Феноменологія ревнощів у стосунках чоловіка та жінки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ІНСТИТУТ РЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ЕКОНОМІКИ ТОВ ВНЗ «УНІВЕРСИТЕТ СУЧАСНИХ ЗНАНЬ»

Кафедра психології та педагогіки

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

Психологічний спецпрактикум за спецкурсами

На тему: Феноменологія ревнощів у стосунках чоловіка та жінки

студентки групи Кін-9-11-Б1Пс(4,0з)

заочної форми навчання

спеціальності "Психологія"

Бабенко Юлії Володимирівни

Кіровоград 2014

План

Вступ

1. Поняття і психологічна характеристика любовних стосунків

1.1 Психологічна сутність кохання

1.2 Любовні стосунки та їх порушення

2. Поняття і психологічна характеристика ревнощів

2.1 Особливості прояву реакцій ревнощів

2.2 Клінічні аспекти надцінних ідей ревнощів

2.3 Взаємозв'язок ревнощів та кохання

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

ревнощі кохання психологічний клінічний

Актуальність вивчення ревнощів як фактора любовних стосунків для сучасної психології полягає в тому, що ревнощі - це складне, суперечливе почуття. Незважаючи на те, що вони давно внесені в список пристрастей низинних, у свідомості сучасної людини зберігається повір'я: "Ревнує - отже любить". Мабуть, із цим з відносною часткою умовності можна погодитись. У розумних межах ревнощі природні, пояснювальні й навіть доцільні, вони є ознакою небайдужості, свідченням сильних почуттів і живих людських емоцій. Підсвідомо багато з людей вважають їх одним з доказів любові й нерідко сприймають позитивно. Ревнощі здатні приймати як природні форми (побутові подружні ревнощі), так і може доходити до афекту й перетворюватися в щиросердечну хворобу (марення ревнощів). Шкідливо не саме почуття ревнощів, а крайні форми їх прояву, що виходять за межі норми (підозрілість, необґрунтовані щиросердечні роздирання, образи, бажання помсти). Ревнощі приводять до проблем, розривам близьких стосунків, тому їх дослідження може послужити основою для розробки методів надання психологічної допомоги.

Незважаючи на те, що феномен ревнощів є предметом досліджень таких вчених, як Айванхов О., М.П. Куттер, соціолог Девіс, А.Н. Волкова, Т.М. Заславська, В.А. Гришин та інші, він є недостатньо дослідженим і потребує подальшого вивчення.

Ми визначили по Волковій А.Н. реакції ревнощів:

а) когнітивні реакції виражаються в прагненні аналізувати факт зради, шукати її причину, шукати винного (я - партнер - суперник), вибудовувати прогноз ситуації, простежувати передісторію, тобто створювати картину події;

б) афективні реакції виражаються в емоційному переживанні зради. Найбільш характерні емоції - розпач, гнів, ненависть і презирство до себе й партнерові, любов і надія;

в) поведінкові реакції виступають у вигляді боротьби або відмови. Боротьба виражається в спробах відновити стосунки (пояснення), втримати партнера (прохання, угоди, погрози, тиск, шантаж), усунути суперника, ускладнити зустрічі з ним, привернути увагу до себе (викликання жалості, співчуття, іноді кокетство).

1. Поняття і психологічна характеристика любовних стосунків

1.1 Психологічна сутність кохання

Любов - винятково складний об'єкт для психологічного аналізу. Насамперед, треба з'ясувати, чи відрізняється комплекс пов'язаних з нею почуттів від тих, які зв'язуються з іншими переживаннями, такими як дружба й секс.

Французький психолог Ж. Мезоннєв вивчив численні описи любові й дружби й позначив якісні розходження між "любовним" і "дружнім" часом і простором. "Любовний" час здається людям скороминучим, мінливим, позбавленим тривалості. Це "час, коли забувають про час", його ритм визначається "биттям серць". Життя, будні течуть як би мимо закоханих. "Дружній" час виглядає більше спокійним і однорідним.

Любов прагне до повного знищення відстані між люблячими, зливаючи їх в одне ціле. Навпроти, дружба, навіть сама інтимна, у силу свого духовного характеру припускає деяку делікатність і стриманість, збереження певної психологічної дистанції між друзями.

Таким чином, любов, любовні переживання являють собою самостійне явище, що не збігається ні із дружніми, і із сексуальними відносинами.

Цікавий той факт, що кохання з'являється в часи, коли жінка попадає під панування чоловіка [1]. Можна припустити, що кохання виникло в історії як психологічне відшкодування за жіноче рабство. Але цей підхід однолінійний.

Безперечно те, що народження кохання, як і інших людських почуттів, залежало від безлічі причин, головна з яких - духовне ускладнення людини, народження в ній нових ідеалів, підйом на нові щаблі етичного й естетичного розвитку. Входячи в життя людства, кохання міняє весь лад її цінностей. Це зовсім новий стимул людського поводження, і, з'являючись, він кидає свій відсвіт на всі інші стимули, зміщає їхню рівновагу, різко міняє пропорції. Простота людського життя тепер пропадає, народження любові заплутує, ускладнює індивідуальне життя, позбавляє її колишній ясності й цілісності. І здавна стало зрозуміло людям: кохання приносить людині не тільки світло, але й морок, воно не тільки піднімає, але й гнітить людини.

Кохання являє собою засіб соціалізації людини, залучення його в систему суспільних зв'язків. Кохання - це єдиний спосіб зрозуміти іншу людину в його найглибшій сутності [1]. Тільки в коханні й через неї людина стає людиною. Без кохання вона неповноцінна істота, позбавлена справжнього життя й глибини й не здатне не діяти ефективно, не розуміти адекватно інших і себе.

Кохання витлумачується як потяг, порив, натхнення, як воля до влади й разом з тим прагнення до вірності, як особлива форма творчості й одночасно стимул до творчості в різних областях, як предметне вираження глибин особистості і її волі, притім волі, готової вільно привести себе в рабство, як складне перетинання біологічного й соціального, особистісного й суспільно значущого, інтимного, затаєного й разом з тим відкритого, шукаючого, що претендує.

Кохання - не щаслива випадковість і не дарунок долі, а високе мистецтво, що вимагає від людини самовдосконалення, творчість і внутрішню волю [1]. Справжнє кохання рідке ще й тому, що багато хто не готов до неї й навіть боїться його, тому що воно вимагає «живої душі», самовідданості, готовності до вчинку, тривогу й турботу.

