Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

8

9

Вступ

Сільське господарство -- одна з пріоритетних галузей народного господарства, в якій процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання мають свої особливості, де діють нові економічні закони, а дія притаманних всьому суспільному способу виробництва законів набуває специфічних форм. ці особливості значною мірою залежать від природних факторів. Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою галуззю народного господарства. Проблема нормального забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в т.ч. в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров`я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому агропромисловий комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни на продовольство -- такі явища викликають у населення України велику стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

Творча і трудова активність людини визначаються не тільки суспільними свободами та правовою захищеністю, а й якістю життя, основним показником якого виступає здоров'я окремої людини і всього суспільства. А залежить здоров'я від стану охорони здоров'я та якості продуктів харчування, стану природного середовища, комфортності житла і робочого місця, організації відпочинку та рівня соціального забезпечення. В усіх сферах господарської діяльності має діяти принцип: не може бути економічним те, що завдає шкоди людині. Тому господарникам необхідно брати до уваги не тільки традиційний економічний ефект, а й шкоду, завдану природі та здоров'ю людини.

В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання. Звідси випливає основна мета моєї курсової роботи -- розглянути аграрну реформу як процес удосконалення сільськогосподарського сектора в Україні.

1. Продуктивні сили і відносини у сільському господарстві

1.1 Сільське господарство і особливості його розвитку

У сільському господарстві, як і в інших галузях суспільного виробництва, відбувається постійний розвиток і вдосконалення продуктивних сил і на цій основі зростає ефективність с/г праці, що дає змогу з меншою кількістю робочої сили виробляти більше продовольства.

Найбільш швидкими темпами ці зміни відбулися в останні два століття. Так, у середині XІХ ст. у сільському господарстві було зайнято близько 50% сукупної робочої сили на планеті. Наприкінці ХX -- на початку ХХІ ст. у розвинутих країнах світу в цій галузі було зайнято близько 40% населення, а у промисловості приблизно 60%.

Різке скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві у розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати основну масу населення.

У розвинутих країнах світу відбувся перехід с/г виробництва до машинної стадії розвитку. Основний комплекс виробничих операцій у рослинництві, тваринництві здійснюється за допомогою машин, що також значно зменшує потребу в робочій силі.

Сільському господарству України було завдано величезних збитків під час насильницької колективізації 1929-1932 рр., штучного голодомору, непродуманої аграрної політики в часи панування адміністративно-командної системи. Внаслідок цього найбагатіша чорноземна країна світу, яка, згідно з оцінками спеціалістів, може прогодувати не менше 250 млн. чол., неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов`язано з дією природних та біологічних законів. Так, строки зростання і визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які переводять та переробляють продукцію.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі строки. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Внаслідок цього працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, необхідно створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо.

Великий розрив між робочим періодом і кінцевими результатами значно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомим лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

1.2 Еволюція власності на землю

Проблема реформування нашої держави більшою чи меншою мірою хвилює майже кожного громадянина країни. Питання подолання кризового стану визивають палкі суперечки у провідних економістів країни, і не тільки.

Як вивчити, зрозуміти з усією відповідальністю реформаторський курс сьогоднішнього уряду країни?

Вже давно відомо, що реальні результати реформ, як і найбільш об'єктивні їх оцінки, з'являються не відразу, а тільки через деякий проміжок часу. І тому всі труднощі їх порозуміння випливають в період, коли реформи тільки починаються, тільки набирають темп.

Між тим історичний досвід представляє собою невичерпне джерело цінної інформації: економічно-історичних прикладів. Якщо мова йде про реформаторську діяльність, то можна з впевністю говорити, що на основі цих прикладів можливо вдеякій мірі наблизитися до розуміння сучасних реформ, а у деяких випадках і передбачити, спрогнозувати принциповий напрям їх розвитку у майбутньому. Тут доречно додати, що на жаль, цінний історичний досвід інколи залишається непотрібним: ми знову повторюємо помилки минулого, щоб наші нащадки в свою чергу своєчасно «забули» про наші помилки. Хочеться вірити, що економічний досвід минулого все ж таки буде максимально використаний.

2. Столипінська реформа

2.1 Передумови проведення реформи

В кінці ХІХ ст. позитивний потенціал реформ 1861р. в Російській імперії був частково вичерпаний, а частково випещений контрреформаційним курсом консерваторів після загибелі імператора Олександра ІІ в 1881р., і тому настала потреба в новому циклі реформ.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. потреба в прискоренні капіталістичного розвитку стала проявлятися особливо гостро. Після 60-х рр. буржуазні відносини розвинулися до того необхідного рівня, що справа дійшла до відкритого протистояння феодальної і капіталістичної систем. Цей конфлікт не міг бути нерозв'язаним.

В економічній політиці царизму кінця ХІХ-початку ХХ ст., було немало сильних сторін, верхи часто не зовсім вірно оцінювали реальну соціально-політичну, економічну ситуації в суспільстві, і тому робили невиправні помилки. В ті роки Росія впевнено захоплювала позиції на ринках Далекого і Середнього Сходу, витісняючи своїх конкурентів, про що свідчив промисловий під'єм 90-х років.

Головною причиною промислового зростання 90-х років, з'явилася економічна політика уряду, однією із складових частин, якої стало встановлення митних податків на ввозимі в Російську імперію товарів і одночасне усунення перешкод на шляху проникнення в країну іноземного капіталу. Ці заходи, за думкою їх ініціаторів повинні були позбавити молоду російську промисловість від пагубної конкуренції, і тим самим сприяти її розвитку, якому допомагали іноземні інвестиції.До речі, що по цілому ряду причин, особливістю саме російської крупної буржуазії була готовність піти на будь який компроміс з сучасністю, і тобто, відповідною йому феодально соціально-економічною базою. Влада йшла на перетворення в суспільстві і державі із міркувань збереження монархії, династії, посилення своїх позицій.

