (системи рослинництва, системи тваринництва, системи допоміжних і обслуговуючих виробництв для підприємства);

3) за технологічною ознакою (системи землеробства, системи удобрення, системи годівлі худоби, системи машин, системи оплати праці та ін.);

4) за структурним принципом (виробнича, організаційна, соціальна структура підприємства).

2. Порядок обґрунтування системи господарства в сільськогосподарських підприємствах

Обґрунтування системи господарства в конкретному підприємстві пов'язане з проведенням певної аналітичної роботи, а також розробленням різних організаційно-економічних, технічних і технологічних заходів на перспективу. Порядок роботи при цьому може бути таким: аналіз галузей підприємства за останні роки та виявлення резервів їх подальшого розвитку; уточнення загальногосподарської і внутрішньогосподарської спеціалізації, кооперування та інтеграція виробництва; система рослинництва; система кормовиробництва; система тваринництва; система заходів щодо механізації, електрифікації та автоматизації виробництва; система обслуговуючих і підсобних виробництв; система організації та оплати праці і баланс праці; організаційна, виробнича структура і структура управління підприємством; соціальний розвиток колективу підприємства; розвиток особистих підсобних господарств населення; капітальні вкладення; економічна ефективність системи ведення господарства.

3. Система рослинництва

Система рослинництва визначає склад і співвідношення в підприємстві таких галузей, як рільництво, кормовиробництво, овочівництво, садівництво, а також комплекс заходів щодо їх ведення, який охоплює техніку, технологію та організацію виробництва.

Технологічною основою рослинництва є система землеробства, тобто комплекс організаційно-економічних та агротехнічних заходів щодо раціонального використання землі, підвищення врожайності сільськогосподарських культур, збереження та підвищення родючості грунту. Система землеробства розробляється з урахуванням умов конкретної природно-економічної зони і включає: організацію земельної території і систему сівозмін; систему удобрення в сівозмінах; систему насінництва; систему захисту рослин від шкідників, хвороб і бур'янів; систему обробітку грунту та догляду за посівами; систему меліоративних заходів. Всі ці елементи тісно пов'язані між собою і застосовуються в комплексі.

Організація земельної території і система сівозмін передбачають певний порядок використання землі для створення оптимальних умов росту й розвитку сільськогосподарських культур: використання кращих попередників, найефективніше застосування добрив і засобів захисту рослин від шкідників, хвороб та бур'янів. Разом з тим система сівозмін тісно пов'язана із структурою посівних площ господарства, сприяючи вдосконаленню останньої.

Система удобрення у сівозмінах передбачає кількість і строки внесення органічних добрив під кожну культуру і тісно пов'язана з іншими елементами системи землеробства. Вона має забезпечити максимальну ефективність добрив.

Система насінництва пов'язана із застосуванням високоврожайних районованих сортів сільськогосподарських культур відповідно до умов кожної природно-економічної зони.

Система обробітку ґрунту і догляду за рослинами також тісно пов'язана з іншими елементами системи землеробства і застосовується з урахуванням ґрунтових та кліматичних особливостей зони розміщення господарства.

Система захисту рослин від шкідників, хвороб та бур'янів повинна включати різні біологічні, агротехнічні та хімічні заходи.

Система меліорації включає різні заходи регулювання водного режиму ґрунту: осушення, зрошення, полезахисне лісонасадження тощо.

Раціональна система землеробства має забезпечити якнайповніше використання всіх її елементів, віддаючи перевагу тим із них, які найбільшою мірою сприяють ефективному використанню землі в умовах конкретного аграрного підприємства.

4. Система тваринництва

Система тваринництва -- це склад і співвідношення його галузей, а також сукупність технічних, зооветеринарних та організаційно-економічних заходів ведення виробництва, спрямованих на збільшення обсягів продукції тваринництва і підвищення його ефективності.

До технічних заходів (елементів) системи належать будівлі, споруди для утримання худоби, система машин і механізмів для виконання виробничих процесів, первинної переробки продукції та ін.

Зооветеринарні заходи включають організацію відтворення стада, поліпшення племінних якостей тварин, способи їх утримання, тип годівлі, засоби захисту тварин від хвороб та ін. Ці заходи повинні забезпечувати раціональні темпи відтворення стада, економічно вигідні строки господарського використання тварин, оптимальні норми їх вибракування, високий рівень продуктивності та ін.

До організаційно-економічних заходів належать обґрунтування спеціалізації тваринництва, структури стада та щільності поголів'я худоби, розмірів ферм і комплексів, розміщення їх на території господарства, організації і оплати праці, планування розвитку галузей, внутрішньогосподарські та міжгосподарські зв'язки тощо.

Залежно від природно-економічних умов та способів використання кормів і утримання тварин виділяють такі системи тваринництва: пасовищну, пасовищно-стійлову (стійлово-пасовищну) і стійлову.

При пасовищній системі здійснюється екстенсивне ведення тваринництва з незначним втручанням людини у процес виробництва продукції. Цю систему застосовують у зонах з м'якою зимою, великими площами пасовищ у вівчарстві, м'ясному скотарстві.

Пасовищно-стійлову, або стійлово-пасовищну, систему (залежно від тривалості пасовищного чи стійлового періоду) використовують у районах із суворою зимою, проте із значними площами природних кормових угідь, наприклад, на Поліссі України.

Стійлова система характеризується найбільшим втручанням людини у виробничі процеси і є високоінтенсивною. За цієї системи тварин майже цілорічно утримують у приміщеннях, а влітку -- в літніх таборах. Вона поширена в районах з високою розораністю земель, де майже немає природних кормових угідь. Для стійлово-табірного утримання тварин часто використовують культурні пасовища. Переважає ця система у молочному скотарстві, при вирощуванні молодняку великої рогатої худоби, у свинарстві, вівчарстві.