Якщо опитати людей, які почуття, наявні в них, вони можуть назвати, то в першу чергу буде назване почуття кохання. Філософи, психологи, фізіологи присвятили їй багато сторінок у своїх роботах. Вже в Древній Греції була розроблена типологія любові: ерос - стихійна й жагуча самовіддача, захоплена закоханість; філія - любов - дружба; сторге - прихильність, особливо сімейна; агапе - жертовне кохання, кохання до ближнього.

У древніх філософських навчаннях кохання виступає як космічна сила, подібна до сили тяжіння. Вона будує, гуртуюча, рушійна енергія світобудови. Навіть рух планет приписувалося коханню (через кілька сторіч Данте писав із цього приводу: «Кохання, що рухає сонце й світила»). Було створене навчання про всесвітню «симпатію» речей і природних сил. Цей погляд існував аж до часів Ґете.

Інша лінія розроблялася Платоном. У діалозі «Бенкет» він витлумачив кохання як почуттєву закоханість та естетичний захват перед чудовим тілом (звідси - платонічна любов) - з однієї сторони (це нижчий щабель сходів духовного сходження по Платону), і як абсолютне благо й абсолютна з іншої сторони (це вищий щабель сходів духовного сходження людини).

Один із ґрунтовних розглядів афекту кохання можна знайти в голландського філософа-матеріаліста XVII століття Б. Спінози. Відповідно до його поглядів, кохання до кого-небудь виникає внаслідок того, що людина, яка зробила добрий вчинок, робить іншому приємність. Таким чином, кохання у Спінози - це не обов'язково сильне почуття, а просто позитивне відношення до іншого, доброзичливість. Він показав залежність емоцій люблячого від емоцій коханої людини: «Хто уявляє, що предмет його любові одержав задоволення або невдоволення, той і сам також буде почувати задоволення або невдоволення, і кожний із цих афектів буде в люблячому тим більше або менше, чим більше або менше він в улюбленому предметі» [2]. Кохання породжує бажання мати й зберігати предмет своєї любові, доставляти йому всякого роду задоволення й заперечувати все те, що заподіює йому невдоволення. У свою чергу в улюбленого виникає відповідне емоційне відношення: «Якщо хто уявляє, що його хто-небудь кохає, і при цьому не думає, що сам подав до цього який-небудь привід... то й він зі своєї сторони буде кохати його. Якщо він буде думати, що подав справедливий привід для любові, то буде пишатися...» [2].

Тема кохання знайшла відбиття й у працях англійського філософа XVIII століття Д. Юма Він також розглядав кохання як позитивне відношення до людини, викликувана його доброзичливістю, знаннями, дотепністю й іншими достоїнствами, але на відміну від Б. Спінози, вважав, що причиною кохання є не людина, що доставляє нам задоволення, а сам її вчинок.

Песимістична філософія XIX століття, яскравим представником якої є А. Шопенгауер, прагнула викрити кохання. Так, Шопенгауер затверджував, що кохання між підлітками є обман, ілюзія, за допомогою якої ірраціональна світова воля змушує обманутих індивідів бути сліпими знаряддями продовження роду.

На рубежі XIX-XX століть 3. Фрейд спробував перевернути платоновську доктрину еротичного кохання. Визнаючи в ньому, як і Платон, єдину причину з'єднання полової пристрасті з духовним життям людини, це натхнення еросу він приймав не за кінцеву мету, а як обман, названого їм лібідо.

Э. Фромм пише, що «навряд чи будь-яке слово оточене такою двозначністю й плутаниною, як слово «кохання». Його використовують для позначення майже кожного почуття, не сполученого з ненавистю й відразою. Воно включає все: від любові до мороженого до любові до симфонії, від легкої симпатії до найглибшого почуття близькості. Люди почувають себе люблячими, якщо вони «захоплені» кимсь. Вони також називають любов'ю свою залежність і своє власництво. Вони справді вважають, що немає нічого легше, ніж любити, труднощі лише в тім, щоб знайти гідний предмет, а невдачу в знаходженні щастя й любові вони приписують своїй невдачі у виборі гідного партнера. Але всупереч всій цій плутанині й прийняттю бажаного за належне, любов являє собою досить специфічне почуття; і хоча кожна людська істота має здатність любити, здійснення її - одна із найважчих завдань. Справжня любов корениться в плодотворності, і тому властиво може бути названа «плідним коханням». Сутність його та сама, будь це любов матері до дитини, любов до людей або еротична любов між двома індивідами… Це - турбота, відповідальність, повага й знання» [1].

Турбота й відповідальність означають, що кохання - це діяльність, а не пристрасть, і не афект.

Акцентування уваги в коханні на турботі й відповідальності необхідні Э.Фромму для того, щоб обґрунтувати кохання до всього людства й конкретно до кожної людини, оскільки випробовувати пристрасть або емоції із приводу кожної людини нереально. Не випадково кохання до конкретної людини, по Фромму, повинна реалізовуватися через кохання до людей (людству). В іншому випадку, як він вважає, кохання стає поверхневим і випадковим, залишається чимсь дрібним. Повністю погоджуючись із тим, що слово «кохання» у повсякденному розумінні часом губить конкретний зміст (Ф. Ларошфуко, наприклад, добре помітив, що «у більшості людей любов до справедливості - це просто острах піддатися несправедливості») і що любов - не афект (якщо його розуміти як емоцію), важко визнати правоту Фромма щодо того, що любов - це діяльність, що проявляє лише в турботі, відповідальності (я б додав до них і такі поведінкові прояви, як ніжність, пещення). Все це наслідок любові, її прояв, а не її сутність. Сутністю же залишається почуття, тобто емоційно-настановне відношення до кого-небудь [1].

К. Ізард пише: «...Існує кілька різновидів кохання, однак мене не залишає відчуття, що всі вони мають щось загальне у своїй основі, щось, завдяки чому кожна з них важлива й значима для людини, щось, що проходить червоною ниткою через всі типи кохання...» [3].

Звісно, що бути прив'язаним до всіх людей неможливо, тому любов - це інтимна прихильність, що володіє великою силою, настільки великий, що втрата об'єкта цієї прихильності здається людині непоправної, а його існування після цієї втрати - безглуздим. Із цього погляду «любов» учителя до учнів, лікаря до хворих - це в більшості випадків не більш, ніж декламується абстракція, що відбиває прояв інтересу, емпатії, поваги особистості, але не прихильності. Адже прихильність - це почуття близькості, засноване на відданості, симпатії до будь-кого або будь-чого.

