Аграрні відносини

Зміст

Вступ

Розділ І. Аграрні відносини

1.1 Сільське господарство, як галузь матеріального виробництва, його природа і соціально-економічні особливості

1.2 Агропромисловий комплекс

1.3 Специфіка аграрних відносин

1.4 Рента

1.5 Інтенсифікація сільського господарства

Розділ ІІ. Аграрні відносини в Україні

Розділ ІІІ. Проблеми сфери аграрних відносин

3.1 Проблеми сфери аграрних відносин

3.2 Особливості проведення аграрної реформи в умовах аграрно-технічної революції

Висновки

Список літератури

Вступ

Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому агропромисловий комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни на продовольство -- такі явища викликають у населення України велику стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

Творча і трудова активність людини визначаються не тільки суспільними свободами та правовою захищеністю, а й якістю життя, основним показником якого виступає здоров'я окремої людини і всього суспільства. А залежить здоров'я від стану охорони здоров'я та якості продуктів харчування, стану природного середовища, комфортності житла і робочого місця, організації відпочинку та рівня соціального забезпечення. В усіх сферах господарської діяльності має діяти принцип: не може бути економічним те, що завдає шкоди людині. Тому господарникам необхідно брати до уваги не тільки традиційний економічний ефект, а й шкоду, завдану природі та здоров'ю людини.

В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання. Звідси випливає основна мета моєї курсової роботи - з'ясувати особливості сільськогосподарського виробництва, його роль у соціально-економічному процесі, розкрити основні тенденції та перспективи різних форм господарювання у сільському господарстві за умов формування соціально-орієнтованої ринкової економіки України.

Розділ І. Аграрні відносини

1.1 Сільське господарство, як галузь матеріального виробництва, його природа і соціально-економічні особливості

Сільське господарство являє собою складно економічну і природно-біологічну систему. Це галузь матеріального виробництва, де виробляються життєво необхідні для людини продукти харчування; процес відтворення в сільському господарстві має свої особливості, це пов'язано з тим, що відтворення в ньому ґрунтується на використанні землі, рослин, тварин, тобто на взаємодії економічних і природно-біологічних законів. Хід відтворення в сільському господарстві передбачає єдність землі, техніки, біології та екології.

Ряд особливостей відтворення в землеробстві пов'язаний із сезонністю робіт. Вони продовжуються не цілорічно, як інших галузях. Це породжує серйозні проблеми щодо відтворення робочої сили, зайнятості працюючих та ін. В деяких галузях сільського господарства, особливо в землеробстві, має місце значний розрив у часі між затратами праці і одержанням продуктів: праця затрачується на протязі року, а результати одержують періодично або в кінці року.

В сільському господарстві в більшій мірі, ніж в інших галузях, фонди відтворення формуються за рахунок їхньої продукції (насіння, тварини, корм). Особливістю є те, що результати виробництва значно відрізняються по роках в залежності від погодно-кліматичних умов. Тому для забезпечення ритмічності виробництва тут особливе значення має утворення резервних фондів.

Особливістю сільського господарства є те, що основним засобом виробництва є земля. Звідси витікає проблема економічного використання, збереження, відновлення родючості землі.

В даний час виконання завдань, які стоять перед сільським господарством, не можна забезпечити на екстенсивній основі за допомогою старих методів господарювання. Основним напрямком його розвитку є інтенсифікація виробництва, яка має деякі особливості, що відображають специфіку аграрного сектора господарства, пов'язану перш за все з використанням землі як головного фактора виробництва.

Магістральний шлях інтенсифікації сільськогосподарського виробництва полягає в забезпеченні розширеного відтворення за рахунок раціонального, більш ефективного використання усіх ресурсів.

Перехід до ринкової економіки передбачає корінну перебудову системи економічних відносин, яка склалася в сільському господарстві. Особливе значення при цьому надається цінам. Ціни в таких умовах є вільними. Вони повинні забезпечуватися сільськогосподарським підприємствам відшкодування суспільно необхідних затрат праці, стимулювання підвищення якості продукції, зниження її собівартості.

Особливе значення в умовах розвитку ринкових відносин належить новим формам господарювання, які забезпечують матеріальні стимули для збільшення виробництва продукції сільського господарства. Серед таких форм перш за все відзначають колективний підряд. Він має забезпечити тісний зв'язок оплати праці і кінцевих результатів праці колективу, кожного робітника.

За підрядним колективом закріпляється земля, техніка, інші ресурси. Колектив виконує всі роботи, пов'язані з виробництвом. Вироблена продукція є мірою кількості та якості праці цього колективу, підставою для оплати. На протязі року члени підрядного колективу одержують аванс в рахунок оплати за продукцію. Кінцевий розрахунок проводиться за підсумками року в залежності від внеску кожного робітника. Від відносини підрядного колективу з господарством будуються на договірній основі.

Оренда - це форма повного госпрозрахунку, новий тип економічних відносин на сучасному етапі. Орендні колективи можуть функціонувати і поза колгоспів і радгоспів, самостійно організувати виробництво.

У сільському господарстві виникають також акціонерні форми організації виробництва, розвиваються фермерські (селянські) господарства. Суть економічних перетворень полягає в тому, щоб забезпечити селянам значні можливості для виявлення самостійності, заповзятливості та ініціативи.

