Психологія характеру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття про характер

Проблема характеру та його розвитку має давню історію і належить до найскладніших у психології. Початок її вивчення та розроблення припадає на добу Стародавньої Греції і пов'язаний з іменами Платона, Протагора, Аристотеля, Феофраста (Теофраста). Разом з тим це і вічно нова проблема, тому що виникає постійно з народженням кожної дитини, з появою нового покоління і неодмінними турботами про його виховання.

Інтерес до цієї проблеми був значним у кожну епоху історичного розвитку людського суспільства. Особливо гостро постає вона сьогодні у зв'язку з переломними подіями в нашій країні.

Термін «характер» грецького походження (від дієслова «дряпати», «писати на камені, дереві чи міді»). Спочатку він позначав інструмент для того, щоб виробити карбування, штамп або клеймо, печатку; потім - образ карбування, штампа, клейма, відбиток печатки, прикмети відбитка. За образом печатки чи відбитка визначалася, наприклад, цінність монети. У Стародавній Греції образ карбування почав застосовуватися й до людини, спершу для окреслення рис її обличчя, а потім - особливостей поведінки.

Здавна під терміном «характер» розуміють стійкі особливості, сукупність стійких властивостей або ознак, які відрізняють предмети, явища. Однак у давнину цей термін рідко використовувався. Навіть у першій книзі про характер учня Аристотеля Феофраста, яка була написана приблизно після 319 р. до н. е., цей термін вживається тільки один раз - у заголовку (книга називається «Характери»). І тільки з XIX ст. слово «характер» з різними відтінками свого загальноприйнятого значення починає широко використовуватися і міцно входить у повсякденну та наукову мову.

У значенні стійкої ознаки, яка вказує на відмінності, слово «характер» вживається в природничих та гуманітарних науках. У цьому розумінні говорять про характер хвороби, погоди, живопису, музики, архітектури. Дещо іншого значення воно набуває, коли говорять про характер людини.

Стосовно людини розкрити її характер - означає показати, які стійкі істотні риси або особливості їй притаманні, відрізняють її від інших людей, підкреслюють її індивідуальну своєрідність, визначають поведінку в цілому, ставлення до себе та інших людей, до діяльності й суспільства; дають змогу передбачати, як вона вчинить у тих або інших ситуаціях та за певних обставин.

Характер відіграє основну роль у виявленні змісту внутрішнього світу людини, в ньому проявляється її «Я», її життєва позиція. В характері яскраво і повно виражена сутність особистості. І хоч особистість не зводиться лише до характеру, знати характер - це, по суті, знати особистість. У житті люди так і роблять. Вони будують особисті стосунки на основі знань про характер один одного, тобто знання того, що їх об'єднує, а що роз'єднує.

Характер - найцінніше надбання особистості. У спілкуванні людей його життєве значення є величезним. Людей з недобрим характером стережуться та уникають, тому що вони здатні створити труднощі та конфліктні ситуації там, де для них немає ґрунту, постійно ускладнююють розв'язання повсякденних питань тощо. Людина з доброзичливим характером приваблює, викликає довіру та повагу до себе, є авторитетом та зразком поведінки для інших. Вона стає для інших наочним мірилом моральної досконалості. З нею легко долаються життєві труднощі, вирішуються проблеми та конфлікти, досягається взаєморозуміння. Вона здатна до надання безкорисливої допомоги і завжди з оптимізмом дивиться в майбутнє.

Вирізняють кілька ознак характеру.

По-перше, під характером розуміють якість особистості, дещо особливе в психічному складі людини, що відрізняє її від інших людей.

По-друге, підкреслюється стійкість характеру і разом з тим його пластичність.

По-третє, визнається вираження характеру в поведінці, або у вигляді формально-динамічних рис, так званих безпосередніх, первинних, швидких, емоційно забарвлених реакцій на зовнішні впливи; чи у вигляді усвідомлених прагнень діяти згідно з моральними нормами та принципами співжиття.

Залежно від того, які ознаки і в якому поєднанні беруться до уваги, термін «характер» у повсякденній мові та науці використовується в значенні або здібностей, або темпераменту, або волі, або моральної категорії.

У сенсі здатностей термін «характер» частіше використовується в повсякденному вжитку. Наприклад, обговорюючи дії тієї чи іншої людини, ми звичайно кажемо: «Так, він здатний (не здатний) так зробити».

В.С Мерлін висунув положення, згідно з яким риси характеру та здатності різняться тільки як різні аспекти психологічного дослідження. Ця теорія, власне, ставить знак рівності між здатностями і характером, що не зовсім правомірно. Справді, щоб реалізувати свої можливості, людині потрібно мати сильний характер, і насамперед володіти такими його рисами, як наполегливість, завзятість, самостійність, вдумливість, чесність, працьовитість тощо.

Складнішим є питання про співвідношення характеру і темпераменту. Ототожнювання темпераменту з характером має багату і давню історію. В літературі не без підстав розглядають вчення Гіппократа про темперамент як першу спробу визначити відмінності в характерах людей. Відтоді тривалий час поняття «характер» по суті, було включено в поняття «темперамент». Тільки у XVIII ст. І. Кант розмежував ці поняття, розуміючи під темпераментом «те, що робить з людини природа», а під характером - «те, що вона сама робить із себе». В історії вітчизняної та зарубіжної психології були спроби вирізнити характер із темпераменту, розглядати темперамент як центральне ядро характеру. Певною мірою це відображено і в сучасній французькій характерології, де серед типів характеру виділяють такі, як холеричний, сангвінічний та флегматичний, а також у багатьох поширених за кордоном типологіях характеру. З цих самих позицій характер зводиться до конституційних властивостей особистості, темперамент розглядається як природна основа характеру, розкриваються зв'язки темпераменту і характеру.

Не викликає сумніву, що темперамент - це природна основа характеру і тією чи іншою мірою він представлений у кожній його рисі як її динамічна характеристика. Але зводити характер до темпераменту неправомірно, оскільки, окрім динамічної забарвленості, характерологічна дія виражає бачення, оцінки, бажання, ставлення людини до певного явища. Щоправда, при сприйнятті тієї чи іншої риси характеру люди нерідко звертають основну увагу на її динамічну забарвленість, особливо якщо ця забарвленість яскрава, і не помічають змістової сторони риси, що виявляється. Можливо, що це й дає привід до сплутування темпераменту і характеру. Так, наприклад, сприймається збоку реакція людини, яка обурена несправедливістю.

