Етнологія релігії: традиція вітчизняного релігієзнавчого осмислення і теоретичне вирішення проблем співвідношення релігії та етносу

Друга частина цього параграфу присвячена аналізу богословського бачення Василем Липківським (1864-1937 рр.) - будівничим Української автокефалії 20-30-х років - проблем співвідношення релігійного і національного, як вони вирішувались в українській історії. На відміну від І.Огієнка, митрополит будував свою концепцію Помісної церкви на новозавітній, а не святоотецькій основі чи канонах Вселенських соборів.

Для В.Липківського кожна Помісна церква є водночас національною. Такою вона стає завдяки наявності в неї цілого ряду специфічних рис, сформованих на основі особливостей ментальності народу, його релігійних традицій, історичного досвіду і свого богословського прочитання догматів і канонів християнства. Розбудову саме Української православної церкви В.Липківський вважав можливою на основі утвердження в ній соборноправності, демократизму, проведення деклерикалізації, прийняття національної визначеності. Національністність як риса кожної Помісної православної церкви повинна насамперед виражатися через обрядово-культову сферу, яка є невід'ємною складовою національно-культурного життя.

Дисертанта ставиться до митрополита Василя Липківського як до глибоко мислячого аналітика і творчого богослова, який вважав, що на відміну від усталених догматичних основ християнського віровчення церковні канони, будучи людським витвором у справах віри, підлягають змінам, які може здійснити кожна Помісна церква згідно із національними традиціями свого народу і потребами часу. Останнє дає можливість Церкві постати важливим чинником національного відродження і йти в ногу із історичними трансформаціями в суспільному житті.

Оскільки кожна нація є органічною спільнотою, має свою особливу душу, то вона індивідуально, а не в поєднанні із іншими через церковну організацію, несе відповідальність перед Богом за своє земне життя. Національну церкву митрополит розглядав як заповідане Христом заради спасіння “рідне братерство” і водночас як визначальну складову душі народу. Відречення від неї рівнозначне втраті останньої. В дисертації акцентується увага на переконанні В.Липківського, зміст якого полягає в тому, що кожна національна мова виступає довершеним даром Божим, а тому є священною і придатною для вільного використання у богослужінні.

Заслуговує на увагу дослідників історії християнства в Україні проведений В.Липківським аналіз особливостей українського християнства, які пов'язані з вільною релігійною творчістю народу. Насамперед митрополит відзначає родинне ставлення українця до священних персонажів - Христа, Матері Божої, апостолів, народоправний устрій церковного життя, духовність українського християнства і несприйняття ним монашої аскетичності та ін.

В дисертації обстоюється думка, що православні митрополити - Василь (Липківський) та Іларіон (Огієнко) - по-різному розставляли акценти в системі “нація-християнство”: якщо перший домінантним вважав націю, то Огієнко відстоював першість другого елементу. Тому ми можемо підсумувати головний зміст всієї концепції Липківського як християнізоване українство з правом українського народу на повноту вияву себе у всіх сферах свого життя, а Огієнка - як українізоване християнство, яке обмежувало творчість, самовиявлення народу витвореними людьми схемами, канонами, традиціями, подекуди навіть далекими від духу Христового вчення.

У третьому розділі дисертації - “Етнорелігійні проблеми в українській суспільній думці” - аналізується процес формування в українській суспільній думці власне релігієзнавчого підходу до етнорелігійних проблем, початок якого пов'язується з діяльністю Кирило-Мефодіївського Товариства.

З'явившись на зламі епох, що завершився зміною економічних систем, суспільних відносин і домінуючих світоглядів, у своїй творчості кирило-мефодіївці ніби підвели підсумок попереднього духовного розвитку українства і започаткували його новий етап. Ця межовість позначилася і на їх історичній та суспільствознавчій концепціях. З одного боку, останні можна вважати класичним варіантом романтичної ідеалізації людської історії в дусі біблійного витлумачення її мети, а з іншого - початком реалістичних наукових досліджень релігійних, національних і соціальних феноменів. Така специфічність осмислення минулого і майбутнього людства притаманна не тільки українським філософам. В дисертації показано, що вони із своєю моделлю перетворення світу у федерацію вільних слов'янських народів гармонійно вписуються у загальноєвропейський контекст відомої “весни народів”, яка породила багато різновидів “національних ідей”.

