Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ СПОРТИВНОЇ МОТИВАЦІЇ В ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

1.1 Психологічні аспекти спортивної мотивації в зарубіжній та вітчизняній психології

1.2 Класифікація мотивів спортивної діяльності

1.3 Особливості розвитку мотивації досягнення у спортсменів підліткового віку

РОЗДІЛ 2. ЕМПІРИЧНЕ ВИВЧЕННЯ СПОРТИВНОЇ МОТИВАЦІЇ В ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

2.1 Короткий огляд традиційних методик, спрямованих на діагностику спортивної мотивації

2.2 Результати дослідження спортивної мотивації підлітків

2.3 Загальні напрями психолого-педагогічної діяльності щодо розвитку мотивації в спортивній діяльності

РОЗДІЛ 3. ОХОРОНА ПРАЦІ В ГАЛУЗІ ОСВІТИ

3.1 Заходи безпеки на спортивних майданчиках та в спортивних залах

3.2 Вимоги під час роботи в спортивних залах та на спортивних майданчиках

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність дослідження. Сучасний спорт з його рекордами та досягненнями пред'являє високі вимоги не тільки до фізичного стану організма, але і до психічної діяльності спортсмена. Внутрішня до змагальних дій - це результат впливу багатьох чинників, у тому числі і розвитку потребностно-мотиваційної сфери особистості. Високі результати в спорті найтіснішим чином пов'язані з мотиваційною сферою людини. Мотивація є не лише стержневою характеристикою особистості спортсмена і веде його до поставленої мети, але і впливає на характер усіх процесів, що протікають в організмі в ході діяльності. Головною ж особливістю спортивної мотивації є її прямий вплив на результативність діяльності спортсмена. В умовах жорсткого протиборства змагання можна чекати повної самовіддачі і прагнення до перемоги лише у мотивованого спортсмена, що має максимальну вираженість мотивації. Недооцінка ролі мотиваційних чинників, врахування динаміки зміни мотивів спортивними педагогами, тренерами, самими спортсменами часто призводить до того, що людина виявляється нездатною проявити свої можливості, реалізувати ту величезну роботу, яку він здійснює, займаючись спортом.

Проблема формування спортивної мотивації розглядалися в роботах Г.Д. Бабушкіна, Є.Г. Бабушкіна, Є.П. Ільїна, Р.А. Пілоян, Ю.Л Ханіна, та ін. Особливості мотивів занять спортом вищих досягнень в юнацькому віці досліджувалися в роботі А.В. Шаболтас, Г.П. Фураєвим вивчені питання управління процесом спортивного вдосконалення з урахуванням мотиву досягнення успіху, визначені вікові та кваліфікаційні особливості структури та динаміки мотивів спортивної діяльності. Питання вольової готовності в спорті розглядалися в роботах Р.З. Шайхетдінова, Є.П. Щербакова та ін.

В цілому, теоретичний аналіз та узагальнення вітчизняної та зарубіжної літератури показує, що питання визначення сутності та змісту мотивації досягнення, психологічних механізмів її виникнення, розвитку і функціонування в спортивній діяльності не достатньо вивчені і визначені лише загальні підходи до її формування на різних етапах спортивного вдосконалення.

Мета дослідження полягає в теоретико- емпіричному обгрунтуванні понятть ,,мотивації ” та ,,спортивної мотивації ” ; у виявленні особливостей видів мотивів спортивної діяльності; у дослідженні особливостей спортивної мотивації в підлітковому віці.

Об'єкт - мотивація спортивної діяльності.

Предмет дослідження - особливості мотивації спортивної діяльності у підлітковому віці.

Для досягнення поставленої мети було визначено такі завдання:

- на підставі аналізу психологічної літератури визначити поняття ,,спортивної мотивації ” та її видів;

- аналізуючи літературу виділити і описати особливості розвитку мотивації досягнення в спорті в підлітковому віці;

- розробити комплекс методів і психодіагностичних підходів до вивчення мотивації спортивної діяльності; відібрати адекватний меті дослідження надійний психодіагностичний інструментарій;

- дослідити особливості спортивної мотивації в підлітковому віці;

- сформулювати загальні напрями психолого - педагогічної діяльності щодо розвитку мотивації досягнення в спортивній діяльності.

- аналізуючи літературу виділити й описати проблеми охорони безпеки на спортивних майданчиках та в спортивних залах.

Практична значущість полягає в тому, що результати даної роботи можуть бути використані тренерами ДЮСШ, викладачами фізичної культури в загальноосвітніх установах, спортивними психологами, з метою підвищення ефективності спортивної діяльності шляхом впливу на мотиваційну сферу спортсменів.

Методи дослідження.У бакалаврській роботі використовувалася система методів, яка включає: теоретичний аналіз і систематизацію підходів та емпіричних результатів, що містяться в психологічній літературі з проблеми дослідження. Психодіагностичний комплекс склали відомі класичні психодіагностичні методики. Для дослідження мотивації підлітків в спортивній діяльності використано такі методики: „Мотиви занять спортом” (А.В.Шаболтас), „Вивчення мотивів занять спортом” В. І. Тропнікова та „Соціально-перцептивна оцінка особистісно-діяльнісних особливостей тренера”(Ю.Ханін, А.Стамбулов).

Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

У вступі обгрунтовано актуальність проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження.

У першому розділі - ,,Особливості спортивної мотивації в підлітковому віці“ дається висвітлення теоретичних підходів до вивчення проблеми.

У другому розділі - ,,Емпіричне вивчення спортивної мотивації в підлітковому віці“ здійснено аналіз психодіагностичної літератури з метою пошуку методичного інструменту, визначено методичну процедуру дослідження, запропоновано напрями психолого - педагогічної діяльності щодо розвитку мотивації досягнення в спортивній діяльності.

У третьому розділі - ,,Охорона праці в галузі освіти“ дається аналіз проблемам охорони безпеки на спотривних майданчиках, та в спортивних залах.

Загальний обсяг роботи склав 94 сторінок. Текст роботи ілюстрований 6 таблицями і 4 малюнками. Список літератури складається з 59 джерел.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ СПОРТИВНОЇ МОТИВАЦІЇ В ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

1.1 Психологічні аспекти спортивної мотивації в зарубіжній та вітчизняній психології

Мотивація є однією з фундаментальних проблем як вітчизняної, так і зарубіжної психології. Її значимість для розробки сучасної психології пов'язана з аналізом джерел активності людини, спонукальних сил її діяльності, поведінки. Відповідь на питання, що спонукає людину до діяльності, який мотив, заради чого він її здійснює, є основою її адекватної інтерпретації.