Пожвавлення в промисловості супроводжувалося жвавим будівництвом залізниць. Уряд вірно оцінив значення залізничних шляхів для майбутнього економіки і не жалів грошей для розширення їх мережі. Залізниці зв'язали багаті сировиною окраїни імперії з промисловими центрами, індустріальні міста і сільскогосподарські губернії -- з морськими портами.

Промислове зростання було підкріплене добрими врожаями в період за останні роки.

Він тривав декілька років і проходив дуже інтенсивно. Особливо високими темпами розвивалася важка промисловість, яка виробляла майже половину всієї промислової прподукції в її вартісному вираженні. За загальним обсягом продукції важкої промисловості Росія увійшла в число перших країн світу.

Так Україна була одним з найбільших розвинених в економічному відношенні регіонів Російської імперії. В ній відбувалися важливі соціально-економічні зрушення. Тут склалися такі великі промислові центри загальноросійського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Розвиток перомисловості в Росії й на Україні у цей період визначався ростом великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки. Швидкими темпами розвивалася велика капіталістична промисловість, зріс приплив іноземного і вітчизняного капіталу. В результаті інтенсивних процесів концентрації і централізації капіталу утворювалися великі монополістичні об'єднання, які відігравали деделі більшу роль в економічному житті країни.

Водночас розвиток капіталізму в промисловості відбувався в умовах збереження залишків феодалізму на селі: поміщицького і селянського землеволодіння. Еволюція земельних відносин на початку ХХ ст. відбувалась в умовах боротьби двох напрямків розвитку капіталізму в сільському господарстві. Домінуючим був прусський, тобто буржуазно-поміщицький, тип аграрної революції.

Суперечності між розвинутою капіталістичною промисловістю і середньовічними пережитками в сільському господарстві царський уряд намагався пом'якшити шляхом організації державного ринку збуту.

Однак ця політика залишалась внутрішньо суперечливою. І не тільки тому , що в ній переважали адміністративні заходи і недооцінювалось значення приватного підприємництва. Головне полягало в тому, що самому курсу уряду не доставоло збалансованості між потребами промисловості і сільського господарства. Чергова спроба піти від реформ за допомогою «маленької переможної війни» з Японією не тільки не вдалася, але й привела до «революційної безодні».

1905-1907рр. з усією очевидністю показали невирішенність аграрного питання та інших питаннь Російської Імперії.

Відомо, що диспропорція між політичною надбудовою і базисом (соціально-економічними відносинами) неминуче приводить до кризи, яскраво вираженному протиріччю, яке може слугувати причиною революції.

З точки зору сучасності, існували три шляхи для вирішення тієї ситуації, що склалася:

Продовження революції знизу, що представлялося дуже реальним на той час.

Контрреволюція зверху, -- в якійсь мірі вона здійснилась, переворот, розформування ІІ Державної Думи, але більшого влада собі не дозволила, крім нового виборного закону, який збільшив представництво в Думі великих землевласників, і представників буржуазії.

При загрозі революційних виступів знизу і більш чим незначним успіхам контрреволюції зверху, робиться спроба піти по третьому шляху -- початку економічних реформ. Зрозуміло, що мова йде про реформи Столипіна, які Ленін визначив як другий крок Росії до буржуазної монархії.

2.2 Аграрна реформа

аграрна реформа сільске господарство

Незбалансованість аграрного сектора стало однією з причин економічної кризи початку ХХ ст. Скорочення промислового виробництва, яке розпочалося в 1900р., було визване відносно слабким розвитком ринкових відносин у сільському господарстві. Монархія не загинула в ній лише тому, що в уряді знайшлися такі видатні люди, як С.Ю. Вітте и П.А. Столипін [13].

С.Ю. Вітте будучи лібералом вважав, що всі зміни в суспільному і державному житті потрібно починати із зміни політичного устрою: спочатку створити якісно нову державну машину, а вже потім впроваджувати зміни в економіці. Тобто, неможливо вдосконалити форму землеволодіння, вирішити проблеми аграрного порядку без попереднього переходу від рабства до свободи.

Петро Аркадійович Столипін увійшов у історію як видатний державний діяч, реформатор, він став до керма уряду в переломний час, коли в правлячих колах проходив перегляд політичного курсу, що визначався терміном «цезаризм». Цей курс представляв собою спробу царизму укріпити свою соціальну опору, розхитану революцією 1905р. Столипін мав трохи іншу точку зору на цю проблему. Він вважав, що зміни в політичному устрої, в державі, не головне, і не є умовою економічних реформ. Звідси випливало наступне протиріччя: програма реформ була розрахована на буржуазно-демократичний розвиток, вони за своєю суттю буржуазно-демократичні (наприклад у питаннях, які стосуються земських органів влади), але Столипін щиро розраховував здійснити їх в рамках старої, регресивної для якісно нового рівня капіталістичних відносин політичної системи. Сам Столипін був не тільки приверженцем монархії, але й вірив в особу імператора Миколи ІІ. Столипін, будучи поміщиком, одним із лідерів губернського дворянства, знав і розумів інтереси поміщиків, тому для нього аграрне питання небуло незрозумілим.

Столипін вважав, що зміни необхідні, але в потрібній мірі, і там де вони необхідні для економічної реформи. Поки немає економічно вільного хазяїна -- немає і бази для інших форм свободи (наприклад, політичної чи особистої). Він стверджував, що поки селянство бідне, не має особистої земельної власності, поки воно знаходиться в обіймах общини, воно залишається рабом, і ніякий писаний закон не дасть йому блага громадянської свободи.

