Етнологія релігії: традиція вітчизняного релігієзнавчого осмислення і теоретичне вирішення проблем співвідношення релігії та етносу
Дослідження традиції вітчизняного осмислення взаємодії релігії та етносу й теоретичним вирішенням проблем їх співвідношення. Етнологія релігії як нова галузь релігієзнавчого знання. Язичницьке і християнське витлумачення ролі релігії в історії етносу.
| Рубрика | Религия и мифология |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 31.01.2014 |
| Размер файла | 121,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди
Національної Академії наук України
АВТОРЕФЕРАТ ДИСЕРТАЦІЇ
на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук
спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство
Етнологія релігії: традиція вітчизняного релігієзнавчого осмислення і теоретичне вирішення проблем співвідношення релігії
та етносу
ФИЛИПОВИЧ Людмила Олександрівна
Київ-2000
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми дослідження. Наближення третього тисячоліття висвітило багато нерозв'язаних проблем в різних сферах людського буття, і серед них чи не найгостріші - проблеми національні та релігійні. На фоні універсалістських процесів, що охопили нині весь світ, коли економіка, фінанси, політика, культура, інформація, освіта, охорона здоров'я тощо перетворюються на транснаціональні, глобальні системи, міжетнічні та міжрелігійні протистояння суперечать загальносвітовим об'єднавчим тенденціям.
Прихильники доцентрових теорій пояснення світу, усвідомлюючи наявну дезінтеграцію людства за етнічною чи релігійною ознакою як трагедію та небезпеку, пропонують відновити “вихідну” єдність людства у походженні, мові, вірі. Але часто такі кроки, нібито вмотивовані бажанням подолати реальні суперечності і конфлікти в етнорелігійних відносинах, виявляються надто небезпечними. Не такими вже безневинними виглядають спроби оживити панідеології арійства, слов'янства, германства тощо. Так, масова поява різних всеслов'янських співдружностей, об'єднань, соборів, союзів, партій, асамблей, “базарів”, газет, навіть всеслов'янської релігії свідчить не так про бажання етнічного об'єднання, а більше про реанімацію тоталітарної свідомості, про відродження імперської ідеології. “Слов'янська ідея”, що постає у формі міфів і теорій “слов'янської єдності”, “слов'янської федерації”, “слов'янської цивілізації”, нині із сфери історії, культури, національних зв'язків переміщується до царини великої політики.
Незважаючи на універсалізацію суспільних процесів,.вплив етнічного фактору в сучасному житті дедалі зростає. Етнічні світи надто активно виявляють своє буття, в результаті чого розпадаються поліетнічні імперії, союзи різних держав. Їх руйнація супроводжується небувалими за своїми розмірами і наслідками процесами націодержавотворення та самоідентифікації.
Прагнення народів до етнорелігійного самовизначення сприймається неоднозначно. У сучасному етнічному відродженні, яке супроводжується появою нових національних церков, дехто вбачає загрозу усталеній схемі міжетнічних і міждержавних відносин, геополітичному поширенню релігій. Такі застереження справді мають під собою реальні підстави. Як крайня форма реакції на універсалізацію світу, зростає “етнічний шовінізм”, “релігійний фундаменталізм”. Посилюються прояви небезпечного єднання національного чинника з релігійним, що, зокрема, виявилося в ірландському, індуському, мусульманському та інших націоналізмах. Реальність або перспектива перетворення релігії в “національні самоідентифікації як суті політичного життя” (М.Вебер) оцінюється як історична застарілість, як вияв консерватизму людської думки й політики.
У суспільній свідомості на зміну популярним в 50-60-х роках нашого століття концепціям “космополітичної нації”, “всесвітнього суверенітету”, “всесвітнього уряду”, “етнічної конвергенції” тощо, які орієнтацією на наднаціональне засуджували етнічне розмаїття світу, починає панувати думка про те, що етнічні особливості самі по собі вже є благом. Сучасна поява на карті світу “нових” етносів загалом сприймається позитивно, що сприяє поступовому подоланню застарілого бачення національної ситуації в Європі і світі, формує уявлення та утверджує думку про ще більшу етнічну гетерогенність європейців і всього людства.
Україна, як член світового співтовариства, знаходиться в силовому полі взаємодії суперечливих загальнолюдських етнорелігійних тенденцій. З одного боку, вона демонструє об'єктивну універсалізаційну направленість свого розвитку (прийняття і панування світової релігії, інтеграція до Європи), а з іншого - в Україні завжди існувало свідоме й підсвідоме прагнення до онаціональнення життя етносу.
Національні та релігійні питання в Україні, будучи важливими і як складові політичних, державотворчих, духовних процесів, надзвичайно актуалізувалися у зв'язку із побудовою нової української держави. Національне пробудження стало поштовхом до кардинальних духовних, зокрема релігійних, змін у суспільстві. Національне і релігійне відродження означило ряд проблеми (національна релігія і національна церква українців, міжправославний конфлікт, католицько-православні протистояння, суперечності між історичними й новими релігіями), вирішення яких вбачається в утвердженні в Україні своєї Помісної православної церкви, поєднанні православних і католиків тощо.. В Україні, окрім етнічних українців, проживають інші народи, для яких, як і для українців, національне відродження збіглося з релігійним. Загалом підтримуючи такі ренесансні рухи, Україна занепокоєна політизацією етнорелігійної сфери життя нетитульних етносів. Назріла потреба осмислити наслідки духовного ренесансу.
Етнорелігійні проблеми завжди були в колі інтересів українських мислителів. Це спричинено тією роллю, яку відігравала релігія в житті нашого народу. Свого часу над особливостями національного і релігійного буття етносів розмірковували не лише релігійні, але й світські діячі України. В історії української суспільної думки поставали потужні фігури, чий досвід осмислення взаємозв'язку етнічного і релігійного має не тільки історичну цінність. Його актуалізація необхідна не тільки для нашої країни, а й для всього світу, оскільки вся історія і сучасне життя України демонструють пріоритезацію етнічних і релігійних чинників в її бутті.