Нерідко характер зводиться до волі, яку називають «хребтом характеру». Прихильники такого погляду розуміють під характером тільки взаємозв'язки вольових рис, що, безперечно, збіднює поняття «характер». Значення вольових рис у структурі характеру, безумовно, велике. Більш того, зовнішньою візуально «відчутною» стороною рис характеру є дії та вчинки, в здійсненні яких бере участь воля. У цьому плані заслуговує на увагу висловлювання, що «немає характеру без волі, немає і волі без характеру» Але, окрім вольових рис, у структурі характеру необхідно виділяти також моральні, емоційні та інтелектуальні риси.

Нерідко терміну «характер» надається етичне значення, особливо коли мова йде про виховання характеру в дітей та юнацтва.

Безперечно, є риси характеру, в яких виявляються норми моральної поведінки. Це моральні риси. Від них слід відрізняти вольові, емоційні та інтелектуальні риси, які, незважаючи на те, що також несуть певне моральне навантаження, передусім мають специфічний психологічний зміст.

Таким є спектр поглядів на характер, розгляд яких, з одного боку, свідчить про необхідність від диференціювати характер від його розуміння у значенні здатностей, темпераменту, волі та моральної категорії, а з іншого - підкреслити їхній тісний взаємозв'язок.

У зарубіжній літературі поняття «характер» вживається в кількох значеннях залежно від того, яку психологічну школу репрезентує автор, проте загалом у розумінні суті характеру переважне значення надається спадковим та біологічним передумовам, натомість роль соціальних чинників зменшується.

В українській та російській характерології характер розглядається на підставі принципу єдності свідомості й діяльності, принципу розвитку, комплексного та системного підходу (В.І. Абраменко, Б.Г. Ананьєв, О.Г. Ковальов, В.М. М'ясіщев, М.Д. Левітов, І.В. Страхов та ін.). Поняття «характер» названі автори здебільшого визначають ідентично, характер аналізують у єдності змісту і форми, наголошують вплив на нього спрямованості особистості.

Так, за Б.Г. Ананьєвим, характер виражає основну життєву спрямованість та проявляється у своєрідному для конкретної особистості способі дій. За визначенням М.Д. Левітова, характер - це психічний склад особистості людини, який виражається в її спрямованості й волі.

Разом з тим у питанні про те, визначається характер спрямованістю особистості чи ні, деякі психологи, зокрема А.В. Петровський, займають невизначену позицію. Вони визнають зумовленість спрямованістю особистості тільки деяких рис характеру.

Спрямованість - основний компонент особистості, який виражає її «Я» і становить суспільне обличчя людини, її суть як суб'єкта пізнання та перетворення світу, як члена суспільства. Спрямованість є системою життєвих прагнень, яка охоплює те, чого індивід хоче досягти у своєму житті, у чому він бачить його сенс, що спонукає його досягати поставленої мети і що морально виправдовує його діяльність та поведінку. Спрямованість втілюється в таких психічних явищах та їхніх ієрархічних системах, як потреби, інтереси, ідеали, думки, світоглядні погляди та переконання.

Те, з чого складається спрямованість (уявлення, знання, погляди, оцінки, бажання, прагнення, схильності, потреби тощо), є субстратом характеру, його внутрішньою, змістовою, мотиваційною стороною. В кожній рисі характеру концентровано, у вигляді згустка, наявна певна частка спрямованості, котра стає доступною сприйняттю відокремлено від системи у відносно постійних способах поведінки, отже, доступною і незалежній об'єктивній оцінці та самооцінці, контролю та самоконтролю. Виходячи з цього, характер - це цілісний компонент особистості, функція якого полягає в об'єктивізації її спрямованості у формі стійких рис, виражених у специфічних та відносно константних способах поведінки.

Спрямованість і характер - самостійні структурні одиниці особистості, які утворюються одночасно з єдиного субстрату, але різними шляхами.

Спрямованість формується як динамічна система життєвих прагнень людини, а прояв рис характеру мотивується спрямованістю, і разом з тим кожна риса характеру найбільш точно виражає сутність тієї чи іншої її частини.

Кожна з рис характеру - це його «молекула», проста або складна складова, яка має його властивості та здатність до самостійного прояву. Характер же в цілому існує тільки як системна сукупність взаємопов'язаних стійких рис, завдяки яким реалізуються оригінальність та самобутність «Я» особистості, тобто по-новому розкривається важливий, справжній зміст її спрямованості та підкреслюється її індивідуальність.

Питання про співвідношення понять «особистість» і «характер» здавна представлене в характерології трьома поглядами. Деякі автори ототожнюють особистість і характер, інші - розглядають характер окремо від особистості і вилучають його з її структури, треті - вказують на зв'язок між ними, визначаючи особистість як сукупність усіх якостей людини, а характер - як своєрідність переважно емоційно-вольових проявів особистості. Найбільш поширені перший і третій погляди.

Так, наприклад, Ю.Б. Гіппенрейтер вважає, що характер у вигляді формально-динамічних особливостей поведінки є передумовою формування особистості, але особистість у своєму розвитку «знімає» характер. Розвиваючись як особистість, людина визволяється від характеру, «втрачає» його. Такі погляди ґрунтуються на своєрідному розумінні суті характеру, на ототожнюванні його з темпераментом.

Ми вважаємо, що розвиток характеру нерозривний з розвитком інших компонентів особистості. Всі складові особистості розвиваються синхронно та в найтіснішому взаємозв'язку. В ранньому дитинстві та на невисокому рівні розвитку індивіда фіксується імпульсивна, афективна поведінка, переважають темпераментні реакції. Однак що свідоміша людина, то різноманітнішим і багатшим стає її характер за рахунок утворення складних та інтегральних рис, дедалі більше змістовних, здатних стримувати темпераментні реакції й тим самим дедалі менше динамічно забарвлених. Тобто, по мірі розвитку і з віком характер набуває рівноваги, стає усталеним, сформованим. Відповідно змінюється й особистість, у її формуванні відзначається перехід від темпераментного самоствердження до самовираження в продуктах діяльності, у творчості. Отже, відбувається не «зникнення» характеру, а набування ним тієї благородної соціальної зрілості, яка викликає повагу до особистості.