Одним з елементів кожної системи тваринництва є спеціалізація галузі (наприклад, в скотарстві -- молочний напрям, м'ясо-молочний, м'ясне скотарство). Кожен напрям спеціалізації в галузях тваринництва характеризується використанням певних технічних засобів, технології та організації виробництва.

Тема 2. Спеціалізація і поєднання галузей сільськогосподарських підприємств

1. Поняття, економічний зміст і значення спеціалізації сільськогосподарських підприємств

З розміщенням сільського господарства пов'язані його спеціалізація і поєднання галузей. Спеціалізація -- це якісний бік розміщення. Здійснюючи її, у зонах, районах, господарствах виділяють основні товарні культури або галузі при одночасному розвитку інших галузей, культур у певних пропорціях. Таким чином, спеціалізація -- це зосередження господарської діяльності сільськогосподарських підприємств і об'єднань на виробництві певних видів (виду) товарної продукції.

Поєднання галузей -- це кількісний бік розміщення. За його допомогою визначають співвідношення галузей у сільськогосподарських підприємствах.

Подальше зростання продуктивних сил суспільства зумовлює поглиблення поділу праці як між галузями народного господарства, так і в окремій галузі. Вдосконалення процесу поділу праці -- один з найважливіших факторів підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і перетворення його на високопродуктивну галузь. При цьому виникають нові форми організації і управління виробництвом -- формуються міжгосподарські і агропромислові підприємства та об'єднання.

Розвиток спеціалізації сільськогосподарського виробництва на основі міжгосподарської кооперації і агропромислової інтеграції має важливе економічне і соціальне значення. Економічне значення її в тому, що вона сприяє збільшенню обсягів виробництва валової і товарної продукції, підвищенню ефективності виробництва, а соціальне -- у більш успішному вирішенні соціальних питань у спеціалізованих високорентабельних підприємствах.

2. Галузі сільськогосподарських підприємств

Галузі сільськогосподарських підприємств поділяються на дві великі групи: рослинництво і тваринництво.

До рослинницьких галузей належать рільництво, овочівництво, садівництво, виноградарство та ін.

Серед тваринницьких галузей виділяють скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво та ін. Поділ тваринництва на галузі відбувається не тільки за видами тварин, а й за характером продукції, що виробляється. Наприклад, виділяють молочне і м'ясне скотарство, племінне і відгодівельне свинарство, м'ясо-вовнове, каракульське вівчарство, м'ясне і яйцеве птахівництво тощо.

Залежно від економічного значення галузі в сільськогосподарських підприємствах поділяють на головні, додаткові і підсобні. До головних належать галузі, частка продукції яких найбільша у товарній продукції господарства, затратах праці і коштів. У сільськогосподарських підприємствах є переважно від однієї до трьох галузей, які визначають спеціалізацію господарства, наприклад, виробництво зерна, цукрових буряків і м'яса великої рогатої худоби в господарствах Лісостепу України, виробництво овочів і молока у приміських господарствах, льону, свинини і продукції скотарства у господарствах Полісся.

Додатковими є галузі, частка яких у товарній продукції господарства теж велика, проте менша, ніж головних галузей, наприклад, свинарство у скотарсько-льонарських господарствах. Певне поєднання додаткових галузей з головними забезпечує раціональну виробничу структуру господарства, сприяє успішному розвитку головних галузей, більш повному використанню землі, робочої сили, засобів виробництва.

Підсобними є галузі, питома вага яких у товарній продукції господарства невисока. Їх створюють для більш повного використання природно-економічних умов господарства. Такими галузями у багатьох сільськогосподарських підприємствах є садівництво, овочівництво, бджільництво, рибництво, шовківництво та ін.

3. Фактори і форми спеціалізації

Спеціалізація сільськогосподарських підприємств визначається з урахуванням науково обґрунтованого розміщення сільського господарства на території країни. На спеціалізацію виробництва в сільськогосподарських підприємствах впливає комплекс економічних і природних факторів. Серед них одним з основних є попит і рівень цін на сільськогосподарську продукцію, які можуть значно стимулювати виробництво тих чи інших видів продукції або стримувати розширення певних галузей.

До економічних факторів спеціалізації належать розвиток і розміщення промисловості. З одного боку, зростання міст, розвиток промислових центрів вимагають збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, а з другого -- науково-технічний прогрес зміцнює матеріально-технічну базу сільськогосподарського виробництва. Збільшення випуску тракторів, комбайнів, автомобілів, різних сільськогосподарських машин сприяє підвищенню рівня фондооснащеності господарств.

Важливим фактором вдосконалення спеціалізації сільськогосподарського виробництва є розвиток його механізації та електрифікації, який сприяє створенню високомеханізованих і електрифікованих підприємств, ферм і комплексів.

Економічним фактором спеціалізації сільського господарства є також його хімізація. Удобрення ґрунтів та використання засобів захисту рослин -- важливі складові науково обґрунтованої системи землеробства, поглиблення спеціалізації сільськогосподарського виробництва та підвищення його ефективності.

Для спеціалізації сільськогосподарського виробництва велике значення мають транспорт, транспортні умови. Без транспорту неможливо вирішувати питання розміщення продукції, зміни у спеціалізації, завезення продукції з інших районів та ін.

Важливим фактором спеціалізації сільськогосподарського виробництва є забезпеченість його трудовими ресурсами.

Важливу роль у розвитку спеціалізації відіграють природні фактори, зокрема, якість ґрунтів, кількість опадів, температурний режим тощо.

Розвиток і поглиблення спеціалізації сільського господарства виявляються в різних формах, основними з яких є: зональна (територіальна), господарська, внутрішньогосподарська, внутрішньогалузева (технологічна).

Зональна (територіальна) спеціалізація передбачає поділ праці між зонами, економічними районами, областями, адміністративними районами при переважному виробництві певних видів товарної продукції в тій чи іншій адміністративно-територіальній одиниці.