Є й інші крайні погляди на кохання. П.В. Симонов, правильно затверджуючи, що кохання - це не емоція й що залежно від обставин воно породжує різні емоції. «Кохання - це різновид потреби, потреби дуже складними, сформованими впливами соціального середовища, етикою й світоглядами даного суспільства», - пише він. Звичайно, у почутті кохання, особливо в її гострій стадії - закоханості, є присутнім потяг, що є різновидом потреби, але зводити кохання тільки до емоцій, значить сильно спростити цей феномен. Кохання проявляється в постійній турботі про об'єкт кохання, у чуйності до його потреб і в готовності задовольнити їх, а також при загостренні переживання цього почуття (сентиментальності) - у ніжності й пещенні. Які емоційні переживання супроводжують людині при прояві їм ніжності й пещення, сказати важко. Це щось неясне, майже ефемерне, що практично не піддається усвідомленому аналізу. Ці переживання те саме що позитивний емоційний тон вражень, що теж досить складно вербалізувати, якщо не вважати, що в людини виникає щось приємне, близьке до легкої й тихої радості [4].

Основним фактором в еволюційному розвитку кохання, є статеве розмноження, при якому самець і самка вносять у процес створення нової істоти рівна кількість генів, що забезпечує генетичну мінливість і, отже, є засобом необхідним для виживання групи.

Інший біологічний феномен, що зіграв особливу роль в еволюції емоцій - родинний відбір. Його визначають як процес, що забезпечує передачу певних ознак індивіда через його гени й гени його родичів. При цьому, вирішальне для еволюції значення грають риси, що представляють особливу цінність для окремого індивіда. Так існують певні докази про те, що родинний відбір вплинув на виникнення й розвиток альтруїстичного поводження в людини, важливим компонентом якого є здатність до емпатії. У свою чергу варто пам'ятати й про те, що істотною частиною емпатії є емоційне переживання, що входить у переживання любові.

Особливістю розвитку людини в онтогенезі є великий період залежності від батьків (особливо матері), від якої потрібна опіка й турбота про немовля. Захист і годівля дитини - свідчення любові.

Останньою біогенетичною причиною кохання в людини стали осілий спосіб життя й полювання. На зорі людства полювання було складною й ризикованою роботою: вона вимагала витримки й наполегливості, чоловіки були змушені скитатися по кілька днів удалині від будинку, перш ніж повернутися «до дому» до жінок і дітей зі свіжим видобутком. З огляду на що це була й фізично важка робота, вони поверталися додому не тільки обтяжені видобутком, але й виснажені погонею й т.п. Причиною, що змушувала їх відправлятися в довгий шлях додому, була прихильність до їхніх жінок і дітей.

1.2 Любовні стосунки та їх порушення

Щоб повністю довідатися людини, необхідно зрозуміти її також у її любовних стосунках. Ми повинні сказати про нього, вірно або невірно веде він себе в питаннях любові, ми повинні зрозуміти, чому в одному випадку він надходить належним чином, а в іншому випадку - немає. Таким чином, сама собою додається ще одне завдання: знайти спосіб підступитися до того, щоб запобігти ті або інші невдачі в любовних стосунках. Якщо згадати, що від рішення проблеми любові й шлюбу, мабуть, залежить насамперед людське щастя, то нам відразу стане зрозумілим, що ми маємо перед собою безліч найскладніших питань. Одні труднощі виникають під час обговорення цих питань уже на самому початку - більшість людей говорять про неї відразу. Всі люди різні, і, напевно, дві людини в інших умовах могли б бути більше щасливі, якби , наприклад, кожний з них знайшов іншого партнера. Із цією можливістю можна легко погодитися, але вона свідчить тільки про те, що дані люди зробили поганий вибір. Чи шукаємо ми причину невдачі в питаннях любові в поганому, неправильному виборі або розглядаємо випадки, у яких людина однаково б зазнала невдачі, тому що він повинен був потерпіти її в силу більше глибоких причин, - у багатьох випадках знання людської душі і її рушійних сил здатні вберегти нас від промахів. Питання про любовні стосунки є приватним питанням людського життя. Його розуміння можливо тільки в тому випадку, якщо ми будемо враховувати його зв'язок з усіма іншими життєвими питаннями. Життя ставить перед нами три комплекси найважливіших завдань, від рішення яких залежить наше майбутнє, наше щастя.

Перше життєве завдання - це суспільне завдання в самому широкому змісті. Життя жадає від кожного певного поводження й розвитку здатності до контактів з оточуючими нас людьми, певної поведінки в родині й формулювання своєї соціальної позиції. Для долі людини не байдуже, який, наприклад, соціальний порядок він вибирає як задає напрямок мета, наскільки у своїх учинках він думає про власне благо й наскільки - про благо інших. Нерідко при цьому його внутрішній вибір важко виявити в зовнішніх рішеннях, часто він взагалі не може прийти до рішення в питанні про соціальну позицію, і часто його точку зору варто розуміти в іншому змісті, ніж у тім, що виражається зовні. Те ж саме ставиться й до політичної позиції. Рідко зустрінеш людей, задоволених своєю партією, але дуже часто - тих, кого, власне кажучи, можна було б зарахувати до іншої партії. Їхнє відношення до людського суспільства, їхнє відношення до ближнього в самому широкому змісті завжди відіграє величезну роль, але не ту, що їм і іншим людям здається [5].

Наступне життєве завдання, що чекає нашого рішення, - професійне питання, тобто питання про те, яким образом людина хоче принести користь суспільству. Рішення цього питання надзвичайно різко висвітлює сутність людини. Якщо ми, наприклад, чуємо від юнака, що йому претить будь-яка професія, то ми не будемо поки його вважати дійсною соціальною людиною: або тому, що він ще не дозрів для суспільства, або тому, що без наставлянь, сам по собі, він так і не стане зрілим. До вибору професії ведуть несвідомі зв'язки, які дають про себе знати в переважної більшості людей. Ці зв'язки несвідомі тому, що ніхто, вибираючи професію, не думає, що він робить крок, що приносить благо суспільству, що він шукає своє місце в суспільному розподілі праці. Далі, однак, питання полягає в тім, як він виконує свою роботу. Є люди, які вибрали професію, але зазнають невдачі або якийсь час через розуміють, що їм, властиво, потрібно було щось інше. З факту частої зміни професії ми містимо, що перед нами люди, які, по суті, взагалі не хочуть мати ніякої професії, які, можливо, уважають себе занадто гарними або занадто поганими для будь-якої професії й поводяться так, немов роблять ласку.