Синтезувавши, за висновком Дм.Чижевського, християнство і романтичний націоналізм, ідейна програма братства означила “українську ідею” (П.Куліш) як головну в своїх рефлексіях. Україна у творчості кирило-мефодіївців вперше постає самостійним об'єктом історичного дослідження, хоч і в специфічній формі - формі етнічного месіанізму. Останній, виходячи із класичного християнського розуміння історії як накресленого Богом шляху спасіння людства, особливу роль визначав для свого народу. Кирило-мефодіївці, посилаючись на конкретні історичні факти як підтвердження реалізації Божого задуму щодо українців, розглядали їх одним із біблійних народів, найменшим “братом у сім'ї Яфетовій”. Тісно пов'язуючи долю українства з універсальним божественним планом, братчики водночас прагнули довести унікальність української історії, українського покликання. Обраність українців хоч і пояснювалася особливою глибиною їх християнізації (українці прийняли “віру Христову так, як ні один народ не приймав”), однак не обмежувалася виключно релігійним (християнським) аспектом. В дисертації прозвучала думка про те, що братчики, актуалізувавши “арійську минувщину”, відсунули межу історичності українського народу навіть в позабіблійний час.

На відміну від ортодоксальних засуджуючих релігійних підходів до язичництва, кирило-мефодіївці розглядали духовне життя наших пращурів з позиції світського розуміння релігії. Початок етнічної історії українців вони не ототожнювали із прийняттям християнства, хоч і оцінювали його як абсолютно нову еру в житті нашого народу. Кирило-мефодіївці, на відміну від богословів, історичний процес взагалі і український зокрема тлумачили значно ширше, ніж тільки історію християнської церкви на певних етнічних теренах. Аналізуючи роль християнства в українській історії, братчики прийшли до висновку, що тут “великі істини, які проповідував Христос, не здійснилися й понині”, християнство ще не вичерпало свої потенційні можливості.

Висунута кирило-мефодіївцями програма відродження України базувалася на теорії богообраності українського народу, яка значно трансформувалася, порівняно із біблійною. Остання, як це обґрунтовано в дисертації, відзначалася відсутністю етнічного егоїзму та етнічної винятковості. Програма була зорієнтована на створення всеслов'янської федерації та утвердження рівних умов для розвитку всіх народів, тому порівнюючи себе з іншими богообраними народами - євреями, греками, романцями, німцями, французами, англійцями, братчики мали на меті лише довести історичну рівність українців.

На основі дослідження історії української суспільної думки дисертант доходить висновку, що кирило-мефодіївці були першими, хто поставив філософську проблему співвідношення релігійного, національного та соціального. Вивчення взаємодії цих чинників, які є тим понятійним трикутником, що визначав історичне буття українського народу і вирізняв його серед інших етносів, привело братчиків до висновків, які не втрачають актуальності до сьогодні, зокрема про історичну тотожність етнічного і релігійного, про залежність релігійної та етнічної ідентифікації, про характерологічні риси духовності та етнопсихології українців, про роль релігії як чинника, що формує образ народу, його свідомість і самосвідомість, цементує дух народу, витворює останній як певну спільноту. Розкриваючи особливості української релігійності, кирило-мефодіївці виділяли такі її риси, як безумовна відданість волі Бога, глибока віра, шанобливе ставлення до Божої Матері, любов до природи, яка обожнюється, одухотворюється.

