Размещено на http://www.allbest.ru/

• Рольова теорія особистості
• Рольова теорія особистості: теоретичні аспекти та практичні аплікації

Важливою складовою частиною поведінки людини є рольова поведінка. Соціалізована особистість завжди є носієм певного арсеналу психологічних ролей: професійних, сімейних, статевих тощо. Психологічні ролі дуже тісно вплетені в структуру особистості. Можна стверджувати (і це підтверджується психологічною практикою), що значна частина психологічних дисгармоній пов'язана з функціонуванням ролей і закономірностями рольової поведінки. Не є винятком і життєва криза, яка дуже часто супроводжується рольовими конфліктами особистості.

В процесі соціалізації у людини формується певна життєва модель: система стійких значущих стосунків, поведінкові стереотипи, патерни, ієрархія звичних видів діяльності. Життєва модель обов'язково включає репертуар психологічних ролей. Ролі як функціональні одиниці соціальної поведінки людини (Шибутани Т., 1969) є одними з основних соціальних функцій особистості, вони є втіленням мети соціально значущої діяльності та поведінки людини, отже дуже тісно пов'язані з смислом життя. Психологічна роль неможлива без уявлення людини про себе як про суб'єкта ролі, а отже система ролей має істотне значення у формуванні "Я"- концепції особистості.

Існує багато класифікацій психологічних ролей. Найбільш широке тлумачення, що включає практично всі прояви активності людини, належить класичній теорії психодрами Дж.Морено, де розглядаються такі типи психологічних ролей: психосоматичні, психічні, соціальні, трансцендентні (Лейтц Г., 1994). За нашими даними, під час переживання життєвої кризи можуть бути різною мірою задіяні всі вказані види психологічних ролей.

Хоча в цій концепції лише одна з чотирьох класифікацій ролей одержала назву "соціальна", ми вважаємо всі психологічні ролі людини в тій чи іншій мірі соціальними (якщо не хочемо підміняти поняттям ролі будь-яку функцію особистості) і вважаємо рольовими лише соціалізовані прояви поведінки, такі, які орієнтовані на інші особистості, тобто на міжособистісну взаємодію. Іншими словами, не може бути ролі без "спостерігача". Немає ролі без групи, як не може бути короля без почту придворних, актора без глядачів. Навіть якщо йдеться про уявну роль, то мається на увазі "уявний партнер" (ним може бути навіть власне децентроване "Я" людини). Отже, роль завжди має на увазі "когось", тобто групу, для якої ця роль грається (як крайній варіант, "групою" може вважатись і один партнер зі спілкування).

Говорячи про соціальні феномени особистості, серед яких найбільше значення має групова ідентифікація, не можна не погодитись з тим, що соціальна сутність людини значною мірою визначається її психологічними ролями. Рольове тлумачення особистості ілюструє зв'язок ролі і групи: скільки референтних груп має людина, стільки й ролей можна виділити в її репертуарі.

Роль - це засіб функціональної включеності в групу. Можна ввести поняття групової ролі, тобто такої ролі, яка майже не включає в себе забарвлення індивідуальності, а визначається лише належністю до групи. В цьому випадку людина "грає" не саму себе, а виступає носієм соціального статусу або уособленням групових очікувань. Людина може грати в різних групах схожі ролі. У цьому випадку говорять про домінуюче амплуа або прагнення до тотожності різних соціальних ролей у різних групах спілкування. У кожній групі людина може грати і кілька ролей. За наявності у особистості декількох групових ролей у одній і тій ж групі одна роль завжди буває основною. Інші ролі є побічними, але й вони здебільшого пов'язані з мікрогрупами, угрупованнями, підгрупами, що утворюються всередині групи.

Групові ролі і домінуюче амплуа - дві крайності збіднення індивідуальності, коли соціальні, рольові, функціональні аспекти особистості "затьмарюють" власне обличчя людини, її сутність. У цьому випадку ми можемо говорити про "рольову людину". Нею може бути гіперсоціалізована особистість або людина, для якої соціальний успіх заміщує потребу в самореалізації. Ще одним прикладом домінування групової ролі можна вважати людину юрби. За даними психології масовидних явищ юрба знеособлює людину і перетворює її на сліпого виконавця волі "колективного суб'єкта".

