Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПСИХОЛОГІЇ І СОЦІОЛОГІЇ

КАФЕДРА ЗАГАЛЬНОЇ І СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

ДИПЛОМНА РОБОТА

НА ТЕМУ:

"ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОФЕСІЙНОГО ВІДБОРУ СОЦІАЛЬНО-ВИХОВНИХ СПІВРОБІТНИКІВ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ “

Виконала:

студентка групи ДС-00

Бондар О.А. 5 курс

Науковий керівник:

Єрмолаєва Т.В.

Дніпропетровськ

2005

План

I. Важливість та значення професійного відбору у пенітенціарній системі

1.1 Поняття та процедура професійного відбору

1.2 Особливості пенітенціарної системи.

1.3 Історичний розвиток пенітенціарної системи.

II Соціально-психологічна служба установи виконання покарань.

2.1 Психологічні особливості діяльності співробітників УВП.

2.2 Теоретичне обґрунтування діяльності соціальних працівників у пенітенціарній сфері

III Емпіричне дослідження

3.1 Зміст та організація емпіричного дослідження

3.2 Результати дослідження

Вступ

У сучасному українському суспільстві, що знаходиться в кризовому стані здійснюються визначні зміни цінностей, норм, установ людей. Минула система цінностей розламана, у той час як нова ще не побудована, тобто спостерігається криза системи цінностей. Різко збільшилась кількість карних справ, що здійснюється в суспільстві.

Поряд із зростом алкоголізації та наркоманії населення офіційною статистикою зафіксовано різкий зріст злочинів проти особистості. [1]

На даний час щорічно здійснюється від 2 до 3 мільйонів злочинів.

На цьому тлі українська пенітенціарна система відрізняється досить низькою ефективністю і майже нульовим виховним потенціалом, що є протиріччям головної мети її діяльності - перевихованню злочинців. Це доводить статистика. Так з 1976 по 2003 рік злочинність зросла на 239%. [1]

В'язниці і колонії переповнені та стають розсадниками різних "соціальних" хвороб. За останні п'ять років рівень хворих з відкритою формою туберкульозу в установах виконання покарань (далі УВП) збільшився в 6 разів.

Майже скрізь відбувається порушення прав і свобод ув'язнених персоналом УВП. Діюча пенітенціарна система заснована на принципах покарання і репресивних методах стосовно засудженого. Це і привело до кризи в пенітенціарній системі. Для вирішення цієї проблеми пенітенціарній системі необхідно удосконалити структуру виправної системи: введенням інституту пенітенціарної соціальної роботи, що базується на морально-гуманістичному характері діяльності стосовно засуджених, поліпшити економічне забезпечення УВП і інше.

Щоб поліпшити саму пенітенціарну систему необхідний більш професійний і відповідальний персонал.

Дніпропетровським Департаментом по виконанню покарань було зроблене соціальне замовлення студентам Дніпропетровського національного університету на дослідження персоналу УВП із метою знаходження більш ефективних методик для добору персоналу в УВП. На сьогоднішній день добір персоналу в УВП здійснюється за допомогою методик добору персоналу в органи внутрішніх справ, що не враховує специфіку УВП, а саме MMPI, Ровен, Люшер.

Метою нашого дослідження є.підбір та апробація тестових методик, що забспечують процес професійного відбору персоналу у пенітенціарній системі.

Предметом є психологічні професійно важливі якості співробітників УВП.

Об'єктом - представники соціально-психологічної служби УВП.

Новизна цієї роботи в тім, що ми практично досліджували психологічні професійно важливі якості представників соціально-психологічної служби УВП.

Гіпотеза: адекватність використання вибраних тестових методик для дослідження психологічних професійно важливих якостей співробітників пенітенціарної системи.

До методів дослідження відносяться:

1)аналіз літературних джерел;

2)емпірична частина:

- методика багатофакторного дослідження особистості Р. Кеттелла.;

- тест на інтелект Р. Кеттелла;

- корректурна проба (тест Бурдона);

- методика схильності до конфліктної поведінки К.Томаса;

- методика діагностування особистості за допомогою психогеометричнго тесту С. Деллингер;

- методика діагностування самооцінки Ч.Д.Спілбергера та Ю.Л. Ханіна;

- методика діагностівання спрямованності особистості Б. Баса.

До задач цієї роботи входять:

1)провести теоретичний аналіз літературних джерел, що присвячені дослідженню:

а)особливості професійного відбору у пенітенціарній системі;

б)соціально-психологічної служби УВП.

2)провести емпіричне дослідження професійно важливих якостей особистості для створення психологічного забезпечення на першому етапі профвідбіра.

1. Важливість та значення професійного відбору у пенітенціарній системі.

Психології належить видатне місце в організації усіх видів людської діяльності. Закономірності психіки індивіда багато в чому визначають не тільки його здатність брати участь у житті суспільства, виконуючи при цьому різні функції в залежності від службових або особистих переваг, але і можливості виконувати свою роботу відповідно до обраної професії.

Пізнаючи закономірності функціонування психічної діяльності людини в зв'язку з його професійною приналежністю, ми визначаємо її особливості, що рухають, з одного боку, пізнанням організаційних основ професійних функцій, що виконує індивід, а з іншого боку - поліпшенням організації цієї діяльності. []

На даний момент діяльність персоналу пенітенціарної системи з погляду її психологічних показників є найменш вивченою областю професійної діяльності, що не сприяє рішенню проблеми її наукової організації.

До цих проблем відносяться проблеми професійної підготовки і професійного добору осіб, що можуть працювати в даній області.

1.1 Поняття та процедура професійного відбору

Професійний відбір - комплекс заходів, направлених на виділення осіб, які по своїм психологічним та фізіологічним якостям, стану здоровя та фізичного розвитку, рівня базової освіти найбільш придатні до навчання й подальшої трудової діяльності по конкретній професії (спеціальності).