Розглядаючи питання про співвідношення понять особистості й характеру, слід наголосити, що поняття особистості є родовим і перебуває на найвищому щаблі в ієрархічній будові психологічних знань про людину. Ним позначається конкретна людина, яка володіє свідомістю та самосвідомістю, зі сформованим світоглядом, з усталеною системою життєвих позицій. Психологічний зміст особистості розкривається в її спрямованості, здібностях, темпераменті і характері та виявляється в особливостях цих складних психічних утворень.

Отже, поняття «характер» слід відрізняти від поняття «особистість». Характер має чітке психологічне призначення. Своєрідно об'єктивуючи спрямованість, він, поряд із темпераментом та здібностями, відкриває людину як індивідуальне та соціальне «Я», як особистість для всіх і самої себе. Цим, своєю чергою, стимулюються процеси самосвідомості та самопізнання, управління поведінкою, самовираження та реалізації творчих можливостей. Проте це не означає, що скільки людей - стільки й характерів. Характер має як типові варіанти, так і індивідуальні розбіжності в їхніх межах.

2. Провідні риси характеру

Характер - це компонент особистості, який має свою структуру, що в певний спосіб поєднує його риси. Рис. характеру багато, їхню кількість важко встановити. Сам термін «риса» використовується в кількох значеннях, хоча в цілому вітчизняні науковці вважають, що характерологічна риса - це єдність мотиву й дії, змісту й форми, зв'язок між якими не завжди однозначний. Це складні індивідуальні особливості, досить показові для людини, які дають змогу з певною вірогідністю передбачати її поведінку в тому чи іншому конкретному випадку.

На основі морально-психологічної природи, риси характеру поділяють на моральні, вольові, емоційні та інтелектуальні.

Всі ці риси проявляються в життєвих ситуаціях, в яких, однак, нерівномірно розподіляється основне навантаження вираження їхнього змісту, тому що їхня поява зумовлюється різними потребами, які визначають ті чи інші вчинки.

Так, у ситуаціях, які ставлять перед особистістю вимогу діяти згідно з суспільними ідеалами, нормами, правилами поведінки, на передній план виходять моральні якості поведінки. Поява цих рис стимулюється потребами людини в цілісному соціальному середовищі.

В умовах, які спонукають особистість головно до вольових зусиль, здійснення вольових дій, найяскравіше проявляються вольові риси характеру. Це зумовлено потребою людини в активній та змістовній діяльності.

Якщо ж особистості потрібно емоційно оцінити себе чи інших людей, явища природи, мистецтво, навколишню дійсність, то найбільш яскраво виявляються емоційні риси характеру, їхня поява зумовлюється потребою в спілкуванні.

За обставин, які вимагають від особистості насамперед чіткого й усвідомленого сприймання навколишньої дійсності, обдуманого, глибокого і оригінального вирішення різних життєвих, виробничих та навчальних завдань, чітко проявляються інтелектуальні риси характеру, їхня поява продиктована пізнавальними потребами.

Риси морального, вольового, емоційного та інтелектуального змісту є провідними рисами характеру людини.

У створенні характеру вирішальними є вимоги, які ставить суспільство перед особистістю, що формується. Суспільство очікує, що особистість володітиме потрібними рисами характеру до громадянської зрілості. Отже, у сфері пізнання структури характеру одним з основних завдань є вивчення цінних характерологічних якостей, необхідних суспільству.

Формування структури характеру починається в дошкільному віці, продовжується й активізується в підлітковому та юнацькому. У зв'язку з цим у структурі характеру вирізняють прості і складні риси.

Утворення складних опорних рис, наприклад, працелюбності, відбувається на основі формування простих, так званих первинних рис (почуття прихильності тощо). Основні риси надають загальної спрямованості розвиткові всього комплексу проявів рис характеру. Однак прості, другорядні риси можуть визначатися основними, а в деяких випадках і не гармоніювати з ними. В житті трапляються більш цілісні характери і більш суперечливі. Існування цілісних характерів дає змогу з величезної різноманітності характерів виділити певні їхні типи, наділені загальними рисами.

В установленому характері риси, що взаємопов'язані і залежать одна від одної, утворюють групи, які називаютьсимптомокомплексами. Свого часу Б.М. Теплов запропонував класифікацію цих груп. За нею виділяють групи рис характеру особистості, що виражають:

- ставлення до інших людей, яке виникає у між особистісних конфліктах і зумовлюється суспільними умовами життя, що складаються історично і розкриваються у колективі. Рисам характеру, в яких виявляється ставлення особистості до інших людей, властиві значна варіативність за змістом і формою їхнього виявлення, залежність від рівня культурного розвитку народу та духовного багатства особистості. Ставлення до інших людей має оцінний характер, в якому інтелектуальне оцінювання залежить від емоційного ставлення до рис характеру, що виявляються в суспільних контактах. Оцінне ставлення до людей виявляється в різному змісті рис характеру та різній формі їхнього прояву. Схвалення та осуд, підтримка та заперечення виявляються у ввічливій, тактовній, доброзичливій формі або ж формально, улесливо, а то й брутально, грубо, іронічно, саркастично, образливо. Ставлення до інших виявляється залежно від обставин і характеру оцінювання вчинків і в позитивних, і в негативних рисах характеру. Позитивними рисами характеру є справедливість, дотримування слова, щедрість, доброзичливість, чесність, принциповість. До негативних рис характеру належать відчуженість, замкнутість, заздрість, скупість, зневага до інших, хвалькуватість, гординя, схильність до безпідставного кепкування та глузування, причіпливість, схильність до пустопорожніх суперечок, заперечення істини, дріб'язковість, мізантропія;

- ставлення особистості до себе залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Такі риси характеру, як скромність, почуття власної гідності, вимогливість до себе, відповідальність за справу, схильність віддавати себе, свої сили колективу, державі, свідчать про високий рівень розвитку самосвідомості особистості.

