Предмет і актуальні завдання дитячої психології. Принципи досліджень в дитячій психології
Класифікація методів психології та специфіка застосування емпіричних методів у вивчення вікових особливостей розвитку психіки. Психологія немовляти. Періодизація психічного розвитку в дошкільному віці (за Д.Б. Ельконіним, А.В. Петровським, Е. Еріксоном).
| Рубрика | Психология |
| Вид | шпаргалка |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 01.09.2016 |
| Размер файла | 160,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Дитяча психологія
1. Предмет і актуальні завдання дитячої психології. Принципи досліджень в дитячій психології
Всі діти у своєму розвитку проходять певні стадії, або етапи, які характеризуються специфічними особливостями їх психічного життя. Вивчення закономірностей психічного розвитку дитини складає основний предмет дитячої психології. Її головні завдання:
1. Теоретичні: - описати та пояснити особливості психічного життя дитини на кожному віковому етапі; - встановити вікові періоди цього розвитку і з'ясувати причини переходу від одного періоду до іншого.
2. Практичне застосування: - активізація процесів виховання та навчання; - контроль над процесами дитячого розвитку, який необхідно відрізняти від завдань діагностики та відбору дітей у спеціальні заклади.
Принципи досліджень. Вивчення психічного розвитку дитини можливе лише за наявності певних, максимально загальних уявлень про те, що таке людина і у чому полягають її суттєві характеристики. Такі уявлення дає філософія. Необхідно нагадати, що психологія споконвічно виникла в рамках філософії і тривалий час існувала як її складова. В подальшому вона відокремилась в окрему галузь знань і сама поділилась на безліч окремих дисциплін. Але все ж кожний вчений, який намагається вивчати людину, бажає він того чи ні, обов'язково спирається на певну філософську базу, на певне розуміння суті людини. Тому філософія, або філософська антропологія є фундаментом психології взагалі і дитячої психології зокрема.
В той же час питання, пов'язані з походженням свідомості, діяльності, особистості людини, які є центральними для філософів, конкретно і детально розробляються у дитячій психології. Людина розвивається не лише в своєму індивідуальному житті, але й в процесі всієї історії людства. Психологія сучасної людини докорінно відрізняється від психології людини середніх віків або епохи Відродження. Але історико-культурним розвитком людства займаються інші науки - історія, культурологія, антропологія. Дитячу психологію цікавить індивідуальний розвиток людини, або онтогенез, який завжди відбувається в певній історико-культурній ситуації. Враховувати історико-культурний фон, на якому відбувається розвиток дитини, абсолютно необхідно дитячому психологу. Разом з тим, онтогенетичний розвиток має свої глибоко специфічні закономірності.
2. Класифікація методів психології (за Б. Ананьєвим) та специфіка застосування емпіричних методів у вивчення вікових особливостей розвитку психіки
Однією з найбільш популярних є класифікація Б.Г. Ананьєва. Відповідно до неї виділяються 4 групи методів психології.
1 група - організаційні методи - група методів психології, які визначають загальний спосіб організації психологічного дослідження.
До них відносять порівняльний, лонгітюдний і комплексний методи. Порівняльний спосіб організації дослідження ґрунтується на зіставленні даних різних вікових вибірок. Лонгітюдне дослідження припускає тривале вивчення явища, що цікавить. Комплексний метод передбачає міждисциплінарне вивчення предмета.
2 група - емпіричні методи - група методів психології, що дозволяють отримати первинні дані про досліджуваному явищі. Тому ці методи відомі ще як «методи збору первинної інформації». До емпіричним методам відносять спостереження і експеримент.
3 група - методи обробки даних - розуміють проведення кількісного (статистичного) та якісного аналізу первинних даних (диференціація матеріалу по групах, зіставлення, порівняння тощо).
4 група - інтерпретаційні методи - різні прийоми пояснення виявлених в результаті обробки даних закономірностей та їх зіставлення з раніше встановленими фактами. Виділяють генетичний спосіб інтерпретації (аналіз матеріалу в плані розвитку з виділення окремих фаз, стадій, критичних моментів і т.д.) і структурний спосіб (встановлення структурної зв'язку між усіма характеристиками особистості).
Застосування емпіричних методів у вивчення вікових особливостей розвитку психіки.
Теоретичний аналіз забезпечує розчленування явища, що вивчається, на елементи, розкриття його структури і специфіки. Наприклад, завдяки психологічному аналізу вдається встановити зв'язки розвитку особистості з його зовнішніми і внутрішніми чинниками. Теоретичний синтез дає змогу відтворити психічне явище в цілісності, в системі найсуттєвіших зв'язків і опосередкувань, обґрунтувати актуальну щодо нього концепцію. У дитячій психології синтез забезпечує з'ясування загальних положень, наприклад особливостей психічного розвитку самосвідомості, спонукальної сфери, інтелекту людини.
Порівняння полягає в зіставленні одних понять, явищ, фактів з іншими для встановлення їх подібності чи відмінності. Розпочинаючи вивчення певного психічного явища, багато його аспектів з'ясовують шляхом порівняння з типовими, загальними і специфічними тенденціями. Класифікація дає змогу на основі виокремлених головних і другорядних ознак визначити групи чи класи явищ. З її допомогою, наприклад, встановлюють особливості й тенденції психічного розвитку особистості;
Систематизація передбачає групування, приведення в систему певних особливостей за конкретними (основними, додатковими, другорядними) ознаками. Узагальнення має на меті об'єднання різних фактів, які характеризують психічне явище, що вивчається, виокремлення на цій основі головних із них.
Абстрагування полягає в уявному відокремленні певної ознаки, властивості предмета від самого предмета чи інших його ознак, властивостей з метою глибшого вивчення складних психічних явищ; конкретизація - у застосуванні теоретичних знань до конкретної ситуації задля поглибленого її розуміння.
3. Загальна характеристика розвитку дитячої психології як самостійної науки. Сучасний стан розробки проблем дитячої психології в Україні та за рубежем
Дитяча психологія як наука - це галузь психології, що вивчає факти і закономірності психічного розвитку дитяти. Має ряд загальних проблем з педагогічною психологією. Тісно пов'язана з педагогікою, а також з віковою морфологією і фізіологією, особливо з фізіологією вищій нервовій діяльності дитяти. Вивчення походження і розвитку психічних процесів в онтогенезі проливає світло на їх природу і, т. о., сприяє вирішенню питань загальної психології, а також деяких філософських проблем. В. І. Ленін відносив історію розумового розвитку дитяти до тих областей знання, на основі яких повинні будуватися матеріалістична діалектика і теорія пізнання. Дослідження в області Д. п. мають важливе значення для педагогічної практики, оскільки знання умов і закономірностей психічного розвитку дитяти необхідне для свідомого управління цим процесом. Дослідження різних форм аномального розвитку психіки дуже важливі для дефектології і дитячої психіатрії.