Незважаючи на своєрідний етнологічний і релігійний бум в науці, яка прагне осмислити сучасні етнорелігійні процеси, оцінка останніх не завжди достатньо адекватна, тому вимагає теоретичного прирощення знання у формі нових концепцій, навіть самостійної науки. Актуальність даного дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю конституювати етнологію релігії як самостійну релігієзнавчу науку, в рамках якої, власне, і відбувалися б пошуки нових методологічних засад для вивчення етнорелігійних феноменів.
Очевидною також стала потреба наукового узагальнення досвіду осягнення українськими мислителями багатьох етнорелігійних феноменів. Віднаходження та аналіз відповідних текстів, вивчення провідних положень та ідей, в них закладених, дасть можливість відтворити етапи формування етнології релігії, розкрити їх особливості та характер, виявити значимість вітчизняної традиції осмислення етнорелігійних проблем для української духовної культури. Крім того, суспільство зацікавлено в практичних рекомендаціях (щодо моделювання національно-територіального устрою, мінімізації міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, оновлення церковно-державних відносин тощо), які можливо сформулювати на основі найповніших знань про етнорелігійні процеси в світі, зокрема в Україні.
Зв'язок роботи з науковими програмами, які розробляє Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, де виконувалася дисертація, безпосередній, оскільки тема дисертації логічно пов'язана із виконанням деяких планових і позапланових наукових досліджень академічного підрозділу, зокрема “Особливості і віхи історії українського християнства” (1994-1997 рр.; 4-21.05.), “Релігійний чинник в контексті етносоціальних та політичних процесів в Україні" (1997-1999 рр.; 9-397.), “Співвідношення релігійного і національного: контекст історії і культури українського народу” (1997-2000 рр.) та ін., одним із авторів яких був дисертант.
Мета і задачі дослідження обумовлені актуальністю обраної теми та необхідністю узагальнення попередніх здобутків вітчизняних етнологів релігії. А відтак, метою даного дослідження є з'ясування природи та функціональності етнорелігійних феноменів шляхом не лише їх теоретичного осмислення дисертантом, а й творчого використання значимих положень і висновків вітчизняних мислителів щодо співвідношення релігії та етносу.
Дисертант поставив перед собою і розв'язував наступні завдання:
визначити чинники актуалізації етнорелігійної проблематики;
проаналізувати вітчизняну традицію осмислення етнорелігійних проблем, виділивши її типи, етапи і характерні риси;
охарактеризувати особливості язичницького і християнського витлумачення ролі релігії в історії етносу;
провести порівняльний аналіз православного та греко-католицького богословського підходів до вирішення етнорелігійних проблем України;
показати специфіку перехідного типу - міфо-релігієзнавчого - осмислення взаємозв'язку релігії та етносу;
розкрити історичні закономірності, гносеологічні основи та виявити наступність вітчизняного релігієзнавчого підходу до аналізу етнорелігійних проблем, порівняти його здобутки із світовими науковими тенденціями у розв'язанні теоретичних і практичних етнорелігійних колізій епохи;
обґрунтувати теоретичну дозрілість вітчизняного релігієзнавства, що засвідчила себе у появі нової самостійної науки - етнології релігії;
визначити об'єкт і предмет етнології релігії, розкрити зміст її основних понять і категорій, дослідницьких принципів;
на основі дослідження історичного процесу розгортання взаємин між релігіями та етносами вичленувати закономірності світового етнорелігієгенезу, виявити тенденції в розвитку етнічної та релігійної сфер;
дослідити функції та роль релігії в світових етнічних процесах, розкрити характер впливу останніх на зміни релігійних феноменів;
з'ясувати роль і місце релігії в національному бутті українства, зокрема в нинішніх процесах національного відродження України.
Основна проблема, яка вирішується в дисертації, - характер і форми взаємозв'язку етнічного і релігійного як двох надособових реальностей в житті різних народів, в т.ч. й українського. Останнє докладно розглянуто у вітчизняній релігієзнавчій традиції. Основна проблема визначає об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом останнього є взаємозв'язок релігійних та етнічних виявів людського буття в усій його онтологічній, феноменологічній і структурно-функціональній, історичній та сучасній визначеностях, усвідомлений в адекватних історичним епохам формах міфо-релігійної, міфо-релігієзнавчої і релігієзнавчо-наукової свідомості; предметом - етнорелігійні феномени, що виникають в результаті зв'язку та взаємопроникнення етнічного і релігійного, описані й осмислені релігійними, культурними і громадськими діячами України.
Методи дослідження, які використовувалися в дисертації, ґрунтувалися на нових методологічних підходах вивчення таких суспільних феноменів, якими постають релігія і етнос. При цьому дисертант, спираючись на загальнонаукові та спеціалізовані принципи об'єктивності, історизму, конкретності, позаконфесійності, світоглядного плюралізму, відмовився від традиційного для етнології релігії однобічного опертя на етнографічні джерела. Прагнучи вивести дослідження на рівень їх філософського, релігієзнавчого осмислення етнічних і релігійних феноменів, автор включив в коло свого аналізу відомі й невідомі історичні, літературні, релігійні, публіцистичні та наукові праці релігійних діячів і вчених різних світоглядних й конфесійних уподобань. Дисертант намагався синтезувати здобутки досліджень попередніх епох і шкіл, творчо переосмислити донедавна пануючі марксистські концепції і популярні нині альтернативні теорії, врахувати рівень розв'язання подібних проблем в закордонній науці.
Наукова новизна дослідження. Теоретичне дослідження проблем співвідношення етнічних і релігійних феноменів, а також філософський аналіз вітчизняних здобутків їх осмислення засвідчили, що онтологічний, феноменологічний, структурно-функціональний взаємозв'язок релігії та етносу має давню історію, зумовлює появу синкретичних етнорелігійних явищ, які посідають визначне місце в житті народів і постійно виявляють себе в міжнаціональних і міждержавних відносинах, виступають активним чинником світового суспільного процесу, а водночас є предметом дослідження нової галузі релігієзнавства - етнології релігії.
