Теоретичний аналіз проблеми внутрішньоособистісних конфліктів у психології

Степаненко Л.В.

к. психол. н., доц. каф. психології ДДПУ

При розгляді концепції внутрішньоособистісного конфлікту в рамках психоаналітичного напрямку заслуговує уваги насамперед біопсихологічне трактування цього явища. Так, згідно із 3. Фрейдом, стани незадоволеності собою, тривожності, що супроводжують людину, є суб'єктивним, емоційним відображенням у її свідомості боротьби «Воно» і «Над Я», суперечок між тим, що спонукає поведінку насправді («Воно»), і тим, що ним треба було б керуватися («Над Я»). Зазначені протиріччя призводять до внутрішньоособистісного конфлікту.

«Конфлікт викликаний змушеною відмовою, коли лібідо позбавлене задоволення, змушене шукати інші об'єкти і шляхи. Причиною конфлікту є те, що ці інші шляхи й об'єкти викликають невдоволення особистості, точніше кажучи, накладають вето, що робить спочатку неможливим новий спосіб задоволення». У людини в стані внутрішньоособистісного конфлікту завжди є зіткнення бажань, частина особистості відстоює ті чи інші бажання, інша протистоїть цьому і відхиляє їх [5].

Згідно з теорією «аналітичної психології» К. Юнга, психіка людини включає три рівні: свідоме, особистісне несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості людини відіграє колективне несвідоме, що має загальний характер. Якщо З. Фрейд розглядав внутрішньоособистісний конфлікт як конфлікт між потягами несвідомого і вимогами суспільства, то в теорії К. Юнга внутрішньоособистісний конфлікт - це регрес до більш низького рівня. Пристосування до життя, на думку автора, вимагає залучення різних функцій, таких як мислення, почуття, інтуїція та ін.

Якщо психіка не справляється з тією чи іншою ситуацією, це означає, що необхідна функція потребує допомоги зі сфери несвідомого. Звідси, щоб адаптуватися, індивід повинен регресувати, тобто переходити до більш низького рівня свідомості [7].

На думку А. Адлера, майже кожна людина має ті чи інші фізичні чи психологічні недоліки, що можуть сформувати в неї комплекс неповноцінності. Цей комплекс за А. Адлером, є важливим стимулом, джерелом руху особистості до самовдосконалення, покращення своїх потенційних можливостей. Він вважав, що якщо людина ставить нездійсненні цілі і долає почуття неповноцінності шляхом відходу в хворобу, то в неї розвивається невроз. Слід зазначити, що невроз А. Адлер розглядав не як хворобу, а як деформований життєвий стиль. Основу неврозу, вважав він, складає внутрішньоособистісний конфлікт, що є протиріччям між прагненням до влади, переваги і почуттям власної неповноцінності [2].

У теорії, що представлена психоаналітичним напрямом К. Хорні, також значне місце займає проблема неврозу, а звідси і внутрішньоособистісного конфлікту, що лежить в його основі. На думку дослідниці, внутрішньоособистісний конфлікт виникає в системі взаємин індивіда із соціальним оточенням. Вона відкидала інстинкти смерті, руйнування, уроджену агресивність, але стверджувала, що ворожість виникає у людини при зіткненні її зі споконвічно ворожим світом. Конфлікт, згідно з К. Хорні, виникає тоді, коли прагнення до безпеки в людини суперечить прагненню до задоволення бажань, і тоді для вирішення конфлікту вона виробляє визначену стратегію поведінки [6].

Таким чином, у дослідженнях представників психоаналізу було зроблено спробу пошуку суті внутрішньоособистісного конфлікту, насамперед, з урахуванням суперечностей структури особистості. Вони одними із перших звернули увагу на наявність в особистості величезного ірраціонального прошарку, у якому зосереджено різні інстинкти, мотивації, що є основою механізмів утворення багатьох психічних порушень.

Гуманістична психологія пропонує відмінну від поглядів психоаналітиків теорію внутрішньоособистісного конфлікту. Якщо в теорії психоаналізу метою особистості є знаходження в конфлікті рівноваги, компромісу між різними суперечностями в структурі особистості, то в гуманістичній психології життя розглядається як прагнення людини до порушення рівноваги, прагнення до реалізації своїх можливостей, закладених в особистості під час народження. Хоча в рамках обох психологічних напрямків вчені звертаються до поняття психологічного захисту, зміст і його функціональне призначення розуміють по- різному. Згідно з психоаналітичною теорією, суспільство знаходиться в неодмінному конфлікті з індивідом, тому що вимоги його не відповідають потребам індивіда. Через те неминучим є виникнення конфлікту, неминучими є і ті чи інші форми психологічного захисту.

У гуманістичній психології (К. Роджерс, А. Маслоу) конфлікт не є чимось неминучим, тому психологічний захист є реальним лише за наявності перебігу конфлікту.