Предметом Д. п. є вивчення умов і рушійних причин онтогенезу людської психіки, розвитку окремих психічних процесів (пізнавальних, вольових, емоційних) а також різних видів дитячої діяльності (ігор, праці, учення), формування якостей особи, вікових і індивідуальних психологічних особливостей дітей.
Окремі психічні процеси розвиваються не самостійно, а як властивості цілісної особи дитяти, яке володіє певними природними завдатками і який живе, діє і виховується в певних соціальних умовах. В процесі перетворення безпорадного немовляти в самостійної дорослої людини, що є повноцінним членом суспільства, відбувається і розвиток психіки дитяти, ускладнюється і удосконалюється віддзеркалення ним об'єктивній дійсності. Відповідно до такого діалектико-матеріалістичного розуміння предмету Д. п. її дослідження направлені не лише на констатацію вікових змін, що відбуваються в психіці, але і на з'ясування лежачих в їх основі механізмів, а також на встановлення закономірних залежностей цих змін від умов життя і діяльності дитяти, від його взаємин з навколишніми людьми.
4. Поняття про психічний розвиток в сучасній психології. Аналіз основних концепцій психічного розвитку. Культурно-історична теорія психічного розвитку Л.С.Виготського
Сучасна дитяча психологія ґрунтується на позиції детермінованості психічного розвитку дитини взаємодією різних чинників, обставин, умов, тобто біологічних і соціальних факторів. Біологічні фактори - сукупність природних чинників, які впливають на Індивідуальний розвиток людини як біологічного організму, зумовлюючи її спадкові особливості. Соціальні фактори - сукупність чинників, вироблених суспільним розвитком людства, які детермінують поведінку людини як суспільної істоти. Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості - соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти взаємопов'язані у процесі розвитку дитини.
Основні концепції психічного розвитку дитини. Ядром теорії психічного розвитку є розкриття його рушійних сил, виявлення ролі біологічних і соціальних факторів (спадковість, середовище, навчання і виховання) у становленні особистості. У дискусії з цих питань викристалізувалися полярні погляди представників біологізаторського, соціологізаторського напрямів. Прихильники біологізаторського напряму (С.-Г. Холл, Д. Селлі, Ш. Бюзер, Д. Мейлі та ін.) виходять із визнання того, що всі психічні особливості людини є вродженими, зміна періодів розвитку, виникнення різноманітних психічних процесів, властивостей, якостей особистості обумовлені спадковістю. Психічний розвиток вони розглядають як поступове кількісне розгортання, дозрівання спадкових структур (здібностей, інтересів, рис характеру), які дитина успадковує так само, як будову тіла, риси обличчя, форму рук тощо. Появу нових якостей вони заперечують. У межах цієї концепції виокремилося кілька теорій. Прихильники біогенетичної теорії вважають, що дитина за короткий період свого життя долає всі ті етапи, що й людство у своєму розвитку. Представники психоаналітичної теорії вирішальну роль відводять біологічним потягам. На їх думку, основою творчості, як і сновидінь, є біологічні потяги, які людина, соромлячись, приховує від себе, витісняє у "сферу несвідомого" (3. Фройд). Творчість вони розглядають як сублімацію (перетворення) нездійсненних і нереалізованих у ранньому дитинстві сексуальних, ірраціональних потягів, бажань. Тому потрібно дати вихід внутрішнім силам дитини.
Одним із проявів соціологізаторської концепції розвитку була поширена в 20-30-ті роки XX ст. соціогенетична теорія, прихильники якої доводили, що основним фактором психічного розвитку дитини є пристосування її до соціального середовища.
Спільним для біологізаторських і соціологізаторських теорій розвитку у поглядах на дитину є те, що вони виходять із механістичної концепції розвитку і розглядають її як пасивний об'єкт зовнішніх впливів, як іграшку.
На сучасному етапі поширена теорія конвергенції біологічного і соціального факторів. Згідно з нею психічний розвиток обумовлюється взаємодією спадковості і середовища: спадковості відводиться визначальна роль, середовищу - роль регулятора умов, у яких реалізується спадковість.
Теорія розвитку вищих психічних функцій. Обґрунтував її Л. Виготський, який виходив із твердження про визначальну роль праці в пристосуванні людини до природи і природних сил. Розвиток особистості відбувається у процесі оволодіння знаряддями праці, а також знаками шляхом навчання. Тому навчанню належить провідна роль в організації її життя, психічному розвитку. Розвиток психіки не можна розглядати поза соціальним середовищем, у якому відбувається засвоєння знакових засобів, що забезпечує оволодіння досвідом попередніх поколінь.
У теорії Л. Виготського втілена ідея про соціальну сутність людини, сформульований загальний генетичний закон культурного її розвитку, відповідно до якого "будь-яка психічна функція в культурному розвитку дитини з'являється на сцену двічі, у двох планах, спершу - соціальному, потім - психічному, спершу між людьми як категорія іятерпсихічна". Кожна вища психічна функція у своєму розвитку обов'язково долає зовнішню стадію, оскільки вона з самого початку є соціальною функцією.
Усі вищі психічні функції людини, за твердженням Л. Виготського, генетично пов'язані з її соціальними відносинами. Йдеться про те, що вищі психічні функції спочатку виникають у стосунках між людьми і тільки потім стають психічними (внутрішніми) функціями дитини. Процес становлення особистості виявляється в тому, що вона стає тим, ким вона є, через те, чим вона є для інших. За характером використання знаків можна зробити висновок про інтелектуальний розвиток особистості. У цьому сенсі Л. Виготський обґрунтував поняття "зона найближчого розвитку", хоч більш вдалим щодо цього є поняття "перспектива найближчого розвитку".
Позиція особистості у нього розглядається як сукупність мотивів діяльності, в яких виявляються її потреби, ідеали, оцінки та самооцінка, сформовані в результаті виховання. Вона робить особистість відносно незалежною від зовнішніх впливів, які переломлюються через внутрішні умови.
5. Фактори і закономірності психічного розвитку дітей дошкільного віку
Психічний розвиток дитини вражає своєю інтенсивністю. Дитина оволодіває мовленням, прямоходінням, навчається діяти з найпростішими побутовими предметами, виникають перші види діяльності, що мають цілеспрямований, планований характер, значного розвитку досягає спілкування як з дорослими, так і з ровесниками, поведінка дитини спрямовується нею згідно з вимогами дорослих, закріпленими у правилах. Тобто у дошкільному дитинстві закладається фундамент розвитку і психічних процесів, і особистості.
