Засоби спілкування, суперечки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Засоби спілкування, суперечки

2. Засоби ведення суперечки

3. Різновиди та методи суперечок

4. Висновок

5.Список літератури



Вступ

суперечка спілкування засіб вербальний

СПІЛКУВАННЯ - це процес передавання й сприймання повідомлень за допомогою вербальних і невербальних засобів, що охоплює обмін інформацією між учасниками спілкування, її сприйняття й пізнання, а також їхній вплив один на одного і взаємодією щодо досягнення змін у діяльності.

Розрізняють вербальні засоби спілкування (усне і письмове мовлення) і невербальні (немовні) засоби спілкування. Коли спілкуються за допомогою невербальних засобів, дуже важливими є жести рук, особливості ходи, голосу, а також вираз обличчя (міміка), очей (мікроміміка), поза, рух усього тіла загалом (пантоміміка), дистанція тощо. Причому вираз обличчя іноді краще, ніж слова, говорить про ставлення до співрозмовника. Відомі гримаси, які виражають відданість, доброзичливість, лестощі, презирство, страх, заздрість, ненависть тощо.

Спілкування людини підтримується певними засобами. Свої почуття, думки людина здатна виражати й закріплювати в словах і жестах, створюючи певний комунікативний простір, у якому обґєднуються, співіснують її внутрішній світ і світ зовнішній, обґєктивний. Такими засобами, які людина використовує в своєму спілкуванні, є вербальні (словесні) і невербальні засоби (міміка, пантоміміка, виражальні рухи тіла).



1. Засоби спілкування, суперечки

Для ефективного ведення суперечки не можна нехтувати законами логіки та нормами моралі. Тому ці засоби поділяються на "дозволені" та "недозволені", або на коректні та некоректні.

У загальних рисах коректні засоби можна визначити як такі, що відповідають вимогам логіки та моралі. Це засоби, які грунтуються на знанні мови, мовлення та секретів людської психіки, в логіці їх ще називають "дозволеними" хитрощами.

До дозволених належать, зокрема, ініціатива та засіб, який виражається правилом "наступ - найкраща оборона".

До коректних засобів відносять використання та дотримання законів і правил логіки. Зокрема, в процесі доведення (обгрунтування істинності положення, концепції, гіпотези) чи спростування (встановлення хибності положення, концепції) користуються правилами щодо тези (основного положення, яке необхідно обґрунтувати), правилами щодо аргументів, за допомогою яких обґрунтовується теза та правилами щодо форми (демонстрації), тобто способу, за допомогою якого обґрунтовується теза.

Порушення цих правил призводить до помилки або до хитрощів, які можуть бути коректними або некоректними.

Правила щодо тези полягають у тому, що теза повинна бути сформульована чітко, ясно і не змінюватися протягом усього процесу аргументації.

Правила щодо аргументів вимагають, щоб аргументи були сформульовані чітко і ясно; повністю або частково обґрунтовані; обґрунтування аргументів повинно проводитись незалежно від тези; аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування, тобто в якості доказів не можна використовувати ті положення, які підлягають сумнівам або самі потребують доказів.

Правила щодо форми говорять, що між аргументами і тезою має бути принаймні відношення підтвердження. При цьому використовується форма дедуктивного міркування (від загальних положень, висновків до часткових випадків) та форма недедуктивних міркувань (від часткових, одиничних випадків до загального висновку, які включають і метод аналогії), порівняння двох чи більше явищ, схожих в одному чи більше відношеннях.

Досвідчені промовці нерідко використовують такі методи:

¦ метод контрасту;

¦ концентричний;

¦ ступеневий;

¦ просторовий тощо.

Вони є ефективними засобами управління мисленням і поведінкою аудиторії.

Коректним засобом суперечки є використання аргументів опонента, зокрема наведених ним фактів для спростування його точки зору чи захисту своєї тези.

Ефективними засобами є виведення раптових, несподіваних для опонента висновків з його тези чи аргументів, які ставлять його в безвихідь або принаймні дезорганізують, змушують розгубитися.

Іноді до коректних зараховують і засіб, завдяки якому перекладають "тягар доведення" на опонента.

Некоректні засоби багатоманітні, проте всім притаманна така риса: до них вдаються з метою видати хибне за істинне, а істинне - за хибне.