В дисертації обґрунтована наукова новизна наступних теоретичних положень:
виходячи з етнічної та релігійної історії людства, враховуючи функціональність релігії за умов різної етнічної конфігурації суспільства, особливостей сучасного життя народів світу та світові тенденції релігійного розвитку, виявлено, що чинниками нинішньої актуалізації етнорелігійної сфери є як універсалізаційні і глобалізаційні світові процеси у всіх сферах суспільного та індивідуального життя, так і внутрішні закономірності розвитку самого етнічного і релігійного, котрі в своєму поєднанні визначають важливі аспекти етнорелігійної проблематики;
на основі аналізу вітчизняної традиції осмислення етнорелігійних проблем виділені такі три основні її типи - міфо-релігійний (богословський), міфо-релігієзнавчий і науково-релігієзнавчий, які розгорталися в певному історичному часі і виявлялися у творчій спадщині відповідних для нього репрезентантів - видатних мислителів українського народу;
уособлені названими мислителями концептуальні типи, незважаючи на їхню певну світоглядну і методологічну відмінність, внаслідок єдиного етнічного й культурного тла, на якому розгорталася їх творча і суспільна діяльність, мають багато спільного, зокрема: визнання релігії важливим, навіть вирішальним фактором етнічного буття українців; виявлення політичної ролі релігійного чинника в етнорелігійному процесі; обгрунтування тісного взаємозв'язку, а зрештою - і збігу в Україні її етнічного і релігійного відродження; визнання суперечливої ролі християнства в процесі етноідентифікації та етноконсолідації українства;
язичництво, як форма міфо-релігійного типу вітчизняної традиції, у своєму витлумаченні питань походження етносу і з'ясуванні ролі релігії в житті народу пройшло ряд етапів: 1) від стадії зооморфних уявлень про свого першопредка (тотема) через формування образу антропоподібної істоти до божественного уособлення родоначальника етносу; 2) від віросповідної та обрядової спільності одновірців до державної ідеології, якій, окрім державницької орієнтації, притаманний яскраво виражений етнізм з центральною сакралізуючою ідеєю єдності й божественності походження кожного народу. Язичницька форма етнорелігійного усвідомлення є самодостатнім феноменом і засвідчує високий рівень образних узагальнень наших предків щодо своєї появи та генезису, їхню здатність до самопізнання і ментального виокремлення себе із багатоманітного етносередовища, виявляє спроби сформувати програму свого етнорозвитку через специфічне міфо-релігійне відношення до світу;
для києворуського християнського витлумачення етногенезу, міфо-релігійного за своєю природою, властивий попервах глибокий світоглядний конфлікт між етнічним і релігійним. Негативним наслідком останнього є той комплекс неповноцінності, відчуття своєї другорядності серед ієрархії християнізованих народів, яке сформувалося у русичів у процесі прийняття християнства і яке ідейно долалося шляхом поступового вписування етносу в класичну біблійну картину народів світу як одного із родів Яфетового племені, шляхом розробки і утвердження богословських концепцій специфічності й оригінальності саме Київського християнства;
міфо-релігійна свідомість, в якій поєднується образно-інтуїтивні і логіко-понятійні принципи осягнення взаємозв'язку релігії та етносу, в процесі її християнізації поступово зміщує етнічні домінанти язичницької системи “релігія-етнос” шляхом гіперболізації й пріоритезації ролі релігійних чинників, які існують у формі міфу, але вже чужого, і у формі релігійних догматів, але вже космополітичних. В результаті довготривалого пошуку духовною елітою України адекватної моделі гармонійного поєднання етнічного і релігійного, коли йшлося не стільки про відповідність християнства тому чи іншому народові, а про включеність цього народу до християнського світу, була сформульована концепція національного християнства, реальним виявом якого постали Українське православ'я й Український греко-католицизм;
православний і греко-католицький богословські підходи до вирішення етнорелігійних проблем, базуючись на єдиній загальнохристиянській основі, не уявляючи історичний розвиток народу поза християнством й високо оцінюючи роль державних діячів в утвердженні нової релігії, все ж відрізняються у витлумаченні вселенського (космополітичного) і помісного (етнічного) в християнстві, ролі певних конфесій в окремі періоди життя українського народу; в розумінні характерних рис і перспектив християнства на українських землях, шляхів розбудови українських церков та їх поєднання;
міфо-релігієзнавчий тип осмислення взаємозв'язку релігії та етносу як перехідна форма від традиційно-релігійних (апологетичних) до наукових (амбівалентних) оцінок ролі релігії в житті етносу характеризується непослідовністю, романтизмом, ідеалістичністю, які в подальшому частково долаються шляхом накопичення й аналізу нових конкретних фактів з релігійного життя, пояснення останніх не лише релігійними аргументами Божої волі, а й історичними причинами самими репрезентантами цього типу. Логічне завершення процесу дослідження етнорелігійних феноменів відбувається тільки в рамках науково-релігієзнавчих підходів, які передбачають вичленовування загальних закономірностей етнорелігієгенезу, визначення нових методологічних засад пізнання релігії та етносу і вирішення понятійно-категоріальних і термінологічних проблем;
етнологія релігії, як нова галузь релігієзнавства, вивчає релігійні аспекти життєдіяльності етносів та етнічні особливості релігійного буття як окремої особи-носія певної етнічності, так і етнічної спільноти. Вона має свій об'єкт (взаємозв'язок релігійних та етнічних виявів людського буття в усій його онтологічній, феноменологічній і структурно-функціональній, історичній та сучасній визначеностях) і предмет (етнорелігійні феномени, що виникають внаслідок зв'язку і взаємопроникнення етнічного і релігійного) дослідження, понятійно-категоріальний апарат з трьома типами категорій - загально-наукові, міждисциплінарні та специфічні;
з історичної точки зору етнорелігійні відносини розгортаються через етнорелігієгенез, під яким слід розуміти такий розвиток етнорелігійних систем, внаслідок якого утворюються специфічні етнорелігійні спільноти або їх сукупність, що мають сталі ознаки й відносну самостійність у своїй суспільній функціональності та виявляються в особливостях життєдіяльності та культури того чи іншого етносу, його уявленнях, в т.ч. релігійних, про світ і самих себе;
закономірностями етнорелігієгенезу, незважаючи на унікальність і своєрідність культурних, в т.ч. етнорелігійних, світів, є: 1) залежність того чи іншого типу релігій та етнічних утворень від географічних і кліматичних умов проживання народів, від рівня їх соціально-економічного розвитку; 2) різноманітність і багатоваріантність проявів; 3) незворотність процесу і наступність у розвитку релігійних уявлень етносу; 4) взаємозалежність окремих етнорелігієгенезів; характерними рисами цього процесу виступають неоднорідність, полілінійність, різнонаправленість, мультиетнічність і полірелігійність, історична стадіальність, цивілізаційна дискретність. Розвиток етнічної та релігійної сфер характеризується тенденціями етнізації й космополітизації, партикуляризації й універсалізації, регіоналізації й глобалізації. Історичний конфлікт, який існує між цими тенденціями, має конструктивний характер: в результаті взаємодії, взаємопроникнення цих суперечностей врешті-решт забезпечується реальне існування і розвиток будь-якої релігії;
в історичному бутті українства, в нинішніх процесах національного відродження релігія посідає одне з визначальних місць, що зумовило потужну українську традицію осмислення взаємозв'язку етнічного і релігійного компонентів суспільного життя. Остання настільки продуктивна, що дає можливість скористатися її здобутками для вирішення етнорелігійних проблем не лише теоретично, а й практично, і не лише серед українців, а й серед інших народів сучасної України, і за її межами.
