Розвиток психодіагностики у ХХ столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ НЕПЕРЕРВНОЇ ОСВІТИ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни Психодіагностика

на тему: Розвиток психодіагностики у ХХ столітті

Варіант №4

Виконала:

Студентка НН ІНО 4 курсу

Іванова Катерина Станіславівна

Напрям 6.130102 «Соціальна робота»

Група СР-402з

№ зал.книжки 16.0662

КИЇВ 2018

Зміст

Вступ

1. Історія розвитку психодіагностики

2. Етапи формування

2.1 Міфологічний етап

2.2 Філософський етап

2.3 Науковий етап

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Психологічна наука в нашій країні нині вступає в якісно новий етап свого розвитку. Разом з обов'язковим курсом «Психологія» на різних факультетах вищих навчальних закладів. Психодіагностика в системі практичної психологічної служби має свої принципові особливості. Науково - практична психодіагностика орієнтується на різні записи суспільної практики, на завдання формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості. Після деяких нововведень Л.Термена і його колег щодо школи Біне, тести почали використовувати для визначення індивідуально - психологічних властивостей. Найбільші вимоги висувалися до діагностики інтелекту. психодіагностика міфологічний філософський науковий

В останні десятиріччя відмічається гуманізація робіт з психодіагностики (як дослідницьких, так і практичних). Тепер головною метою психодіагностики стає забезпечення повноцінного психічного та особистісного розвитку, людини. Психодіагностика прагне розробляти такі методи, які б сприяли розвитку дітей, молоді, подоланню труднощів, які виникають. Головна мета психодіагностика - це створення умов для проведення змістовної діагностико-розвивальної робот. У діагностиці необхідно вміти виділити психологічну проблему, правильно поставити запитання. Одержати потрібну інформацію від учителів, батьків, учнів, проаналізувати цю інформацію і зробити висновок, що має не просто практичну спрямованість. Але й спрямованість на аналіз конкретного, одиничного випадку.

1. Історія розвитку психодіагностики

Психодіагностика зародилась в кінці 20 ст і виступає як наука психологічних розбіжностей та претендує на їх вимір, підійшла до початку нового часу закладеної в дискусіях та спорах вимірів інтелекту пройшовши за дуже короткий період часу шлях від Гальтоновських шкал розуму до тестів Біне. Історично склалося так, що з моментів появлення і до кінця 19 століття психодіагностика була орієнтована на вимір індивідуальних розбіжностей інтелекту. І це не випадково якщо згадати про те, які надії про розумі чоловіка покладено 19 століття. Попереду нові перемоги і невдачі дискусії і відкриття яким було ознаменований розподіл психодіагностики у 19 столітті .

Розвиток психодіагностики в період з 1901 до кінця 1920 років.

Основними вченими були Льюніс Медісон - його підхід заключався в провірці валідності і надійності заданої школи. Ця шкала була стандартизована на 21000 дітях і 180 дорослих вона охоплювала діапазон від 3х річного віку і до рівня дорослого але не включала тестів для 11 літніх результат виражався як співвідношення розумового розвитку віковим і міг бути перетворений коефіцієнт інтелекта або Айкю /Q. На основі розподілу Айкю /Q Гермен запропонував слідуючу класифікаційну схему Айкю /Q від 90-109 показує на середні розумові здібності, /Q нижче 70 можливе при розумово відсталих, /Q вище 140 засвідчує про геніальність.

Розвиток психодіагностики з 1930 по 1939 роки.

В середині 30 років в Гарвардському університеті ведуть дослідження Крістіана Морган і Г.Мюррей. В цих дослідженнях було в перше з'явлено про, що принцип проекції може використовуватись як основна побудова діагностичної процедури на весні 1935 році в виданні «Дослідження особистості обґрунтовується принцип психологічної проекції, а трохи пізніше з'являється 1 проективний тест тематичної аперцепції ТАП. Також до цього періоду можна віднести таких вчених як: Кін- Мак- Німар, Девід Векалер, Едвард Лі Торндайк, Луіс Леон Терстоун та інші. Розвиток психодіагностики в 1940 р. В цей період продовжувало збільшуватися кількість діагностичних методик. Уявлення діагностичних методик про кількість психологічних тестів 1940 році дає журнал психічних вимірів виданий Оскаром Буро сом відповідному випуску в якому, опубліковано огляди по 325 тестам і просто огляди перераховані 200 тестів. Звичайно далеко не всі із тих тестів користувалися популярністю серед психологів. Так як 1 світова, друга світова стимулювала розробку таких тестів таких як:

1. армійський загальний класифікаційний тест.