Звичайно, несвідомі логічні помилки не можна розцінювати як некоректні засоби, вони лише свідчать про рівень інтелектуальної культури людини.

До некоректних засобів суперники відносять такі три групи хитрощів: хитрощі стосовно тези, хитрощі стосовно аргументів і хитрощі стосовно форми (демонстрації).

До хитрощів стосовно тези належать, зокрема:

* вимога надмірного уточнення тези (вимога пояснити очевидні речі, затягування часу);

* "умисне нерозуміння тези" (вимога пояснити значення, опонент змінює значення термінів);

* "втрата тези" (перехід до обговорення зовсім іншої тези);

* "нечітке формулювання тези", "навмисне нечітке формулювання", використання невідомих опоненту висловлювань) тощо.

До хитрощів стосовно аргументів належить дуже багато навмисних логічних помилок:

-"аргумент до особи" (критика розумових здібностей опонента);

- "аргумент до публіки" (орієнтація на думку, настрій слухачів);

- "аргументація до мас" (використання національних, расових, класових інтересів);

- "аргумент до жалю" (збудження в слухачів жалю та співчуття);

- "аргумент до фізичної сили" (погроза, примус, шантаж);

- "хибний аргумент" (використання недоказового хибного аргументу) тощо.

До найсильніших належать хитрощі стосовно демонстрації. Це, власне, логічні хитрощі, оскільки вони є проявом неправильної побудови міркувань, навмисного порушення правил міркування, у формі яких здійснюється доведення чи спростування.

2. Засоби ведення суперечки

Дискусія, полеміка, диспут, дебати. Коректні та некоректні засоби ведення суперечки.

Залежно від форми проведення суперечок та засобів, які в них використовуються, останні поділяють на дискусію, полеміку, диспут, дебати тощо.

Дискусія (лат. - discussio - дослідження, розгляд) - публічна суперечка, яка ведеться компетентними людьми на зборах, симпозіумах, конференціях, у пресі, на семінарських заняттях і ставить за мету розв'язання певної проблеми чи принаймні виявлення шляхів її розв'язання і зближення позицій учасників цієї суперечки.

Дискусія як форма спілкування є сукупністю тверджень (які по черзі висловлюють її учасники) та їх обґрунтувань. Об'єднуючою ланкою цих тверджень є судження (чи система суджень), в якому формулюється проблема (тема, предмет дискусії). Мета дискусії - досягнення істини чи принаймні кращого взаєморозуміння її учасників з відповідної проблеми.

Якщо учасники дискусії відмовляються від загальноприйнятих засад її проведення, то вона може перетворитися на полеміку - конфронтаційнішу форму суперечки.

Полеміка (грец. polemikos - войовничий, ворожий) - один з найпоширеніших різновидів публічної суперечки, для якої характерні протистояння, конфронтація, протиборство сторін; форма протиставлення принципово різних думок, ідей, точок зору.

Якщо учасники дискусії, відстоюючи протилежні думки, прагнуть зблизити свої позиції, знайти спільне рішення, зрештою встановити істину, то метою полеміки є перемога над супротивником, захист власної точки зору. Учасник полеміки вдається до тих засобів, які вважає найефективнішими, не зважаючи на те, прийнятні вони для інших чи ні. Не випадково протилежна сторона в полеміці називається не опонентом (як у дискусії), а супротивником.

Якщо результатом дискусії є синтез пропонованих думок, то результатом полеміки є перемога однієї точки зору; в іншому разі вона закінчується безрезультатно. Результатом дискусії є не думка (гадка) окремої людини, а знання, більшою чи меншою мірою очищене від суб'єктивності і підтримуване учасниками обговорення.

Зрозуміло, що в житті дискусія і полеміка рідко трапляються в чистому вигляді. Дискусія іноді стає такою бурхливою, що переростає в полеміку, а остання іноді входить у спокійне русло, втрачає риси конфронтаційності, й її учасники доходять консенсусу.

Крім дискусії та полеміки, існують й інші види суперечки, зокрема диспут і дебати.

Диспут (лат. disputar - міркувати) - усна публічна суперечка, що виявляється в обговоренні наукового чи суспільно важливого питання із залученням широкого кола фахівців і зацікавлених осіб.

У ході диспуту заслуховують доповіді на відповідну тему та виступи опонентів.