Ця суперечка актуальна і в наш час, майже сто років потому. Найтісніший зв'язок економіки і політики не дає досягнути позитивних результатів реформування однієї суспільної сфери без змін в іншій. Сучасні реформи також починалися з напрямку на нову державу, а тепер ми бачимо як проявляеється всім відома авторитарна бюрократія. Да і нічим іншим апарат бути не може, поки в країні, кажучи словами Столипіна, немає самостійних власників.

6 березня 1907р., П.А. Столипін виступив перед ІІ Державною Думою з викладенням урядової програми реформ. Список відкривав знаменитий указ від 9 листопада 1906р., а також інші заходи. Декілька законопроектів стосувалися свободи совісті (перехід із одного віросповідання в інше, закон про староорбрядні общини та інші). Були обіцяні законопроекти про недоторканість особи і введені волостного земства, робітникам -- професійні спілки і державне страхування, країні в цілому -- реформа освіти. Велике значення в програмі надавалося відродженню армії і флоту, бойова міць, яких була втраченна в російсько-японську війну.

Указ 9 листопада трактувався як вибір між селянином-неробою і селянином-хозяїном, в користь останього. Завжди були і будуть нероби, рішуче заявляв Столипін, і не на них повинна орієнтуватися держава, а на здібного, талановитого, трудолюбивого селянина.

Ще раніше, 24 серпня 1906 р., була опублікована урядова програма, яка складалася із двох частин -- репресивної і реформаторської. У відповідності з першою, в місцевостях, які знаходилися у воєнному стані чи стані надзвичайної охорони, вводилися воєнно-польові (швидковирішувальні) суди, а в реформаторській частині був закладений указ від 9 листопада 1906 р. про вихід із общини із відповідними йому законами. Саме з цими складовими -- столипінською аграрною політикою і «столипінськими галстуками» -- у сучасників в першу чергу і асоціювався новий голова уряду.

Декларація перед ІІІ Державною Думою, мало чим відрізнялась від попередньої, і лише підкреслювала перше і основне завданням уряду не «реформи», а боротьбу з революцією, протиставляючи цьому явищу тільки силу.

Другим головним завданням уряду, Столипін оголосив проведення аграрного закону, який являвся важливою задачею уряду, його керівною ідеєю.

Підводячи підсумок сказаному, можемо відмітити, що девіз столипінських перетворень суспільного і державного життя можна виразити фразою -- «спочатку заспокоення, потім реформи».

За мету своїх перетворень Столипін ставив зміни в сфері економіки. Прем'єр був впевнений, і його виступи свідчать про це, що необхідно починати з аграрного сектора. І сам Столипін, і його опоненти підкреслювали головне завдання реформи -- створити заможнє селянство, яке пронизане думкою про власність, а тому ніколи не потребує революції і виступатиме як опора уряду. Тут чітко простежуються політичні мотиви реформи: без селянства ніяка революція, особливо в Росії, неможлива.

Крім політичного змісту, в реформу уряд закладав і економічний. Економічні аспекти реформ були засновані на тому, що без нормального аграрного фундаменту, без розвинутого сільського господарства, без задоволення потреб у дешевій робочій силі (за рахунок колишніх селян) промисловость Російської Імперії не набуде розквіту, і буде приреченана на відсталість від передових держав світу.

Дійсно, згідно концепції Столипіна, модернізація країни потребувала деяких умов:

Зробити селянство повноправними власниками, щоб «міцні та сильні» звільнившись від опіки общини, змогли обійти «убогих та нероб».

Добитися посиленого зростання промисловості, підкріпленного розвитком внутрішнього ринку.

Аграрна реформа включала в себе цілий ряд взаємопов'язаних проблем, всі їх рішення пронизувала червона нитка -- наголос не на общину, а на єдиноособового власника. Безперечно, це був повний розрив з ідеологією реформи 1861 р., коли наголос був зроблений тільки на селянську общину як на головну опору монархії, і відповідно, державності в цілому.

Руйнуванню селянської общини сприяв не тільки указ від 9 листопада 1906р., але і інші закони 1909-1911рр., які передбачали: розпуск общини, можливість проведення законів рішенням простої більшості , а не 2/3, як це було раніше. За своїм економічним змістом це були, безсумніву, ліберальні буржуазні закони, які сприяли розвитку капіталізму на селі, і отож були прогресивні.

Конкретні заходи аграрної реформи Столипіна достатньо відомі. Указ вводив надзвичайно важливі зміни в землеволодінні селянства. Всі селяни одержували право виходу із общини, яка в цьому випадку виділяла землю у приватну власність особі, що мала вийти. При цьому указ надавав прівелегії для заможнього селянства з метою побудити їх до виходу з общини. Зокрема, ті хто вийшов із общини одержували у «власність окремих хазяїв» всі землі, які були в їх постійному користуванні. Це означало, що вихідці з общини одержували і надлишки зверх душової норми. При цьому, якщо в данній общині на протязі останніх 24 років не проводилися переділи, то надлишки домогосподар одержував безкоштовно, якщо ж перерозподіли і були, то він платив общині за надлишки по викупній ціні 1861р. Оскільки за 40 років ціни виросли в декілька разів, то і це було вигідно заможнім вихідцям.

Важливим інструментом руйнування общини і розширення дрібної приватної власності був Селянський кредитний банк. За допомогою банку держава допомогала багатьом селянським сім'ям в купівлі землі. Банк продавав в кредит землі, які раніш були скуплені у поміщиків, чи належали державі. При цьому проценти по кредиту були вдвоє нижче чим по кредитам общині. Між 1905 і 1914рр. в руки селянства таким шляхом перейшло 9,5 млн.га землі. Необхідно зауважити, що умови продажу були доволі жорстокими -- за прострочення платежів земля у покупця відбиралася і верталася в банківський фонд для нового продажу.