Широке практичне використання популяризація профвідбору -заслуга, перш за все Г. Мюнстерберга. Хоча профвідбором психологи займались і до видання його робіт, саме він довів переваги наукового психологічного підходу до відбору експериментально-психологічного підходу до відбору професійних кадрів відносно з інтуїтивними або життєвими уявленнями. Дослідження Г. Мюнстерберга будувались за трьома напрямками: вивчення за допомогою методів диференційної психології окремих психологічних функцій (уваги, памяті, та мислення) та міри участі цих функцій в тій або іншій діяльності дослідження нервово-психічної напруги в процесі діяльності створення адекватних моделей трудового процесу та проведення експериментального дослідження кандидатів.

Професійний відбір виник як засіб, який дозволяє подолати невідповідність людини й професії, досягти більше вдоволеності робітників своєю працею.

Сам же профвідбір включає медичний, фізіологічний педагогічний і психологічний, аспекти.

Поряд з психофізіологічними характеристиками необхідно приймати до уваги антропометричні данні, фізичний розвиток та стан здоровя кандидатів на відповідні спеціальності. Багато професій по'язані не тільки з виконанням набору специфічних робочих операцій, але й зі здібностями режиму праці й відпочинку ,з впливом виробничої середи й сприянням екстремальних факторів. Не всі люди в необхідній мірі й в прийнятні строки можуть оволодіти професією, яка пропонує особисті вимоги до стану здоровя, пристосуватися до специфічним умовам роботи по даній спеціальності. Тому в ряді випадків приходиться відбирати тих з них, які володіють найбільш стійкою до впливу умов трудової діяльності, можуть адаптуватися до них в відносно короткі строки без втрати здоровя та працездатності.

Психофізіологічний відбір який є складовою частиною професіонального відбору, націлений на виявлення осіб, які за професійними здібностями та індивідуальними психофізіологічними якостями співпадають потребам конкретних спеціальностей Постановка проблеми професіонального відбору відображає соціальні потреби сучасного суспільства в сферах виробництва, оптимальної розстановки кадрів, економії матеріальних ресурсів, досягнення високої виробничості труда при збережені здоров'я та різнобічному розвинені особистості. У свою чергу професійний добір досить показовий тоді, коли кількість осіб, що хочуть надійти на конкретне місце роботи, значно більше, ніж вакантних місць. На стадії профвідбору за допомогою науково обумовлених методів здійснюється зіставлення якостей кандидата з якостями, що вимагає професія.

Досягнення цієї мети, з однієї сторони, дозволяє з більшим успіхом вирішувати задачу підвищення виробничості праці , економити фінансові та матеріально-технічні ресурси, знизити число аварій й травм на виробництві, підвисити ефективність складних людино-машинних систем, з другої-за рахунок раціонального використання людей, як великої самовдоволеності своїм трудом, сприяти різнобічному розвитку особистості та зменшити вірогідність виникнення професіональних захворювань.

Професійний відбір наряду з прогнозуванням професійної придатності кандидатів до різних професій супроводжується отриманням інформації, яка може бути використана в цілях удосконалення людини як особистості.

В рамках психології труда розглядаються проблеми саме психологічного профвідбору. Конкретизуємо визначення профвідбору в відповідності з його метами та задачами, які вирішуються в рамках психології. Психологічний відбір - спеціалізована процедура, направлена на визначення стану, розвитку сукупності психологічних якостей, людини, які визначаються потребами конкретної професії або спеціальності і сприяють успішному оволодінню й ефективному виконанню трудової діяльності. Іншими словами, психологічний профвідбір - процедура, направлена на виявлення ступеню психологічного відповідності кандидата конкретної професії.

При проведені конкретної процедури профвідбору досліджуються не всі індивідуальні психологічні якості, а тільки ті з них, які входять в групу професійно важливих. Професійно важливі якості (ПВЯ) - це якості ,які впливають на ефективність діяльності і на успішність її засвоєння. Основна мета любого виду профвідбору (медичного, педагогічного або психологічного) - визначення придатності до професії. Профпридатність - це відповідність індивідуальних якостей людини потребам професії, здатність робітника ефективно здійснювати діяльність. Профпридатність буває абсолютною та відносною. Абсолютна профпридатність характеризується деякими природними особливостями, які з трудом підлягають формуванню. Ці особливості залежать, перш за все, від особливостей нервової системи. Відносна профпридатність включає якості, які підлягають формуванню, тренінгу при відповідних умовах та бажанні (мотивації) людини. Даючи інформацію про профпридатність, психологи опираються на інформацію, отриману в ході процедури професійного психологічного відбору.

Особлива роль в оцінці професійної придатності належить вивченню соціально-психологічних характеристик особистості, в значній мірі визначаючих успішність любої професійної діяльності. Слід підкреслити, що індивідуальні відрізнення, які характеризують змістовну сторону людської психіки (психологічна направленість та етичні цінності та орієнтації, інтереси, цілі, воля і т.д.), мають соціальне походження Оскільки ці психологічні якості, що характеризують людину як особистість, не зв'язані з генотипом, виявлення та облік ї в процесі професійного відбору сприяє конкретизації виховної роботи.

Для створення ефективної високопрогностичної системи профвідбору необхідно:

1.Психологічне вивчення діяльності. Необхідно для виявлення вимог конкретної діяльності до психологічних особливостей людини. В результаті подібного дослідження психологи складають психограмму - систему психологічних якостей та здібностей , та людей яких диференцують за ефективністю їх труда. Інакше кажучи, психограмма - це перелік ПВЯ.

2.Розробка критеріїв ефективності діяльності, підбір показників виконання професійних обов'язків. Критерії необхідні для доведення правильності виділених ПВЯ і для оцінки ї інформативності, “ваги”, вагомості кожної якості.

3.Підбір методик для диагностіки методик, пошук психологічних тестів, конструкти яких найбільш близькі виділеним якостям. В результаті формується перелік тестових завдань, які будуть виконувати претенденти.

4.Попереднє вимірювання виділених ПВЯ у, осіб які працюють. Аналіз результатів тестування у полярних по ефективності діяльності груп, обчислення кореляцій між показниками діяльності і показникам виконання тестових завдань. Можливо випробування й інших методів статистичної обробки.

5.Процедура профвідбору.