На дошкільний вік припадає значна кількість так званих сензитивних періодів, коли певна психічна функція розвивається особливо інтенсивно. Тому гетерохронність (стрибкоподібність) психічного розвитку у цьому періоді виявляється особливо помітно. Повільний розвиток протягом першого року життя пасивного мовлення завершується ніби то раптовою появою активного мовлення у кінці 1-го року -- перших слів, а згодом і речень. Одразу після народження опорно-руховий апарат відстає у розвитку від зору, що виявляється в обмежених можливостях дитини самостійно пересуватись, нездатності втримати предмет у руці тощо. У період від 1 до 3 років -- навпаки -- дитина краще засвоює ті властивості предметів, які відчуває на дотик і спирається на них у своїх діях з цими предметами (форма, розмір), а не ті, які сприймає зором (колір). Потенції розвитку у новонародженого -- максимальні і залежать від тих умов, які будуть створені дорослим. Так, діти, з якими батьки постійно й доброзичливо спілкуються, починають розмовляти раніше за малюків, позбавлених батьківського піклування в інтернатних установах. З іншого боку, успіхи у психічному розвитку дитини спираються на її фізичне здоров'я, яке забезпечує активність малюка, його інтерес до оточуючого. Першим свідченням пізнавального ставлення дитини до оточуючого є її орієнтувальні реакції, які стимулюють розвиток сенсомоторних потреб у рухах і враженнях. Сенсорні та рухові потреби тісно пов'язані.
Дітям властива висока вразливість, швидкі зміни настрою, стомлюваність, імпульсивність. Вони потребують захисту від травмуючих факторів середовища, постійної уваги до їхнього психічного та фізичного стану. Нерозвиненість самосвідомості дитини зумовлює відсутність конкретних чітких скарг щодо стану свого здоров'я. Дорослий повинен вміти розпізнавати стан дитини за зовнішніми проявами. Чим менша дитина, тим більшою мірою характерна ця особливість. Новонароджений плаче -- мама повинна сама визначити причину, і від правильності встановлення причини залежить подальше благополуччя дитини.
Визначальна роль у психічному розвитку дитини раннього віку належить дорослому, який піклується про задоволення життєво необхідних потреб дитини у їжі, відпочинку, чистоті тощо. Але тільки цього недостатньо для нормального психічного розвитку малюка. Необхідно налагодити доброзичливі, емоційно позитивно забарвлені, стабільні стосунки з малюком як провідний канал передачі суспільного досвіду, шлях педагогічно доцільних впливів на дитину.
ВИСНОВКИ про загальні особливості психічного розвитку дитини раннього віку:
-- динаміка психічного розвитку характеризується найінтенсивнішими серед усіх інших вікових періодів темпами; значною нерівномірністю та стрибкоподібністю;
-- дитині властивий значний вроджений потенціал розвитку умовних рефлексів, реалізація якого залежить від соціальних умов;
-- фізичний та нервово-психічний розвиток тісно взаємозв'язані;
-- висока пластичність психічної та вищої нервової діяльності, що має позитивні (висока научуваність, швидке оволодіння новими навичками і уміннями) та негативні сторони (нестійкість настрою, поведінки, ситуативність виявлення навичок та умінь);
-- сенсомоторні потреби, які виникають на основі орієнтувальних реакцій дитини -- рушійні сили розвитку пізнавальних процесів та передумов особистості;
-- провідну роль у психічному розвитку малюка відіграє близький дорослий.
6. Взаємозв'язок психічного розвитку з навчанням і вихованням дитини. Рівень актуального і зона найближчого розвитку
Розвиток не вичерпується тими змінами індивіда, які є прямими результатами його учіння. Він включає переробку, систематизацію, узагальнення того, що ним засвоюється в ході різних видів діяльності, і являє собою цілісні якісні зміни особистості, які знаменують виникнення її можливостей засвоювати складніші знання і вміння, включатися у самостійне здобування знань. Навчання не тільки використовує наявні в дітей можливості, а й розвиває їх. Однак провідна роль навчання залежить від того, що і як діти засвоюють. Звідси випливає важливість завдання посилювати вклад навчання у розвиток психіки дітей на всіх його етапах, удосконалювати для цього зміст їх навчальної діяльності і методи керування нею. Діти успішніше засвоюють те, до чого у них є готовність, що в виявом їх загального розвитку. Вона (готовність) залежить не тільки від попереднього навчання, а й від дозрівання організму.
Навчання здійснює й виховні функції у формуванні підростаючої особистості. Воно виховує її, озброюючи науковими знаннями про природу й суспільство, правильним світорозумінням, знайомлячи її з минулим нашого суспільства, сучасними його творчими досягненнями і перспективами. Воно є важливим фактором збагачення їх емоційного життя, формування в них стійких» інтелектуальних, моральних, естетичних і практичних почуттів, працелюбності, творчого ставлення до праці. У цій системі важливу роль відіграє життя підростаючої особистості в колективі. Необхідна роль колективу в її формуванні визнана сучасними педагогами і психологами. У колективі створюються важливі для розвитку кожного його члена життєві взаємовідносини (співробітництво, «взаємодопомога, керування, підлеглість тощо), виділяються певні функції і ролі, які виконуються поперемінно, визначаються певні вимога до поведінки, складається певна система оцінок поведінки.
У психологічній науці при розгляді проблеми співвідношення навчання, виховання та розвитку можна виділити декілька підходів:
Психологи женевської школи вважали, що розвиток психіки відбувається за своїми власними законами які не залежать від навчання та виховання, розвиток йде попереду і веде за собою навчання -- це означає, що в процесі навчання повинне пристосовуватися лише до тих надбань які вже досягнуті дитиною в процесі розвитку.
Підхід біхевіористів -- вважали, що між розвитком і на учінням існує прямий зв'язок і зводили розвиток психіки лише до тих надбань які виникають від впливом на учіння.