Всебічне вивчення історії й душі українського народу зорієнтували братчиків до пошуку і формулювання власного шляху розв'язання актуальних суспільних проблем. Відродження українства, не мислиме поза християнством, пізнанням і прийняттям істинного Бога, пов'язувалося кирило-мефодіївцями із особливою спасительною місією українського народу, яку він має виконати, але не тим, що серед нього з'явиться новий Месія, а тим, що Україна досягне рівності, справедливості й свободи, ставши прикладом для інших слов'янських країн. Українці мають відновити і поширити мирну землеробську цивілізацію, людинолюбні моральні поняття, пом'якшувати роздратовані злиднями душі народів, розв'язати соціальні конфлікти, повернути колишнє добробут країни. Дисертант обстоює положення, що саме соціальне і національне спрямування релігійного месіанізму, демократизм і християнська моральність кирило-мефодіївської концепції допомогла братчикам уникнути “імперіалістичних спокус” месіанської свідомості, державницького, релігійного, цезарського (монархічного і самодержавного) месіанства, релігійного та національного фанатизму.

Саме кирило-мефодіївці вперше в прогресивну соціальну програму вписали модель національного розвитку України, всього слов'янського світу у формі безконфліктних міжетнічних і міжрелігійних взаємин за умов багатонаціонального і поліконфесійного суспільства. В основу такої моделі покладено толерантність, рівність, взаємоповагу. Між релігійним та етнічним чинниками встановлювалася не ієрархічна залежність, а гармонія, за якої успіхи етнічного поступу залежать від духовної досконалості, від здатності кожної людини і вповні дотримуватися християнських настанов.

Сформульовані кирило-мефодіївцями основні соціально-політичні та національно-релігійні цінності стали визначальними не лише для членів їхнього Товариства, але й для наступників - громадівського руху в Україні, радикалів, національно орієнтованих сил взагалі. Тому то, на думку дисертанта, кирило-мефодіївство як духовне явище має вузький і широкий аспект. Воно виступає не просто як репрезентована окремими особами спільність, а й як цілісність культурного буття українського народу всього ХІХ століття, як рух загальноєвропейського контексту, що вийшов за хронологічні рамки свого функціонування і навіть за часові обмеження життя окремих його членів. Кирило-Мефодіївське Братство своїми романтично-національними і релігійними ідеями ще довгий час визначало духовну атмосферу і напрямок її розвитку не тільки в Україні, а й в Росії.

У наступному параграфі цього ж розділу, присвяченому новому за часом і сутністю етапом у вітчизняній традиції осмислення етнорелігійних проблем, аналізується українське громадівство - рух, що виник в Україні у другій половині ХІХ століття. Всіх громадівців об'єднувала специфічна соціально-демократична і вільнодумча, за словами самого М.Драгоманова, спрямованість, що безумовно вплинуло на характер їх рефлексій щодо етнічного і релігійного.

Єдність і відмінність підходів до суспільних процесів, що ґрунтовно досліджено в дисертації, демонструють своєю творчістю і діяльністю дві могутні фігури руху - Михайло Драгоманов і Олександр Потебня. Вони уособлювали різні ідейні відтінки українофільства - від “політиків” радикально-демократичного забарвлення до “культурників” ліберально-демократичного спрямування. Вивчаючи зв'язок етносу і релігії, М.Драгоманов і О.Потебня зробили незалежно один від одного подібні висновки з питань зумовленості форми і змісту релігії етнічним середовищем. Замислюючись над історично існуючою суперечністю між етнічним та релігійним, особливо в житті українського народу, вони запропонували свої шляхи зняття їх конфліктності.

Концепція М.Драгоманова, домінуючими орієнтаціями якої були методологічні і політологічні проблеми, прагнула, по-перше, до визначення основних наукових підходів, принципів та суті вихідних понять етнології релігії, а по-друге - до з'ясування реальних наслідків взаємодії релігійних та національних феноменів. Так, розглядаючи національне як результат певних природних та історичних обставин життя народу, М.Драгоманов чітко визначив ознаки нації (мова, фізичний тип, звичаї, одяг, знаряддя праці тощо) і водночас скептично ставився до спроб віднести до них національну ідею та національні установи, в т.ч. національні церкви, релігію взагалі.

“Суддею” у суперечках між націями та вірами й водночас основою до свободи кожної з них, на думку вченого, має стати людськість - “всесвітня правда”, яка є спільною для всіх людей, національностей, релігій. Національні рухи досягнуть успіху лише ґрунтуючись на космополітичній думці, що всі народи, незалежно від їх національної чи віросповідної належності, писав М.Драгоманов, є братами.