Але на цьому роботу по створенню профвідбору ще закінчено. Необхідно виявити її прогностичну ступінь шляхом з'ясування “діагнозу” кожного кандидата з реальною успішністю його діяльності. На основі отриманих оцінок робиться висновок про прогностичну ефективність розробленої системи профвідбору, вносяться необхідні корективи. Однак на практиці збіг з послідуючою успішністю вивчення або трудової діяльності більш ніж 70-80%. Тому психологи зацікавлені в подальшій обробці процедури профвідбору.

Професійно важливі якості працівників правоохоронної діяльності і пенітенціарної системи обумовлені, насамперед, їхніми поглядами, напрямком і послідовністю світосприймання, що допомагає кожній особистості глибоко розуміти соціальну важливість своєї професії, ідейну впевненість, виховують почуття відповідальності, справедливості, об'єктивності, чесності як комплекс професійних функцій, а так само обумовлюють активності особистості, як старання брати дійсну участь у житті суспільства.

Професійні функції формують психічні якості особистості, підкоряючи їхнім потребам, що необхідні в тій або іншій сфері людської життєдіяльності. Саме тому кожен суб'єкт, що виконує свою роботу в правоохоронній або пенітенціарній системі повинний свідомо поліпшувати свої психічні якості, аналізувати їхній стан щодо обраної їм професії.

У нормативних актах органів внутрішніх справ досить чітко і докладно регламентовані процедура і критерії добору кадрів на службу в органи внутрішніх справ. Добір кадрів здійснюється, як правило, по напрямках, після досконального медичного і психофізіологічного обстеження кандидатів, вивчення їхніх біографій, родинних і товариських зв'язків.

Добір персоналу в пенітенціарну систему здійснюється по цій же схемі що, на мій погляд, не враховує специфічності і відмінностей пенітенціарної системи.

1.2 Особливості пенітенціарної системи.

Пенітенціарна система (від латинського poenitentia), встановлений у державі порядок і режим відбування карного покарання у виді позбавлення волі. У пенітенціарну систему входять в'язниці, виправні табори з різними режимами, колонії для неповнолітніх, СІЗО.

У сучасній пенітенціарній науці феномен покарання у виді позбавлення волі розглядається як покарання, виправлення і профілактика здійснення засудженим нових злочинів.

У психологічному аспекті покарання як кара, базуючись на закономірностях негативного підкріплення, тільки тоді буде результативним, коли суд з розумінням суб'єктивної сторони злочину і перспективи зміни особистості засудженого вибере таку міру нанесення фізичних і моральних страждань, яка б не озлобила його, а спонукувала його почувати докори совісті і намагатися змінитися до кращого. У зв'язку з цим вибір виправної установи (з відповідним режимом - загальним, строгим, особистим) має на меті реалізувати наступні функції: каральну, виховну і забезпечуючу.

Каральна функція режиму складається з того, що засуджений ізолюється від суспільства, знаходиться під постійним спостереженням, в умовах примусової життєдіяльності, що зрештою може викликати негативні переживання через обмеження задоволення більшості базисних фізіологічних і соціальних потреб. Однак покарання, що складається в режимі, психологічно по-різному сприймається різними ув'язненими. Суб'єктивна сила, глибина і тривалість переживання покарання залежить від пенітенціарно-кримінального досвіду засудженого, його статті, віку, соціального і родинного стану, відносини до вироку, часові перебування в конкретній установі.

Виховна функція режиму полягає в тому, що сувора організація життя і побуту засуджених (наявність розпорядку дня, регламентованість умов відбування й ін.) згодом впливає на поводження і на характер у цілому, поступово привчаючи до дисциплінованості, акуратності, відповідальності.

Забезпечуюча функція режиму виявляється в створенні сприятливих умов для організації праці, навчання, виховної роботи, виправної діяльності персоналу і добровільних організацій засуджених, а так само для підключення різних зовнішніх суспільних об'єднань до роботи в колоніях.

Виправлення ув'язнених в умовах відбування покарання базується на здатності людської психіки змінюватися під впливом спеціально організованого зовнішнього світу.

Пенітенціарна система України потребує реформування, припускає голова комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради Володимир Мойсик. (Пенітенціарна система це встановлені у державі порядок та режим відбування карного покарання у вигляді позбавлення волі).

Проблеми перетворення законодавства у карно-виконавчій сфері обговорювались учасниками круглого столу на тему: “Реформа державної пенитенціарної системи України”, який було організовано профільним комітетом парламенту й Програмою сприяння парламенту України університету штату (США).[]

В роботі круглого столу прийняли участь народні депутати, представники секретаріату уповноваженного Верховної Ради з питань виконання покарань, його регіональних підрозділів, представники Верховного Суду, Генпрокуратури, Мінюста, МВД,СБУ, ведучі вчені в області карно-виконавчого права.

Учасники заходу пропонували законодавцям та органам виконавчої влади прискорити прийняття проекту прийняття закону про Державну карно-виконавчу службу України, а також допрацювати та узгодити проект Стратегії подальшого реформування карно-виконавчої системи.

Захід проводився з метою забезпечити виконання карних покарань у відловідності з законодавством України та міжнародними правовими актами на основах гуманізму та неуклінного дотримання прав людини.

Вході круглого столу підкреслювалось, що Україна виконала одне з своїх обов'язків перед Радою Європи, а саме демитаризовала й вивела з під порядкування силовому відомству пенітенціарну систему. Експерти Ради Європи та Європейського комітету проти насилля позитивно оцінили цю реформу.

За станом на 1 січня 2005 року в місцях позбавленя волі у 180 закладах утримувалось 192 тисячі чоловік.

1.3 Історичний розвиток пенітенціарної системи

Аналізуючи історію пенітенціарної системи можемо зробити висновок, що її формування як системи саме виправній і виховної, а не каральної, почалося в Російській імперії 19 - початку 20 сторіччя. Оскільки Україна (велика її частина) у той час знаходилася в Російській імперії, то теж саме положення пенітенціарної системи спостерігалося і на українських землях.

До персоналу в'язниць були пред'явлені досить високі вимоги: "Вони зобов'язані не тільки доглядати за злочинцями, але і виправляти них, тюремний службовець повинний сполучати в собі бездоганну моральність, справедливість, гуманність разом із твердістю характеру, відважністю і відданістю боргові".

