Система ведення сільськогосподарського господарства

- раціональну структуру посівних площ під кормовими культурами з переважанням частки найбільш продуктивних з них;

- раціональну концентрацію кормових сівозмін відповідно до розміщення тваринницьких ферм для того, щоб зменшити витрати на перевезення кормів, особливо зелених і соковитих;

- організаційні заходи щодо впровадження інтенсивних технологій вирощування кормових культур;

- впровадження наукової організації виробництва і оплати праці в кормовиробництві;

- розроблення комплексу техніко-технологічних заходів для отримання високих і сталих урожаїв кормових культур;

- досягнення високої продуктивності природних кормових угідь шляхом докорінного і поверхневого їх поліпшення, створення на цих площах культурних пасовищ;

- використання міжрядь садів до 70% у неплодоносних і 50% у плодоносних багаторічних насадженнях для висівання кормових культур;

- широке застосування післяукісних і пожнивних, а також змішаних, ущільнених посівів кормових культур;

- розміщення кормових сівозмін біля тваринницьких ферм, оскільки призначення їх -- виробництво переважно зелених і соковитих кормів.

Великим резервом збільшення виробництва кормів, підвищення їх якості є впровадження високопродуктивних культур, особливо тепер, в умовах різкого зменшення кількості добрив.

У господарствах порівняно широко застосовується приготування монокорму. Для цього зернові культури (овес, пшеницю, ячмінь) скошують у фазі молочно-воскової або воскової стиглості. Порівняно з монокормом, приготованим із зернових, скошених у фазі повної стиглості, вихід кормових одиниць з розрахунку на 1 га посіву вищий на 30-40%.

Проведення технологічних робіт у найбільш сприятливі терміни є запорукою не тільки одержання якісного корму, а й значного збільшення його кількості.

Важливо налагодити правильне зберігання і використання заготовлених кормів у господарстві. Всі корми за масою або за обмірами на основі відповідних документів передають на зберігання відповідальним особам. Кормова база господарства має забезпечувати тварин кормами як за кількістю, так і за вмістом у них поживних речовин у певних пропорціях. Тому постійно треба використовувати резерви підвищення поживності кормів.

Зменшення витрат кормів з розрахунку на одиницю продукції, доведення їх до нормативних показників можна досягти:

- годівлею тварин досхочу за повноцінними, збалансованими за поживними речовинами раціонами;

- дотриманням встановленого режиму годівлі відповідно до розпорядку дня;

- застосуванням прогресивних технологічних прийомів утримання і годівлі тварин;

- розведенням найбільш продуктивних для даних умов порід тварин.

5. Організація використання природних кормових угідь

У системі кормовиробництва важливе значення мають раціональне використання природних кормових угідь, забезпечення тварин повноцінними кормами. Правильне використання природних кормових угідь пов'язане з поліпшенням угідь, доведенням їх до високопродуктивного рівня, організацією раціонального їх використання протягом пасовищного періоду.

Для поліпшення використання природних кормових угідь на них створюють культурні пасовища, продуктивність яких становить 20-40, а при зрошенні -- 60-70 ц корм. одиниць з 1 га проти 6-7 ц на неполіпшених угіддях. Вміст перетравного протеїну в 1 корм. од. досягає 125-140 г, а собівартість в 3-5 разів нижча, ніж при використанні сіяних однорічних і багаторічних трав.

Випасати тварин на пасовищах доцільно загінним способом. Визначаючи кількість загонів, враховують продуктивність пасовища, щільність поголів'я тварин при випасанні, строки відростання трави після випасу, потребу в зеленій масі на добу.

Період відростання трави після випасання тварин до придатності її для наступного використання називається "періодом обороту" загону.

Трави для культурних пасовищ добирають за швидкістю відростання після випасання; стійкістю проти витоптування тваринами; енергією кущіння з утворенням великої кількості листя; поживністю і рівнем поїдання тваринами.

Тема 6. Організація садівництва і виноградарства

1. Основні засади розвитку садівництва і виноградарства

У нових умовах господарювання найгострішими для садівницьких і виноградарських підприємств є такі проблеми: 1) підвищення продуктивності насаджень, виробництво конкурентоспроможної продукції за якістю і собівартістю; 2) розвиток сфери реалізації, значне розширення ринків збуту продукції, в т.ч. у зарубіжних країнах; 3) джерела інвестицій на просте і розширене відтворення насаджень і формування матеріально-технічної бази.