Практичне значення дослідження. Значимість дисертації полягає насамперед в конституюванні нової, самостійної галузі релігієзнавства - етнології релігії, визначення дослідницького поля якої відкриває додаткові можливості для поглибленого вивчення етнорелігійних проблем, що набувають особливої актуальності і гостроти на межі тисячоліть, особливо в молодих країнах постсоціалістичного простору. Конституювання етнології релігії засвідчило водночас цінність вітчизняної традиції вирішення етнорелігійних проблем. Її здобутки поглиблюють розуміння сутності етнорелігійного процесу як у світі, так і в Україні. Дисертація, крім розвитку наукових знань, практично зорієнтована на розв'язання актуальних проблем сучасних міжконфесійних відносин, включення релігійного чинника в процес національного відродження. Її основні положення можуть бути використані як методологічні засади у конкретному дослідженні етноісторії окремих народів, історії певних релігій, зокрема етнічних та національних, природи і сутності окремих етнорелігійних конфліктів, проявів релігійного фундаменталізму (націоналізму) тощо. Матеріали і висновки дисертації стануть у пригоді під час розробки нормативного навчального курсу “Релігієзнавство” та окремих спецкурсів із релігієзнавчої, культурологічної, історичної та філософської спеціалізацій. Окремі положення дисертації є актуальними з точки зору пошуку традицій в осмисленні та вирішенні складних етнорелігійних проблем для державних органів, для церков і релігійних організацій, товариств національних меншин тощо.
Особистий внесок здобувача. Основна форма звіту діяльності наукової інституції - колективні монографії, тому у дисертанта є друковані праці, видані у співавторстві. Так, у книзі А.М.Колодного і Л.О.Филипович "Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан" (Львів, 1996) здобувачу належать розділи ІV (с. 46-61), VI-ХІ (с. 79-156); у книзі А.М.Колодного, М.І.Кирюшка, Л.О.Филипович "Митрополит Іларіон (Огієнко)" (Львів, 1993) - розділ І-ІІ (с. 7-21).
Апробація результатів дисертації постійно здійснювалася шляхом участі дисертанта в 9 міжнародних, 14 всеукраїнських наукових конференціях, зокрема “Націоналізм в Європі” (Іспанія, 1997), “Церковно-державні стосунки в центральній і східній Європі” (Польща, 1997), “Етнос і релігія: теорія і контекст сьогодення” (Україна, 1998), “Свобода релігії в Україні в контексті міжнародного правового досвіду” (Україна, 1998), “Християнство і духовність” (Україна, 1998), “Релігійний плюралізм в Північній Європі” (Латвія, 1999), “Українізація православ'я в Україні: стан і проблеми” (Луцьк, 1997), “Християнство і Україна” (Київ, 1998), Християнський Форум (Київ, 1998), “Християнство і культура” (Тернопіль, 1998), Конгрес україністів (Одеса, 1999), “Християнство і сучасність” (Київ, 2000), круглі столи “Історія релігій в Україні” (Львів, 1990-2000). Вони оприлюднювалися під час викладання спецкурсу “Етнологія релігії” в Національному університеті імені Тараса Шевченка, Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника. Основні положення дисертації висвітлені в одній індивідуальній та двох монографіях у співавторстві, в більш ніж 50 публікаціях в часописі “Українське релігієзнавство” та інших фахових виданнях загальним обсягом понад 60 д.а.
Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, що випливає з його мети і основних завдань, які передбачають насамперед узагальнення досвіду вітчизняного богословського (другий розділ) і релігієзнавчого (третій розділ) осмислення етнорелігійних проблем. На основі аналізу запропонованих попередниками концепцій взаємозв'язку релігії та етносу формулюється власний погляд (четвертий розділ) на взаємодію цих двох феноменів. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (12 параграфів), висновків, списку використаних джерел (354 позиції).
Основний зміст
релігія етнос язичницький християнський
У Вступі обґрунтована актуальність дослідження обраної теми, що зумовлюється цілим комплексом суспільних чинників сучасного світового розвитку, які мають як міжнародні, так й українські виміри. Сформульована мета і завдання дисертації, означена новизна дослідження, його теоретична і практична значимість, вмотивована логіка структури дисертації.
У першому розділі - “Взаємозв'язок етносу і релігії: сучасний стан і методологічні засади дослідження проблеми” - названі автори та праці, спираючись на які було сформульовано основні методологічні принципи й джерельну базу дисертації.