В 1906-1907 рр. Указами царя деяка частина державних і надільних земель була передана Селянському банку для продажу селянству з ціллю послаблення земельної тісноти. Насправді земля скуповувалася в основному заможніми селянами, і які одержали таким чином додаткові можливості для розширення господарства.

Ця політика була вельми розумною у відношенні до заможнього селянства, вона допомогала їм, але в цілому вона не вирішила аграрне питання (селяни-бідняки немогли купити землю). Більш того, община для виділення в окреме господарство не завжди надавала наділи, достатні для ведення ефективної праці, при цьому навіть кредити банку не могли значно покращити справу, і тому Столипін взяв курс на переселення селянства на вільні державні землі. Переселенням займалося переселенське управління, в компетенцію якого входило вирішення тогочасного питання перенаселенності центральних областей Російської Імперії. Основними районами переселення були Поволж'я, Сибір, Середня Азія, Далекий Схід і Північний Кавказ. Уряд всяко підтримував і заохочував заселення данних регіонів: були ліквідовані всі перепони і створений серйозний стимул для переселення в ці райони країни. Кредити, що надавалися переселенцям, збільшувалися в чотири рази, проїзд був бесплатним, надавались спеціальні вагони для перевезення худоби, майна.

Масове переселення було організоване для того, щоб не наділяючи селян панською землею (не загострювати відносини з буржуазією -- радикалізм), збагатити одних селян за рахунок інших, розпустивши общину і полегшив перехід того, що належало біднякам, у власність заможніх. Тих хто залишився без землі повино було прийняти місто, або окраїни імперії, куди організовувалося переселення.

З цієї точки зору Столипін мав на меті досягнути рівноваги суспільних сил, щоб з одного боку, не обмежити законних прав панства на землю, а з іншого-забезпечити землею селянство.

Столипін відводив дуже важливу роль в справі державного заохочення, не кредитуванню (грошовому заохоченню), а кажучи сучасною мовою речовим важелям. Дійсно, гроші селянин міг просто пропити, стати жертвою обману, і тому Столипін старався реалізувати допомогу в натуральному вигляді: шляхом створення розвинутої інфраструктури в зонах переселення (залізниці, школи, лікарні, водосховища), надання допомоги у вигляді насіння, худоби, засобів праці. Все це можна було використовувати тільки в господарстві, продати все це на переселенських територіях було нікому. У відносинах «держава-селянин» виключався посередник-торговець.

Кажучи про методи проведення реформи неможна не відмітити, що вони спиралися на натиск апарату, чиновників, поліції. Реформа здійснювалась в той час, коли в країні панувала обстановка розстрілів, повішень, прямого насильства влади. Злочинців карали за допомогою військово-польових судів, в склад яких Столипін заборонив включати юристів, що було порушенням всіх норм права. Ці дії нанесли величезний моральний удар по престижу влади. Столипін створив прецедент: право влади карати без пояснень. Столипін затвердив також право влади втручатися в сугубо економічні відносини. Право держави на насильство в економіці вперше було показане у загальноросійському масштабі саме Столипіним в ході його реформ.

2.3 Наслідки реформи

Які ж підсумки столипінського аграрного курсу, що був останньою надією царизму в боротьбі за існування? Чи вдалася аграрна реформа Столипіну?

Столипінська аграрна реформа не ліквідувала поміщицьку власність на землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.

Столипінська реформа передбачала дальше посилення заможного селянства шляхом насадження приватної селянської земельної власності, утворення великих фермерських господарств в умовах відпливу бідноти з села і масових переселень на окраїни Росії

В результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства.

Політика насадження фермерських господарств і переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а навпаки, ще більше їх загострила.

Економісти вважають, що результати були дуже далекі від потрібних, реформування аграрних відносин, наділення селянства правом приватної власності на землю вдалося лише частково, при цьому зберіглося антигоністичне протиріччя міх селянством і панством; відлучення селян від общини вдалося в незначній мірі (приблизно 10% селян відділилося в хутори); а переселення селянства на окраїни в якійсь степені вдалося. Це тільки загальні висновки, для більш детальної оцінки потрібно звернутися до цифр і фактів.

Приблизно за десять років тільки 2,5 млн.селянських господарств вдалося вивести з під опіки общини. Рух за припинення «мирського» правління на селі досягнув найвищої точки між 1908-1909рр. (приблизно півмільйона запитів щорічно). Однак згодом цей рух доволі скоротився. Випадки повного розпуску общини в цілому були кранє рідкими (приблизно 130 тис.). «Вільні» селянські землеволодіння складали лише 15% загальної площі, що оброблювалася. Майже половині працюючих на цих землях селян (1,2 млн.) дісталися хутори, закріплені за ними постійно, у власність.

Земельна політика не дала кардинальних змін. Перетасувавши земельні наділи вона, не змінила земельного устрою, він залишився старим, пристосованим до кабали, а не до нового аграрного виробництва.

Діяльність Селянського банку теж не дала бажаних результатів. Всього за 1906-1915рр. банк придбав для продажу селянам 4614 тис.десятин землі, підняв ціни з 105руб. (1907р.) до 136 руб. (1914р.) за десятину землі. Високі ціни і великі платежі, що накладалися банком на заємників, вели до розорення маси хуторян. Все це підривало довіру селянства до банку, і число користувачів кредитами пішло вниз.

Пареселенська політика наглядно продемонструвала методи і підсумки всієї реформи. Переселенці віддавали перевагу вже обжитим місцям, таким як Урал, Західна Сибір, ніж займатися освоєнням безлюдних лісних зон. Між 1907-1914 рр. 3,5 млн. чоловік виїхали в Сибір, десь приблизно 1млн. повернулись назад у центральні райони держави, але вже без грошей і надій, бо колишнє господарство було продане.

Одним словом, реформа не вдалася. Вона не досягнула ні економічних, ні політичних цілей, які перед нею ставилися.