Збільшення виробництва плодів, ягід та винограду і підвищення ефективності садівництва і виноградарства залежать від багатьох чинників, які можна поєднати у дві групи: 1) технологічні і 2) організаційно-економічні.

У технологічному плані віддають перевагу інтенсивним типам насаджень і сортам, які забезпечують швидкий оборот капіталу, тобто створенню і продуктивному використанню таких типів насаджень, які вступають в товарне плодоношення на 2-3-й рік після закладання.

Під впливом необхідності раціонального використання землі, прискорення окупності капітальних вкладень, зниження трудомісткості продукції радикально змінюються системи ведення садівництва, а найперше -- типи насаджень. Особливість цих процесів полягає в переході від розміщення на одиниці земельної площі невеликої кількості дерев з величезними кронами до загущених схем садіння дерев з невеликими кронами. Такі схеми передбачають значне скорочення тривалості циклів створення і продуктивного використання насаджень, що, в свою чергу, забезпечує швидкий вступ насаджень у товарне плодоношення, високу їх продуктивність, зниження трудомісткості продукції та швидке оновлення сортового складу.

Нині за рекомендаціями наукових установ у садівництві впроваджуються такі основні типи насаджень: зерняткових культур -- сади з округлою кроною і ущільненим розміщенням дерев на насіннєвих і середньорослих клонових підщепах; сади з площинною кроною дерев на середньорослих клонових підщепах; шпалерно-карликові сади з площинною кроною дерев на слабкорослих підщепах; сади з малооб'ємною кроною дерев ("вільноростучий кущ") на слабкорослих підщепах; кісточкових культур -- сади з поліпшеною ярусною, напівплощинною, чашоподібною кронами тощо.

Серед організаційно-економічних чинників підвищення ефективності промислового садівництва і виноградарства особливо слід відзначити такі, як: значне розширення місткості внутрішнього ринку продукції, значне збільшення її виробництва на експорт, захист вітчизняного товаровиробника від експансії плодів, ягід і вина з інших країн, паритетність цін на продукцію сільського господарства і промисловості, удосконалення підприємницьких структур у галузях. Все це зумовлює необхідність надто ретельного підходу до організації і ведення промислового садівництва та виноградарства в сучасних умовах господарювання.

2. Особливості організації промислового садівництва і виноградарства. Типи підприємств

Неодмінною умовою раціональної організації садівницьких і виноградарських підприємств та відповідних підрозділів у інших типах господарств, формування повноцінного ринку плодів, ягід, винограду та продуктів їх промислової переробки є найповніше врахування таких особливостей цих галузей:

1) багаторічні насадження створюються безпосередньо в сільськогосподарських підприємствах і практично не проходять стадії обміну (реалізації), тобто не мають товарної спрямованості;

2) плодові, ягідні культури і сорти винограду значно різняться між собою не лише за споживними властивостями, а й за тривалістю створення і продуктивного використання насаджень, що, в свою чергу, зумовлює необхідність постійного дотримання оптимальної вікової структури насаджень;

3) стабільність виробництва плодів, ягід і винограду в кожному підприємстві досягається лише за умов планомірного відтворення насаджень. Важливо враховувати таку характерну особливість відтворення насаджень, що їх потрібно закладати завчасно, раніше, ніж перестануть плодоносити існуючі дерева;

4) кон'юнктура ринку садівницької продукції, як показує світовий досвід, постійно змінюється. Через те технології її виробництва мають бути максимально гнучкими, що, в свою чергу, пов'язано зі скороченням строку загальної ротації насаджень та прискореним оновленням їх сортового складу.

Виробництвом плодів і ягід в Україні займаються різні категорії господарств, основними серед яких є великі господарства, зокрема недержавні сільськогосподарські підприємства, держгоспи, акціонерні товариства тощо та дрібні особисті селянські господарства, садівницькі товариства і фермерські господарства.

З урахуванням цільового призначення продукції в країні склалося переважно три типи садівницьких господарств:

1) з комбінованим використанням пловів і ягід, основна частка яких реалізується у свіжому вигляді за межами області, країни. На промислову переробку в таких господарствах направляється в межах 20-25% валового збору продукції, здебільшого непридатної для реалізації в свіжому вигляді;

2) ті, що розміщені в зонах великих міст і промислових центрів. Основне їх завдання -- заповнення ринків цих міст свіжими плодами і ягодами протягом року. До цієї групи належать й господарства, в яких ця продукція вирощується для задоволення внутрішніх потреб;

3) розміщені в зонах плодопереробних заводів. Основне завдання садівництва цих господарств -- виробництво сировини для промислової переробки.