Серед найвідоміших і найавторитетніших зарубіжних теорій, які послужили фундаментом для сучасних досліджень психології ролей, можна назвати символічний інтеракціонізм і психодраму.

Предметом вивчення для психолого-соціологічної школи символічного інтеракціонізму, започаткованої Дж.Мідом (його концепція ще інколи називається теорією ролей), є рольова взаємодія, чи інтеракція (від англ. interaction). У роботах інтеракціоністів переважають соціологічний та соціально-психологічний підходи (більшість представників цієї школи - соціологи та соціальні психологи) і недооцінюється особистісне підґрунтя рольової поведінки, яка, на їх думку, майже виключно визначається експектаціями - соціальними очікуваннями. Хоча символісти і вводять поняття внутрішньої, або уявної ролі, воно не співвідноситься зі структурою особистості і не розглядається як детермінанта рольової поведінки людини. Детальніше познайомитись з концепцією символічного інтеракціонізму можна по відомій книжці Т.Шибутані (1969).

Психодраматичний напрямок ( Киппер Д., 1993; Лейтц Г., 1994.; Морено Дж., 1993), засновником якого є Дж.Морено, навпаки, тяжіє до внутрішніх проблем і розглядає роль (соматичну, психічну, соціальну тощо) як інтерперсональний феномен, тобто переважно із самої себе, не завжди враховуючи, що навіть внутрішні рольові конфлікти дуже часто мають соціальне походження, тобто пов'язані з соціальними стосунками.

В процесі життя у людини формується певний репертуар психологічних ролей, які входять в структуру її особистості. Ці ролі визначаються не лише групами, в яких вони функціонують, та соціальними очікуваннями, а мають індивідуальне забарвлення, несуть на собі відбиток особистості. Наприклад, роль "вчителя" може бути настільки різноплановою, що навіть введення типології ("суворий вчитель", "вчитель-демократ" тощо) не охопить всіх варіантів рольової поведінки, яка в кожної людини буде своя, неповторна.

Психологічна роль завжди передбачає не лише певний набір функцій, а й конкретні моделі рольової поведінки. Так само, як для театральної ролі існує текст, де записані всі дії та вчинки персонажа, життєві ролі пов'язані з так званими "життєвими сценаріями", в яких певною мірою запрограмовані життєві події людини. Під життєвим сценарієм ми розуміємо певний життєвий план людини, який "запускається" в ранньому дитинстві і розгортається протягом всього її життя. Сценарій формується під впливом різних обставин: умов родинного виховання, життя батьків, особливостей розвитку особистості, дитячих намірів, планів, мрій тощо. Проте не слід вважати, що під сценарієм ми розуміємо планування людиною свого життя. Життєвий сценарій здебільшого неусвідомлений людиною і скоріше є системою установок, що впливають на її поведінку.

Проблеми життєвих сценаріїв вивчали багато дослідників. У роботах Е.Берна (1988) аналізуються різноманітні типи життєвих сценаріїв (наприклад, сценарії Переможця, Невдахи, Безприданниці, Попелюшки та інші), пропонуються методи визначення життєвих сценаріїв людини. Дуже цікавими є результати досліджень Ч.Тойча (1995), який вважається засновником віктимології, тобто науки про віктимну поведінку, чи поведінку жертви (від англ. victim - жертва). На думку Ч.Тойча, віктимні життєві сценарії, тобто сценарії життя жертви, закладені ще в генотип людини, але можуть бути скоригованими методами психотерапії.

Життєві кризи з позицій рольової теорії

З точки зору змісту і характеру психологічних проблем чи життєвих обставин, що спричинили кризову ситуацію, а також особистісних ролей, що виникають, розвиваються і зникають, можна виділити кілька типів життєвих криз:

1. Кризи становлення особистості. Найхарактернішими кризами становлення є вікові кризи, що вважаються нормативними, тобто необхідними для нормального процесу становлення особистості. Для вікових криз властиві чималі якісні зміни, що відбуваються у психології людини: формування психологічних новоутворень, зміна провідної діяльності і т.д. (про це докладно розповідалося у гл.2). Але ці зміни завжди супроводжуються зміною ролей, оскільки певна діяльність (гра, спілкування, навчання і т.д.) передбачає і відповідну особистісну роль людини.