Дебати (фр. debat - суперечка) - суперечка, що виявляється у формі обміну думками з приводу тих чи інших теоретичних положень, подій тощо.

Дебати виникають при обговоренні доповідей і виступів на зборах, засіданнях, конференціях.

Диспут і дебати, як і дискусія та полеміка, рідко трапляються в чистому вигляді. Крім того, відповідні поняття ще не набули однозначного тлумачення.

Коректні та некоректні засоби ведення суперечки

У логіці, як і в етиці, засуджують принцип "цілі виправдовують засоби". Не можна бути нерозбірливим у засобах ведення суперечки, ставити над усе перемогу в ній, нехтуючи законами логіки та нормами моралі. Тому ці засоби поділяють на "дозволені" і "недозволені", або на коректні й некоректні. Для ефективного ведення суперечки треба знати як перші, так і другі: перші - щоб використовувати, а другі - щоб знати, чого можна чекати від нерозбірливого в засобах супротивника, для готовності дати йому належну відповідь.

Коректні засоби

У загальних рисах коректні засоби можна визначити як такі, що відповідають вимогам логіки та моралі. Деякі з них сформульовані теорією ораторського мистецтва - риторикою. Йдеться про ті засоби, які ґрунтуються на знанні мови і мовлення та секретів людської психіки. Мабуть, тому їх, подібно до некоректних засобів, іноді називають хитрощами, звичайно ж, "дозволеними" хитрощами.

До дозволених відносять, зокрема, ініціативу та засіб, який виражається правилом "наступ - найкраща оборона". Щоправда, тактичні засоби залежать від вузькоситуаційних обставин, а тому мають мінливий характер. Так, у деяких ситуаціях (особливо в суперечці-полілозі) раціональніше не виявляти особливої ініціативи, вичікуючи, поки опоненти "видихаються", "розкриють свої карти", щоб у слушну мить, враховуючи силу і вразливі місця їх аргументів, вдаючись до прибережених найсильніших і несподіваних для опонентів положень, активно втрутитися в хід суперечки.

Коректним засобом суперечки є використання аргументів опонента, зокрема наведених ним фактів, для спростування його точки зору чи захисту своєї тези.

Ефективними засобами є виведення раптових, несподіваних для опонента висновків з його тези чи аргументів, які ставлять його в безвихідь або принаймні дезорганізують, змушують розгубитися.

Іноді до коректних зараховують і засіб, завдяки якому перекладають "тягар доведення" на опонента. Та це не завжди так. Навряд чи можна вважати коректними слова віруючого, який у словесній дуелі з вільнодумцем заявить: "Тоді доведіть, що Бога немає". Вільнодумець не вірить в існування Бога (чи сумнівається в цьому) не тому, що може довести, що Бога немає, а тому, що йому ніхто не довів, що Бог існує. При цьому він керується законом достатньої підстави.

Некоректні засоби

Ці засоби багатоманітні, проте всім їм притаманна така риса: до них вдаються з метою видати хибне за істинне, є істинне - за хибне; недостовірне - за достовірне, а достовірне - за недостовірне.

Немає сумніву в тому, що паралогізми (ненавмисні логічні помилки) не можна розцінювати як некоректні засоби, оскільки вони свідчать швидше про рівень інтелектуальної культури людини, ніж про її (людини) злий умисел. Проте немає чіткого об'єктивного критерію розрізнення софізмів і паралогізмів. Спробуйте розібратися, навмисно ігнорує ваш опонент правила доведення чи просто не знає їх.

Софізми, безумовно, належать до некоректних засобів. Оскільки ж логічні помилки вичерпуються софізмами і паралогізмами, то можна зробити висновок, ніби "некоректні засоби" і "софізми" є рівнозначними (тотожними) поняттями. Та якщо взяти до уваги, що крім логічних помилок є ще фактичні, то висновок про тотожність названих понять видасться передчасним. Щоправда, в теорії доведення та спростування і фактичні помилки часто відносять до логічних. Так, використання хибних аргументів розглядають як логічну помилку, хоча предметом уваги логіки є характер зв'язку між думками, а не проблема їх істинності чи хибності. До логічних помилок (софізмів) відносять навіть засоби політичного, морального та адміністративного тиску на учасника суперечки. Йдеться про "аргумент до авторитету", "аргумент до жалю", "аргумент до освіченості" тощо.