Складність і багатоаспектність проблеми мотивації обумовлює множинність підходів до розуміння її сутності, природи, структури, а також до методів її вивчення (Б.Г.Ананьєв, М. Аргайл, В.Г. Асєєв, Дж. Аткінсон, Л.І.Божович, К.Левін, О.М.Леонтьєв, М.Ш.Магомет-Емінов, А.Маслоу, Ж.Нюттен, С.Л.Рубінштейн, 3.Фрейд, П.Фресс, П.М. Якобсон та ін.). Треба підкреслити, що основним методологічним принципом, який визначає дослідження мотиваційної сфери у вітчизняній психології, є положення про єдність динамічної (енергетичної) і змістовно - смислової сторін мотивації. Активна розробка цього принципу пов'язана з дослідженням таких проблем, як система відносин людини (В.Н.Мясищев), співвідношення змісту і значення (А.Н. Леонтьєв), інтеграція спонукань і їх смисловий контекст (С.Л.Рубінштейн), спрямованість особистості і динаміка поведінки (Л.І.Божович, В.Є. Чудновський), орієнтування в діяльності (П.Я.Гальперін).

Процес підготовки висококваліфікованих спортсменів не може ґрунтуватися лише на вдосконаленні сторін спортивної майстерності, а повинен розглядатися як управління спортивною діяльністю, найважливішим важелем якого є контроль за спрямованістю мотивації [50, с. 119].

Уперше слово ,,мотивація” застосував А. Шопенгауер в статті ,,Чотири принципу достатньої причини”. Потім цей термін міцно увійшов до психологічного ужитку для пояснення причин поведінки людини і тварин.

Проведений аналіз літератури показуе, що мотивація як психічне явище трактується по-різному. У одному випадку -- як сукупність чинників, що підтримують і направляють, тобто що визначають поведінку, в іншому випадку -- як сукупність мотивів , в третьому -- як спонукання, що викликає активність організму і визначає її спрямованість. Крім того, мотивація розглядається як процес психічної регуляції конкретної діяльності, як процес дії мотиву і як механізм, що визначає виникнення, напрям і способи здійснення конкретних форм діяльності , як сукупна система процесів, що відповідають за спонукання і діяльність.

Таким чином, усі визначення мотивації можна віднести до двох напрямів. Перший розглядає мотивацію із структурних позицій, як сукупність чинників або мотивів. Наприклад, на думку В. Д. Шадрикова, мотивація обумовлена потребами і цілями особи, рівнем домагань і ідеалами, умовами діяльності (як об'єктивними, зовнішніми, так і суб'єктивними, внутрішніми -- знаннями, уміннями, здібностями, характером) і світоглядом, переконаннями і спрямованістю особи і т. д. З урахуванням цих чинників відбувається ухвалення рішення, формування наміру. Другий напрям розглядає мотивацію не як статичну, а як динамічну освіту, як процес, механізм.

Проте, як показує аналіз літератури [50; 58], і в тому, і в іншому випадку мотивація у авторів виступає як вторинна по відношенню до мотиву освіти. Більш того, в другому випадку мотивація виступає як засіб або механізм реалізації вже наявних мотивів: виникла ситуація, що дозволяє реалізувати наявний мотив, з'являється і мотивація, тобто процес регуляції діяльності за допомогою мотиву. Наприклад, В. А. Іванников вважає, що процес мотивації розпочинається з актуалізації мотиву. Таке трактування мотивації обумовлене тим, що мотив розуміється як предмет задоволення потреби (А. Н. Леонтьев), тобто мотив даної людині як би готовим. Його не потрібно формувати, а потрібно просто актуалізувати (викликати у свідомості людини його образ).

Проте при такому підході залишається незрозумілим, по-перше, що ж надає спонукальну дію -- ситуація або мотив, по-друге, яким чином виникає мотив, якщо він з'являється раніше, ніж мотивація. Висловлювання авторів про співвідношення мотиву і мотивації не прояснюють цього питання.

Так, Р. А. Пілоян [46] вказує на те, що мотивація і мотив -- взаємозв'язані, взаємообумовлені психічні категорії і що мотиви дії формуються на базі певної мотивації (тобто мотиви вторинні). І в той же час вчений стверджує, що через вироблення окремих мотивів ми можемо впливати на мотивацію в цілому (тобто вже мотивація залежить від мотивів, які стають первинними). Крім того, автор вважає, що мотиви відносяться до дій, а мотивація -- до діяльності, не даючи цьому якого-небудь обгрунтування.

І. А. Джидар'ян в своїх дослідженнях відмічає, що, на відміну від мотивації, мотив має вужче значення. У нім фіксується власне психологічний зміст, а саме той внутрішній фон, на якому розгортається процес мотивації поведінки в цілому. Саме мотив енергізує і направляє дії людини на кожен момент часу. В. Г. Леонтьєв виділяє два типи мотивації: первинну, яка проявляється у формі потреби, потягу, драйву, інстинкту, і вторинну, таку, що проявляється у формі мотиву. Отже, в даному випадку теж є ототожнення мотиву з мотивацією. Вчений вважає, що мотив як форма мотивації виникає тільки на рівні особистості і забезпечує особове обґрунтування рішення діяти в певному напрямі для досягнення певної мети.

У вітчизняній психології [41; 50; 52] мотивація розглядається як складний багаторівневий регулятор життєдіяльності людини - його поведінки, діяльності.

Мотиваційна сфера, або мотивація, в широкому значенні слова з цієї точки зору розуміється як стержень особистості, до якого ,,стягуються” такі її властивості, як спрямованість, ціннісні орієнтації, установки, соціальні очікування, домагання, емоції, вольові якості і інші соціально-психологічні характеристики.

Згідно А. А. Реану [50], Е. П. Ільїну [29], мотивами можуть виступати предмети зовнішнього світу, представлення, ідеї, почуття, переживання, словом усе те, в чому знайшла втілення потреба.

Аналіз літератури [4; 36; 55] виявив, що впливу мотивації в спорті присвячена велика кількість робіт. Серед них вивчення мотивації досягнення успіху і уникнення невдачі, рівня домагань і переважного типу каузальної атрибуції, зовнішньої і внутрішньої мотивації.