Породно-сортова структура насаджень у цих господарствах формується відповідно до їх виробничої спеціалізації. В господарствах першої групи найбільшу питому вагу в насадженнях мають осінні і зимові сорти зерняткових культур, а структура кісточкових культур формується відповідно до зональної спеціалізації галузі. Насадження господарств другої групи відзначаються різноманітністю породно-сортового складу. Тут вирощуються добре адаптовані до місцевих умов усі плодові і ягідні культури. В площі насаджень третьої групи господарств більшість площі відводиться під кісточкові культури і ягідники.

3. Концентрація виробництва продукції, розміри і організація території багатрічних насаджень

Концентрація садівництва і виноградарства характеризується передусім середньорічними обсягами виробництва продукції в господарстві. Встановлено, що з концентрацією багаторічних насаджень у підприємстві до певної межі зростає інтенсивність їх використання і підвищується ефективність галузі.

Організація території плодового саду і виноградника охоплює: вибір земельних ділянок під насадження, поділ їх на квартали і розміщення в них плодових і ягідних культур, виноградних кущів, розміщення дорожної мережі, садозахисних смуг і вітроломних ліній. Зважаючи на багаторічну культуру насаджень, особливу увагу необхідно приділяти ділянкам під їх закладання.

Найдоцільніше розміщувати плодові, ягідні і виноградні насадження на рівних місцях та схилах, протилежних напряму пануючих вітрів, і на тих, що знаходяться під захистом лісових смуг, передгір'я. Основною територіальною одиницею багаторічних насаджень є квартал, розмір і конфігурація якого залежить від ряду чинників: конфігурація ділянок, крутизна і протяжність схилу, рельєф, механічний склад грунтів, ступінь ерозійних процесів, наявні комунікації тощо. Квартал плодового саду, виноградника являє собою територіально-виробничу одиницю, де протягом сезону виробництва виконуються всі технологічні процеси з догляду за насадженнями і збирання врожаю. Від конфігурації кварталу і розміщення на ньому порід і сортів значною мірою залежить ефективність викоритання техніки і робочої сили.

Основними при виділенні кварталів є такі вимоги: створення захисту насаджень від пануючих вітрів, важливо також, щоб пануючі вітри спрямовувалися з боку населених пунктів, а не навпаки; можливість продуктивного використання техніки; в одному кварталі розміщують одну плодову культуру та її сорти з одночасним дозріванням плодів. При невеликих площах кісточкових культур у господарстві допускається розміщення у кварталі двох порід, але з однаковими схемами розміщення дерев. Бажано, щоб квартал був прямокутної форми. Раціональні розміри кварталів плодових насаджень в умовах рівнини: довжина 600-750 м, ширина -- 250-300 м і виноградників -- відповідно 700-1000 м і 400-500 м. На схилах і в умовах дрібноконтурності ділянок розміри саду і виноградника можуть бути такими: довжина 250-400 м і ширина до 100 м. Ряди дерев, виноградних кущів розміщують паралельно до довшої сторони кварталу. На виноградниках квартали поділяють на клітки, ширина яких така ж, як і ширина кварталів, а довжина може змінюватися в межах 100-300 м.

У господарствах, де плодові насадження розміщені на площі до 50 га, розмір квартала встановлюється за земельними ділянками, відведеними під окремі породи чи групи сортів, але не менше як 5-6 га. Для великих плантацій ягідників (понад 20 га) оптимальний розмір суничної сівозміни та кварталів кущових ягідників становить 10-15 га (довжина 400-500 м і ширина 250-400 м).

У багаторічних насадженнях створюють магістральні, міжквартальні та міжкліткові дороги. Магістральні дороги розміщуються відповідно до вимог загальнорайонного планування. Ширина міжвкартальних доріг -- 5-6 м, а міжкліткових 4-6 м. Захисті смуги шириною 10-12 м закладають у садах і виноградниках на північно-східному боці ділянок. Водночас важливо виключати вплив несприятливих чинників захисних смуг на плодові насадження і виноградники (затінення, розмноження хвороб і шкідників тощо).