2. тест прогресивних матриць Равена.

В кінці 40 достатньо активно обговорюється питання про значення ситуаційних змінних відносно даних, які отримуються в наслідок проективних технік. В 50 роках уже традиційно лідирують відомі методики псих діагностичних досліджень. До 1951 року нараховувалися 1219 публікувань присвяченню. Тестів Роршаха з них 493 використовувала школа Стефорт Біне, а Векслер Бельвю була відома 371 публікація. Досить багато досліджень було пов'язано з ТАП в

1955 р. появляється школа Векслера для виміру інтелекту дорослих., структура якої була аналогічною. Векслер Бельв'ю. У 1958 р. був опублікований один з найбільших відомих тестів Р. Кеттелла.

Найбільш відомий вільний тест для вираження інтелекту. 50 роки ознаменовані розвитком нового типу особистісних тестів. До них можна віднести: школа проявів тривоги Дж. Тейлор, Моуделейський особистісний тест, каліфорнійський психологічний тест 60 роки 20 століття роки дискусії, протесту особливо конфліктні. Ці дискусії були в США. Випуск американського журналу в листопаді був присвячений атакам на психологічне тестування і заявами в його захист в 1966 році на рівні сенату США обговорювалося рішення про нову повну заборону тестів, але воно не було підтримане більшістю.

В 1967 році була представлена нова школа інтелекту дітей дошкільного віку. Через 2 роки було представлено школу розвитку немовлят. Бейлі яка булла стердантизована 1262 дітях віком від 2 до 30 місяців. Трьома найбільше відомими були мінесостський перцептивно-діагностичний тест візуального розвитку Фростенга і Іллінайський тест психолінгвістичних здібностей.

На протязі 1970 років психологічне тестування продовжувало підлягати нападкам із сторони критиків які працювали як і в цій області так і поза нею. Основними напрямками критиків були ті, що і раніше. Тести обвинувачувалися в тому, що на їх основі багатьох людей минали в можливості освіти отримання в тому числі і професійної.

Не дивлячись на незатихаючу боротьбу з психологічними тестами їх кількість продовжувала збільшуватись. З особистісних тестів які появилися у 70 варто відзначити тест загального здоров'я.

Д. Галдберга 1972 рік і розроблений Т.Міллоном клінічний багатоосний тест 77 рік характерною рисою розвитку психодіагностики в 70 роках в розвинутих країнах світу стає її комп'ютеризації. Різко збільшується кількість комп'ютерних версій тестів. Безперечним досягненням психологів 80 років яке мало безпосереднє відношення до діагностики було видання в період 1982 році по 1998 п'ятитомника «Успіхи в психології людського інтелекту»

Можливою подією для розуміння місце і значення тестів в суспільному суспільстві є вихід у світ книг. «Тестування здатностей: області застосовування наслідки і полемічні запитання». У 1984 році з'являється ще одне довідкове видання присвячене тестам - «Критика тестів», але яке робиться можливим джерелом інформації і критичних оцінок по відношенню до сотень тестів. Завершиться ця десятитомна серія 1994 році.

Серед тестів діагностики діалектів як і раніше перші місця займають тести призначені для різних вікових груп шкали Векслера такі як: короткий «тест інтелекту» Кауфмена «Тест інтелекту підлітків і дорослих «Кауфмена» Диференціальний тест здібностей. Оцінка вікового розвитку немовлят і дітей раннього віку. В 90 роках в психодіагностиці продовжується вивчення ролі ситуацій в поведінці індивіда, основна увага приділяється аналізу поведінки людини у важких стресових ситуаціях. До вивчаємих феноменів в першу чергу відносяться постравматичні стресові розлади для виміру яких створено дуже багато тестів. Початок 90 років відмічений значним ростом кількості тестів в яких використовується комп'ютери.