Господарська спеціалізація полягає в зосередженні господарської діяльності підприємства на виробництві певних видів (виду) продукції, відповідно до попиту на них та з метою найбільш повного використання місцевих природно-економічних умов і одержання максимального прибутку.

Внутрішньогосподарська спеціалізація передбачає раціональне розміщення виробництва певних видів продукції або виконання певних технологічних стадій виробництва у виробничих підрозділах господарства. Вона полягає в раціональному зосередженні виробництва певних видів продукції в тих чи інших підрозділах з урахуванням специфічних умов кожного з них.

Внутрішньогалузева (технологічна) спеціалізація -- це виділення окремих етапів виробництва продукції в закінчені технологічні цикли (одержання молока, відгодівля худоби, одержання приплоду, вирощування нетелей або корів-первісток) при міжгосподарському кооперуванні підприємств. Наприклад, молочне господарство продає телят в ранньому віці господарству, яке займається дорощуванням і відгодівлею молодняку великої рогатої худоби; господарство, що спеціалізується на вирощуванні корів-первісток, продає їх молочним господарствам. Розміри спеціалізованого виробництва при цьому мають бути раціональними.

Результатом поглиблення спеціалізації є розвиток різних форм кооперування та інтеграції. У практиці сільськогосподарського виробництва в сучасний період можна виділити три види інтеграції: горизонтальну, вертикальну і змішану. Горизонтальна інтеграція характеризується об'єднанням зусиль сільськогосподарських підприємств для спільного виробництва певної продукції або виконання робіт одного цільового призначення (дорожнє будівництво, меліорація земель та ін.). Вертикальна інтеграція полягає в об'єднанні зусиль господарств і підприємств різних галузей для здійснення кругообороту товарної продукції, який об'єднує її виробництво, заготівлю, транспортування, промислову переробку і реалізацію. Змішана інтеграція виявляється в об'єднанні підприємств різних галузей, між якими немає технічного і технологічного зв'язку з виробництва і реалізації продукції (виробництво будівельних матеріалів у сільськогосподарських підприємствах, створення підсобних підприємств з виробництва сільськогосподарської продукції у складі промислових підприємств чи об'єднань).

4. Показники і рівень спеціалізації

Спеціалізація виробництва у сільськогосподарських підприємствах характеризується багатьма показниками, основним з яких є структура товарної продукції. Додатковими показниками спеціалізації виробництва є: структура валової продукції; структура затрат праці у галузях; структура засобів виробництва, капітальних вкладень за ряд років; структура посівних площ; структура поголів'я тварин та ін.

Основний показник внутрішньогосподарської спеціалізації сільськогосподарських підприємств -- структура валової продукції.

До господарств, що спеціалізуються на виробництві продукції однієї галузі, слід відносити ті, у яких ця галузь дає понад 50% товарної продукції. Звідси господарство може бути скотарським, свинарським, зерновим. Якщо галузь дає два види продукції, то спеціалізацію господарства визначають за переважаючим видом продукції (наприклад, молочно-м'ясне скотарство, м'ясо-вовнове вівчарство). Якщо дві галузі господарства дають 2/3 і більше товарної продукції (на кожну з них припадає не менше як 25 і не більше 50%), то такі господарства відносять до спеціалізованих на двох галузях. Спеціалізацію їх визначають за галуззю, продукція якої переважає (наприклад, буряко-молочний, скотарсько-льонарський напрям господарства).

До тих, що спеціалізуються на трьох галузях, відносять господарства, які одержують від цих галузей 75% і більше товарної продукції, причому кожна із цих галузей повинна виробляти не менше 24% і не більше 33,3% товарної продукції. Решту підприємств відносять до тих, де певна спеціалізація ще не склалася.

Рівень спеціалізації господарства визначають за часткою вартості товарної продукції головних галузей у загальній вартості його товарної продукції. Високий рівень спеціалізації мають глибоко спеціалізовані підприємства, які виробляють переважно один вид товарної продукції (птахофабрики, господарства з відгодівлі молодняку великої рогатої худоби, свиней, овочеві фабрики тощо). При цьому частка товарної продукції головної галузі становить понад 50% загальної вартості товарної продукції господарства. Чим менша кількість головних і додаткових галузей, тим порівняно вищим є рівень спеціалізації підприємства.

Рівень спеціалізації визначають за коефіцієнтом, який розраховують за формулою:

Кс =100 / (?Ут(2і-1)),

де Кс - коефіцієнт спеціалізації; Ут - частка товарної продукції окремих галузей; і -- порядковий номер частки товарної продукції у ранжованому ряду.

Значення Кс до 0,20 свідчить про низький рівень спеціалізації господарства; 0,21-0,40 -- середній; 0,41-0,60 -- високий; 0,61 і більше -- для поглибленої спеціалізації господарства.

5. Виробничі типи підприємств

Виробничий тип -- це сукупність господарств, які виробляють певну сільськогосподарську продукцію, маючи приблизно однакові спеціалізацію і галузеву структуру, близькі показники рівня інтенсивності й економічної ефективності виробництва. Господарства певного виробничого типу мають спільні риси організації рослинницьких і тваринницьких галузей, характерні для даної природно-економічної зони.

Серед виробничих типів господарств розрізняють такі, що фактично склалися, і раціональні. Тому типізацію сільськогосподарських підприємств здійснюють двома етапами:

1) виділяють типи господарств, які фактично склалися;

2) розробляють раціональні виробничі типи сільськогосподарських підприємств.

Виробничі типи господарств, які фактично склалися протягом ряду років, відображують масовий досвід ведення виробництва, проте вони можуть не відображати останніх досягнень науки і передової практики ведення господарства.

Раціональні виробничі типи підприємств треба створювати з урахуванням найновіших досягнень науки і передової практики організації сільськогосподарського виробництва.