Разом з тим деяким людям властиві негативні риси - нескромність, хвалькуватість, кар'єризм, гординя, самовпевненість тощо;

- ставлення до праці є однією з найтонших рис характеру людини. Воно виявляється в повазі до праці, працелюбності, або ж у зневазі до праці та працівників. Важливі риси у ставленні до праці - акуратність, сумлінність, дисциплінованість, організованість;

- ставлення до речей буває акуратним або недбалим.

3. Акцентуйовані риси характеру

Кількість рис характеру, які зафіксовані людським досвідом і дістали позначення в мові, надзвичайно велика. Варіативність рис характеру виявляється не тільки в їхній якісній різноманітності та своєрідності, а й у кількісному вимірі. Коли кількісний показник тієї чи іншої риси характеру досягає кінцевої межі норми, виникає так звана акцентуація характеру.

Акцентуація характеру - це межові варіанти норми як результат підсилення його окремих рис. Під час акцентуації в індивіда проявляється підвищена вразливість до певних стресогенних чинників за відносної стійкості щодо інших. Наявність акцентуацій у людини зазвичай не заважає задовільній соціальній адаптації, але вони є «ахіллесовою п'ятою», дошкульними місцями найменшого опору. Підвищений психогенний вплив на ці незахищені сторони особистості несприятливих елементів середовища призводить до психічних травм.

К. Леонгард виділяє такі типи акцентуацій характеру:

1. Гіпертимний тип. Людей цього типу характеризує надмірна контактність, балакучість, виразність жестів, міміки, пантоміміки. Вони досить часто відхиляються від початкової теми розмови. У такої людини виникають епізодичні конфлікти з навколишніми через недостатньо серйозне ставлення до своїх службових та сімейних обов'язків. Люди цього типу часто самі бувають ініціаторами конфліктів і ображаються, якщо хтось робить їм зауваження з цього приводу. З позитивної сторони, людям цього типу притаманні енергійність, потреба в діяльності, оптимізм, ініціативність. Також вони мають і негативні риси: легковірність, схильність до аморальних вчинків, підвищену збудливість, недостатньо серйозне ставлення до своїх обов'язків. Вони тяжко переносять умови суворої дисципліни, одноманітну діяльність, вимушену самотність.

2. Дистимний тип. Його характеризує слабка контактність, небагатомовність. Такі люди люблять сидіти вдома, не люблять гамірних компаній, рідко вступають у конфлікти з навколишніми, ведуть замкнений спосіб життя. Вони високо цінують тих, хто з ними дружить, і готові підкоритись їм. Із позитивних рис їм властиві серйозність, добросовісність, загострене почуття справедливості. Серед рис, які заважають спілкуванню, - пасивність, уповільненість мислення, вайлуватість, індивідуалізм.

3. Циклоїдний тип. Такому типу властиві досить часті періодичні зміни настрою, в результаті цього так само часто змінюється і манера спілкування з навколишніми. В період хорошого настрою вони дуже комунікабельні і поводяться як люди з гіпертимною акцентуацією характеру, а в період пригніченості - замкнені, а манера спілкування відповідає дистимному типу.

4. Збудливий тип. Такому типу притаманні низька контактність у спілкуванні, уповільненість вербальних і невербальних реакцій. Нерідко вони похмурі, схильні до лайки, до конфліктів, які самі активно провокують. В емоційно спокійному стані люди цього типу досить часто добросовісні, акуратні, люблять тварин і маленьких дітей. В стані емоційного збудження вони бувають роздратовані, запальні, погано контролюють свою поведінку.

5. Застрягаючий тип. Його характеризує помірна комунікабельність, занудність, схильність до моралізації, небалакучість. В конфліктах є ініціаторами, активною стороною. Намагаються досягти високих показників у будь-якій справі, за яку беруться. Висувають високі вимоги до себе. Люди цього типу чутливі до соціальної справедливості, разом з тим, підозрілі, вразливі, мстиві. Іноді надмірно са-мовпевнені, амбітні, ревниві, висувають непомірні вимоги до близьких і до підлеглих на роботі.

6. Педантичний тип. В конфлікти вступає рідко, виступаючи в них скоріше пасивною, ніж активною стороною. На роботі поводить себе як бюрократ, висуваючи навколишнім багато формальних вимог. Разом з тим легко поступається місцем лідера. Іноді засмучує домашніх надмірними претензіями щодо акуратності. Його позитивні риси - це добросовісність, акуратність, серйозність, надійність у справах, а непривабливі риси - це формалізм, занудність.

7. Тривожний тип. Представникам цього типу властиві низька контактність, невпевненість у собі, мінорний настрій. Вони рідко вступають у конфлікти з навколишніми, відіграючи в них в основному пасивну роль. В конфліктних ситуаціях шукають підтримки і опори. їхні позитивні риси - дружелюбність, самокритичність, виконавська дисципліна. Через свою беззахисність також можуть бути мішенями для жартів.

8. Емотивний тип. Такі люди віддають перевагу спілкуванню у вузькому колі обраних, з якими встановлюють добрі контакти, розуміють «з півслова». Самі вступають в конфлікти дуже рідко і відіграють в них пасивну роль. Образи приховують у собі. Позитивні риси: доброта, співпереживання, радість за чужі успіхи, загострене почуття обов'язку, виконавська дисципліна. Негативні риси: надмірна чутливість, плаксивість.

9. Демонстративний тип. Представники цього типу легко встановлюють контакти, прагнуть до лідерства, влади і похвали. Вони вміють добре пристосовуватись до людей і разом з тим схильні до інтриг (при зовнішній м'якості манери спілкування). Такі люди дратують навколишніх самовпевненістю і надмірною амбіційністю, систематично самі провокують конфлікти, але при цьому активно захищаються. Мають такі Позитивні риси: артистичність, здатність захоплювати інших, неординарність мислення і вчинків. Негативні риси: егоїзм, лицемірство, вихваляння, уникнення роботи.