Отже 90 роки свідчили про незмінне збільшення і розширення інтересу до психологічного застосування. На це вказує як розробка нових тестів так і вивчення існуючих тестів систематичних переглядом їх більш ранніх версій.

2. Етапи формування

2.1 Міфологічний етап

На міфологічному етапі історії психології, який охоплює добу від появи перших людей до їх класового розшарування, увага зосереджується на ситуативному компоненті вчинку. Це сукупність істотних відношень людини до зовнішнього світу, які на цьому етапі розвитку культури складаються незалежно від її намірів. Насамперед їх характеризує значення, що його людина надає тій ситуації, в якій перебуває, та своїм власним станам. Ситуація значень виразно заявляє про себе в пам'ятках первісної культури (Леві-Брюль, див.: [67]; Тайлор [55]; Фрезер [64]). Уже першим її виявом є роздвоєння довколишнього світу на тіло (всі предмети, що реально існують) та душу (те, що спричинює зміни як у світі, так і в самій людині). На цій підставі виникає фетишизм (фр. feticshe, від португ. fetico -- амулет) -- культ неживих предметів -- фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Людина обожнює їх, пов'язує з ними можливість задоволення своїх бажань. Так поступово формується анімізм (від лат. anima -- душа, дух) -- світогляд первісної людини, за яким душа існує в усіх природних тілах і явищах. При цьому вона здійснює метемпсихоз (від гр.-- переселення душ) -- мандри з одного тіла в інше. І якщо внаслідок цього тіло змінює свої форми, то душа залишається незмінною. Проте вона сприймається за аналогією з тілом -- розглядається як його двійник (на наскельних малюнках момент смерті зображено як роздвоєння тіла). Пізніше схожість душі і тіла втрачається, кроком до чого стає пов'язування душі з диханням людини. Герої казок різних народів, готуючись до битви, виймають душу зі свого тіла, щоб стати непереможними та невразливими.

Отже, на міфологічному етапі історії психології душу розуміють як силу, що цілковито визначає життя людини. За цих умов учинок неможливий, адже поведінка людини залежить від ситуації, в якій вона перебуває. Людина відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй значень, що породжує фаталізм (від лат. fatalis -- наперед визначений долею) -- усвідомлення власної безпорадності. Шукаючи опори буття, вона обирає собі фетиші. На цій підставі виникає магія (від гр. -- ворожба) --сукупність ритуалів, спрямованих на отримання бажаного результату.

Ритуал (від лат. ritualis -- обрядовий) вводить людину у взаємозв'язок подій у світі , тим самим наділяючи її здатністю впливати на їх перебіг. І в пізніші часи чаклуни Давньої Індії, Вавилону та Єгипту, Греції й Риму прагнули заподіяти шкоду ворогові, ушкоджуючи його зображення.

Зі зростанням активності людини заявляють про себе нові аспекти ситуації -- її конфліктність та колізійність. Першим відбувається перехід від ситуації значень до ситуації конфліктних відношень. Одним із чинників такого переходу є виникнення тотемізму (від алгонкінського тотем -- його рід) -- уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду. Населення острова Самоа, наприклад, шанувало метелика, бо вважало його своїм предком. На ґрунті тотемізму виникло явище табу (полінезійське «не можна») -- система заборон на виконання певних дій. Заподіяння шкоди тому ж метелику вважали рівноцінним смерті представника роду. Тотемізм породжує ряд протиставлень (живих і мертвих, предків і нащадків), що зумовлює перехід до тривалого -- філософського етапу історії психології.

2.2 Філософський етап

Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на перший план у філософських ученнях Давнього світу (ранньокласові суспільства на Давньому Сході, в Греції та Римі до н. є. та на початку н. е.). Ситуація продовжує розглядатись як така, що визначає поведінку людини, та водночас вона протиставляється людині, яка вже може відсторонюватись від неї. Варіанти такого розуміння спостерігаються у мислителів Давнього Китаю, Давньої Індії та Давньої Греції.