Характерною особливістю сільськогосподарського виробництва є оренда землі та наявність рентних відносин. Диференціальна рента як економічна категорія виражає відносини між тими, хто використовує землю, і землевласником з приводу розподілу і використання надлишкового додаткового продукту. Він утворюється у сільському господарстві в зв'язку з різницею у родючості та місцеположенні земель, а також підвищенням ефективності їх використання. [18, с.192]

1.2 Агропромисловий комплекс

Формування і зміцнення агропромислового комплексу відображає об'єктивний процес розвитку продуктивних сил в сільському господарстві і взаємозв'язаних з ним галузях і сферах господарської діяльності. Відокремленість їх інтересів стала гальмом ефективного розвитку селянського господарства. Тому виникла необхідність поглиблення інтеграційних процесів, створення цілісного господарського механізму, що об'єднує галузі, від яких залежить рівень розвитку сільського господарства.

Агропромисловий комплекс (АПК) - це сукупність галузей, зайнятих виробництвом продукції сільського господарства, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача. Таким чином, можна відзначити, що організаційно-господарська структура АПК включає:

1. Галузі промисловості, які постачають сільському господарству засоби виробництва, а також галузі, які зайняті виробничо-технічним обслуговуванням.

2. Саме сільське господарство.

3. Галузі, які забезпечують доставку сільськогосподарської продукції до споживача (заготівля, переробка, зберігання, транспортування, продаж).

4. Інфраструктуру - галузі, які забезпечують загальні умови розвитку АПК, а також життєдіяльності людей (дорожньо-транспортне господарство, зв'язок, матеріально-технічне постачання, система зберігання, складське господарство та ін.).

Підставою формування АПК є агропромислова інтеграція, яка являє собою процес посилення виробничих зв'язків і органічного з'єднання сільського господарства з суміжними галузями, які займаються обслуговуванням і доведенням його продукції до споживача. Агропромислова інтеграція проявляється в різних формах. Вона залежить перш за все від того, на якому рівні відбувається цей процес: в масштабі всієї країни, в межах області або на рівні підприємства.

В масштабі всієї країни і великих регіонів агропромислова інтеграція виражається в формуванні і розвитку народногосподарських продуктових (галузевих) і регіональних комплексів. Продуктові під комплекси включають ті ж сфери, але тільки відповідно до окремої галузі сільського господарства: зернової, овочевої, молочної та ін. Регіональні агропромислові комплекси охоплюють сукупність відповідних галузей в межах даної території.

На рівні підприємств і районів формами агропромислової інтеграції є агропромислові підприємства, об'єднання, комбінати, агрофірми та ін. На цьому рівні процес агропромислової інтеграції виражається в розвитку стійких прямих договірних зв'язків підприємств і організацій суміжних галузей.

В наш час агропромисловий комплекс України не повною мірою реалізує свої великі можливості. Причин цього багато: старі форми та методи господарювання, недостатня матеріальна база, слабка індустрія переробки, зберігання і збуту сільськогосподарської продукції, нерозвинута соціальна база села (умови життя людей на селі значно поступаються умовам життя міських жителів).

Який же вихід з ситуації, що склалася в роботі АПК? Насамперед це застосування наукових досягнень в сільському господарстві. Важливе значення має активне впровадження різних форм господарювання. Серед них - створення приватних ферм, розвиток сімейних та індивідуальних форм підряду. Ефективність підряду очевидна: перші орендні колективи досягли продуктивності праці, яка в 2-3 рази перевищує існуючі.

Агропромисловий комплекс - це важлива складова частина народного господарства. Завдання АПК - забезпечити населення продуктами харчування, а промисловість - сировиною. Це можливо за умови ефективної роботи всіх ланок, що входять до складу АПК.

Основна ланка АПК - сільське господарство. Ця галузь матеріального виробництва має певні особистості. Воно в звичайно більшій мірі, ніж промисловість, залежить від природних факторів, кліматичних та гідрологічних умов. [18, с.194]

Другою ланкою АПК є переробка, збереження та транспортування сільськогосподарської сировини. Найважливіша частина цієї ланки - харчова промисловість. Основне її призначення - виробництво продуктів харчування. Харчова промисловість розвинута практично скрізь, де живуть люди.

Проблема харчової промисловості - це технологія збереження готової продукції. Необхідно розвивати складські приміщення з сучасним холодильним обладнанням.

Виробництва, що обслуговують потреби сільськогосподарства, - це третя ланка АПК. Для нормальної роботи АПК потрібні сільськогосподарські машини, різноманітне устаткування, мінеральні добрива, отрутохімікати.[18, с.197]

1.3 Специфіка аграрних відносин

Сільське господарство є однією з провідних галузей народного господарства, де процеси виробництва мають свої особливості, які обумовлюються значним впливом на нього природних факторів, формами землекористування. Розвиток цієї галузі органічно пов'язаний із розв'язанням продовольчої проблеми, що у свою чергу вимагає налагодження тісних економічних зв'язків сільського господарства з промисловістю та іншими галузями народногосподарського комплексу. В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання.[18, с.198]

Одним з невідкладних завдань сучасної аграрної політики є здійснення земельної реформи з урахуванням особливостей різних форм господарювання і переходу до ринку. Слід підкреслити, що земельна реформа - найбільш складна і важлива проблема. Вона вимагає принципово нових земельних відносин. Якими б конкретними б не були кроки в її здійсненні, відправною точкою, основою усієї реформації земельних відносин має стати визнання соціальної спрямованості у визначенні власників на землю, що ґрунтується на ринкових відносинах. Ведення плати за землю, можливість продажу земельних ділянок, запровадження приватної власності на землю, закріплення права безстрокового володіння землею з наступним її успадкуванням, як і здача земельних ділянок в оренду іноземним громадянам, - усі ці конкретні прояви земельної реформи повинні вирішуватися всенародно, щоб запобігти конфліктним ситуаціям.