10. Екзальтований тип. Цьому типу властиві висока контактність, балакучість, закохуваність. Такі люди часто суперечать, але не доводять до відкритих конфліктів. В конфліктних ситуаціях вони бувають як активною, так і пасивною стороною. Разом з тим вони уважні до друзів і близьких, альтруїстичні, співчутливі, мають гарний смак, проявляють яскравість та щирість почуттів. Негативні риси: піддаються паніці та миттєвим настроям.

11. Екстравертований тип відрізняється високою контактністю. У таких людей велика кількість друзів, знайомих, вони балакучі, відкриті для будь-якої інформації. Рідко вступають у конфлікти з навколишніми і зазвичай відіграють в них пасивну роль. У спілкуванні з друзями, на роботі та в сім'ї часто поступаються лідерськими позиціями на користь інших, для них краще підкорятись і знаходитись у тіні. Мають такі позитивні риси: готовність уважно вислухати іншого, зробити те, про що просять, добрі виконавці. Негативні риси: підпадають під вплив, легковажні, схильні до необдуманих вчинків, пристрасть до розваг, до участі у розповсюдженні пліток і чуток.

12. Інтровертований тип. Для таких людей характерна низька контактність, замкнутість, відірваність від реальності, схильність до філософствувань. Такі люди люблять самотність, вступають в конфлікти з навколишніми тільки при спробах безцеремонного втручання в їхнє особисте життя. Часто є емоційно холодними і дисидентами, відносно слабко прив'язаними до людей. Мають такі позитивні риси: старанність, наявність твердих переконань, принциповість.

Серед негативних рис є впертість, ригідність мислення, вперте відстоювання своїх ідей. На все мають власний погляд, який може бути помилковим, але вони продовжують його відстоювати, незважаючи ні на що.

На тлі акцентуації можуть виникнути різні розлади - девіація поведінки, гострі афективні реакції, неврози тощо.

К. Юнг запровадив поняття екстраверсії й інтроверсії для позначення двох протилежних типів особистості. Перший тип людей він назвав екстравертами, другий - інтровертами. Екстраверсія виключає інтроверсію, і навпаки, але жодний з цих типів не має переваг перед іншим. Юнг вирізняв чотири основні психічні функції: мислення, почування, відчування та інтуїцію.

Є типова настанова людини інтуїтивної, яка мислить, почуває та відчуває. Крім цих суто психологічних типів настанов, є і соціальні, тобто такі, що несуть відбиток первинного колективного уявлення. Ці колективно зумовлені настанови деколи важливіші за індивідуальні.

Інтровертований тип характеру

Люди цього типу зосереджені на власному суб'єктивному досвіді. Предмети та явища зовнішнього світу мають для них другорядне значення. Вони важко адаптуються до реальності, мають тенденцію захищатися від зовнішніх дій, утримуються від затрат енергії. Вступають у взаємодію із середовищем з метою відстояти себе, завше готові до включення механізму психологічного захисту. Уразливі й чутливі до впливів середовища, вони найбільше турбуються про своє майбутнє, їм притаманні відповідальність, любов до самоти, низька навіюваність і водночас обережність, особливо у висловленні своєї думки, підозрілість, страх перед сильним впливом об'єкта.

Інтроверти розумового типу вирізняються дисциплінованим, суворо організованим інтелектом та зосередженням на власному світі. Вони непрактичні, схильні до абстракцій, до самостійності та непохитні в думках. Це особистості безкорисливі, рішучі, принципові, вимогливі до себе та інших людей.

Інтроверти емоційного типу близько контактують з реальністю, але мало цікавляться нею, тому що зосереджені на собі, на своїх переживаннях. Вони глибоко, але спокійно переживають почуття. Це м'які, художні натури.

Інтроверти сенсорного типу вирізняються суб'єктивним та неглибоким сприйняттям навколишнього світу. Не розкривають причин подій, які сприймають, можуть створювати оригінальні художні образи.

Інтроверти інтуїтивного типу більш суб'єктивні у сприйнятті навколишнього світу. Основний зміст їхнього внутрішнього світу становлять ідеї, які виникли спонтанно, та досвід, пов'язаний головно із подоланням перешкод у самовираженні.

Приховані суперечності визначають моральну спрямованість їхнього духовного життя. Серед представників цього типу трапляються некорисливі люди, містичні мрійники, фанатичні артисти й такі індивіди, що збагачують культуру своїми оригінальними ідеями та продуктами діяльності.

Екстравертований тип характеру

Люди цього типу легко адаптуються до середовища, вміло використовують усі можливості для особистого пристосування до життя, звернені до світу зовнішніх предметів, впевнені в собі, впливові, не занурені в «особисті» проблеми, їхня поведінка зумовлена безпосередніми обставинами.

Екстраверти розумового типу вирізняються стійкістю у спілкуванні, розвиненим поняттєвим мисленням, схильністю до абстрактного морального та естетичного оцінювання. У їхній адаптації до середовища активну роль відіграє інтелект.

Екстраверти емоційного типу добре адаптуються до середовища за логікою почуттів, можуть бути віднесені до вразливих натур з переважанням почуттів над розумом, схильні до гострої критики, яка межує з безтактністю.

Екстраверти сенсорного типу схильні до ентузіазму та особистої ініціативи, до висловлення нечітких ідей, до інтуїтивного пізнання дійсності, до протиставлення своєї думки загальній, вирізняються вмінням адекватно оцінювати ситуацію та використовувати її у своїх цілях. Це старанні та вольові натури і разом з тим непостійні та вередливі.

Класифікація типів акцентуації характеру є досить складною і не збігається за номенклатурою у різних авторів (К. Леонгард, О. Лічко). Проте опис акцентуйованих рис значною мірою виявляється ідентичним.

Завдяки правильно організованій виховній роботі можливе блокування проявів акцентуації характеру. Педагоги і батьки, знаючи «місця найменшого опору» в характері дитини чи підлітка, намагаються не допустити, щоб стресогенні ситуації болісно вражали згадані місця його характеру. Так, наприклад, сенситивні підлітки досить гостро реагують на підозри в поганих вчинках, звинувачення, які суперечать їхній самооцінці, яка здебільшого не є завищеною і загалом об'єктивна. Разом з тим доцільними є виховні впливи, які б вели до компенсування несміливості сенситивних підлітків: залучення їх до суспільної праці, обрання до активу класу, де в спільній діяльності їм легше подолати сором'язливість і образливість. Такі адекватні засоби виховних та корекційних впливів можна, відповідно, застосовувати і до підлітків з іншими типами акцентуацій.

