Психологічні особливості комунікативної компетентності медичних працівників

Размещено на http://www.allbest.ru/

КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ НАІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ОГІЄНКА

ФАКУЛЬТЕТ КОРЕКІЙНОЇ І СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ ТА ПСИХОЛОГІЇ

КАФЕДРА ЗАГАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Дипломна робота

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Виконала:

Луковець В.А.

Науковий керівник:

Толков О.С.



ВСТУП

Актуальність дослідження. У сучасних умовах, коли вимоги до підготовки фахівців стали більш жорсткими, необхідно особливу увагу приділяти формуванню комунікативної компетентності у фахівців медичної галузі як складової їх професійної компетентності. Комунікативна компетентність будь-якого фахівця належить до ключових професійних характеристик. Від якості сформованості комунікативної компетентності залежить ефективність професійної діяльності.

Науковці у своїх дослідженнях звертають увагу на те, що в фахівців, які належать до типу професій «людина-людина», комунікативна компетентність є обов'язковою якістю особистості, що забезпечує ефективність їхньої професійної діяльності.

Комунікативна компетентність - це здатність володіти певною системою вмінь і навичок спілкування з іншими людьми, яка охоплює розмовні та соціально-психологічні навички та є результатом досвіду спілкування між людьми.

Актуальність запропонованої теми як для професійної діяльності, так і для повсякденного життя не має сумніву. Все більшого значення в нашому житті набуває робота з інформацією, вмінням її знайти, використати, обмінятись, а значить - вмінням спілкуватись.

Дослідження проблеми формування комунікативної компетентності особистості відображено з різних наукових позицій у багатьох соціологічних, лінгвістичних, психологічних і педагогічних працях.

Обґрунтуванню проблемі формування професійної комунікативної компетентності присвячені наукові праці таких науковців як Б. Ананьєва, О. Бодальова, Л. Божовича, Л. Виготського, А. Бойко, І. Виноградова, Н. Мойсенюк, В. Зінченко, А. Петровський, С. Максименко, С. Петрушин, Г. Андреева та ін. У наукових доробках педагогів і психологів спілкування визначається як важливий компонент загальної культури та одна з умов самореалізації особистості (М. Бехтєрєв, А. Гелен, О. Гойхман, М. Коул, К. Левітан, О. Леонтьєв, Б. Ломов, А. Макаренко, В. Мерлін, В. Сухомлинський, Т. Титаренко). Розробляються окремі аспекти комунікативної компетентності (Д. Годлевська, Г. Данченко, С. Козак, В. Куніцина, Ю. Ємельянов, Ю. Жуков, І. Зимняя, М. Лісіна, Є. Мелібруда, Л. Петровська, Н. Назаренко та ін.).

Досліджувана нами сутність поняття комунікативної компетентності медичного персоналу виявляється актуальною ще й тому, що в умовах професійної підготовки працівники сфери охорони здоров'я повинні засвоїти необхідний досвід спілкування, набути відповідних знань, умінь і навичок організації та здійснення різних форм комунікативної взаємодії з людьми.

Вивчення та аналіз досліджень з зазначеної проблеми показали, що у психолого-педагогічній літературі існує недостатня кількість праць, що розкривають особливості формування комунікативної компетентності майбутніх медичних працівників, що й обумовило вибір теми дослідження «Психологічні особливості комунікативної компетентності медичних працівників».

Об'єктом дослідження є комунікативна компетентність.

Предметом дослідження є психологічні особливості комунікативної компетентності медичних працівників.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні психологічних особливостей комунікативної компетентності медичних працівників.

Для досягнення мети були поставлені наступні завдання:

1. Здійснити теоретико-методологічний аналіз проблеми комунікативної компетентності медичних працівників; уточнити поняття та психологічний зміст феномену комунікативної компетентності та підходи щодо його трактування різними фахівцями.

2. Діагностувати рівень сформованості комунікативної компетентності медичних працівників.

3. Проаналізувати результати досліджень і зробити висновки на основі отриманих даних і власних спостережень.

Методи дослідження: теоретичні - аналіз, порівняння, систематизація та узагальнення наукових поглядів з проблеми дослідження; емпіричні - методика виявлення комунікативних та організаторських здібностей В.В. Синявський, В.А. Федорошин (КОЗ); тест на вивчення здатності до самоврядування у спілкуванні та тест комунікативних умінь (автор: Л. Міхельсон. Переклад і адаптація Гільбуха Ю.З.).

Етапи дослідження: дослідження проводилося у декілька етапів. Перший етап включав вивчення психологічних особливостей комунікативної компетентності медичних працівників. На другому етапі проводилося експериментальне дослідження комунікативної компетентності медичних працівників. На третьому етапі здійснено математичну обробку та інтерпретацію отриманих експериментальних результатів.

Теоретична значущість роботи полягає в поглибленні наукових поглядів на проблему психологічних особливостей комунікативної компетентності медичних працівників.

Практичне значення дослідження полягає у поясненні психологічних особливостей комунікативної компетентності медичних працівників, аналізі впливу комунікативної компетентності на ефективність їхньої професійної діяльності.

Отримані результати можуть бути використані з метою формування та підвищення у медичних працівників професійно достатнього рівня комунікативної компетентності в залежності від практичних результатів.

Структура та обсяг роботи. Наукова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує найменування та додатків. Основний зміст роботи викладено на сторінках, у тому числі вміщено рисунків.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ЯК СКЛАДОВОЇ ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ

1.1 Поняття комунікативної компетентності

Кожна людина, незалежно від рівня особистого розвитку та професійних обов'язків, лише тоді може вважати себе повноцінною особистістю, коли досягне досконалості у сфері міжособистісної взаємодії. Успішність міжособистісної взаємодії пов'язана з такими поняттями, як спілкування та комунікативна компетентність [Черезова І.О., с. 103].

Під час взаємодії у людей виникають і формуються міжособистісні відносини, відбувається обмін думками, почуттями, переживаннями. Ефективність процесу спілкування, досягнення його цілей залежать від здатності людини до комунікації. Відповідно, одним із критеріїв ефективності спілкування і визначається комунікативна компетентність.