Особливу увагу при здійсненні аграрної реформи слід звернути на розвиток різних форм господарювання. Принциповим моментом у вирішенні цього завдання є всебічна виваженість. Економічне обґрунтування аж ніяк не означає масового розпуску колгоспів і радгоспів. Продаж чи розподіл майна існуючих господарств може призвести до їх розвалу і зубожіння.

Тому реформування традиційних і становлення нових форм господарювання необхідно здійснювати поетапно, з урахуванням бажань самого селянства в умовах конкурентного змагання і права самостійного виробу. При цьому держава має гарантувати всім формам господарювання однаковий правовий захист. При роздержавленні і приватизації, не ламаючи діючих господарських структур, таких, як колгоспи, радгоспи, агропромислові формування, доцільно створювати організаційно-економічні передумови для формування кооперативів та акціонерних товариств.

В умовах переходу до ринкових відносин не можна ігнорувати та заперечувати важливість і необхідність державного регулювання. Щодо сільського господарства, то воно повинне охоплювати:

Ю Постійне спостереження за рухом ринкових цін на продукцію АПК і засоби виробництва, за доходністю галузей та формуванням витрат виробництва;

Ю Відпрацювання механізму підтримання доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом регулювання мінімальних цін, фінансування і кредитування;

Ю Погодження цінової і фінансово-кредитної політики на продовольчому, сировинному та ресурсному ринках з іншими країнами;

Ю Сприяння розвитку міжнародних зв'язків, насамперед в області техніки і технології виробництва та переробки сільськогосподарської продукції, організації агропромислових формувань;

Ю Максимально можливе стимулювання з боку держави збільшення виробництва та підвищення якості продукції харчування і сировини з урахуванням досвіду інших країн та цін на світовому ринку.

Для створення відповідних економічних умов розвитку поряд з державним регулюванням цін у перехідний період важливо гарантувати всім формам господарювання в аграрному секторі однакове оподаткування, скасувати для сільськогосподарських підприємств податок на додану вартість, значно скоротити торгівельні надбавки. Значного зниження потребують також податок з прибутку і кредитний процент.

В основу переходу до ринкових відносин лежать роздержавлення і приватизація власності, її персоніфікація, розвиток колективно-пайової форми власності. Приватизація означає надання колективній формі власності ознак індивідуалізації, тобто визначення частки кожного працівника у загально створеній власності. Приватизація однаковою мірою стосується і колгоспів, і радгоспів. Різниця полягає лише в тому, що в радгоспах вона здійснюється шляхом роздержавлення, а в колгоспах - через впровадження пайових відносин.

Приватизація в аграрному секторі може відбуватися кількома шляхами. Перший з них - безкоштовна передача засобів виробництва всім працівникам. Цей шлях може поширюватися насамперед на колгоспи, де форма власності групова або колективна, де засоби виробництва створені і придбані за рахунок спільної праці.

Другий шлях - продаж власності всім бажаючім. Він може бути застосований лише у господарствах, які перебувають на межі банкрутства. Небезпечність такого шляху полягає у тому, що в результаті акціонерну власність буде продано, а виробництво докорінно перепрофільоване, внаслідок чого зникне певна господарська структура.

Третій шлях - це оренда з наступним викупом. Він найбільш прийнятний для радгоспів, оскільки через орендну плату колектив може розраховуватися з державою за її частку в загальній власності і згодом акціонувати орендне підприємство. [18, с.198]

1.4 Рента

Оренда землі передбачає існування земельної ренти та рентних відносин. Земля є найважливішим фактором виробництва, кількість якого суворо обмежена, в зв'язку з чим пропозиція землі зовсім не еластична. Економічна рента являє собою плату за користування землею. Величина земельної ренти визначається попитом на земельні ділянки та іншими факторами. Вона залежить в значній мірі від їх родючості та місцеположення. Рентні платежі товаровиробників виступають як витрати орендаторів.

Рента безпосередньо пов'язана з появою і розвитком земельної власності. Вона є економічною формою реалізації земельної власності. Рента існувала ще у рабовласницькому та феодальному суспільстві. Рента за умов капіталізму докорінно відрізняється від тих відносин, які вона виражала, і форм, у яких існувала в період феодалізму. Зокрема феодальна земельна рента виражала відносини між двома класами - поміщиками та селянами-кріпаками і являла собою весь додатковий продукт, який привласнював землевласник. За умов капіталізму рента виражає відносини між трьома класами: землевласником, з одного боку і орендатором - з другого, а також між орендатором та робітником, який наймається працювати на орендованій капіталістом землі.

За умов феодалізму економічною формою реалізації поміщицької власності на землю (рента) була панщина, пізніше - оброк продуктами, і, нарешті, той самий оброк, але у грошовій формі.

Ці форми ренти виражають різні ступені розвитку феодалізму. Земельна рента за умов капіталізму і розвинутих ринкових відносин виступає у формі орендної плати землевласнику за тимчасове користування земельною ділянкою. Але земельну ренту не можна ототожнювати з орендою. Остання може включати платежі не лише за користування земельною ділянкою, а й за споруди, які розміщені на ній, склади, іригаційну систему тощо.

У сільському господарстві розрізняють три види ренти: диференціальну, абсолютну, монопольну.

