Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ ім. Г.С. КОСТЮКА АПН УКРАЇНИ

ЮРЧЕНКО Вікторія Миколаївна

УДК 159.922

Теоретико-методологічні засади дослідження психічних станів людини

19.00.01 - загальна психологія, історія психології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора психологічних наук

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Рівненському інституті слов'янознавства Київського славістичного університету.

Науковий консультант: доктор психологічних наук, професор,

дійсний член АПН України Максименко Сергій Дмитрович,

Інститут психології ім. Г.С.Костюка АПН України, директор

Офіційні опоненти:

доктор психологічних наук, професор Саннікова Ольга Павлівна,

Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д.Ушинського, кафедра загальної та диференціальної психології, завідувач;

доктор психологічних наук, професор Засєкіна Лариса Володимирівна, Волинський національний університет ім. Л.Українки, кафедра загальної та соціальної психології, завідувач;

доктор психологічних наук Самойлов Олександр Єжиєвич, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ МВС України, науково-дослідна лабораторія проблем громадської безпеки, провідний науковий співробітник

Захист відбудеться „19”травня 2009 р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.453.01 в Інституті психології ім. Г.С.Костюка АПН України за адресою: 01033, м. Київ, вул. Паньківська, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України

Автореферат розіслано „17” квітня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Л. Зливков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

психічний стан свідомість патологія

Актуальність дослідження. Сучасна психологія відчуває суттєві методологічні та інформаційні труднощі кризового характеру і гостро потребує альтернативного традиційній методології системного підходу до розробки та впорядкування свого змісту, в якому важливе місце займають психічні стани людини. Цей висновок випливає з того, що, по-перше, методологічна криза в психології, яку Л.Виготський ще у 1927 році пов'язав з відсутністю загальновизнаної методології психологічної науки, триває. Завдання виходу з цієї кризи він покладав на справжню методологічну загальну психологію „…на відміну від теоретичної психології дорослої нормальної людини, яку ми продовжуємо називати загальною психологією і яка тільки частково виконує ці загальні функції” („Исторический смысл психологического кризиса”) і намагався створити ескіз її функціонування, що дуже нагадує прикладну складову сучасного системного підходу, який у другій половині ХХ ст. як новий загальнонауковий методологічний рівень вивчення складних об'єктів зайняв місце між універсальним філософським та конкретно-науковим методологічними рівнями, здійснюючи зв'язок між ними.

Згідно з розумінням Л.Виготського, методологічна загальна психологія повинна синтезувати наукові знання із спеціальних психологій, виокремлювати засади і регулятивні принципи, оперуючи фундаментальними поняттями і доповнюючи їх категоріальний апарат, тобто справді повинна виконувати роль системної методології щодо конкретних спеціальних емпіричних досліджень. У цьому зв'язку показово і дуже повчально для сучасної психології те, що Л.Виготський, перш ніж зайнятися експериментальним вивченням мислення і мовлення дитини, здійснив саме системне дослідження поняттєво-категоріального апарату психології, спрямоване на створення теоретико-методологічних засад цього вивчення і, одночасно, методологічної загальної психології. Зрозуміло, що цей започаткований Л.Виготським напрямок системних методологічних досліджень у психології потребує збагаченого сучасними засобами загальнонаукового системного підходу продовження в контексті розробки системних теоретико-методологічних засад вивчення усіх без винятку психічних явищ, у тому числі і психічних станів людини. Такі дослідження сприятимуть як удосконаленню психологічних знань, так і формуванню вкрай необхідної методологічної загальної психології.

Друга підстава для висновку про необхідність використання в психологічних дослідженнях саме системного підходу, який розвивався і розвивається під потужним впливом філософії (Аристотель, Д.Ареопагіт, М.Кузанський, Г.Лейбніц, Г.Гегель, Г.Фехнер, І.Кант, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, Л.Берталанфі, М.Мамардашвілі та ін.) і однією з найважливіших гносеологічних функцій якого вважається функція систематизації та упорядкування наукових знань шляхом інтеграції у вертикальному (синтез конкретно-наукових та філософських знань) та горизонтальному (синтез конкретно-наукових знань) напрямах, пов'язана із браком систематизації змісту сучасної психології. У наш час систематизація наукового знання, яка передбачає передусім вдосконалення його поняттєво-категоріального апарату, не менш важлива, ніж формування нового. Більше того, саме спрямованість на одержання нових, як природничих, так і гуманітарних, знань і недостатня систематизація вже накопичених, визнані однією з причин існуючої інформаційної кризи в сучасній науці, в тому числі і в психології. Негативні наслідки тісно пов'язаного впливу як методологічної, так і інформаційної криз у психології (що дає підстави констатувати об'єднану методолого-інформаційну кризу) яскраво ілюструє історія вивчення такого важливого психічного явища, як психічні стани людини.

Заслуга окреслення проблеми психічних станів людини в радянській психології належить М.Левiтову, який у своїх статтях, і особливо в першій узагальнювальній монографії „О психических состояниях человека” (1964) обґрунтував як її велике теоретичне та практичне значення для психологічної науки, так і значну складність та недостатню вивченість. Дійсно, визнання існування в контексті людської психіки психічних станів заповнює відчутну прогалину в системі психології між ученнями про психічні процеси і психічні властивості особистості, сприяючи подоланню наявного в ній надмірного функціоналізму.

При цьому проблема психічних станів людини, яка понад чотири десятиліття тому увійшла у вітчизняну психологію як теоретично і практично недостатньо вивчена, залишається такою і в наш час. Про це красномовно свідчить той факт, що жодний як радянський, так і сучасний підручник для вищих або середніх спеціальних навчальних закладів із загальної психології серед глибоко проаналізованих явищ психіки не мав і не має такого, як психічний стан. І це в той час, коли згідно з прийнятим вітчизняною психологією принципом детермінізму зовнішні впливи на людину викликають той чи інший психологічний ефект не прямо та безпосередньо, а через внутрішні умови, найважливішим компонентом яких виступає саме психічний стан суб'єкта. Тобто психолог, працюючи на виробництві, в освіті, армії, міліції, медицині тощо і вирішуючи завдання з оптимізації різних видів діяльності людини, перш за все стикається із завданням діагностики та оптимізації саме її психічного стану, що також підтверджує і практичну значущість проблеми.