Не заперечуючи тісного зв'язку релігійного з національним, вчений водночас виступає проти намагань пов'язати певну національність з конкретною релігією, оголосити ту чи іншу конфесію “вірою батьків”, єдиною “народною святощею”. Рідною, “батьківською”, “фактично національною” вірою українців Драгоманов оголосив язичництво, так і не визначивши конкретну християнську конфесію як єдину релігію всього українства. Бо ж і православ'я, і греко-католицизм, і протестантизм набули у різних народів їх національних ознак, перетворившись на їх національні релігії. Драгоманов уважно проаналізував, і це знайшло місце в дисертації, роль в історії православ'я, католицизму, зокрема греко-католицизму, та протестантизму.

Єдина конфесія, що викликала симпатії Драгоманова, це - протестантизм, який цінився вченим за повагу до людського розуму, до свободи думки, за прихильність до поступу, обстоювання рівності в релігійному житті, збереження національної мови в богослужбовій практиці тощо. Для Драгоманова, який при аналізі історичного поступу людства спирався на духовні показники, основним була “міра людської свободи”. Саме тому людську історію, він витлумачував як розгортання цієї свободи, а протестантизм тут виявився одним із найяскравіших етапів у її розвитку, виробивши цілу філософію останньої. Розуміючи, яке величезне значення мають світогляд людини, духовність народу в економічному, політичному, культурному зростанні суспільства, М.Драгоманов послідовно виступав за заміну релігії, темного обрядовірства справжньою наукою і громадською церквою, щоб ввести в такий спосіб Україну до європейського світу.

Аналіз творчого здобутку мислителя привели дисертанта до висновку, що думки Михайла Драгоманова про релігію, свободу совісті, співвідношення національних і релігійних чинників у народному поступі, нормалізацію церковно-державних відносин можуть слугувати розбудові демократичної держави в Україні, яка пріоритетними визнає права і свободи особи, національну і релігійну толерантність.

Значну увагу дисертант приділив дослідженню творчого доробку Олександра Потебні. Вчений прагнув з'ясувати питання фоpмування та генезису pелігійних віpувань, специфіки національної свідомості, психології, релігійності за допомогою і на основі аналізу мовних артефактів, можливостей людського мислення і пізнання. Так, О.Потебня відзначав особливу роль мовних і релігійно-конфесійних чинників у формуванні національної свідомості, яка надає можливість етносу вирізнити себе із соціуму, усвідомити себе певним етносом, зафіксувати належність окремої особи чи певної спільноти до конкретного народу. Як не можливе відокремлення особи без відокремлення народності, так і самосвідомість людини тісно пов'язана із самосвідомістю етносу, а відтак - і детермінована нею. Виходячи з цього, національна самосвідомість постає як усвідомлення своєї народності, її універсальності (подібності до інших) та унікальності (своєрідність мови, культурної традиції). Потебня підкреслював, що самосвідомість етносу базується і на розумінні себе-народу і на відношенні до себе-народу не як до чогось абсолютно відокремленого від цього світу, а такого, що існує в різноманітних відносинах з ним.

В дисертації відзначається, що таке розуміння О.Потебнею самосвідомості етносу привело його до критики месіанства як крайньої форми етнорелігійного самоусвідомлення. Ідеї спасительства якогось народу навіть задля підвищення його підупалого духу, на думку вченого, врешті-решт призводять до відокремлення народів, ворожнечі між ними. Мислитель слушно вважав, що достатньо самої ідеї національності, бо вона сама по собі “є завжди вид месіанізму”, спасіння.

Своєрідність народності О.Потебня прагне з'ясувати за допомогою виділення її компонентів. Розмірковуючи, зокрема, над тим, що є визначальною прикметою народу, а водночас єдиною, незамінимою нічим і неодмінною умовою його існування, вчений називає мову. На відміну від спільної мови, релігійна єдність не є такою очевидною для етнічного об'єднання. Навпаки, сама народність, народна єдність виступала “великим історичним двигуном” єдності віри.