Третє життєве питання, що повинен вирішити будь-яка людина, - це питання любові й шлюбу, що ми хочемо розглянути тут особливо. До цього питання дитина готується поступово. Все його оточення виконане відносинами любові й шлюбу. Не можна не визнати, що вже в найперші роки життя дитина намагається зайняти свою позицію по цьому питанню й виробити свій напрямок. Те, що ми чуємо на словах, не є важливим, тому що як тільки заходить мова про питання любові, дитиною часто опановує неймовірна боязкість. Є діти, які зовсім виразно висловлюються, що не можуть говорити на цю тeму. Є діти, які дуже прив'язані до своїх батьків, але не можуть бути з ними ніжними. Якщо оглянути думкою нашу власне життя, не можна не помітити, що кожний прояв ніжності супроводжується свого роду почуттям сорому й враженням людини, що через це він стає слабкіше або менш цінним. Це здається досить дивним і вимагає пояснення. Ми ростемо з такою установкою, начебто вираження ніжних почуттів є чимсь ганебним. Ця установка відповідає загальній спрямованості нашої культури на чоловічий ідеал. Відповідно, наші діти постійно виховуються школою, літературою й оточенням у напрямку, у якому любов розцінюється як свого роду відсутність мужності, і часом це виражається зовсім чітко. Деякі заходять тут настільки далеко, що про їх можна говорити як про людей, що бояться почуттів.

Навіть коли ми розглядаємо задатки, що становлять нашу гордість і які забезпечують нам перевагу перед іншими живими істотами, якось: розум, логіку, мову, розуміння й перевагу нами всього гарного й прекрасного, те й у них теж ми можемо побачити тільки ті переваги, які окрема людина ніколи не змогла б створити, оскільки їх могла породити тільки колективна психіка. Тому ми задовольняємо потреби, які ніколи б не обтяжували індивіда, якби не стали життєвими в людському суспільстві.

І про цей взаємозв'язок печеться не тільки нестаток, не тільки настійні потреби дня, але й наша сексуальна організація. Поділ людства на дві статі аж ніяк не приводить до відокремлення; воно означає вічне прагнення один до одного. Воно породжує почуття взаємного споріднення, оскільки у венах кожного тече загальна кров, оскільки плоть кожного є плоть іншого. Шлюбні закони народів варто розуміти тільки з того погляду, що любов у них розцінюються як загальні узи групи.

Дуже часто в питанні про еротичні стосунки ми зустрічаємо досить розповсюджені, однак помилкові припущення, що любов одного накладає зобов'язання на інший.

Якщо трошки прислухатися до життя й при цьому небагато поспостерігати за собою, то ми зможемо переконатися, що дуже часто робимо помилку, думаючи, що кохана людина зобов'язана нам уже тим, що ми його любимо. Схоже, що ця омана в тім або іншому ступені втримується у всіх наших проявах. Воно виникає з дитинства й з відносин у родині, у якій і справді любов одного чи ледве не робить боржником іншого. Ми носимо в собі тільки залишок цього дитячого подання, бажаючи перенести подібні стосунки в життя. Виникаючі із цієї омани групуються навколо наступного ходу думок: "Раз я тебе люблю, ти повинен робити те й те". Тим самим і стосунки між людьми, які дійсно прив'язаний друг до друга, нерідко здобувають набагато більше твердий ухил, а потреба у владі індивіда, що, підкреслюючи власну любов, хоче втягти іншого у свою схему, у свій шаблон, вимагає, щоб учинки, вираження особи, манери, успіхи й т.д. відповідали його бажанням, тільки з тієї причини, "що він цієї людини любить". Це з легкістю може переродитися в тиранію [5].

Оскільки жодна людина не може довгий час терпіти кабалу іншого, також і ті, хто навіть у своїх любовних стосунках прагнуть до влади над іншою стороною, неминуче будуть натрапляти на серйозні труднощі. Якщо вони хочуть привнести свою схильність до зарозумілості й переваги в еротичні стосунки, то вони повинні або підшукати партнера, що зовні буде їм підкорятися, або вести боротьбу з партнером, що також прагне в еротиці до переваги або перемоги. У першому випадку ми спостерігаємо перетворення любові в рабство, у другому випадку передбачаємо постійну, виснажливу боротьбу за владу, що ніколи не веде до гармонії.

Шляхи, які тут обираються, надзвичайно різноманітні. Існують властолюбні натури, які настільки бояться за своє честолюбство, за свою владу, що шукають тільки такого партнера, у перевазі над яким вони впевнені, котрий, схоже, завжди буде їм підкорятися. При цьому мова аж ніяк не йде лише про нікчемних честолюбців - у нашій культурі одержимість прагненням до влади є загальнопоширеною рисою, невимірна шкода якої для розвитку всього людства продемонстрували дослідження індивідуальної психології.

Для проблем у любовних стосунках не існує ліків у формі чіткої інструкції. Повсякденний досвід індивідуальної психології знову й знову показує, що відокремлення еротики людини є особливістю всієї його особистості, яку необхідно розуміти в кожному окремому випадку. Ми повинні зрозуміти зв'язок всіх проявів людини, змінити його особистість і його відношення до світу, щоб змінити помилковий шлях його еротики. Лінія поводження людини обов'язково виявиться й у любові. Вона змусить його або прагнути до нещасної любові й на ній застрявати, або дозволить йому ставитися до неї простіше й приведе до підйому. Якщо це люди, які, сповнившись честолюбством, не здатні виносити будь-якого роду відмову, то із цієї зрозумілої в загальному контексті помилки здасться природним самогубство, і в нашому потребуючі підпорядкування суспільстві з'явиться привід до вкрай трагічної ситуації, у якій відхід з життя зв'язується з помстою суспільству й окремим людям. Любов культивується, а стосунки любові стають прекрасніше й більш тонке з культивацією й розвитком почуття, що охоплює всіх людей, спільності. Любовні стосунки формуються не раптом, а свідчать про тривалу підготовку [5].

Любляча людина прагне не тільки до фізичного, але й до психологічної близькості із предметом своєї любові. Саме ця потреба спонукує закохані пари шукати самоти, таких місць і обставин, які б нічим не перешкодили їх фізичному й духовному єднанню. Потрібно додати, що люблячі люди навіть говорять один з одним на своїй особливій мові, за допомогою особливих слів, жестів і поглядів, зрозумілих тільки їм двом.

У здорових любовних стосунках партнери не бояться «сплоховать», не бояться зробити невигідне враження один на одного, не вважають потрібним приховувати друг від друга свої слабості, не соромляться своїх фізичних недоліків, навіть настільки неприємних, як вставні щелепи. У такій любові немає таємниць і секретів, не прагнуть зберегти ореол таємничості, перестають бути загадкою один для одного.