Зазначено, що етнорелігійні проблеми давно є предметом зацікавлення вчених, особливо за кордоном. Плідно працюючи над з'ясуванням природи етносу і релігії, їх взаємодії, ними були одержані науково значимі результати, які майже невідомі вітчизняному досліднику. Винятком тут можна вважати книгу англійського етнолога Е.Сміта “Національна ідентичність”, яка нещодавно ввійшла в український науковий вжиток.
Аналізуючи вітчизняні здобутки, які, маючи потужні корені в минулому й значною мірою були втрачені в радянський період, і тільки зараз почалося їх відродження, дисертант вважає за потрібне враховувати їх молодість, незавершеність, брак неупередженого фактичного матеріалу, методологічна невизначеність. Багато нових досліджень, присвячених етнічним і релігійним питанням, часто страждають заідеологізованістю, етнографізмом, відсутністю широких філософських узагальнень, обмеженістю лише українськими темами тощо.
Необхідність комплексних досліджень етнорелігійних феноменів стала очевидною ще у 80-х роках. Одними з перших, хто почав їх вивчати ще в радянські часи, називаються в дисертації Я.Мінкявічюс, О.Іпатов, І.Болотін, В.Зоц, М.Кирюшко, О.Шуба та інші. Спираючись на марксизм як загальну теорію, вони звернули увагу на теоретичні проблеми взаємозв'язку і взаємовпливу національного і релігійного, як правило, безвідносно до певної конфесії або конкретної нації. Їхні праці стали своєрідним підсумком осмислення етнічних і релігійних проблем в радянській літературі. Запропонувавши допустимі визначення деяких етнорелігійних явищ, дослідивши окремі закономірності взаємозв'язку між релігією та нацією, автори, як правило, обмежувалися демонстрацією конкретного матеріалу нерадянських реалій, які було прийнято критикувати і засуджувати. В дисертації зауважено, що ці дослідники все ж ініціювали вивчення таких проблем власне етнології релігії, як зв'язок походження релігії та етносу, вплетеність релігії в соціальну, а відтак і в етнічну структуру суспільства, залежність різних форм релігій не тільки від класовості суспільства, а й від конкретного етнічного середовища, наявність рис етнічного характеру навіть в світових релігіях, функції релігії щодо етносів тощо.
Новий етап в дослідженні етнічних і релігійних проблем, у становленні етнології релігії розпочався після 1991 року, позначеного небувалою зацікавленістю етнічними і релігійними явищами в Україні. Відчутну допомогу в їх дослідженні надали праці українських науковців із діаспори, зокрема О.Бочковського, Г.Ващенка, Н.Григоріїва, О.Кульчицького, В.Липинського, І.Лисяка-Рудницького, І.Мірчука, Л.Ребета, В.Старосольського, М.Шлемкевича, В.Яніва та ін.
Успішними є етносоціологічні, етнополітологічні дослідження істориків, соціологів, філософів, політологів, етнографів із різних академічних інститутів і навчальних установ України (В.Євтух, В.Ігнатов, Л.Кресіна, В.Лісовий, О.Нельга, М.Обушний, В.Пазенок, Б.Попов, Ю.Римаренко, М.Степіко, С.Суглобін, В.Філонов, Л.Шкляр, О.Штоквіш, М.Шульга та ін.). На дослідження етнорелігійних проблем вийшли релігієзнавці України (А.Глушка, В.Єленський, С.Здіорук, В.Іванишин, М.Кашуба, М.Кирюшко, А.Колодний, П.Кралюк, М.Маринович, Г.Надтока, О.Недавня, М.Рибачук, О.Саган, Н.Стоколос, Л.Филипович, О.Шуба, П.Яроцький та ін.), які досліджували переважно національні вияви релігійності українців, становлення та історію окремих національних церков.
Вітчизняні дослідники перш за все прагнули визначитися з основними етнологічними і релігієзнавчими категоріями. В дисертації подається авторський погляд на більшість етнорелігійних проблем, розглянутих в працях вітчизняних вчених-релігієзнавців, обстоюється думка необхідності здолання вузької української тематики. Важливим є чітке виокремлення специфічного дослідницького поля етнології релігії, розробка її власного категоріального апарату, виявлення загальних закономірностей етнорелігійних процесів, використання не лише методів і методологій різних наук, а й формування своїх власних.
Другий розділ - “Богословське бачення етнічних і релігійних процесів” - присвячений аналізу вітчизняного богословського осмислення проблеми взаємозв'язку етносу і релігії. Першим етапом, який досліджується в окремому параграфі, тут постає період християнізації Київської Русі. З ним зазвичай пов'язують початок вітчизняних рефлексій щодо етносу і релігії. Дисертант наголошує на тому, що цю традицію, яка отримала найповнішу реалізацію в рамках власного богослов'я, не можна обмежувати християнством. Ще дохристиянська свідомість у формі язичницьких міфів зафіксувала ставлення давніх русичів до рідної віри та свого етнічного походження. Характерною ознакою язичницького світогляду, якому властиво ототожнювати народ з його релігією, було уявлення про природну єдність і божественність свого народу, що бере витоки від спільного першопредка. Образ останнього змінювався від менш розвинутих до більш досконалих форм уособлення трансцендентного. Утвердження генетичної залежності етносу від божественних сил сакралізувало народ, об'єднувало в міцну спільноту навколо ідеї божественного і кровного родства. Стаючи етнічною, з часом - державною ідеологією, язичництво перетворювалося на форму етнічного самоусвідомлення, державну політику в духовній сфері.
В дисертації з'ясовано, яким чином з приходом християнства на Русь, котре з часом запанувало в осмисленні етнорелігійних проблем і домінувало в цьому аж до ХІХ століття, була подолана язичницька спадщина, в результаті чого етнічні міфічні уявлення замінюються на біблійні, в яких ідея божественного походження русичів набуває не прямого, а опосередкованого звучання - через іудейський народ. Християнство внесло свої корективи у формулювання і постановку питання про взаємини релігійного та етнічного. Важливим стало не просто визнання того, що русичі - Дажбожі онуки, а те, чи включені вони до християнського світу, чи рівні з іншими охрещеними народами в своїй вірі.