У зв'язку з деякими відмінностями в природно-економічних умовах підприємств у межах певного виробничого типу можна виділити кілька підтипів за поєднанням галузей, рівнем інтенсивності виробництва, особливостями його організації тощо.

Через різноманітність природно-економічних умов в Україні функціонують сільськогосподарські підприємства різних виробничих типів і підтипів. За даними наукових досліджень, у різних ґрунтово-кліматичних зонах України переважають такі виробничі типи сільськогосподарських підприємств:

- у Поліській зоні -- льонарсько-молочні, молочно-картоплярські, свиновідгодівельні, скотовідгодівельні, скотарсько-картоплярські;

- у Лісостепу -- скотарсько-буряківницькі, буряко-молочні, скотарсько-зернові, буряко-скотарські, скотовідгодівельні, свиновідгодівельні та ін.;

- у степових районах -- зерново-скотарські, скотарсько-зернові, скотовідгодівельні, свиновідгодівельні, вівчарські, птахівницькі, садівницькі, виноградарські та ін.;

- у приміських зонах великих міст і промислових центрів -- овочево-молочні, молочно-овочеві, овоче-картоплярсько-молочні, плодово-ягідні, свиновідгодівельні, птахівницькі та ін.

Тема 3. Розміри сільськогосподарських підприємств та їх підрозділів

1. Показники розмірів сільськогосподарських підприємств

сільськогосподарський рослинництво тваринництво корм

Основним показником розміру сільськогосподарських підприємств та їх виробничих підрозділів є вартість валової продукції, оскільки вона визначає кінцевий результат виробництва. При порівнянні розмірів різних господарств за ряд років для оцінки валової продукції використовують порівнянні ціни на продукцію.

Хоча показник обсягу валової продукції є основним, однак при визначенні розміру сільськогосподарських підприємств більш зручно користуватися показником розміру земельної площі, так як земельна площа є найбільш стабільним по роках показником, тоді як показник валової продукції значно коливається, оскільки залежить від багатьох факторів (погодні умови, зміна цін на продукцію, зміна структури виробництва тощо).

На розміри сільськогосподарських підприємств та їх виробничих підрозділів впливає багато факторів:

- природні умови (рельєф території, конфігурація земельних ділянок, водозабезпеченість та ін.);

- спеціалізація сільськогосподарських підприємств. Наприклад, підприємства плодово-ягідного напрямку ведуть виробництво на менших площах землі, ніж господарства інших напрямів: скотарсько-буряківницького, свинарського;

- підвищення рівня механізації виробництва, зокрема, запровадження комплексної механізації. Пояснюється це тим, що на великих земельних масивах значно краще використовується сільськогосподарська техніка, скорочуються строки її окупності;

- транспортні витрати, які обмежують збільшення розміру підприємств;

- витрати на амортизацію, організацію і управління виробництвом. Із збільшенням розмірів виробництва ці витрати за інших рівних умов зменшуються з розрахунку на одиницю площі, продукції, що дає змогу збільшити розміри підприємства;

- розміри населених пунктів, відстані між ними. Розміри виробництва обмежуються необхідністю наблизити працівників до місць виконання робіт, скоротити час на їх переїзди, перевезення вантажів. Тому при встановленні раціональних розмірів виробничих підрозділів необхідно враховувати розташування населених пунктів і орних земель та інших сільськогосподарських угідь навколо них, а також продуктивної худоби;

- управління підприємством. Зі збільшенням розмірів підприємства та його підрозділів ускладнюється управління, що негативно позначається на виробничій діяльності. Відтак, розміри підприємства мають забезпечувати належні умови для зручного управління ним.

2. Раціональні розміри сільськогосподарських підприємств. Поєднання великого, середнього та дрібного виробництва

У суспільному секторі України склалися великі сільськогосподарські підприємства. Поряд з ними функціонують також невеликі підсобні господарства промислових підприємств та організацій, а також особисті підсобні господарства населення. Крім того, за період 1991-2007 рр. виникло багато фермерських господарств.

Переваги великого (у певних межах) виробництва є незаперечними, проте через біологічні особливості різних галузей, перевагу дрібногрупових форм організації праці, різноманітність засобів виробництва, розвиток особистих підсобних господарств та з інших причин ефективними можуть бути і невеликі господарства. Цим пояснюється необхідність поєднання в сільському господарстві великого, середнього і дрібного виробництва.

3. Методи обгрунтування раціональних розмірів сільськогосподарських підприємств та їх виробничих підрозділів

Методика обгрунтування раціональних розмірів сільськогосподарських підприємств включає кілька етапів розрахунків. На першому етапі вивчають ефективність фактичних розмірів підприємств та їх виробничих підрозділів, використовуючи при цьому статистичний метод досліджень. Підприємства певного виробничого типу в регіоні групують за розмірами сільськогосподарських угідь, ріллі, основних виробничих фондів, поголів'ям худоби і виявляють залежність між розмірами підприємств та результатами виробництва у різних за розмірами групах господарств (за виходом продукції на одиницю площі, продуктивністю праці, рентабельністю виробництва тощо).

Раціональні розміри сільськогосподарських підприємств, що склалися на сучасному етапі, встановлюють за допомогою комбінаційного групування господарств. При цьому у групах господарств за вартістю валової продукції на одиницю площі виділяють підгрупи за рівнем рентабельності виробництва. Підприємства, які увійшли до вищої групи за вартістю валової продукції, а в ній до вищої підгрупи за рівнем рентабельності виробництва вважаються раціональними за розмірами в сучасних умовах.