2. Поняття і психологічна характеристика ревнощів

2.1 Особливості прояву реакцій ревнощів

Такий феномен закоханої людини, як ревнощі, є дуже складним для вивчення засобами психології та соціології. Як правило, ревнощі розглядають або з теоретично-умоглядних позицій, або з позицій психотерапії. Існують різні визначення ревнощів. Так, Рене Декарт вважав, що ревнощі - це вид страху при бажанні зберегти за собою володіння яким-небудь благом.

У «Тлумачному словнику» Д.Н. Ушинського ревнощі визначаються таким чином:

а) як страсна недовіра, болісний сумнів чиєїсь вірності - у коханні, у повній довірі;

б) як острах чужого успіху, побоювання, що інший зробить краще;

в) як ретельність, старанність, запопадливість.

Існують різні погляди на ревнощі у стосунках між чоловіком і жінкою, у яких робиться акцент на позитивні або негативні сторони цього явища.

Ревнощі - це складова частина полової любові, інтимної дружби, вона говорить про силу потяга.

Ревнощі - як емоція, не властива любові, як тінь у стосунках людей.

Ревнощі - егоїзм у полових стосунках.

Соціолог Девіс визначив ревнощі як реакцію страху й гніву, що служить для захисту, збереження й продовження інтимного аспекту любові. В утворюючі пари видів, як наші, які живуть у соціальних групах, ревнощі є логічним наслідком еволюції. По суті, якби ревнощі не були б невід'ємною характеристикою людської природи, то вона представляла б собою курйоз, що вимагав би наукового пояснення.

Деякі психологи вважають, що ревнощі - це своєрідний «атавізм» приватновласницького інстинкту, що дістався жінкам із часів матріархату, а чоловікам - як прояв дотепер «правлячий бал» патріархату. Тому вони й виникають, коли «друга половина» раптом починає проявляти свою незалежність.

Як вважає Свядощ А.М., еротичні (любовна, сексуальна) ревнощі - комплекс переживань при дійсній або підозрюваній зраді коханої людини - чоловіка, коханого, що характеризується складною психологічною структурою: типовими й досить різноманітними емоційними реакціями й станами (заздрість, ненависть, тривога, гнів, розпач, спрага мести, пристрасть і ін.), болісними сумнівами й підозрами, складними проявами в інтелектуальних, вольовий сферах, різноманіттям форм поводження, найчастіше соціально небезпечного. Судячи з наших спостережень над чоловіками з нормальними ревнощами (вона частіше виникає в осіб, одружених), вона досягає особливо різкої виразності не в молодят, а в чоловіка й жінки, давно одружених, тобто тоді, коли поряд з любов'ю (романтичної й сексуальної), морально-етичними, естетичними й іншими сполучними факторами здобувають значення й такі фактори, які можна віднести до базису родини (матеріально-економічні підвалини, діти), коли "у процесі сімейного життя на зміну закоханості приходить глибоке почуття взаємної прихильності, взаємного звикання" [8].

Всі ці підходи розглядають ревнощі не як самостійний феномен, а як компонент почуття кохання. Ревнощі можуть супроводжувати різним станам в коханні, пов'язані з неповагою в коханні, обманом у ній, її втратою, побоюванням її втратити.

Франсуа Ларошфуко ще в XVII столітті затверджував, що в ревнощах тільки одна частка кохання й дев'яносто дев'ять часток самолюбства. Оноре де Бальзак через півтора століття, уточнив: «Ревность у мужчин складывается из эгоизма, доведенного до чертиков, из самолюбия захваченного врасплох и раздраженного тщеславия» [9]. Парадокс полягає в тому, що нерідко в сім'ї ревнує саме той із чоловіка й жінки, що сам найбільшою мірою схильний до порушення подружньої вірності. Польський письменник Станіслав Вапняк писав: «Подозревать женщин в неверности нас заставляет не их измены а наши собственные» [10]. М. Веллер відзначав, що ревнощі - це і острах втратити, і самолюбство, і побоювання, що інший краще, і відчуття неможливості повністю контролювати ситуацію, применшення своєї значущості, обмеження свого самоствердження. Він пише: «Повод к ревности означает: я менее хозяин жизни, чем полагал, чем могу или мог бы я, менее всемогущ, чем хочу и полагал возможным. Вот чего человек перенести не может!!!» [10]. Звідси випливає, що мало ревнують гранично впевнені в собі люди, а сильніше ревнують ті, у кого більше комплексів і занижена самооцінка.

Деякі вчені використають поняття «заздрість» і «ревнощі» як синоніми. Є й такі, хто вважає ревнощі більш широким поняттям, чим заздрість, тому вважають за можливе використати тільки поняття «ревнощі». Як відзначає К. Муздибаєв (1997), від такого змішування цих понять немає пуття, оскільки вони відбивають і регулюють різні сфери міжособистісних відносин.

Ревнощі - це підозріле відношення людини до об'єкта обожнювання, пов'язане з болісним сумнівом у його вірності, або знанням про його невірність. На відміну від заздрості, де є дві сторони - той, кому заздрять і той, хто заздрить (діадичні стосунки), ревнощі втягують у свою орбіту три сторони (триадічні стосунки): перша - це ревнують, друга - той, кого ревнують, і третя той (ті), до кого ревнують, сприйманий що ревнує як суперник, що претендує, як і він, на любов батьків, прихильність начальника й т. п. Д. Кінслі додає ще й четверту сторону - публіку, що завжди цікавиться тим, як складаються взаємини між партнерами й суперником.

П. Тительман у такий спосіб визначає розходження між заздрістю й ревнощами: почуття заздрості виникають, коли індивід не має того, чого він жагуче хоче; почуття ревнощів виникають, коли через наявність суперника індивід боїться втратити те, що має й що значимо для нього. М. Клентон і Л. Сміт відзначають й іншу відмінність: заздрісник намагається контролювати абстрактні й матеріальні об'єкти (статус, гроші й ін.), але не живі. Ревнивець же заклопотаний контролем над людьми, значимими для нього.

Причиною виникнення ревнощів Е. Хетфилд і Г. Уолстер уважають почуття защемленої гордості й усвідомлення порушення прав власності.