Сформульовані і зафіксовані в писемних джерелах тієї епохи актуальні для русичів етнорелігійні проблеми свідчать про одночасне існування в києворуському суспільстві декількох позицій (партій), кожна з яких була зацікавлена в пануванні власної ідеологічної установки (проруська, прокорсунська, провізантійська, проримська тощо). Але всі вони у міфо-релігійній формі прагнули витлумачити походження руського етносу, зняти первісний світоглядний конфлікт між етнічним і релігійним, що виник внаслідок чужорідності релігійних образів, символів і понять овізантійщеного християнства, базованого на іудаїзмі. Відчуття другосортність русичів в ієрархії християнізованих народів була майстерно подолана інтелектуалами і богословами Київської Русі, які оголосили свій етнос біблійним Яфетовим племенем і таким чином утвердили ідею самодостатності й оригінальності Київського християнства.
В дослідженні наголошується, що, за умови неподібності язичницької та християнської світоглядних систем, в силу їх зустрічі та взаємодії в одному етнічному організмі виникає таке явище як двовір'я або релігійний синкретизм. Так була забезпечена тяглість українській культурі, безперервність етнічної історії, яка, незважаючи на монгольську навалу, дала про себе знати в період першого національного відродження кінця XVI - початку XVII століття, якому присвячений наступний параграф “Могилянські погляди на утвердження Православної церкви як форми етнічного буття”.
Знаковою фігурою українського ренесансу дисертант називає митрополита православної церкви Петра Могилу (1596-1647), перед яким постали “вічні” питання буття нації. Їх тогочасне формулювання і висвітлення було зумовлене насамперед тими реальними потребами змін у церковному житті, які з необхідністю постали перед церквою на рубежі століть: її організаційне зміцнення, упорядкування богослужбової практики, підняття українських духовних шкіл до європейського рівня, видання релігійних книг зрозумілою мовою, побудова і реставрація православних святинь, оживлення монастирського життя, нормалізація відносин православної ієрархії з братствами. Завдяки могилянським реформам, які впроваджувалися в унісон із закономірними трансформаціями самого християнства, пробудженням національної самосвідомості народів Європи, необхідністю православної реакції на реформаційні й контрреформаційні релігійні та етновідроджувальні рухи, був утверджений авторитет Руської православної церкви в Речі Посполитій, у всьому православному світі.
Доведено, що показником і виявом зрілості релігійного організму є розвиток власної богословської науки. Актуальність тих чи інших богословських тем визначало саме життя. Вони переслідували наступні завдання: утвердити істинність Східного християнства, а відтак правильність (ортодоксальність) православного вчення взагалі через виділення специфіки східного і західного витлумачення окремих догматів християнської віри й порівняння їх; обґрунтувати рівність Східних патріархатів (зокрема Царгородського та Єрусалимського) з Римом, подаючи вселенськість християнства як об'єднання Західної і Східної церков, а не як підпадання однієї з них під іншу; спираючись на історичні, канонічні, духовні підвалини, довести істинність православ'я саме в Україні, що б надало можливості урівняти в громадських правах православну церкву з іншими конфесіями і церквами в Речі Посполитій; переосмислити проблеми співвідношення світського і церковного в суспільному житті, сакрального та секулярного в житті церкви; з'ясувати особливості західної і східної традиції в управлінні (соборне чи ієрархічне) церквами, які засновані на різному розумінні природи Ісуса Христа; визначити місце папи Римського в історії християнства тощо. Такі глобальні теоретичні проблеми розпадалися на безліч часткових і похідних, загальноправославного і українського значення, як теоретичного, так і практичного змісту.
В дисертації показано, що при осмисленні означених питань богослови могилянської доби продемонстрували відкритість до взаємовпливів та взаємодій різних типів духовності (православної, протестантської, католицької, а водночас російської, польської, литовської, білоруської тощо). В час суцільного ототожнення віри і народності з'являються думки, які потім переростають у феномен, що згодом дістав назву “католицька Русь”. Він виявив можливості українського патріотизму серед неправославних, які прагнули відновлення державності, церковної незалежності від Польщі, прославляли Русь, героїчні сторінки її історії. Саме в могилянську добу вперше формулюється ідея про те, що “не віра робить русина русином, поляка поляком, литвина литвином, а народження і кров руська, польська, литовська”. Відтак не релігія є основою національної ідентифікації. Відтоді починають висуватися на пріоритетне місце державницькі прагнення народу як підстава його єдності та консолідації. Усвідомлюється те, що така необхідна спільність інтересів народу можлива між людьми не тільки різних станів, а й різних конфесій. В цьому плані неоціненними є унійні змагання Петра Могили, яким не судилося виповнитися. Виходячи із всебічного аналізу творчості і діяльності митрополита, в дисертації визначена його роль в духовних координатах тогочасної української культури.
На початок ХХ століття, коли Україна опинилася на хвилі релігійно-національного відродження, в колі тих глобальних змін, які відбувалися в усьому світі, по-новому актуалізувалися проблеми державного, національного, культурного й релігійного самовизначення народів. Окрім ліберальних і радикальних політичних рухів, консервативних і традиційних підходів до національного питання, в Україні своєрідно була представлена церковно-релігійна позиція греко-католиків і православних. Цьому присвячені наступні два параграфи другого розділу дисертації.
Практичне завдання національного відродження українського народу та його віри сфокусували теоретичні зацікавлення греко-католиків в особі митрополита Андрея Шептицького (1865-1944), а пізніше - Йосифа Сліпого (1892-1984) на поєднанні християнського і національного. Головною метою для них стала релігійна консолідація народу, що мала сприяти водночас і його національній єдності.