4. Природа та вияви характеру

Виникнення характеру, його природа є предметом давніх дискусій психологів. Питання про природні основи характеру має велике значення для розуміння особливостей впливу природної організації людини на вияви її характеру.

У зарубіжній характерології природні основи характеру зазвичай розкриваються через уявлення про структуру особистості. 3. Фройд представив особистість через тріаду «Воно», «Я», «Над-Я».

Представники вчення про психоаналіз (3. Фройд, К. Юнг, А. Адлер та їхні послідовники) вважають, що пізнати людину, її характер можна тільки шляхом проникнення у сферу підсвідомого, найглибшу частину її інтимного світу, де зосереджені особисті потреби та конфлікти індивіда, його невирішені проблеми, «гнійні осередки», які заражають його життя. У підсвідомості зберігається весь пережитий досвід, якого немає у свідомості в цей час, але який стимулює аномальні форми поведінки, породжені нерозв'язаними конфліктами, які хвилюють суб'єкта. Проникнути в підсвідомість можна лише за допомогою таких методів, як аналіз описок, обмовок, запам'ятовувань, фантазій та сновидінь людини, а також методу вільних асоціацій, проективних тестів тощо. Проте зводити вивчення характеру тільки до проникнення у сферу підсвідомого неправомірно, насамперед тому, що в такому разі вкрай обмежується його пізнання.

Ф. Лерш запропонував теорію накладання трьох страт:

- елементарного шару, що проявляється через конституцію організму, яка є основою темпераменту;

- глибинного шару, пов'язаного з темпераментом, який є основою характеру;

- вищого шару, який становить свідому вольову та раціональну психічну діяльність, що формує характер.

Уявлення Ф. Лерша про природні основи характеру співзвучні з уявленнями характерологів, котрі розв'язують це питання згідно з вченням І.П. Павлова. Відповідно до учення про вищу нервову діяльність, темперамент виражає якості нервової системи і є проявом певного типу нервової діяльності в характері та поведінці людини.

Темперамент представлений у кожній рисі характеру, але найбільш яскраво - у вольових та емоційних рисах. До того ж, що вищий інтеграл риси, то більше він «стриманий», то менша його динамічна виразність. В індивідів з різними темпераментами одного й того самого рівня розвитку риси характеру розрізняються за динамічною виразністю, завдяки чому стають або «яскравими», або відсунутими углиб, приємними чи неприємними (К.Д. Ушинський).

Типи нервової діяльності, темперамент безпосередньо пов'язані з формуванням характеру. Проте через нервову систему на характер впливає також діяльність ендокринної, серцево-судинної, травної, м'язової систем та всього організму загалом. Це вказує на складні особливості природної та матеріальної основи характеру.

Можливо, що риси характеру, властиві індивідові, є природними, спадково набутими, адже процес соціального визрівання, набуття системи усталених рис характеру протікає майже непомітно. До того ж фізіологічні особливості функціонування головного мозку, ендокринної системи спричинюють те, що одні й ті самі соціальні впливи викликають у різних людей неоднаковий психологічний ефект.

Проте безсумнівним є те, що побут, умови життя в сім'ї, праця, навчання, виховання і самовиховання - все це школа людських характерів.

Знання характеру - важлива умова спілкування людей. Це шлях до вирішення проблеми сумісності.

Ще Аристотель і Платон пропонували визначати характер за рисами обличчя. В основу такої характерології була покладена дещо наївна гіпотеза. Пропонувалося відшукати в зовнішності людини риси схожості з якоюсь твариною, а потім ототожнювати її характер з характером цієї тварини. Так, за Аристотелем, товстий, як у бика, ніс свідчить про лінощі; широкий ніс з великими ніздрями, як у свині, - про обмеженість, нерозумність; ніс, як у лева - про поважність; волосся тонке, як вовна у кіз, овець та зайців, - про несміливість; волосся жорстке, як у левів і кабанів, - про хоробрість.

З сивої давнини веде свою історію хіромантія - спроби визначити характер людини та передбачити її долю за лініями долоні.

У XVIII ст. набула поширення фізіогномічна система Іоганна Каспара Лафатера, котрий вважав, що голова людини є «дзеркалом душі», і вивчення її будови, конфігурації черепа, міміки є основним шляхом для пізнання людського характеру. Про геніальність Ґете, на думку Лафатера, найбільшою мірою свідчить його… ніс, який «знаменує продуктивність, смак і любов, - інакше кажучи, - поезію».

Ніякий науковий метод спостереження Лафатер запропонувати не міг, і його фізіогноміка мала белетристичний характер.

Після Лафатера нове характерологічне вчення розробив австрійський лікар Франц Галль. Воно дістало назву френології (від гр. «fren» - розум). Основу вчення Галля становило твердження, що всі властивості характеру мають чітко спеціалізовані центри в півкулях головного мозку. Ступінь розвитку цих властивостей прямо залежить від величини відповідних частин мозку.

Сучасні антропологія, анатомія, психологія не мають жодних вірогідних даних про те, що характер людини залежить від будови тіла, форми черепа, конфігурації обличчя, кольору волосся і шкіри, довжини кінцівок тощо.

Чарльз Дарвін у своїй книзі «Про вияви почуттів у людини і тварини» писав, що «кожний індивід скорочує переважно тільки певні м'язи обличчя, за своїми особистими нахилами, ці м'язи можуть бути більш розвиненими, і тому лінії і зморшки обличчя, що утворюються в результаті звичайного скорочення, можуть стати більш глибокими і помітними». Ці ідеї Дарвіна стали поштовхом для досліджень багатьох психологів, котрі почали будувати свої фізіогномічні вчення на описі й трактуванні виразу обличчя і стану його м'язових тканин. Складались своєрідні фізіогномічні довідники з психологічним тлумаченням міміки.