Підхід вітчизняних вчених на чолі з Виготським -- вважали, що навчання повинно йти попереду і вести за собою розвиток. Він розробив вчення про дві зони розвитку: зона (рівень) актуального розвитку -- той рівень психічного розвитку якого дитина вже досягла і який виявляється за допомогою завдань, що дитина успішно розв'язує самостійно; зона найближчого розвитку -- це потенційна можливість психіки дитини -- той рівень розвитку якого вона ще не досягла, але може досягти при допомозі дорослого(виявляється за допомогою завдань які дитина не може розв'язати самостійно. Навчання повинно спиратись на рівень актуального розвитку та орієнтувати на зону найближчого розвитку. Вітчизняний вчений Костюк доводив, що між навчанням і розвитком існує діалектичний взаємозв'язок. Чим вищим є рівень розвитку психіки дитини тим складніші завдання може вирішувати вчитель в процесі її навчання. Розвиток психіки являє дуже складний багатогранний процес, а тому не можна розвиток зводити до тих надбань які виникають під впливом навчання.
7. Принципи і критерії вікової періодизації. Періодизація психічного розвитку в дошкільному віці (за Д.Б.Ельконіним, А.В.Петровським, Е.Еріксоном)
Сучасна вітчизняна вікова періодизація спирається у будові на інтеграцію декількох критеріїв - соціального статусу індивіда й проявів його власної психічної активності, а також беруться до уваги соматичні зміни, зумовлені законами біологічного розвитку людського організму.
Рушійними силами розвитку психіки є суперечності, які виникають на кожному етапі розвитку людини. Вони зумовлюються виникненням у індивіда нових потреб, змінами взаємин з оточуючими людьми, появою нового статусу в суспільстві. Зовнішні суперечності розгортаються між індивідом та вимогами соціуму. Однак, зовнішні суперечності стають рушіями психічного розвитку індивіда тоді, коли трансформуються у внутрішні, стають зоною зіткнення протилежних тенденцій психіки самої людини. Внутрішні суперечності спричинюють активність індивіда, спрямовану на розв'язання цих суперечностей шляхом прогресивних змін психіки та діяльності. Подолання одних суперечностей викликає формування нових. Кожний віковий період характеризується своєрідною, специфічною для нього соціальною ситуацією розвитку, яка є висхідним моментом для всіх динамічних змін, які відбуваються в розвитку протягом даного періоду.
Динаміка психічного розвитку індивіда втілюється в певний механізм, який виявляється в послідовному проходженні типових етапів щодо кожного вікового періоду. Так, на початку вікового періоду накопичуються та загострюються психічні суперечності, які формують потребу дитини в змінах умов свого дорослішання. Кризові тенденції у самосвідомості та поведінці індивіда спричинюють перебудову його взаємин з навколишніми людьми, тобто відбувається зміна соціальної ситуації розвитку. Нова соціальна ситуація розвитку індивіда забезпечує появу нової провідної діяльності, яка, в свою чергу, формує психічні новоутворення. Нові надбання психіки дають поштовх для виникнення суперечностей, які загострюються при збереженні старих умов соціалізації і формують передумови для зміни соціальної ситуації розвитку - настає новий виток психічного розвитку.
Періодизація психічного розвитку за Д.Б.Ельконіним (психо-соціальна теорія розвитку)
Д.Б.Ельконін розвив положення Л.С.Виготського, обгрунтувавши свою періодизацію психічного розвитку зміною провідних типів діяльності і виділив різні за змістом стадії: епохи, фази, періоди. Згідно з цією періодизацією, кожен вік характеризується своєю соціальною ситуацією розвитку; провідною діяльністю, в якій переважно розвивається мотиваційно-потребова чи інтелектуальна сфера особистості; віковими новоутвореннями, що формуються наприкінці періоду, з-поміж них виділяється центральне, найбільш значиме для наступного розвитку. Межами розвитку є кризи - переломні моменти в розвитку дитини.
У руслі психоаналітичної теорії проблемою розвитку особистості займався німецький психолог Ерік Еріксон. Як і Фройд, Еріксон вважав, що лише здорова доросла людина здатна задовольняти свої потреби в особистісному розвитку, бажання власного «Его» («Я») і відповідати вимогам суспільства. На відміну від Фройда, Еріксон частіше вживає поняття «соціальний розвиток», підкреслюючи вплив на розвиток людини соціальних, історичних і культурних чинників
Еріксон виокремлював основні дихотомії, характерні для різних стадій психосоціального розвитку особистості в дошкільному віці: довіра - недовіра (грудний вік); автономія - сором і сумніви (1-2 роки); ініціатива - почуття провини (3-5 років);На першій з них розвиток дитини визначається майже суто спілкуванням із нею дорослих, насамперед матері. На цій стадії вже можуть виникнути передумови до вияву в майбутньому прагнення до людей або відчуження від них. Друга стадія визначає формування в дитини таких особистісних якостей, як самостійність і впевненість у собі. Їхнє становлення знову значною мірою залежить від характеру спілкування і поведінки дорослих з дитиною. До трьох років дитина вже набуває певних особистісних якостей.
Третя стадія розвитку, за Е. Еріксоном, збігається з уявленням Д.Б. Ельконіна та інших психологів. У Еріксона підкреслюється значення навчальної та трудової діяльності для психічного розвитку дитини в ці роки.
У загальній теорії міжособистісних відноси А.В.Петровський, досліджуючи чинники, що визначають для суб'єкта значущість іншої людини, запропонував трьох фазну модель «значимого іншого». Сформульована А.В.Петровським трьохфазна концепція розвитку особистості виявила закономірність зміни етапів адаптації, індивідуалізації та інтеграції при входженні до нової групи або при зміні статусу в колишньою. На цій основі А.В.Петровський запропонував вікову періодизацію, суть якої полягає в тому, що для кожної особистості, що розвивається існує шлях до соціальної зрілості який проходить фази дитинства (переважно адаптація особистості), отроцтва (переважно індивідуалізація) і юності, що веде до інтеграції особистості в суспільстві. Концепцію провідної діяльності Петровський з цих позицій піддав критичній переоцінці.
8. Нерівномірність психічного розвитку дітей дошкільного віку. Критичні періоди дитинства. Акселерація, її причини і наслідки
Нерівномірність розвитку виявляється в неоднаковому розвитку різних психічних функцій, властивостей, утворень: кожна з них має стадії піднесення, стабілізації і спаду. Про нерівномірність розвитку свідчать його темп, спрямованість і тривалість. Найвища інтенсивність коливань (нерівномірність) у розвитку функцій припадає иа період їх вищих досягнень: чим вищий рівень продуктивності у розвитку, тим помітніші коливання його вікової динаміки; чим нижчий рівень розвитку системи, тим сильніші коливання (піднесення змінюються значними спадами). У високорозвинутих системах коливання стають частішими, але амплітуда їх зменшується. Це означає, що складна система сама себе стабілізує, наближається у своєму розвитку до єдності і гармонії всіх її частин. Нерівномірність психічного розвитку виявляється тоді, коли навіть при найсприятливіших умовах різні психічні функції розвиваються по різному у певний віковий період. Виділяють найсприятливіші умови для розвитку лише певних психічних функцій, такі періоди називають сенситивними для розвитку цих функцій.