В дисертації аналізуються етнорелігійні погляди митрополита Андрея, який сформулював і розвинув цілу концепцію “Рідної хати” (так він називав Україну) і “Рідної матері” - української церкви. Втрата українцями на початок ХХ століття єдиної колиски (“Рідної хати”) спонукала митрополита до пошуку шляхів єднання нації, її держави і церкви. Велике значення у консолідації етносу Шептицький надавав мові, свідомій волі до поєднання, утворення своєї держави. Розмірковуючи над тим, що заважає українській єдності, шкодить національній справі, митрополит звертає увагу на незгоди, суперечки, розбрат, сварки, різнопартійність поміж українцями. Позбутися цих вад, на думку Андрея Шептицького, можливо шляхом формування в собі почуття “християнської праведності”, яка вчить долати пристрасті, котрі є причиною всякого гріха, будь-якого роз'єднання.
Митрополит обстоює думку, що лише та нація може бути духовно сильною і мати вплив на інші народи, яка, репрезентуючи ідею універсального значення, залишає свій слід у культурі християнського світу. Таку роль, за його переконанням, було визначено й Україні, яка прийняла нероз'єднане християнство, вміло пов'язала його із своєю дохристиянською культурою і створила особливий тип християнства на Сході Європи - україно-слов'янський. Але з часом, зазначав А.Шептицький, єдність релігії і народу була втрачена, відцентрові сили в християнському житті країни виявилися сильнішими, ніж доцентрові й об'єднавчі. Це призвело до невтішного результату: “Мало який нарід так у релігійному житті поділено, як наш нарід”. Характеризуючи такий стан як кризовий, митрополит бачив єдиний вихід з кризи у тому, щоб “причинятися до множення елементів єдності, до усування елементів роздору”. Розраховуючи на те, що досягнути релігійної єдності доволі легко, Андрей Шептицький не враховував ті психологічні чинники, які протягом віків формували відчуженість і упередженість в українському християнському середовищі щодо Римської церкви. Перешкодою на шляху до релігійного поєднання був також острах перед ополяченням та златинщенням українського народу.
Оцінюючи запропоновану Шептицьким програму примирення українців греко-католицького і православного віросповідання як актуальну і для наших днів, дисертант дотримується з митрополитом спільних поглядів, вважаючи, що зближення і порозуміння церков може передусім відбутися з тих питань, які позбавлені віросповідних та обрядових відмінностей. Греко-католики повинні прямувати до об'єднання з православними не для “старшування” над ними, а з метою підпорядкуватися Київському патріархатові, який, в свою чергу, матиме над собою верховенство Вселенського Владики. Всі обрядові новоутворення греко-католикам слід якнайбільше пристосовувати до східних традиційних форм, ставати і бути справжніми східними християнами.
Митрополит Андрей активно відстоював думку про посередницьку роль Українського греко-католицизму в християнському світі. Маючи історичний досвід поєднання двох християнських традицій, він може й надалі успішно реалізовувати ідею згуртованості християнських церков Заходу і Сходу. В цьому полягає особливе покликання й обов'язок саме українського народу перед Богом, його завдання і сенс буття.
Глобальне осмислення долі українства, пошук шляхів досягнення ним церковної і національної злагоди продовжив наступник Андрея Шептицького на посаді глави УГКЦ патріарх Йосиф Сліпий.
Аналізуючи богословські праці патріарха, а особливо його заповіт, дисертант вважає, що відродження Української церкви і народу владика ставив у пряму залежність від формування в кожного відчуття української людини. Підтекстом всіх думок Йосифа Сліпого з цього приводу можуть служити слова, сказані ним ще в 30-х роках: “Народе України, будь собою!”. Для цього народ повинен знати свою історію, славу предків, свої національні духовні скарби.
Для етнорелігійного відродження України патріарх Йосиф вважав вкрай необхідним встановлення Українського патріархату, який є видимим знаком зрілості й самобутності помісної Церкви, могутнім чинником церковного й народного життя. Сліпий всебічно і аргументовано обстоює права України на його створення.
Вивчаючи досвід світового християнства, богослов робить висновок, що ні папи, ні навіть Вселенські Собори не встановлювали в Східних церквах патріархатів окремих помісних церков, а “тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних, історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріярхату!” Церква Києво-Галицької митрополії, вважає Йосиф Сліпий, переконливо засвідчує впродовж всієї своєї історії наявність такої свідомості, тому політику Апостольської столиці, яка ігнорує ідею патріархату Української церкви і вбачає в цьому якусь “політичну кон'юнктуру” можна вважати історичною короткозорістю.
Своє прагнення створити Київський патріархат Йосиф Сліпий обґрунтовував тим, що Київ - це колиска християнства всього європейського Сходу, а тому має право на визнання своєї “патріаршої гідності”. Основу розуміння владикою взаємозв'язку етнічного і релігійного становить думка, висловлена перед папою Римським: “Ми не на те стали католиками, щоб перестати бути українцями”.
Якщо греко-католицька візія етнорелігійних проблем оберталася навколо ідеї спільного походження греко-католицизму і православ'я в Україні, необхідності їх об'єднання й утворення Київського патріархату, то православне осмислення процесів у сфері релігії та етносу, за визначенням дисертанта, було зосереджене у вченні про Українську православну церкву. Останнє найбільш повно розвивали і впроваджували, кожний по-своєму, ієрархи окремих автокефальних православних церков - митрополити Іларіон (Іван Огієнко) і Василь Липківський, про що йдеться в третьому параграфі “Православно-богословська концепція Української національної церкви”.
Прагнучи подолати кризу православ'я в Україні, його залежність від чужих традицій, об'єднати всіх українців у єдину державу на засадах християнської релігії, митрополит Іларіон (Огієнко) (1882-1972) не тільки теоретично, а й практично реалізовував власну ідею національної церкви. Він обґрунтовував право будь-якої церкви бути національною, а відтак, на його думку, й автокефальною. Автокефалізаційні процеси Огієнко пов'язував із набуттям церковної помiсності, незалежності, самоврядування, автономності, подеколи ототожнюючи ці поняття. Однак в дисертації представлена сучасна богословська думка, яка, розводячи їх, визначає помісність як територіальний принцип церковної юрисдикції, автономність - як принцип адміністративно-територіального ділення, а автокефальність - як принцип управління в самій церкві або показник залежності чи самостійності її у відносинах з іншими церквами. Сутність автокефалії полягає в тому, що автокефальна церква має незалежне джерело влади, яке забезпечує її самостійність, проте не абсолютну, а дещо обмежену, оскільки вона виявляється лише відносно до інших помісних церков, а не до Вселенської Церкви загалом, будучи її частиною.