Як відомо, земля - основний засіб виробництва у сільському господарстві. Землі кращої та середньої якості вже зайняті сільськогосподарськими підприємствами, що виступають як самостійні товаровиробники. Це породжує на землю як об'єкт господарювання і є причиною існування диференціальної ренти.

Механізм утворення диференціальної ренти обумовлений дією закону вартості за специфічних умов сільськогосподарського виробництва. Особливість дії закону вартості у землеробстві полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарських продуктів визначається не середніми умовами виробництва, як це має місце у промисловості, а умовами виробництва на відносно гірших ділянках землі, але при суспільно нормальних умовах. Щоб задовольнити зростаючі потреби населення на сільськогосподарську продукцію, необхідно залучити до обробки не лише кращі й середні за родючістю землі, а й відносно гірші. Це стосується також земельних ділянок, що розташовані на різних відстанях від місць споживання сільськогосподарських продуктів. Але для цього виробництво і реалізація продукції на гірших землях (або найбільш віддалених від ринку) повинні бути економічно вигідними, тобто ціна на продукцію з цих земель повинна забезпечити нормальні умови для розширеного відтворення. Саме ця ціна стає регулюючою на ринку сільськогосподарських товарів. За цих умов на середніх і кращих землях (при єдиній ціні) виникає фіксований додатковий чистий доход, який перетворюється у диференціальну ренту І.

Отже, диференціальна рента І - це додатковий чистий доход, який утворюється в господарствах, що користуються кращими землями, а також ближче розташовані до ринків збуту продукції, шляхів сполучення. Господарства, що користуються кращими землями втрачають на одиницю продукції менше праці порівняно з господарствами, що розташовані на гірших ділянках. Тому індивідуальна вартість одиниці продукції нижче у господарствах, де кращі умови виробництва. Різниця між суспільною і індивідуальною вартістю продукції і є диференціальною рентою І.

Поряд з диференціальною рентою І за певних економічних умов утворюється диференціальна рента ІІ. Остання є однією з форм надлишкового додаткового продукту, який одержують унаслідок різної продуктивності затрат, що послідовно здійснюються на одній і тій же ділянці землі, тобто внаслідок інтенсифікації землеробства.

Інтенсифікація у сільському господарстві означає збільшення основних виробничих фондів і поточних виробничих затрат на обробку однієї і тієї ж земельної площі, що супроводжується зростанням виходу продукції. Ті господарства, які краще забезпечені основними засобами виробництва, мають більше машин, вносять більше добрив і так далі, мають широкі можливості для виконання всього комплексу сільськогосподарських робіт в оптимальні агротехнічні строки, для піднесення культури землеробства і тваринництва та їх ефективності.

Вкладення додаткової праці та коштів дає змогу вести господарства інтенсивніше, виробляти більше продукції на кожному гектарі землі, домогтися вищої продуктивності та рентабельності. Природна родючість все більше доповнюється і замінюється економічною родючістю ґрунту, тобто такого, що досягається штучно (вапнування ґрунтів, меліорація тощо).

Якщо правильно використовувати додаткові кошти для комплексного поліпшення обробки ґрунтів, то вони забезпечать такий приріст продукції, який не лише окупить ці затрати, а й дасть надлишковий додатковий доход, який за умов товарно-грошових відносин перетворюється на диференціальну ренту ІІ.

Таким чином, причиною утворення диференціальної ренти обох видів є монополія на землю як об'єкт господарювання, що зумовлює формування суспільної вартості на основі індивідуальної вартості продукції, виробленої на гірших земельних ділянках (менш родючих ґрунтах, з гіршим місцерозташуванням). Умовами утворення диференціальної ренти є відмінності у природній родючості ґрунтів і неоднакове місцерозташування їх щодо ринку збуту сільськогосподарської продукції. Джерело ренти - надлишок додаткового продукту, що утворюється продуктивнішою землеробською працею на кращих земельних ділянках.

Розподіл диференціальної ренти має певні особливості за умов розвинутої планомірно-ринкової економіки й адміністративно-планової системи. За умов капіталізму диференціальна рента І привласнюється землевласником у формі орендної плати. Право привласнення обумовлюється при укладенні орендного договору між власником землі й орендарем.

Щодо диференціальної ренти ІІ, яка є наслідком додаткових капіталовкладень, інтенсифікації виробництва, то протягом всього строку дії орендного договору її одержує підприємець-орендар, фермер. Коли закінчиться строк дії орендного договору, землевласник врахує, що земельна ділянка внаслідок додаткових затрат має підвищену родючість, приносить збільшений доход. Він примусить орендаря у новому договорі погодитись на підвищену орендну плату за рахунок диференціальної ренти ІІ. Тому для орендаря вигідно договір про оренду землі укладати на тривалий строк.

З рентними відносинами пов'язана така категорія, як ціна землі. Конкретною формою доходу, який одержує власник землі, є орендна плата, що включає ренту та інші платежі за користування розташованими на ділянці спорудами, житлом тощо. Але земля не лише здається в оренду, вона може бути продана. На відміну від інших товарів, земля - особливий товар: на неї не затрачена праця (за винятком тієї, що пішла на її поліпшення). Тому ціна землі ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, - ренті. Власник погодиться продати свою ділянку за таку суму, яка, будучи покладеною в банк, принесе йому доход у вигляді проценту не нижче того, який він одержував би у формі ренти, орендної плати. Інакше кажучи, ціна землі - це капіталізована земельна рента. Вона прямо пропорційна розміру ренти і обернено пропорційна банківському проценту, що видно з формули:

Ціна має тенденцію до зростання. Особливо підвищуються ціни на земельні ділянки у містах. Цьому сприяє зростання ренти, попиту на будівельні ділянки.