Кризи становлення особистості характерні не лише для дитинства, підлітковості та юності. На думку багатьох авторів, усе життя людини закономірно супроводжується чергуванням певних періодів. Так, ще давні мислителі ділили життя людини на віки чи цикли (у Гіппократа, наприклад, по 7 років, у інших по 9), що починаються і закінчуються переломними, критичними фазами (Толстых А.В., 1988, с. 32-34).

Дуже цікавою є точка зору на становлення особистості дорослої людини сучасного американського автора Гейл Шиіхі, що розглядає такі кризи дорослішання (і тут прослідковується 7-річна періодичність): 16 років - "виривання коренів"; 23 роки - "план на все життя"; 30 років - "корекція"; 37 років - "усвідомлення середини життя" (Sheehy G. 1976; Максимов М., 1986, 1987). Неважко помітити, що ці кризи пов'язані зі змінами життєвих ролей людини.

Кризи становлення у дорослому віці можуть супроводжуватися важливими життєвими подіями: зміною фаху, місця роботи, втечею з сім'ї, переїздом в інше місто і т.д. (а інколи і більш драматичними, аж до самогубства), що обов'язково передбачає зміну важливих соціальних ролей людини: професійних, сімейних, міжособистісних та інших. Г.Шиіхі пов'язує спосіб переживання кризи людиною зі "стилем проживання життя", що становить своєрідні життєві ролі людини: "вічна дитина", "клозет", "транзит", "інтегратор", "квочка", "кар'єристка з відлагодженим сімейним життям" (G.Sheehy , 1976; Максимов М., 1986, 1987).

2. Кризи здоров'я. Часто людина переживає серйозну кризу у зв'язку з втратою здоров'я, каліцтвом чи іншими серйозними проблемами, що докорінно змінюють життя. Найбільш фруструючими кризовими чинниками є втрата у зв'язку зі зміною здоров'я якихось важливих життєвих і соціальних функцій (а отже і важливих психологічних ролей), відмова від важливих життєвих планів у зв'язку з неможливістю їх втілити (тобто відмова від майбутніх ролей). Про деякі види криз здоров'я піде мова в наступних главах. Зокрема, про життєву кризу, пов'язану з ішемічною хворобою серця говоритиметься у гл.21.

Прикладом серйозної кризи здоров'я може слугувати історія життя письменника М.Островського, який ще молодим втратив зір і можливість ходити. Ця трагедія перекреслила всі життєві плани і ледве не стала причиною самогубства.

3. Термінальні кризи. Дуже серйозними є кризи, пов'язані з термінальними цінностями людини, зокрема з імовірним чи неминучим близьким кінцем її життя. Приклади: звістка про невиліковне захворювання; які-небудь обставини, що загрожують життю і яких неможливо позбутися; смертний вирок суду і т.д. Детальному психологічному аналізу термінальних криз, що викликані невиліковними захворюваннями, такими, як онкозахворювання, СНІД, також присвячено декілька наступних глав (22-23).

4. Кризи значущих стосунків. Надзвичайно важливою є сфера взаємовідносин людини з іншими, а отже, значні зміни в структурі цих взаємовідносин часто супроводжуються кризами і змінами міжособистісних ролей. Найбільш значущими причинами подібних криз можуть виступати: смерть близької людини, вимушена розлука, зрада інших людей, розлучення (що пов'язане з втратою міжособистісних ролей). До кризових явищ може призводити і поява нових міжособистісних ролей. Так, народження дитини для сім'ї може стати причиною кризи. Як окрему категорію криз значущих стосунків можна розглядати кризи кохання (нерозділене кохання, втрата кохання, розчарування в коханні).