Не можна не визнати, що за час, який минув після виходу монографії М.Левітова, поставлені в ній питання стосовно психічних станів людини створили значне поле для подальших досліджень проблеми, предметом яких ставали: її теоретичні аспекти (К.Абульханова-Славська, Л.Анциферова, Ю.Сосновікова, Є.Ільїн, В.Ганзен, Б.Вяткін, Л.Дорфман, С.Максименко, О.Прохоров, Л.Куліков, І.Маноха, Т.Кириленко та ін.); її психофізіологічні аспекти (Ф.Березін, В.Бодров, Ю.Забродін, Є.Ільїн, В.Маріщук, Г.Зараковський, В.Медведєв, П.Шлаєн, В.Суворова, Н.Наєнко, Л.Гримак, С.Чермянін, А.Леонова, А.Карпухіна, О.Кокун, О.Малхазов та ін.); окремі психічні стани (Л.Гримак, Є.Ільїн, Ф.Горбов, В.Лебедєв, Т.Нємчин, В.Ф.Березін, О.Прохоров, В.Моляко, В.Шадріков, Л.Куліков, Г.Нікіфоров, Г.Береговий, В.Пономаренко, О.Прохоров, О.Бондаренко, Л.Карамушка, Ю.Швалб, О.Кокун, О.Малхазов та ін.); психічні стани в структурі індивідуальності та регуляції її поведінки (О.Перов, Л.Дика, В.Лебедєв, С.Максименко, В.Семиченко, О.Саннікова, В.Суворова, О.Чебикін, І.Аршава та ін.). При цьому слід відзначити, що хоча й накопичено великий обсяг теоретичних і емпіричних знань, які стосуються різних аспектів природи психічних станів людини в нормі та патології, але ще й досі спостерігається значна розбіжність у наукових поглядах на їх природу, структуру, функції, механізми, детермінанти, класифікацію, способи опису тощо.

На нашу думку, причина такої ситуації в проблемі психічних станів і похідної від неї тривалої невизначеності поняття „психічний стан” серед інших фундаментальних психологічних понять полягає не просто в недостатній вивченості цього складного і цілісного психічного явища, а у відсутності послідовної системності цього вивчення, спричинену браком: 1) системного поняттєвого апарату проблеми психічних станів людини, 2) систематизації вже накопичених знань з проблеми. Така ж позиція простежується у висновку С.Максименка про те, що „…стани відносяться до найбільш істотних і фундаментальних явищ психічного життя особистості,…але, при цьому, вони не вивчаються спеціально, як предмет дослідження” („Генеза здійснення особистості”, 2006).

Таким чином, сучасний недостатній рівень теоретичного та емпіричного вивчення проблеми психічних станів є негативним наслідком впливу триваючої методолого-інформаційної кризи в психології, що спонукало нас зайнятися розробкою системних теоретико-методологічних засад цього процесу як засобу поліпшення ситуації. Концепція дослідження полягає в необхідності використання можливостей системного підходу як загальнонаукової методології вивчення складних об'єктів, логічні (система понять та принципів) та гносеологічні (система епістемологічних функцій та процедур) засоби якої можуть компенсувати відсутність методологічної загальної психології в сфері конкретних психологічних досліджень, а звідси і в організації та реалізації процесу розробки системних теоретико-методологічних засад вивчення проблеми психічних станів людини.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконано у рамках науково-дослідної теми кафедри психології Рівненського державного гуманітарного університету: „Феноменологія морального розвитку особистості: детермінація, механізми, генезис” (державний реєстраційний номер 0106 U000636).

Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету (протокол № 2 від 26 вересня 2001р.), перезатверджена вченою радою Рівненського державного гуманітарного університету (протокол № 4 від 24 листопада 2006р.) і узгоджена в бюро Ради з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол №2 від 27 лютого 2007р.).

Об'єкт дослідження - проблема психічних станів людини в контексті методолого-інформаційної кризи сучасної психології та системного підходу як загальнонаукової методології вивчення складних об'єктів.

Предмет дослідження - системний поняттєвий апарат проблеми психічних станів (поняттєві характеристики психічного стану як системи) та системні описи впорядкованих груп психічних станів як дві складові системних теоретико-методологічних засад їх вивчення; системні процедури проведення дослідження.

Мета дослідження полягає у розробці системних теоретико-методологічних засад вивчення психічних станів людини як одного із засобів подолання негативних наслідків методолого-інформаційної кризи сучасної психології в одному з найважливіших фрагментів її змісту.

Гіпотеза дослідження - негативні наслідки впливу методолого-інформаційної кризи в психології на теоретичне й емпіричне дослідження психічних станів людини, що проявляються в недосконалості поняттєвого апарату та браку систематизації вже накопичених знань, можна подолати розробкою і застосуванням системних теоретико-методологічних засад цього процесу, які створять одержані поняттєві характеристики психічного стану як системи та системні описи впорядкованих груп психічних станів екстравертованої та інтровертованої свідомості людини в нормі та патології.

Досягнення мети дослідження вимагало вирішення таких завдань:

1. Дослідити методологічні та методичні аспекти системного психологічного пізнання з метою узагальнення і використання в розробці системних теоретико-методологічних засад дослідження психічних станів людини.

2. Обґрунтувати принципи та процедури дослідження проблеми психічних станів людини, спрямованого на розробку її системних теоретико-методологічних засад.

3. Провести історико-психологічний аналіз становлення системного поняття „психічний стан” як моделі відповідного явища людської психіки.

4. Здійснити системно-логічний аналіз і синтез поняття „психічний стан” та множини конкретних психічних станів з метою розробки системного поняттєвого апарату їх дослідження.