На наступному етапі використовують монографічний метод досліджень. Вивчають розміри кращих господарств та показники ефективності їх виробництва. Ці господарства відбирають з кращої підгрупи за показниками ефективності виробництва вищої групи підприємств. Розміри підприємств так само, як і при застосуванні статистичного методу, та ефективність їх виробництва, вивчають за ряд років. Матеріали дослідження кращого підприємства використовують у наступних розрахунках, пов'язаних з визначенням раціональних розмірів господарства на перспективу. При цьому встановлюють раціональні розміри виробничих бригад і ферм, користуючись варіантним методом. Суть його полягає в тому, що за кількома варіантами розміру виробничої бригади чи ферми відшукують той, за яким витрати виробництва, які залежать від виробничого підрозділу, виявляються мінімальними. До цих витрат належать внутрішньобригадні (внутрішньофермські) і транспортні. У всіх варіантах розрахунків при визначенні змінних витрат приймаються рівними всі інші умови, крім ознаки, яка характеризує розмір підрозділу (рілля -- у виробничій бригаді рослинництва, поголів'я худоби -- на фермі). При цьому мінімальна сума змінних витрат (внутрішньобригадних, внутрішньофермських, транспортних) з розрахунку на 1 га площі в бригаді по рослинництву, голову худоби -- на фермі показує раціональний (оптимальний) варіант розміру даного виробничого підрозділу підприємства.

Здійснені розрахунки з визначення раціонального розміру бригади, ферми доцільно перевірити визначенням інших показників ефективності виробництва за варіантами (витрати на одиницю продукції, чистий доход на одиницю площі, голову худоби, а також строк окупності капітальних вкладень -- для ферми).

На завершальному етапі розрахунків з визначення раціонального розміру сільськогосподарського підприємства на прикладі кращого підприємства певного виробничого типу уточнюють розміри виробничих підрозділів, виробничу та організаційну структуру підприємства з урахуванням спеціалізації, організації земельної території господарства на перспективу.

Найбільш важливим при обгрунтуванні раціонального розміру сільськогосподарських підприємств є визначення розміру виробничих підрозділів: у рослинництві -- виробничих бригад, у тваринництві -- ферм. Наприклад, розмір тракторно-рільничої бригади за земельною площею у рослинництві має забезпечити високопродуктивне використання техніки, зручність управління бригадою, раціональну організацію сівозмінної площі. Критерієм оптимальності при використанні варіантного методу є змінні витрати (які залежать від бригади) на одиницю площі. Їх поділяють на дві групи: витрати на експлуатацію тракторного парку, що зменшуються з розрахунку на одиницю площі зі збільшенням площі ріллі у бригаді, і транспортні витрати, які збільшуються на одиницю площі при збільшенні земельної площі бригади. Розрахунки проводять за кількома варіантами розміру земельної площі в бригаді. Варіант, де найменші сумарні витрати (по обох виділених групах) і є оптимальним розміром земельної площі в бригаді.

Варіантний метод визначення розміру тваринницьких ферм, наприклад, на молочній фермі, передбачає проведення розрахунків у варіантах: 200 корів; 400; 600; 800; 1000; 1200; 1400; 1600 корів. Ефективність різних варіантів оцінюють за поточними і приведеними витратами та чистим доходом на одну голову, строком окупності капітальних вкладень та ін. Російський учений А. В. Чаянов рекомендує вести розрахунок за трьома групами витрат, які по-різному змінюються з розрахунку на одну голову залежно від розміру ферми: 1) зменшуються при збільшенні розмірів ферми (відрахування на амортизацію, поточний ремонт основних засобів виробництва, організацію і управління виробництвом); 2) збільшуються при збільшенні розмірів ферми (транспортні витрати); 3) не змінюються при збільшенні розмірів ферми (затрати на корми, воду, медикаменти).

Обчислюючи ефективність різних варіантів розміру ферми, спершу визначають суму внутрішньофермських і транспортних витрат на одну голову худоби і одиницю продукції за варіантами розмірів ферми. Всі інші умови приймаються рівними для всіх варіантів. При цьому для кожного варіанта складають технологічну карту виробництва даного виду продукції тваринництва. Мінімальні сумарні витрати та інші показники ефективності виробництва з розрахунку на голову худоби і одиницю продукції за інших рівних умов вказують на оптимальний розмір ферми. Варіанти розрахунку, в яких сумарні витрати (внутрішньофермські і транспортні) істотно підвищуюються порівняно з іншими варіантами, визначають межі розміру ферми, за якими збільшення їх розміру економічно невигідне.

Тема 4. Організація овочівництва

1. Особливості організації овочівництва

Овочівництво -- специфічна галузь, яка має такі особливості: низька транспортабельність продукції; великий набір вирощуваних культур ( більше 100), для кожної з яких властива особлива агротехніка; утруднена механізація окремих виробничих процесів, що вимагає значних затрат ручної праці; потреба у працівниках певної спеціалізації і відповідній техніці; організація товарної обробки, зберігання та реалізації овочів; велика трудомісткість робіт, що зумовлює високі сумарні витрати.

Вирощуванням овочів займаються різні виробничі типи господарств. Найбільша кількість товарної продукції виробляється у спеціалізованих овочівницьких господарствах. Овочівництву властива зональна спеціалізація.

Галузями овочівництва є: овочівництво відкритого грунту; овочівництво закритого грунту; зберігання продукції; переробка.

У відкритому грунті вирощують овочеві культури на товарну продукцію і на насіння, у закритому -- овочі і розсаду. Переробкою овочів займаються цехи з їх переробки, овочеконсервні заводи. Зберігають овочі у приміщеннях, обладнаних холодильними установками, активною вентиляцією.

Поряд з овочівницькими господарствами вирощуванням овочів займаються сільськогосподарські підприємства інших напрямків спеціалізації. У них ця галузь розвивається як додаткова для забезпечення власних потреб.

Одним з напрямків розвитку овочівництва може бути створення спеціалізованих фермерських овочівницьких господарств з площею ріллі в них від 50 до 400 га і під овочевими - від 28 до 230 га. Варіанти розвитку овочівництва у фермерських господарствах можуть бути різними, залежно від конкретних умов виробництва та наявності ринкових ніш. Зокрема, можливе вирощування 3-4 основних овочевих культур чи спеціалізація на вирощуванні монокультури.