Виходячи з того, що автокефальність церкви - це насамперед її апостольство, яке не встановлюється чи скасовується єпископатом на Вселенських або помісних Соборах, Огієнко відстоював природне право на автокефальність будь-якої апостольської церкви з часу Христової п'ятидесятниці. В дисертації досліджується цілий комплекс автокефальних проблем, які теоретично і практично розв'язувалися Огієнком, зокрема: взаємозв'язок вселенськості i автокефальностi, взаємодія соціальних і догматично-канонiчних законів в церковній історії, відносини різних церков всередині християнства, гармонійні стосунки і взаємна відповідальність між Церквою-Матір'ю й Церквою-Дочкою та Церквами-Сестрами, пріоритетність їх прав тощо. Саму автокефалізацію митрополит розглядав як поетапний, тривалий процес з надто нерівномірними за результативністю періодами розвитку.
Але, як це всебічно висвітлено в дисертації, зацікавлення Огієнка питаннями історії і механізму утвердження автокефалії підпорядковані завданню унезалежнення церковного життя в Українській церкві. Визначаючи те, що є ідейною, історичною та організаційною підставою для автокефальності Української церкви, Огієнко виділяє її апостольство, києвоцентризм, особливе покликання України в християнському світі, принцип соборноправності або канонічної повноти єпископату і священства, національну патрологію, політичні реалії, від яких залежить самостійність церкви.
Для митрополита Іларіона церква є національною згідно з природою самого християнського вчення, орієнтованого ще Ісусом Христом на проповідь Божого слова серед різних народів їх рідними мовами. Відтак суттю кожної християнської церкви має бути її національне обличчя, служіння своєму народові. Українська церква, за Огієнком є національною, оскільки вона виробила власне розуміння православ'я, має свій священний переказ, своїх святих, свою культову систему, які вирізняють її від всіх інших національних церков. Виокремлюючи характерні риси Українського православ'я, митрополит серед них називав наступні: 1) демократизм, який виявлявся насамперед у характерних для нього принципах соборноправності, обиральності всіх церковних посадових осіб за участі мирян, яким належить право вирішального голосу; 2) євангелістськість, що виражалася у визнанні духу, а не букви новозавітного вчення; 3) побутовість, проявом якої була близькість обрядової практики до повсякденних умов життя народу і форм його життєдіяльності. Принцип “служити народові - служити Богові” став для Огієнка домінуючим для його концепції національної церкви і в його діяльності як церковного ієрарха.
Подобные документы
Предмет релігієзнавства та його знання. Вища розумна сила. Історія, філософія та осмислення релігії. Теологія. Різноманіття вірувань. Інтерпретація релігії у філософії релігії. Соціологія, психологія, феноменологія та географічні аспекти вивчення.
реферат [16,0 K], добавлен 09.08.2008Предмет психології релігії, її структура та методи. Різноманітні підходи до осмислення специфіки дисципліни. Напрями дослідження релігійної свідомості. Тенденції психології релігії в контексті української релігієзнавчої думки, відродження духовності.
курсовая работа [32,9 K], добавлен 30.09.2010Світоглядна функція релігії. Мета релігійного світогляду. Компенсаційно-терапевтична та комунікативно-об’єднуючі функції релігії. Релігійне протистояння. Легітимізуючі та регулятивні функції релігії. Гуманістична місія релігії. Релігійні норми, мораль.
реферат [13,9 K], добавлен 09.08.2008Аналіз основних підходів до осмислення постмодернізму, як культурної категорії. Характеристика історико-філософських джерел постмодернізму: аналітична натуралістична традиція, ідеї вільнодумства. Проблема релігії, теології у творчості постмодернізмів.
дипломная работа [120,6 K], добавлен 17.01.2010Поняття сублімація та теорії лібідо у вивченні культури Фрейдом. Фрейдівське розуміння релігії. Співвідношення моральності та релігійності. Аналіз Фрейдом релігійних уявлень. Суть релігії та релігійного виховання. Функції і роль релігії в суспільстві.
реферат [42,6 K], добавлен 04.10.2009Особливості релігії Стародавнього Єгипту: космологія, покарання людей за гріхи, культ померлих, посвячення. Характеристика релігії Стародавньої Греції: грецька міфологія походження світу і богів, грецький культ. Відмінні риси релігії стародавніх слов’ян.
контрольная работа [29,3 K], добавлен 02.09.2010Сутність та етимологія релігії. Сучасна релігієзнавча література. Ознаки релігій. Визнання надлюдської реальності. Ідея визволення, порятунку (спасіння). Спільна основа релігійного знання. Філософські концепції природи релігії. Релігійний досвід.
реферат [23,2 K], добавлен 09.08.2008Релігія як суспільне явище. Підходи до з’ясування феномену релігії в науковому релігієзнавстві, його предмет та об'єкт. Теологічні та наукові теорії походження релігії. Сутність теологічного та наукового підходів до релігії. Релігійне життя України.
реферат [21,8 K], добавлен 20.11.2009Історичні науки про виникнення релігії. Різні концепції походження релігії. Ранні форми релігії: тотемізм, фетишизм, магія. Сутність аніматизму, формування уявлень про душу. Чинники формування політеізму. Особливості релігійних вірувань проукраїнців.
реферат [17,6 K], добавлен 25.06.2010Сутність та походження релігії. Релігія - феномен духовного життя людства. Основні світові релігії: буддизм, християнство, іслам. Біблія - першоджерело мистецтва. Фантастичні образи релігії. Одна з форм суспільної свідомості. Духовний Всесвіт.
реферат [25,9 K], добавлен 12.12.2006