Вивчення проблеми мотивації досягнення в спорті важливе як в науковому, так і в практичному відношенні. У психології спорту велика увага приділяється дослідженням особистості спортсмена, професійно значимим особовим якостям і психологічним особливостям їх діяльності. При цьому багато авторів відмічають, що мотивація є однією з найважливіших умов досягнення високого спортивного результату.

Але в дослідженнях мотивації спортивної діяльності довгий час недооцінювалася значущість глобальних чинників. У міру розвитку дослідження мотивації все більшу увагу стало притягати те, що спонуканням до діяльності може бути не обов'язкова мотивація, пов'язана з ситуацією, в якій людина знаходиться, а мотивація, пов'язана з культурними нормами, традиціями, прийнятими в соціумі, з нормами тієї групи, в якій людина знаходиться. Слід враховувати, що мотивація є не лише особовим феноменом, але і соціальним.

Найясніше системний розгляд мотивації виражений в концепції Р. Дж. Валеранда [11]. Автор вказує, що спорт і інші аспекти життя можуть впливати один на одного. А для того, щоб зрозуміти людину як особистість, мотивацію слід розглядати в сукупності і брати до уваги усі компоненти мотивації, оскільки кожен компонент представляє лише частинку особистості.

Повний аналіз мотивації повинен включати внутрішню, зовнішню мотивацію і амотивацію. Внутрішня мотивація припускає заняття спортом заради власного задоволення. Протилежна до внутрішньої мотивації зовнішня мотивація припускає заняття спортом не заради власного задоволення, а з якоїсь зовнішньої причини.

Коли людина не мотивована ні внутрішньо, ні зовні, виходить, що вона ніяк не мотивована (амотивована). В цьому випадку вона не має стійких спонукань до занять спортом, що призводить до їх припинення.

Внутрішня, зовнішня мотивація і амотивація існують на трьох рівнях спільності: глобальному, контекстуальному і ситуативному.

На глобальному рівні особистість розвиває глобальний мотиваційний орієнтир взаємодії з довкіллям внутрішнім, зовнішнім і амотиваційним способами. Глобальні чинники відносяться до соціальних чинників [56, с. 237-239], які поширені в усіх аспектах життєдіяльності людини. Тому слід враховувати, що соціальні чинники найбільшим чином впливають на мотивацію на відповідному рівні ієрархії. Під контекстуальним рівнем розуміється певна сфера життєдіяльності людини. У таких життєвих ,,контекстах” люди також розвивають мотиваційні орієнтири. Контекстуальні чинники є чинниками, що змінюються, які є основою однієї особливої сфери життя, наприклад, спорту. Ситуативний рівень представляє третій і самий останній рівень ієрархії. Мотивація на цьому рівні відноситься до мотивації особистості [42, с. 220], що захоплюється якою-небудь діяльністю в даний момент. Ситуативні чинники відносяться до непостійних, які існують зараз, і не є стійкою основою регуляції поведінки.

Сучасні дослідження доказують, що потенційний вплив мотивації, що знаходиться на більш високому рівні в цій ієрархії, на мотивацію, що знаходиться на рівень нижче, і двосторонні відносини між мотивацією на різних рівнях ієрархії. Так, наприклад, низька ситуативна мотивація в результаті сильного ураження у важливому змаганні може зробити негативний вплив на контекстуальну мотивацію в спорті і сприяти відходу із спорту.

Таким чином, вказує автор, слід брати до уваги мотиваційні зміни, які можуть відбуватися, а також взаємодію між різними рівнями мотивації.

В. Гошек із співавторами [20] відмічають, що розвиток мотиваційної структури занять спортом в окремих випадках дуже індивідуальний, ці періоди у різних осіб можуть бути різними по своїй виразності і тривалості диференціації.

Якоюсь мірою усе вищесказане підтверджується і даними Р. А. Пілояна [46], який показує, що співвідношення між духовними потребами (самовираження, самоствердження, виконання громадського обов'язку) і матеріальними з віком і відповідно із спортивним стажем істотно змінюється. У підлітків і юнаків спостерігається значне переважання духовних потреб над матеріальними, у кінці ж спортивної кар'єри матеріальні потреби починають переважати. Характерно, що найбільша вираженість тих чи інших потреб спостерігається в юніорському віці, що пов'язано з переходом спортсменів до самостійного життя, тобто з новим етапом дорослішання [50. c.10-13].

А. В. Шаболтас [58] вивчала мотиви спортивної діяльності у юних спортсменів у віці 10-17 років і показала, що вікова динаміка формування мотивів проходить дві стадії. Перша - ,,прийняття” соціально постулованих, схвалюваних соціальним оточенням цілей заняття спортом. Друга - формування відношення до спорту на основі особового сенсу: те, що спонукає цього спортсмена займатися спортом. Структуризація мотивів (причин занять спортом) починається після двох-трьох років занять незалежно від віку: у плавців і гімнасток цей процес спостерігається вже в 10-річному віці, а у представників інших спеціалізацій (у яких початок занять доводиться на більш старший вік) - в 13-14 років.

Автор в своєму дослідженні встановила також певну етапність в розвитку мотивів: спочатку мрія про високі досягнення, потім емоційне відношення до спортивної діяльності, задоволення від неї, нарешті, певна прагматичність і раціональність відношення до виконуваної діяльності.

Постановка конкретних цілей на це змагання або на цілий сезон, пов'язане з таким психологічним феноменом, як рівень домагань. Рівень домагань - це міра трудності мети, яку ставить перед собою команда або окремий спортсмен. Якщо спортсмени ставлять перед собою цілі, які явно вище за їх можливості, то говорять про неадекватно завищений рівень домагань, якщо мета ставиться нижче можливостей спортсменів, говорять про неадекватно занижений рівень домагань. Адекватний рівень домагань має місце, коли мета відповідає можливостям спортсменів.

На початковому етапі спортивної кар'єри мети тренувальної і змагальної діяльності цілком планує тренер. При цьому цілі ставляться на невеликий відрізок часу і лише у загальних рисах. Більше половини спортсменів погано представляють мету своєї діяльності, цілком довіряючи тренерові.

Групові цілі зазвичай є результатом поєднання різних чинників, включаючи і рішення тренера, а також думку окремих членів команди. Тому тренер повинен допомагати команді виявляти свої дійсні можливості з урахуванням реальних умов і скоректувати відповідним чином свій рівень домагань. Ніщо так не деморалізує команду, як наявність впливового, авторитетного лідера (зазвичай в особі тренера), який ставить складні і нереальні цілі. Такі дії при формуванні групових цілей зазвичай викликають в команді зворотний ефект.