Залежно від площі ріллі і структури посівів овочевих культур можливе освоєння спеціальних овочевих сівозмін з довгою (6-8) або короткою (4-5 полів) ротаціями. В умовах зрошення сівозміни можуть бути 7-8-пільними. Овочеве поле можна включати також у загальну польову або кормовоовочеву сівозміну.

2. Організація овочівництва відкритого грунту

Овочівництво відкритого грунту - це вирощування овочів у польових умовах.

Основні виробничі процеси в овочівництві організовують відповідно до розроблених технологічних карт. По всіх овочевих культурах обов'язково визначають: організацію робіт з обробітку грунту і внесення добрив, строки сівби і садіння розсади, організацію догляду за рослинами і збирання врожаю.

Технологія і організація робіт з обробітку грунту, внесення добрив під овочеві культури здебільшого така сама, як і при вирощуванні польових культур. Слід лише враховувати, що овочеві культури більш вологолюбні і не витримують пересихання грунту, більше терплять від бур'янів. Тому обробіток грунту під овочеві має бути спрямований на нагромадження в ньому вологи і поживних речовин, забезпечення доброї аерації, швидке прогрівання його навесні та знищення бур'янів. Зокрема, для запобігання втраті вологи грунтом проводять лущення грунту. Під ранні овочеві культури проводять глибоку оранку. На чорноземах глибина оранки становить 25-28 см, на підзолистих грунтах Полісся вона не повинна перевищувати товщину гумусного горизонту, щоб не вивернути на поверхню менш родючий шар його.

Овочеві культури дуже вимогливі до вмісту поживних речовин у грунті. Систему удобрення в овочевій сівозміні треба запроваджувати з урахуванням грунтово-кліматичних умов району, наявності добрив тощо.

Капуста, огірки й цибуля добре реагують на внесення органічних добрив. Мінеральні добрива слід застосовувати переважно під провідні культури овочевої сівозміни -- капусту, помідори, огірки, цибулю, а також під насінники.

Поєднане внесення мінеральних добрив навіть з невеликою кількістю гною (10 т/га) ефективніше, ніж внесення лише мінеральних добрив, навіть у більших дозах.

Крім мінеральних добрив та гною, в овочевих сівозмінах використовують такі місцеві добрива, як гноївка, пташиний послід, різні компости.

Норми добрив, строки і способи їх внесення зазначають у плані удобрення в овочевій сівозміні.

Насінний матеріал в овочівництві має велике значення. Насіння має відповідати посівним якостям. Перед сівбою його відповідно готують: намочують, пророщують, яровизують, гранулюють, обігрівають і т. ін.

Основні способи сівби і садіння овочевих і баштанних культур -- рядковий та квадратно-гніздовий. Удосконаленням квадратно-гніздового способу сівби і садіння є стрічково-гніздовий спосіб, за якого широкі міжряддя (90-100 або 110 см) чергуються з вузькими (50 або 40см). У рядку рослини розміщують гніздами на відстані 60-70 см одну від одної, що дає змогу проводити міжрядний обробіток грунту впоперек рядків.

Для сівби використовують сівалка СО-4,2, СОН-2,8 та ін. Цибулю висівають за допомогою сівалки СЛН-8А.

В овочівництві широко застосовують розсадний метод вирощування овочевих культур. Розсаду висаджують вручну або механізовано. Для механізованого садіння призначені розсадосадильні машини СКНБ-4А, СКН-6А, які агрегатують з тракторами МТЗ та ЮМЗ. Заздалегідь намічають пункти заправлення агрегатів розсадою і водою. Розсадо-садильний агрегат обслуговують: тракторист, машиніст, шість працівників, водій автомобіля, що підвозить розсаду, 3-5 осіб, які підготовляють розсаду.

Овочеві культури потребують ретельного догляду. Після сівби столових буряків, цибулі, огірків та інших культур першою технологічною операцією є досходове боронування посівів. Після боронування грунт у міжряддях обробляють культиваторами КРН-4,2, КОР-4,2 на глибину 8-10 см до змикання листків. Крім міжрядного обробітку посіви проривають до визначеної відстані між рослинами.

Після висаджування розсади через 2-3 дні проводять перше розпушування міжрядь на глибину 8-10 см, в міру відростання бур'янів за вегетаційний період проводять ще 3-4 розпушування, збільшуючи глибину його до 10-12 см.

У господарствах розробляють систему боротьби з бур'янами, шкідниками і хворобами овочевих культур, передбачаючи в ній застосування агротехнічних, біологічних способів боротьби і пестицидів.

Важливим агротехнічним прийомом в овочівництві є зрошення. Поливання розсади під час садіння є обов'язковим незалежно від того, на зрошуваних чи на богарних землях розміщені овочеві культури. В овочівництві на поливних землях система зрошення спрямована на проведення вологозародкових, припосівних, перед садінням, під час садіння, вегетаційних, освіжувальних поливів, а також поливів, здійснюваних для захисту рослин від приморозків. Кожне господарство розробляє свій режим зрошення залежно від глибини залягання підгрунтових вод, водно-фізичних властивостей грунту, біологічних особливостей культур та ін.

Найбільш трудомістким у вирощуванні овочевих культур є збирання врожаю. При цьому більше половини затрат праці припадає на виконання робіт вручну.

На збиранні помідорів, капусти, огірків та інших овочевих застосовують платформи ПТ-3,5, столових буряків і моркви -- бурякопідкопувачі, цибулі -- збиральні машини ЛКГ-1,4 та сортувальний пункт ПМЛ-6, капусти -- комбайн МСК-1, що зрізує головки і завантажує їх у транспортні засоби.

Проте рівень вітчизняного машинобудування сьогодні ще не дає змоги максимально механізувати роботи із збирання овочевих культур.