Аналізуючи проблему співвідношення язичництва і християнства, О.Потебня відмовлявся сприймати українців та їхню самосвідомість як виключно християнізовані, оскільки вона утримувала обидві моделі світобачення, своєрідно доповнюючи одна одну. Християнська, давши віpу в єдиного Бога і моральні закони співжиття, не містила у собі знання природи, господарки, звичайного сімейного побуту, що було притаманне саме язичництву. Світогляд українців завжди характеризувався релігійним синкретизмом, що було природною основою їх толерантності.

В дисертації показано, що О.Потебня зняв у своїй теорії видиму суперечність між універсальним і конкретно-національним в мисленні, мові, релігії тим, що визнав існування двох начал в цих явищах - загальнолюдських і національних.

Останній параграф третього розділу - “Національно-демократичні концепції релігії як чинника національного життя” - присвячений дослідженню в контексті авторських наукових зацікавлень творчої спадщині Івана Фpанка й Михайла Грушевського - мислителів, які ніби завершують цілу епоху в аналізі нашою суспільною думкою складних етнорелігійних проблем, творчо використовуючи в своєму доробку попередні традиції їх вирішення. Пpовідним у їх науковому пошуку можна вважати прагнення виявити зв'язок між релігійним і етнічним, зокрема те, якою мірою релігія, а також її інституції можуть служити інтеpесам наpоду, сприяти національному самовиявленню й pозвитку.

Внесок Івана Франка у дослідження етнорелігійних проблем визначається не тільки тим, що він дав загальнотеоретичні визначення релігії, етносу, нації, етноконфесійності, розглянув історію етнорелігійних взаємин, проаналізував сучасний йому стан цих відносин, а й запропонував нові методологічні підходи до розуміння змісту і сенсу історичного процесу. Історія людства, його релігіє- та етногенез, розвиток релігійних вірувань від первісних форм до розвинутих монотеїстичних систем подається вченим як суперечливий і неодномірний процес, залежний від економічних і політичних обставин.

Всі проблеми, які постали перед Франком в сфері етнорелігійного життя, зокрема українства, в теоретичному і практичному плані можна звести до одної - виведення перетвореного в націю українського народу з кризи на широку дорогу цивілізаційного поступу. Для реалізації цього завдання, вважав вчений, є більш нагальні справи, “ніж єдність Русі і святість обряду”. Франко не “нехтував вагу національного питання”, але національний розвиток, для нього - це “тільки один з проявів розвою народу. В основі франкового космополітизму, який в радянських часах трактувався як інтернаціоналізм, лежить, на думку дисертанта, не стільки любов до всіх народів, скільки категорична відмова від ненависті щодо інших.

Мислитель ніколи не заперечував, і це аргументовано в дисертації посиланням на його твори, ролі pелігійного фактоpу в національному житті. Вдало pозмежовуючи pелігію (як різновид духовності) і цеpкву (як оpганізацію віpуючих), він чітко визначає їх місце у суспільному pозвитку взагалі і в житті етносу зокpема. Якщо pелігія, виpажаючи ідеал людськості, загалом спpияє поступові нації, то вплив цеpкви в цьому надто суперечливий. Франко скептично ставився до розгляду релігії як основної, визначальної ознаки народу і водночас як головного засобу його відродження, хоча загалом релігія не виключалася ним із складових національного життя і поступу.

Вчений аргументовано показав, що поділ українства між двома державами, двома релігіями, двома ідеологіями, двома типами мислення призводить до їх відставання від своїх сусідів “як з погляду політичного і суспільного, так і погляду розумового розвою”. Дисертант акцентує увагу на думці Франка, що найменш розвинутою є національна самосвідомість українців, чому сприяє їх релігійність, яка заважає бачити “природні причини природних процесів”.

Розмірковуючи про співвідношення національного і релігійного, мислитель відзначав не тільки їхню нетотожність, специфічність взаємозв'язку їх у кожного народу, а й стан постійної напруги між ними. Етнорелігійні колізії досліджені Франком в межах тем “католицизм і слов'яни”, “унія й Україна”. У вченого небезпідставно (і це обґрунтовано в дисертації) виникали побоювання щодо можливості златинення українців, втрати ними того, що становить елемент національної культуpи, укpаїнської душі.