Тренер, який разом з командою ставить реальні цілі, не обов'язково повинен припускати при цьому виграш, швидше за все він сформує в команді позитивні установки. Члени команди, сприймаючи його вказівки і обговорюючи їх між собою, зрозуміють, що рівень домагань тренера реальний і, отже, досяжний. З іншого боку, нереальні цілі, пропоновані капітаном або тренером команди, можуть привести до зниження рівня домагань в команді [40, с.196-197].

На етапі вищих досягнень до планування цілей підключається і спортсмен; він планує проміжні, вже знайомі йому цілі, проте нові цілі як і раніше ставить тренер. На цьому етапі більшість спортсменів мають досить ясні цілі; при цьому тільки трохи більше половини їх повністю довіряють тренерові як людині, яка краще знає, що і як треба робити.

На етапі фінішу спортивної кар'єри тренер практично відмовляється від участі в постановці цілей. Сімдесят відсотків спортсменів відмітили, що цілі, які перед ними ставили тренери, швидше приймалися, чим не приймалися, але в той же час 15 % повністю не приймали їх. Таким чином, в процесі формування мети є істотні недоліки, що заважають мотивації спортсменів на досягнення високих результатів.

Дані, отримані в дослідженні Клейна і Кристіансена [40] на баскетбольних командах, підтверджують припущення про те, що групи з однаковим рівнем домагань виступають не так успішно, як команди, в яких у гравців різні рівні домагань. У останньому випадку гравці з нижчим рівнем домагань більше покладаються на гравців з більш високою потребою в досягненні мети (які можуть закинути м'яч в кошик). У командах, де більшість гравців мають високий рівень домагань, внутрішньо групові конфлікти можуть виникати частіше. По Клейну і Кристіансену, 16 з 19 команд, члени яких мали змішаний рівень домагань, отримали більш високу оцінку експертів, тоді як з 16 команд з однаковим рівнем домагань у гравців тільки 3 оцінювалися так само високо.

Отже, під мотивацією розуміють всю сукупність різних спонукань: мотивів, потреб, інтересів, прагнень, цілей, потягів, мотиваційних установок, ідеалів, що в широкому сенсі передбачає детермінацію поведінки. У мотивах дітей підліткового віку міститься передбачення наслідків прийнятого рішення, що свідчить про значно більш повне усвідомлення процесу мотивації і структури мотиву.

1.2 Класифікація мотивів спортивної діяльності

Велика роль в підвищенні ефективності діяльності змагання належить особовому чиннику, і зокрема мотивації досягнення, яка залишається недостатньо вивченою. Знання шляхів формування мотивації досягнення являється, на думку тренерів-практиків, одній з необхідних передумов для найбільш раціональної побудови учбово-тренувального і змагання процесу.

Слід констатувати, що на сьогодні налічується недостатня кількість досліджень, присвячених вивченню різних аспектів мотиваційної сфери спортсменів, хоча така потреба безперечна. Термін ,,мотивація досягнення” з'явився в 40-ві роки XX століття як опис зусиль людини, спрямованих на виконання завдання, досягнення досконалості, подолання труднощів (перешкод), виконання чого-небудь краще за інших. Мотивація досягнення - це орієнтація людини на прагнення до успішного виконання завдання, наполегливість перед лицем невдач і переживання почуття гордості за виконання.

В умовах занять спортом і фізичною культурою мотивація досягнення фокусується на змаганні з самим собою, тоді як дух змагання впливає на поведінку в ситуаціях соціальної оцінки [45, с. 288].

Оскільки мотивацію досягнення вважають особовим чинником, спортивні психологи розглядали її, поступово переходячи від моделі характерних особливостей особистості до комбінованої моделі, яка підкреслює цілі досягнення, а також їх вплив на ситуацію і вплив ситуаційних чинників на них. У спортивному світі мотивацію досягнення зазвичай називають змагальністю [58, с. 240].

Мотивація досягнення і дух змагання торкаються не лише завершального результату або прагнення до досконалості, вони також пов'язані з психологічною ,,подорожжю” до завершального результату або досконалості. Отже, змагання і мотивація досягнення впливають на широке коло думок, поведінки і відчуттів людини, включаючи:

? вибір діяльності (наприклад, пошук рівних суперників, щоб позмагатися, або сильніших/слабких, щоб пограти);

? зусилля для досягнення цілей (наприклад, частота тренувань);

? інтенсивність зусилля для досягнення цілей (наприклад, як інтенсивність праці під час тренувального заняття);

? наполегливість перед лицем невдачі або у присутності глядачів (наприклад, якщо гра ,,не йде”, старанність щосили переламати хід поєдинку).

Існує три теорії, пояснюючих, що мотивує (спонукає) людей до дії [13, с. 184]:

? теорія атрибуції;

? теорія досягнення мети;

? теорія потреби досягнення.

Атрибутивна теорія заснована на тому, як люди пояснюють свої успіхи і невдачі. Відповідно до цієї теорії, тисячі всіляких пояснень успіху і невдач можна розділити на декілька категорій. Основними категоріями є стабільність (відносно постійний або непостійний чинник), причинність (внутрішній або зовнішній чинник) і контроль (чинник, що знаходиться або не знаходиться під контролем). Успіх або невдачу спортсмена можна пояснити безліччю різноманітних чинників (атрибутів):

- стабільним чинником (наприклад, талант або великі здібності або їх відсутність) або нестабільним чинником (наприклад, удача, не подобається тренер);

- внутрішньою причиною (наприклад, величезне фізичне зусилля, слабкі м'язи спини) або зовнішньою причиною (слабкий суперник, зал для проведення занять знаходиться занадто далеко від місця проживання спортсмена і т. д.);

- чинником, який можна контролювати (наприклад, стратегія або план ведення поєдинку, відсутність зусиль), або чинником, який не контролювався (наприклад, слабка фізична підготовка суперника та ін.).

Характерні ознаки впливають на очікування майбутніх успіхів або невдач і емоційні реакції. Приписування результатів певним типам стабільних чинників пов'язане з очікуванням майбутнього успіху. Приміром, якщо один спортсмен приписує свій успіх стабільній причині (наприклад, своїм здібностям), він чекатиме такого ж результату в майбутньому, що підвищить його мотивацію і упевненість в собі. А інший, який приписує свій успіх нестабільній причині (наприклад, удачі), не може чекати його регулярного повторення і, отже, рівень його мотивації і упевненості у своїх силах залишиться тим самим. Невдача також може бути приписана стабільній причині (наприклад, невисокому рівню здібностей), що понизить рівень мотивації і упевненості в собі, або нестабільній причині (наприклад, невдачі), що не вплине на рівень мотивації і упевненості у своїх силах.