Хоча існують і позитивні наслідки. Так з 1905 по 1913 рр. об'єм щорічних закупівель сільгосптехніки виріс в 2-3 рази. Виробництво зернових в державі в 1913р. перевищувало на третину об'єм виробництва зернових у США, Канаді, Аргентині взятих разом. Експорт зерна досяг в 1912р. 15млн.т., в Англію олії вивозилося на суму, вдвічі більшу, ніж вартість всього щорічного видобутку золота в Сибіру. Надлишок хліба в 1916 р. складав 1 млрд.пудів. Як бачимо це дуже обнадійливі результати, але ж все таки головне завдання -- зробити Російську Імперію країною фермерів -- вирішити не вдалося. Більшість селянства продовжували жити в общині, і це все зіграло рокову роль в розвитку подій 1917 року.

Крах столипінської реформи, неможливість зрощення тоталіризму і автотаризму з самостійністю, крах курсу на селянина-фермера став уроком для більшовиків, які надали перевагу колгоспам.

На нинішньому етапі розвитку суспільства стала очевидною недоцільність збереження колгоспно-радгоспної системи у попередній формі. Ця система з дня її утворення виявилася нежиттєздатною через головну притаманну їй ваду -- відчуження виробника від землі, управління, та створеного ним продукту, перетворення селянина у наймита, не зацікавленого в ефективного використанні ресурсного потенціалу. Саме це стало головною причиною кризи аграрного сектору.

Другою причиною стало те, що сільське господарство з перших днів встановлення радянської влади було донором для народного господарства. За його рахунок здійснювалась індустріалізація країни, формувався і розвивався ВПК.

Третьою причиною такої кризи була низька оплата праці, особливо в колгоспах, яка не створювала необхідних стимулів до праці у громадському господарстві.

Ще однією причиною кризи колгоспно-радгоспної системи було нічим не обмежене свавілля місцевого партійно-державного апарату, який здійснював «керівництво» колгоспами і радгоспами. Проявом цієї кризи є погіршення всіх економічних показників у продовольчому комплексі, насамперед рівня продуктивності праці.

Об'єктивно оцінюючи стан сільського господарства країни, слід визнати, що воно знаходиться у кризовому становищі. Протягом останніх чотирьох років обсяг валової продукції постійно скорочується. Порівняно з 2003 р. виробництво валової продукції галузі господарствами усіх категорій зменшилось на 13,2 % у 2004 р., на 20,4 % у 2005 р., на 19,2 % у 2006 р., на 32,5%. Стан сільського господарства продовжує погіршуватись; обсяг валової продукції скоротився на 9%, у тому числі продукції рослинництва -- на 10%, тваринництва -- на 8%. Скорочення обсягу виробництва відбувалося за рахунок господарств суспільного сектора і становило 15%. Фінансове становище підприємств галузі є вкрай незадовільним. За підсумками року збитковими виявилися 6,6 тисячі підприємств або 54% від їх загальної кількості. Під напливом імпортних харчових продуктів і споживчих товарів руйнується вітчизняний аграрний ринок, що потенційно має високу конкурентноспроможність.

Поки що єдиним позитивним результатом аграрної реформи, що відбувається у напрямі реформування майнових відносин власності в колгоспах, роздержавлення радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, приватизації переробних і агросервісних підприємств, є становлення багатоукладного господарства, в якому переважають малі форми підприємництва. У складних економічних умовах останні проявили себе як життєздатні форми господарювання на селі.

3. Аналіз радикальних перетворень у відносинах власності та АПК

3.1 Аграрні реформи в сільському господарстві

Аграрні реформи -- це процес трансформації економічних відносин і насамперед відносин власності в сільському господарстві. Оскільки складовими частинами економічних відносин є техніко-економічні відносини та відносини економічної власності, то матеріальна основа аграрної реформи -- це насамперед зміни в технологічному способі виробництва: впровадженні нової техніки, культури землеробства, нових форм організації виробництва і праці та ін. [14]. В умовах розгортання НТР радикальні перетворення в технологічному способі виробництва у сільському господарстві можливі на шляху інтенсивного розвитку біотехнології, зокрема генної та клітинної інженерії, яка створює умови для розгортання “біологічної”, “біотехнологічної” революції. Так, за допомогою генної інженерії створюються нові організми з наперед заданими властивостями, змінюються спадкові якості сільськогосподарських рослин і тварин. Наприклад, американська фармацевтична фірма “Соломон голд енд бразерс” за допомогою універсального стимулятора росту тварин і рослин одержує качани кукурудзи вагою 4 кг. Молочне порося, якому дають такий стимулятор, через три місяці важить від 80 до 90 кг. Щоб не відставати від розвинутих країн світу в цій сфері, Україна повинна значно пожвавити роботу в галузі селекції та насінництва. На жаль, обсяги цих робіт у нашій державі, наприклад, з цукровими буряками приблизно у 5 разів менші, ніж у будь-якій великій селекційній фірмі Заходу. Аграрні реформи включають також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком чого є зміни соціальної структури.

3.2 Земельна реформа та розвиток орендних відносин

Набутий у процесі реформи досвід переконливо засвідчує, що суть, глибина, якість і темпи аграрної реформи знаходяться у прямій залежності від удосконалення земельних відносин, які були однією з основних причин занепаду сільського господарства. Державна монополія на землю виявилась згубною не тільки для селянства та сільського господарства, а й для держави в цілому [11].

При визначенні мети аграрної політики було єдине прагнення -- створити на селі високоефективний багатоустрійний ринково спрямований сектор виробництва, що зможе забезпечити населення дешевими і якісними продуктами харчування, реалізувати на ділі потенційні можливості та конкурентні переваги України в розвитку сільського господарства, а також істотно розширити експортний потенціал країни. Реалізувати цю мету можливо лише за умов проведення радикальної земельної реформи, яка є фундаментом усієї системи виробничих відносин на селі.