У психологічній консультації можна часто стикнутися з подібними випадками. Дівчина познайомилася з хлопцем на курорті. Виявилось, що вони жили в одному місті, і після повернення дівчина мріяла продовжити стосунки, бо вона, здавалося, закохалася в свого нового знайомого. Дні відпочинку пролетіли, неначе сон. А на завершення поїздки хлопець сповістив, що їхнє знайомство - то хоч і прекрасний, але лише епізод в його житті, і взагалі у нього є наречена, яка на нього чекає. Дівчина, оплакавши, вже змирилася з долею. Але потім вона дізналася, що наречена покинула хлопця, і в серці знов спалахнула надія. Проте хлопець заявив, що не кохає її, і ніякі стосунки між ними неможливі. Ще не зажила попередня душевна травма, а дівчина отримала нову, ще сильнішу: раніше вона вважала, що є об'єктивні перешкоди для її кохання (інша наречена), та раптом виявилось, що її просто не кохають і навіть не хочуть бачити. І не хто-небудь, а кохана людина. Дівчина пережила справжню життєву кризу, яка мало не закінчилася для неї драматично.

В автомобільній катастрофі загинув єдиний син батьків. Усі життєві перспективи, що пов'язані з сином і його майбутньою долею (а це складало значну частину сенсу буття батьків) враз були знищені. А син до того ж був дуже талановитим, і на нього очікувало велике майбутнє. Вік батьків був уже надто великий, щоб мріяти про другу дитину. Взяти дитину на усиновлення вони також не наважувалися. А отже, власне життя для них втратило смисл. Зайвим є пояснення, що батьки пережили найстрашнішу з можливих життєвих криз.

Безумовно, ці випадки потребують психологічної допомоги. Про можливі методи психотерапії життєвих криз ми поговоримо в наступній главі.

5. Кризи особистісної автономії. Причиною кризи можуть бути обставини, пов'язані з втратою чи обмеженням особистісної автономії чи свободи: попадання у фатальну залежність від людей чи обставин, позбавлення волі. Якщо криза значущих стосунків полягає у втраті значущих міжособистісних ролей, то криза особистісної автономії (що становить різновид попередньої) пов'язана з попаданням у нову небажану міжособистісну роль.

Прикладом такої кризи може слугувати життєва історія людини, яку засудили до ув'язнення за хибним звинуваченням. До останньої хвилини, коли виголосили вирок, чоловік сподівався на справедливість. І вже після цього, не вірячі в можливість такого результату, він був впевнений, що новий розгляд справи по касаційній скарзі адвоката обов'язково виправить цю помилку. Те, що відбувалось далі, було схоже на тривалий кошмарний сон довжиною декілька років. Просидівши дві третини строку, людина була звільнена, бо був затриманий справжній злочинець. Хоч справедливість зрештою і настала, чоловіка не минула життєва криза, яка наклала відбиток на все його життя, одним з наслідків чого була зневіра не тільки в добро і справедливість, а й у себе, в свої сили і можливості.

6. Кризи самореалізації. Життєва криза може настати внаслідок обставин, пов'язаних з неможливістю нормальної, звичної чи такої, що планується, самореалізації людини: втрата роботи, значущої соціальної ролі (програш на виборах, втрата високого соціального статусу і т.п.), вихід на пенсію, банкрутство, крах життєвих планів, усвідомлення помилковості життєвого шляху, змушене вигнання (наприклад, внаслідок соціальних конфліктів). Про деякі з таких криз (екзистенціальні фрустрації минулого) розповідається далі.

В останній час стає досить актуальною проблема реабілітації постраждалих від екологічних, техногенних та соціальних катастроф. Це не стосується не тільки жертв однієї з найстрашніших техногенних катастроф людства - Чорнобильської, а й проблем біженців (які стали досить актуальними після багатьох воєнних та міжнаціональних конфліктів). Вже стала традиційною міжнародна конференція, присвячена цим проблемам, що відбувається щороку в Республіці Білорусь. Одна з основних проблем, що піднімається на ній, - це теоретичні та практичні аспекти кризової психології.