В основі внутрішньоособистісного конфлікту, згідно з К. Роджерсом, є суперечність, що виникає в особистості між усвідомленими, але помилковими оцінками, які людина здобуває протягом життя, і оцінкою себе на неусвідомлюваному внутрішньому рівні. У дитини поведінка визначається, насамперед, індивідуальним оцінним механізмом, але поступово, протягом життя, людина вчиться довірливо ставитися до власних оцінних механізмів. Бажаючи зберегти свої цінності, людина будує систему захисту проти небезпечного, несумісного з «Я концепцією» досвіду. Це пов'язане з тим, що, як зазначає К. Роджерс: «... багато з сторін досвіду людини знаходяться в серйозній суперечності з її «Я концепцією» і тому не можуть проявитися у всій повноті». Людина має про себе неправильне уявлення і щоб уникнути необхідності перебудови свого уявлення про себе спотворює ту реальність, у якій живе, що і призводить, на думку вченого, до внутрішньоособистісного конфлікту.

На думку іншого представника цього наукового напрямку А. Маслоу, основна потреба людини - це потреба в самоактуалізації. Він вважає, що людина повинна реалізувати те, що в неї закладено, те, що вона може. Якщо вона цього не робить, якщо умови життя позбавляють її цієї реалізації, то виникає внутрішньоособистісний конфлікт. Суть цього конфлікту полягає в тому, що людині не надано можливості бути тим, ким вона може бути. Таким чином, вважає вчений, сутність внутрішньоособистісного конфлікту полягає в нереалізованій потребі людини в самоактуалізації [3].

Одним з основних положень гештальтпсихології є розгляд психіки з погляду цілісних структур, первинних стосовно своїх компонентів. Цей принцип у тій чи іншій модифікації застосовують психологи цього напрямку і для пояснення мотивації, поведінки особистості, внутрішньоособистісного конфлікту. Так, зокрема К. Левін, розробляючи динамічну концепцію особистості, внутрішньоособистісний конфлікт визначав як ситуацію, у якій на суб'єкта одночасно впливають протилежно спрямовані сили приблизно однакової величини. За силою, що діє на суб'єкт і спрямовує його поведінку, К. Левін виділив такі види конфліктних ситуацій:

а) конфлікт «наближення - наближення». Є два об'єкти чи цілі, причому обидві володіють позитивним і приблизно рівним вимогливим характером (валентністю); при цьому, однак, не можна водночас володіти чи прагнути до обох, а необхідно зробити вибір між двома можливостями; б) конфлікт «віддалення - віддалення». Ситуація, коли доводиться вибирати між двома приблизно рівними негативами; в) конфлікт «наближення - віддалення». Те саме одночасно притягує і відштовхує.

У межах теоретико-методичної концепції психотерапії і саморозвитку людини - психосинтезу, Р. Ассаджолі, спробував у своїй теорії з'єднати все краще, що було вироблено в різних психологічних напрямках. Вважаючи, що одним з фундаментальних мотивів особистості є прагнення до внутрішньої інтеграції, Р. Ассаджолі вбачав суть внутрішньоособистісного конфлікту в наявності сильно діючих суперечностей усередині особистості, які знижують загальну цілісність «Я». Він розглядає декілька типів конфлікту, в основі яких є різні суперечності. На його думку, конфлікти можуть бути викликані: по-перше, суперечностями між «... інертністю, лінощами, охоронною тенденцією, прагненням до безпеки, які виражаються в конформності, з одного боку, і прагненням до росту, самоствердженню, ризику - з іншого»; по-друге, конфлікт може бути викликаним «... пробудженням нових потягів чи потреб, що входять у суперечність зі старими»; по-третє, конфлікт може виникати в цілому при амбівалентності, подвійності ставлення людини до життя [1].

Вперше у вітчизняній психології внутрішньоособистісний конфлікт як психологічне явище розглянув відомий вчений О. Р. Лурія. Науковець вважав, що внутрішньоособистісний конфлікт може виникнути, якщо:

У своєму дослідженні О. Б. Фанталова під суттю внутрішньоособистісного конфлікту розуміє, насамперед, стан розриву в системі «свідомість - буття», а саме розрив між потребою в досягненні внутрішньо значущих ціннісних об'єктів і можливістю такого досягнення в реальності. Потреби і можливості визначаються через такі показники, як цінність і доступність, і відображають ступінь внутрішнього дискомфорту. Індекс розбіжності цінності і доступності є індикатором внутрішніх конфліктів, тому що його значення завжди буде вказувати на ступінь розбіжності між тим, що є, і тим, що повинно бути, між хочу і маю, а також між хочу і можу.

Найбільш активно проблему внутрішньоособистісних конфліктів розробляли у зарубіжній психологічній літературі. Зарубіжні дослідники розглядають внутрішньоособистісні конфлікти на основі концепцій особистості, які існують в тій чи іншій психологічній школі. Досить різноманітні підходи до розуміння сутності внутрішньоособистісного конфлікту можна поділити на точки зору психологів, що існують в рамках таких напрямків: психоаналіз, біхевіорізм, когнітивна психологія, гуманістична психологія.

Аналіз поглядів вітчизняних психологів дозволяє виділити певну кількість підходів щодо визначення сутності внутрішньоособистісних конфліктів. У цих підходах внутрішньоособистісний конфлікт визначається як: зіткнення протилежних тенденцій, потреб, мотивів; «презентація» назрілого протиріччя; невідповідність між можливостями та бажаннями особистості, між особистістю і «роллю», яку вона змушена виконувати, між образами «Я актуального» і «Я ідеального, між рівнем самооцінки індивіда і реальністю, а також порушенням адаптивних механізмів, нормального функціонування психологічного захисту.