У документах були відзначені такі положення: "службовець в'язниці повинний бути суворим, людяним, справедливим. Суворий, щоб контролювати належну дисципліну і засуджувати всі порушення правил в'язниці. Людяним, щоб розуміти, що засуджений теж людина, але скоївший злочин по різних обставинах, і якого потрібно не знищувати, як ворога, а лікувати, як хворого. Справедливим у покаранні і заохоченні з вини, а не з корисливих або інших цілей. Він повинний постійно піклується про те, щоб, знаходячись на службі, бути там для реальної користі, а не для виду".

У першу чергу це відносилося до начальників в'язниць. Якщо у в'язниці "старого часу", що являла собою вологе, темне підземелля або яму, у якій засуджені сиділи на ланцюзі й у колодках, майже голі і голодні, від начальника не було потрібно більшої турботи, чим одне - бути нещадним і жорстоким, то після переформування системи карної репресії з каральної в карально-виправну для засудженого довелося створювати нові умови, що привело до значного ускладнення усієї структури в'язниці. А це, у свою чергу, спонукувало начальника в'язниці взяти на себе значно більший обсяг обов'язків.

У той час у державі навряд чи був інший чиновник, до якого пред'являлося б стільки різноманітних і складних вимог, як до начальника в'язниці. "У звертанні з арештантами він повинний бути твердий і безстрашний, невблаганно строгий, але не жорстокий, не грубий і, у всякому разі, справедливий. У той же час він повинний - і це сутужніше всього - розуміти арештанта, бачити його наскрізь і в кожен даний момент знати настрій своєї в'язниці..."[]

Однак на ряді з важливістю ролі начальника в'язниці не менш важливу роль грає і молодший персонал. Саме тому вважається, що будь-який начальник в'язниці може нормально виконувати свої обов'язки тільки при наявності відповідного молодшого персоналу, тому що "дурний підлеглий персонал зв'язує енергію начальника, псує його розпорядження або не виконує їх і приводить зовсім не до тих результатів, що могли б бути досягнуті". []

Особливо важливу роль персонал грає у виховному, тобто основному напрямку тюремної діяльності. Поганий персонал може зіпсувати всі "досягнення" виховання навіть у прекрасній організаційній системі, і, навпаки, прекрасний особовий склад може зробити непомітними недоліки законодавства й організації справи. Надійність усякого місця позбавлення волі набагато більше залежить від особистісних якостей службового персоналу, чим від висоти забору й інших механічних пристосувань.

У 1900 році в царській Росії було 895 тюремних закладів, що підрозділялися на такі види: в'язниці Привіслянського краю - 132; виправно-арештантські відділення - 31; каторжні тюрми - 6; пересильні тюрми - 8. Особливе положення займали Петропавлівська і Шлісельбургська фортеці, а також Соловецька і Суздальска монастирські в'язниці. Царський Статут про утримання під вартою, що діяв з 1880 року, усі місця позбавлення волі, виходячи з їхнього призначення, розділяв на чотири групи:

1) як запобіжний захід засобів відхилення від слідства та суду;

2) як міра покарання і виправлення;

3) для невиправних боржників;

4) для утримання пересильних арештантів.

Адміністрація тюремних установ складалася, в основному, із числа варти - начальників тюремних закладів, їхніх помічників, наглядачів. Ніяких служб, які б проводили виховну роботу і прищеплювання трудових навичок ув'язненим не було, якщо не вважати тюремних священиків. Система місць позбавлення волі і характер їхньої діяльності за роки Радянської влади постійно видозмінювалися. Змінювалася і система управління ними. Спочатку місця позбавлення волі перебували у віданні Наркоматів юстиції. У складі НКЮ РРФСР було тюремне управління, а в губернських органах юстиції - тюремні інспектора. З метою розробки основних початків реформи тюремних установ, а також завідування усіма видами тюремного побуту при Наркомюсті в січні 1918 року було створено тюремну колегію, куди увійшли представники народних комісаріатів праці, просвітництва і суспільного презирства, представники судових органів і комісари над в'язницями Петрограду. У травні 1918 року тюремні інспекції на місцях були скасовані. Замість них у складі губернських відділів юстиції були створені каральні підвідділи, що відали всіма місцями позбавлення волі на території губернії. У жовтні 1919 року каральний відділ НКЮ став називатися центральним каральним відділом. У 1921 році цей відділ було перейменовано у центральний виправний відділ. Такі перейменування були зроблені й у губернських відділах юстиції. Першим значним правовим актом, що представляв собою систему норм виправно-трудового права, була Тимчасова Інструкція "Про позбавлення волі, як міри покарання і про порядок його відбування", затверджена постановою Народного Комісаріату Юстиції РРФСР 23 липня 1918 року. Ця Інструкція передбачала такі місця позбавлення волі:

1. Загальні місця ув'язнення (в'язниці). У 1921 році вони були перейменовані у виправні будинки;

2.Землеробські колонії і реформаторії - виховно-каральні установи для засуджених до позбавлення волі молодого віку;

3.Іспитові заклади - для осіб, стосовно яких є підстави для послаблення режиму або для дострокового звільнення;

4.Каральні лікувальні заклади - для помешкання арештантів із помітно вираженими психічними дефектами;

5.. Тюремні лікарні;

6. Арештні помешкання - для короткочасного утримання підслідних і арештантів, підлягаючих пересиланню.

Для захисту завоювань революції 2 вересня 1918 року ВЦВК проголосив:"Радянська республіка перетворюється у військовий табір", а 5 вересня 1918 року РНК РРФСР прийняла постанову "Про червоний терор" - відповідно до якої класові вороги Радянської влади ізолювалися в концентраційні табори. Введення нового виду позбавлення волі - концентраційних таборів (таборів примусових робіт) було законодавчо закріплено Декретом ВЦВК 15 квітня 1919 року і Постановою ВЦВК 17 травня 1919 року "Про табори примусових робіт". Першою такою установою особливого призначення став Соловецький табір, створений у 1920 році на базі Соловецького монастиря. Особливі (концентраційні) табори і табори примусових робіт, що були створені у 1918-1919 роках, перебували у віданні Наркомату внутрішніх справ. Для управління ними в складі НКВС РРФСР був створений спочатку відділ, а в 1922 році - Головне управління примусових робіт. До травня 1922 року місця позбавлення волі перебували у віданні двох відомств: Наркомату юстиції і Наркомату внутрішніх справ. У період 1918-1921 років було прийнято ряд документів, що стосуються діяльності місць позбавлення волі:

- Інструкція НКЮ від 25 листопада 1918 року "Про дострокове звільнення";- Постанова НКЮ від 15 листопада 1920 року "Про затвердження Положення про загальні місця ув'язнення";

- Декрет СНК РРФСР від 21 березня 1921 року "Про позбавлення волі і про порядок умовно дострокового звільнення ув'язнених”.