Існування абсолютної економічної ренти багатьма економістами заперечується. Дискусія з приводу цієї ренти продовжується і до цього часу.

Світовий досвід показує, що землевласник отримує не лише від кращих і середніх ділянок, а й від гірших. Виникає справедливе питання, як пояснити причини походження такого доходу? Згідно з теорії абсолютної ренти К. Маркса причиною її існування є приватна власність на землю. Ця рента утворюється як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток). Інакше кажучи, абсолютна рента - це різниця між ринковою вартістю продукції та ціною виробництва. Вона виникає тоді, коли при обмеженні землі як головного засобу виробництва існує і монополія приватної власності на землю. Така монополія існує за умов капіталізму. Вона заважає вільному переливанню капіталу з промисловості у сільське господарство, через що має місце технічне відставання цієї галузі порівняно з промисловістю. У сільському господарстві застосовується відносно більша кількість робітників, і, як результат, створюється більша маса додаткової вартості на рівновеликий капітал. В інших галузях економіки внаслідок постійних переливань з однієї галузі в іншу створюється своєрідний спільний "котел", з якого капіталісти різних галузей господарства дістають середній прибуток на рівновеликий капітал. А сільське господарство в процесі перетворення індивідуальних прибутків у середні участі не бере. На шляху створення такого загального середнього прибутку стала власність на землю, яка заважає вільному застосуванню капіталу в землеробстві. З цієї причини сільськогосподарська продукція продається не за цінами виробництва, а за вартістю, яка містить в собі субстанцію абсолютної ренти, тобто надлишок додаткової вартості над середнім прибутком.

Ряд сучасних капіталістів заперечують існування абсолютної ренти в нинішніх умовах. Цей висновок вони обґрунтовують тим, що у суспільному господарстві розвинутих капіталістичних країн органічна будова капіталу вища, ніж у провідних галузях промисловості, вища тут і технічна озброєність праці. Як наслідок, скорочується кількість працюючих у сільському господарстві і тому тут не може бути надлишку додаткової вартості над середнім прибутком. Більше того, у багатьох випадках держава в значних розмірах субсидує фермерів з бюджету для того, щоб вони не розорилися, могли одержати прибуток не нижчий, ніж в інших галузях народного господарства. Субсидії в окремих країнах становлять досить істотну частку доходів фермерів.

Окрім розглянутих форм земельної ренти існує ще монопольна рента, джерелом якої є передплата споживачів рідкісних продуктів, які вирощуються на землях з виключно особливими природними умовами. [18, с.201]

1.5 Інтенсифікація сільського господарства

Суть інтенсифікації сільського господарства полягає у збільшенні виробництва продукції шляхом продуктивнішого використання земель, які вже оброблені, та інших ресурсів завдяки застосуванню нової техніки і технології, сучасних форм організації праці та виробництва. Кожний напрямок науково-технічного прогресу важливо здійснювати на інтенсивній основі, з орієнтацією на досягнення більш високих кінцевих результатів. Загальна ефективність інтенсифікації значною мірою залежить від комплексного використання матеріально-технічних факторів. У минулому збільшення сільськогосподарського виробництва досягалося за рахунок екстенсивних факторів: розширення посівних площ, збільшення поголів'я худоби тощо. На даному етапі головним шляхом розвитку сільського господарства є його інтенсифікація.

Характеризуючи основні напрями інтенсифікації - механізацію, меліорацію, нові технології та інші шляхи індустріалізації сільського господарства, - слід підкреслити важливість комплексного підходу до здійснення і забезпечення відповідної збалансованості в їх розвитку. Кожний напрям інтенсифікації повинен бути підпорядкований раціональному використанню землі.

Один з найважливіших напрямів землеробства - застосування інтенсивних технологій вирощування рослинницької продукції, зокрема зерна. Інтенсивні технології дають можливість підняти рослинництво на якісно новий рівень, повніше узгоджувати економічні та виробничі процеси з біологічним циклом розвитку рослин, а також програмувати врожаї. Вони являють собою конкретний шлях переведення аграрного виробництва на промислову основу.

Однак широке впровадження інтенсивних технологій висуває вищі вимоги до всіх ланок виробничого циклу. Зокрема під такі технології в першочерговому порядку необхідно забезпечити добрива, техніку та інші матеріально-технічні ресурси. Потрібні кваліфіковані кадри на рівні безпосередніх виконавців, керівників та спеціалістів сільськогосподарських підприємств, кваліфікована робота землеробів. У зв'язку з цим в державі передбачається застосування інтенсивних технологій у рослинництві.

Такий напрям інтенсифікації, як механізація виробництва і застосування інтенсивних технологій, слід розглядати насамперед під кутом зору забезпечення зростання продуктивності праці, збільшення виходу продукції при постійному зменшенні кількості працівників, поліпшенні умов сільськогосподарської праці та піднесення її престижу.

Проведення всіх сільськогосподарських робіт (від сівби до збирання врожаю) в оптимальні строки безпосередньо впливає на підвищення врожайності культур і якості продукції, а також зниження втрат.