7. Кризи життєвих помилок. Часто кризові явища розвиваються внаслідок яких-небудь здійснених фатальних вчинків (криза, що переживається людиною внаслідок скоєної нею зради, злочину, навіть якщо це не пов'язане з відбуванням покарання), втрата коштовної речі (автомобіль, будинок, квартира; сюди можна віднести і злигодні внаслідок стихійного лиха), кризи гріха. Кризи життєвих помилок можуть бути наслідком і нездійснених вчинків, якщо це мало фатальні наслідки.

Наведену вище класифікацію не слід розглядати як якусь універсальну типологію. Найголовніший критерій, покладений в основу класифікації, - це життєві психологічні проблеми як детермінанти життєвої кризи та дисгармонія зміни життєвих ролей.

Рольові конфлікти є однім із загальних механізмів рольової дезадаптації людини

У тому випадку, коли рольові конфлікти не розв'язуються адекватно і призводять до негативних емоційних переживань, людина, прагнучи до редукції емоційних наслідків рольової дезадаптації, вдається до більш-менш адекватних форм адаптивної активності.

Далеко не найлегшим способом розв'язання рольового конфлікту є спроба вирішити його "в лоб": змінити (переломити) рольові очікування групи, нав'язати їй свою нову рольову поведінку. Зробити це дуже непросто, особливо якщо особистість залишається в старому офіційному статусі, бо рольові очікування мають інерцію, і група буде намагатися "заштовхнути" людину у стару роль.

Найбільш ефективний засіб корекції рольового конфлікту - "зруйнувати ситуацію": піти з групи, змінити соціальне оточення і т.д. Саме тому тим хто хоче розпочати нове життя", належало б не лише прийняти на себе нові ролі, але й по можливості змінити групу спілкування, де сформувати нові очікування відносно себе (зарекомендувати себе).

Однім із варіантів такого "руйнування ситуації" є ізоляція від соціуму, що нав'язує особистості небажані ролі, пошук "екологічної ніші" для своєї діяльності. Можлива й повна ізоляція, фактично "втеча з ролі": самітництво, відхід у монастир і т.п. Ще один спосіб такої втечі - занурення в себе, у свій внутрішній світ за допомогою творчості, захоплення (від хобі до езотеричної філософії і віри в Бога) і навіть шляхом алкоголізму, наркоманії. Фактично тут діє механізм захисної функції ролі, про який вже говорилося. Ізоляція від соціуму здійснюється за допомогою нових "захисних" ролей "футбольного фаната", "віруючого в Бога", "алкоголіка" тощо.

Інколи рольові очікування є спотвореним відображенням істинних експектацій соціуму, тобто ті вимоги, що група ніби висовує щодо рольової поведінки людини, виявляються "вигаданими" нею самою. При такій гіперсоціалізації (якщо це, зрозуміло, не клінічний випадок параної) потрібна психокорекція уявлень суб'єкта про рольові очікування.

Якщо уявлення все ж адекватні, і людина не може ні поміняти групу, ні вплинути на її рольові очікування, а постійне придушення своїх поведінкових проявів веде до невротизації особистості, можна спробувати скоригувати рольові переживання, тобто поступово прийняти власну роль, що до цього активно відкидалася.

Для подолання рольових конфліктів часто потрібна взаємна корекція рольових очікувань індивіда і групи чи партнерів зі спілкування. Така допомога актуальна, наприклад, у сімейних стосунках, коли виникає рольова несумісність подружжя чи батьків і дітей. Це веде до взаємного прийняття ролей іншої людини, тобто прийняттю людини такою, якою вона є. Остання умова особливо важлива, бо неприйняття людини і її ролей - це одна із основних причин виникнення всіх рольових конфліктів. Взаємну корекцію рольових очікувань можна здійснити використовуючи психодраматичну техніку "обмін ролями". Партнери у спілкуванні по черзі грають роль себе і свого партнера, маючи можливість "подивитись" на себе збоку і побути "у шкірі іншої людини.