24 травня 1922 року третьою сесією ВЦВК був прийнятий Кримінальний кодекс РРФСР, що введений у дію з 1 червня 1924 року. Аналогічний Кримінальний кодекс був прийнятий і на Україні. У травні 1922 року за пропозицією Ф.Е.Дзержинського, що був на той час наркомом внутрішніх справ, керівництво всіма місцями позбавлення волі було покладено на НКВС, у складі якого утворено Головне управління місць ув'язнення (ГУМУ). Головне управління примусових робіт, що існувало до того часу в системі Наркомату внутрішніх справ, було скасовано у зв'язку з ліквідацією концентраційних таборів і скороченням ув'язнених у таборах примусових робіт: із 60 тис. у 1921 році до 15 тис. до травня 1922 року. У Наркоматі внутрішніх справ України було організоване Управління місць ув'язнення (УМУ). У 1923 році у ведення ГУМУ НКВС СРСР і його органів на місцях перейшла значна частина арештних будинків при міліції, що були перейменовані в будинки попереднього ув'язнення. Перший загальносоюзний законодавчий акт в області карної і виправно-трудової політики був прийнятий ЦВК СРСР 31 жовтня 1924 року "Основні початки карного законодавства СРСР". У РРФСР перший Виправно-трудовий кодекс був прийнятий 16 жовтня 1924 року. В Українській РСР перший Виправно-трудовий кодекс був прийнятий через рік - 27 жовтня 1925 року. Перші виправно-трудові кодекси передбачали такі види місць позбавлення волі:

1. Будинки ув'язнення;

2. Виправно-трудові будинки;

3. Трудові колонії;

4. Ізолятори спеціального призначення;

5. Перехідні виправно-трудові будинки.

26 березня 1928 року постановою ВЦВК СРСР "Про каральну політику і стан місць ув'язнення" визнано необхідним застосовувати більш суворі заходи карного покарання у відношенні так званих "класових ворогів", а також злочинців-професіоналів і рецидивістів. Для цих осіб встановлювався більш суворий режим утримання в місцях позбавлення волі (обмеження пільг у частині заліків робочих днів, відпусток і ін.). У відношенні менш небезпечних злочинців пропонувалося ширше практикувати заміну позбавлення волі іншими мірами покарання (примусовими роботами, звільненням із посади, засланням, штрафами і т.д.). НКЮ і НКВС було запропоновано виробити законоположення, спрямовані на підвищення ефективності таких мір покарання, як примусові роботи і заслання. Закон про примусові роботи без позбавлення волі був прийнятий ВЦВК і РНК РРФСР 21 травня 1928 року. Істотні зміни у роботі виправно-трудових установ були внесено постановою ЦВК і РНК СРСР від 6 листопада 1929 року, якою передбачено, що позбавлення волі на термін до трьох років здійснюється у виправно-трудових колоніях за місцем проживання, а позбавлення волі від трьох до десяти років у виправно-трудових таборах у віддалених районах країни. Постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 року було затверджено "Положення про виправно-трудові табори." 10 січня 1930 року прийнята Постанова ВЦВК і РНК СРСР "Про заслання і висилку, що застосовувались за судовими вироками". Заслання з'єднувалося з примусовими роботами або службою в установах, що оговорювалися у вироку суду. 13 грудня 1930 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову про скасування НКВС СРСР і його органів на місцях. У зв'язку з цим Головне управління місць ув'язнення і всі місця позбавлення волі були передані у ведення республіканських наркоматів юстиції. Що ж стосується таборів примусових робіт, то управління ними було залишено за об'єднаним державним Політичним управлінням - ОДПУ Союзу РСР. В Російській Федерації постановою ВЦВК і РНК 1 серпня 1933 року був затверджений новий Виправно-трудовий кодекс. На Україні новий виправно-трудовий кодекс не приймався. Формально діяв Кодекс 1925 року, а практично у своїй діяльності установи керувалися різноманітними відомчими інструкціями, з урахуванням положень Виправно-трудового кодексу РРФСР 1933 року. У той час існувала відома розбіжність між вимогами виправно-трудових кодексів і практикою. Поряд із виправно-трудовими колоніями продовжували існувати виправно-трудові табори, хоча такий вид місць позбавлення волі кодексами не передбачався (продовжувала діяти постанова РНК СРСР від 7 квітня 1930 року). 10 липня 1934 року ЦВК СРСР прийняв постанову "Про утворення Народного Комісаріату Внутрішніх Справ" із новими функціями. У складі цього наркомату було утворено Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув'язнення (ГУЛАГ). На Україні в складі Наркомату внутрішніх справ було створено Управління виправно-трудових таборів і колоній. У той період керівництво місцями позбавлення волі в наркоматі внутрішніх справ України (як і в НКВС СРСР) здійснювалося декількома структурними органами. Окремими табірними пунктами (на Україні таборів не було), виправно-трудовими колоніями, транзитно-пересильними пунктами й інспекціями виправно-трудових робіт керувало Управління виправно-трудових таборів і колоній. Виховно-трудовими і виховними колоніями, дитячими приймачами-розподільниками керував відділ трудових колоній (ВТК), що був самостійною структурою Наркомату. Помічником начальника цього відділу в 1928-1937 роках працював відомий письменник-педагог Антон Семенович Макаренко. У період 1935-1940 років було прийнято лише два законодавчих документи в частині виправно-трудових установ: 31 травня 1935 року РНК СРСР і ЦК ВКПб прийняли постанову "Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності", у якій в якості місць ув'язнення засуджених до позбавлення волі неповнолітніх замість шкіл ФЗУ особливого типу було визнано необхідним організувати трудові колонії для неповнолітніх. 8 серпня 1936 року постановою ЦВК і РНК СРСР були внесені доповнення в Основні початки карного законодавства і система виправно-трудових установ доповнена новим їхнім видом - в'язницею. В'язницями (вони виконували і роль слідчих ізоляторів) відало тюремне управління. У той період число в'язниць на Україні було значним (крім обласних були районні і міжрайонні в'язниці). У період Великої Вітчизняної війни значна частина засуджених чоловіків за менш тяжкі злочини придатних до військової служби були мобілізовані у Червону Армію. З території України й інших західних регіонів СРСР усі місця позбавлення волі були евакуйовані з причини погрози їхньої окупації. Евакуація в більшості випадків проводилася пішим порядком і тривала декілька місяців. 19 квітня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було передбачене позбавлення волі у виді каторжних робіт на термін від 15 до 20 років для фашистів і їхніх посібників, винних у вчиненні звірячих розправ над радянськими людьми. Ця категорія засуджених трималась в спеціальних в'язницях і таборах. У 1944 році у виправно-трудових установах була створена спеціальна служба по нагляду за поводженням засуджених. Її створення сприяло наведенню правопорядку в установах, зміцненню дисципліни й організованості серед засуджених. Довоєнна структура управління місцями позбавлення волі існувала й у повоєнні роки, аж до 1960 року. На Україні після закінчення війни прийшлося наново будувати і відновлювати систему місць позбавлення волі. Її структура на той період була така:

1. Виправно-трудові колонії для тримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі на стислі терміни;

2. Окремі табірні пункти для тримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі на термін три роки і більше;

3. Трудові колонії для неповнолітніх засуджених до позбавлення волі;

4. В'язниці для засуджених до тюремного ув'язнення;

5. Транзитно-пересильні пункти.

Були також штрафні підрозділи, замість яких у 1948 році були засновані підрозділи суворого режиму, у яких трималися злісні порушники порядку відбування покарання. У перші повоєнні роки, крім того, на території України знаходилося декілька таборів, що підпорядковувалися безпосередньо НКВС СРСР. Для контролю за їхньою діяльністю в МВС УРСР був створений табірний відділ. Цей відділ контролював лише питання охорони і режиму тримання засуджених. Після закінчення відбудовних робіт на шахтах і заводах Донецької і Луганської областей і будівництва автостради Москва - Сімферополь зазначені табори були розформовані і табірний відділ припинив своє існування. У березні 1953 року ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР та Президія Верховної Ради СРСР прийняли постанову, котрою Міністерство державної безпеки СРСР і Міністерство внутрішніх справ СРСР були об'єднані в одне - Міністерство внутрішніх справ СРСР. При цьому тюрми, слідчі ізолятори і трудові колонії неповнолітніх були залишені в МВС, а виправно-трудові колонії і табори передані в підпорядкування Міністерства юстиції. Таке рішення не виправдало себе і на початку 1954 року виправно-трудові колонії і табори були повернуті у ведення МВС. У 1954 році було відновлено дострокове й умовно-дострокове звільнення засуджених. Інститут заліку робочих днів, що існував до цього, був скасований. У 1957 році постановою Ради Міністрів України було затверджено Положення про спостережні комісії. Пожвавилася діяльність комісій у справах неповнолітніх при місцевих Радах. У 1958 році Рада Міністрів СРСР затвердила загальносоюзне Положення про виправно-трудові колонії і тюрми. Основним видом виправно-трудових установ для дорослих засуджених були визнані виправно-трудові колонії. Вони передбачалися з трьома видами режимів: загальним, посиленим і суворим. Положенням не передбачалися Виправно-трудові табори і вони були або реорганізовані в колонії або ліквідовані. У тюрмах встановлювалося два види режиму: загальний і суворий. У 1957 році до штатів виправно-трудових колоній були введені посади начальників загонів, а з 1958 року в них були організовані загальноосвітні школи і почали створюватися професійно-технічні училища. Управління виправно-трудових таборів і колоній, відділ трудових колоній і тюремне управління мали цілком замкнуті структури. У їхньому складі були всі служби, необхідні для забезпечення діяльності підвідомчих підрозділів, у тому числі охорона, медична служба та ін. 13 січня 1960 року союзне Міністерство внутрішніх справ було скасовано. У зв'язку з цим Міністерству внутрішніх справ України прийшлося перебудовувати свою структуру, у тому числі і по лінії місць позбавлення волі. Самостійні управління (відділи), що відали місцями ув'язнення, були об'єднані в один орган - Управління виправно-трудових установ (УВТУ). Ця міра дозволила ліквідувати зайві, дублюючі управлінські ланки, із загальних позицій вирішувати питання діяльності місць позбавлення волі, особливо в питаннях їх комунально-побутової облаштованості, розвитку виробництва, навчання засуджених робітничим професіям і т.п. 26 липня 1961 року Указом Президії Верховної Ради України затверджено Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС Української РСР. Виправно-трудові колонії передбачалися чотирьох видів: загального, посиленого, суворого й особливого режимів. Республіканське Положення 1961 року діяло до липня 1969 року, тобто до прийняття Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік. У наступні роки охорона виправно-трудових колоній була покладена на Управління внутрішніх військ МВС УРСР (який із 1966 року стало підпорядковуватися МВС СРСР) і почала здійснюватися військовослужбовцями строкової служби. При кожній колонії був створений конвойний підрозділ (взвод, дивізіон), із більшою чисельністю особового складу, ніж було до цього. Для їхнього розміщення треба було здійснити будівництво при колоніях військових містечок, посилення охоронних споруд, на що були витрачені значні кошти. Вивід засуджених на роботи за межі зони групами почав різко скорочуватися, а потім припинився зовсім. У той же час, у виховно-трудових колоніях, тюрмах і слідчих ізоляторах охорона залишилася стара, яка комплектувалася по вільному найму. Це говорить про непослідовність даної реорганізації. У зв'язку з передачею охорони колоній у ведення управління внутрішніх військ, в Управлінні виправно-трудових установ був створений відділ режиму. Наглядова служба виявилася в подвійному підпорядкуванні (адміністрації ВТУ і командування військ), що не сприяло повною мірою ефективності цієї служби. Потім із ведення Управління ВТУ були виведені медичні, постачальницькі, будівельні служби. У 1963 році законом був передбачений новий вид виправно-трудових установ - колонії-поселення. 20 березня 1964 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених, що стали на шлях виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства". 26 липня 1966 року Указом Президії Верховної Ради СРСР передбачено встановлення адміністративного нагляду за визначеною категорією осіб, що звільняються з місць позбавлення волі. У цьому ж році відновлено Міністерство внутрішніх справ СРСР. 11 липня 1969 року Законом СРСР затверджені Основи виправно-трудового законодавства Ради РСР і союзних республік, що введені в дію з 1 листопада 1969 року. Основами передбачалися такі виправно-трудові заснування:

1. Виправно-трудові колонії (загального, посиленого, суворого, особливого режимів і колонії-поселення).

2. Тюрми (загального і суворого режимів).

3. Виховно-трудові колонії (загального і посиленого режимів) для неповнолітніх злочинців.

На Україні Виправно-трудовий кодекс було затверджено 23 грудня 1970 року Законом Верховної Ради і з 1 червня 1971 року введено у дію. 5 червня 1973 року було уточнено порядок розміщення засуджених до позбавлення волі у виправно-трудових установах (Відомості Верховної Ради N 25, 1973 р.). У червні 1974 року Управління ВТУ МВС України було перетворено в Головне управління ВТУ, що природно, черговий раз призвело до зміни його структури. Зокрема, до складу Головного управління ВТУ ввійшло управління матеріально-технічного постачання, яке до цього було самостійним структурним підрозділом міністерства, хоча обслуговувало воно в основному виправно-трудові установи. 23 березня 1977 року Виправно-трудовий кодекс України доповнений новим розділом - Порядок і умови виконання умовного осуду до позбавлення волі й умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. У наступні роки вносилися й інші зміни в чинний Виправно-трудовий кодекс УРСР і в структуру Головного управління ВТУ. У 1989 році Головне управління ВТУ було реорганізовано в Головне управління виправних справ (ГУВС) із частковими структурними змінами. Зокрема було організоване управління режиму і спецробіт. Перебудовчі процеси кінця вісімдесятих років дозволили подивитись на багато речей по-новому. У тому числі і на кримінально-виконавчу систему, яка була створена на принципах суворого централізму та адміністративно-командного управління і не могла в повній мірі забезпечити покладені на неї функції. До проголошення незалежності пенітенціарна система України, як і усіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених Кримінальним кодексом СРСР та його підзаконними актами. На рубежі 1989-1990 років назріла об'єктивна необхідність перегляду виправно-трудової політики, що проводилась, глибокого аналізу стану справ, визначенню відповідності поставленої мети і задач реальним можливостям и результатам. Кризові явища в місцях позбавлення волі, загострення оперативної обстановки, яке супроводжувалось зростанням злочинності, захватами заложників, груповими непокорами засуджених адміністрації, привели до висновку про те, що в сфері виконання кримінальних покарань необхідні докорінні зміни. Старі, традиційні методи управління місцями позбавлення волі, які базувались на підтриманні жорсткого режиму відбування покарань, все менше сприяли затвердженню законності та правопорядку в установах. Зростання негативних тенденцій в установах виконання покарань мало інше, більш глибоке коріння. У той час у суспільстві набирали силу демократичні процеси, йшло співставлення поглядів у найширшому спектрі політичних і соціальних питань. Всі жили у відчутті великих змін. Звичайно ці настрої та атмосфера повністю передавались мешканцям місць позбавлення волі. До того часу ряд працівників кримінально-виконавчої системи мали змогу побувати в службових відрядженнях за кордоном і ознайомитись з організацією виконання покарань в Італії, Німеччині, Болгарії, Англії, Скандинавських країнах. Проте створені десятиріччями основи й традиції цих держав докорінно відрізнялись від України, тому зняти копію з тюремних систем однієї з цих країн і перенести її на нашу було неможливо. У нас свій менталітет, свої соціальні й економічні умови і, звичайно, свій шлях розвитку. Оцінивши всі ці фактори було зроблено перший крок до гуманізації існуючої каральної політики в Україні. Міністерством внутрішніх справ за участю вчених і зацікавлених відомств була розроблена і пізніше затверджена постановою уряду № 88 від 11 липня 1991 р. Концепція реформування кримінально-виконавчої системи України. В її основу були покладені Декларація про державний суверенітет України, прийняті ООН Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими, Загальна Декларація прав людини, Європейські стандарти, інші міжнародні угоди та документи. Реформа, перш за все, направлена на соціальну переорієнтацію виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародного досвіду й актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховного впливу на засуджених. Необхідно відмітити, що концепція передбачала корінні глибокі зміни, розраховані на перспективу і які вимагають часу. Критичний же стан системи, ситуація, що склалась, продиктували необхідність проведення в короткі строки радикальних змін в області законодавства і організації виконання кримінальних покарань. З урахуванням реальної обстановки до Верховної Ради, Президенту й до Кабінету Міністрів України вносились відповідні пропозиції про прийняття законодавчих і інших нормативних актів з метою вдосконалення діяльності установ і нормалізації оперативної обстановки серед спецконтингенту. Ці зусилля знайшли підтримку законодавчої та виконавчої властей. З придбанням Україною самостійності було знято суворі таємниці з системи виконання покарань. Зараз її установи відвідують представники любої зареєстрованої громадської організації, колективу чи видавництва. Разом з тим наша динамічна дійсність постійно висуває нові задачі, проблеми, що вимагали оперативних, нестандартних рішень. У 1990-1991 роках цілий ряд нормативних актів, спрямованих на гуманізацію виконання покарання, прийнято МВС України за узгодженням із Генеральною прокуратурою України, у т.ч. 20 грудня 1991 року змінені і переоголошені "Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ" (засудженим дозволено носіння короткої зачіски, сорочок цивільного зразка, скасовані нагрудні знаки, розширений асортимент дозволених до придбання і збереження продуктів харчування і предметів споживання, у т.ч. наручних годинників, спортивних костюмів та ін.). 2 вересня 1991 року Головне управління виправних справ перейменовано в Головне управління по виконанню покарань МВС України, а УВС-ВВС УВС областей у Управління (відділи) по виконанню покарань. При цьому штатна структура залишилася без змін. 22 лютого 1992 року постановою Кабінету Міністрів України встановлено порядок, відповідно до якого заробітна плата засудженим нараховується в повному обсязі за діючими тарифами, а відрахування провадяться по фактичних витратах на утримання. 