Ці спостереження в певному розумінні відрізняються від фантастичних побудов Лафатера, Галля та ін. Очевидно, є певна залежність між звичним виразом обличчя людини і її характером. Наприклад, портрети великих майстрів живопису передають у виразі обличчя риси характеру людини. Проте ця залежність між звичним виразом обличчя людини і складом її характеру не є закономірною. Той чи інший вираз обличчя, складки і зморшки можуть мати не одну, а багато причин виникнення.

Отже, зовнішній вигляд людини не може сам собою бути джерелом вичерпних відомостей про її характер, проте для його визначення певну роль відіграє уважне вивчення зовнішності.

Форми прояву характеру різноманітні. Часто ми майже безпомилково здогадуємося про основні особливості характеру іншої людини з виразу обличчя й очей, з ходи, постави, з того, як вона сидить, пише, розмовляє, як і що робить. Наприклад, погляд буває зверхнім, з викликом, заздрісним, ревнивим, безжалісним, зляканим, крижаним, проникливим, лукавим, дурним, розумним, суворим, пильним, відкритим, добрим, лагідним, правдивим, щирим. Люди дивляться ліниво, холодно, запитливо, з цікавістю, пильно, спокійно, настирно тощо.

Рухи обличчя певним чином пов'язані з психічним образом людини. Виразними характерологічними показниками є посмішка, міміка, рух губ. Так, губи можуть скривитися від злості, набути обрису чуттєвості, рішучості або безсилля. З обличчя може не сходити посмішка, сумна або несмілива, кисла або улеслива, здивована або принижена, безглузда або шахрайська, добра або недобра, отруйна або спокійна. Людина може сміятися вульгарно, по-дурному, щиро, незлобливо, відчайдушно, нахабно, щасливо тощо.

Багато рис характеру набувають чіткої об'єктивації в загально-тілесних виразних та локомоторних рухах. Наприклад, обіймами можна висловити привітність, стриманість, щирість. Сидіти можна серйозно, безтурботно, рішуче. Розв'язна хода властива зазвичай відповідному індивіду; статечна - розсудливій та серйозній людині. Активні й енергійні люди ходять прямо та рішуче.

Здавна люди звертали увагу на почерк як на одну з можливих форм прояву характеру людини. Справді, вироблення навички письма потребує спеціального навчання та спеціальної системи вправ. Рухи руки, необхідні для письма, закріплюються, усталюються, набувають стійких індивідуальних особливостей, що й забезпечує утворення почерку. Вироблений почерк незмінний довічно, незалежно від того, в який час, де, чим і як ми пишемо. На цій основі графологи вважають, що товщина, нахил літер, натиск під час письма, просторове розташування літер, їхня висота в кожному слові та сталість написання, зв'язок букв у слові та багато інших особливостей письма - все це виражає ті чи інші риси характеру.

Важливим джерелом пізнання характеру є мовне спілкування людей. «Пізнаємо птаха за пір'ям, а людину за розмовами», - говорить прислів'я. Наприклад, за тембром, інтонацією голосу можна судити про щирість людини, яка говорить, про її схильність до доброти, розсудливості, суворості та ін. Багато може сказати, наприклад, голос пишномовний, скрадливий, ласкавий, несміливий, злісний, схвильований, урочистий, солодкуватий, ніжний тощо.

Питання про форми прояву характеру цікаве та складне. На нього нелегко відповісти однозначно. Тому й сьогодні слушними залишаються слова відомого нейрофізіолога М.О. Бернштейна: «Немає ніякого сумніву, що в кожному живому організмі майже все пов'язано зі всім, і індивідуальні риси особистості людини не можуть не викарбовуватися в рисах її обличчя, в її почеркові, ході, тембрі та інтонаціях голосу тощо. Але записані ці риси особистості такими кодами, яких сучасна наука поки ще не в змозі прочитати та декодувати».

Однак основною формою прояву та основним способом виміру характеру безперечно є дії людини, її реальні вчинки та робочі операції.

5. Вчинок і формування характеру

Відома східна приказка: «Посій вчинок - пожнеш звичку, посій звичку - пожнеш характер, посій характер - пожнеш долю». Акцент у ній правильно поставлений на людських вчинках, які, повторюючись, стають звичними, закріплюються в рисах характеру, становлячи його сутність, впливаючи на становище людини в суспільному житті й на ставлення до неї інших людей. Система звичних дій і вчинків - фундамент характеру людини. Від аналізу вчинків до синтезу їх у характері, у психологічному образі особистості і від зрозумілого характеру до вже передбачуваних вчинків - такий шлях проникнення в сутність індивідуального характеру.

Людина за своєю сутністю діяльна. В структуру людської діяльності входять як різні мимовільні, автоматизовані рухи (міміка, пантоміміка, хода тощо), так і довільні дії різного ступеня складності. Рухи і дії, виконання яких стає в певних умовах потребою для людини, як відомо, називають звичками. Найбільш вдалий портрет не дає стільки відомостей про характер людини, як її звичні дії та рухи.

І все ж таки об'єктивно свідчать про характер людини не мимовільні дії та рухи і не риси її зовнішності, а свідомі і довільні дії та вчинки. Саме за вчинками ми робимо висновки, якою є людина.

Згадаємо чеховського Беликова («Людина у футлярі»). Якби А. Чехов обмежився описом зовнішності Беликова і не показав, що й думку свою Беликов «також намагався сховати у футляр» якби він не показав, як він пригнічував усіх своїми «футлярівськими» міркуваннями, якби він не розповів про фіскальні витівки Беликова, то ніяк не можна було 6 визначити, хороша чи погана людина Беликов, чи є він лише пасивно обережний, або ця обережність становить зворотний бік активної підлості.

За співвідношенням дії та мотиву неважко визначити риси характеру, які в них об'єктивуються. Але якщо справжні мотиви дій маскуються, приховуються за високоморальними міркуваннями та «турботами», то не завжди можна точно встановити характерологічні особливості суб'єкта. Так, не завжди вдається розкрити лицеміра, вимагача та хабарника.