Дисертант вважає, що І.Фpанко вірно оцінив пpагнення польських панівних веpств, шовіністично настpоєної інтелігенції і духовенства викоpистати унію як своєрідний “узаконений акт” для посильного ополячення укpаїнського наpоду, позбавлення його власної національної ментальності. Розглядаючи унію в контексті pозвитку Західної Євpопи як необхідний момент цілісного ходу істоpичного pозвитку, він віднаходив в ній інтегративні можливості, оскільки вона “pозчиняла ті ж двеpі для впливів західних на нашу суспільність, впливів безпосеpедніх і багатших, ніж се досі було можливе”. Об'єктивна логіка істоpії вела укpаїнців, як і інші наpоди, в ХV-ХVI столітті до фоpмування національної церкви - гpеко-католицької, яка є синтезом елементів східної і західної цеpковних культуp.

Роздумуючи над тим, що завадило конструктивним подіям в релігійному житті українства, Франко звернув увагу на галицький національний клерикалізм, який сприймав укpаїнський патріотизм лише в межах гpеко-католицького обpяду. Йому не імпонувала така релігія і церква, яка творить прірву між народами і вірами та ще й всередині одного народу.

Дисертант доводить конструктивність розв'язання національного питання І.Франком: “витвоpити з величезної етнічної маси укpаїнського наpоду укpаїнську націю, суцільний культуpний оpганізм, здібний до самостійного культуpного і політичного життя, відпоpний на асиміляційну pоботу інших націй, звідки б вона не йшла, та пpи тім пpидатний на пpисвоєння собі в якнайшиpшій міpі і в якнайвищім темпі загальнолюдських культуpних здобутків”.

Релігійне і національне своєрідно поєдналося не тільки в творчості, а й особистому житті відомого історика і громадського діяча Михайла Грушевського. В дисертації показано, що, визначаючи релігію і церкву важливими чинниками історії людства, вчений все ж відрізняв ці феномени та їх функціональність. Релігія для нього - світоглядне явище, спосіб усвідомлення соціальним суб'єктом “пограничних умов свого буття” на основі віри в надприродне. Для українця головна суть релігії - не догматична, віросповідна, а переважно світоглядно-моральна, що допомагає йому в духовно-практичному визначенні в світі, слугує організуючою силою в його національному житті.

Церковне життя українства, за М.Грушевським, є тим фокусом, в якому збираються “політичні, національні, навіть суспільні змагання українсько-руської народності”. На прикладі християнства вчений показав, що не національна, а політична, скоріше - державна належність спочатку поєднує народи з релігією, а водночас і розмежовує їх між собою. З часом контраст релігійний і культурний замінює політичне протистояння. Церква як “найвидатніший знак для своїх і чужих” одержує здатність покривати собою “різницю культурну й національну”, релігійний мотив постає моральною санкцією характеру національних відносин.

На основі аналізу низки праць М.Грушевського в дисертації доведено, що специфіку національного життя українців історик шукав насамперед в сфері релігійній, виявляв центральне місце в ньому церкви, яка перетворилася у них в свого роду національну установу.

Вчений всебічно обґрунтовує положення, що кожний етнос прилучився до християнства по-своєму. Так, український народ не прийняв ортодоксію візантійського православ'я, його закритість і конфесійну нетолерантність, аскетизм як вияв правдивого християнства, завзяття до обрядових форм при меншій увазі до питань християнської моралі, певну зневажливість щодо жіноцтва та ін. Українське християнство, яке історик називав народним, відзначається також своєю синкретичністю, що виявилося в прийнятті ним з усіх культурних течій, того, що “відповідало якійсь потребі життя”. В такий спосіб Українське православ'я, на думку М.Грушевського, постає як складова національної культури українства.

В дисертації обстоюється думка, що національне відродження українства М.Грушевський не пов'язував з обов'язковою участю в цьому якоїсь з конфесій, а тим більше одержавленням їх. Виокремлюючи яскраво виражені національні риси церкви, вчений водночас відзначає її роль у збереженні національної самосвідомості в Галичині. Український протестантизм імпонував М.Грушевському своєю культурною програмою, яка виривала українство з-під духовної залежності від Москви та Польщі.

