Предмет і завдання юридичної психології

3

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Предмет і завдання юридичної психології

2. Психічні процеси

3. Психологія допиту свідків

Список використаної літератури

1. Предмет і завдання юридичної психології

Дослідження предмета юридичної психології представляється необхідним почати із предмета загальної психології. Основні підручники психології для вузів трактують предмет психології як закономірності виникнення, розвитку й прояву психіки взагалі й свідомості людини - конкретно-історичної особистості зокрема або психологічні факти, закономірності й механізми психіки.

Предмет юридичної психології - явище комплексне, тобто мається на увазі комплексність не тільки процесу або технології пізнання в цій сфері, але й самого предмета пізнання.

А.Р. Ратинів у перших своїх роботах указував, що предметом судової психології виступають психічні явища, пов'язані з участю в карному виробництві, закономірності людської психіки. При здійсненні виробництва в справі й виконанні різних функцій у карному процесі предметом правової психології є психологічні закономірності суспільних відносин урегульованих правом. У роботах останнього часу А.Р. Ратинів як предмет юридичної психології виділяє психічні явища, механізми, закономірності, пов'язані з виникненням, зміною, виконанням, порушенням і застосуванням права.

Інший з основоположників юридичної психології - А.В. Дулов відзначав, що предметом будь-якої науки завжди є вивчення певної групи закономірностей. Предметом судової психології, на думку цього автора, є особливості розвитку й прояву психічних закономірностей, пов'язаних із процесом діяльності по здійсненню правосуддя.

Третій теоретик в області юридичної психології - В.Л. Васильєв думає, що предмет юридичної психології становлять психічні закономірності діяльності й особистості людини в області правових відносин. Це визначення пов'язане зі спробою об'єднати в рамках юридичної психології два домінуючих у радянській психології підходи: "діяльнісний", розроблений московською школою психології, і "особистісний", затверджений ленінградською школою. Однак до середини 80-х років на перший план став виходити "системний" підхід, культивуючий в академічній психологічній науці. У зв'язку із цим останнім часом як предмет юридичної психології В.Л. Васильєв виділяє психологічні основи особистості й діяльності в умовах правового регулювання, систему "людина - право". Головною ланкою в цій системі є людина або особистість як суб'єкт діяльності.

Виходячи з єдності, взаємозв'язку об'єкта, предмета й методів науки, до завдань юридичної психології можна віднести:

1. Дослідження структурних елементів предмета цієї науки: особистості юриста, його діяльності, правомірного й протиправного поводження, особистості законослухняної людини й правопорушника, психології соціально-правовий ресоціалізації правопорушника, психологічних особливостей юридичної процедури й профілактики правопорушень. психологія допит свідок

2. Вивчення методологічних і теоретичних її основ, розробка методики й методів теоретичних і прикладних досліджень, адаптування для цілей юридичної психології методик і методів, розроблених в інших науках, у тому числі й у галузеві психологічні.

3. Розробка практичних рекомендацій для юристів-практиків по здійсненню ними правозастосовної, правоохоронної й правотворчої функцій, удосконалюванню й поліпшенню їхньої власної роботи, стимулювання спільної діяльності, розробка методики профорієнтації, профвідбору, профконсультації юристів, профессіограм і психограм юридичних професій й ін.

4. Теоретичне й методичне забезпечення навчальної дисципліни "Юридична психологія" і пов'язаних з нею спецкурсів.

5. Забезпечення практики спеціальним психологічним знанням, розробки теорії й методики судово-психологічної експертизи, психологічної консультації й т.д.

У Загальній частині юридичної психології викладаються предмет, історія, система, принципи, методи й зв'язок її з іншими науковими дисциплінами, а також основи загальної й соціальної психології.

Особлива частина юридичної психології, що часто називають судовою психологією, складається з наступних розділів: правова психологія, кримінальна психологія, психологія потерпілого, психологія правопорушень неповнолітніх, психологія попереднього розслідування, психологія судового процесу, судово-психологічна експертиза й виправна (пенітенціарна) психологія.

Висновок. Юридична психологія - це самостійна психологічна дисципліна, що вивчає людину у всій повноті.