До некоректних засобів суперечки відносять такі три групи хитрощів: хитрощі стосовно тези, хитрощі стосовно аргументів і хитрощі стосовно демонстрації.

До хитрощів стосовно тези належать, зокрема, "вимога надмірного уточнення тези", "умисне нерозуміння тези", "втрата тези" тощо. Остання помилка полягає в тому, що в процесі суперечки навмисно "забувають" тезу і переходять до обговорення зовсім іншої тези. До хитрощів стосовно аргументів відносять дуже багато навмисних логічних помилок, про більшість з яких уже йшлося. Нагадаємо деякі з них: "аргумент до особи", "аргумент до публіки", "аргумент до авторитету".

До найсильніших належать хитрощі стосовно демонстрації. Це суто логічні, або власне логічні хитрощі, оскільки вони стосуються неправильної побудови міркувань, навмисного порушення правил умовиводів, у формі яких здійснюється доведення чи спростування.

3. Різновиди та методи суперечок

В античні часи суперечка з метою пошуку істини називалася Діалектикою (від гр. dialektike - мистецтво вести бесіду). Саме таку суперечку проповідували Сократ, Платон.

Софос - мудрець у Давній Греції, придумав вправи для тренування розуму своїх учнів. Учні, розгадуючи софістичні виверти, відточували свої здібності протистояти нечесним прийомам супротивника. Мета таких суперечок - отримати перемогу над опонентом, тих, хто сперечався, пошук істини не цікавив. Мета виправдовувала засоби. Так виникла софістика - словесна віртуозність, мистецтво вводити в оману, зловживаючи "гнучкістю" понять та недозволеними психологічними прийомами (заплутування, лестощі, демагогія тощо). У софістичній суперечці, зазвичай, у дев'яти випадках із десяти суперечка завершується тим, що кожний переконується у власній правоті.

Основними засобами суперечки можуть бути:

· ефективне порівняння;

· контр-запитання;

· гнівна відповідь;

· контр-приклад.

Ще одним важливим методом суперечки, що дійшов до наших часів, є евристика. Це суперечка, перемогу в якій прагнуть здобути, апелюючи частіше до емоцій. Особливий розвиток евристика отримала у працях А. Шопенгауера, який зводив суперечку до словесного фехтування і часто позбавляв її предметно-логічного смислу.

Майстри евристики часто користуються "доводом до людини" у найрізноманітніших варіантах. У кінцевому підсумку вони намагаються виявити протиріччя (найчастіше уявні) між словами та поведінкою опонента: "Ви кажете, що в столиці жити важко, то чому не їдете з неї?"

Евристична суперечка ведеться перш за все тоді, коли необхідно у чомусь переконати партнера, схилити до своєї думки. Її називають ще парламентською. У цій суперечці вплив на розум підкріплюється впливом на почуття. Тобто, аргументам надається психологічне забарвлення, яке дозволяє посилити їх, і вони починають "бити в ціль". "Сподіваюся, ми дізнаємося, хто винний, ще при житті, а не років через п'ятдесят як гучні викриття. Але якщо після цього все просто згасне і нічого не відбудеться - у цій країні більше не буде чого робити", - заявляє українська журналістка А. Безлюдна, беручи участь у дискусії у справі Г. Гонгадзе.

Тобто, евристичний метод дозволяє зрозуміти, що не завжди думки, що мають логічну бездоганність, але не зачіпають емоційного стану людини, мають переконливу силу.

Як бачимо, діапазон евристичної суперечки досить широкий. Це змушує учасників суперечки відчувати велике навантаження.

Методами евристики, софістичними вивертами активно користуються у сучасній суперечці: "Ринок не може бути частково регульованим, як не можна бути трохи вагітною", - зазначає відомий російський економіст Л. Піяшева, відстоюючи свою тезу про свободу ринку.

Формальне дотримання законів мислення веде до істини у суперечці шляхом умовиводів, які називають аподиктичними (від грец. apodeikticog - доказовий, переконливий). Специфіку аподиктичних суджень вперше дослідив Арістотель, який відрізняв їх від "діалектичних" суджень. Кредо учасників такої суперечки: "Платон мені друг, але істина важливіша". Цей вид суперечки вимагає точних визначень, науково перевірених фактів, чітко сформульованих проблем, надійних аргументів та розуміння суті суперечностей.