3. Організація овочівництва закритого грунту

До закритого грунту належать різні культиваційні споруди та утеплені грядки. Залежно від призначення, можливих строків використання і техніко-економічних показників споруди закритого грунту можна поділити на:

1) зимові та весняні теплиці;

2) шампіньйонниці;

3) парники;

4) утеплений грунт;

5) припарникові ділянки відкритого грунту;

6) допоміжні господарські будівлі.

Найбільш складною спорудою закритого грунту є теплиці. За конструкцією вони поділяються на односхилі, двосхилі та блочні, за внутрішнім устаткуванням -- на стелажні та грунтові, за строком використання -- на весняні та зимові.

Теплиці складаються з фундаменту, каркасу, бокових і торцевих стін, покрівлі, всередині них є система опалення, освітлення, водозабезпечення і вентилювання.

Основними трудовими процесами в овочівництві закритого грунту є: підготовка і заміна грунту або його стерилізація; внесення добрив і обробіток грунту; садіння розсади або висівання; догляд за культурою до плодоношення; догляд і збирання врожаю в період плодоношення; ліквідація культури і дезинфекція приміщення теплиці.

Поширеною спорудою закритого грунту є парник. За будовою розрізняють парники заглиблені, наземні, односхилі та двосхилі; за способом обігрівання вони бувають на біологічному, технічному та сонячному обігріві; за строками використання розрізняють парники ранні (закладають в кінці січня -- на початку лютого), середні (на початку березня) і пізні (в кінці березня на початку квітня).

Ранні овочі можна вирощувати не тільки в теплицях і парниках, а й у відкритому утепленому грунті, одержуючи тут овочеву продукцію приблизно на 20-25 днів раніше, ніж в умовах відкритого грунту. В утепленому грунті найчастіше вирощують огірки й помідори.

Розсаду вирощують у парниках або теплицях.

Потребу в парниковому господарстві визначають за обсягом виробництва і можливостями одержання розсади з однієї парникової рами.

Теплиці, парники і утелений грунт розміщують поряд. Господарства, які мають багато парників і теплиць, називаються тепличними комбінатами.

На багатьох овочівницьких підприємствах закритий грунт поєднують з відкритим, а інколи використовують закритий грунт для вирощування розсади. Його площі залежать від площі садіння розсадних культур.

У тепличному господарстві необхідно впроваджувати раціональні культурозміни, використання грунту протягом найбільшого періоду року. Культурозміни дають змогу одержувати з теплиць 3-5 врожаїв овочів в установлені згідно з плановим завданням строки.

4. Форми і особливості організації праці в овочівництві

Найбільш поширеними нині формами організації праці в овочівництві є постійні виробничі бригади, які працюють як на госпрозрахунковій, так і на орендній основі. В їхньому розпорядженні овочеві сівозміни, необхідні споруди, сільськогосподарський інвентар, трактори, сільськогосподарські машини. Кількість працівників у них і потребу в техніці визначають за розробленими технологічними картами і графіками. Оптимальний розмір бригад коливається в межах 20-60 чол. У складі бригад створюються ланки по 6-10 чол. В овочівництві закритого грунту оптимальний розмір бригад визначається за нормативними навантаженнями площі культур на одного працівника. Наприклад, у зимових теплицях норма навантаження становить (м²): огірків -- 600-700; помідорів -- 700-1300; розсади -- 350-450.

Тема 5. Організація виробництва і використання кормів

1. Принципи організації кормової бази

Під кормовою базою розуміють склад, кількість і якість кормів, їх виробництво, заготівлю, зберігання і використання. Усі заходи щодо створення кормової бази об'єднують у систему кормовиробництва.

Створити міцну кормову базу підприємства можна при чіткому дотриманні принципів її раціональної організації, основними з яких є:

- дотримання відповідності природно-економічним умовам раціональної спеціалізації підприємства;

- ефективне використання головного засобу виробництва - землі, раціональна організація посівного і лукопасовищного кормовиробництва;

- пропорційне співвідношення між кормовими ресурсами і перспективами ефективного розвитку галузей тваринництва відповідно до потреб господарства в їх продукції. План трансформації земельних угідь має передбачати поліпшення їх за допомогою системи організаційно-економічних заходів з метою забезпечення випереджаючих темпів зростання кормової бази темпам збільшення поголів'я тварин при досягненні їх продуктиності згідно з породними характеристиками;

- раціональне використання трудових ресурсів, засобів виробництва як у виробництві кормів, так і в галузях тваринництва;

- висока економічна ефективність при повному забезпеченні тваринництва високоякісними кормами і науково обгрунтованих нормативних витратах на одиницю продукції.

Усі заходи щодо створення міцної кормової бази, як уже зазначалося, поєднуються в системі кормовиробництва. Система кормовиробництва -- це науково обгрунтований комплекс організаційно-економічних, технологічних і технічних заходів, спрямованих на створення міцної кормової бази, раціональне використання земельних угідь, удосконалення процесів заготівлі, зберігання, приготування і використання кормів, зниження затрат праці та засобів виробництва на одиницю продукції.

2. Види і групи кормів. Типи кормовиробництва і годівлі

Повне забезпечення тварин кормами, збалансованими за вмістом поживних речовин, можливе лише при повному наборі різних їх джерел надходження. Всі корми, що використовуються у тваринництві, поділяються на такі основні групи: рослинницькі; корми тваринного походження; мінеральні.

Корми перших двох груп виробляють або безпосередньо в господарствах, або із сільськогосподарської сировини на промислових підприємствах. Рослинницькі корми бувають: грубі (сіяні трави і трави природних кормових угідь - лук і пасовищ, солома, сінаж, сіно); соковиті (силос, корене- та бульбоплоди); концентровані (зерно й зернопродукти); зелені (трави культурних і природних пасовищ, сіяних культур); корми від переробки сільськогосподарської продукції (комбікорми, відходи крохмале-патокової та ін.).