Критичні періоди розвитку дитини
Переддошкільний вік (від двох до трьох років) характеризується поступовим удосконаленням функціональних можливостей дитячого організму. В цьому періоді проходить формування складних функцій мозку, швидкий розвиток мови. Проте психічні процеси, які швидко формуються, уміння, навички ще перебувають у стадії становлення, тому вони недостатньо стійкі. Діти легко збуджуються і важко пристосовуються до будь-яких змін умов життя, з'являється велика уразливість центральної нервової системи. Опірність організму дитини до різних хвороботворних впливів ще залишається значно зниженою, тому в цьому віці діти більше схильні до гострих захворювань, ніж на першому році життя.
Дошкільний вік (4 - 6-7 років) характеризується початком самостійного існування дитини, розширенням контактів зі світом. Триває дальший морфологічний ріст і функціональне вдосконалення всіх органів і систем. До кінця дошкільного періоду починається заміна молочних зубів. Відбувається інтенсивний розвиток інтелектуальних здібностей дитини. У цьому віці часто з'являються травми внаслідок великої допитливості малюка та відсутності власного досвіду. Діти у цьому віці ще відрізняються підвищеною уразливістю, легко піддаються гострим дитячим інфекціям та іншим захворюванням.
Молодший шкільний вік (від шести-семи до десяти років) характеризується подальшим розвитком функцій півкуль головного мозку, змінюється співвідношення між основними фізіологічними процесами - збудженням і гальмуванням, кора головного мозку все більше домінує над підкорковою ділянкою з її вегетативними центрами. На цей фізіологічний процес виразно впливають умови навколишнього середовища, зокрема виховання і навчання дитини, а також її особистий «життєвий досвід».
АКСЕЛЕРАЦІЯ -- прискорення темпів індивідуального розвитку організмів на певній стадії; в антропології -- прискорення темпів індивідуального росту і розвитку дітей та підлітків порівняно з попередніми поколіннями.
Існують різні теорії виникнення цього явища. 1. Геліогенна теорія: вплив сонячного випромінювання на дітей, які останнім часом стали більше перебувати на сонці, завдяки чому стимулюється їхній розвиток. Проте явище А. спостерігається і в північних районах, де сонця значно менше. 2. Теорія гетерозису: стрімкі соціальні зміни та зміни національних і кастових кордонів зумовлюють укладання міжнаціональних шлюбів, внаслідок чого виникає А. 3. Теорія урбанізації: розвиток міст і переселення туди сільського населення прискорюють статевий розвиток, інтелектуалізацію, а це, у свою чергу, ріст і визрівання організму. 4. Нутритивна теорія: розглядає А. як результат поліпшення, вітамінізації харчування. 5. Теорія опромінювання: базується на тому, що збільшення рентгенівських пристроїв, атомна енергетика, випробування ядерної зброї на полігонах створюють фони випромінювання у дозах, які стимулюють поділ клітин.
9. Характеристика психофізіологічного розвитку новонароджених
Період новонародженості попри свою відносну нетривалість є особливо важливим у розвитку дитини, якій із першим подихом необхідно передусім пристосуватися до нових умов. А вже на третій тиждень життя вона починає реагувати на соціальні агенти (чинники). Ситуація дозрівання і розвитку новонародженого. Сучасна новонароджена дитина дещо відрізняється від новонародженого десятки тисяч років тому. За подібних природних умов рівень психічного розвитку (зміна психічних процесів, виражена в кількісних, якісних і структурних перетвореннях), якого досягає дитина на кожному історичному етапі розвитку суспільства, неоднаковий. Це пояснюється тим, що процес її психічного розвитку не підпорядковується вічним законам природи, законам дозрівання організму.
У психологічній літературі є певні розбіжності щодо тривалості періоду новонародженості: одні дослідники обмежують його до 10 днів, інші -- до 2 місяців. Очевидно, аргументованішою є думка, згідно з якою новонародженістю вважають період від народження до двох місяців, оскільки на другому місяці життя відбувається не тільки адаптація дитини до нових умов, а й проявляється перша форма людської поведінки -- “комплекс пожвавлення”, що є дуже важливим у психічному розвитку дитини. Період новонародженості є проміжним між внутріутробним і позаутробним способом життя, коли дитина адаптується до зовнішнього фізичного світу. З відносно постійного середовища організму матері вона потрапляє у світ, де є звуки, запахи, кольори, рух та різні несподіванки. У цей час відбувається зміна функціонування всіх процесів організму: дихання, кровообігу, харчування. З'являючись на світ, дитина наділена лише елементарними механізмами для підтримання життя, у неї відсутні будь-які самостійні форми поведінки. їх вона набуває у процесі подальшого життя. Перехід організму новонародженого до нового типу функціонування забезпечують дорослі. Вони захищають дитину від яскравого світла, холоду, шуму, забезпечують харчуванням. Дитина народжується із готовою до функціонування системою безумовних рефлексів (вроджених реакцій організму на певні впливи): смоктальний, захисний, орієнтувальний. Однак їх недостатньо для того, щоб забезпечити її активну взаємодію з оточенням. Основою розвитку новонародженого є безпосередній контакт (взаємодія) з матір'ю, у процесі якого починають вироблятися перші умовні рефлекси (набуті), зокрема положення тіла при годуванні.
Комплекс пожвавлення. Спостереження за новонародженим дали підстави для висновків, що першою формою людської активності є емоції дитини, виражені плачем, криком. Умовна емоційна реакція, якою є усмішка, з'являється на другому місяці життя при звучанні людського голосу або у зв'язку з появою у полі зору дитини знайомої людини. Усмішка новонародженого є зверненням до близької людини, впізнаванням її, радістю відкриття іншої людини. Вона супроводжується мімікою, жвавими рухами, гулінням, поверненням голівки до дорослого. Усе це становить цілий комплекс проявів радості, який називають комплексом пожвавлення. Комплекс пожвавлення -- позитивна емоційно-дійова реакція новонародженого на появу дорослого, особливо на голос матері, її обличчя, дотики. Поява комплексу пожвавлення у цей період є свідченням нормального психічного розвитку. Емоційна взаємодія дитини із дорослим -- це фундаментальний чинник розвитку її особистості та психічного здоров'я у дорослому віці. Психологи називають комплекс пожвавлення першою формою людської поведінки. Новонароджений максимально потребує дорослого, але способами впливу на нього ще не володіє. В цьому і полягає головна суперечність цього періоду, що розв'язується шляхом забезпечення особливого виду діяльності -- безпосереднього емоційного спілкування дорослого й дитини, початок якого закладений у комплексі пожвавлення. Новонароджений швидко вчиться розрізняти знайомі та незнайомі обличчя, стежити за рухами дорослого. Експерименти підтверджують вибіркову спрямованість дитини на різні зображення: якщо їй пропонують на вибір кілька зображень, то людське обличчя вона розглядає найдовше.