Особливе положення займають ревнощі, які проявляють у взаєминах між статями. Вони пов'язані з почуттям кохання й приводом для них служить той факт, що хтось кохає не нас, а іншого (або робить вигляд, щоб розохотити й помучити партнера). У цьому випадку власне достоїнство кохаючих стає ураженим, ображеним. Ці ревнощі переживаються особливо гостро. Варто тільки людині представити, що її коханий зустрічається не з нею, а з кимсь іншим, як вона починає випробовувати нестерпний щиросердечний біль. У такі моменти людину пронизує думка, що вона назавжди втратила когось дуже цінного, що її кинули, зрадили, що вона нікому не потрібна, а її кохання виявилось безглуздим. Виникаюча свідомість своєї самотності (ізольованості, по П. Куттеру) і внутрішньої спустошеності супроводжується розчаруванням, сумом, образою, соромом, досадою, гнівом. У подібному стані людина не здатна поводитися раціонально. Ревнощі переслідують її всюди.

А.Н. Волкова (1989) реакції ревнощів класифікує по декільком підставам: за критерієм норми - нормальні або патологічні; за змістовним критерієм - афективні, когнітивні, поведінкові; по типу переживання - активні й пасивні; по інтенсивності - помірні й глибокі, важкі. Нормальні, непатологічні реакції відрізняються адекватністю ситуації, зрозумілі багатьом людям, підзвітні суб'єктові, нерідко контрольовані ім. Патологічні ревнощі мають протилежні характеристики.

Когнітивні реакції виражаються в прагненні аналізувати факт зради, шукати її причину, шукати винного (я - партнер - суперник), вибудовувати прогноз ситуації, простежувати передісторію, тобто створювати картину події. Когнітивні реакції більше виражені в осіб астенічного складу, інтелектуалів.

Афективні реакції виражаються в емоційному переживанні зради. Найбільш характерні емоції - розпач, гнів, ненависть і презирство до себе й партнера, любов і надія. Залежно від типу особистості афективні реакції протікають на тлі меланхолійної депресії або гнівної ажитації. Перевага афективних реакцій спостерігається в людей художнього, істероїдного, емоційно-лабільного складу.

Поведінкові реакції виступають, як пише Волкова, у вигляді боротьби або відмови. Боротьба виражається в спробах відновити стосунки (пояснення), втримати партнера (прохання, угоди, погрози, тиск, шантаж), усунути суперника, ускладнити зустрічі з ним, привернути увагу до себе (викликання жалості, співчуття, іноді кокетство). При відмові відновити стосунки зв'язок з партнером обривається або здобуває характер офіційний.

Волкова визначає, що посиленню реакції ревнощів сприяють:

- інертні психічні процеси, що утрудняють усвідомлення, реагування й дія в даній ситуації;

- ідеалістичний настрой, при якому людина не допускає ніяких компромісів у любовному житті;

- виражене власницьке відношення до речей і осіб;

- завищена або занижена самооцінка; при завищеній самооцінці спостерігається деспотичний варіант переживання ревнощів, при заниженої - людина гостро переживає власну неповноцінність;

- самотність, бідність міжособистісних зв'язків, при якій партнера кимсь замінити;

- чутливість людини до зрадництв різного роду в інших партнерствах;

- сильна залежність від партнера в досягненні яких-небудь життєво важливих цілей (матеріальна забезпеченість, кар'єра й ін.).

Як відзначає П. Куттер, прояв агресії при ревнощах залежить від пасивності або активності кохання. Чоловік, якщо він сподівався, що, залишаючись пасивним, буде оточений коханням жінки, агресивно ставиться саме до неї, а не до суперника. Якщо ж він кохає жінку активно, тобто якщо його кохання є яскраво вираженим почуттям, а не бажанням бути коханим, то він переслідує суперника [11].

Виділяють кілька видів ревнощів: тиранічну, від ущемлення, звернену, щеплену (Линчевський, 1978).

Тиранічні ревнощі виникають в упертих, деспотичних, самовдоволених, дріб'язкових, емоційно холодних і відчужених суб'єктів. Такі люди пред'являють навколишньому дуже високі вимоги, виконати які буває важко або зовсім неможливо й не викликають у сексуального партнера не тільки співчуття, але й приводять до охолодження у взаєминах. Коли такий деспотичний суб'єкт намагається знайти пояснення цьому охолодженню, то причину її він бачить не в собі, а в партнері, «у якого виник сторонній інтерес, схильність до невірності».

Ревнощі від ущемлення самолюбства проявляються у людей із тривожно-недовірливим характером, з низькою самооцінкою, невпевнених у собі, що легко впадають у тугу й розпач, схильних перебільшувати неприємності й небезпеку. Невпевненість у собі, почуття власної неповноцінності змушує його бачити суперника в кожному зустрічному. І якщо йому здається, що партнер не виявив до нього належної уваги, у нього відразу виникають сумніву, підозри щодо вірності коханої людини.

Звернені ревнощі представляють результат власних тенденцій у невірності, її проекція на партнера. Хід міркувань ревнивця такий: раз помисли про подружню невірність є в мене, то чому вони не можуть бути й в інших, у тому числі й у мого партнера? Звичайно звернені ревнощі виникають на місці згаслого кохання, тому що кохання, що зберігається, рідко сполучається із мріями про інших сексуальних партнерів. Даний вид ревнощів найбільш побутовий, прозаїчний.

Щеплені ревнощі є результатом вселяння з боку, що «усі чоловіки (жінки) однакові».

Звичайно, в житті можливі сполучення елементів із цих видів ревнощів, тому спостерігати їх у чистому виді можна не так часто [4].

Прояв ревнощів розрізняються залежно від темпераменту: люди запальні й більше агресивні й реагують відповідно при передбачуваній зраді партнера: ображають, загрожують, вистежують і т.д. Люди флегматичні, пасивні випробовують мучення при думці про можливу зраду, переживають свою безпорадність, при цьому вони можуть не відчувати агресивних почуттів до партнера або до суперника, висуваючи виправдувальні пояснення. Звичайно такі люди страждають мовчачи, не афішуючи своїх почуттів, сподіваючись на подальші відновлення нормальних відносин.

Основними формально-динамічними характеристиками ревнощів як щодо самостійного психологічного феномена є міра, вибірковість, ситуативність і парциальність.

Існують і особливості ревнощів, специфічні для чоловіків і жінок. Так, чоловічі ревнощі частіше проявляються як результат традиційно переважного права чоловіків перед жінкою, чоловіки частіше подають на розлучення через зраду дружини, хоча в цілому чоловіки частіше зраджують.