До кормів тваринного походження належать молоко та продукти його переробки (відвійки, сироватка), м'ясне, рибне, кісткове борошно та ін.

Залежно від зональних умов, прийнятих систем тваринництва, спеціалізації у цій галузі, економічних умов господарства формується певний склад кормів, а отже, і тип годівлі та кормовиробництва.

Під раціональним типом кормовиробництва розуміють повне забезпечення тварин різними кормами, які збалансовані за вмістом поживних речовин, при виробництві їх за науково обгрунтованими нормативами витрат трудових і матеріально-фінансових ресурсів.

Бажано віддавати перевагу найбільш продуктивним кормовим культурам. Раціональний варіант впровадження в господарстві міцної кормової бази в цілому визначають на основі її економічної оцінки за системою таких показників:

1. загальна сума витрат і затрат людино-днів на 1 га кормової площі;

2. частка кормової площі у загальній структурі посівів;

3. структура посівних площ під кормовими культурами і валовий збір кормів;

4. середня продуктивність 1 га кормової площі, ц;

5. щільність поголів'я тварин на одиницю кормової площі і обернений показник -- кормова площа на одну умовну голову тварин;

6. виробництво продукції тваринництва на 1 га кормової площі, ц;

7. собівартість 1 ц корм. од.;

8. вартість валової продукції тваринництва з розрахунку на 1 грн. витрат.

Під типом годівлі тварин розуміють пропорційне співвідношення різних видів кормів у збалансованому за вмістом поживних речовин в кормовому раціоні протягом періоду утримання певних видів тварин. Такий тип годівлі визначається системою кормовиробництва.

Тип годівлі установлюють з урахуванням виду і статево-вікової групи тварин. Так, для великої рогатої худоби застосовують такі типи годівлі: сінажний, силосний, силосно-сінажний, силосно-коренеплодний, силосно-сінажний, концентратний та ін. У літній період у раціонах тварин переважають зелені й соковиті корми, тому відповідно змінюється і тип годівлі: трав'янистий, трав'янисто-силосний, трав'янисто-концентратний та ін.

Для свинарства і птахівництва характерним є концентратний тип годівлі, у раціоні свиней і птиці концентровані корми становлять понад 75%.

Раціональний варіант типу годівлі, який забезпечує одержання необхідної кількості високоякісної дешевої продукції, вибирають шляхом його організаційно-економічного оцінювання за такими показниками: урожайність кормових культур, ц/га; вихід кормових одиниць і перетравного протеїну з 1 га і на 1 люд.-год.; собівартість 1 ц кормових одиниць і перетравного протеїну, грн.

3. Кормовий план і баланс кормів

Кормовий план -- це науково обгрунтована програма забезпечення тварин повноцінними кормами на певний період відповідно до потреб і обсягу виробництва різних видів якісної продукції.

Його розробляють на різні періоди. Дані про потребу в кормах на календарний рік, тобто з 1 січня до 31 грудня, після їх оцінки використовують для визначення собівартості виробництва продукції. Розрахунок потреби в кормах на господарський рік (від урожаю планового до урожаю наступного року) треба здійснювати для того, щоб визначити посівні площі під кормовими культурами на плановий рік. Вони мають бути такими, щоб обсяг виробництва кормів у плановому році забезпечував годівлю тварин до урожаю наступного року. Слід враховувати, що до надходження кормів з урожаю планового року для годівлі тварин використовують корми урожаю попереднього року. Оскільки набір кормів у раціоні протягом року змінюється, то необхідно розраховувати потребу в них на зимовий і літній періоди. Улітку важливо забезпечити безперебійне постачання зелених і соковитих кормів. Для раціонального забезпечення тварин кормами складають баланс кормів.

Баланс кормів -- це повна відповідність між потребою в кормах і джерелами її покриття на певний період. Існує два способи визначення потреби в кормах: 1) за середньорічним поголів'ям і річними нормами витрат кормів на одну голову; 2) за валовим виробництвом продукції тваринництва певних видів і нормативами витрат кормів (у кормових одиницях) на її одиницю.

Кормовий баланс складають як по господарству в цілому, так і в розрізі окремих видів кормів. У ньому є дві частини: 1) витрати кормів -- для громадського тваринництва, страхового фонду тварин, в індивідуальних господарствах працівників, службовців та ін.; 2) надходження -- джерела кормів. Спочатку визначають можливе надходження кормів з природних кормових угідь (пасовищ, сіножатей) і сіяних лукопасовищних угідь. Враховують також побічну продукцію вирощування сільськогосподарських культур -- гичку коренеплодів і овочевих культур, солому й полову, нетоварні овочі та картоплю тощо. Кількість кормів, яких не вистачає до загальної потреби, покривають за рахунок висівання культур на корм у польових і кормових сівозмінах.

У літній період велику частку в кормовому балансі становлять корми зеленого конвеєра.

Потребу в зелених кормах визначають за науково обгрунтованими нормативами з розрахунку на одну середньорічну голову худоби. Важливо підібрати кормові культури, які за строками сівби та використання дали змогу організувати зелений конвеєр, тобто надходження зелених кормів з ранньої весни до пізньої осені. За результатами економічного оцінювання визначають найбільш продуктивні культури і частку їх у структурі посівів збільшують для того, щоб за порівняно меншої загальної площі посівів задовольнити потребу в кормах.

Сталому забезпеченню тварин кормами сприяє підбір культур за черговістю настання зрілості для використання і за різними строками висівання.

Черговість висівання в системі зеленого конвеєра починається з озимого ріпаку, зелену масу якого можна використовувати вже з 20. 04, за ним -- озимі (жито, пшениця), потім багаторічні трави і т.д. Продовжити використання зеленої маси в осінній період можна за рахунок кукурудзи післяжнивного посіву, кормової капусти, гички цукрових буряків, редьки олійної.

4. Організація польового кормовиробництва

У системі раціональної організації польового кормовиробництва необхідно передбачати: