Естетична свідомість

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Структура естетичної свідомості

o естетичне почуття;

o естетична потреба;

o естетичне переживання;

o естетичний ідеал;

o естетичні погляди та теорії;

o естетичний смак.

Розглянемо більш детально кожен зі структурних елементів.

Естетичне почуття є одним з найскладніших видів духовного переживання, найблагороднішим із почуттів людини. Естетичні почуття - це психічне утворення, сфера людської психіки - особлива форма відображення дійсності, в якій об'єктивно-суб'єктивні відносини сутнісно відрізняються від тих самих взаємодій у пізнавальному відображенні дійсності. Саме за допомогою естетичних почуттів людина контактує з художніми цінностями.

Естетичне почуття, як почуття духовне й ідеальне, з'являється за умов відносної свободи людини від практичних потреб. При цьому воно, як багатство людської чуттєвості і духовності, виникає і розвивається під впливом різноманітних форм практичної діяльності, в яких людина стверджує себе не тільки як істота, що потребує певних матеріальних умов для існування, а й як істота, що вільна і здатна творити поза такими потребами [2]. Із всіх живих істот тільки людина за допомогою зору вміє насолоджуватись красою предметів, тільки вона одна має музичний слух. При цьому активне сприймання довколишнього світу через форми людської чуттєвості є культурно-історичним продуктом. Естетичне почуття є тим духовним утворенням, яке визначає ступінь соціалізації індивіда, рівень піднесення його потреб до суто людських.

Психологи вказують на зв'язок естетичних почуттів з інтелектом. Естетичні почуття ґрунтуються на досвіді розуму та самі викликають роздуми. Саме тому естетичні почуття називають світоглядними. Естетичні почуття - це своєрідні переживання людини, що виникають при сприйнятті специфічних феноменів: краси природи, витворів мистецтва, краси людського тіла. Ці почуття стимулюють соціальну активність людини, здійснюють регулятивний вплив на її поведінку та на формування естетичного та морального ідеалів. Вони допомагають сприймати світ та мистецтво як близькі нам та стимулюють творчу активність, їх особливістю є складна взаємодія в них естетичних та етичних моментів психічного життя.

Складність соціальної, культурної, етнічної, демографічної структури суспільства детермінує різноманітні естетичні почуття людей. При цьому, якщо ми беремо рівень суспільства, то форми естетичного сприйняття, що панують у суспільстві, виступають по відношенню до окремого індивіда не у вигляді норм, які нав'язують певне ставлення людини до дійсності, - вони скоріше набувають значення моделей, на основі яких людина будує власну систему світосприйняття. Якість індивідуального естетичного почуття залежить від комплексу соціо-культурних факторів, що найбільше впливає на індивідуальний розвиток особи. Ступінь розвитку естетичного почуття є індивідуальним і залежить від зусиль самої особи, її здатності оволодіти багатством естетичної культури. Саме як сутнісна характеристика особи естетичне почуття накладає відбиток на будь-який прояв діяльності та духовного переживання людини. Воно збагачує, робить багатоманітними внутрішній світ людини та її духовні устремління.

Таким чином, естетичні почуття виникають в процесі естетичного опанування дійсності, вони сприяють формуванню визначених рис особистості, приймають активну участь в її соціально-естетичному вихованні, відіграють важливу роль у саморегуляції психічних функцій організму.

Особливий вплив на розвиток естетичного почуття здійснює мистецтво. Саме художньо-мистецькі надбання розвивають здібність чуттєво сприймати світ по-людські, тобто у формах культурно розвиненого споглядання. У цьому полягає спеціальна місія художника та його твору в розвитку всієї цивілізації. Але кожна людина є творцем свого власного життя, "художником", що малює свій життєвий шлях, який може викликати різноманітні естетичні почуття, і який створюється за допомогою певних почуттів. естетичний світосприйняття ідеал свідомість

Мистецтво розвиває вищі, найбільш рафіновані форми людського споглядання та спеціально культивує здібність інтелектуального уявлення, яка в нижчих формах свого розвитку виникає значно раніше і незалежно від мистецтва, але потім стає тим підґрунтям, на якому виникають особлива художня творчість, інтуїція, фантазія, творче уявлення.

Мистецтво є особливим досвідом світосприйняття, воно забезпечує збереження культури почуттів і сфери їхнього розвитку та збагачення.

Естетичні почуття є підвалинами естетичної свідомості, на яких можуть формуватися складніші елементи її структури, що забезпечують естетичний розвиток і вдосконалення особи та суспільства. Мається на увазі естетичний смак, естетичний ідеал, естетичні погляди і теорії. При наявності естетичного почуття виникає естетична потреба.

Естетичну потребу можна розглядати як взаємозв'язок людини із середовищем, що існує об'єктивно та в результаті якого виникає необхідність у виробництві, збереженні, засвоєнні та розповсюдженні естетичних емоцій, індивідуальних та соціальних почуттів, поглядів, знань, цінностей, ідеалів та їх об'єктивації у людській діяльності.

У структурі естетичної потреби можна виділити три взаємопов'язаних елемента: емоційний, раціональний, діяльнісний.

Поняття "естетична потреба" охоплює як потребу в сприйманні естетичних явищ світу, так і потребу в мистецтві та естетичній творчості. Естетична потреба є рушійною силою розвитку свідомості та практичної діяльності особистості і проявляється у намаганні перетворювати світ. Особливістю естетичної потреби є те, що вона може бути реалізована у всіх сферах діяльності людини: у відношенні до природи, у моральних відносинах, у труді, у приєднанні до мистецтва, у науковому пізнанні.

Естетична потреба проявляється як потреба у високому рівні впорядкованості, гармонізації всіх видів людської діяльності та організованості всіх її продуктів, намагання отримати духовні радощі.

Починаючи з античності, естетично-художнє розглядалось як невіддільне не тільки від космології, науки і ремесла, але й від тілесного, утилітарного. Наприклад, Сократ стверджував: "Все гарне і прекрасне по відношенню до того, що добре пристосоване..." Платон казав, що прекрасним є не те, що є приємним для зору і слуху, а те, від чого є практична користь. І. Кант першим протиставив ідею краси ідеї користі і доцільності, означив потребу в естетичному як незацікавлений інтерес. Це трактування естетичної потреби було розвинуте Ф. Шіллером. Він писав, що хоча розум і насаджує в людині основи суспільності, однак тільки одна краса може надати їй суспільні якості. Краса, за Шіллером, як своєрідна гра здібностей, що призводить до якогось "розширення", з одного боку, сприяє об'єднанню духовного з тілесним, сучасного з минулим і майбутнім, а з іншого - свідчить про наявність ідеалу за яким вимірюється дійсність і який виступає в ролі внутрішнього імпульсу до гри. Тільки в красі зникає матеріальний примус законів природи та духовний примус морального закону, і людина одержує свободу. Однак Ф. Шіллер пояснював естетичне тільки наявністю в людини "надлишкових сил" і вродженою її потребою у "веселій грі", в якій би вона звільнялась від реальності і матерії, тобто від усього предметного та утилітарного, а також споконвічною схильністю людей до прикрас та видимостей [3]. Таке замикання естетичного на гедоністичному і компенсаторному означає відхід від соціального життя в ілюзорне. Аналогічні ідеї були присутніми у А. Шопенгауера, Г. Спенсера й інших мислителів XIX століття, М. Гійо вважав, що краса базується на "забаві", отже треба її відділити від добра. На думку М. Гартмана естетичне є вільним від життєвих зв'язків, а прекрасне осягається тільки в стані екстазу і мрійливості. Таким чином, згідно з вищевказаними ідеями, краса є гра, в процесі якої людина одержує безкорисливе задоволення від вільного виявлення духовних і фізичних сил, тому потреба в естетичному зводиться до потреби у задоволенні. Але існує й інша точка зору (Г.В.Ф. Гегель), згідно з якою у задоволенні як такому багато випадкового і нестійкого, задовольняється тільки якась одна пристрасть, тому, задовольнивши її, людина не досягає гармонії та цілісності. Тому естетична потреба пов'язується з поняттям соціального процесу. Оскільки наявність потреби в естетичному детермінована певним суспільством як цілісною системою, становищем індивіда в суспільстві і умовами його буття, його вихованням, настроєм.

Таким чином, ми розглянули дві точки зору на природу естетичної потреби, які являють собою крайні позиції.

Сучасний рівень естетики дає підстави вважати естетичну потребу як специфічне духовне явище, що виникає і формується в людському суспільстві як життєстверджувальний і гармонізуючий, соціалізуючий та гуманізуючий порядок [3].

Потреба в естетичному - це специфічний вияв жадоби людини до цілісності і тотожності, єдності і завершеності індивідуального та родового. Естетичне виконує функцію гармонізації індивіда і відновлення його цілісності та функціональної життєздатності, загальної активізації і формування творчого потенціалу. Потреба в естетичному найбільш нагальна тоді, коли людина втрачає свою тотожність з дійсністю, вступає з нею в конфлікт і виражає свою незгоду з усім тим, що суперечить її ідеалам і прагненням, в момент занепаду, розчарування, втрати віри і стимулів до боротьби та творчості. Таким чином, потреба у предметі естетичного переживання виникає в людини у результаті нестачі життєвих проявів, неповноти існування індивіда в суспільстві і незадоволення таким станом справ



2. Естетичний ідеал, естетичний смак, естетична оцінка як показники естетичної культури

У філософії та естетиці від І. Канта існує традиція, у межах якої естетичний смак означає здатність людини естетично оці­нити дійсність і мистецтво.

З цього приводу доцільно згадати латинське висловлювання:

«У кожного свій смак». Але стародавні римляни додавали: «Про смак не сперечаються, якщо він є». У Стародавньому Римі існу­вав культ естетичного смаку навіть за часів правління кривавого Нерона.

Але в цілому протягом усієї історії людства про смак спере­чаються, і досить жваво. Хоча слід відзначити що, дійсно, не дискутують про якість фізіологічного смаку: хтось віддає пере­вагу солодкій їжі, хтось - солоній, комусь подобається черво­ний колір, комусь - зелений тощо. Однак усі ці аспекти життє­діяльності людини не мають суспільного значення у таких відно­шеннях:

- естетичний смак належить до суспільної, соціальної сфе­ри, тому що означає соціальну спроможність людини, яка фор­мується як результат виховання та навчання;

- естетичний смак є важливою характеристикою особистіс-ного становлення та пов'язаний з рівнем самовизначення людської індивідуальності. Тому естетичний смак - не тільки оцінка, а й привласнення або заперечення певних естетичних цінностей. Отже, естетичний смак означає здатність до індивідуального відбо­ру естетичних цінностей, що визначає напрям естетичного (і не тільки естетичного) саморозвитку особистості;

- естетичний смак - показник цілісності людської індиві­дуальності, оскільки сприяє формуванню особистості. Це здійснюється, коли людина досягає віку 13-20 років, а естетичний смак тоді є навряд чи не найголовнішим засобом об'єкти­вації особистості. Для молоді цілком природним вважається бажання акцентувати на тому боці життя, який виразно та рель­єфно стверджує її як самобутність. Це - зовнішній вигляд, пе­реваги у музиці, літературі, мистецтві в цілому, поведінці. Часто це прагнення набуває спотворених форм. Так виникає молодіж­на субкультура, згідно з законами якої юнаки та дівчата ще досить умовно освоюють засоби і прийоми створення індиві­дуального стилю життя, здійснюють пошуки гармонійних відно­син з собою та оточуючими. Але не завжди цей закономірний процес позитивно сприймається суспільством: так сталося з куль­турою (хоча часто вона зветься контр- або антикультурою) хіпі, панків, рокерів, металістів тощо;

- відсутність естетичного смаку або зловживання мірою, яка зв'язується з певним рівнем його розвитку, свідчить або про «усеїдність» людини, тобто про нездатність до особистісного відбору, або про «дурний» (поганий) смак, тобто в цьому випад­ку відбір ведеться за незначними, неістотними критеріями;

- естетичний смак співвідноситься з художнім смаком, який розвивається на основі естетичного у процесі спілкування з ми­стецтвом та рівень якого підвищується завдяки художній освіті та вихованню;

- дискусії з приводу того, які цінності найбільш важливі, якщо мається на увазі якість естетичного смаку - особистісно або суспільне значущі, в кожному окремому випадку зумовлені конкретним комплексом суспільних обставин, соціальною ди­ференціацією суспільства, яка створює моделі естетичного сма­ку різних верств населення;

- естетичний смак не залишається незмінним. Суспільні відносини та особливості світу людини впливають на розвиток або деградацію особистісного естетичного смаку. Про це свідчать зміни переваг щодо добору або характеру творів мистецтва (літе­ратурних чи музичних) тощо;

- все ж таки залишається невизначеною проблема відбору критерію, за яким оцінюється якість естетичного смаку. Існує такий критерій або ні . Виходити при розв'язанні цієї пробле­ми слід з того, що являє собою оцінка, яка лежить в основі естетичного смаку. Вона (естетична оцінка) засновується не тільки на якості предмета, який оцінюється, а й на якості, здібностях того, хто оцінює, своєрідності його почуттів, особливостях інте­лекту, його загальній культурі, рівні освіти, соціальній належності. Усе це визначає особистісну якість - естетичну інтуїцію. В свою чергу, якість естетичної інтуїції зумовлює якість творчо­го уявлення, тобто здатність охоплювати образ «цілого», не пе­редуючи його логічній деталізації, аналітичній діяльності розу­му, спроможності передбачати те, що вже є, але ще не здобуло відображення у вигляді поняття.

Таким чином, естетичний смак - здатність до індивіду­альної оцінки та добору естетичних ценностей, яка визначає можливість особистості до саморозвитку.

Естетичний ідеал

Естетична свідомість в цілому, її будь-який елемент іманентно містять у собі взірець, орієнтир, духовну мету, яка і є есте­тичним ідеалом. Слово «ідеал» - грецького походження. У пе­рекладі - це гра, поняття, зразок, уявлення. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності по­в'язана з наявністю в природі людини, що розуміється як «відкритість світу», такого моменту, який в класичній філософії розглядається як момент розвитку духа. Цей момент має вира­ження в орієнтації людини на взірець належного, на цінність, на основі якої відбувається постійний вихід людини за власні межі, здійснюється процес самовдосконалення. На відміну від будь-якого соціального ідеалу естетичний існує не в абстрактній, а в чуттєвій формі, тому що тісно пов'язаний з емоційним, чут­тєвим ставленням людини до світу. В цьому полягає перша особ­ливість естетичного ідеалу.

Друга особливість визначається різними засобами співвідно­шення естетичного ідеалу з дійсністю. Ідеалістична естетика ви­являє відірваність естетичного ідеалу від сутності його природи і тому наполягає на незбагненності його усвідомлення та досяг­нення. У противагу цій точки зору В.Г. Бєлінський писав про те, що «ідеали - це не вільна гра фантазії, не вигадка, не мрія, але в той же час ідеали - не список з дійсності, а угадана розумом та відтворена фантазією можливість того чи іншого явища»'.

Третя особливість естетичного ідеалу пов'язана з характером відображення дійсності в ідеалі. Естетичний ідеал, без сумніву, відтворює її особливим чином, але не пасивно, а творчо, що визначається вмінням особистості або суспільства відкинути наносне, випадкове, неістотне. Звідси випливає визначення есте­тичного ідеалу. Естетичний ідеал - відображення сутності предмета, але сутності найглибшого порядку, яка містить у собі найвищу форму розвитку реальності, що дана емоційно.

Наступна, четверта, особливість полягає у співвідношенні об'єктивних якостей дійсності та особливостей внутрішнього світу людини. Вищим ступенем розвитку реальності є її соціальна форма, а її носієм - людина як сукупність суспільних відносин. Естетичний ідеал суспільства, який відбивається через людину в чуттєвих формах, втілює у собі головні, визначні суспільні відно­сини даного суспільства. Тому естетичний ідеал - це діалектич­на єдність об'єктивного та суб'єктивного.

Об'єктивне зумовлюється тим, що ідеали народжуються і ре­ально існують у самій дійсності як тенденції суспільного роз­витку незалежно від ступеня їх усвідомлення (ступінь усвідом­лення виявляє зв'язок з конкретно-історичними обставинами).

Суб'єктивне визначається якостями цілей, ідей, носіями яких виступають певні суспільні сили, здатні побачити наявність та­ких тенденцій життя у зародженні, усвідомити їх і сприяти тому, щоб через мистецтво, яке вони створюють, або інші види творчості ці тенденції зрозуміла більшість.

Особливістю естетичного ідеалу є й те, що він (як будь-який соціальний, наприклад соціально-політичний, ідеал) визначає пер­спективу розвитку суспільства, його інтереси та потреби, а та­кож інтереси та потреби окремої людини. В.Г. Плеханов нази­вав ідеал дійсністю наступного дня, коли здійснюється синтез сьогодні та завтра.

Специфіка естетичного ідеалу виявляється в особливих зв'яз­ках з суспільними та моральними ідеалами людини та суспіль­ства, що відтворюється в історичному характері естетичного іде­алу. У свою чергу, естетичний ідеал зумовлюється обставинами матеріального життя суспільства, умовами соціального суспіль­ного буття, розвитком естетичної діяльності та мистецтва. Цей взаємозв'язок рельєфно виступає у порівнянні конкретно-істо­ричних типів естетичного ідеалу, наприклад античного та серед­ньовічного. Античний естетичний ідеал втілює уявлення про досконалу, ідеальну людину, яка є синтезом прекрасного зовні­шнього (тіло, обличчя тощо) та внутрішнього (думки, почуття, наміри). Середньовічний ідеал декларує відторгнення від дійсності. Ідеал - Бог, що втілює абсолютну довершеність, його не може досягти окрема людина, але при цьому кожен повинен прагну­ти до досягнення недосяжного ідеалу все життя.

Подальші зміни змісту естетичного ідеалу можемо простежи­ти, аналізуючи його відтворення в скульптурних зображеннях міфо­логічного Давида. Якщо «Давид» Донателло ще зберігає в собі риси середньовічного способу осмислення людини, де акцент ро­биться на внутрішньому, духовному, то «Давид» Мікеланджело настільки красивий фізично , як і духовно. У Новий час віднайде­на в добу Відродження гармонія між тілом і духом, подібна Бо­гові людина губиться, «Давид» Берніні - втілення бентежної людини, яка опинилися в епіцентрі боротьби зовнішніх та внутрішніх сил, що перекручують та спотворюють її. Від арис­тократичного достоїнства та мужньої впевненості у своїх силах не залишається нічого, тому «Давида» Берніні часто називають «плебейським Давидом». Дпофеоз відчаю невпевненості в собі і безнадійності буття людини у XX ст. символізує «Давид» Дж. Макку.

Естетичний ідеал за певних історичних обставин спрямова­ний не у майбутнє, а в минуле, що складає ще одну особливість естетичного ідеалу (наприклад ідеалізація вітчизняної історії XVI-XIX ст.). Завдяки своїй почуттєво переконливій формі ес­тетичний ідеал сприяє утворенню міфів у свідомості людини чи суспільства і у такий спосіб неначе заступає цю дійсність. 'На­приклад, радянський кінематограф ЗО-50-х років (фільми «Сви­нарка та пастух», «Багата наречена», «Світлий шлях» тощо) ство­рював подобу веселого та легкого життя поряд з тим, що дійсно відбувалося навкруги.

У суспільстві естетичний ідеал виконує такі функції: мобілі­зує людську енергію почуттів та волі, вказуючи напрям діяль­ності; створює можливість випереджати дійсність, зазначаючи тенденцію майбутнього; виступає як норма, зразок та як необхід­не (те, що має бути), є вищим об'єктивним критерієм оцінки всього, з чим зустрічається людина у навколишньому світі, всьо­го, що знаходиться у сфері її інтересів. У естетичному ідеалі об'єднуються реальне та ідеальне. Завдяки цій здатностей діа­лектичне поєднувати у собі ідеальне та реальне людина оцінює дійсність та визначає її естетичну цінність.

Отже, естетична свідомість виникає не на суто природній та не на двох окремих - природній ті соціальній - підставах, а тільки у процесі суспільно-історичної практики, яка має на меті перетворення буття за законами краси.

Естетична свідомість відтворює творчу сутність суспільно-тру­дової діяльності людини в усьому різновиді форм прояву, у тому числі й у мистецтві.

Потреби людей у створенні досконалого, піднесеного, що да­вало 6 їм духовну насолоду, викликали до життя мистецтво та естетичну свідомість. Специфіка естетичної свідомості визна­чається її предметом, художньо-образним способом відображен­ня дійсності і функціями. Це відображення здійснюється на буденно-психологічному та духовно-теоретичному рівнях. В ос­нові естетичного ставлення людини до світу, її естетичної ак­тивності лежить соціально-культуротворча діяльність, яка не може обмежуватись сферою художньої творчості, а має поширювати­ся на всі сфери суспільного життя.

3.Прекрасне і потворне, трагічне і комічне, величне й низьке як естетичні категорії.

Якщо спробувати порівняти ці два типи людського ставлен­ня до буття за деякими критеріями, дійдемо висновків:

- за часом виникнення пізнавальна потреба сформувалася набагато пізніше, ніж ціннісне ставлення: слід було пройти яко­мусь довгому проміжку часу, щоб усвідомити відмінності між об'єктом та суб'єктом діяльності, тобто у людини мала сформу­ватися здатність до абстрагування та самоабстрагування;

- з боку наявності впливу особистості треба зазначити, що ціннісне ставлення містить максимум суб'єктивності, коли у пізнавальному відношенні людина прагне до того, щоб якнай­менше впливати на якості предмета;

- логічно випливає і те, що у пізнавальному відношенні ви­являються властивості самого об'єкта, а у ціннісному - пере­хрещуються властивості як об'єкта, так і суб'єкта.

Отже, по-перше, естетичне - це ціннісне ставлення до на­вколишнього світу. Але естетична оцінка подвійна; з одного боку, - це цінність, тобто визнання того, що ці якості властиві об'єкту. Наприклад, зимовий ранок є сонячним, морозним, з прозорим повітрям. З іншого, - це оцінка того, хто почуває себе таким ранком бадьорим, молодим, веселим, щасливим. Отже, тільки в такому випадку наявні якості переводяться в суб'єктивний план та забезпечують статус особистісної оцінки.

По-друге, будь-який тип ціннісного ставлення функціонує у повсякденному бутті суспільної людини, що зумовлює соціаль­но-психологічний характер ціннісного ставлення, а втім і есте­тичного. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо цього есте­тичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне пе­реживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо;

По-третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціюва­лося, внаслідок чого відокремилися цінності, що утворили уяв­лення людей про корисне та придатне, які можуть задовольни­ти життєві потреби людини, тобто утилітарні цінності; особли­ву групу склали цінності, які позначили усвідомлення вчинків у міжособистих стосунках з точки зору добра, шляхетності, спра­ведливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий самий спосіб відокремилися релігійні, політичні, правові цінності. Іншими словами, у процесі диференціації ціннісного ставлення відбула­ся їх локалізація у різних галузях людської діяльності. Але есте­тичні цінності насправді не мають такої локалізації. Люди спроможні естетично оцінити будь-яке явище у живій та неживій природі, особу, її зовнішній вигляд, внутрішній світ, вчинки, результати праці у різних видах діяльності: у техніці, науці, ми­стецтві тощо.

Предметом естетичного усвідомлення стають і суспільні відно­сини, і приватне життя в цілому. Людина діє як суб'єкт естетич­ної оцінки під час праці та дозвілля, занять спортом та з'ясуван­ня якихось побутових справ. Саме в цих, на перший погляд, ніколи не збіжних вимірах людського буття, міститься власна специфіка естетичного: воно має всебічний прояв. Порівняймо:

етична цінність вчинку одночасно має естетичний сенс, бо доб­рий вчинок, то є завжди красивий вчинок. Корисна річ, щоб бути зручною і приносити насолоду, має бути й красивою.

Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суд­жень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, есте­тичне - це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпо­середньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але що ж сприймається почуттями? Слухом - весела чи сумна мелодія, розмова коханої людини, спів птахів, плач дитини; зором - колір квітки, обличчя матері, велич морського простору; нюхом - па­хощі квітів, духмяність смачної страви або сморід купи сміття тощо. Тобто кожного разу почуттями людини сприймаються форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як самостійна цінність, але і як прояв організованості, упорядкування, струк­турної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприй­мається як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкуван­ня змісту.

Естетичне - це поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської праці. Діяльність, до якої людина почу­ває інтерес, стає для неї не тільки способом заробітку засобів існування, але й заходом самореалізації, самоствердження, де людина виявляється як вільна та унікальна, неповторна особистість.

У соціальній практиці естетичне має різнобічний прояв. Ус­відомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного, або його модусів: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, що, в свою чергу, пов'язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення пер­шорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо. Одночасно людство виро­било низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення як на рівні суспільства, так і на рівні особистості: естетична свідомість, естетична діяльність, ес­тетичний смак, естетична оцінка і т. ін.

Прекрасне та потворне

Секрет краси - це загадка життя. Розтлумачити його озна­чає зрозуміти джерела людського буття. Над цією таємницею людство розмірковує багато сторіч. УСІ дані уявлення можна узагальнити у таких моделях.

Перша модель полягає у тому, що прекрасне розуміють як печатку, або втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

Друга модель містить у собі розуміння людини як початку, джерела прекрасного, яка наділяє естетично нейтральну дійсність багатством свого духовного світу. В уявленні прихильників зга­даної точки зору людина немов проектує, «позичає» явищам дійсності їх естетичний вимір.

На протилежність цьому послідовники третьої моделі у ро­зумінні прекрасного бачать у ньому природний прояв якостей явищ дійсності, близький до їх природних особливостей - ваги, розміру тощо.

Четверту модель прекрасного складають уявлення тих мис­лителів, які визначають його у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою краси.

Нарешті, п'ята модель розуміння прекрасного постає з уяв­лення про те, що воно дійсно відтворюється у процесі зустрічі об'єктивних якостей з суб'єктивним сприйняттям людини. Але не будь-які об'єктивно існуючі якості дійсності ведуть до оцін­ки їх людиною як прекрасних, а лише ті, які збігаються з уяв­леннями про досконалу річ, явище, відношення тощо.

Отже, прекрасне - це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Прекрасне як категорія есте­тики має декілька особливостей:

- дійсність містить у собі об'єктивну основу, підвалини пре­красного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а інколи порушення си­метрії, ритму, гармонії - як вияв життя, що розвивається та вдосконалюється. Згадаймо з цього приводу образ панночки з геніального гегелівського твору «Вій»;

- прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприк­лад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіч­чя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;

- уявлення про прекрасне залежить від конкретних соці­альних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як оз­нака хвороби, слабкості тощо;

- ідеал прекрасного визначається також особливостями на­ціональної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов'ян - з берізкою;

- розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуаль­ної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім'ї, у близькому оточенні тощо;

прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості суспіль­них відносин. Людство виробило особливий орган духовного життя, особливу його форму - мистецтво, - яка являє собою спеціально відібрану та оформлену дійсність, де завжди пре­красною (тобто досконалою) повинна бути форма, але прекрас­не може стати (і стає) предметом художнього усвідомлення, що пов'язано зі змістом художнього твору. Стародавні греки знай­шли спеціальний термін - калокагатія, - який означає збіг у явищі дійсності прекрасної форми та прекрасного змісту.

Потворне - антипод, протилежність прекрасного. Ця ка­тегорія пов'язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорцій­ності, неупорядкованості, та відображає неможливість або відсутність досконалості. Однак потворне має з прекрасним діа­лектичний зв'язок, який виявляється у деяких аспектах:

- потворне у негативній формі містить уявлення про пози­тивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або ба­жання відродження цього ідеалу;

- прекрасне та потворне можна розглядати як періоди роз­витку одного і того ж явища, процесу. Особливо відверто цей зв'язок спостерігається у природі. Згадаймо слова шекспірівсь-кого Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народ­жує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. В. Шекспір вважав таке перетворення властивістю природи та суспільства;

- врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у по­рівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Бо­гом здається мавпою - й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.

Відрізняють зовнішній прояв потворного - гниття, хвороба, розпад - та внутрішній. Стосовно людини - це моральний розклад, моральна деградація. Дослідженню цієї проблеми при­свячена велика художня спадщина. Згадаймо п'єсу Л.М. Толсто­го «Живий труп», повість А.П. Чехова «Іонич», п'єсу М. Кропив-ницького «Глитай, або ж Павук», романи О. Уайльда «Портрет Доріана Грея», О. Бальзака «Шагренева шкіра» тощо.

Отже, якщо людина впізнає втілені у життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні; якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне - найвища по­зитивна естетична цінність, а потворне - негативна естетична цінність.

Піднесене та низьке

Піднесене - категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми кількісно-якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання.

Щоб з'ясувати специфіку піднесеного, доцільно порівняти цю естетичну категорію з прекрасним:

- якщо прекрасне завжди несе у собі людську міру, то підне­сене - це перевищення міри, тобто піднесене - це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву;

- прекрасне - це те, що, як правило, освоєно людиною, інакше кажучи, це область людської свободи. Піднесене - зав­жди щось незрозуміле, це область свободи у перспективі, об­ласть несвободи у сьогоднішньому розумінні. Піднесене - ко­лосальне, могутнє, що перевершує можливості сучасного люд­ства. Зіштовхуючись з цими грізними силами, прагнучи протис­тояти їм, поступово підкорюючи їх собі, людина тим самим споріднюється з вічністю, набуває свого істинного, земного без­смертя, що спирається на діяння та творчість:

Есть упоение в бою,

И бездны мрачной на краю,

И в разъяренном океане,

Средь грозных волн й бурной тьмы,

И в аравийском урагане,

И в дуновении Чумы.

Все, все, что гибелью грозит,

Ллл сердца смертного таит

Неизъяснимы наслажденья -

бессмертья, может быть, залог,

И счастлив тот, кто средь волненья

Их обретать и видеть мог1.

З огляду на ці особливості піднесене пов'язане не тільки з сильними позитивними емоціями (захоплення, захват), але подібні явища здатні викликати почуття трепету, священного жаху тощо.

Піднесене має специфічний прояв: у природі сприймаються як величне простір неба, пасмо гір, могутність водоспадів, природні стихії та явища: буря, північне сяйво тощо. В індивідуаль­ному та суспільному житті як піднесене оцінюються вчинки, дії, відносини, які вражають нас величчю душі, силою почуттів, шляхетністю поведінки. Тому піднесене у суспільному бутті тісно сплітається з позитивними етичними цінностями.

УСІ ці художньо усвідомлені явища складають сферу піднесе­ного у мистецтві. Історія мистецтва знає специфічні жанри для створення схожого ефекту: епопея, гімн, ода тощо, а також ху­дожні системи, ідеал яких побудований на уявленні про підне­сене, наприклад класицизм.

Низьке - категорія естетики, яка відтворює гранична нега­тивні явища дійсності і особливості суспільного та індивіду­ального життя, які викликають у людини співвідносну есте­тичну реакіфо (презирство й зневагу).

Як низькі сприймаються явища, які приховують в собі, містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважа­ють процесу самореалізації особистості. Через це низьке пов'я­зано з проявами бездуховності, аморальної поведінки.

За своїми якостями низьке є протилежним піднесеному, має спільні риси, з одного боку, з потворним, а, з іншого - з трагіч­ним та комічним.

Трагічне та комічне

У житті зустрічаємося не тільки з явищами, які викликають радість, але й з тим, від чого багато страждаємо, не тільки відчу­ваємо гнів, зневагу, але й сумуємо. Найбільш загальнолюдський привід до суму - це перспектива власної смерті або смерті близьких. Людина, вірогідно, ніколи не спроможна буде змири­тися з неминучістю залишення земного життя:

УЖ сколько их упало 6 эту бездну, Разверстую вдали.

Настанет день, когда и я исчезну С поверхности Земли .1

Кожна людина намагається зрозуміти це життєве, екзис­тенціальне протиріччя між бажанням жити вічно та немину­чістю смерті. Відображенням та усвідомленням даної суперечності й стало трагічне у своєму первісному розумінні. Але як його розв'язати? Чи має людина шанс перебороти смерть? За всіх віків людство знаходило на такі запитання різні відповіді, віднаходило нові засоби змилостивитися над природною сутніс­тю людської істоти. Але кожного разу акцентувалося на якості життя, на її сенсові, цінностях, перевагах. Хоча людина поки­дає життя без вороття, вона. залишається жити в живих: куль­тура зберігає все, що пройшло, вона - позагенетична пам'ять людства. УСВІДОМЛЮЮЧИ загибель неповторної індивідуальності як розвал цілого світу, трагедія разом з тим стверджує силу, нескінченність всесвіту, незважаючи на залишення його кінце­вою істотою. Та й у власне кінцевій істоті трагедія знаходить вічні риси, що ріднять особистість з людством та всесвітом, кінцеве - з нескінченним.

У трагедії, як вважав Гегель, загибель не є тільки знищенням. Вона означає також і зберігання у перетвореному вигляді того, що у даній формі має загинути. Гегель протиставляє людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, істоті, що пригнічена інстинктом самозбе­реження. Трагічний герой - носій чогось, що виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприрод­ної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне - це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та не­обхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та прак­тичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного - конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).