Надзвичайно важливий напрям інтенсифікації - підвищення продуктивності худоби й птиці на основі застосування інтенсивних методів кормо виробництва та механізації всіх трудомістких процесів у галузях, виведення нових, більш продуктивних порід худоби й птиці. Ключовими проблемами тут є збалансування розширення поголів'я з кормовими ресурсами, раціональне використання кормів, подолання дефіциту кормового білка при одночасному відносному, а у ряді випадків і абсолютному зменшенні витрачання зерна на корм худобі.

Досягнення природно-біологічних наук, біотехнології та генної інженерії відкривають небачені раніше можливості не лише для кардинального підвищення потенціальної продуктивності рослин і тварин, а для формування нових ознак, що відповідають вимогам інтенсивного виробництва, стійкості до хвороб і шкідників, посухи та морозу, до умов комплексної механізації та індустріалізації технології. [18, с.207]

Розділ ІІ. Аграрні відносини в Україні

"Дело правое не погибнет и от нескольких ошибок. По крайней мере, идея, на которой всё основано, останется незыблемой. Не удастся один шаг, удастся второй".

Фёдор Михайлович Достоевский, (1821 - 1881), русский писатель.

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов'язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільгосппродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.

У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, другорядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна сказати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за складністю виконання є ситуацією, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, передусім земельну реформу.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб'єктів ринкових відносин. Закон України " Про форми власності на землю" передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об'єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.

Тісний зв'язок сільського господарства із специфічним основним засобом виробництва - землею ускладнює реформи. Вони мають проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати виробництво, насамперед харчування людей.

На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Сутність останніх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку, що підвищує заінтересованість селян в кінцевих результатах праці. На основі таких форм колгоспи і радгоспи перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних власників та ін. потребують врегулювання.

Колективні сiльськогосподарськi підприємства існують поряд з іншими формами організації сільського виробництва: родинні форми, селянські (фермерські) господарства, самостiйнi кооперативи, особисті підсобні виробництва тощо. В Законі України "Про власність" підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює однакові умови для їх розвитку та захисту. Матеріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарювання в аграрному секторі економки: і державним, і колективним, і селянським (фермерським) підприємствам.

Наприкiнцi I994 р. з прийняттям Указу Президента України "Про не вiдкладнi заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" розпочався новий етап у реформуванні аграрного сектора. В Конституції України, прийнятий Верховною Радою України 28 червня I996 р., зазначено: "Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Перетворення на селі почали набувати більш цілеспрямованого до ринкових відносин характеру.

Новий етап аграрної реформи передбачає, що колгоспно-радгоспні землі передаються державою у колективну власність їх членів. Далі кожен член колективного сільського господарства отримує сертифікат на право власності на земельну частку (пай) із зазначенням розміру ї в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вираженні. Земля повинна мати цінове вираження.

Створення селянських (фермерських) господарств може здійснюватись членами колишніх колгоспів і радгоспів через вилучення ними своїх паїв. На попередньому ж етапі значну частину земель було передано із колгоспно-радгоспних масивів селянським (фермерським) господарствам, засновники яких не були членами цих колективів або одержували ділянки, що набагато перевищували їх земельну частку у спільних масивах. Щодо працiвникiв соціальної сфери села, то вони можуть реально одержати землю тільки для особистих підсобних господарств.

За умов сертифікації земельних паїв їх можна успадковувати, дарувати, продавати, здавати в оренду без контурного вилучення землі, тобто може бути зміна їхніх власників без будь-яких землемірних робіт, що дуже важливо для забезпечення цiлiсностi та непорушностi системи землеробства і сiвозмiн господарства. Це подібно до того, як купiвля-продаж акцій не призводить до будь-яких фізичних і матеріальних змін на пiдприємствi - акціонерному товаристві. Особливістю приватизації в АПК є участь сільських господарників в акцiонуваннi переробних підприємств, яким вони поставляють сировину.

Важливим є використання світового досвіду. У країнах з розвиненою соціально орієнтованою економікою кожен підприємець відшукує свою нішу господарської дiяльностi, яка б вдало вписувалась у загальний бізнес. У сучасних умовах формування АПК альтернативними сегментами дiяльностi сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво, яке склалося в них раніше: переробка сільськогосподарської продукції, матерiально-технiчне постачання, реалiзацiя продукції, виробництво будівельних матерiалiв тощо. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв, у тому числі через спецiалізацiю і кооперування в системі АПК, як колективних, так i фермерських господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економки. При цьому ринкова економка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним зводити його до малого та середнього бізнесу. Доцільно використовувати колективні сiльськогосподарськi підприємства, надавши їм можливість реформуватися в умовах демократичної ринкової економіки, при широкій господарській автономії та належних конкурентних механізмах між різними економічними укладами.

Важливе значення для підприємця мають можливість самостійно вибирати спецiалізацiю (з урахуванням умов господарства), визначати перспективу й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин з суб`єктами ринку, вільний вибір форм органiзацiї і оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Франції, Німеччини) свідчить. що успіх у господарській дiяльностi забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.

Основним поточним завданням аграрної політики нині є зупинення негативних процесів у цьому секторі економки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. У зв'язку з цим на сучасному етапі проведення аграрної реформи особливо потрібне наукове, правове, методичне, фінансове, інформаційне і матерiально-технiчне забезпечення її. В цьому запорука успіху реформи, оскільки альтернативи їй немає, вона має здійснюватись в інтересах селян і самими селянами.