Те, як спортсмени пояснюють свої результати, впливає на їх очікування і емоційні реакції, що, у свою чергу, впливає на мотивацію досягнення.

Приписування успіхів або невдач внутрішнім чинникам, а також чинникам, які можна контролювати (наприклад, здатність, зусилля), часто призводить до таких емоційних реакцій, як гордість або сором. Наприклад, спортсмен випробовуватиме більше гордості (у разі успіху) або сорому (при невдачі), приписуючи результат внутрішнім чинникам, а не фортуні або майстерності суперника (таблиця 1.1).

Таблиця 1.1 Характерні ознаки (атрибуції) і мотивація досягнення

Характерні ознаки (атрибуції)	Психологічний результат
Фактори стабільності	Стабільний	Очікування майбутнього успіху	Підвищене очікування успіху
	Нестабільний		Знижуване очікування успіху
Причинні фактори	Внутрішня причина	Емоційний вплив	Підвищене відчуття гордості або сорому
	Зовнішня причина		Знижуване відчуття гордості або сорому
Фактори контролю	Під контролем	Емоційний вплив	Підвищена мотивація
	Поза контролю		Знижувана мотивація

Останнім часом психологи (включаючи спортивних психологів) для з'ясування відмінностей в досягненні почали розглядати цілі досягнення

[10, с. 128]. Згідно теорії досягнення мети, три чинники, взаємодіючи, визначають мотивацію людини: цілі досягнення, сприйнятливість і поведінка досягнення (рис. 1.3). Щоб зрозуміти мотивацію людини, необхідно з'ясувати, що для неї означають успіх і невдача. Кращий спосіб це здійснити - вивчити цілі досягнення цієї людини і те, як вони взаємодіють з її сприйняттями або здатністю компетенції (самооцінка).

У певній ситуації деякі спортсмени можуть бути орієнтовані і на завдання, і на результат (наприклад, спортсмен хоче виграти місцеві змагання, а також показати свій кращий результат). Проте, для більшості спортсменів характерна орієнтація або на завдання, або на результат [27, с.116-120].

На думку спортивних психологів, орієнтація на завдання частіша, ніж орієнтація на результат, що призводить до інтенсивнішої роботи, наполегливості перед лицем невдач і оптимального результату. Ця орієнтація може ,,захистити” спортсмена від розчарування, розладу і відсутності мотивації, коли його результат перевершують інші спортсмени, і це він не може контролювати. Оскільки концентрація на власному виступі забезпечує більший контроль, спортсмен виявляється більше мотивованим і наполегливішим перед лицем невдач.

Цільова орієнтація на результат припускає зіставлення себе з іншими і досягнення переваги над іншими, тоді як цільова орієнтація на завдання припускає зіставлення свого виступу з попередніми і визначає його поліпшення [44, с. 478].

Для спортсменів з орієнтацією на результат, на відміну від орієнтованих на завдання, спостерігаються певні труднощі з підтримкою високої сприйнятливості. Вони судять про успіх, порівнюючи себе з іншими, проте вони не обов'язково можуть контролювати виступ інших. Врешті-решт, щонайменше, половина тих, що змагаються, повинні програти, що може понизити ,,крихку” компетентність сприйнятливості. Для спортсменів з орієнтацією на результат з низькою компетентністю сприйнятливості характерна низька структура поведінки досягнення.

Щоб захистити або зберегти свою гідність, вони швидше за все підберуть завдання, в яких їм гарантований успіх, або такі, де ніхто не розраховує на їх успішний виступ. Вони, як правило, гірше виступають в оцінюваних ситуаціях.

Доцільнішою видається орієнтація на завдання, яка припускає порівняння зі своїми результатами, а не з результатами інших.

Люди з орієнтацією на завдання вибирають завдання середньої трудності або реальні, а також суперників, з якими можна змагатися. Вони не бояться невдачі, і оскільки їх сприйнятливість ґрунтується на власних результатах, їм легше бути упевненими в собі і демонструвати високу компетентність, ніж людям, орієнтованим на результат [57, с. 98-102].

Негативні сторони орієнтації на результат:

? поразка веде до зниження компетентності (сприйнятливості);

? поразка призводить до зниження зусилля;

? уникнення ситуацій змагань;

? надмірне хвилювання в оцінюваних ситуаціях.

Теорія потреби досягнення є комбінованою моделлю, що враховує як особові, так і ситуаційні чинники в якості найважливіших показників поведінки. Цю теорію утворюють п'ять компонентів:

? особові чинники або мотиви;

? ситуаційні чинники;

? результуючі тенденції;

? емоційні реакції;

? поведінка, пов'язана з досягненням.

Згідно теорії, потребі досягнення характерні два основні мотиви досягнення: досягнення успіху і уникнення невдачі.

Мотив до досягнення успіху визначається як можливість випробувати гордість або задоволення від виконання, тоді як мотив до уникнення невдачі - як здатність випробувати сором або приниження внаслідок невдачі. Згідно цієї теорії, поведінка визначається рівновагою цих мотивів.

Зокрема, для людей, що досягають великих успіхів, характерна висока мотивація до досягнення успіху і незначна мотивація до уникнення невдач. Їм подобається оцінювати свої здібності, і їх не відвідують думки про невдачу. А для людей, що не досягають великих успіхів, характерна низька мотивація до досягнення успіху і висока - до уникнення невдач. Вони бояться невдачі, постійно думають про неї. Теорія не дозволяє зробити чіткий прогноз відносно людей з середніми і іншими рівнями кожного мотиву.

Проведений аналіз літератури вказує на те,що на підставі одних лише характерних особливостей особистості неможливо точно прогнозувати поведінку. Необхідно брати до уваги ситуацію. Теорія потреби досягнення включає два моменти: вірогідність успіху в ситуації при виконанні завдання і спонукальну значущість успіху. Вірогідність успіху залежить від того, з ким буде змагання і від трудності завдання. Так, вірогідність виграшу поєдинку з висококваліфікованим спортсменом буде нижча, ніж з початківцем. В той же час значущість або ,,ціна” успіху буде вища, оскільки значно приємніше виграти у кваліфікованого суперника, чим у новачка. Для спортсменів, що досягають великих успіхів, найбільшим стимулом залучення до поведінки досягнення є умови з вірогідністю успіху 50 на 50 (наприклад, важке, але цілком здійсниме завдання) [27, с. 106-120].