Жіночі ревнощі мають свою соціально-біологічну основу. Виношування й вигодовування дитини має обов'язкову умову захист і допомогу батька, природою жінці вручене право уповати й розраховувати на його відданість - тому заклопотаність відповідними почуттями чоловіка в жінки біологічно обумовлена в пору залицяння й першого років шлюбу. Вважається, що в ці періоди жінка більше ревнива. Вона не вільна від цих почуттів у тій мірі, як не вільна від природного бажання мати дітей, - це не провина, а скоріше слабкість.

Однак жіночі ревнощі теж можуть мати власницький характер - для твердження в ролі сімейного «диктатора».

На різних фазах любовних відносин - у період їхнього розвитку, пишного розквіту й неминучого старіння - ревнощі можуть проявлятися по-різному (Т.М. Заславська, В.А. Гришин).

Перша фаза - уява ідеального улюбленого, платонічна любов до людини, схожій на ідеал. У деяких людей ревнощі проявляються вже на цій стадії розвитку любовних відносин.

Друга фаза - страсті й полум'яне почуття. Сприятливі умови для виникнення ревнощів. Із цим добрі погодиться теорія Д. Деліса про дисбаланс у любовних стосунках, по якій у період виникнення взаємної любові обоє партнера однаково стурбовані тим, як ставиться до нього кохана людина, і обоє побоюються втратити улюбленого. Однак у випадку розвитку неврівноважених відносин («парадокса страсті») в один з партнерів (більше залученого у стосунки по тим або іншим причинам) розвиваються болісні почуття ревнощів і страху бути покинутим.

Третя фаза розвитку любовних відносин - період, коли почуття стають більш спокійними, родинними. Ревнощі, якщо вони були властиві цьому союзу, рідко зберігають свою колишню силу, їх інтенсивність зменшується. Можливе існування так званої «установки на ревнощі», тобто внутрішньої готовності зустрітися зі зрадою, обманом, зрадництвом коханої людини, очікування відповідного поводження. Як правило, така установка формується вже в юнацькі роки, коли ще на шкільній лаві підлітки «збагачуються» висновками про любов і вірність - хлопці довідаються, що «всі смороду - зрадниці», а дівчини - що «вусі чоловіка - негідники». Такі висновки легко прищеплюються, якщо дитині в дитинстві доводити бути свідком невірності батьків, а парубку - друзів, товаришів по службі. Тоді може сформуватися так звані «завбачливі ревнощі», ті ж самі поводження очікується від чоловіка. Якщо ж довелось випробувати невірність коханого або чоловіка, очікування невірності може бути перенесене й на іншого партнера.

Т.М. Заславська й В.А. Гришин виділяють наступні типи ревнощів.

1. Власницькі ревнощі. Їх «девіз»: «Річ завжди повинна належати своєму хазяїнові». Наприклад, ревнивий чоловік і залишки так званого «подвійного стандарту». Обов'язково пов'язана з сильним переживанням зради партнера з погрозою розриву відносин. Можливі наступні причини власницьких ревнощів: вони можуть бути спровоковані зрадою або підозрілим поводженням партнера, можливі від охолодження почуттів коханого, відсутності інформації про нього, розлуки, що компрометує інформації. Досить часто має місце необґрунтовані ревнощі, але приводу яких чоловік і жінка звертаються в психологічні консультації. Варто також мати на увазі, що не кожна ситуація навіть реальної зради викликає сильні ревнощі партнера, і той факт, що ревнощі можуть існувати й без кохання. Власницьких ревнощів у сильному ступені сприяють певні риси характеру, такі як властолюбство, емоційна холодність, нездатність прощати, педантична впертість, любов до «порядку у всьому» і просто невмінь поважати особистість іншої людини.

2. Ревнощі від защемлення. Звичайно властива людям із тривожно-недовірливим характером, невпевненим у собі, з комплексом неповноцінності, зі схильністю до перебільшення небезпеки. Ревнощів цього типу сприяє низька самооцінка, що, у свою чергу, може сформуватися вже до шлюбу, а може бути викликана неправильними діями іншої людини або переживанням своєї сексуальної неспроможності.

Для людей, що ревнують від защемлення, характерне небажання допустити порівняння з можливим суперником з побоювання програти в очах коханої людини. При власницьких ревнощах більше страждає той, кого ревнують, при ревнощах від защемлення сумніви більше мучать самого ревнивця.

3. Звернені (відбиті) ревнощі. Психологічний механізм утворення: їх джерело - проекція власної подружньої невірності, ненадійності на іншого партнера. Логіка таких ревнощів проста: якщо я можу стати об'єктом любові іншого, то й мій шлюбний партнер на це здатен. Так, невірні чоловіки й дружини часто виявляються надмірно ревнивими. Подібні ревнощі найбільш далекі від любові.

Ревнощі - це відсутність розуму. Ми прагнемо зберегти своє добро, тому що не бачимо, що душу й дух того, чиїм тілом ми так ревниво володіємо, абсолютно вільні. Якщо ви починаєте зауважувати, що в людях є щось більш тонке, із чим ви повинні налагодити зв'язки, ви стаєте більш щедрим. І ті методи, які ви використаєте стосовно коханої істоти, стають делікатнішими й розумнішими. Тоді ця людина починає прив'язуватися до вас, тому що бачить, що ви розважливі. Коли страх зникає, ви перестаєте бути напруженим, грубим, злим, мстивим, ви заспокоюєтеся й вам вдається знайти рішення перед проблемами.

Ревнощі - це почуття, що виникає у зв'язку з тим, що для людини існує можливість втратити щось, що йому належить або щось, що він уважає своїм. Це не обов'язково що-небудь дуже дороге, без чого він ніяк не зможе обійтися, а просто те, що він, іноді несправедливо уважає своєю власністю. Як і заздрість, ревнощі при домінуванні мотивів досягнення, орієнтують людину на інтенсифікацію власної активності. Але пасивну, споживчо-орієнтовану людину ревнощі, як правило, підштовхують до агресії проти претендента (як заздрість проти власника).

Тепер мені хотілося б сказати кілька слів про причини виникнення ревнощів. Серед них виділяються наступні.

Невпевненість у собі - це психологічний стан, що характеризується невір'ям у власну привабливість або у власні здатності в очах інших. Від цих ревнощів найбільшою мірою страждає сам ревнивець, тому їх можна назвати само руйнуючими.

Почуття власності - це сприйняття партнера, як власності, що належить ревнивій людині. Такі ревнощі можуть називатися агресивними, тому що приносять багато нещастя жертві ревнощів, який дуже важко вирватися з такого роду відносин, що переростають у залежність.