Отже, специфіка психіки новонародженого полягає в орієнтації його індивідуальної організації на розвиток у соціальному оточенні. Поява комплексу пожвавлення є психологічним критерієм закінчення періоду новонародженості. Фізіологічним критерієм завершення цього періоду є поява зорового і слухового зосереджень, можливість формування умовних рефлексів на зорові і слухові подразники.
10. Психологія немовляти
Адаптація організму дитини до зовнішнього середовища, виникнення зорового та слухового зосередження, поява комплексу пожвавлення є основою психічного розвитку немовляти. Вік немовляти охоплює період від 2 місяців до 1 року. Соціальна ситуація спільного життя дитини з дорослим зумовлює виникнення нового типу діяльності -- їхнього безпосереднього емоційного спілкування (встановлення і розвитку соціальних контактів). Специфічна особливість цього типу діяльності полягає в тому, що її об'єктом є інша людина. Для дорослого об'єктом впливу є дитина, водночас дитина починає виявляти перші форми впливу на дорослого. Так, дуже швидко її голосові реакції набувають характеру емоційно-активного заклику, схлипування перетворюється на поведінковий акт, спрямований на дорослу людину. Однак це ще не є мовою, а тільки емоційними реакціями. Спілкування в період немовляти повинне бути емоційно позитивним. Завдяки цьому в дитини створюється емоційно позитивний тонус, що є ознакою її фізичного і психічного здоров'я. Емоції (пристрасні переживання) стають своєрідним орієнтиром дитини в її поведінці: чим багатший світ позитивних емоцій, тим більше вона має можливостей для дій із предметом, взаємодії з дорослими. Тому будь-яка ситуація, за якої немовля отримує позитивні емоції, не менш важлива для його життя, ніж якісне харчування чи свіже повітря й тепло.Перші прояви спілкування дитини з мамою починаються без слів під час годування, коли вона кладе ручку на її груди та намагається заглянути в очі. До 6--7 місяців арсенал засобів і форм взаємодії значно розширюється. Навіть плач немовляти набуває різноманітних відтінків: плач від страху, від дискомфорту, плач-заклик.Перші “запитання”, які задає дитина дорослому, виражаються у формі дії, погляду, жесту. Зрозуміти "їх можна тільки в ситуації дії. Виконання прохань немовляти, його звернень до дорослого є новою формою діалогу, яка з'являється наприкінці першого півріччя.Для дитини діалог -- це можливість бачити світ очима інших людей, співпереживання, співчуття, спрямованість на іншу людину, спонукання її до взаємодії. Вона може домагатися цього найрізноманітнішими доступними засобами: плачем, загляданням в очі, навмисною дією, спрямованою на привернення уваги. Поділитися з іншою людиною своїм досвідом, розповісти про те, що відбувається, -- ця потреба також виникає і проявляється в діалозі. Спочатку розповіді дитини про події, в яких вона брала участь, є пантомімічними, з оволодінням мовою з'являються монологи. Спочатку такі: “Оля, и-и-и”, що є згадкою про те, як плакала дівчинка. Зародження щирості й відвертості між дитиною та мамою залежить від уміння дорослого слухати і брати участь в таких діалогах. Саме через матір немовля вступає у складний світ людських стосунків. Дефект спілкування, відрив дитини від матері у період немовляти породжує так званий ефект шпитальності -- уповільнений емоційний розвиток дитини. За таких обставин відбуваються значні порушення в психічному розвитку дитини, травмується особистість, що непоправно позначається на її подальшому житті. За спостереженнями американського психолога К. Береса, із 38 дорослих, які в дитинстві хворіли на шпитальність, тільки семеро змогли добре пристосуватися до життя і були звичайними, нормальними людьми; решта мали різні психічні дефекти. Найнебезпечнішим і найуразливішим є вік від 6 до 12 місяців, оскільки немовляті особливо необхідне спілкування з дорослим, людське тепло. У цей період дитину аж ніяк не можна позбавляти спілкування з мамою. А якщо це неможливо, необхідно подбати про спілкування її з іншою людиною. Здатність дитини любити тих, хто її оточує, залежить від того, скільки любові і в якій формі вона отримує. Отже, сприятливою соціальною ситуацією психічного розвитку дитини періоду немовляти є її нерозривна єдність із дорослим, емоційний комфорт. Протягом першого року життя діти не тільки набувають моторних (рухових) навичок, а й вчаться гратися, мислити, розуміти навколишній світ. Інтелект їх як універсальний чинник врівноваження з оточенням, за Ж. Піаже, розвивається на основі інстинкту та анатомо-фізіологічної структури організму. Хоч процес пізнання в цей час надзвичайно багатогранний, найважливішими психічними механізмами у ньому є розвиток сприйняття, розпізнавання інформації, виокремлення категорій, розвиток пам'яті. Згідно з гіпотезою вчених, у немовляти з перших днів життя виникає відображення отриманих вражень (перцептивных схем) як абстрактне відображення зовнішніх елементів уявлення та їх взаємозв'язків. Генетично перцептивні дії пов'язані з практичними діями. У русі руки, що обмацує предмет, у русі ока, що обстежує видимий контур, у рухах гортані, що відтворює звук, відбувається зіставлення ситуативного образу з оригіналом, здійснюється його корекція. Подальший розвиток супроводжується скороченням моторних компонентів перцептивної дії, в результаті чого процес сприймання стає одномоментним актом “споглядання”. Це означає, що дитина оволоділа оперативними одиницями сприймання і сенсорними еталонами (еталонами відчуттів). Ймовірно, перцептивна схема є ідентичним відображенням одного об'єкта або явища, оскільки свідомість не може формувати всі (багато) ознаки уявлення або об'єкта, навіть такого значущого, як обличчя матері, а наступне сприйняття того самого об'єкта чи явища ніколи не буває абсолютно ідентичним першому. Тепер немовля співвідносить друге враження з першим, одночасно розрізняючи відмінності між ними, воно, швидше за все, об'єднує ці подібні враження. Таке об'єднання називається схематичним прототипом. Коли старші діти або дорослі читають чи розмовляють, немовля здатне сприйняти інформацію і зіставити її зі сприйнятою раніше. Протягом першого року в житті дитини відбувається різка зміна ситуації, яка виявляється в переході від біологічного типу розвитку (несформованості поведінки, безпорадності, потреб у їжі й теплі) до соціального (активності, потреб у взаємодії з іншою людиною, пізнанні навколишнього світу), що, як правило, дається їй дуже непросто, породжує кризові переживання. Криза першого року життя -- криза, яка обумовлена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим і проявляється в плаксивості, похмурості, інколи в порушенні сну, втраті апетиту тощо. Головною ознакою кризи першого року є різке зростання незалежності дитини від дорослих: вона опановує ходьбу і предметні дії, стає активнішою, з нею не можна не рахуватися. За такої ситуації загострюються переживання, чутливість до різноманітних впливів. Протягом цього періоду розвитку важливим є встановлення соціальних зв'язків дитини з усіма членами сім'ї (дорослими та іншими дітьми). Усе це зумовлює появу в результаті кризових переживань почуття довіри немовляти до об'єктів навколишнього світу. Усвідомлюючи значущість кризового періоду в житті дитини, дорослі повинні вчасно перебудувати стосунки з нею, надати їй більше свободи і самостійності.