Механізми гармонізації особистісного розвитку полягають у реконструкції ролей і моделей рольової поведінки та взаємодії (як реконструкція трикомпонентної структури рольової взаємодії). Для цього необхідно здійснити корекцію неконструктивних і неадаптивних компонентів рольової взаємодії. В усіх видах рольової психотерапії велике значення має рольове переживання як засіб гармонізації внутрішнього світу людини (змін і добудови життєвого світу особистості, катарсичного очищення від кризових і кризоподібних станів тощо).

Будь-яка людина, що перебуває у критичній життєвій ситуації, справляється з психологічними труднощами шляхом особливої внутрішньої діяльності, яку Ф.Ю.Василюк назвав переживанням, і яка, на його думку, є формою реалізації життя, наведеного в одному із типів життєвого світу. Згідно з нашими дослідженнями, творчість, яка є однією з форм адаптації людини до несприятливих життєвих обставин, завжди супроводжується особливими процесами у внутрішньому світі людини. Внутрішній світ - це частина життєвого світу людини, що утворюється завдяки взаємоперетинанню світу зовнішнього та внутрішнього (Титаренко Т.М.,1991). Внутрішній світ - це не лише відображення зовнішнього, а й створення уявних компонентів, таких, яких в реальному зовнішньому світі ніколи не було. Творчість людини - це не лише створення творчого результату, а й побудова суб'єктивного творчого світу зі своїм простором і часом, розвиток уявної внутрішньої картини світу, яка являє собою штучний світ зі своїми уявними подіями, з цілим колом уявних людей, включених у цей світ.

Людина, що вибудовує цей світ, і себе також, включає в нього та в уявні події, що в ньому відбуваються. Таким чином, творчість є одним із способів збагачення людиною свого життєвого світу, яке здійснюється доповненням психологічного простору-часу людини шляхом створення уявних просторово-часових світів. Розширюючи межі свого буття, людина здобуває можливість додаткової самореалізації, проживаючи не одне, а немовби декілька життів, умовно стаючи тим, ким у реальному житті вона стати не може.

Побудова уявного внутрішнього світу людини як наслідок різних актів творчості людини є дійовим засобом психологічної реабілітації в тому випадку, коли життєвий світ людини зруйнований чи зазнав серйозних деформацій, що характерно для людей, що переживають кризу. Цей терапевтичний ефект полягає в тому, що реальні чи уявні життєві ролі мають загальні емоційно-мотиваційні механізми. Тому неможливість (чи неповна можливість) реалізувати себе в реальному світі подій (а це один з наслідків життєвої кризи) може компенсуватися самореалізацією в творчості, у творчому уявному внутрішньому світові.

Подібне є можливим завдяки рольовій децентрації, тобто своєрідному перевтіленню в об'єкт своєї творчості. Творець ідентифікує себе з тим образом, який формує його творча уява. Це супроводжується рольовим переживанням, тобто особливим видом переживання, яке виникає в результаті не поведінкового, а чуттєвого програвання психологічних ролей, - як таких, що задаються життям, так і таких, що створюються штучно. Сила цього переживання може бути різною, доходячи до потрясіння, переживання катарсису. Отже, можна стверджувати, що творчість допомагає реконструювати деформований чи зруйнований кризою життєвий світ людини. Це робить надзвичайно актуальними різноманітні методи психотерапії творчістю і творчим самовираженням (Бурно М.Е., 1989).

Ми виділяємо два основних засоби побудови уявного внутрішнього світу, що визначаються переважанням активної або пасивної уяви. Перший пов'язаний з творчістю в повному розумінні цього слова, з вигадуванням для себе "іншого життя" і переживанням його подій. Другий засіб пов'язаний передусім зі сприйманням результатів творчої діяльності інших людей, при якому відбувається "рольова децентрація", тобто перенесення себе у створений пасивною уявою світ і ототожнення себе з кимось (найчастіше, з яким-небудь персонажем, діючою особою творчого сюжету).

Це ототожнення не обов'язково буває повним, найчастіше воно є частковим, тобто зводиться до переживання подій, подібно до переживань улюбленого персонажу і бачення світу "очима" героя. Більшою мірою рольова децентрація властива дітям. У зрілому віці ця здатність знижується, але спеціальними психотерапевтичними прийомами може бути актуалізованою, що має значний терапевтичний ефект.