Невід'ємною якістю кожної характерологічної дії (вчинку) є те, що в одній і тій самій ситуації можливе сполучення різних сторін, показників деяких взаємопов'язаних, але відмінних одна від одної рис характеру. Тому нерідко через один вчинок можна багато дізнатися про характер людини.

Найбільш інформативними формами прояву характеру є робочі операції (дії, якими виконується та чи інша діяльність) та результати, продукти діяльності. У робочих операціях безпосередньо відображається реальне ставлення людини до діяльності, що може виражатися в таких рисах характеру, як старанність та сумлінність, ретельність та енергійність, ентузіазм та вдумливість тощо. І все ж таки найповніше характерологічний портрет людини розкривається в продуктах, результатах її діяльності. За результатами праці відбувається селекція рис характеру, визначаються здібності людини, її моральна зрілість, емоційна рівновага, вольова та інтелектуальна сила.

Національні ціннісні орієнтації формуються впродовж століть і тисячоліть. Національна і особиста гідність, почуття патріотизму формуються не лише відповідним змістом, формами і засобами виховання, але й врахуванням етнічної своєрідної психіки вихованців. Недооцінка самобутності того чи іншого народу рівнозначна відсутності об'єднувального центру, стрижневої ідеї, навколо якої групуються всі інші виховні сили національного виховання.

Перші спроби аналізу психічного складу українців як етносу і як нації були здійснені ще у ХУІІІ-ХІХ ст. в працях видатних представників української думки І. Костомарова, В. Липинського, Ф. Чижевського та інших.

Знання національних рис характеру, психологічних особливостей українського народу необхідне для самовдосконалення кожного індивіда. Ми розуміємо, що національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров'я нації цілком залежить від духовності, національної само усвідомленості кожної особистості.

Майже всі дослідники, колишні і теперішні, виокремлюють такі типові риси українського національного характеру, як демократичність, волелюбство, емоційність, що виявляються у музикальності, наближеності українців до природи, культі жінки і родини, толерантності до інших народів, релігійності, працелюбстві, гостинності.

Більшість дослідників схиляються до того, що українцям властива така психологічна риса, як інтровертизм. Ця особливість виявляється у певній спрямованості на свій власний внутрішній світ, на проблеми власного соціуму. Саме тому в українському суспільстві родина, найближча громада відігравали велику роль і мали особливу цінність.

Інтровертизм виявляється також у миролюбності, не схильності до агресії та насильства, зосередженості на своїй внутрішній свободі. Інтровертизм українського характеру, його делікатність і вразливість, швидкі зміни у настроях під впливом певних подразників відзначив доктор І. Мірчук, який твердив, що українцям властива»… перевага почувань, приступність найглибшим відрухам любові, що грає провідну роль у їх житті, але дуже часто це почування з якоїсь малоповажної причини перемінюється у свою протилежність, у розумово незбагненну, але чуттєво зрозумілу ненависть».

Певна закритість для зовнішнього світу породжує особистісну стриманість, витривалість та впертість у досягненні задумів. Майже всі дослідники визначають таку характерологічну рису українців, як індивідуалізм. Ця риса є дещо небезпечна, тому індивідуалізм може виявлятися у схильності до непокори і вести до заперечення будь-якої влади. Рисою характеру українців, як конкретної особи, так і етнічної групи, є здатність до саморегуляції. Ця риса може розглядатися як рівень самостійності, розвитку самосвідомості, відповідальності за своє життя.

Ще однією з провідних рис українського національного характеру є його емоційність. Дослідники вказують на підвищену чутливість української душі, її вразливість, схильність ображатися і, відповідно, слабку вольову регуляцію. Підвищена чутливість до всього, що оточує, до взаємин з іншими людьми інколи поєднується в українців з певною амбіційністю.

Недостатня розвиненість соціальної волі також виокремлюється багатьма дослідниками українського етносу. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характері українця часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті чи реалізувалися не так, як були задумані.

Неадекватність вольової регуляції виражена і в такій характерологічній рисі, як упертість. Ця особливість поведінки виявляється у прагненні діяти по своєму усупереч розумним вадам чи порадам.

Українському народу властива індивідуальна форма цілепокладання та особиста відповідальність за наслідки реалізації цілей. Це явище прогресивне, бо воно є передумовою появи людини, здатної до свідомого створення нового громадянської о суспільства.

Ідеал виховання вкрай необхідний для формування громадянина України - втіленого в процесі виховання образу людини, заради якої цю державу створено. Виховання характеру - тривалий процес, що протікає у зв'язку зі становленням діяльностей дитини, ускладненням відповідних потреб та мотивів, розширенням кола освоюваних нею значень, здійсненням дій, які реалізують те чи інше ставлення, покликаний організувати освоєння індивідом духовної культури суспільства, оволодіння певними соціальними нормами. Дитина не виросте людяною, орієнтованою на соціальні ідеали, якщо їй лише пояснювати значення. Також будуть безрезультатними примусові дії. Має бути наслідування дитиною зразків певного ставлення, дій авторитетного дорослого, «внесок» цих дій у її взаємини з довколишніми, оцінення з боку дорослого (схвалення, заохочення, засудження чи покарання). Ці дії мають задовольняти потребу у спілкуванні, мотивуватися необхідністю участі у спільній діяльності, фіксуватись у смислових настановах, мати вигляд вчинків. Тільки так вони можуть набути форми виховання дорослим тих чи інших властивостей характеру дитини. Характер може стати предметом самовиховання, що найчастіше буває у підлітковому та юнацькому віці. Це вже рівень особистості, і він виразно засвідчує, що кожна властивість характеру є ознакою притаманного індивідові способу життя, що так само, як темперамент і здібності, характер виконує інструментальну функцію. Причому, якщо на рівні індивіда йдеться про життя в межах характеру, який урівноважує стосунки людини зі світом, то тут про певне ставлення індивіда до свого характеру. Це шлях, що веде до використання характеру як засобу, за допомогою якого він будує своє життя. Саме на цьому шляху індивід отримує здатність оцінювати свій характер, висувати і розв'язувати завдання його виховання, адже за допомогою волі він може вибирати принципово новий для себе мотив і, виходячи з нього, долати одні смислові настанови та створювати інші, тобто закладати підґрунтя для вдосконалення свого характеру.