5. Створити системні описи впорядкованих груп психічних станів екстравертованої та інтровертованої свідомості людини в нормі та патології.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Загальним теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження стали праці багатьох філософів (Аристотель, Р.Декарт, І.Кант, Г.Гегель, А.Бергсон, В.Вернадський, В.Афанасьєв, В.Лефевр, В.Налімов та ін.), фізіологів (І.Сєченов, В.Кеннон, Ч.Шерингтон, І.Павлов, П.Анохін, Г.Мегун, Г.Сельє, Ю.Конорські, М.Ліванов та ін.), психологів (У.Джемс, В.Вундт, Т.Рибо, П.Фресс, П.Жане, Ж.Піаже, З.Фрейд, В.Бехтерєв, Д.Узнадзе, Л.Виготський, О.Лазурский, П.Блонський, М.Ланге, М.Басов, М.Бернштейн, О.Лурія, О.Леонтьєв, Г.Костюк, О.Запорожець, В.Мясищев, Б.Ананьєв, М.Левітов, М.Роговін, М.Ярошевський, Б.Ломов, В.Ганзен, А.Крилов, С.Максименко, Г. Балл та ін.).

Основним методологічним засобом дисертаційного дослідження обрано загальнонауковий системний підхід, наукова природа якого аналізується в працях Л.Берталанфі, М.Месаровича, Р.Акоффа, Л.Заде, Дж.Кліра, Г.Щедровицького, О.Генісаретського, І.Блауберга, Є.Юдіна, М.Мамардашвілі, А.Уйомова, В.Садовського, В.Сагатовського, М.Бусленко та ін.

Обгрунтовані та реалізовані системні процедури розробки теоретико-методологічних засад вивчення психічних станів людини базуються на науковій спадщині таких учених, як Л.Берталанфі (модель „відкритої системи”), Л.Виготський (методологія систематизації психологічних знань), Б.Ломов, В.Ганзен, М.Роговін, М.Ярошевський (системні методологічні принципи в психології), В.Ганзен (технологія конструювання системних описів у психології).

Методи дослідження. Для вирішення завдань дослідження і досягнення його мети у роботі використано теоретичні методи: аналіз методологічних аспектів системного психологічного пізнання в контексті загальнонаукової методології системного підходу; історико-психологічний аналіз становлення системного поняття „психічний стан”; системно-логічний аналіз і синтез поняття „психічний стан” як моделі відповідного явища психіки; моделювання структури психічного стану; системний аналіз і синтез упорядкованих груп психічних станів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертаційному дослідженні:

· вперше поставлено і вирішено принципово нову наукову задачу подолання негативних наслідків впливу методолого-інформаційної кризи в сучасній психології на теоретичне й емпіричне вивчення проблеми психічних станів людини через розробку її системних теоретико-методологічних засад;

· науково обґрунтовано й реалізовано процедури системного дослідження, спрямованого на розробку теоретико-методологічних засад вивчення проблеми психічних станів людини: 1) історико-психологічний аналіз процесу становлення системного поняття „психічний стан”, 2) системно-логічний аналіз і синтез поняття „психічний стан” та його повного обсягу, 3) системний опис упорядкованих груп психічних станів екстравертованої та інтровертованої свідомості людини в нормі та патології;

· одержано нові історико-психологічні дані про процес усвідомлення системної природи поняття „психічний стан” як моделі відповідного явища психіки в донауковій, філософській та науковій психології;

· вперше одержано поняттєві характеристики психічного стану як системи (компонентний склад, структура, функції, інтеграційний та системоутворювальний фактори, структурна модель, класифікація, системне визначення), які вдосконалюють поняттєвий апарат проблеми психічних станів людини і входять в розроблені системні теоретико-методологічні засади їх вивчення;

· вперше здійснено системний аналіз базової свідомості людини і модифіковано континуум її рівнів, які є фоновими інтеграційними характеристиками кожного конкретного психічного стану екстравертованої та інтровертованої свідомості людини в нормі та патології;

· розроблено структурну модель психічного стану, яка впорядковує характеристики його компонентного складу у чотири підструктури (ієрархічна, координаційна, диференціальна, інтеграційна), визначає соціально-психологічну характеристику „ставлення” як системоутворювальну і може використовуватись в якості методологічної основи для створення програм системних експериментальних або психодіагностичних досліджень будь-яких конкретних станів людини;

· вперше обґрунтовано і здійснено систематизацію повного обсягу поняття „психічний стан”, тобто множини конкретних понять, які характеризують стани екстравертованої та інтровертованої свідомості людини в нормі та патології (емоційні, вольові, перцептивні, мисленнєві, змінені) та створено їх системні описи, які входять у теоретико-методологічні засади вивчення проблеми психічних станів.

Теоретичне значення дослідження полягає у наступному: окресленні наявності об'єднаної методолого-інформаційної кризи в сучасній психології; поглибленні психологічних знань з методології сучасного системного психологічного пізнання як засобу подолання негативних наслідків методолого-інформаційної кризи сучасної психології (на прикладі проблеми психічних станів людини); визначенні і обґрунтуванні системних підходів, способів і методів вдосконалення поняттєвого апарату дослідження психічних станів людини, створення їх системних описів; поповненні теоретико-методологічних засад вивчення проблеми психічних станів новими поняттями про психічний стан як систему та системними описами впорядкованих груп психічних станів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання розроблених системних теоретико-методологічних засад дослідження психічних станів людини в їх теоретичному, експериментальному та психодіагностичному вивченні як засобу підвищення його ефективності.

Застосування розробленої загальної структурної моделі психічного стану в якості методологічної основи для створення програм експериментальних або психодіагностичних досліджень будь-яких конкретних станів людини створює умови для переведення їх у категорію методологічно обґрунтованих системних і, тим самим, підвищення рівня науковості одержаних результатів.

Створені системні описи емоційних, вольових, перцептивних, мисленнєвих, змінених станів виконують функцію їх методологічно обґрунтованих „психологічних портретів”, накопичення яких сприятиме інтегруванню, систематизації та оптимальному використанню значного за обсягом психологічного знання в сфері психодіагностики, психопрофілактики, психокорекції психічних станів людини.