6 березня 1992 року Верховною Радою прийнято Закон України "Про скасування покарань у виді заслання та висилки", скасована також кримінальна відповідальність за відхилення від цих покарань. Всі особи, що відбували ці покарання в інших регіонах колишнього СРСР, повернуті на Україну. 31 березня 1992 року затверджена нова структура Головного управління по виконанню покарань МВС України. 16 травня 1992 року Постановою Верховної Ради України призупинена дія ст.25(1) і ст.52(2) Кримінального кодексу України про умовне засудження до позбавлення волі й умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (у зв'язку з масовою відмовою госпорганів від працевикористання піднаглядних спецкомендатур). 5 серпня 1992 року Постановою Кабінету Міністрів "Про поліпшення діяльності установ кримінально-виконавчої системи" схвалена пропозиція МВС про повернення громадян, засуджених судами України, що відбувають покарання за її межами, у відповідні установи МВС України. Передбачено будівництво в ряді областей слідчих ізоляторів, виправно-трудових колоній, відкриття колоній-поселень для створення засудженим належних умов тримання і забезпечення їхньої працезайнятості. 4 травня 1993 року Верховною Радою України прийнято Закон "Про внесення змін до ст.25 КК України", яким розширено перелік злочинів за вчинення яких передбачено виконання покарань у колоніях-поселеннях. 6 травня 1993 року Верховною Радою України прийнято Постанову про створення при виправно-трудових колоніях відділень колоній-поселень для засуджених, які твердо стали на шлях виправлення і переведені у ці колонії визначеннями народних судів. 6 травня 1993 року Верховною Радою України прийнято Постанова про тимчасове створення при виправно-трудових колоніях відділень слідчих ізоляторів для осіб, засуджених до позбавлення волі, вироки судів у відношенні яких ще не набули законної сили. 25 червня 1993 р. Верховною Радою України прийнята Державна Програма боротьби зі злочинністю, у який 6 розділом передбачений ряд заходів щодо подальшого удосконалювання кримінально-виконавчої системи (відкриття нових колоній і слідчих ізоляторів, поліпшення комунально-побутових умов, надання додаткових пільг по виробничо-господарській діяльності й ін.). 30 червня 1993 року Верховною Радою України прийнято Закон про попереднє ув'язнення. 26 січня 1994 року прийнято постанову Кабінету Міністрів України № 31 "Про Програму приведення умов тримання засуджених, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються в слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність із міжнародними стандартами". Цим актом Україна затвердила спрямованість пенітенціарної політики на досягнення забезпечення прав і свобод громадян, прийнятих у передовій практиці розвинених країн. 27 серпня 1994 року Верховною Радою прийнято Закон України "Про внесення змін та доповнень в законодавчі акти України щодо врегулювання деяких питань, пов'язаних з умовами відбування покарання. Після прийняття України до Ради Європи в 1996 році експерти Ради Європи відповідно до рішень Уряду України протягом майже двох місяців провели вивчення чинного законодавства, інших нормативних актів, які регламентують виконання покарань та практику їх застосування в Україні. Було глибоко і кваліфіковано перевірено 22 установи кримінально-виконавчої системи восьми областей. За результатами Радою Європи була зроблена та оприлюднена доповідь "Оцінка в'язничної системи України" з рекомендаціями щодо приведення її у відповідність із загально-європейськими стандартами, в якій наголошено на "необхідності створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації". З урахуванням цих документів та за погодженням з відповідними міністерствами та відомствами 22 квітня 1998 року Президент України Л.Д.Кучма видав Указ про утворення на базі Головного управління виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України, що ліквідується, Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади. Цим же Указом визначено низку заходів щодо реформування та забезпечення діяльності системи виконання покарань. 31 липня 1998 року Президентом України затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань. 11 грудня 1998 року Верховна Рада України прийняла Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань”, який створив правове поле для самостійної роботи системи виконання покарань. 1 березня 1999 року Постановою Кабінету Міністрів України № 286 "Про затвердження граничної чисельності працівників центрального апарату Державного департаменту з питань виконання покарань" визначено граничну чисельність центрального апарату та структуру Департаменту. 12 березня 1999 року Указом Президента України Державний департаменту України з питань виконання покарань виведений з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ та набув самостійності. Створення Держдепартаменту, який уособлює в собі всі функції управління пенітенціарною системою, підпорядковується безпосередньо Кабінету Міністрів України, дозволило виконати зобов'язання, взяті Україною при вступі до Ради Європи, та рекомендації експертів Ради Європи щодо припинення усіх зв'язків з військовими, міліцією і демілітаризації кримінально-виконавчої системи. Проведена реорганізація спростила систему управління кримінально-виконавчою системою, яка стала більш гнучкою, оперативною, дієвою за рахунок концентрації усіх сил та засобів в одному відомстві, у т.ч. служб охорони, нагляду та безпеки, виключило виконання невластивих їй функцій та втручання у справи посадових осіб, які безпосередньо не відповідають за діяльність кримінально-виконавчої системи, у тому числі в її господарську діяльність. 22 квітня 1999 року Постановою Кабінету Міністрів України №653 "Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту з питань виконання покарань" були визначені джерела фінансування кримінально-виконавчої системи, порядок передачі від внутрішніх військ функції охорони установ виконання покарань, створення фонду допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 серпня 1999 року № 1510 "Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої системи" визначено схеми посадових окладів персоналу кримінально-виконавчої системи та видатки на їх грошове утримання з Державного бюджету.