Потребу в рольовому переживанні (поняття, аналогічне терміну "акціональний голод" у концепції Дж.Морено) можна розглядати як один з компонентів творчих потреб людини і потреби самоактуалізації особистості. Люди, що тяжіють до творчої діяльності, в цілому більш схильні до травматизації, ніж інші, внаслідок своєї більшої дефензивності в реагуванні на навколишню дійсність. З іншого боку, саме вони, завдяки своїй більшій сприйнятливості до творчості, в ряді випадків краще справляються з життєвою кризою. Це дозволяє розглядати творчість як потужний захисний процес, у якому відбувається не лише компенсація тих чи інших проблем, але і певні процеси самотворення, які протистоять особистісному саморуйнуванню.

Можна навести приклади терапевтичної дії творчості навіть за межами спеціально організованого терапевтичного простору. Багато людей, що переживають "екзистенціальну фрустрацію минулого" (див. попередню главу), намагаються подолати її за допомогою політичної чи публіцистичної творчості, як активної (в політичній боротьбі), так і пасивної (в читанні газет і журналів). Ефективним методом реставрації ретроспективних цінностей людини є написання мемуарної літератури.

У випадку "фрустрацій теперішнього" засобом терапії також може виступити творча діяльність. Найбільш яскраво це видно на прикладах "терапії" трагічного чи нерозділеного кохання. Неможливість реалізувати своє кохання у власному житті змушує шукати цю реалізацію в уявному творчому світі (найчастіше в поетичному чи музичному). Про це свідчать не лише найхарактерніший у цьому плані приклад Ф.Петрарки, але і майже вся історія світової поезії, починаючи із легендарного Орфея. Можна було б порадити всім, хто переживає "кризу кохання", описати своє нерозділене почуття якщо не в поезії, то принаймні в прозі, і ця сповідь може стати суттєвим засобом терапії.

Дуже цікаві приклади творчості людей, позбавлених волі, наприклад, малюнки і щоденники в'язнів концтаборів. Яскравим взірцем є написаний у в'язниці роман "Місто Сонця" Т.Кампанелли (в якому автор реалізував нудьгу за волею і щастям).

При "фрустраціях майбутнього" терапевтичне значення для людини може мати відкриття нових життєвих перспектив у світі, створеному шляхом творчості, реалізація, продовження себе у цьому світі. Так, літературна творчість стала засобом подолання життєвої трагедії паралізованого і осліплого М.Островського і В.Титова, який втратив обидві руки. За твердженням оглухлого Л.ван Бетховена (важко вигадати страшнішу долю для композитора і музиканта), тільки музика утримувала його на цьому світі і не дозволяла звести рахунки з життям.

Цікавим є досвід застосування психодрами для лікування раку, описаний А.А.Шутценбергер (1990), коли пацієнти програвали в ролях свої життєві перспективи. Випадки видужування хворих, що вважалися невиліковними, можна пояснити тим, що ці хворі за допомогою психодрами розв'язали життєву кризу, викликану звісткою про тяжке захворювання.

Які ж існують форми адаптації людини, спрямовані на подолання рольових дисгармоній? Це адаптація, пов'язана із зростанням особистісних потенцій - самоактуалізацією та адаптація, пов'язана з розвитком компенсуючої функції психологічних ролей, своєрідна рольова гіперкомпенсація.

Існують дві основні стратегії рольової реабілітації

1. Стратегія "терапія ролі", тобто система заходів, спрямованих на зміну психологічних ролей особистості (тут роль виступає як об'єкт впливу). Вона включає такі методи: корекцію життєвих ролей і сценаріїв (трансакційний аналіз); формування і реконструкцію ролей (рольовий тренінг, психодрама); трансформацію ролі шляхом емоційного відреагування (психодрама, рольова психотерапія); розвиток ролей та їхніх особистісних складових (тренінг особистісного зростання); психокорекція рольових конфліктів.

2. Стратегія "терапія роллю", тобто система методів психотерапії за допомогою рольової поведінки (тут роль виступає як засіб впливу на інші психологічні сторони особистості): ролі, що заміщають, уявні ролі, рольове переживання як засіб гармонізації життя чи як засіб компенсації (психодрама, терапія творчим самовираженням).