Слід зауважити, що комунікативна компетентність, виступаючи невід'ємною частиною комунікативної культури, необхідна всім без винятку фахівцям, а для деяких з них вона стає професійно значущою характеристикою особистості. Зростання ролі комунікативної компетентності приводить до підвищення ефективності управління суспільством, утвердження діалогу як пріоритетної форми взаємодії, становлення морально зрілої особистості [А. Е. Бойко, с. 104].

Міжособистісна комунікація ж розглядається як взаємний обмін суб'єктивним досвідом людей, що знаходяться в просторовій близькості, що мають можливість бачити, чути, торкатися один одного, легко здійснювати зворотний зв'язок [Куницына В.Н., с.8].

Насамперед слід підкреслити, що термін «комунікативна компетентність» складається з двох провідних понять: «communico» (від лат. роблю загальним, зв'язую, спілкуюся) і competens (від лат. здатний) і означає сукупність знань про норми і правила ведення природної комунікації -- діалогу, дискусії, переговорів тощо [Виноградова И.А., с.7].

Поняття «компетентність» (лат. соmpetes - відповідний, здібний) означає коло повноважень будь-якої посадової особи чи органу; володіння знаннями, досвідом у певній галузі [Мойсенюк Н.Є.].

Комунікативна компетентність ? це «система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування» [Шевчук С.В.].

Проблему вивчення комунікативної компетентності розглянемо, починаючи з теоретичного аналізу основних положень, розроблених провідними вченими в галузі спілкування.

Визначаючи сутність комунікативної компетентності, звернемося, насамперед, до словників, в яких відображається певна інтеграція усіх сучасних підходів до визначення понять:

1. Компетентний:

- який має достатні знання в будь-якій галузі: який з чим-небудь добре обізнаний, тямущий, який ґрунтується на знанні, кваліфікований;

- який має певні повноваження; повноправний, повновладний у розв'язанні якоїсь справи;

- володіє компетенцією.

2. Компетенція:

- коло повноважень, наданих законом, статутом або іншим актом конкретному органу чи посадовій особі;

- коло питань, в яких хто-небудь добре обізнаний;

- знання і досвід у тій чи іншій галузі [Е. С. Кузьмина; А. В. Петровский; В. П. Зинченко].

У психолого-педагогічній літературі поняття комунікативної компетентності розглядається багатьма дослідниками, які послуговуються при цьому різними її розуміннями.

Так С. Максименко [Максименко С.Д., с. 5] зазначає, що комунікативна компетентність - це ідейно-моральна категорія, яка регулює всю систему ставлень людини до природного і соціального світу, а також до самого себе, як синтезу цих двох світів

Комунікативна компетентність як рівень сформованості соціального досвіду суб'єкта є також предметом вивчення Ю. Ємельянова [Емельянов Ю. И.,1995. с. 23]. Він тлумачить названу категорію як засновану на знаннях та чуттєвому досвіді здатність особистості орієнтуватися в ситуаціях спілкування, вільно володіти вербальними і невербальними засобами спілкування, наголошуючи на тому, що така здатність передбачає соціально-психологічне навчання, тобто подальшу можливість навчатися спілкуванню.

До прояву комунікативної компетентності автор також відносить уміння людини організовувати так званий міжособистісний простір у процесі ініціативного й активного спілкування з людьми [Емельянов Ю. Н.,1999. ]

На думку Ю. Ємельянова, комунікативна компетентність завжди набувається в соціальному контексті. Основними факторами, що детермінують її розвиток, є життєвий досвід людини, її загальна ерудиція, мистецтво, спеціальні наукові методи.

Ю. Жуков, Л. Петровська, П. Растянников трактують комунікативну компетентність як синонім поняттю «компетентність у спілкуванні». За визначенням авторів, комунікативна компетентність - це здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з людьми.

Отже, визнаючи труднощі, пов'язані з пошуком точного визначення властивостей, що входять до складу комунікативної компетентності, науковці пропонують таке визначення: «Комунікативна компетентність - система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікативної дії в певному колі ситуацій між особової взаємодії» [Жуков Ю.М.].

З позиції соціології, комунікативну компетентність І. Виноградова, Т. Дрідзе, А. Соколов розглядають як такий рівень здобуття досвіду взаємодії з іншими, який забезпечує особистості адекватне (у рамках своїх здібностей і соціального статусу) функціонування в суспільстві. Комунікативна компетентність при цьому виявляється детермінованою насамперед змінами, що відбуваються в суспільстві, вимогами, які воно висуває до його членів.

На думку О. Леонтовича, комунікативна компетентність, поруч із мовленнєвою і культурною, є складовою міжкультурної компетентності та «передбачає наявність комплексу вмінь, що дозволяють адекватно оцінювати комунікативну ситуацію, співвідносити інтенції з передбачуваним вибором вербальних і невербальних засобів, втілювати в життя комунікативний намір і верифікувати результати комунікативного акту за допомогою зворотного зв'язку» [Леонтович О.А., с. 50].

На думку Г. Андрєєвої, комунікативна компетентність визначається як орієнтованість у різних ситуаціях спілкування, яка заснована на знаннях і чуттєвому досвіді індивіда, здатність ефективно взаємодіяти завдяки розумінню себе та інших за постійної видозміни психічних станів міжособистісних відносин й умов соціального середовища [Андреева Г.М., с.73].

Е. Руденський визначає комунікативну компетентність як систему внутрішніх ресурсів особистості, потрібних для ефективних комунікативних дій у широкому діапазоні ситуацій міжособистісної взаємодії. Ці ресурси включають:

- когнітивні можливості людини щодо сприймання;

- оцінювання та інтерпретації ситуацій;

- планування людиною її комунікативних дій у спілкування з людьми;

- правила регуляції комунікативної поведінки і засоби її корекції.

На думку О. Мудрика, характеристиками комунікативної компетентності є:

- по-перше, відповідність поведінки контексту стосунків, в яких вона виявляється;

- по-друге, знання правил спілкування, адаптаційні навики та гнучкість у втіленні цих знань;

- по-третє, комунікативна компетентність пов'язана зі стосунками, а не з індивідами.

Л. Петровська вважає, що компетентність у спілкуванні - це складне поєднання перцептивних, комунікативних, інтерактивних елементів спілкування творчого і репродуктивного, глибинного і поверхового, маніпулятивного і суб'єкт-суб'єктного. У структурі комунікативної компетентності автор виокремлює два компоненти (вони ж - типи компетентності):

1) суб'єкт-об'єктні, репродуктивні форми спілкування оволодіння зовнішньою, операційно-технічною стороною спілкування;

2) суб'єкт-об'єктні, продуктивні, глибинні і особистісно-значеннєві утворення [Петровская Л.А.].

У психолого-педагогічному аспекті комунікативна компетентність розглядається Н. Пижовою як «сукупність комунікативних здібностей, знань і умінь, адекватних для вирішення комунікативних завдань». При цьому під комунікативними завданнями автор розуміє проблемні ситуації, що виникають у взаємодії між людьми [Мойсеюк Н.Є., с. 45].

Спираючись на підхід В. Ядова, Г. Трофімова пропонує визначати комунікативну компетентність як інтегративну здатність доцільно взаємодіяти з іншими на своєму рівні навченості, вихованості, розвитку, на основі гуманістичних особистісних якостей (товариськості, щирості, такту, емпатії, рефлексії тощо) та з урахуванням комунікативних можливостей співрозмовника [Трофимова Г.С., с.19].

Спираючись на прийняту в соціальній психології структуру спілкування, що включає перцептивний, комунікативний й інтерактивний аспекти, комунікативну компетентність можна розглядати як складову спілкування. Тоді комунікативний процес розуміється як «інформаційний процес між людьми як активними суб'єктами, з урахуванням відношень між партнерами» [А.В. Петровский].

Можна виділити також два типи «шумів», які блокують комунікативний процес: фізичний і психологічний. У першому випадку мова йде про фізичні перешкоди ? наприклад, шумне, наповнене сигаретним димом приміщення, в якому важко зосередитися, швидко настає стомлення. Прикладами перешкод другого типу можуть бути сильне емоційне збудження або вкрай занижена самооцінка, що не дозволяє людині бути досить точним при сприйнятті відправленого їй повідомлення [Куницына В.Н., ст.8].

Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав'язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння ? вельми важливі атрибути комунікативної компетентності [Шевчук С.В.].

Структура компетентності у спілкуванні аналізується у роботах С.Петрушина. Науковець вважає, що до складу компетентності слід віднести: когнітивні (орієнтованість, психологічні знання й перцептивні здібності), виконавські (уміння й навички) і емоційні (соціальні установки, досвід, система ставлень особистості) компоненти. Професійна комунікативна компетентність є інтегративним утворенням, в основі якого лежать теоретичні знання, практичні уміння і навички, професійні комунікативні якості, які зумовлюють свідоме ставлення до діалогічної взаємодії зі суб'єктами професійного спілкування. Вона утворює систему наукових знань, вмінь і навичок та включає в себе три компоненти: мотиваційний, когнітивний та особистісно-комунікативний [Петрушин С.В.].

В основі мотиваційного компоненту лежить професійна комунікативна діяльність у відповідності до провідних пізнавальних та професійних інтересів, соціальних потреб, прагнення до саморозвитку. Мотиви й потреби визначають компоненти професійної комунікативної компетентності.

Когнітивний компонент - знання, пізнавальні уміння, навички, що забезпечують якість виконання професійної комунікативної діяльності: теоретичні знання з загальної психології та психології спілкування; адекватна орієнтація у ситуаціях професійного спілкування; етичні сторони професійного спілкування. Розвиток цього компоненту передбачає поглиблення процесу самопізнання та набуття необхідних професійних знань.

Д. Равен вважає, що комунікативна компетентність містить у собі не тільки інтелектуальні здібності, а й цілий ряд особистісних властивостей: уміння спілкуватися з різними людьми, адекватно сприймати й передавати інформацію, уміння будувати й викладати свої думки логічно, доказово й зрозуміло [Равен Дж., с. 281].

Підкреслюється роль пізнавальних процесів у структурі комунікативної компетентності, і, перш за все, мислення як здатності аналізувати вчинки, бачити мотиви, що спонукають до них. Умовою успішного спілкування людини з іншими людьми вважають соціально-психологічну перцепцію, яка включає ідентифікацію, емпатію, соціальну рефлексію [Андреева Г.М.].

Комунікативна компетентність включає не тільки особистісні властивості індивіда, але й певним чином організовані пізнавальні процеси та емоційну сферу.

Питання про розвиток комунікативної компетентності можна розглядати у двох аспектах: по-перше, у процесі соціалізації і виховання; по-друге, засобом спеціально організованого соціально-психологічного тренінгу.

Щодо першого аспекту, то людина черпає з культурного середовища засоби аналізу комунікативних ситуацій у вигляді словесних і зорових форм, як символічних, так і образних, що дає їй можливість синтезувати, класифікувати різноманітні епізоди соціальної взаємодії. Зрозуміло, що в ході стихійного оволодіння «мовою» соціально-перцептивної сфери можуть утворюватись неадекватні пізнавальні схеми, як причини неадекватних комунікативних дій, що, у свою чергу, може призвести до неефективності в ситуації спілкування. Найчастіше це відбувається за умови «однобокого» залучення людини до специфічної субкультури, освоєння нею лише окремих прошарків культурного багатства, і тільки розширення сфери соціальних контактів і включення в нові канали комунікації можуть скорегувати існуючі деформації.

На думку Л. Петровської, аналітичне спостереження комунікативної взаємодії (як реальної, так і поданої в художній формі) дає не тільки можливість «тренування» набутих пізнавальних процесів, але й сприяє оволодінню засобами регуляції власної комунікативної поведінки. Зокрема, процес самоствердження дозволяє виявити систему правил, керуючись якими люди організовують свою взаємодію. Орієнтуючись на вихід взаємодії, спостерігач може зрозуміти, які правила сприяють, а які перешкоджають успішному протіканню комунікативних процесів. Це може послужити основою формування власної системи «правил ефективної комунікації». Ще в більшій мірі аналітичне спостереження впливає на операційний склад комунікативних дій [Петровская Л.А.].

Отже, під комунікативною компетентністю розуміють здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми, певну сукупність знань, умінь і навичок, що забезпечують ефективність спілкування. Вона передбачає уміння змінювати глибину і коло спілкування, розуміти і бути зрозумілим для партнера по спілкуванню. Комунікативна компетентність формується в умовах безпосередньої взаємодії, тому є результатом досвіду спілкуванню між людьми.

Таким чином, професійна комунікативна компетентність як структурний феномен, містить у собі складові цінності, якості особистості, мотиви, установки, знання, уміння та навички [Андреева Г.М.].

1.2 Особливості комунікативної компетентності медичних працівників

Якщо хворому після розмови з лікарем не стало легше, то це не лікар!

Дійсно, важко переоцінити силу слова. У взаєминах лікаря і пацієнта воно відіграє винятково важливу роль, діє воістину магічно. Словом можна викликати не тільки функціональні зміни в організмі, а й вбити людину в буквальному значенні. [Філоненко, 7.4.]

Комунікативна компетентність відіграє велике значення в організації взаємодії людей. Всім відомі вірші Щипачева: «Словом можна убить, словом можно спасти, словом можно людей за собой повести...» Сказане лікарем або іншим медичним працівником слово може різко змінити емоційний стан пацієнта, його ставлення до хвороби, допомогти мобілізувати сили, але може викликати і так звані «ятрогенні» внутрішні хвороби [Б.Д. Карвасарский с.78].

Значення слова лікаря в лікуванні хворого добре розуміли ще в стародавні часи і часто використовували це. За дві тисячі років до нашої ери один з постулатів стародавньої іранської медицини говорив: «Три знаряддя є в лікаря: слово, рослина і ніж».

Пройшли століття, багато методів забуті, багато з них втратили своє значення, а слово в його цілющому значенні залишилося в арсеналі найефективніших лікарських засобів. Адже кожен лікуючий лікар незалежно від спеціальності, хоче він того чи ні, займається психотерапією. Навряд чи потрібно доводити, яку повагу і довіру відчувають пацієнти до лікаря, що володіє методом словесного переконання. Однак у вустах вмілого лікаря слово лікує, а у вустах недбалого ? ранить.

Сила словесного переконання часом не може зрівнятися з дією навіть найефективніших медикаментозних засобів. Однак користуватися словом треба обережно, доброзичливо. Необхідно знати, що, кому і коли говорити. При цьому варто враховувати психологічні особливості особистості хворого. [Філоненко, 7.4.]

Не випадково відомий філософ Л. Вітгенштейн заявляв: «Межа моєї мови є межа мого світу». Мова ? основний носій інформації, отже, володіння усною і письмовою мовою ? істотна ознака ділової кваліфікації фахівця, умова його професійної спроможності. Знання рідної мови, її багатств і можливостей та комунікативна компетентність ? невід'ємний обов'язок кожної людини [С.В. Чусовлянова].

Для того, щоб стати лікарем, треба бути бездоганною людиною. Треба не тільки вміти дотримуватися таких етичних категорій, як обов'язок, совість, справедливість, любов до людини, а й розуміти людей, мати знання з галузі психології. Без цього не може бути і мови про ефективність деонтологічного впливу на пацієнта.

Професія лікаря відноситься до типу професій «людина-людина», тому провідна діяльність побудована на безпосередньому спілкуванні лікаря з пацієнтом. Так як лікар є суб'єктом, що організовує та керує процесом лікування, то в нього повинен бути певний набір особистісних якостей таких як вміння співчувати, бути справедливим, любити людину, поважати її гідність, вміти розуміти людей. Всі ці характеристики особистості лікаря ґрунтуються на знаннях психології.

Безумовно, що в житті трапляються такі лікарі, які не вивчали психологію, адже достеменно володіють навичками спілкування з пацієнтом. Дійсно, серед лікарів є вроджені психологи, що стали головним чином інтуїтивно, завдяки своїм особистим морально-етичним якостям. Однак з цього аж ніяк не випливає, що для спілкування з хворими досить володіти тільки інтуїцією або досвідом. Крім цього, лікареві потрібна ще й спеціальна підготовка.

Стати хорошим лікарем без любові до своєї праці, до хворої людини неможливо. Лікар, байдужий до хворого, до людей, взагалі «глухий» до суспільних проблем, ? велике соціальне і професійне зло, за яке дорого платить суспільство. Адже лікар лікує не тільки застосовуючи різні медикаментозні засоби, але і впливаючи на хворого власною особистістю. На жаль, морально-психологічні принципи лікарської діяльності, їх деонтологічне втілення ще не вивчені в достатній мірі.

Праця лікаря як специфічне суспільне явище має свої особливості. Насамперед ця праця припускає процес взаємодії людей. У праці лікаря предмет праці ? людина, знаряддя праці ? людина, продукт праці ? також людина. Тут лікувально-діагностичні методи нерозривно сплітаються з особистісними відносинами. Тому так важливо здобувати моральні і психологічні аспекти діяльності лікаря.

Комунікативна компетентність лікаря ґрунтується на знаннях та чуттєвому досвіді, здатності орієнтуватися в ситуаціях професійного спілкування, розумінні мотивів, стратегії поведінки, фрустрації як своїх власних, так і партнерів по спілкуванню, рівні освоєння технології та психотехніці спілкування.

Відповідно до змісту, форм та функцій спілкування, комунікативна компетентність лікаря має охоплювати такі сфери:

Ш компетентність у здійсненні перцептивної, комунікативної та інтерактивної функцій спілкування;

Ш компетентність у реалізації, насамперед, суб'єкт-суб'єктної взаємодії з партнерами по спілкуванню також має бути освоєна (зрозуміло, що спілкування за типом розпоряджень, наказів, інструкцій, вимог, тобто суб'єкт-об'єктна модель взаємодії є небажаною);

Ш компетентність у розв'язанні як продуктивних, так і репродуктивних завдань спілкування;

Ш компетентність у реалізації як поведінкового, операційно-інструментального, так і особистісного, глибинного рівня спілкування [Філоненко, розділ 7].

Комунікативна компетентність є професійно значимою характеристикою медичного працівника. Однак, незважаючи на те, що в умовах клініки пацієнт змушений звертатися по допомогу до лікаря, комунікативна компетентність важлива для обох сторін. Це пов'язано з тим, що некомпетентність у спілкуванні хоча б з однієї сторони здатна порушити діагностичний і лікувальний процес і не привести до бажаних результатів. Невміння пацієнта налагодити контакт із лікарем настільки ж небезпечне, як і небажання лікаря встановити ефективний контакт із будь-яким пацієнтом [Філоненко]

Одним з найважливіших ланок лікувального процесу є допомога хворому, що надається медичним персоналом, в першу чергу, медичною сестрою, що найбільш тісно контактує з ним у відповідності зі своїми обов'язками. Враховуючи, що хворий часто буває психологічно надламаний своєю хворобою і залежністю від оточуючих, особливо важливі увага, турбота і повага до нього. Неприпустимо безцеремонне поводження до пацієнта, звертання на «ти», незалежно від його віку і положення. Необхідні теплота, турбота та участь не повинні носити відтінок інтимності, провокувати фамільярність з боку пацієнта. Важливим моментом у відносинах сестри і пацієнта є довіра, що ґрунтується на оцінці останнім професійних і особистісних якостей медичної сестри. Підсилює довіру до сестри її вміння зберігати таємниці хворих [Лакосина, с.201].

Важливу роль у процесі взаємодії медичного працівника і пацієнта відіграють сприйняття і розуміння учасників комунікації один одного. На ці процеси впливає насамперед психологічна установка. Розрізняють три типи установки на сприйняття людини людиною: позитивна, негативна і адекватна.

При позитивній установці відбувається переоцінювання позитивних якостей і здібностей людини, що виявляється в підвищеному ступені довіри даній особі, готовність прийняти на віру всі її поради і розділити погляди на те, що відбувається. Часто позитивна установка на того чи іншого лікаря пов'язана з думкою оточуючих, професійним статусом лікаря (професор, лікар вищої категорії, народний цілитель та ін.).

Негативна установка призводить до того, що сприймаються в основному негативні якості іншої людини. Це виражається в недовірливості, підозрілості.

Адекватна установка бере до уваги можливість поєднання в одній людині позитивних і негативних якостей і властивостей («Хірург ? грубіян, але руки ? золоті»).

Відомі типові перекручування (ефекти) уявлення про іншу людину, що формуються під впливом різних факторів.

1. Ефект «ореолу» характеризується формуванням думки про особисті властивості і якості людини на підставі загальних вражень про неї. Так, кваліфікованість лікаря може сприйматися пацієнтом залежно від його «солідних манер», використання в мові наукових термінів, що фактично не можуть бути ознаками оцінки його професійних знань і умінь.

2. Ефект «первинності» виводить залежність суджень про людину від відомостей, пред'явлених про неї насамперед. У рамках клінічної психології сприйняття лікаря нерідко будується на підставі тих зведень, що були отримані пацієнтом, наприклад, від сусідів по палаті.

3. Ефект «плацебо». Під час оцінювання ефективності дії тих або інших лікувальних препаратів позитивна установка ґрунтується, інколи, на вартості препарату («дорого коштує ? значить ефективний»), оформленні його упаковки, кольорі та консистенції таблеток і та ін. На такому психологічному механізмі побудований так званий «плацебо-ефект». Плацебо ? це ліки-пустушки, які не мають діючої речовини, здатної зробити терапевтичний ефект. При призначенні її в супроводі з відповідними інструкціями для формування позитивної психологічної установки результати терапії виявляються істотними навіть порівняно з подібним за формою, видом і консистенції лікарським препаратом [Філоненко М.М. 7.4.]

Комунікативна компетентність медичних працівників включає володіння певними нормами спілкування, поведінку, як результат засвоєння різних етнічних і соціально_психологічних еталонів, поведінкових стереотипів, стандартів [Коммуникативная культура как необходимый компонент. С.38].

У структурі комунікативної компетентності медичних працівників виділимо:

Ш гностичний компонент (система знань про сутність, структуру, функції та особливості спілкування ; знання про стилі спілкування, зокрема, про особливості власного комунікативного стилю; фонове знання, тобто загальнокультурна компетентність, яка, не маючи безпосереднього відношення до професійного спілкування, дозволяє вловити, зрозуміти приховані натяки, асоціації тощо, тобто зробити розуміння більш емоційним, глибоким, особистісним; творче мислення, внаслідок якого спілкування виступає як різновид соціальної творчості);

Ш конативний компонент (загальні та специфічні комунікативні уміння, які дозволяють успішно встановлювати контакт із співрозмовником, адекватно пізнавати його внутрішні стани, керувати ситуацією взаємодії з ним, застосувати конструктивні стратегії поведінки в конфліктних ситуаціях; культура мовлення; експресивні уміння, які забезпечують адекватний висловлюванням міміко-пантомімічний супровід; перцептивно-рефлексивні уміння, які забезпечують можливість проникнення у внутрішній світ партнера по спілкуванню та розуміння самого себе; домінуюче застосування організуючих впливів у взаємодії з людьми (порівняно з оцінюючими і, особливо, дисциплінуючими);

Ш емоційний компонент (гуманістична установка на спілкування, інтерес до іншої людини, готовність вступати з нею в особистісні, діалогічні взаємини, інтерес до власного внутрішнього світу; розвинуті емпатія та рефлексія; високий рівень ідентифікації з виконуваними професійними та соціальними ролями; позитивна Я-концепція; адекватні вимогам професійної діяльності психоемоційні стани).

Наводимо основні комунікативні вміння та навички, які необхідні в практичній діяльності лікаря:

· вміння проводити бесіду з пацієнтом;

· вміння керувати своїми психічними станами і переборювати психологічні бар'єри;

· достатнє розуміння індивідуально-психологічних особливостей пацієнтів і вміння їх враховувати;

· вміння проникати у внутрішній світ пацієнта;

· вміння проявляти співчуття (емпатію) пацієнтові щодо його захворювання;

· вміння вислухати і дати пораду пацієнту;

· вміння аналізувати усі компоненти своєї діяльності і себе як особистість та індивідуальність.

Особливості вивчення психологічних основ медичного спілкування полягають у тому, щоб уміти переборювати ці труднощі, а саме: вміння пізнати пацієнта і себе, скласти психологічний портрет пацієнта, вміння психологічно грамотно спілкуватися та ін. Лікар повинен володіти позитивною установкою до особистості пацієнта, визнання його цінності без упереджень, зайвої критичності [Філоненко, Розділ 7].

Для побудови моделі формування професійної комунікативної культури лікарів необхідно також виявити їхній комунікативний потенціал і вплив на її формування особистості лікаря [Юкало В.Я., с.83]

Важливою стороною взаємодії медичного працівника і пацієнта є етика і деонтологія ? навчання про моральні основи поведінки людини, в тому числі в умовах діагностичної і лікувальної взаємодії. Крім них, найважливішими вважаються проблеми: лікарської таємниці, евтаназії, повідомлення пацієнтові правильного діагнозу його захворювання, патерналізму, реконструкції особистості при психотерапії та ін.

Кваліфікація лікаря містить у собі, як мінімум, дві якості. По-перше, це рівень знань і навичок, якими володіє він; по-друге, використання ним у професійній діяльності моральних принципів. Ні в якій іншій спеціальності немає такої взаємозумовленості етичних і професійних якостей людини.

Виділяють такі види спілкування (С.І. Самигін, Л.Д. Столяренко):

«Контакт масок» ? формальне спілкування, коли відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника, використовуються звичні маски (ввічливості, чемності, скромності, співчутливості та ін.) ? набір жестів, стандартних фраз, що дозволяють сховати щирі емоції, відношення до співрозмовника. У рамках діагностичної і лікувальної взаємодії він виявляється у випадках малої зацікавленості лікаря або пацієнта в результатах взаємодії. Це може відбуватися, наприклад, при проведенні обов'язкового профілактичного огляду, у якому пацієнт почуває себе несамостійним, а лікар не має необхідних даних для проведення об'єктивного і всебічного обстеження і винесення обґрунтованого висновку.

Примітивне спілкування може траплятися в рамках маніпулятивного спілкування лікаря і пацієнта у випадках, коли метою звертання до лікаря стає одержання яких-небудь дивідендів (довідки, формального експертного висновку та ін.). З іншого боку, формування примітивного виду спілкування може відбуватися за бажанням лікаря ? у випадках, коли пацієнт виявляється людиною, від якої може залежати благополуччя лікаря (наприклад керівник). Інтерес до учасника контакту в подібних випадках зникає відразу після одержання бажаного результату.

Формально-рольове спілкування, коли регламентованими виявляються і зміст, і засіб спілкування, і замість знання особистості співрозмовника обходяться знанням його соціальної ролі. Подібний вибір виду спілкування з боку лікаря може бути зумовлений професійним перевантаженням (наприклад, у дільничного лікаря на прийомі).

Ділове спілкування ? це спілкування, що враховує особливості особистості, характеру, віку, настрою співрозмовника при націленості на інтереси справи, а не на можливі особистісні розбіжності. При спілкуванні лікаря з пацієнтом такий вид взаємодії стає нерівним. Лікар розглядає проблеми хворого з позиції власних знань і схильний директивно приймати рішення без узгодження з іншим учасником спілкування і зацікавленою особою.

Духовне міжособистісне спілкування рідко трапляється в системі лікар ? пацієнт. Воно має на меті можливість торкнутися в бесіді будь-якої теми, поділитися будь-якою інтимною проблемою кожному з учасників спілкування. Діагностична і лікувальна взаємодія не має на увазі настільки інтимного контакту, принаймні, не передбачає в силу професійної спрямованості сповідання медичного працівника.

Маніпулятивне спілкування так само, як і примітивне, спрямоване на вигоду від співрозмовника з використанням спеціальних прийомів. У медицині відомий спосіб, названий «іпохондризацією пацієнта». Суть його полягає в піднесенні висновку лікаря про стан здоров'я пацієнта в руслі явного перебільшення ваги виявлених розладів.

Основним видом спілкування лікаря з пацієнтами була, є і залишається бесіда, яка несе діалогічну функцію при зборі анамнезу. Вона підпорядковується певним характеристикам.

Сім основних аспектів бесіди:

· повага особистості пацієнта;

· надання пацієнтові психологічної підтримки у тяжких ситуаціях;

· надання йому необхідної інформації (про стан здоров'я і пропонованих медичних заходів);

· можливість вибору з альтернативних варіантів;

· самостійність пацієнта в прийнятті рішень;

· можливість здійснення контролю за ходом дослідження і лікування (з боку пацієнта);

· включення пацієнта в процес надання йому медичної допомоги («терапевтичне співробітництво»).

Побудова терапевтичної співпраці починається вже на етапі бесіди лікаря з пацієнтом, котра повинна будуватися, зважаючи на такі психологічні умови:

- вивчення проблеми пацієнта закінчити коротким резюме, в якому сформулювати цю проблему або скарги, щоб упевнитися, наскільки правильно його зрозуміли. Часто пацієнт при цьому вносить суттєві доповнення або уточнює симптоми, обставини, якими він схвильований;

- щоб запобігти невдоволення пацієнта, потрібно обов'язково уточнити, що він очікує від лікаря у відношенні рішення його проблеми. Інколи для цього достатньо пояснити пацієнту, чому його турбують ті чи інші симптоми, наскільки небезпечне його захворювання для життя, оцінити його прогноз. В інших випадках пацієнту необхідно, щоб його стан правильно оцінювали його рідні, і для нього дуже важливо, щоб лікар переговорив з родичами і тим забезпечив йому суттєву психологічну підтримку;

- для отримання відомостей під час бесіди з пацієнтом і з'ясуванні скарг і анамнезу захворювання важливо надати йому ініціативу в розмові, що створить атмосферу довіри і поліпшить контакт з пацієнтом.

Завдання лікаря зводиться в скеровуванні розмови в потрібне русло, уточненні, деталізації скарг. До прийомів, котрі дозволяють правильно будувати розмову з пацієнтом для отримання найбільшої інформації, відносяться: заохочення, рефлексія, пояснення, співпереживання, конфронтація, інтерпретація і з'ясування переживань пацієнта.

Заохочення. Цей прийом полягає в тому, що лікар своєю мімікою, поведінкою, словами спонукає пацієнта повідомити більше, не конкретизуючи сказане.

Рефлексія. Повторюючи слова, сказані хворим, лікар спонукає його повідомити додаткові подробиці.

Пояснення. Інколи слова пацієнта і асоціації, які описуються ним, носять неконкретний характер. І якщо лікарю складно зрозуміти їхню суть, він може попросити пацієнта їх уточнити.

Співпереживання. Лікар словами, мімікою, поведінкою (може запропонувати пацієнтові води, подати хустинку, якщо він плаче) повинен виражати своє співчуття хворому, його проблемам. Якщо під час бесіди з лікарем пацієнт викладає інформацію, котра його збентежує, котру він приховує від інших, лікарю слід поводитися так, щоб пацієнт зміг відчути себе спокійніше і продовжити бесіду. Ця інформація інколи може відіграти вирішальну роль у розумінні причини захворювання і плануванні лікування.

Конфронтація. Якщо розповідь пацієнта чи оцінка ним своїх скарг непослідовні, то лікар звертає на це увагу, виділяє і уточнює ці моменти.

Інтерпретація (тлумачення). Лікар робить висновки зі слів пацієнта, щоб уточнити, чи правильно він його зрозумів.

З'ясування переживань пацієнта. Крім з'ясування конкретних скарг пацієнта, можна уточнити, як він ставиться до того чи іншого симптому або події. Якщо пацієнт відчує, що ви цікавитеся його почуттями так само, як і фактами, то він зможе повідомити корисну додаткову інформацію.

Співчуття, співпереживання, терпимість ? ці якості лікаря, як правило, оцінюються пацієнтом на одному рівні чи вище, ніж професійні [Філоненко, 7.4.]

Важливими комунікативними рисами лікарів є вільне володіння мовою за будь-яких ситуацій спілкування, вміння заспокоїти, переконати тощо [Назар П.С.]

Нижче подані наступні кілька правил для оптимізації спілкування лікаря з пацієнтом:

1. Зустрічати пацієнта бадьорим, впевненим, енергійним.

2. Загальне почуття в початковий період спілкування з пацієнтом бадьоре, продуктивне, впевнене.

3. Присутній комунікативний настрій: яскраво виражена готовність до спілкування.

4. З пацієнтом створюється відповідний позитивний емоційний настрій.

5. Здійснювати органічне керування власним самопочуттям у проведені бесіди з пацієнтом (рівний емоційний настрій, здатність до керування самопочуттям, незважаючи на несприятливі обставини, тощо).

6. Домагатися продуктивності спілкування.

7. Мова повинна бути не перенасичена медичними термінами.

8. Міміка виразна, емоційно доцільна, тобто повинна відповідати емоційному настрою пацієнта.

Великого значення потрібно надавати самопочуттю лікаря. Воно для лікаря не є його особистою справою, бо його настрій відбивається і на пацієнтові, і на колегах по роботі, що створює певну атмосферу у процесі лікування. Досягти такого оптимального внутрішнього стану надзвичайно важко, оскільки в деякій мірі праця лікаря має аспекти рутинності. [Винославська О.В.].

Для максимально ефективної діяльності лікар повинен володіти достатньо широкими знаннями і високими моральними якостями, щоб і в тому, і в іншому перевершувати хворого, або, принаймні, не поступатися йому. Тому природно, що лікар повинен мати широкий кругозір і бути освіченим як в області медицини, так і в інших областях людських знань. Освіта лікаря має бути як можна більш повною, глибокою і досконалою.

Найбільший вітчизняний клініцист А.А, Остроумов (1844-1908) писав: «Вчитися все життя для користі суспільства - таке покликання лікаря» [Н.Д. Лакосина, с.182]

В основі діяльності лікаря повинно бути позитивне емоційне ставлення до себе, пацієнтів, взагалі своєї праці. Саме позитивні емоції активізують, надихають лікаря, надають йому впевненості, зумовлюють почуття радості, позитивно впливають на стосунки з пацієнтами, колегами по роботі. А негативні емоції навпаки гальмують активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають тривожність, страх, підозру у пацієнта.

Лікарю потрібно вміти грати як актору, причому не тільки ззовні. Вираз обличчя лікаря повинен бути доброзичливий не лише для того, щоб настроїтися на хороший лад, а й змінювати прийоми поведінки. Тому лікарю не можна ходити перед пацієнтами з похмурим, нудьгуючим обличчям навіть тоді, коли настрій у нього поганий.

Крім того, що лікар має володіти своїм внутрішнім станом, він повинен вміти контролювати своє тіло, яке виразно відбиває внутрішній стан, думки, почуття. Елементами зовнішньої техніки лікаря є вербальні (мовні) та невербальні засоби. Саме через них лікар виявляє свої наміри, саме їх «читають» і розуміють пацієнти.

Зовнішній вигляд лікаря також важливий. Він має бути естетично виразним. Неможна недбало ставитися до своєї зовнішності. Головна вимога до одягу ? це скромність та елегантність. Естетична виразність проявляється і в привітності та доброзичливості лікаря, у зібраності, стриманості рухів, у скупому, виправданому жесті, у поставі, ході. Неприпустимі метушливість, штучність жестів, їх в'ялість. Навіть, як прийняти пацієнта, подивитися на нього, привітатися, як відсунути стільця, виявляється сила впливу. У рухах, жестах, погляді пацієнт повинен відчувати стриману силу, цілковиту впевненість у собі і доброзичливе ставлення.

Пластика тіла або пантоміміка, дозволяє виділити у зовнішності лікаря головне, малює його довершений образ. Ефективності спілкування допомагають відкриті пози і жести лікаря: не схрещувати руки, дивитися в обличчя пацієнта, зменшувати дистанцію, що створює ефект довіри. Слід показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє лікуванню.