У психології Давнього Китаю ситуацію тлумачать як традицію (від лат. traditio -- передача) -- стійкі форми поведінки, успадковані від попередніх поколінь. Вона перебуває у конфлікті з учинком, що виникає на ґрунті традиції, але може заперечувати її. Цей конфлікт знаходить своє розв'язання у вченнях про дао (кит. «закон») -- засаду буття, що спрямовує поведінку людини (Лаоцзи, Кун Фуцзи). Оскільки традиція ґрунтується на дао, то вважається за доцільне всіляко дотримуватись її, щоб не дезорганізувати суспільне й індивідуальне життя. Підтримання традиції вчинком є поверненням людини до дао, яке робить її досконалою, справедливою, об'єднує з іншими людьми. Висловлюються думки щодо необхідності особистого внеску людини в традиції (Сюньцзи) -- крок до визнання власної активності людини.

У психології Давньої Індії ситуативний компонент вчинку набуває вигляду страждання -- переживання людиною життєвих труднощів. Учинок, у зв'язку з цим, є актом звільнення від страждань та поєднання з першоосновою буття. Пошукам способів такого звільнення присвячено вчення про карму (санскр. -- діяння, відплата) -- силу, що закріплює вплив учинків на характер теперішнього і наступного існування людини. Віра в карму спрямовує людину до самопізнання, що відбилося у староіндійських текстах Упанішад та в буддизмі. Там, зокрема, твердиться, що шлях до блаженного буття людини пролягає через нірвану (санскр. -- заспокоєння, згасання) -- звільнення від поневолю вального впливу власної психіки та проникнення в серцевину буття. Це стан відчуженості від зовнішнього світу, відсутності бажань, цілковитої задоволеності. Зовнішній і внутрішній світ людини знецінюється, що відкриває можливість злиття людини з вищим буттям -- Брахманом. Для цього вона мусить займатися самовдосконаленням -- утримуватись від життєвих насолод, володіти своїми тілом і душею.

Давньогрецька (антична) психологія, перебуваючи у межах розуміння конфліктності ситуації, протиставляє внутрішнє, ідеальне, та зовнішнє, матеріальне. Відтепер через усю історію психології проходить боротьба двох протилежних напрямків філософської думки -- ідеалізму, що визнає первинність ідеї, душі, та матеріалізму, який стверджує вторинність цих явищ щодо матеріальної першооснови. В давньогрецькій психології взаємовідношення ідеального і матеріального нерідко ілюструється на прикладі двох світів -- мікрокосмосу і макрокосмосу.

Душа, з матеріалістичних позицій, -- це мікрокосмос, що складається з тих самих елементів -- атомів, що й макрокосмос, але вони тонші, невидимі (Демокріт). Вона невіддільна від тіла, є його формою і способом організації, має складну будову (Арістотель). З ідеалістичних позицій душа характеризується як ув'язнена тілом, та все ж безсмертна, у своїх досконалих виявах злита з ідеальною вищою істотою (Платон ). У пізніших ученнях -- стоїцизмі, скептицизмі, неоплатонізмі -- розробляється ідея про спільне походження мікро- і макрокосмосу та здійснюється спроба вийти за межі конфліктності ситуації: у першому випадку -- за рахунок стійкості людини, у другому -- шляхом скепсису як підґрунтя душевного спокою, в третьому -- шляхом злиття окремої душі з Верховною сутністю.

Антична психологія також протиставляла людей, як смертних істот, богам -- безсмертним. Цим зроблено крок до усвідомлення колізійності (лат. collisio, від collido -- стикаюсь) ситуації, що стало головним змістом психології середніх віків (V -- середина XVII ст.).

Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнського, світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло. Душа вважається близькою до Бога, безсмертною, безтілесною, а тіло, з притаманними йому природними потягами, -- несумісним з Божою сутністю. Предметом аналізу стають віра, надія, любов -- переживання людиною колізійності свого буття. Перед лицем всевидющого Бога людині лишається вірою заслужити його милість. Вона відчуває себе пасивною істотою, що несе в собі споконвічну гріховність. З'являється вчення про внутрішній досвід -- збагачення людської душі шляхом її самовдосконалення (Августин). Активно дискутується проблема свободи волі -- здатності людини діяти самостійно, приймаючи власні рішення. Свобода волі або ж визнається (Фома Аквінський), або заперечується (Еріугена).

Отже, і в середньовічній психології людина залишається на рівні ситуативних вчинкових відношень, не підносячись до розуміння власної активності як джерела життя. Проте усвідомлення колізійності ситуації, в якій вона перебуває, зумовлює перехід до пізнання внутрішнього світу людини, а отже, до мотивації вчинку. Мотиваційне визначення вчинку охоплює значний проміжок часу -- добу. Відродження (XIV -- XVI ст.), Бароко (XVII ст.) та Просвітництво (XVIII і початок XIX ст.). Колізійність буття змушує людину шукати засобів її подолання не у релігії, а в самій собі.

Усвідомленням мотиву як компонента вчинку відзначається арабська психологія (Ібн Сіна, Газалі). Для неї внутрішні підстави поведінки -- природне явище. У вигляді злісного індивідуалізму (наприклад, прагнення до наживи) воно заважає людині з'єднатись з Верховною сутністю, зумовлює фаталізм її поведінки. Шлях до звільнення людини від природних обмежень -- у знанні як найвищій людській цінності. До мотивації вчинку звертається й психологія Київської Русі, яка стверджує наявність соціального фаталізму, але наголошує на необхідності боротьби з ним (Володимир Мономах).

Психологія західноєвропейського Відродження, розвиваючи цю ж думку, розв'язує проблему титанізму -- підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макрокосмосом. Усвідомлення себе титаном -- величною особою виводить людину на шлях протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає проблема міжособистісних стосунків -- зв'язків між людьми. При цьому наголошується на індивідуалізмі (лат. individuum -- неподільне) -- неповторності властивостей титана (Піко делла Мірандола, Еразм Роттердамський, Макіавеллі), що знайшло яскраве відображення у мистецтві Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело). Психологію Відродження пронизує гуманізм (від лат. humanus -- людяний) -- ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей. У цей час у наукових трактатах з'являється термін психологія (від гр. vfvXTi -- душа і \vyoC, -- учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ -- душу людини. У художній літературі Відродження з'являється тема "фастівської душі" --людини, яка, долаючи внутрішні суперечності, хоче пізнати світ і саму себе. Вона прагне ідеалу (від гр. ібєсс -- поняття, уявлення) -- досконалих зразків індивідуального і суспільного життя і страждає від суперечностей між ідеальним і реальним. Славнозвісний Дон Кіхот Сервантеса живе водночас у реальному і в ідеальному світі, марно намагаючись втілити ідеали моральності та справедливості. Герої трагедій У. Шекспіра так гостро переживають суперечності буття, що знесилені, гинуть. Доба Відродження шукає рушійні сили поведінки в самій людині, не усвідомлюючи того, що вони можуть корінитися в її бутті.

В епоху барокко людина гостро усвідомлює міць світу та своє безсилля перед ним (Паскаль). Світ-- всесильна субстанція, що унеможливлює свободу волі. Вихід вбачається у пристрастях (Декарт) та афектах (від лат. affectus -- настрій, хвилювання) (Спіноза)-- формах почуттів, за допомогою яких людина намагається подолати залежність від світу. У цьому зв'язку виникає поняття про рефлекс (від лат. reflexus -- згин, вигин) -- механічну відповідь людського організму на зовнішній подразник . Людина мислиться і як машина, і як одухотворена істота. Так утверджується дуалізм (від лат. dualis -- двоїстий) душі і тіла -- їх рівноправне і паралельне існування. У межах мотиваційного визначення вчинку формується також уявлення про несвідоме -- надприродну засаду буття (Лейбніц), інтуїцію (від лат. intueri -- пильно дивлюся)-- здатність до

Безпосереднього осягнення істини (Декарт). Дискутується питання про наявність вродженого і набутого у психіці. Зокрема, доводиться, що зміст психіки цілковито визначається відчуттями -- відображенням якостей навколишнього світу. Як чуттєве (бо отримується за допомогою органів чуттів), воно протиставляється раціональному (лат. rationalis -- розумний), здобутому теоретичним пізнанням -- мисленням (Локк).