Щодо продажу земельних ділянок в кращі в цьому, включаючи міста, селища тощо, то продаж їх здійснюється підприємцям, що займаються несільськогосподарською дiяльнiстю ( під будівлі, сферу обслуговування тощо). [3,11, 13, 16 ]

Розділ ІІІ. Проблеми сфери аграрних відносин

3.1 Проблеми сфери аграрних відносин

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всього народного господарства, у тому числі і його складова частина - АПК, знаходяться в кризовому стані. Велика відповідальність лежить на економістах країни, які повинні здійснювати реформування існуючого механізму економіки у напрямі ринкових відносин. При цьому з об'єктивної причини самим економістам в ході реформ слід переозброюватися, оскільки в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-командної системи управління. Потрібно оволодіти і користуватися теорією попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, і т.д.

Не викликає сумніву той генеральний курс, який був вибраний на проведення глибоких економічних реформ в АПК країни і перехід до ринкових методів господарювання. До найбільшого жалю, маючи в сільському господарстві велику національну і природну потенційну нагоду, ми не змогли створити конкурентноздатного товаровиробника з питань продуктивності роботи. І що найголовніше, Україна не забезпечила собі перших місць в світі за тривалістю життя її населення. А це, напевно, найбільш комплексний показник ефективності суспільного виробництва взагалі і АПК зокрема. Наше виробництво було надзвичайне енерго-, матеріало- і трудомістким. За цих умов країні відводилася роль сировинного придатка для країн з розвиненою ринковою економікою.

Потрібно визнати, що результати реформ, які здійснюються вже на протязі майже 8 років, далекі від бажаних. За 1991-1996 рр. виробництво валової продукції сільського господарства (у порівняльних цінах 1983г.) зменшилося на 41%, а випуск продукції харчової промисловості скоротився відповідно на 50% і знизився до рівня 50-х років, рівень душового споживання в 1996г. був нижчим від рівня рекомендованих норм по овочах і баштанних культурах на 47%, по плодах і ягодах - на 59, по м'ясу і м'ясопродуктам - на 40, по яйцях - на 45, по маслу і маргарину - на 37, по рибі і рибопродуктах - на 79%.В 1996г. все сільськогосподарське виробництво було збитковим.

Але в чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що в Україні реформи не йдуть. На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спад сільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою обумовлений макроекономічними чинниками, непослідовністю і безсистемністю реформ, не обліком психології вітчизняного товаровиробника, яка формувалася десятиліттями, і тих політичних розбіжностей, які існують нині.

Суцільне руйнування, безперечно, неефективної адміністративно-командної системи управління економікою здійснювалося через безсистемну і своєчасну її заміну результативнішою ринковою системою, надмірним очікуванням на саморегулюючу роль "невидимої руки" ринку.

У світовій спільноті Українську державу визнають як значного потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів харчування: зерна, цукру, олії, м'яса, продуктів переробки молока, овочів, плодів, ягід і т.п.. Співробітничати виявляють бажання значна кількість компаній високо розвинених країн світу. Використати цей настрій іноземних інвесторів, створити умови, щоб економіка України змогла одержати по можливості велику вигоду, - святий обов'язок тих, хто причетний до керівництва державою, і зокрема аграрною сферою, на всіх рівнях управлінської ієрархії.

Багатство держави визначається умінням народу повною мірою використовувати природний потенціал. У Україні головним ресурсним потенціалом є земля. Можна привести два приклади. У країнах Західної Європи з одного гектара посівів цукрових буряків одержують 8-10 тонн цукру, у нас у 1995 р. - лише 2,6 тонни, а в сприятливому 1990-у -3 тонни. Хоча є всі можливості, що б виробляти 10-12 млн. т цукру. За цих умов можна реалізовувати на зовнішньому ринку близько 7-8 млн. т, а це 4-5 млрд. доларів США. Аналогічним резервом для зміцнення економіки є соняшник. Вихід в цій області на європейський рівень врожайності і переробки може додатково забезпечити 2,5-3 млрд. доларів.

Таким чином, лише за рахунок цукрових буряків і соняшнику ми можемо розв'язати проблему постачання газу для всього народного господарства. Україна є також великим виробником зерна, м'яса і молока, плодів і ягід. Але наявні резерви використовуються лише на третину.

Перш за все, потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість (хімічну, машинобудівну) на виготовлення для областей АПК необхідних машин, оснащення, добрив і засобів захисту рослин і тварин. За якістю і стандартами вони повинні відповідати всім вимогам технологічного процесу.

Відповідальні задачі виникають перед Міністерством промисловості щодо забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами. Якщо сільське господарство не забезпечуватиметься добривами і іншими хімічними засобами, то з економічної точки зору підприємства хімічної промисловості стають не потрібними Україні. Але допустити цього ніяк не можна. Не можна і закрити хімічні заводи, оскільки люди, які на них працюють, залишаться без роботи.

Загрозливим є стан оплати роботи на селі. Ключове місце сільського господарства в народногосподарському комплексі обумовлює потреба негайного розв'язування проблеми узгодження ціни прибутковості підприємств аграрної сфери. Йдеться про необхідність внесення серйозної корекції в економічний механізм. Його функціонування, на жаль, не вирішує питання фінансового забезпечення комплексу.

Сільське господарство належить до консервативної сфери діяльності. І це має об'єктивне пояснення. Область просто не може оперативно відгукуватися на зміни цінової або фінансової ситуації, як це, скажімо, відбувається на ринку цінних паперів. Враховуючи це, у всьому світі сільське господарство підтримується державою. Це робиться по-різному. Досвід більшості країн ринкової економіки показує, що товар прямує до вищої ціни. При низьких цінах на продукцію сільського господарства значну кількість необхідних товарів (трактори, комбайни, добрива і т.п.) до землі ніколи не пройдуть, технічне переозброєння області не відбудеться.