Важливим компонентом теорії потреби досягнення є результуюча, або біхевіористична, тенденція, визначувана при розгляді рівнів мотивів досягнення людини у зв'язку з певною ситуацією (наприклад, вірогідність успіху або спонукальна значущість успіху).

Теорія найбільш ефективна для прогнозування ситуацій з вірогідністю успіху 50 на 50. Спортсмени, що досягають великих успіхів, знаходять виклик в такій ситуації, оскільки їм подобається змагатися з рівними суперниками або виконувати завдання, які не відрізняються великою легкістю.

Спортсмени, що не досягають великих успіхів, уникають таких ситуацій, віддаючи перевагу легким завданням, де успіх гарантований, або, навпаки, надмірно важким, де вірогідність невдачі практично очевидна. Іноді вони прагнуть до дуже важких завдань, оскільки ніхто не чекає від них успіху. Спортсмени, що не досягають великих успіхів, не бояться невдачі, їх не лякає негативна оцінка, пов'язана з їх невдачею. За ситуації, коли вірогідність успіху складає 50 на 50, вони випробовують надмірне хвилювання і занепокоєння, що підвищує вірогідність слабкого виступу. Якщо вони не можуть уникнути такої ситуації, вони знаходяться в стані збентеження внаслідок високої потреби уникнути невдачі.

Як спортсмени, що досягають великих успіхів, так і інші, природно, вважають за краще випробовувати гордість, проте їх особові особливості по-різному взаємодіють з ситуаційними чинниками, змушуючи більшою мірою концентруватися або на гордості, або на ганьбі. Перші більшою мірою концентруються на гордості, тоді як другі - на ганьбі [57, с. 98-102].

Поведінка досягнення, як компонент теорії потреби досягнення показує, як взаємодія попередніх чотирьох компонентів, впливає на поведінку. Спортсмени, що досягають великих успіхів, шукають завдання більш складних змагань, віддають перевагу проміжному ризику і краще виступають в оцінюваних ситуаціях. Спортсмени, що не досягають великих успіхів, уникають проміжного ризику, гірше виступають в оцінюваних ситуаціях і уникають адекватних змагань, вибираючи або настільки важкі завдання, що вони практично приречені на невдачу, або настільки легкі, що успіх в них гарантований [17, с. 196].

Усвідомлений повністю мотив повинен дати відповідь, чому (усвідомлення потреби), для чого або заради чого (усвідомлення мети) і чому саме таким способом (облік обставин) людина буде або вже задовольняє виниклу у нього потребу (нужду).

Г. Д. Горбунов [16] розробив класифікацію спортивних мотивів і їх складових:

1. По строках поставлених цілей:

а) довгострокові найвищого порядку;

б) перспективні (у олімпійському циклі, в році);

в) проміжні (у сезоні, на конкретних змаганнях);

г) найближчі (впродовж місяця, тижня);

д) робочі (на занятті, при конкретному завданні).

2. По методах формування і підтримки установки на досягнення успіху:

а) розвиток здорового спортивного честолюбства;

б) розвиток максималістських установок;

в) афішування успіхів у пресі, по радіо, телебаченню.

3. По видах можливих заохочень:

а) збори, змагання, поїздки;

б) грамоти, значки, звання;

в) призи, спортивна форма, харчування;

г) поліпшення житлових умов;

д) матеріальна допомога.

4. По видах спільних заходів для розвитку традицій команди:

а) контакти, зустрічі поза тренуваннями;

б) розучування і використання пісень, речитативів, ритуальних дій;

в) ухвалення колективних рішень.

5. По способах надання емоційності тренувальним заняттям:

а) спаринг-партнерство;

б) ігри;

в) музика;

г) методична різноманітність.

6. По особливостях, властивих особі тренера:

а) оптимізм;

б) ентузіазм (фанатизм);

в) уміння спілкуватися в побуті, в скрутних умовах, під час тренувальних змагань;

г) уміння подавати позитивний приклад;

д) віра в учнів;

е) вимогливо-шанобливе відношення до спортсменів.

Але, як було зазначено вище, мотивація спортивної діяльності визначається як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками, що міняють своє значення упродовж спортивної кар'єри.

На початковому етапі мотивами приходу в спорт (незалежно від виду діяльності, тобто виду спорту) можуть бути:

- прагнення до самовдосконалення (зміцнення здоров'я, поліпшення статури, розвиток фізичних і вольових якостей);

- прагнення до самовираження і самоствердження (бажання бути не гірше за інших, бути схожим на видатного спортсмена; прагнення до громадського визнання; бажання захищати честь колективу, міста, країни, бути привабливим для протилежної статі);

- соціальні установки (мода на спорт, прагнення зберегти спортивні сімейні традиції, бажання бути готовим до праці і служби в армії).

- задоволення духовних потреб (прагнення почувати себе членом референтної спортивної команди або спортивної школи, спілкуватися з товаришами, отримувати нові враження від поїздок по містах і країнах).

Кожна з причин має для конкретного спортсмену велику або меншу дієвість у зв'язку з його ціннісними орієнтаціями. Проте деякі причини є ведучими для більшості спортсменів-новачків, а саме задоволення, що отримується від занять спортом, прагнення до здоров'я і фізичного розвитку, до спілкування, до самоактуалізації і розвитку вольових якостей.

И. Г. Келишев [34] виділяє мотив внутрішньо групової симпатії як початковий мотив занять спортом, вчений в своєму дослідженні дійшов висновку,що діти і підлітки займаються спортом заради того, щоб постійно знаходитися в середовищі своїх товаришів і однолітків, тобто бути разом і постійно вступати в контакти один з одним. Їх утримує в спортивній секції не стільки прагнення до високих результатів і навіть не інтерес до цього виду спорту, скільки симпатії один до одного і потреба, що об'єднує їх, в спілкуванні.