Отже, психологія бароко, вдивляючись у мотивацію вчинків, бачить у людині тіло і душу, свідоме і несвідоме, набуте і вроджене, почуття і волю, інтуїцію і мислення, чуттєве і раціональне. Людина постає перед нею стражденною істотою, яка, перебуваючи під тиском і зовнішнього, і внутрішнього, здійснює акти самопізнання, все глибше проникаючи у власну сутність.

Ця тема є провідною й у психології українського бароко та Просвітництва -- культури України XVII--XVIII ст. її пронизує прагнення зрозуміти людину як істоту, що залежить від природи і суспільства і водночас усвідомлює власну гідність. Душа розглядається як дзеркало Всесвіту, тому самопізнання є і самопізнанням світу через людину (Сакович). Аналізується співвідношення у душі чуттєвого і раціонального, почуттів і волі, обґрунтовується підхід до людини як до індивідуальності (Гізель). Зосереджується увага й на самозбереженні -- прагненні людини протистояти ворожому щодо неї світові (Яворський).

Обстоюючи ці ідеї, мандрівний філософ Г. С Сковорода (1722--1794) виокремлює три аспекти самопізнання: пізнання людиною своєї індивідуальності; пізнання себе як представника певного народу; пізнання свого існування в його зв'язку з Верховною сутністю. Суть самопізнання полягає у віднаходженні людиною спорідненої діяльності схильності до певної праці. Відповідним чином вона повинна будувати своє життя.

Загалом психологія бароко фіксує увагу на протиставленні виявлених характеристик людини і не шукає переходів до прийняття рішення -- наслідку боротьби мотивів, тобто наступного рівня мотиваційного визначення вчинку. Це здійснила психологія Просвітництва.

Досліджуючи процес прийняття рішення, вона висуває спектр психологічних теорій -- інтелектуалізм, емотивізм, волюнтаризм. Перша з них знаряддям самопізнання і поведінки вважає інтелект (від лат. intellectus -- розуміння). Основним механізмом його функціонування є асоціації (від лат. associatio -- з'єднання) -- зв'язки між слідами минулих вражень. Прихильниками цієї теорії є переважна більшість англійських (Гоббс, Юм) і німецьких (Лессінг, Гердер) філософів - просвітників. Для емотивізму (від лат. emovere -- збуджувати, хвилювати) пояснюючим принципом стають почуття (пристрасті, афекти). Представники цієї теорії наголошують на тому, що саме вони зумовлюють цілісність людської природи та впливають на інтелект (Гельвецій, Дідро). Волюнтаризм звертається до волі (від лат. voluntas) -- саморегуляції людиною своєї поведінки -- як до найвищої психічної здатності. Ця думка у вигляді гасла «Буря й натиск» стала провідною темою літературного руху в Німеччині наприкінці XVIII ст. (Гете, Шіллер та інші.).

Таким чином, психологи Просвітництва з оптимізмом дивляться на людину. Вони проголошують природну рівність людей, підкреслюють вирішальне значення середовища у формуванні психіки (Руссо). Механізм зв'язку душі і тіла вбачають у психіці разом з її тілесною організацією. Це позбавляє людину мотиваційної роздвоєності, висуває на перший план проблему прийняття рішення та готує перехід до дійового визначення вчинку. За В. А. Роменцем, на цьому мотиваційний період історії психології завершується, й відповідно завершується філософський етап історії психології.