Егоїзм - характеризується тим, що ревнивець хоче утримати свого партнера тільки тому, що бачить у ньому засіб для досягнення якого-небудь життєвого, емоційного або фізичного комфорту. Йому так зручніше, а якщо хто-небудь буде противитись, спробує позбавити його цього дорогоцінного комфорту, отут й виявляться ревниві реакції, які, насправді, замасковані егоїстичні.

Криза довіри й віри - це значить, що люди, переживаючи разом які-небудь труднощі, ламаються від їхнього достатку й сталості. Швидше за все, у них просто не вистачає довіри до тих, хто поруч з ними, і вони вічно чекають якої-небудь підлості або зради. І, звичайно, у такій ситуації ці зради негайно з'являються, тому що необґрунтовані підозри дуже провокують, направляють «підозрюваного» по очікуваному від нього шляху.

Порушене почуття справедливості - прояви цього почуття нерідкі в так званих «робітників» ситуаціях, коли дві людини однаково справляються з ідентичною роботою, а нагорода дістається тільки одному з них. Ця ситуація породжує ревнощі, викликану почуттям несправедливості.

Ревнощі, як ніяке інше почуття, здатні приймати як природні форми (побутові подружні ревнощі), так і може доходити до афекту й перетворюватися в щиросердечну хворобу (марення ревнощів). Шкідливо не саме почуття ревнощів, а крайні форми його прояву, що виходять за межі норми (підозрілість, необґрунтовані щиросердечні роздирання, образи, жага помсти).

Саме про такі ревнощі, що принесла чимало лих і сприяла розриву шлюбних відносин, дуже образно сказав Вольтер: "Похмурі ревнощі невірною ходою під керуванням підозрою; перед нею, з кинджалом у руці, ідуть ненависть і гнів, розливаючи свою отруту... За ними йде каяття..." [14].

Якщо ревнощі близькі до патології, людині однаково, до чого ревнувати: до минулого, сьогоденню або майбутньому. Він не може забути, що колись його дружина глянула з іншим, була кимсь захоплена. Він готовий приревнувати дружину до старезного старого або навіть підлітка. Причому такий ревнивець може придумати безліч неіснуючих доказів зради, і сам повірить у них. У його свідомості підозри перетворюються в реальні факти, тому перед такою ревнивою людиною даремно виправдуватися.

Патологічні ревнощі властиве людям особливого складу характеру: підозрілим, недовірливим, схильним усюди бачити обман і підступ, думати, що всі їхні неприємності кимсь навмисне підбудовані. От чому такій людині достатньо будь-яких підозрілих, з його погляд , фактів, щоб побудувати на них свої обвинувачення в невірності чоловіка або жінки. При цьому приводом для різного роду підозр і припущень є фактично все: дружина (чоловік) була в гостях занадто весела, погодилася потанцювати із чужою людиною, затрималася на роботі, обновила гардероб і т.п [13].

Ревнивець завжди сумнівається, не вірить у щирість слів коханої людини. У ньому завжди збуджується уражене самолюбство, що переростає у відчуженість, злість і ненависть. "Ревнивці, - писав Сервантес, - вічно дивляться в підзорну трубу, що речі малі перетворює в більші, карликів у гігантів, здогадку - в істину". Залежно від психологічного змісту, типу й інтенсивності переживання психологами виділяється кілька реакцій ревнощів (див. табл. 2.1.).

Таблиця 2.1 Психологічний зміст і феноменологія реакцій ревнощів

(за А. Н. Волковою)

Критерій класифікації	Види реакцій ревнощів	Опис реакцій ревнощів
Норма - патологія	нормальні	Адекватно відбивають ситуацію в умовах існування реального суперника. Збережено самоконтроль за реакціями ревнощів.
	патологічні	Перекручене відбиття ситуації. Удаваність суперника. Неконтрольованість реакцій ревнощів.
Психологічний зміст реакцій ревнощів	когнітивні	Рефлексія й аналіз причин зради. Простежування генезису й причин зради. Їхня когнітивна атрибуція. Пошук винного.
	афективні	Емоційне, амбівалентне переживання (розпач, страх, ненависть, презирство до себе й партнерові, почуття неповноцінності, любов, надія). Паттерн емоцій визначається індивідуально-типологічними характеристиками особистості.
Інтенсивність (глибина та тривалість переживання)	сильне та глибоке	Виникає в умовах сприятливого шлюбу. Підсилюється фактором несподіванки зради, якщо це відбувається вперше. Виникає при сильному страху втратити партнера (при ненадійній прихильності й невротичній любові). Посилення ревнощів пов'язане з особистісними особливостями: інертністю, недостатньою соціальною й комунікативною компетентністю, обмеженістю кола спілкування й соціальних контактів (самітність), тенденцією до ідеалізації відносин, явно вираженим модусом Опис реакцій ревнощів "мати" у стосунках любові (Е. Фромм), завищеною або заниженою самооцінкою особистості, сильною залежністю від партнера в досягненні життєвих цілей (каръєра, матеріальна забезпеченість).
	помірне	Досвід переживання подружньої зради в історії сімейних відносин. Відкрите каяття совершившего зраду, подтвержения стабільності шлюбу й винятковості партнера - чоловіка.

Однак жіночі ревнощі теж можуть мати власницький характер - для твердження в ролі сімейного "диктатора". Першою ознакою надмірних ревнощів дружини є ревнощі до батьків чоловіка; інший прояв ревнощів - дитини до батька. Це може свідчити про те, що чоловікові не вдалося забезпечити щиросердечний спокій жінці й вона не почуває себе в безпеці.

Відомі випадки ревнощів матері-свекрухи до невістки: мати намагається "повернути свого сина", щиро вважаючи, що жодна жінка, крім її, не здатна подбати про її "дитину". Така претензія на винятковість може привести до двоякого результату: або до розладу між чоловіками й "хронічному" холостяцтву чоловіка, або до втрати любові до матері, якою б сильною вона не була.

У кожному разі ревнощі не проходять безвісти ні для одного з люблячих, будь то батьки, закохані або які прожили багато років разом чоловік і жінка. Рано або пізно у стосунках намітиться розлад, що може привести до повного розриву відносин, якщо ревнивець або ревнивиця вчасно не зупиниться й не задумається над своєю поведінкою.

Як же впоратися з ревнощами? Просто забути або заглушити в собі це почуття на підставі того, що воно негарне, не можна. Будучи подавленими, ці болісні почуття не можуть зникнути лише тому, що від них відвертаються, вони переходять у підсвідомість і знаходять вихід де-небудь в іншім місці (на інших людях, на дітях, на тварин, які ніякого відношення до даних переживань не мають).