11. Характеристика предметно-маніпулятивної діяльності дітей раннього віку
Досягнення малюка в оволодінні предметами до кінця першого року життя набувають у ранньому віці особливого розквіту. Спілкування дитини з дорослим відбувається як їх спільна діяльність, стосунки між ними опосередковані предметом, предметними діями. (Д. Б. Ельконін, Л. Ф. Обухова). У процесі такого спілкування відбувається активне засвоєння малюком соціально вироблених способів використання предметів.
Перші предмети, якими оволодіває дитина, крім іграшок, -- побутові у їх функціональному призначенні, що породжує предметні дії, а не маніпуляції, як на 1-му році життя. Фізичні властивості предметів прямо не вказують на те, як їх треба вживати. Носієм соціально вироблених способів використання предметів виступає дорослий. Дитина перебуває у суперечливій ситуації: вона прагне сама виконати дію, але не може цього зробити без зразка дорослого. Подолання цієї суперечності приводить до того, що виникає ситуативно-ділове спілкування як засіб здійснення предметної діяльності, у ході якої дитина оволодіває призначенням предметів, вчиться діяти з ними так, як прийнято в суспільстві.
Соціальна ситуація розвитку дитини раннього віку зумовлена спілкуванням з дорослим як формою організації предметної діяльності малюка. Спілкування з дорослим відбувається з приводу предметних дій за допомогою мовлення, знижується його емоційність. Інтенсивно розвивається мовлення, витісняючи жести і лепет. Така форма спілкування -- ситуативно-ділова. Ділові якості дорослого стають головним мотивом спілкування. У 2, 5 роки дитина у грі наслідує дорослого, у неї розвивається символічна дія (використання замінників). Здатність наслідувати лежить в основі інтелектуального та моторного розвитку дитини. Наслідування включає два компоненти: копіювання і відбір певних зразків для наслідування. Згодом виникає відстрочене наслідування за пам'яттю. Діти наслідують дії, якими ще не оволоділи, і це сприяє їх засвоєнню.
На думку Д. Б. Ельконіна, предметна дія дитини розвивається в двох напрямах. По-перше, це перехід від спільного з дорослим виконання до самостійного, що приводить до виділення дорослого як зразка дії, з яким малюк починає себе порівнювати. Подруге, розвиток засобів і способів орієнтації самої дитини в умовах здійснення предметної дії.
Друга лінія приводить до оволодіння способом використання предмета, до узагальнення способу і виникнення ігрової дії, яка цей спосіб зображає. В результаті у дитини виникає предметне ставлення до дійсності, яку вона розуміє як сукупність предметів з певним призначенням і функціями.
До кінця 1-го року виникає впізнавання (на основі нерозривного зв'язку пам'яті і сприймання), передбачення, здатність до заміщення.
Предметно-маніпулятивна гра має дві форми: гра -- дослідження, гра -- конструювання.
Отже, провідною діяльністю дитини раннього віку виступає предметно-маніпулятивна діяльність, що має ігрове забарвлення; предметно-маніпулятивна діяльність здійснюється на основі предметних дій, що розвиваються у малюка з маніпуляцій;
12. Розумовий розвиток дітей раннього віку
Дитина трьох років має достатній рівень розумового розвитку, щоб бути успішною чи досить прийнятною в соціальних ситуаціях спілкування, вона вміє контролювати свої емоції та волю. Дитина починає виділяти властивості оточуючих предметів, уловлювати найпростіші зв'язки між ними і використовувати ці зв'язки в своїх маніпуляціях. Це створює передумови для подальшого розумового розвитку, який відбувається у зв'язку з оволодінням предметною діяльністю (а пізніше - елементарними формами гри й малювання) і мовою. Основу розумового розвитку в ранньому дитинстві складають нові види дій сприйняття і мисленнєвих дій, що формуються у дитини. На другому році життя у дитини виникає здатність впізнавати близьких людей на фотографіях і предмети на малюнках, в тому числі і на контурних зображеннях, які передають тільки деякі характерні деталі предмета (наприклад, голову коня чи собаки). Зорові дії, за допомогою яких дитина сприймає предмети, сформувалися у процесі хапання і маніпулювання. Ці дії спрямовані, насамперед, на такі властивості предметів, як форма і розмір. Колір в цей період немає жодного значення для впізнавання предметів взагалі. Дитина однаково впізнає забарвлені і незабарвлені зображення, а також зображення, забарвлені в незвичні, неприродні кольори, орієнтуючись тільки на форми зображених предметів. Це зовсім не означає, що дитина не розрізняє кольори, адже розрізнення певних кольорів властиве вже немовлячому віку. Але колір ще не став ознакою, яка характеризує предмет, і не враховується при його сприйнятті. Для того, щоб сприйняття предметів стало повнішим, і більш всебічним, у дитини повинні скластися нові дії сприйняття. Такі дії формуються у зв'язку з оволодінням предметною діяльністю, особливо співвідносними і знаряддєвими діями. Оволодіння зовнішніми орієнтувальними діями відбувається не відразу і залежить від того, з якими саме предметами діє дитина і якою мірою їй допомагають дорослі. Значна частина іграшок для дітей цього віку створена так, що в їх устрій нібито вже закладена необхідність примірювати частини одна до одної і без правильного їх підбору результат одержати не можна. І якщо дитина спочатку намагається досягти результату силою (втиснути, вставити частини, які не підходять), то незабаром сама чи за незначної допомоги дорослих переходить до примірювання. Інші іграшки меншою мірою визначають спосіб дій дитини, тому в цих випадках допомога дорослого повинна бути вагомішою. Зовнішні орієнтувальні дії, спрямовані на з'ясування властивостей предметів, складаються у дитини при оволодінні не тільки співвідносними, але й знаряддєвими діями. Так, намагаючись дістати віддалений предмет, палицю, і переконавшись, що вона не підходить, дитина прагне замінити її довшою, співвідносячи таким чином віддаленість предмета з довжиною знаряддя. Від співвіднесення, порівняння властивостей