Науково обґрунтовані авторські процедури системного дослідження, спрямованого на розробку теоретико-методологічних засад вивчення проблеми психічних станів людини, можуть використовуватись у розробці системних теоретико-методологічних засад вивчення інших психічних явищ, що сприятиме вдосконаленню загальної методології психологічної науки та її подальшому розвитку.

Матеріали дослідження можуть бути використані в процесі викладання загальної психології, психології психічних станів, історії психології, психології особистості, психології праці, філософії психології тощо майбутнім психологам.

Особистий внесок автора. У наукових статтях, написаних у співавторстві, доробок здобувача полягає у теоретичному аналізі проблеми, постановці і реалізації завдань дослідження, формулюванні висновків.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати дисертаційного дослідження доповідались на наукових конгресах, конференціях, семінарах, зокрема: Треті Міжнародні Костюківські читання „Сучасна психологія в ціннісному вимірі” (Київ, 1994), Перший Всеукраїнський Конгрес з практичної психології (Херсон, 1994), Всеукраїнська науково-практична конференція „Діалог культур і духовний розвиток людини” (Київ, 1995), Міжнародна науково-практична конференція „Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження України” (Острог, 1995), Перший, Другий Міжрегіональні науково-практичні семінари „Психолого-педагогічні проблеми гуманізації шкільної освіти” (Рівне, 1996, 1997), Друга, Третя, П'ята, Шоста, Восьма Міжнародні науково-практичні конференції „Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України” (Острог, 1997, 1998, 1999, 2000, 2002), Четвертий Конгрес міжнародної асоціації з культурних досліджень та теорії діяльності (Орхус, Данія, 1998), Міжнародний семінар з гуманістичної психології та педагогіки (Рівне, 1998), Четверта Міжнародна науково-теоретична конференція „Людина: дух, душа, тіло” (Суми, 2000), Міжрегіональна науково-практична конференція „Цінності сучасної молоді” (Острог, 2002), Шоста Міжнародна науково-практична конференція „Наука і освіта 2003” (Дніпропетровськ, 2003), Шості Міжнародні Костюківські читання „Психологія у ХХІ столітті: перспективи розвитку” (Київ, 2003), Всеукраїнська науково-практична конференція „Теорія і практика особистісно-орієнтованої освіти” (Запоріжжя, 2003), Міжнародна науково-практична конференція „Формування парадигми самосвідомості в психологічній науці” (Рівне, 2004), Шоста Міжнародна науково-практична конференція „Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” (Харків, 2005), Міжнародна науково-практична конференція „Генеза буття особистості” (Київ, 2006), Третя Всеукраїнська науково-методична конференція „Духовно-творчий потенціал студентської молоді: психолого-педагогічні проблеми формування та реалізації” (Рівне, 2006), Міжнародна наукова конференція до 110-ї річниці з дня народження Л.С.Виготського (Рівне, 2007), Всеукраїнська науково-практична конференція „Психосоціальний розвиток особистості: формування життєвих перспектив” (Рівне, 2007), Всеукраїнська науково-практична конференція „Сучасні проблеми психологічного та психофізіологічного забезпечення діяльності” (Київ, 2007), Міжнародна наукова конференція „Права людини в контексті політичної глобалізації” (Рівне, 2008), Міжнародна наукова конференція „Сучасні дослідження когнітивної психології” (Острог, 2009).

Публікації. Матеріали дисертаційного дослідження висвітлено у 57 працях: 1 монографії, 1 методичному посібнику, 22 статтях у наукових фахових виданнях і 33 статтях у збірниках матеріалів наукових, науково-практичних конференцій та семінарів.

Структура і обсяг дисертації зумовлені логікою дослідження і складаються зі вступу, чотирьох розділів, висновків, переліку використаної літератури (530 найменувань, з них 433 українською та російською мовами, 97 іноземними мовами). Основний зміст дисертації викладено на 451 сторінках тексту комп'ютерного набору. Робота містить 8 таблиць (5,5 стор.), 4 малюнки (2,7 стор.). Загальний обсяг дисертації становить 481 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Вступ містить обґрунтування актуальності проблеми дослідження та обраного напряму дисертаційної роботи; розкриває її об'єкт, предмет, мету, гіпотезу, завдання, теоретико-методологічні основи та методи; висвітлює наукову новизну, теоретичне і практичне значення результатів дослідження; наводить дані про апробацію матеріалів роботи та публікації за темою дисертації.

У першому розділі „Наукове обґрунтування процедур розробки системних теоретико-методологічних засад дослідження психічних станів людини” розглянуто еволюцію системних поглядів на природу психіки в психологічній науці та становлення в ній системного підходу; розкрито внесок Л.Виготського в розробку та реалізацію методології систематизації психологічних знань; проаналізовано методологічні аспекти системного підходу в сучасній психології; обґрунтовано реалізовані здобувачем процедури розробки системних теоретико-методологічних засад дослідження психічних станів.

Виявлено, що у психологічній науці можна виділити два напрямки системного пізнання, які перебувають на різних рівнях розвитку: 1) досить довгий і продуктивний процес висунення системних ідей про природу психіки; 2) досить обмежене через відсутність загальновизнаної методології використання загальнонаукового системного підходу в конкретних психологічних дослідженнях. Процес розвитку системних поглядів на психіку в світовій та вітчизняній психології пов'язують найбільшою мірою з такими іменами, як Аристотель, Р.Декарт, Ч.Дарвін, К.Бернар, Г.Гельмгольц, І.Сєченов, І.Павлов, О.Ухтомський, В.Бехтерєв, З.Фрейд, Ч.Шерингтон, Е.Торндайк, В.Келер, Л.Виготський, У.Кеннон, Ж.Піаже, М.Басов, Г.Олпорт, П.Анохін, М.Бернштейн, О.Лурія, Б.Ананьєв, С.Рубінштейн, О.Леонтьєв та впливом системних ідей з механіки (образ „машини”), біології (модель „організм-середовище”), фізики (поняття „поле”), культурології (поняття „знакова система”). При цьому, як правило, не згадується модель „відкритої системи” Л.Берталанфі, одного з піонерів розробки системного підходу. Символом же системності ХХ ст. проголошується принцип гомеостазу, який цей вчений піддавав критиці, а не висунутий ним ще в 30-ті роки загальнобіологічний принцип „іманентної активності психофізичного організму”, що ліг в основу його теорії організму як відкритої системи.