Основна мета земельної реформи -- утвердити на селі такі економічні відносини, які б забезпечили на ділі формування дбайливого господаря на землі [12].

Для цього був обраний шлях максимального використання потенційних можливостей різних форм власності -- державної, комунальної, приватної з урахуванням особливостей регіонів України. Йдеться про те, що при розв'язанні корінного завдання земельної реформи -- питання власності на землю -- не можна керуватись суто політичними та ідеологічними догмами правого чи лівого характеру. Тут має бути, з одного боку, виважений підхід, з іншого -- розуміння того, що в здійсненні реформування власності на землю немає уніфікованих рішень.

Приватна власність на землю є домінуючою базою аграрних перетворень. Такою є принципова позиція Президента України в цьому ключовому питанні аграрної політики. Світовий досвід доводить, що для вирішення аграрної проблеми іншого немає і бути не може. Реалізація цього стратегічного напрямку передбачає, з одного боку, активне використання перехідних форм, з іншого -- впровадження жорстких регуляторів стосовно реалізації права приватної власності на землю [20].

Земельні ресурси, з використанням яких формується 95 % обсягу продовольчого фонду та 2/3 фонду товарів споживання, по праву вважаються первинним чинником виробництва, фундаментом економіки України.

Власне земельна площа (суходіл) України становить 57 939,8 тис. га (загальна -- 60 354,8 тис. га); її сільськогосподарська освоєність -- 72,2 % (41 827 тис. га); частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь сягає 79 % (32 669,9 тис. га).

Земельний фонд України характеризується значним біо-продуктивним потенціалом, у структурі якого переважають землі з родючими ґрунтами чорноземного типу, що є основою землеробства країни (табл. 1).

Таблиця 1. Структура земельного фонду України, тис. га Державний комітет статистики України. Статистичний щорічник за 2007 рік, частина ІІ (стр. 129).

Землі	2000р,	2007р.
Сільськогосподарські угіддя	42 030,3	41 829,5
Лісовкриті площі	10 221,5	10 403,3
Забудовані землі	3469,6	2457,4
Заболочені землі	884	946
Відкриті землі без послинного покриву або з незначним рослинним покривом	1314,5	1037,3
Води	2435,1	2426,2
Інші землі	--	1255,1

За роки проведення земельної реформи структура земель в Україні поступово змінювалася (рис. 1).

Рис. 1. Структура земельного фонду України (а) та його зміна за роки реформування (б)

Так, на 900 тис. га зменшилась площа ріллі при одночасному збільшенні на 370 тис. га перелогів. На 410 тис. га зросла площа пасовищ, що дало змогу повністю забезпечити худобу, утримувану населенням, природними кормовими угіддями (рис. 2). Майже на 200 тис. га збільшилась площа лісів. Тенденції щодо зміни структури сільськогосподарських угідь загалом позитивні, але їх ще недостатньо пов'язують з екологічними факторами.

Рис. 2. Структура сільськогосподарських угідь України (а) та їх зміна за роки реформування (б)

Трансформація відносин власності на землю має юридичну та законодавчу основу, зокрема визначено, що «...право власності на землю гарантується» Земельний кодекс України. Стаття 14 Конституції України.. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Підґрунтям розвитку земельної реформи стали положення Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу» від 18.12.1990 р., якою було визначено, що земельна реформа в Україні є складовою частиною економічної реформи і без здійснення земельної реформи неможливий перехід до ринкових економічних відносин.

Положеннями Указів Президента України від 10 листопада 1994 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» та від 8 серпня 1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» визначено механізм здійснення земельної реформи.

Ці та інші положення законодавчих актів наповнили економічний, соціальний і правовий зміст земельної реформи в Україні.

Першим етапом земельної реформи на землі була приватизація сільськогосподарських угідь країни. Приватизація земель селянами здійснювалась через передачу земель держаної власності у колективну власність недержавним сільськогосподарським підприємствам. Так, протягом 1995-1997 рр. була проведена безоплатна передача 30,0 млн га земель сільськогосподарського призначання з державної в колективну власність Виконання Указу Президента України від 10.11.94 № 666/94 «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»..

Подальшим продовженням земельної реформи в аграрній сфері стало паювання земель у недержавних сільськогосподарських підприємствах. Цей процес відбувався у 1996-1998 рр Відповідно до вимог Указу Президента України від 08.08.1995 р. № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям»..

Станом на 01.07.2003 р. 6483,1 тис. селян стали власниками сертифікатів на право на земельну частку (пай). З них державні акти на право власності на землю отримали 1,5 млн громадян (24 %) (рис. 3).

Рис. 3. Обсяги приватизованих громадянами України земельних ділянок

Безперечним досягненням земельної реформи є також розвиток приватних господарств населення, садівництва та городництва. Здійснили приватизацію своїх земельних ділянок 11,5 млн жителів України. Загальна площа приватизованих земельних ділянок становить 3 млн 333,3 тис. гектарів.

Заходи щодо приватизації невеликих земельних ділянок були реалізовані найбільш успішно і вже сьогодні можуть бути об'єктом купівлі-продажу, здебільшого разом з розміщеними на них будинками.

У результаті здійснення заходів земельної реформи держава втратила монопольне право власності на землю (рис. 4).

Рис. 4. Розподіл земельного фонду України за формами власності (станом на 01.01.2001 р.)

Значні зміни відбулися у власності на сільськогосподарські угіддя (рис. 5).

У державній власності залишається лише 29,7 % сільськогосподарських угідь країни, які використовуються переважно для забезпечення наукової діяльності, з навчальною метою, а також для насінництва, ведення племінного господарства, вирощування лікарських рослин, виробництва специфічних видів продукції.