предметів за допомогою зовнішніх орієнтувальних дій дитина переходить до зорового їх співвіднесення. Формується новий тип дії сприйняття. Властивість одного предмета перетворюється для дитини в зразок, за допомогою якого вона вимірює властивості інших предметів. Оволодіння новими діями сприйняття виявляється в тому, що дитина, виконуючи предметні дії, переходить до зорового орієнтування. Вона підбирає потрібні предмети, їх частини на око і виконує дію відразу правильно, без попереднього примірювання. У зв'язку з цим для дитини 2, 5-3 років стає доступним зоровий вибір за зразком, коли з двох предметів, що розрізняються за формою, розміром чи кольором, вона може підібрати такий самий предмет. Спочатку діти починають вибирати за формою, потім - за розміром, потім - за кольором. Це свідчить про те, що нові дії сприйняття формуються раніше для тих властивостей, від яких залежить можливість виконання практичних дій з предметами, а потім вже переносяться й на інші властивості. Здійснюючи зоровий вибір за зразком дитина розуміє, що існує багато предметів, які мають однакові властивості. Обстеження предмета стає детальнішим, дитина не обмежується якимись ознаками, що відразу привертають увагу. Таким чином, сприйняття дитиною протягом раннього віку тісно пов'язане з виконуваними предметними діями. Дитина може досить точно визначити форму, розмір, колір предметів, їх положення у просторі в тих випадках, коли це необхідно для виконання тієї чи іншої доступної їй дії. В інших випадках сприйняття може виявитися досить неточним, також дитина може зовсім не помічати певних властивостей, якщо їх урахування необхідне для виконання складної для неї нової дії. Поряд із зоровим в ранньому дитинстві інтенсивно розвивається і слухове сприйняття. Властивості предметів і явищ (у даному випадку звуків) починають виокремлюватися залежно від того, наскільки ці властивості виявляються необхідними для діяльності дитини. Основна діяльність дітей раннього віку, пов'язана зі сприйняттям звуків, - мовне спілкування. Тому в цей період особливо інтенсивно розвивається фонематичний слух. Як правило, до кінця другого року діти вже сприймають всі звуки рідної мови. Вікова психологія раннього віку ґрунтується на положенні Л. С. Виготського про сприйняття в ранньому віці як провідної функції. На думку вченого, сприйняття до трирічного віку відіграє домінуючу центральну роль. Можна сказати, що вся свідомість дитини цього віку визначається діяльністю сприйняття. Так само мислення дитини до трьох років носить переважно безпосередній характер. Дитина встановлює мисленнєві зв'язки між елементами, які наочно сприймаються. Всі функції цього віку відбуваються навколо сприйняття, через сприйняття, за допомогою сприйняття. Сприйняття нібито обслуговується всіма сторонами діяльності дитини, і тому жодна функція не переживає такого бурхливого розвитку в ранньому віці, як функція сприйняття. Сприйняття стає провідною функцією, зайнявши центральне місце в розвитку пізнавальної сфери дитини.
Подобные документы
Сутність, завдання та методологічна основа дитячої психології, умови її виникнення та історія. Вивчення фактів та закономірностей психічного розвитку дитини. Дитяча психологія у системі гуманітарних наук, її значення в практичні діяльності вихователя.
реферат [24,4 K], добавлен 13.10.2012Предмет, завдання та структура вікової та педагогічної психології, їх зв'язок з іншими науками. Вимоги до проведення досліджень проблем розвитку психіки й особистості, фактори психічного розвитку. Діалектичний взаємозв'язок навчання, виховання, розвитку.
шпаргалка [94,3 K], добавлен 21.07.2010Завдання та значення психології, її зв'язок з іншими науками. Внутрішній світ людини. Свідомий, підсвідомий та несвідомий рівні психіки. Теоретико-методологічна основа сучасної психології. Залежність психології від природознавства та філософії.
реферат [47,9 K], добавлен 19.10.2012Визначення місця експерименту у системі емпіричних методів дослідження психіки. Підходи до розуміння сутності експерименту, які були започатковані у вітчизняній психології. Методи вимірювання психічних явищ. Види валідності психологічного експерименту.
контрольная работа [56,0 K], добавлен 14.02.2011Предмет психології. Місце науки "психології" в системі наук. Розвиток психіки. Мозок, психіка та свідомість. Розвиток психіки. Розходження психіки тварин і людини. Процеси та направлення в психології. Пізнавальні процеси. Направлення в психології.
курсовая работа [29,8 K], добавлен 07.08.2008Юридична психологія як галузь психологічної науки. Предмет судової психології за А. Дуловим. Загальні й одиничні завдання юридичної психології. Система судової психології за В. Васильєвим. Особлива частина науки: дисципліни, специфічні завдання.
реферат [13,7 K], добавлен 17.10.2012Історія психології та її предмет і задачі. Розгляд розділів історії розвитку психології. Антична психологічна думка. Розвиток психологічних знань в Середні віки і епоху Відродження. Зародження психології як науки. Психологічна думка Нового часу.
курсовая работа [105,2 K], добавлен 06.04.2015Визначення психології, об'єкта, предмета та завдань її вивчення. Головні етапи становлення психології як наукового знання. Поняття принципів детермінізму, системності, розвитку, об'єктивності. Особливості галузевої структури та напрямки психології.
презентация [1,4 M], добавлен 23.12.2010Шляхи розвитку російської та української соціальної психології. Проблеми етнічної психології як наукового дослідження міжгрупових відносин. Аналіз свідомості робочого класу та більших соціальних груп - ключове завдання соціально-політичної психології.
реферат [27,8 K], добавлен 20.10.2010Психологічна сутність уяви та аспекти її вивчення у психології. Методичні основи дослідження особливості розвитку уяви в дошкільному віці. Принципи організації емпіричного дослідження у психології. Методика Е. Торренса "Неповні фігури" та "Три кольори".
курсовая работа [113,8 K], добавлен 03.07.2009