Якщо перша форма адаптації пов'язана з розкриттям сутнісних сил людини і автономізацією від соціуму і соціальних ролей, то друга форма може призвести до формування особистості, рольова поведінка якої буде придушувати прояви спонтанності. По суті це особлива форма рольової дисгармонії, що не належить до дезадаптивних, але у той же час є неконструктивною формою рольової гіперкомпенсації (подолання рольової дезадаптації).

Література

Берн Э. Трансакционный анализ и психотерапия: Пер. с англ. - СПб.: Братство, 1992.

Горностай П. П. Личностные характеристики ролевого поведения // Вісник Харківського держ. університету. - № 439. - 1999. - С. 18-22.

Горностай П. П. Психодіагностична методика "Локус рольового конфлікту" // Практична психологія та соціальна робота. - 2004. - № 6. - С. 36-38.

Келли Дж. Психология личности. Теория личностных конструктов. СПб.: Речь, 2000.

Мадди С. Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер. с англ. - СПб.: Речь, 2002.

Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста: Пер. з англ. - К.: Український центр духовної культури, 2000.

Морено Я. Психодрама: Пер. с англ. - М.: Апрель Пресс, ЭКСМО-Пресс, 2001.

Психологія життєвої кризи / Відп. ред. Т. М. Титаренко.- К.: Агропромвидав України, 1998.- 348 с.

Психология личности: Слов.-справочник / Под ред. П. П. Горностая и Т. М. Титаренко. - К.: Рута, 2001.

Холл К. С., Линдсей Г. Теории личности: Пер. с англ. - М.: "КСП+", 1997.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности (Основные положения, исследования и применение): Пер. с англ. - СПб.: Питер Пресс, 1997.

Harre R. Personality as dramaturgical production // 11th European Conference on Personality. Lengerich etc.: Pabst Science Publishers, 2002. - P. 76-77.

Барц Э. Игра в глубокое: Введение в юнгианскую психодраму: Пер. с нем.- М., 1997.

Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих взаимоотношений. Люди, которые играют в игры. Психология человеческой судьбы: Пер. с англ. - М., 1988.

Бурно М. Е. Терапия творческим самовыражением. - М., 1989.

Васьковская С. В., Горностай П. П. Психологическое консультирование: Ситуационные задачи. - К., 1996.

Горностай П. П., Васьковская С. В. Теория и практика психологического консультирования: Проблемный подход. - К., 1995.

Гройсман А. Л. Проблемы ролевой психотерапии // Психологические механизмы регуляции социального поведения. - М., 1979.

Иоффе А. Ф. Встречи с физиками. - М., 1962.

Киппер Д. Клинические ролевые игры и психодрама: Пер. с англ. - М., 1993.

Лейтц Г. Психодрама: теория и практика. Классическая психодрама Я.Л. Морено: Пер. с нем. - М., 1994.

Максимов М. Как преодолевать кризисы // Физкультура и спорт. - 1986. - N 10-12.

Морено Дж. Театр спонтанности: Пер с англ. - Красноярск, 1993.

Психодрама: вдохновение и техника / Под ред. П.Холмса, М.Карп.: Пер. с англ. - М., 1997.

Титаренко Т. М. Жизненный мир личности: этапы становления // Философ. и социол. мысль. - 1991. -N 1.

Тойч Дж. М, Тойч Ч. К. Второе рождение, или Искусство познать и изменить себя: Пер. с англ. - М.; Лос-Анжелес, 1995.

Толстых А. В. Возрасты жизни. - М., 1988.

Франкл В. Человек в поисках смысла: Пер. с англ., нем. - М., 1990.

Шибутани Т. Социальная психология: Пер. с англ. - М., 1969.

Шутценбергер А. А. Тяжелобольной пациент (15-летний опыт применения психодрамы для лечения рака) // Вопр. психологии. - 1990. - № 5.

Sheehy G. Passages: Predicatable crisises of adult life. - New York, 1977.

Размещено на Allbest.ru