Рис. 5. Розподіл сільськогосподарських угідь за формами власності

Паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств та створення системи господарств ринкового типу дало могутній імпульс процесу розвитку орендних відносин в Україні у сфері сільськогосподарського виробництва. Сприяло цьому також прийняття у жовтні 1998 р. Закону України «Про оренду землі».

Для власників сертифікатів на право на земельну частку (пай) передача землі в оренду стала найпоширенішою формою реалізації своїх прав на власність. Нові структури, які виникли в ході виконання Указу Президента України від 03.12.1999 р. № 1529/99, також були зацікавлені в розвитку орендних відносин, оскільки оренда землі дає змогу формувати розмір яких не завжди достатній для конкурентоспроможного господарювання.

оптимальні площі землекористувань станом на 01.01.2003 р. площа переданих в оренду земельних часток склала 22,4 млн гектарів. З власниками укладено 5,6 млн договорів оренди земельних часток, у тім числі 2,9 млн із селянами-пенсіонерами (рис. 6).

Рис. 6. Оренда земельних часток

Розвиток земельних відносин зумовив появу нового джерела доходів на селі. Плата за оренду земельних часток у грошовому еквіваленті в 2003 р. склала 1 млрд 589,3 млн гривень. Це дуже позитивний соціально-економічний підсумок земельної та аграрної реформи.

В основному, як і передбачалось, сільськогосподарські угіддя знаходяться в оренді господарств-правонаступників недержавних сільськогосподарських підприємств (80 % договорів).

Переважну більшість (80 %) орендарів земельних часток становлять господарства-правонаступники КСП (колишніх колгоспів), 4 % -- фермерські господарства, 16 % -- інші господарюючі суб'єкти. Понад 85 % договорів оренди селяни уклали з господарствами, із земель яких вони одержали паї;

10 % -- з підприємницькими структурами (як правило, інвесторами господарств) і лише 5 % -- з фермерами.

Примітне, що серед підприємницьких структур-орендарів переважають іноземні та змішані компанії у сфері аграрного бізнесу (наприклад, «Global Ukraine», «Сагgіll, «Агрос») та вітчизняні комерційні структури, що займаються переважно торгівлею з селом нафтопродуктами, закупівлею зерна, худоби та ін.

Така структура орендних відносин значною мірою зумовлює збереження цілісності земельних (і майнових) комплексів господарств, що реформуються.

Як правило, договори оренди земельних часток укладаються на короткі строки (рис. 7). Це засвідчує, що селяни не квапляться остаточно взяти на себе зобов'язання щодо конкретного орендаря і задовольнитись рівнем орендної плати, яку їм сьогодні пропонують.

Рис. 7. Строки дії договорів оренди земельних часток

В умовах, коли тільки з'являється конкурентний попит на землю, це явище цілком виправдане і логічне. Орендодавець чекає вигідніших пропозицій. Проте з погляду організації стабільного виробництва, підвищення економічної родючості ґрунтів, короткострокова оренда є перешкодою для капіталовкладень у довгострокове поліпшення землі.

Поки що орендна плата справляється в основному в натуральній формі (рис. 8).

Рис. 8. Структура плати за оренду земельних часток

Подальшими кроками розвитку земельної реформи є включення землі в економічний оборот через формування повноцінного ринку землі. Це положення визначено в напрямах сільськогосподарської політики в Україні.

Відповідно до світової практики та історичного досвіду України земля як економічний базис будь-якої фінансово-кредитної системи була і залишається основним і єдиним ресурсом для оздоровлення економічної ситуації, що склалася в нашій країні на сьогодні. Процес оздоровлення економіки із залученням земельних ресурсів можна почати різними шляхами. На наш погляд, оптимальний підхід тут -- створення єдиної системи обліку, реєстрації земельних ділянок з об'єктами нерухомості, що знаходяться на них, а також їхньої економічної оцінки. На першому етапі основну роль відіграватиме безпосередньо сама оцінка землі і нерухомості, а на її основі буде сформована єдина інформаційна база даних за кількістю, якістю, станом, використанням і ринковою вартістю об'єктів кадастру (земельних ділянок, будинків, споруд тощо). Власник або користувач землі має знати, чим він володіє або користується.

Цей напрям земельної реформи зумовлений насамперед об'єктивними соціальними причинами, оскільки має забезпечити захист права власності через гарантування власникам землі можливості вільно розпоряджатися своєю власністю, крім того е важливі економічні причини.

Загальна вартість земель сільськогосподарського призначення, визначена економічним методом, станом на 01.01.2004 р. становила 358 616,3 млн гривень. Середня вартість 1 га сільськогосподарських земель -- 8573,8, ріллі -- 9036,8 гривень.

Обсяги надходження коштів до бюджету від сплати земельного податку склали в 2001 р. загальну суму в 602,9 млн гривень. У 2003 р. завдяки послідовності здійснення реформ ця сума зросла більш ніж удвічі -- до 1 млрд 375 млн гривень.

забезпечити активне комплексне формування ринку землі разом з вдосконаленням системи відтворення природно-ресурсного потенціалу на основі запровадження економічних важелів стимулювання землеохоронної діяльності власників і користувачів земельних ділянок, то суми надходжень до бюджетів усіх рівнів зростуть на декілька порядків.

Цьому процесу має сприяти відповідне законодавче забезпечення. Зокрема, потрібно зазначити важливість для подальшого розвитку земельної та аграрної реформ прийняття Земельного кодексу України в новій редакції.