На початковому етапі матеріальні потреби ще не є спонукачем для занять спортом. Як сказав один відомий футболіст С. П. Ольшанський, в юності ніхто не приходить у футбол заради благ, навпаки, приходять з благими намірами. Це можна віднести і до інших видів спорту. Проте матеріальний мотив може бути у батьків, які, у зв'язку з сильною комерціалізацією спорту в останні десятиліття, направляють своїх дітей в спорт, щоб жити за рахунок їх перемог і зароблених ними грошей, а також щоб самоствердитися за рахунок їх успіхів і слави. Матеріальний мотив занять спортом вселяється дітям не лише батьками, але і засобами масової інформації, де постійно обговорюються питання про заробітки спортсменів-професіоналів, про грошові призи, що видаються переможцям змагань, і т. д.

Слід зазначити, що незадовільна розробленість проблеми мотивації, відсутність єдності і чіткості у визначенні істоти цього явища наклали відбиток і на методологічні підходи дослідження мотивів. Багато авторів намагалися впорядкувати різноманітні мотиви занять спортом, класифікувати їх на основі різних критеріїв (таблиця1.2).

Як показує аналіз літературних джерел, протягом спортивної кар'єри роль конкретних мотивів у стимулюванні активності спортсмена змінюється, і для кожного етапу спортивної кар'єри характерні свої домінуючі мотиви.

Таблиця 1.2 Класифікація мотивів спортивної діяльності

За спрямованістю на процесабо результат діяльності	Процесуальні мотиви (інтерес, задоволення і ін)	Результативні мотиви (очікування нагороди, позитивні соц. Наслідки перемоги і т. п.)
За ступенем стійкості	Ситуативні (короткочасні, що проходять)	Стійкі (довгострокові, часто багаторічні)
За зв'язку з цілями спортивної діяльності	Змістотворних (прямо пов'язані з метою)	Стимули (спонукають до діяльності, наприклад матеріальні стимули)
За місцем у системі ,,Інші Я”	Індивідуальні (мотиви особистого самоствердження)	Групові (патріотизм всіх рівнів, мотиви чесної змагальної боротьби й ін)
За домінуючою установці	Мотивація досягнення успіху (переважання мотивів на успіх, перемогу, навіть шляхом ризику)	Мотивація уникнення невдачі

Діти намагаються передбачити своє майбутнє, не замислюючись про засоби (,,вартість”) досягнення мрії. Їх образи майбутнього орієнтовані на результат (стати знаменитим спортсменом, чемпіоном), а не на процес його досягнення. Ця мрійливість дітей створює відомі труднощі при роботі з ними, але в той же час може служити потужним стимулом прояву ними високій активності при заняттях спортом. Завдання тренера і полягає в тому, щоб перетворити споглядальну мрію дитини на мрію активну, дієву.

На початковому етапі занять спортом спостерігається, в основному у дітей, дифузність інтересів до різних його видів. При цьому часто вибір виду спорту буває обумовлений випадковими зовнішніми обставинами: наслідуванням старшого брата, сестри або товариша, природними умовами, близькістю тієї або іншої спортивної бази, показом по телебаченню великих змагань і т. п.

Внаслідок цього діти починають займатися одним видом спорту, потім, через короткий час, - іншим, тобто ,,шукають себе”, визначають свою схильність і здібності методом ,,проб і помилок”. При цьому вони прагнуть отримати добрий результат якнайшвидше, не розуміючи, що шлях до нього довгий і іноді тернистий.

Істотно, проте, що багато тих, хто приходять в ту або іншу спортивну секцію не можуть актуалізувати у своїй свідомості конкретний мотив вибору цього виду спорту [36; 42]. Але ще гірше, що ці мотиви не знають тренери. У більшості випадків вважається, що дитина стала займатися спортом тому, що її запросив тренер. Глибинні причини, чому діти хочуть займатися саме цим видом спорту і чому багато хто з них незабаром покидає спортивні секції, залишається тренерам невідомими. Отже, вони не знають, чим викликати відгук або, образно кажучи, ,,коливання струни в душі” своїх учнів.

Проте не лише соціальні чинники призводять до вибору якогось виду спорту. Є і внутрішні чинники, що впливають на цей процес, і одним з них є схильність людини до того або іншого виду діяльності, яка визначається типологічними особливостями властивостей нервової системи і темпераменту.

Тренерові і психологові, проте, важливо знати, наскільки стійкий і пов'язаний з природними особливостями вибір людьми того або іншого виду спорту. Адже це беззвітне прагнення (схильність) пов'язане з наявністю у людини певної структури (набору) типологічних особливостей прояву властивостей нервової системи.

Ф. Б. Березин і Р. В. Рожанець виявили п'ять типів осіб студентів-спортсменів, і кожному типу була властива схильність до вибору певного виду спорту. Студенти, що мали високу активність, працездатність, ініціативність, життєрадісність, надмірність енергії, товариськість, найчастіше вибирали ігрові види спорту. Ті, хто прагнув бути в центрі уваги, хотів визнання, мав схильність до театральності поведінки, вибирали художню гімнастику, акробатику, фігурне катання, кінний спорт. Схильні до формування афективно насичених і дуже міцних установок, що виникають часом без достатнього логічного обґрунтування, непримиренні, категоричні і образливі, тобто агресивні, віддавали перевагу єдиноборствам: бокс, самбо, фехтування. Студенти, особливістю яких була наявність оригінальності в ухваленні рішень, прагнення керуватися власними критеріями оцінки ситуації і ігнорувати критерії, запропоновані ззовні, замкнуті, віддавали перевагу індивідуальним видам спорту, таким як, наприклад, шахи. Нарешті, студенти, для яких були характерні ретельність, відповідальність і обов'язковість при виконанні будь-якої діяльності, боязкість, схильність до сумнівів, віддавали перевагу стрільбі і тенісу [6, с. 16-18].

Студентки з переважанням гальмування по ,,внутрішньому” балансу (тобто з малою потребою в руховій активності) вибирали в якості видів спорту, яким вони віддавали перевагу, плавання і бадмінтон. Очевидно, вони і поняття не мали, які навантаження пов'язані із заняттями цими видами спорту, приймаючи плавання за купання, а гру у бадмінтон уявляли собі такою, яку часто доводиться бачити в дворах - стояти і махати ракеткою. Чи інший приклад: дівчатка з рухливістю нервових процесів вибирають для занять художню гімнастику, бачачи в ній динамічну, мінливу діяльність, що виконується під музику (щось подібне до хореографії, балету). Насправді ж розучування вправ, як і в хореографії, - досить монотонний процес, що вимагає інертності нервових процесів. Недивно, що до вищого рівня майстерності доходять лише небагато гімнасток, що мають рухливість нервових процесів.