2.3 Науковий етап

Етап наукової психології започатковується у другій половині XIX ст. У цей час психологія виборює право на самостійне -- вже поза межами філософії -- існування. Складається сукупність наукових теорій, представники яких прагнуть дослідити сутність психіки, опрацьовують методи її дослідження, відкриваються наукові заклади та школи, в яких досліджується психологічна проблематика. В останній чверті XX ст. починає складатись психологічна практика: психологія заявляє про себе як наука, що активно втручається у суспільне життя. Людині вона пропонує різні форми психологічної допомоги. В. А. Роменець, послідовно дотримуючись культурологічного підходу у тлумаченні історії психології, і цей етап розглядає в контексті здобутків світової культури. Проте наш виклад обмежується лише теоріями, які безпосередньо визначають обличчя психологічної науки у XIX та XX ст.

Висновок

Витоки психологічної діагностики губляться у віках, оскільки потреба в обліку індивідуальних відмінностей, виявляти і вимірювати які прагне ця наука, виникає у людини в глибоку давнину. До психодіагностики доречно віднести відоме висловлювання Г. Еббінгауза, що характеризує психологію в цілому: "У неї довгий минуле, але коротка історія". Становлення психодіагностики як науки обумовлено розвитком експериментальної психології, виміром психічних явищ. Початок психодіагностичним дослідженням було покладено роботами Ф. Гальтона, Дж. Кеттелла, А. Біне та інших вчених в кінці XIX-початку XX століть.

У XX столітті психологічне тестування здобуває широку популярність і популярність, забезпечуючи вирішення багатьох практичних завдань у промисловості, освіті, охороні здоров'я, армії. Однак, не підкріплене розвитком теорії, психологічне тестування проходить через кризу. Під впливом кризи починається більш активну взаємодію тестування з диференційно - психологічним напрямком. Подальша інтеграція цих напрямків має вирішальне значення для розвитку науки про індивідуально - психологічних відмінностях.

Вирішальний внесок у становлення і розвиток психодіагностики був внесений американськими психологами. Багато з них були видатними психологами свого часу, багато в чому визначили обличчя психології XX століття. За час, що минув з перших дослідів Френсіса Гальтона, в психодіагностики було розроблено величезну кількість різноманітних тестів, заслуга постійної систематизації яких також належить американським психологам. Відзначаючи значення вкладу американських психологів у розвиток психодіагностики, не слід забувати і про те, що неможливе існування науки про вимірювання індивідуально - психологічних відмінностей поза європейської психологічної думки, настільки багато дала для виникнення цієї галузі психології.

Незважаючи на майже необмежені можливості вибору діагностичних методик, психологи у своїй повсякденній діяльності використовують трохи більше десятка, що відносяться до найбільш відомим і удосконалюється протягом багатьох років. Кожен з цих тестів - своєрідна віха в історичному розвитку психодіагностики.

Історія психодіагностики - це не історія тестів, як може здатися на перший погляд. Історія психодіагностики - це історія теорій і тестів, розроблених на основі цих теорій. Тому - то й недоцільно сьогодні говорити про переважно вимірювальної спрямованості психодіагностики та розробці теорії індивідуальних відмінностей в диференціальної психології. Одне не може існувати без іншого.

Література

1. Братусь Б.С. Досвід обгрунтування гуманітарної психології // Питання психології. - 1990. - № 6. -. С.9-17)

2. Гуссерль Е. Картезіанські роздуми. - Санкт-Петербург: "Наука", "Ювенкта", 1998.-315 с.

3. Дружинін В.Н. Експериментальна психологія. - СПб: Видавництво "Пітер", 2000. - 320 с.

4. Загальна психодіагностика. Під ред. А.А.Бодалєва, В.В.Століна. - М.: Вид-во Московського Університету, 2004.-304 с.

5. Загальна психологія П.А. М'ясмоїд видання Київ «Вища школа» 2006 р. 486 с.

6. Психологія з людським обличчям: гуманістична перспектива у пострадянській психології / Під.ред .. Д. А. Леонтьєва, В.Г.Щур. - М.: Сенс, 1997.-336 с.

7. Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм - це гуманізм // Сутінки богів. - М.: Политиздат, 1989. - С. 319-344.

Размещено на Allbest.ru