Тема 7. Організація підсобних виробництв і промислів

1. Об'єктивна необхідність і передумови розвитку підсобних виробництв

Розвиток ринкових відносин в економіці України вимагає створення нових та розширення існуючих видів підприємницької діяльності, особливо в агропромисловому комплексі. Це пояснюється специфікою сільського господарства: воно найбільш успішно розвивається при раціональному поєднанні основних, додаткових і підсобних галузей. Останні сприяють розвитку основного виробництва -- надають йому певні види послуг, виготовляють матеріальні засоби, переробляють сільськогосподарську продукцію. Завдяки цьому знижується сезонність використання робочої сили, забезпечується рівномірна її зайнятість протягом року, раціонально використовуються матеріальні, сировинні та енергетичні ресурси, господарства мають додаткові грошові надходження.

Підсобні промислові виробництва виконують важливу соціально-економічну функцію не тільки стосовно сільського господарства та сільського населення. Виробляючи продукти харчування, продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання нехарчової групи, художні вироби, будівельні матеріали, вони забезпечують потреби внутрішнього ринку, створюючи конкуренцію імпортним товарам за рахунок нижчих цін.

Функціонування плодоовочепереробних заводів (цехів) у сільськогосподарських підприємствах дає змогу раціонально використовувати надлишки овочів і плодів, вирощених на присадибних та садово-городніх ділянках, площі яких за останні роки збільшилися в десятки разів. Закуповуючи їх за договірними цінами, переробні виробництва створюють свої сировинні запаси і, що важливо, звільняють господарства від турбот щодо збуту. Особливо актуальним це є для мешканців населених пунктів, віддалених від міст і промислових центрів.

Підсобні виробництва та промисли організовують на базі агрофірм, агрокомбінатів, агроторгових підприємств, агропромислових об'єднань, акціонерних товариств, сільськогосподарських кооперативів, фермерських господарств та їх об'єднань. Функціонують вони у цих формуваннях на правах виробничих підрозділів. Основним завданням їх діяльності є раціональне використання продукції, збільшення обсягів виробництва продуктів харчування та виробів виробничо-технічного призначення, повніша зайнятість та закріплення робочої сили, зміцнення економіки господарств у цілому, прискорення соціального розвитку села. Кінцевою метою їх діяльності, як і будь-якого іншого підприємництва в умовах ринку, є отримання максимального прибутку. При потребі підсобні виробництва можна створювати на міжгосподарській основі як безпосередньо в одному з господарств-учасників, так і на самостійному балансі.

Організовуються і ліквідуються підсобні виробництва в сільськогосподарських підприємствах за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених), на міжгосподарських підприємствах (в організаціях) -- за рішенням зборів уповноважених представників господарств-учасників. Як правило, вони створюються на території господарств, іноді (заготівля деревини, видобуток не-рудних матеріалів тощо) -- за їх межами.

Засновники підсобних виробництв повинні створювати усі необхідні умови для їх ефективної діяльності. Насамперед це стосується забезпечення нормативно-технічною документацією, необхідним обладнанням, транспортними засобами, будівлями та іншими майном, а при потребі -- земельними ділянками; розроблення і здійснення заходів щодо впровадження прогресивних технологій, удосконалення умов виробництва, підвищення якості та розширення асортименту вироблюваної продукції; матеріально-технічного постачання; контролю за обліком сировини та готової продукції; проведення маркетингових досліджень та розширення ринків збуту.

Реалізують продукцію підсобні підприємства за договорами, укладеними з організаціями споживчої кооперації, державної та приватної торгівлі, промисловими підприємствами та іншими господарськими формуваннями на кооперативних ринках, а також через систему власної торгівлі. Останнє особливо стосується агрофірм, агрокомбінатів та агроторгових підприємств.

Ціни на продукцію підсобних виробництв і промислів, як правило, є договірними і враховують вимоги чинного законодавства.

Загальні управлінські функції на підсобних підприємствах виконують керівники підприємств-засновників. Безпосереднє керівництво підсобним виробництвом здійснюють начальники цехів, майстерень, дільниць тощо. Вони відповідають за раціональну організацію виробництва, ефективне використання фондів і матеріальних ресурсів, виконання завдань з виробництва і реалізації продукції, її якість, дотримання встановлених вимог щодо санітарного, протипожежного, екологічного стану виробництва.

Економічний контроль виробничо-господарської діяльності підсобних виробництв здійснює переважно бухгалтерія господарства, а у великих підсобних господарствах для цього можуть призначатись окремі бухгалтерські працівники, підпорядковані центральній бухгалтерії.

Створення підсобних підприємств і промислів в сільському господарстві є економічно закономірним етапом агропромислової інтеграції. Він зумовлений постійно зростаючими потребами людей в нових видах праці, об'єктивною необхідністю розвитку продуктивних сил, удосконалення виробничих відносин.