Провідними ідеями системної концепції людини Л.Берталанфі є ідея про активність індивіда навіть у стані відсутності зовнішніх подразників (внутрішньо активна та відкрита для зовнішнього світу система) та ідея про символічну діяльність як основу суто людської поведінки. Тобто він (як і слідом за ним Г.Олпорт, А.Маслоу, К.Роджерс, Ж.Піаже та ін.) відстоював новий гуманістично орієнтований психологічний підхід до людського організму та особистості, в якому схема „стимул-реакція” повинна поступитися ідеї про саморозвиток індивіда як активної системи.

До конкретних спроб здійснення системного психологічного пізнання можна віднести структурно-рівневий підхід до вивчення психіки, який має досить довгу історію. Спочатку відбувся розвиток його передумов, тобто окремо структурних та рівневих уявлень про психіку: у філософії (Платон, Аристотель, Ф.Аквінський, Р.Декарт, І.Кант, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, Г.Гегель, А.Бергсон, Л.Клагес, М.Шелер, Н.Гартман, О.Кро, Г.Гофман, Р.Тиле та ін.), у фізіології (І.Сєченов, Х.Джексон, Ч.Шерингтон, І.Павлов, А.Аствацатуров, Г.Мегун, Д.Олдз, Ю.Конорські, Т.Візел та ін.), у психології (С.Холл, Д.Болдуїн, В.Вундт, У. Гамільтон, Е.Титчинер, Х.Еренфельс, М.Вертгеймер, В.Келер, К.Кофка та ін.). Згодом - еволюція структурно-рівневої концепції від абстрактно-філософської схеми до генетичної і суто психологічної теорії (Т.Рибо, П.Жане, Ж.Піаже, З.Фрейд, Д.Узнадзе, Л.Виготський, М.Бернштейн, О.Леонтьєв, О.Запорожець та ін.).

Л.Виготський у своїй праці „Исторический смысл психологического кризиса” (1927) виступив як розробник методології системного аналізу психологічних знань задовго до офіційного визнання системного підходу загальнонауковою методологією. Так, учений побудував своє дослідження розвитку поняттєво-категоріального апарату психології на основі принципу нероздільності понять системності та історизму, який пізніше увійшов у „золотий фонд” загальнонаукового системного підходу та класичні засади сучасних системних принципів та методів у психологічній науці.

Б.Ломов, здійснивши найбільш послідовну спробу методологічного узагальнення досвіду системного пізнання у вітчизняній психології, наполягав услід за Л.Виготським, що системне дослідження будь-якої психологічної проблеми повинно починатися зі систематизації та класифікації накопичених знань, але не запропонував практичних засобів їх здійснення. У сформульованих ним шести принципах системного дослідження психічних явищ простежується наступність щодо класичних теоретичних засад загальнонаукового системного підходу.

Успішну спробу методологічного обґрунтування власної практики застосування системного підходу в сучасній психології через вибір і опис психологічних об'єктів з метою систематизації та класифікації наукових даних про них здійснив В.Ганзен. Розділяючи загальні методологічні принципи системного підходу і розглядаючи його перш за все як інструмент для побудови системних описів, найважливішими завданнями системних психологічних досліджень він визначив аналіз (виокремлення із середовища; визначення складу, структури, функції, інтегральних характеристик, системоутворювальних факторів, взаємозв'язків із середовищем) та синтез (створення моделі, підвищення рівня абстрактного опису) цілісних психологічних об'єктів як систем. Що стосується функцій системних описів, то автор виокремлює, поряд з пояснювальною та прогностичною, їх головну функцію - інтегрувати та узагальнювати інформацію про об'єкт пізнання.

Здійснена нами спроба розробки системних теоретико-методологічних засад вивчення проблеми психічних станів людини базувалася на системних методологічних принципах Л.Берталанфі, Л.Виготського, Б.Ломова та В.Ганзена, у відповідності до яких були визначені конкретні процедури цього дослідження: 1) історико-психологічний аналіз становлення системного поняття „психічний стан” як моделі відповідного психічного явища, 2) розробка системних теоретико-методологічних засад вивчення психічних станів через системно-логічний аналіз та синтез поняття „психічний стан”, його повного обсягу, 3) системний опис упорядкованих груп психічних станів людини, які характеризують екстравертовану та інтровертовану свідомість людини в нормі та патології.

У другому розділі „Історико-психологічний аналіз становлення системного поняття „психічний стан” як моделі відповідного явища психіки” розглянуто існуючі підходи до історико-психологічного аналізу поняттєво-категоріального апарату психологічної науки та обґрунтовано власну схему історико-психологічного аналізу поняття „психічний стан”; проаналізовано процес становлення системного поняття про психічний стан людини в донауковій, філософській та науковій психології.

Виявлено, що в літературі відсутній історико-психологічний аналіз процесу становлення системного поняття про психічний стан людини в контексті розвитку поняттєво-категоріального апарату психології. Уперше в радянській психології порушуючи проблему психічних станів людини і торкаючись її історичного аспекту, М.Левітов не ставив собі за мету простежити еволюцію поняття „психічний стан”. Він обмежився ілюстрацією самого факту вживання цього терміну спочатку Аристотелем, а потім окремими психологами ХIХ та першої половини ХХ століть (У.Джемс, Т.Рибо, К.Ушинський, М.Ланге, О.Лазурський, С.Рубінштейн, А.Смірнов, П.Iванов), не узагальнюючи їх судження про природу психічного стану. У наступних монографіях, присвячених проблемі психічних станів людини, історичний аналіз або не проводиться (Ю.Сосновікова), або повторює логіку історичного екскурсу М.Левітова (О.Прохоров).

