Відомо, що самоусвідомлення не є безпричинною первинною реальністю, а породжується як багаторівневою системою образу світу, так і взаємовідносинами між суб'єктом і цим світом. У соціальній психології на основі ідеї цілісності світу (Е. Гуссерль) стверджується, що психосоціальним тлом життєвого шляху особистості є соцієтальна психіка як "позаперсональна система, яка включає в себе дані не тільки відображувального, а й наслідково-відтворювального з покоління в покоління регулятивного характеру" [4, с.114]. Ця своєрідна психокультура соціуму зосереджує як усвідомлену, так і неусвідомлювану частину інформаційно-духовної системи. Водночас, за К. Юнгом, людина народжується не тільки з біологічною, а й з психологічною спадщиною - колективним несвідомим, що є чи не найглибшим пластом нашої психіки. Воно "мов повітря, що однакове скрізь, яким дихають всі, але яке не належить нікому. Його зміст (що називається архетипами) - первинні умови або патерни психічного формування взагалі" [цит. за 11, с.83]. Це колективне несвідоме майже цілком закладене в структурі соцієтальної психіки і може частково репрезентуватися в образах, що фіксуються в міфах, легендах, казках, пареміях, релігіях, соціальній енергії соціуму або виявляються в сновидіннях, фантазіях окремих індивідів. Способи ж такої репрезентації залежать, на наш погляд, від культурно-історичних особливостей спільноти і визначаються ментальністю етносу й духовними цінностями окремого його представника. Під етнічною ментальністю в цьому контексті розуміється "сукупність типових для даного етносу планів/проектів поведінки і життєтворчості, світоглядних орієнтирів та цінностей" (Б. Попов, 1997) [3, с.6], які реалізуються через спільну мову, надбання культури, систему морально-етичних вартостей тощо.

Особистісне зростання людини передбачає передусім інтегрування нового ментального матеріалу в свідомості. "Чим більше ми усвідомлюємо себе шляхом самопізнання і діємо відповідно до цього, тим більше зменшуються шари особистого несвідомого, що накладаються на колективне несвідоме" (Дж. Фейдимен, Р. Фрейгер, 1991) [11, с.93]. Колективне несвідоме при цьому виконує роль своєрідної інформативно-енергетичної матриці для соцієтального порівняння індивідом себе зі спільнотою, чим здобувається нове знання як про світ, так і про самого себе з дальшим інтегруванням у свідомість і самосвідомість. Гадаємо, що уявлення про себе ("Образ-Я”) сучасної людини не є продуктом суто її власної життєдіяльності як результату інтеріоризації оцінних ставлень інших людей, зіставлення наслідків своїх учинків і дій із соціальне схвалюваними вартостями, особистої інтерпретації свого соціально-рольового статусу тощо. "Образ-Я" формується не без участі колективного несвідомого як глибинного структурного утворення особистості і, отже, є також результатом, на нашу думку, відбитку або "архетипу” багатовікового соцієтального досвіду людського самопізнання, акумулювання всіх тих "Образів-себе”, які створювались попередніми представниками етносу. Цей образ-"структура" несвідомий, через те він завжди неусвідомлено проектується за будь-якої спроби самопізнання, організує і спрямовує психічний матеріал. Скажімо, для українського колективного несвідомого, на думку О. Кульчицького, найхарактернішим є архетип "Магна Матер" - тип "доброї”, "ласкавої”, "плодючої” Землі українського чорнозему" [8, с.55]. Архетип "Магна Матер”, виконуючи інформативно-енергетичну функцію, формує такі ментальні бінарні опозиції, як "добрий-злий”, "ласкавий-неприязний”, "працьовитий-лінивий”, що починають працювати як завдані конструкти становлення "Образу-Я” представника українського етносу і оцінювання ним навколишнього світу.

Звичайно, не кожна людина має високий ступінь етнічної ідентичності й виявляється носієм усіх національних рис. Однак вона перебуває в ментальному полі соціуму незалежно від глибини інтеграції з ним: є носієм національної самосвідомості (володіє рідною мовою, засвоює і примножує досягнення національної культури, дотримується народних звичаїв тощо) чи, навпаки, це особа - такий собі "етнічний байстрюк”, який заперечує свою приналежність до етнічної спільноти, до якої споконвіку входили його предки. Достовірно встановлено, що однією з складових особистісної кризи є "втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності себе, свого "Я" з певними соціальними об'єктами-орієнтирами - суспільством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією і багато чим іншим" [4, с.257].

Соцієтальна психіка, ментальний "генотип" індивіда трансформуються під впливом конкретних культурно-історичних умов, але видозмінюються значно повільніше за ті зміни, які простежуються в соціально-економічній сфері життя соціуму. Розвиток національної самосвідомості народу і окремої особистості визначається як поступом етносу на шляху самоутвердження в світовій спільноті, усвідомленням ознак своєї національної самобутності, подоланням комплексу національної меншовартості, плеканням рідної мови і національної культури, так і реформуванням системи освіти, управлінням процесом формування особистості на національно-ментальному підґрунті. Виняткове значення тут має досвід використання чинника ментальності для інтенсифікації навчально-виховного процесу. З огляду на це актуальним убачається активізація вчинку самопізнання підростаючого покоління у виховних системах саме на етнопсихологічній основі.

Самопізнання в системі ментальних вартостей

Однією з проблем є повернення мовно-культурної самосвідомості чималій верстві населення України. Адже мова як продукт культури, крім своєї основної інформаційно-комунікативної функції, виконує і означальну (сигнікативну) функцію і тим самим є ще й засобом самопізнання. Світовідчуття прадавніх українців органічно транслюються в ментальне поле їхніх нащадків передусім через рідну мову. "Рідна мова - це найважливіша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ" (І. Огієнко) [2, с.3]. Особистісний зміст словникового складу закладає конструкти когнітивної схеми "Образу-Я”, за допомогою яких індивід означує своє самобачення. Такі конструкти, семантичне опрацьовані нашими предками в процесі функціювання багатовікової культури і рефлексійної активності, часто зустрічаються, скажімо, в українських пареміях (прислів'ях, приказках, загадках, ідіоматичних виразах і т. ін.), які "концентрують у собі усталені форми розумової діяльності етносу (асоціативні реакції, сенсорні еталони, моделі перцептивних дій, типові операції мислення тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с.21]. Наведемо деякі мовні конструкти-паремії, якими українці оцінюють ті чи інші свої характеристики: "Я такий, як хліб м'який”, "Кожному добрий - собі злий” (доброта); "Так, як я вам винний”, "Я по правді кажу”, "Ні сном, ні духом не винен" (чесність); "Не дам з себе насміятися”, "Хіба ж таки я послідніший од усіх”, "Ми не в тім'я биті” (почуття власної гідності); "Моя хата з краю”, "Собі на умі”, "Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти, та й мовчи" (соціальна пасивність, індивідуалізм) тощо. Трапляються конструкти на позначення внутрішніх конфліктів, суперечливостей в "Образі-Я”: "І горе мені, і добре мені - і б'ють мене, і правда моя”, "І добре мені, і зле мені - і б'ють мене, і плакати не дають" та ін. За змістом паремій можна скласти уявлення про екстернальні тенденції локусу контролю: ("Якби я міг! Та не дав мені Біг”, "Ех, якби-то!. та що й казать? Кебети не маю" та ін. (пошук винного) і, навпаки, інтернальні: "Ніхто не винен, самая”, "Люди, як люди: були б ми добрі”, "Ніде правди діти” та ін. (докір собі).

Цей далеко не повний аналіз засвідчує, що наші предки виплекали великий арсенал мовних засобів для влучного і глибокого означення своїх особливостей і, воднораз, для адекватного сприймання і розуміння свого найближчого соціального оточення. Паремії можуть бути одним з важливих засобів етнопедагогічного впливу на дитину як у родині, так і у виховному закладі. "Засвоюючи паремійний фонд свого народу, дитина засвоює етнічні форми сприйняття, мислення, спілкування, вартісних орієнтацій тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с.21], у тім числі й етнічні форми самосприйняття і самооцінювання. Рідна мова, зокрема її паремійний фонд, розширює семантичний простір "Образу-Я” дитини, поглиблює і диференціює його, отже, допомагає їй інтегрувати переживання особистого досвіду, набутого в соціокультурному середовищі.