Підводячи підсумки земельної реформи, можна стверджувати, що в результаті її здійснення держава перестала бути монопольним власником землі: недержавні сільськогосподарські підприємства безкоштовно отримали 27,2 млн га земель. Резервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням у приватній власності сьогодні знаходиться 65 % землі, в тім числі 70,5 % -- сільгоспугідь Державний комітет статистики України. Статистичний щорічник, 2007 рік, частина ІІ, стр. 130.; суб'єктами відносин земельної власності є понад 21 млн власників і користувачів. Реформування земельних відносин зумовило серйозні організаційні зміни: на базі колишніх КСП створено майже 15 тис. нових структур, в основу діяльності яких покладено приватну власність на землю.

3.3 Правові проблеми аграрної реформи в Україні

Ситуацію, що нині склалася в агропромисловому комплексі, без перебільшення можна назвати небезпечною. Нечіткі і мінливі повідомлення зі столиці, з яких важко дізнатися, чи є резерв зерна, чи комори держави порожні, невтішна інформація стосовно майбутніх урожаїв, подальше зубожіння селянських господарств -- усе викликає занепокоєння, адже під загрозою опинилася продовольча безпека населення країни.

Україна почала реформу зі структури сільського господарства. Але річ не тільки у зміні форми власності на селі -- потрібна відповідна інфраструктура. Тобто має бути забезпечений сам процес технологічно і фінансово. А ситуацію, що склалася за останні роки в сільському господарстві, можна характеризувати як некорисну. Адже донині держава не виробила своїх механізмів впливу на сільськогосподарську економіку. Не йдеться про керівництво з боку держави, а про вплив її політики: цінової, інвестиційної, кредитування, заставної закупівлі продукції і т. ін.

Наприклад, у всіх країнах Європи можна продати ще не вирощене зерно за 80 відсотків його вартості. А в нас дотепер не створено навіть належної системи кредитування товаровиробника, не встановлено стандартної ціни на продукцію з огляду на ціни світового ринку. Зазвичай у сільському господарстві рік розпочинається ціною на зерно 900 грн. за тонну, а за півроку воно дешевшає утричі. Водночас ціни на техніку та пально-мастильні матеріали так не коливаються. Ситуація складається не на користь селянина.

А тепер ще й маємо парадоксальну ситуацію зі статистикою. Адже ми завжди були певні, що Україна має зерна більше, ніж достатньо, але виявляється, що насправді це не так, і його доведеться купувати за кордоном. Такого ще не було ніколи, щоб протягом останніх 50 років в Україні йшлося про закупівлю зерна [30].

Потрібно, щоб КМУ прийняв ряд постанов та положень для доповнення ЗУ «Про зерно та ринок зерна» та привести його у відповідність з європейськими стандартами. Крім того, Україна відстає в інтелектуальному забезпеченні сільського господарства.

Вкрай незадовільною є ситуація у тваринництві. Насамперед, катастрофічно зменшилося поголів'я худоби і ще гірше -- упала її продуктивність. А крім того, сьогодні ніхто не працює над збереженням генетичних ресурсів, одержаних у попередні роки за допомогою селекції. Тому без застереження можна прогнозувати подальший спад виробництва та його збитковість. І це закономірно. У світі, наприклад, діє такий принцип: якщо з гектара не збирається 40 центнерів зернових, то їх не варто вирощувати, -- це дармова людська праця та втрата ресурсів. У країнах із розвинутим сільським господарством реальними є цифри 80-100 центнерів з гектара.

Є, правда, інші аспекти, які не сприяють розвитку сільського господарства. Це, зокрема, ризик, який завжди присутній в аграрному виробництві. Аби ця проблема не нависала над товаровиробником, держава має ґрунтувати відшкодування утрат, що їх може мати виробник унаслідок стихійного лиха, захворювання і таке інше. В Європейському Союзі сільськогосподарське виробництво дотується. Там є дві форми підтримки товаровиробника: спочатку виплачується добра сума з розрахунку на 1 га землі для її підтримання у доброму стані (частина землі має відпочивати) і друге -- дотується виробництво продукції. На жаль, поки що в нашій державі не розвиваються подібні форми.

Ще одна проблема, без розв'язання якої неможливо вивести сільське господарство з кризи, -- виробництво сільськогосподарської техніки. Найновіші трактори на селі сьогодні, це ті, що виготовлені 10 років тому. А закордонної техніки сільський виробник не може собі дозволити купити, бо вона дорога. І знову ж, без впливу, без політики держави в галузі виробництва сільгосптехніки цю проблему з місця не зрушити.

Та я думаю, що можна зробити «стрибок» і вийти на цей рівень за 5-8 років. Таке може статися за умови, коли будуть використані сучасні сорти насіння та сучасні технології виробництва. Гірша справа з тваринництвом. Потрібно щонайменше 10 років, щоб виростити стада і молочної, і промислової худоби. І то за умови підтримки держави. Треба виробникам дати ґарантовані кредити під низькі відсотки, як це є в інших розвинених країнах, щоб люди могли придбати техніку, високоврожайні сорти насіння, використовувати науку і застосовувати новітні технології, -- і тоді зможемо подолати цю кризу за короткий час.

Розрахунок за оренду майнових паїв є болючим питанням для 80 відсотків діючих агро-формувань. За 2005 рік господарства-орендарі виплатили лише четверту частину орендної плати за майнові паї. Такий стан з розрахунком за використання майнових та й земельних паїв викликає незадоволення і справедливі нарікання селян.

Для розгляду проблемних питань, що стосуються майна пайового фонду утворено районні та обласну комісії з організації вирішення майнових питань, що виникають у процесі реформування аграрного сектора економіки.

Проте, на етапі завершення персоніфікації майна колишніх КСП, основна роль щодо захисту своїх майнових прав відводиться об'єднанням співвласників цілісних майнових комплексів. Такі об'єднання формуються з власників майнових паїв, які передали своє майно в оренду. Вони наділені повноваженнями щодо контролю за використанням майна пайового фонду, дотриманням орендарями умов договорів оренди, виділенням майна членам об'єднання, які хочуть використовувати свої паї самостійно.