Методологічні засади досліджень поняттєво-категоріального апарату психології, як було виявлено, розробив Л.Виготський. Найбільш послідовними його продовжувачами в цьому напрямку, на наш погляд, слід вважати М.Роговіна та М.Ярошевського, які розвинули, конкретизували методологічні ідеї попередника та реалізували свої підходи у відповідних історико-психологічних дослідженнях, які детально аналізуються в дисертації. Історико-психологічний аналіз процесу становлення системного поняття „психічний стан” ми проводили за власною схемою (простеження розвитку поняття про психічний стан у донауковій, філософській та науковій психології через аналіз, інтеграцію та узагальнення відповідної наукової інформації), у створенні якої використали методологічні розробки цих учених.

Виявлено, що існують три основні наукові погляди на рівень психічного розвитку первісних людей, а звідси і рівень їх психологічних спостережень (донаукової психології, яка відображена у віруваннях, забобонах, прикметах, міфах тощо, тобто в усній народній творчості): 1) теорії їх психічної примітивності (Ч.Дарвін, А.Фергюсон, А.Кондорсе, Л.Морган, Ф. Енгельс, С.Токарєв та ін.), 2) теорії „дикуна”-філософа (Е.Тайлор, Ш.Бросс, Е.Дюркгейм, З.Фрейд та ін.), 3) теорії інтуїтивно-містичного стану їх психіки (Л.Леві-Брюль, Л.Шредер, Р.Отто, О.Мень та ін.).

Прихильники цих точок зору по-різному бачать джерело різноманітних міфів, релігійних учень, в яких відображені містичні переживання первісних людей та їхні уявлення про людську душу та її стани. Ми поділяємо думку О.Меня, що не рефлексія і не „філософія” керувала первісними людьми, а ірраціональна інтуїція, завдяки якій вони відчували та переживали і свою душу з її різноманітними станами, і єдиного Творця (первинний монотеїзм). У біблійній антропології, яка зафіксована в Старому Завіті як інтеграторі всіх духовних цінностей дохристиянського світу (Єгипту, Індії, Вавилону, Ірану, Греції), уперше, на відміну від язичницьких міфів, розводяться поняття про тіло, душу з її станами та дух.

Виділене в донауковий період поняття душі з її станами було предметом філософського осмислення протягом усього розвитку античної філософії (Емпедокл, Анаксагор, Сократ, Демокрит, Платон, Аристотель, Гіпократ, Епікур, стоїки, Гален, Тертуліан, неоплатоніки, Августин), яка зробила значний внесок у формування категоріального апарату психології (душа, темперамент, афект, здібності, фантазія тощо). Знаменно, що саме в цю епоху Аристотель започаткував як системне мислення в психології, так і загальний системний рух у науці. Неодноразово підкреслюючи нероздільність станів душі та їх суб'єкта, він створив концепцію рівневої організації життєвих функцій (три різні „душі”), що стала початком системного психофізіологічного розуміння природи людини, людської психіки з її станами, яке не мало продовження аж до ХVІІ ст.

В епоху Відродження, як показав наш аналіз, вагомий внесок у розширення поняття про психічні стани людини зробив італійській натурфілософ Б.Телезіо, розвиваючи нові, у порівнянні з середньовічним раціоналізмом, погляди на людину з її особистим потенціалом. Дуже цікавою виглядає система психофізіологічних уявлень про головні людські пристрасті (радість, плач, суперечки та фізичне зусилля в праці) одного з титанів епохи Відродження - Леонардо да Вінчі, який прагнув пізнати цілісну природу людини. Проблему афектів як тілесних станів, що регулюють психічне життя людини, інтенсивно розробляв у XVII столітті Р.Декарт у контексті своєї принципово нової філософської концепції, в якій фігурують на рівних правах: тіло (організована за законами механіки система-автомат), душа (особлива субстанція, що складається з таких явищ свідомості, як думки) та Бог (об'єднуюча їх третя субстанція). Нідерландський філософ-матеріаліст Б.Спіноза, прирівнюючи психічні стани людини до матеріальних об'єктів, намагався, користуючись геометричним аналізом, упорядкувати їх на основі одного з принципів матеріалістичного детермінізму.

Найбільш вагомий внесок не тільки в утвердження фундаментального поняття про психічні стани людини (у порівнянні з панівними вузькими поняттями про афекти та пристрасті), а й у системне їх бачення зробив один з піонерів наукової психології У.Джемс. Його наукова спадщина є прикладом наступності філософської та наукової психології, а найкращим визначенням психології як науки він вважає таке, яке пов'язує її предмет з описом та тлумаченням станів свідомості як безперечним первинним конкретним фактом внутрішнього досвіду кожної людини. Учений детально аналізує природу психічних станів: особистісність, мінливість, безперервність, вибірковість тощо. Інші сучасні У.Джемсу зарубіжні психологи (В.Вундт, Е.Титченер, Ф.Брентано) лише торкалися психічних станів (частіше за все емоційних) у контексті інших психічних явищ, але не ставили собі за мету глибоке їх вивчення.

Інтроспективні дослідження процесу мислення, здійснені психологами вюрцбурзької школи (О.Кюльпе, А.Майєр, I.Орт, Н.Ах, А.Мессер, К.Бюлер та ін.), виявили, що людина не може відтворити свій процес мислення, а тільки свої переживання особливих психічних станів у процесі мислення. Фігурують, але детально не аналізуються такі психічні стани, як незадоволеність, пасивність, апатія тощо в контексті людської мотивації та переживань у структурно-динамічній теорії особистості К.Левіна. Представник функціональної психології Е.Клапаред аналізував роль різних афективних станів людини у її адаптивній поведінці. Присутні психічні стани (афективно-спонукальні) в запропонованій англійським психологом Мак-Дауголлом структурі психіки людини.

Важливе місце поняття про психічні стани посідає в об'єктивній психології А.П'єрона, який під явним впливом рефлекторної теорії I.Павлова висунув концепцію про такі дві фундаментальні та нероздільні здатності людини, як здатності відчувати зовнішні впливи і діяти, здійснюючи практичний контакт з навколишнім світом. Найбільш відомі представники психоаналітичної школи (З.Фрейд, А.Адлер, К.Юнг, К.Хорні, Е.Фромм та ін.) у своїх концепціях людської особистості приділили багато уваги психічним станам, але, як правило, патологічним.