До рідномовної культури дитина залучається ще в ранньому дитинстві через сприймання народної казки. Тільки вона, на думку відомого психоаналітика і дитячого психолога Б. Бетельхейма, може "захопити увагу дитини, викликати її допитливість, збагатити життя, стимулювати її фантазію, розвивати інтелект, допомогти зрозуміти саму себе, свої бажання і емоції, сприяти підвищенню впевненості дитини в собі і в своє майбутнє” [цит. за 10, с.248]. Саме в народній казці, творцями якої є мільйони людей, сконцентровується згусток людської мудрості, досвіду, акумулюються найцінніші надбання етнічної ментальності. Казка впливає не так на свідомість дитини, як на її глибинні підсвідомі пласти.

Контент-аналіз українських народних казок показав, що більшість з них за своїм змістом і формою викладу можуть стимулювати морально-рефлексійну активність дитини: ідентифікуючи себе з позитивним героєм, дитина мимоволі починає порівнювати себе з ним, розширюючи при цьому межі свого самопізнання. У багатьох казках ("Рукавичка”, "Колобок”, "Коза-дереза”, "Солом'яний бичок" та ін.) містяться словесні конструкти для "Образу-Я” героя, що наставляє дитину ставити відповідні запитання "А хто я? ”, "Який я? ” і шукати на них відповідь.

Не лише соціально-побутове, а й велике психологічне значення має ім'я наречення дитини - давнього звичаю, пов'язаного з вибором імені для новонародженого. Вважалося: ім'я визначає долю людини. Сучасні психологічні спостереження засвідчують, що слово-ім'я - перший вербальний конструкт для позначення дитиною вперше усвідомленого "Образу-Я”. Принагідне нагадаємо один з рідномовних обов'язків, про який говорив І. Огієнко: "Бережи своє особове ім'я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна - то вже крок до винародовлення” [2, с.9].

Актуалізація невичерпного надбання народної мудрості, звернення до джерел ментальності етносу є необхідною соціально-психологічною умовою як усвідомлення національної самобутності, так і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності виховання (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології.

Список використаних джерел

1. Кононенко П. Національна педагогіка в реформуванні освіти / П. Кононенко // Освіта і управління. - 1997. - Т.1. - № 3. - С.71-76.

2. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки: Рідномовний катехізис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. - К., 1994.

3. Попов Б. Ментальність українського народу в контексті вічності // Освіта. - 1997. - № 59-60.

4. Психологія і педагогіка життєтворчості: Навч. - метод. посібник / За ред. . Л.В. Сохань. - К., 1996. - 792 с.

5. Сковорода Г. Наркіс. Розмова про те: пізнай себе // Твори: В 2 т. - Т.1. - К.: Обереги, 1988. - С.15-195.

6. Сокович К. Трактат про душу // Пам'ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI - поч. XVIII ст.). - К.: Наукова думка, 1988. - 534 с.

7. Таглін С. Про народні паремії, національну свідомість та "малоросіянство" як етнопсихологічний феномен // 36. Харківського історико-філолог. тов-ва. - Т.3. - Харків, 1994.

8. Українська душа / Під ред.В. Храмової. - К.: Фенікс, 1992. - 168 с.

9. Шлемкевич М. Загублена українська людина. - К.: Фенікс, 1992. - 168 с.

10. Обухова Л.Ф. Детская психология: теории, факты, проблемы / Л.Ф. Обухова. - М.: Тривола, 1998. - 352 с.

11. Фейдимен Дж. Личность и личностный рост / Дж. Фейдимен, Р. Фрейгер. - М.: Из-во Моск. открытого ун-та, 1991. - Вып.1. - 116 с.

Размещено на Allbest.ru