Дані цього дослідження підтверджують думку ряду учених, що схильності можуть свідчити про наявність у людини здібностей до того виду діяльності, до якого людина тяжіє. Але ця думка має право на існування за умови, що людина правильно уявляє собі психологічну суть цієї діяльності, розуміє ті вимоги, які цей вид діяльності пред'являє людині. Інакше схильності не відповідатимуть здібностям.

У зв'язку з цим виникає необхідність психологічного консультування дітей і батьків при виборі виду спорту, адже невідповідність природних даних дитини обираному виду спорту врешті-решт приведе на розчарування, оскільки вона не отримуватиме задоволення ні від процесу занять, ні від результатів, що досягаються. При такому консультуванні потрібне виявлення схильностей і здібностей дитини, в чому може допомогти діагностика наявних у дитини типологічних особливостей прояву властивостей нервової системи. Щоправда, трудність такої діагностики полягає в тому, що з віком типологія дещо змінюється, особливо в період статевого дозрівання.

Вибір виду спорту може бути пов'язаний не лише з позитивним спонуканням (,,хочу займатися тим-то”), але і з негативним відношенням до чогось (,,я не хочу займатися стрибками у воду, тому що боюся стрибати з великої висоти”). Це теж може призводити до розбіжності схильностей і здібностей : фізично і психомоторно дитина підходить для занять стрибками у воду, а психологічно - ні.

На стадії спеціалізації у спортсмена виникає стійкий інтерес до цього виду спорту, чому сприяють як фізичний розвиток і формування навичок

[29; 37], так і усвідомлення того, що вибраний вид спорту відповідає його схильностям. Метою занять спортом стає не лише задоволення від самого процесу, але і отримання високих результатів як наслідок важкої і копіткої праці. Фізичні навантаження стають звичними, з'являється потреба в них, а їх відсутність (по хворобі, наприклад) викликає відчуття фізичного дискомфорту.

У спортсмена виникає пізнавальний інтерес до цього виду спорту, до його техніки і тактики, тобто він починає пізнавати цей вид ,,зсередини”, не задовольняючись, як на першій стадії, зовнішнім враженням.

Важливе місце в підтримці мотивації занять спортом починають грати стосунки з тренером. При позитивних стосунках, що складаються, у спортсменів другого-третього розрядів мотив, пов'язаний з відповідальністю перед тренером, є одним з ведучих [46, с. 122]. В той же час ділення тренером учнів на ,,улюбленчиків” і ,,неулюблених” призводить до негативних змін в мотиваційній сфері юних спортсменів: останні втрачають віру у свої можливості і часто кидають заняття спортом, а у ,,улюбленчиків” виникає споживче відношення до спорту.

На стадії спортивної майстерності основними мотиваційними чинниками є прагнення підтримати і розвинути наскільки це можливо свої досягнення, помножити престиж і славу у спортивному світі, сприяти своїми успіхами прославлянню міста, країни, сприяти розвитку цього виду спорту (збагачуючи його техніку і тактику, впроваджуючи свій оригінальний стиль і т. п.), а також забезпечення свого матеріального благополуччя.

Американський психолог Б. Д. Кретті серед мотивів, спонукаючих займатися спортом, виділяє прагнення до стресу і його подолання. Він відмічає, що боротися, щоб долати перешкоди, піддавати себе дії стресу, змінювати обставини і досягати успіху - потужні мотиви спортивної діяльності [37, с. 196-197].

На цій стадії спортсмен може вже сам вибирати собі тренера, тому його мотивація великою мірою обумовлена відношенням до тренера як до фахівця.

Стадія завершення активного виступу на змаганнях характеризується зниженням спортивних результатів, пересиченням спортивною діяльністю, ,,емоційним згоранням” спортсменів. Виникає не стільки фізична, скільки психічна втома від нескінченних тренувань і напруги змагань, від переїздів з місця на місце і проживання далеко від будинку і сім'ї. При цьому виникає протиріччя між бажанням закінчити активні виступи і небажанням втратити матеріальні блага, що отримуються за рахунок спорту. До цього додається і побоювання втратити свій престиж в очах уболівальників і колег по спорту у зв'язку зі зниженням спортивних результатів. Усе це може привести до появи страху відповідальних змагань (від яких в той же час важко відмовитися із-за матеріальної винагороди). Тому прийняття спортсменом рішення про припинення активних занять спортом може бути довгим і тяжким процесом.

Основними мотивами відходу із спорту дорослих спортсменів за даними Н.Л. Ільїной є: у чоловіків - фінансові утруднення і неможливість їх подолання при активних заняттях спортом (67 %), у жінок - заміжжя, народження дитини (60 %) [27, с. 93-98].

Багато хто, не досягнув істотних результатів, прагне після закінчення спортивної кар'єри добитися високого статусу у світі спорту через суддівство. Невипадково серед спортивних суддів високого рангу більшість мають розряд не вище за кандидата в майстри спорту. Звичайно, підвищення престижу є не єдиною причиною занять спортивним суддівством, грають роль і інтерес до поїздок в інші міста і країни (,,спортивний туризм”), і потреба в матеріальному благополуччі.

По домінуючому мотиву можна виділити дві групи спортсменів - колективісти і індивідуалісти. У колективістів домінуючими є громадські, моральні мотиви. Вони характеризуються усвідомленістю громадської значущості спортивної діяльності; спортсмени з домінуванням цього мотиву ставлять перед собою високі перспективні цілі, вони захоплені заняттями спортом. У індивідуалістів провідну роль грають мотиви самоствердження, самовираження особистості. Вони характеризуються надмірною орієнтацією на оцінку своїх спортивних результатів. Спортсмени-колективісти краще виступають в командних, а спортсмени-індивідуалісти, навпаки, - в особистих змаганнях [4, c. 26].

При психологічному забезпеченні спортивної діяльності важливо враховувати і той і інший мотив. Успішне виховання спортсмена і досягнення ним високих спортивних результатів (чи принаймні велика його самовіддача) можливі тільки при правильному співвідношенні громадського і індивідуального мотивів. Зневага одним з них, ігнорування того або іншого мотиву однаково призводить до негативних результатів.

Спортсмени із спортивно-діловими мотивами проявляють велику захопленість заняттями спортом; спортсмени ж, у яких домінують особово-престижні мотиви, надмірно орієнтовані на оцінку своїх спортивних результатів, проявляючи постійну заклопотаність особистим самоствердженням. Це призводить до неадекватної самооцінки, до емоційної нестійкості в екстремальних умовах змагань.