Мотиваційні стани психологічно здорової особистості, що активно самореалізує себе, стають головним об'єктом вивчення представників гуманістичної психології: Г.Олпорта, А.Маслоу, К.Роджерса. Вихідним положенням екзистенціалістської психології, яка нерозривно пов'язана з філософськими вченнями С.К'єркегора, Е.Гуссерля, К.Ясперса, М.Ґайдеґера, можна вважати положення про те, що людина не тільки живе, але й переживає, тобто постійно переходить з одного психофізіологічного стану в інший. Звідси метою екзистенціалістськи орієнтованого психолога виступає не експериментальне вивчення людини, а розуміння її психічного світу (станів) в усій його цілісності.

Серед вітчизняних учених, які працювали в цей період і зробили внесок у розвиток проблеми психічних станів, слід назвати І.Сєченова, К.Ушинського, І.Павлова та В.Бехтерєва. Особливий інтерес становлять дуже цікаві й цілком відповідні сучасним системним принципам ідеї В.Бехтерєва про природу людської свідомості з її станами та підходи до об'єктивного дослідження її рівневої структури, системоутворювальних факторів та функцій. Мається на увазі перш за все його цілісне розуміння свідомості людини як явища, що об'єднує, зв'язує всі її психічні процеси, переживання, стани і при цьому не є їхньою механічною сумою, з одного боку, та їхнім епіфеноменом, з другого боку, а є системним суб'єктивним проявом психіки.

Велику увагу психічним станам у ХХ ст. приділяли такі радянські психологи, як П.Блонський, М.Басов, Д.Узнадзе, В.Мясищев, М.Левітов, які своїми ідеями та дослідженнями значно збагатили психологічну науку. Це гіпотеза П.Блонського) про процес розвитку психіки через зміну її станів та їх аналіз (задоволення, незадоволення, страх, тривога, туга, щастя та ін.). Це і психологічна теорія діяльності М.Басова, в якій ідеться про внутрішній фон як загальну установку особистості, що характеризує в кожний конкретний момент її психічний стан. Це і теорія установки Д.Узнадзе, яку він розумів як особливий психічний стан суб'єкта, що виникає при умові наявності потреби і необхідної для її задоволення ситуації. Це і теорія особистості В.Мясищева, в якій поняття про психічний стан існує дуже органічно. Це і зроблена М.Левітовим (1964) перша відправна спроба опису складного психологічного поняття „психічний стан”, яку, при всіх її достоїнствах, не можна вважати повною та системною.

У третьому розділі „Розробка системного поняттєвого апарату вивчення психічних станів людини” проаналізовано методичні засади побудови системних описів у вітчизняній психології; обґрунтовано правомірність розглядання психічного стану як складного, цілісного, поліструктурного та поліфункціонального об'єкта системного психологічного дослідження; представлено авторську спробу системного опису компонентного складу, структури, функцій психічного стану та систематизації обсягу поняття „психічний стан”; розглянуто стани базової свідомості як системно-інтеграційні характеристики психічних станів.

Як показав наш аналіз, велику теоретичну і практичну цінність становлять спроби розробки та впровадження конкретних принципів і методів системного вивчення цілісних психологічних об'єктів, спрямовані на одержання їх системних описів таких учених, як Б.Ананьєв, Б.Ломов, А.Крилов, В.Ганзен, Г.Суходольський, Н.Непомнящая, В.Шадриков та ін. Найбільші практичні можливості в цьому плані має розроблена й апробована В.Ганзеном універсальна технологія конструювання системних описів у психології, яка складається з методологічного обґрунтування вибору їх об'єкта, характеристики логіко-математичної основи та методів їх побудови у вербальній, геометричній, аналітичній та комбінованій формах. Можливими об'єктами системного психологічного дослідження вчений називає не тільки окремі компоненти психіки (психічна реакція, процес, функція, стан тощо), психіку або особистість в цілому, а й множини психічних процесів, станів, властивостей тощо, стосовно яких треба вирішувати завдання класифікації, упорядкування, систематизації, тобто системного опису.

Проведений аналіз сучасного розуміння природи психічного стану (визначення М.Левітова, В.Мясищева, С.Рубінштейна, К.Гуревича, Ю.Сосновікової, Є.Ільїна, А.Леонової, Т.Немчина та ін.) підтвердив одностайність усіх авторів у визнанні її системності, але жодна із запропонованих ними структур цього психічного явища не відповідає методологічним вимогам системного підходу і не може стати моделлю для його системного аналізу, опису та експериментального дослідження.

З метою одержання такої моделі ми, спираючись на загальнометодологічні принципи системного підходу, загальні принципи систематизування психологічних знань та технологію системних описів В.Ганзена, розробили і застосували власну системну процедуру дослідження, яка включає такі етапи: вибір об'єкта та формулювання завдання в термінах системного підходу; вибір зрізу дослідження, який дозволяє одержати найбільш повний набір характеристик психічного стану як системного об'єкта; структурний аналіз та синтез компонентного складу психічного стану як системи; функціональний аналіз та синтез компонентного складу психічного стану з допомогою психологічного пентабазису В.О.Ганзена (воля, афект, мислення, перцепція, свідомість).

У результаті застосування розробленої процедури ми одержали найбільш повний набір характеристик компонентного складу психічного стану, структурний аналіз яких виявив три типи їх взаємовідносин (рівневість, суб'єктивність-об'єктивність, ступінь узагальненості) як основи для формування кожної з чотирьох підструктур загальної структури цього складу (мал.1): 1) ієрархічна, утворюється характеристиками кожного з чотирьох основних рівнів організації суб'єкта психічного стану: фізіологічного, психофізіологічного, психологічного, соціально-психологічного; 2) координаційна, розкриває наявність у кожному психічному стані суб'єктивної (переживання самої людини) та об'єктивної (дані дослідника) сторін;

3) диференціальна, розподіляє характеристики психічного стану на три групи (загальні, особливі та індивідуальні), які перебувають між собою у відносинах включення;

4) інтеграційна, пов'язана з фоновою психофізіологічною активністю базової свідомості суб'єкта як складової усіх конкретних психічних станів.