Спадщина М.Грушевського дає підстави зробити висновок, що він, як історик, не просто фіксував події релігійного життя України, а й прагнув дати своє історіософське бачення їх. Дисертант доводить, що творчим здобутком вченого є саме новаторський аналіз співвідношення етнічного й релігійного чинника в процесах українського культурно-національного відродження. М.Грушевський, як це засвідчує нинішній час, вважав, що таке відродження буде успішним за умови обов'язкового релігійного новотворення на національній основі, участі в цьому процесі різних існуючих в країні конфесій.

Четвертий розділ - “Теоретичні проблеми дослідження етнорелігійних феноменів” - це не лише певне узагальнення результатів дослідження попередників, яке стало базисом для утвердження нової релігієзнавчої галузі наукового знання - етнології релігії, це, власне, конструктивна й найбільш авторська за структурою і формулюванням проблем частина дисертації. Означивши в першому параграфі предметне поле етнології релігії, під яким розуміється весь сукупний релігійний досвід певних етнічних спільнот, виділивши і визначивши основні етнорелігійні поняття (етнорелігієгенез, етнорелігійність та етноконфесійність, етнічна й національна релігія, етнорелігійна ідентифікація та ідентичність, релігійний націоналізм тощо) та проблеми, автор у другому параграфі докладно аналізує такі важливі характеристики будь-якої релігії, як її космополітизм чи етнізм. Визначено, що в релігії етнічне і вселенське, будучи на початковій стадії своїх взаємин антагоністичними, взаємовиключними явищами, в процесі свого контактування та історичного розгортання обопільно доповнюються, а з часом й органічно довершуються. Тобто, космополітичне універсалізує етнічне, а етнічне реалізує космополітичне. Третій параграф “Історичні віхи та закономірності етнорелігієгенезу” присвячений проблемі періодизації етноісторії та розвитку релігій. Розуміючи етнорелігієгенез як розвиток етнорелігійних систем (кожної окремо і у взаємодії з іншими), в результаті якого формується специфічна етнорелігійна спільність або їх сукупність, які мають сталі ознаки, що проявляється в особливостях життєдіяльності та культурі етносу, його уявленнях, в т.ч. релігійних, про світ, самих себе, дисертант виділяє його закономірності: динамічність, неоднолінійсть, різнонаправленість, мультиетнічність, полірелігійність, багатоваріантність, взаємозалежність, незворотність.

Заключну частину роботи складають висновки, в яких автор викладає основні результати свого дослідження.

Враховуючи роль етнічного і релігійного факторів в людській історії, увага до них завжди була сталою, особливо серед вітчизняних богословів, громадських і культурних діячів, дослідників, які в осмисленні цих феноменів запропонували декілька підходів: міфо-релігійний, міфо-релігієзнавчий та науково-релігієзнавчий. З'ясовано, що в людському бутті релігія та етнос тісно пов'язані, в результаті чого утворюються синкретичні етнорелігійні явища, які визначають не тільки етнічну чи релігійну історію, а й напрямок розвитку людства в усій багатоманітності його прояву. На основі постмодерністських теорій буття людства сформульований смисл етнорелігієгенезу як процесу, в результаті якого взаємодіють, одночасно впливаючи одне на одне, етнічне й релігійне начало в житті суспільних суб'єктів (особистості, спільнот), при чому в цій. взаємодії релігії та етносу відбувається нібито постійна зміна домінант, тобто одного або іншого компонентів в процесі людського розвитку.

Визначена необхідність і конституйована нова галузь гуманітарного знання - етнологія релігії. Все це є підставою вважати, що досвід вітчизняного осмислення етнорелігійних проблем, враховуючи їх актуальність, має не тільки власне українське, а й світове значення.

Список літератури

Основні положення і висновки дисертації викладено у таких публікаціях:

Монографії і книги:

Етнологія релігії: теоретичні проблеми, вітчизняна традиція осмислення. - К.: Світ знань, 2000. - 333 с. (17,6 д.а.)