Учасники такої суперечки, спонукають один одного до взаємного уточнення та виправлення тлумачень. Виявляють при цьому повагу, терпимість, компетентність, глибину суджень. Твердження, що "у суперечці народжується істина" скоріше за все стосується саме цього виду суперечки.

У сучасному уявленні термін "суперечка" виступає як родове поняття, а "дискусія", "полеміка", "диспут", "дебати" - як його видові синоніми. При цьому кожний - це самостійні поняття, що є різновидами суперечки. Проте існує думка, що різновиди - це "диспут" і "дебати", а "дискусія", "полеміка" - методи, механізми суперечки. Погодимося з думкою про різновиди суперечки і визначимо їх деякі особливості [25, 261].

Полеміка - войовнича суперечка. Зазвичай їй притаманна підвищена емоційність, тому що вона виникає у результаті протиборства, конфронтації сторін.

Водночас - це ефективний спосіб переконання, розвитку знань.

Під дискусією може розумітися і обговорення спірного питання, і мистецтво обдумувати, розмірковувати, викладати свої думки. Дискусія часто використовується для можливого примирення сторін на основі взаємних компромісів. Дискусію, полеміку часто використовують керівники під час проведення ділових зустрічей, переговорів, нарад, при прийнятті рішень.

У наш час диспут - публічна суперечка на наукову або суспільну тему, найчастіше ведеться на наукових конференціях, на сторінках періодичних видань.

Досить активно нині використовуються дебати - суперечка з приводу висловленого у докладі, заяві. Ми є свідками парламентських Дебатів, теледебатів між представниками різних партій, угрупувань.

Будь-яка суперечка - це логіко-психологічне явище, воно будується за законами логіки, має досить чітку структуру та використовується для впливу на свідомість та емоції опонента.

Розглянемо один із софізмів.

- Чи знаєш ти цю закриту людину?

- Ні.

- Це твій батько. Отже, ти не знаєш свого батька. Питання "Чи знаєш ти, кого закрили цим вбранням?" підмінено на інше: "Чи знаєш ти цю закриту людину?".

Отже, усього сказаного можна зробити висновок, що не варто сперечатися чи виступати без особливої потреби. Недарма кажуть: "Говори мало, слухай багато, а думай ще більше".

Але коли виникає в цьому потреба, то повинна бути чітко усвідомлена мета, предмет виступу чи суперечки, узгодження точок зору учасників стосовно цього предмета. Суперечка передбачає певну спільність вихідних позицій сторін; використання термінів, висловлювань з однозначним їх змістом і розумінням. Не слід забувати, що сила аргументів полягає не в їхній кількості, а в переконливості. Виняткову роль відіграють і запитання. Вміння ставити розумні запитання є важливою і необхідною ознакою розуму і проникливості.

Важливо не тільки те, що захищаємо, що піддаємо критиці, а й те, як ми це робимо. Використання недозволених засобів у суперечці, приниження людської гідності опонента, навіть підвищений тон - це прояв низької моральної культури полеміста: "Юпітер, ти гніваєшся, отже, ти неправий".



Висновок

Прекрасно, що з'явилася можливість навчати такому мистецтву. "Якщо просто вчити чомусь людину, вона ніколи нічому не навчиться", - зазначив Шоу. Дійсно, навчання - це активний процес. Ми вчимося на справах, тому, щоб навчитися вести суперечку, треба брати участь у ній.

Якщо нас критикують, ми вчимося засуджувати.

Якщо ми живемо у ворожнечі, ми вчимося боротися.

Якщо ми живемо у страху, ми вчимося залякувати.

Але:

Якщо нас схвалюють, ми вчимося бути впевненими.

Якщо нас хвалять, ми намагаємося хвалити.

Якщо нас визнають, ми відповідаємо визнанням.

Суперечка - це словесне змагання між двома або кількома сторонами, під час якого кожна зі сторін відстоює своє розуміння обговорюваного питання та спростовує думку опонента.

Досягнення результату в суперечці йде шляхом подолання перешкод, опору. Проте отриманий результат несе у собі не тільки негативне, але й позитивне начало. Згадаймо відомий латинський вислів "Через терні до зірок".