Трагічний герой - це особистість, яка свідомо і вільно оби­рає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть. У своїй історії людство по-різно­му розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля:

- за античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнен­ня неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мис­тецтві був створений особливий тип трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо); трагічне збігалося з героїчним: призначене долею є неминучим, але велич особистості виявляється у тому, що вона діє вільно, сприймаючи та почуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя;

- за часів середньовіччя джерелом трагічного вважали бо­жеську волю, за якою людина або вільно йде слідом, або, робля­чи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. У середньовіччі трагічне означає мученицьке, його логіка така: утішся, бо бува­ють страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, які менш, ніж ти, заслуговують на це. Така воля Бога. Під спудом трагедії жила обіцянка потойбічної справедливості. Утішання земне (не ти один страждаєш) посилюється утіхою небесною (на тім світі ти не будеш страждати, бо тобі відплатиться по заслузі);

- починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінно­стей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як ство­рені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) - творець особис­того життя, його співавтор разом з життєвими обставинами.

Головний пафос трагічного - подолання меж людської не­свободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне - це ствер­дження прекрасного.

У мистецтві ще за античних часів Арістотелем була сформу­льована мета трагічного - катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почут­тям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому ви­являється зв'язок між піднесеним та трагічним: піднесене відрод­жує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страж­дання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуаль­ності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття;

суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв'язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.

Комічне пов'язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через комедію. Гегель говорив про іронію історії, а К. Марксу належить відоме висловлювання про те, що усе в історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс.

Сутність комічного, як і трагічного, полягає у суперечності. Але якість останньої, що оцінюється як комічне, - іншого роду:

комізм - результат контрасту, розладу, протистояння потвор­ного прекрасному, низького - піднесеному, внутрішньої пусто­ти - зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У коміч­ному протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю.

Комічне, як і будь-яке естетичне явище, є соціальним. Воно перебуває не в об'єкті сміху, а у суб'єкті, тобто у тому, хто сприй­має протиріччя як комічне.

Комічне незвичайною мірою пов'язане з загальною культурою суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна. Така людина неспроможна терпіти розбіжні погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття гумору, розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.

Суспільство, яке спроможне ставитися з гумором до своїх недоліків, почуває у собі силу до їх подолання та вдосконалення, тобто розширює межі власної свободи. Гегель писав про те, що загальна підстава комедії - це світ, де людина як суб'єкт зроби­ла себе повним хазяїном того, що має значення для неї як істот­ний зміст її знань та звершень, світ, цілі якого руйнують через те самих себе своєю неістотністю1.

Джерелом комічного може стати не тільки підміна сенсу та змісту, але й порушення міри, створення ілюзії. Наприклад, мріяти може кожна людина, але коли вона, крім цього, нічого більш не робить, народжуються манілови: «Иногда, глядя с крыль­ца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или чрез пруд выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сто­ронам лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для крестьян. При этом глаза его дела­лись чрезвычайно сладкими и лицо принимало самое довольное выражение; впрочем, все эти прожекты так и оканчивались од­ними словами»2.

М.В. Гоголь з цього приводу писав про те, що сміх супровод­жує розвінчання нікчемного, яке претендує на багатозначність, утверджує реальну гідність людини.

Комічне, таким чином, пов'язано з свободою людини та сус­пільства, із звільненням їх від різних вад, тобто також є стверд­женням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає вдосконаленню життя.

Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).

Залежно від відношення до предмета комічного осміяння розрізняють форми комічного:

- гумор - особлива форма комічного, яка відрізняється не­злобивим відношенням до хиб життєвих явищ, поведінки лю­дей, здатна викликати лише приязну посмішку. Гумор засно­вується на використанні засобів дотепності та гри слів;

- сатира - форма комічного, сутність якої полягає у тому, що шляхом використання особливих засобів та прийомів дося­гається критика недоліків, пороків, суперечностей соціальної дійсності як така, що знищує їх;

- іронія - форма комічного, що являє собою прихований глум, вибухова сила якого замаскована серйозною формою. Вона виявляє конфлікт нікчемного змісту з зовнішньо пристойною, респектабельною формою;

- сарказм - форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії, але це в'їдлива, зла іронія. Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.

Отже, естетичне - це специфічне почуттєве духовне став­лення людини до дійсності, у процесі якого у співвідношенні зі своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гар­монійне суб'єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами, відок­ремлюються основні форми естетичного, його модуси, які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прек­расне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо. Прекрасне - це позитивна естетична цінність, центральна ес­тетична категорія, потворне - її діалектичний антипод. Підне­сене пов'язане з виключними у позитивному сенсі проявами дійсності, граничне негативні явища узагальнені у категорії низь­кого. Трагічне та комічне пов'язані з прекрасним як з метою, де, з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншо­го - заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.

Размещено на Allbest.ru