Вихід з положення, яке склалося в АПК, убачається, перш за все, в удосконаленні механізму економічного господарювання, введення для сільськогосподарських товаровиробників, яких забезпечувало б для тих, хто нормально працює, хоча б мінімум умов простого відтворення.

Необхідно уточнити наявні програмні документи з питань соціального розвитку села і життєзабезпечення сільського населення, визначити джерело, а фінансування програм, їх конкретних виконавців і терміни реалізації. На особливу увагу заслуговує продовольче і інші забезпечення пенсіонерів і залишку сільського населення з урахуванням можливостей розвитку фермерств, а також інших форм приватного підприємництва на селі.

Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізовану продукцію, зробити реструктуризацію його боргів, який усуне бартерні відносини. Кожному товаровиробнику слід постійно і чітко підраховувати витрати свого виробництва і знати, що в ринкових умовах доцільно виробляти тільки те, що можна вигідно продати.

Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі повинні функціонувати всі складові економіки, зокрема ринок паперів і ринок землі. По цьому затвердження окремих політичних лідерів про те, що ми за ринкову економіку, але проти ринку землі, виглядають досить дивно. Земля повинна бути включена в ринкові відносини послідовно. За всю історію, іншого методу, як зіставлення в грошовому виразі будь-яких відносин, зокрема земельних, не знайдене.

Наступною проблемою аграрної реформи є активна інтеграція товаровиробника, переробних підприємств і торгівлі. Це дасть можливість обійти усілякі посередницькі накрути банківських і торгових систем, вийти з своєю продукцією на зовнішній ринок. Важливим є створення ринкової інфраструктури: бірж, торгових будинків, брокерських і дилерських контор, земельного банку. Ці установи повинні терміново замінити зруйновану систему, збут сільськогосподарської продукції, постачання матеріально-технічних засобів. Якщо Верховна Рада, Президент України вживуть необхідні заходи по пріоритетному розвитку АПК республіки, то вже в найближчі роки будуть створені всі необхідні передумови для активізації кардинальних змін в продуктивних силах інших областей матеріального виробництва, оскільки у всі часи село було і залишається однією з головних сил, яка забезпечує економічний суверенітет нашої держави. [14,15,19]

3.2 Особливості проведення аграрної реформи в умовах аграрно-технічної революції

Специфіка аграрного виробництва обумовлює особливості його еволюційного розвитку, який протікає у взаємодії природних, економічних, етичних, соціальних, біологічних, технічних і екологічних процесів. Знання цих особливостей необхідне для правильного визначення напрямів технічної і інвестиційної політики.

Протягом багатьох тисячоліть основою виробляючої економіки були землеробство і тваринництво. Специфіка еволюції аграрного виробництва наочно виявилася вже на стадії мануфактури, що підготувала промислову революцію, яка і здійснила перехід до машинного технологічного способу виробництва. При переході від мануфактурної до машинної стадії розвитку економіки різко зросла ризикованість аграрного виробництва. Його нестійкість загострювалася труднощами рішення двох взаємозв'язаних і суперечливих проблем:

- забезпечення продуктивного функціонування виробляючих біосистем в умовах крупного концентрованого виробництва;

- забезпечення взаємодії біосистем з техносферою, яка виводила живу працю аграрія на новий рівень енергоозброєності. Саме тут намітилася розбіжність в темпах економічного зростання промисловості і сільського господарства, швидкості віддачі капіталовкладень.

Капітал чуйно відреагував на це: він вибрав своєю сферою спочатку легку, а пізніше і важку промисловість. Тривалий час сільське господарство було непривабливе для крупного промислового і банківського капіталу. Науково-технічний прогрес в аграрній сфері виробництва безпосередньо направлений, перш за все, не на підвищення його продуктивності, а на забезпечення більшої стійкості, зниження ступеня ризику, оскільки від цього залежать темпи економічного зростання і продуктивність праці. Корінна проблема стійкості аграрного виробництва полягає в забезпеченні надійності його енергетичної бази - складного, багаторівневого явища. Слід згадати, що землеробство і тваринництво мають різну енергетичну базу, і складність рішення проблеми полягає у тому, що кожна з них розвивається по своїх законах. Енергетичною базою рослин служить енергія сонця, яку вони поглинають і на основі фотосинтезу перетворять в енергію органічної речовини. Енергетичною базою тварин є органічна енергія, накопичена рослинами. Забезпечення тварин повноцінним раціоном годування означає щоденне споживання ними такої кількості органічної енергії, яка забезпечує повне використання їх потенціалу продуктивності, потужності цих "живих фабрик", що виробляють м'ясо, молоко, шерсть і т.д.

Енергетичне озброєння живої праці складають машини, установки, споруди та інші засоби праці. На вищому витку машинної стадії виробництва в сільському господарстві застосовують індустріальні методи, що ще більш підсилює антропогенну дію на біологічні засоби виробництва.

На особливості енергетичного озброєння аграрної праці визначальний вплив надає використання землі як засобу виробництва. Рослини вирощуються на обширних площах, що зумовлює просторовість сфери праці. Обробка ґрунту, посів і догляд за рослинами, збирання врожаю вимагають значних енергетичних витрат і високої мобільності вживаних знарядь праці.