Мистецтво ведення суперечки завжди цікавило мислителів. Ще у Давній Греції побутував афоризмом "У суперечці народжується істина". Цей вислів знають усі, але не всім відомо, що великий Ґете виправив мудреців, зазначивши: "Між двома протилежними думками лежить не істина, а проблема".

Майстерність суперечки, мистецтво вести полеміку, користуючись при цьому прийомами, які розраховані на перемогу опонента, так звана "евристика" у найбільш класичному вигляді оформилася у V ст. до н.е.

Першим теоретиком суперечки вважають грецького філософа, голову античних зборів, Протагора (V ст. до н.е.), який виголосив постулат: "Людина є міра всіх речей". У трактаті "Мистецтво сперечатися", він описав суперечку як діалог двох співрозмовників, які захищають протилежні погляди. У стародавніх Афінах незмінною популярністю користувалися диспути на майданах, які улаштовував Протагор.

Античні філософи-софісти висунули вчення про всезагальну відносність, про те, що стосовно кожного явища можна висловити дві протилежні думки, що людина є міра всіх речей.

Значного розвитку у Давній Греції набуло і судове красномовство, яке усвідомлювалось як словесне змагання і зазвичай збирало великі аудиторії.

Грецький філософ Сократ проводив своєрідні бесіди, під час яких його учні повинні були вирішувати запропоновані вчителем задачі.

До наших часів дійшли праці Арістотеля, в яких викладені його думки про словесну боротьбу - "мистецтво переконання та викриття". Він розглядав полеміку у взаємозв'язку з риторикою, естетикою та діалектикою.

Важливе значення відводилося теорії та практиці публічної суперечки у Давній Індії. У наукових трактатах, присвячених мистецтву суперечки, особливе місце займав етичний бік публічних словесних змагань. З Індії дійшло до нас важливе правило, яке допомагає уникнути пустих суперечок: "Спочатку з'ясуй позицію опонента, а потім вступай у суперечку". Давньоіндійські логіки високо цінували такі риси учасників суперечки, як вміння знайти помилки у міркуваннях опонента, здатність зрозуміти висловлене ним, зберігати присутність духу, не дратуватися, не ображатися, не допускати грубощів: "Не можна виходити з себе, навіть коли маєш рацію".

Середні віки поєднали грецьку філософію з вченням "батьків церкви" - Туртулліана, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста. Відомий вислів: "Credo guia absurdum est" - "Вірую, бо безглуздо" був донедавна символом віри та гаслом католицизму. В цей час виникає схоластична філософія, що ґрунтується на текстах Святого Письма. Відповідним чином велася і так звана схоластична суперечка (наприклад, скільки ангелів поміститься на вістрі голки).

На Русі у середні віки (XI - XV ст.) зароджується унікальна форма народної демократії - віче. Державні, соціальні проблеми вирішувалися шляхом демократичної суперечки - діалогу.

Після середньовіччя, з його схоластичними суперечками, в епоху Відродження виникає мистецтво суперечки, пов'язане з гострими життєвими проблеми.

Спроби узагальнити теоретичні основи та практичні прийоми суперечки здійснювались і у Новий час. У 1820 р. вийшла у світ книга А. Шопенгауера "Евристика, або мистецтво сперечатися".

Чимало порад щодо техніки суперечки знаходимо в роботах німецького логіка та математика П. Лоренца, голландського логіка Е. Бета, російського професора С.І. Поварніна тощо.

У сучасних умовах суперечка стає методом спілкування бізнесменів, тому необхідно володіти її прийомами. Досвід свідчить, що ефективна та суперечка, яка вносить ясність в обговорюване питання, підводить до істини. Особливо слід стежити за тим, щоб суперечка не перетворилася на самоціль, коли увага зосереджена на тому, аби вийти переможцем будь за що. Такі суперечки перетворюються в лайку, плітки тощо, все зводиться до негативної характеристики опонента, до образливих епітетів.

Перебудова і особливо пострадянський період, при всіх його недоліках, відкрили шлях свободі слова, плюралізму думок. З'явилася можливість ведення діалогу, спору у різних сферах суспільного життя, зокрема для вирішення складних проблем бізнесу.



Список літератури

1. Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012.

2. Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160 с.

3. Герасимчук А. А., Тимошенко О. І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350 с.

4. Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. -576 с.

5. Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224 с.

6. Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. - 288 с.

7. Малахов В. Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304 с.

Размещено на Allbest.ru