Лікар у своїй професійній діяльності повинен досягнути вершини майстерності спілкування, а саме ? володіння власним тілом і вмінням вплинути на пацієнта силою свого тіла. Тут на допомогу лікарю може прийти біомеханіка ? наука по формуванню координації моторної поведінки, умінню володіти своїм тілом. Остаточне її завдання ? підпорядкувати свою моторну поведінку вираженню певного впливу на пацієнта, зробити його автоматичним, перетворити на досконалу техніку спілкування, на внутрішню потребу [Філоненко, 7.2.].

Важливим моментом у розумінні комунікативної компетентності є здатність комунікативно компетентної особистості не просто адаптуватися до наявної ситуації спілкування, а перебудовувати її на основі розуміння [Жукова М.І. с.52].

Робота лікаря ніколи не була легкою. Описуючи складні роботи практичного лікаря, С.П. Боткін підкреслював: «Необхідно мати справжнє покликання до діяльності практичного лікаря щоб зберегти душевну рівновагу при різних несприятливих умовах життя, не впадаючи при невдачах в зневіру або самопіднесення при успіхах» [Н.Д. Лакосина, с.181]

Показником ефективності взаємовпливу лікаря і пацієнта є переважання позитивних естетичних почуттів, гуманності, творчості [Філоненко, 7.2.]

Важливим також є висновок О. В. Уваркіної про те, що комунікативну компетентність медичних працівників слід розглядати через такі показники: вміння слухати, наявність соціально-перцептивної, рефлексивної та емпатійної здатності, здатність ясно мислити в умовах стресової ситуації, особиста проникливість, спостережливість, творче натхнення, наполегливість у досягненні мети, націленість на самоосвіту, вміння переконувати, а також органічна міміка, жести, зовнішній вигляд, загальне враження, здатність до взаєморозуміння в різних умовах обміну інформацією. Можна лише додати, що роль взаєморозуміння лікаря й пацієнта у умовах спілкування важко переоцінити [Уваркіна О.В., c. 87]

На підставі вищесказаного можна зробити такі висновки з проблеми комунікативної компетентності:

1. Уважне вивчення як вітчизняних, так і зарубіжних досліджень дають підстави стверджувати, що на сьогодні не існує єдиного визначення поняття «комунікативна компетентність», оскільки дослідники різних галузей знань (психологи, педагоги, соціологи, лінгвісти та ін.) підходять до його опису узагальнено і підкреслюють саме ті особливості, які є властивими конкретній науці.

2. У процесі становлення особистості розвиток комунікативної компетентності має декілька джерел: ідентифікація з дорослим, засвоєння культурної спадщини, спостереження за поведінкою інших людей, програвання в уяві комунікативних ситуацій. Сучасний стан суспільних процесів дозволяє констатувати той факт, що природне формування комунікативної компетентності не відповідає вимогам соціальної дійсності.

3. Комунікативна компетентність є системою внутрішніх ресурсів ефективної взаємодії: позицій спілкування, ролей, стереотипів, установок, знань, умінь, навичок. Ефективне спілкування завжди передбачає спонтанний і творчий процес, тому ефективне спілкування - це спілкування, що розвиває. Крім особистісних особливостей, до комунікативної компетентності входять особливості пізнавальних процесів й емоційної сфери. У цілому комунікативна компетентність пов'язана з адекватним використанням усієї палітри можливостей.

4. Професійна комунікативна компетентність є інтегративним утворенням, яка являє собою систему наукових знань, вмінь і навичок та включає в три компоненти: мотиваційний, когнітивний та особистісно-комунікативний.

5. Формування комунікативної компетентності відкриває нові можливості в розв'язанні проблем особистісного та професійного зростання людини, вимагає не просто відповідних знань, а й уміння застосовувати свої знання в практичній діяльності.

6. Комунікативна компетентність медичних працівників ? це здатність їх до професійного спілкування, під час якого відбувається не тільки обмін необхідною для справи інформацією, але й здійснюється продуктивна співпраця, створюється морально-психологічна атмосфера досягнення найсприятливішого результату у взаємовідносинах з колегами, клієнтами та пацієнтами, забезпечується вплив на партнерів по спілкуванню.

7. У професійній діяльності медичних працівників важливим є використання прийомів у спілкуванні, котрі дозволяють правильно будувати розмову з пацієнтом для отримання найбільшої інформації. А саме: заохочення, рефлексія, пояснення, співпереживання, конфронтація, інтерпретація і з'ясування переживань пацієнта.

8. Окрім цього комунікативна компетентність медичних працівників повинна включати: особисту привабливість, ввічливість, повагу до оточуючих, готовність допомогти, авторитет, тактовність, уважність, спостережливість, комунікабельність, доступність контактів, довіра до оточуючих.



РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

2.1 Опис методик експериментального дослідження

Перший розділ нашої роботи був присвячений теоретичному обґрунтуванню проблеми психологічних особливостей комунікативної компетентності медичних працівників.

У ході емпіричного етапу нашого дослідження ми поставили собі за мету експериментально дослідити комунікативну компетентність медичних працівників.

Експериментальну вибірку нашого дослідження склало 40 медичних працівників (12 лікарів та 28 медичних сестер). Досліджувані жінки та чоловіки віком від 22 до 67 років. Методичною базою дослідження нами було обрано Володимирецьку ЦРЛ, що у Рівненській області.

В якості основного діагностичного матеріалу нами були обрані такі методики:

1. Методика виявлення комунікативних та організаторських здібностей В.В. Синявський, В.А. Федорошин (КОЗ - 1) (див. Додаток А) [Диференційна психологія Дідик, Чеканська, С.171-174].

2. Тест на вивчення здатності до самоврядування у спілкуванні (див. Додаток Б) [Фетискин Н.П., С.164-166].

3. Тест комунікативних умінь (автор: Л. Міхельсон. Переклад і адаптація Гільбуха Ю.З.) (див. Додаток В) [А.А. Карелина, С.50-53].

Розглянемо запропоновані методики дослідження.

Методика виявлення комунікативних та організаторських здібностей (КОЗ - 1).

Дана методика дає можливість визначити рівень комунікативних та організаторських здібностей. Комунікативні здібності ? це здібності особистості, що забезпечують ефективність її спілкування та психологічну сумісність у колективній діяльності. Організаторські здібності ? це здібності людини організовувати себе й інших.