2. Класифікація підсобних підприємств та перспективи їх подальшого розвитоку

Всі види підсобних підприємств і промислів можна класифікувати за спеціалізацією, за принципом організації діяльності, за характером використання праці, за розмірами і т.ін. Найсуттєвішою є класифікація за спеціалізацією. За цією ознакою розрізняють підсобні підприємства, які:

1) обслуговують основне виробництво;

2) переробляють сільськогосподарську продукцію;

3) випускають промислову продукцію.

Найбільш поширені в Україні підприємства першої групи. До них належать кузні, майстерні для ремонту сільськогосподарської техніки, цехи для виробництва трав'яного борошна, приготування кормових сумішей, комбікормові заводи та ін. Діяльність цих підприємств спрямована насамперед на забезпечення безперебійної роботи основного сільськогосподарського виробництва. Такі виробництва поширені по всій території України.

До підприємств другої групи відносять млини, крупорушки, олійниці, консервні та плодоовочеві цехи й заводи, цехи з переробки молока і м'яса та ін. Переробка сільськогосподарської продукції широко розвинена в усіх економічних районах України, але найбільше -- у південних областях, особливо переробка овочів та фруктів.

Підприємства третьої групи найбільш поширені в західному регіоні України. Це швейні, цегляні виробництва, видобуток та переробка нерудних будівельних матеріалів, виробництво плівки, лісозаготівля, лісопильні, столярні майстерні, художні промисли, виготовлення металовиробів, товарів культпобуту, різних комплектуючих виробів і деталей для промислових підприємств.

Функціонування підсобних підприємств і промислів в останні роки показало, що економічно доцільним є поєднання розвитку підприємств в усіх групах.

Розвиток підсобних підприємств і промислів продиктований вимогами часу:

- змінити характер сільськогосподарської праці, перетворити її на різновид індустріальної;

- раціональніше використовувати сільські трудові ресурси, особливо резерви їх у міжсезонні періоди;

- виробництво деяких товарів культпобуту, які великим промисловим підприємствам продукувати невигідно;

- поліпшити соціально-демографічну ситуацію на селі;

- пошук шляхів зменшення нераціональних перевезень продукції за рахунок організації, переробки її на місцях, зменшення втрат сільськогосподарської продукції, особливо тієї, що швидко псується, скорочення транспортних витрат;

- різко підвищити культурно-побутові умови життя сільських працівників, розвивати інфраструктуру села, закріплювати молодь на селі.

В умовах нинішніх змін усього господарського механізму, утвердження приватної власності на землю об'єктивним стає розвиток нових форм підсобного виробництва на основі кооперації, оренди, акціонування, створення приватних фірм і підприємств. Необхідним стає також розвиток нової форми підсобної діяльності -- прямого кооперування сільськогосподарських підприємств з промисловими.

У перспективі існуючі нині підсобні виробництва сільськогосподарських підприємств трансформуватимуться в нові організаційні традиційні та нетрадиційні форми. З розвитком агрофірм і агрокомбінатів надалі підсобні підприємства, як складова частина системи "виробництво -- переробка -- реалізація", набуватимуть більшого значення і самостійності. Вони будуть трансформуватись у великі агроіндустріальні комплекси з переробки сільськогосподарської продукції, філії промпідприємств, кооперативи з надання населенню побутових та інших послуг. Останні створюватимуться переважно на основі приватної власності.

Якісно новим витком у розвитку підсобних підприємств в умовах формування ринкового механізму є розширення сфери нової підсобної діяльності -- надання послуг у сільській місцевості на основі приватного підприємництва.

У перспективі на селі створюватимуться філії промислових підприємств, що дасть змогу запобігати міграції сільського населення. З розвитком агрофірм і агрокомбінатів підсобні підприємства стануть невід'ємною частиною сільськогосподарського виробництва.

Список використаної літератури

1.Організація сільськогосподарського виробництва. За ред. Г.С.Тарасенка, Л.Я.Зрібняка, М.М. Ільчука. - К.: Освіта, 2000.- 448 с.

2. Організація і планування сільськогосподарського виробництва. За ред. Л.Я.Зрібняка, М.М. Ільчука. К - НАУ. - 2004.

3. Шкільов О.В. Організація виробництва і підприємницької діяльності в сільськогосподарських підприємствах: Підручник - К.: - 1997 - 368 с.

Размещено на Allbest.ru