Мал. 1. Загальна структурна модель психічного стану людини

Обґрунтовано, що системоутворювальною характеристикою кожного конкретного компонентного складу виступає складна соціально-психологічна характеристика „ставлення” людини як єдність пізнавального, вольового, перцептивного, емоційного компонентів різної інтенсивності, яка, впливаючи на настрій суб'єкта, визначає модальність та характер його психічного стану з усіма структурними проявами. Інтеграційним фактором кожного конкретного компонентного складу виступає фоновий стан базової свідомості.

Складність та різноманітність проявів функції психічних станів засвідчують численні її тлумачення різними авторами (П.Анохін, О.Леонтьєв, П.Симонов, М.Левітов, Н.Наєнко, М.Арнольд, Дж.Гассон та ін.). Проведений функціональний аналіз та синтез компонентного складу психічного стану показав, що загальною його функцією є інтеграція цього складу, яка охоплює і психіку, і сому (з домінуванням психіки) у проміжках часу між двома послідовними та значущими для суб'єкта змінами ставлення до зовнішнього та внутрішнього середовища. Ця загальна функція психічних станів забезпечує реалізацію двох похідних функцій певними їх групами: відображення (стани: перцептивні, мисленнєві, змінені) та регулювання (стани: емоційні та вольові), які можуть здійснюватися в реактивному (стани: перцептивні, емоційні, змінені) та активному (стани: мисленнєві та вольові) режимах.

Проведений аналіз існуючих у літературі спроб створення класифікацій психічних станів (М.Левітов, О.Ковальов, Ю.Сосновікова, О.Прохоров та ін.) показав, що в них відсутнє конкретне впорядкування та опис усього обсягу поняття „психічний стан” (конкретні екстравертовані та інтровертовані стани як у нормі, так і в патології). Застосована нами процедура системного опису такої множини станів базується як на традиційних методах систематизації, так і на ідеї логічного базису та геометричної основи і має такий вигляд:

1) добір сукупності понять, що належать до одного об'єкта, визначення її повноти;

2) групування понять за формально-логічними та змістовно-семантичними ознаками;

3) визначення відношень (логічних та семантичних) між поняттями сукупності або їх групами;

4) визначення структури сукупності понять на основі встановлених відношень;

5) вибір способу графічного представлення віднайденої структури;

6) проведення аналізу одержаної нової форми представлення інформації про об'єкт.

Критерієм відбору понять на приналежність до обсягу поняття „психічний стан” слугувало власне системне визначення психічного стану як складного, цілісного, поліструктурного, поліфункціонального та особистісно обумовленого психофізіологічного явища, яке характеризує психосоматичну організацію людини в проміжках часу між двома значущими для неї змінами ставлення до зовнішнього або внутрішнього середовища і виконує функції відображення, регулювання та інтеграції її життєдіяльності та поведінки.

Аналіз відібраних понять сукупності психічних станів, пов'язаних як із екстравертованою, так із інтровертованою свідомістю (глибинним „я”) людини, за представленою вище процедурою показав, що вони можуть бути розподіленими на п'ять основних груп з певною функцією:

1) емоційні (екстравертовані), пов'язані з домінуванням афекту та функцією реактивного регулювання;

2) вольові (екстравертовані), пов'язані з домінуванням проявів волі та функцією активного регулювання;

3) перцептивні (екстравертовані), пов'язані з домінуванням перцепції та функцією реактивного відображення;

4) мисленнєві (екстравертовані), пов'язані з домінуванням мислення та функцією активного відображення;

5) змінені (інтровертовані), пов'язані з глибинним „я”. Функцію інтеграції компонентного складу кожного конкретного стану усіх п'яти перелічених груп виконують наскрізні фонові стани базової свідомості людини.

У деяких сучасних концепціях (С.Тарт, Е.Сіннот, А.Дейкман) досить логічно обґрунтовується можливість аналізу станів базової свідомості умовно відокремлених від станів, пов'язаних з вищими психічними функціями людини, але не дається їх системного опису, який давав би уявлення про кількісні та якісні характеристики різних рівнів їх компонентного складу. Здійснена нами спроба створити такий системний опис, користуючись розробленою компонентно-структурною моделлю психічного стану, містить дані про характеристики фізіологічного, психофізіологічного, психологічного та соціально-психологічного рівнів базової свідомості, які забезпечують психічну діяльність людини, усю різноманітність її екстравертованих та інтровертованих психічних станів.

Модифікований нами континуум станів базової свідомості, які інтегральною складовою входять у всі інші конкретні екстравертовані та інтровертовані психічні стани людини, має дев'ять рівнів:

1) відсутність свідомості;

2) повільний сон;

3) швидкий сон;

4) змінена свідомість;

5) перехід від сну до активності;

6) знижена психофізіологічна активність;

7) середня психофізіологічна активність;

8) підвищена психофізіологічна активність;

9) змінена свідомість. З точки зору системної психофізіології можна стверджувати, що так звана базова свідомість інтегрує такі обов'язкові, наскрізні умови психічної діяльності людини, її психічних станів, як фізіологічна активація, увага, пам'ять, інформаційний синтез, мовлення.

У четвертому розділі роботи „Створення системних описів впорядкованих груп психічних станів” представлено процедуру системного опису перцептивних, емоційних, вольових, мисленнєвих та змінених станів, яка включає:

У підрозділі 4.1 представлено процедуру системного аналізу та синтезу групи емоційних станів. Виявлено, що проблема емоційного життя людини відстає в психологічному вивченні від інших сфер людської психіки, а наукові теорії, які її пояснюють, мають великі розбіжності. Необхідність упорядкування накопичених даних про емоційні явища підкреслювалась усіма ученими, які намагались визначити рівень наукової вивченості проблеми емоційної сфери людини та узагальнити пояснення її найскладніших аспектів (В.Джемс, Л.Виготський, М.Левітов, В.Вілюнас, E.Duffy, D.Lindsley). Корисними в цьому плані є і так звані оглядові роботи (П.Симонов, П.Фрес).