Предмет юридичної психології - це не сума предметів психології і юриспруденції, тобто не психічні явища, процеси, стани плюс державно-правові явища, не окремі фрагменти дійсності в психологічному офарбленні, а психологія державно-правових явищ як цілісність, у якій не можна механічно відокремити психологічне від юридичного, а можливе лише виділення психологічної і юридичної підсистем, що перебувають у русі, розвитку, безперервному зв'язку. У цю своєрідну сукупність включаються психологія особистості в праві, психологія правового поводження, психологія діяльності юридичних органів і повноважних осіб, наділених правами й обов'язками, особистість юриста й ін. У той же час у предметі за допомогою системного підходу можна виділити психологічні складові - процеси, стани, явища, діяльність, поводження особистості, спілкування або юридичні - правоздатність, дієздатність, осудність, провину, намір, мотив.

2. Психічні процеси

Психічні процеси -- складні утворення, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються через розвиток цього змісту.

У сучасній психології прийнято вважати, що психічні процеси тісно взаємозалежні й, строго говорячи, зливаються в один цілісний процес, властивість за назвою "психіка". Поділ свідомості на психічні процеси умовний, він не має теоретичного обґрунтування. У науці розробляються інтегративні підходи до психіки, і класифікація психічних процесів має педагогічну і пропедевтичну цінність, що сходить у міру розвитку науки.

Взаємозв'язок психічних процесів виражається, наприклад, у тому, що сприйняття неможливе без пам'яті, запам'ятовування неможливе без сприйняття, а увага неможлива без мислення.

Відчуття являють собою свідомий, суб'єктивно представлений в голові людини або несвідомий, але впливаючий на її поведінку продукт переробки центральною нервовою системою збудників, які з'являються у внутрішньому або зовнішньому середовищі.

Види відчуттів відображають своєрідність тих стимулів, які їх породжують. Дані стимули, які пов'язані з різними видами енергії та визивають відповідні відчуття різної якості: зорові, слухові, тактильні, смакові, нюхові. Інформацію про стан м'язової системи дають проприцептивні відчуття, які відмічають ступінь скорочення або розслаблення м'яз.

Сигнали, які поступають із зовнішніх органів, менш помітні, але також сприймаються та переробляються центральною нервовою системою. Відповідні відчуття мають назву інтероцептивні. Інформація із внутрішніх органів безперервним струменем поступає в мозок, доповідає йому про стани внутрішнього середовища. Людина має, крім того, декілька специфічних видів відчуття, які несуть у собі інформацію про час, прискорення, вібрацію та ін. Переробляючи дану інформацію, мозок людини приймає рішення, віддає команди та контролює їх виконання.

Породжують відчуття звичайно електромагнітні хвилі.

Увага - це один з тих пізнавальних процесів людини, по відношенню сутності та права на самостійний розгляд яких серед психологів і зараз не має певної згоди. Увага - це процес свідомого чи несвідомого відбору однієї інформації , яка надходить через органи відчуття, та ігнорування іншої.

Увага людини має п'ять основних властивостей: стійкість, зосередженість, перемкнутість, розподіл та об'єм.

Природна увага дана людині від самого її народження у вигляді вродженої здатності вибірково реагувати на ті або інші зовнішні або внутрішні стимули, які несуть у собі елементи інформаційної новизни. Головний механізм, який забезпечує роботу такої уваги, має назву орієнтировочний рефлекс.

Соціально обумовлена увага складається у результаті навчання та виховання, пов'язана з вольовою регуляцією поведінки, з вибірковим свідомим реагуванням на об'єкти.

Безпосередня увага не може управлятися нічим, окрім того об'єкту, на який вона направлена і який відповідає актуальним інтересам і потребам людини.

Опосередкована увага регулюється за допомогою спеціальних засобів, наприклад, жестів, слів, предметів.

Мимовільна увага не пов'язана з участю волі, а довільна увага обов'язково включає вольову регуляцію. Недовільна увага не потребує зусиль для того, щоб утримувати та протягом певного часу зосереджувати на чомусь увагу, а довільне має всі ці якості. Довільна увага на відміну від мимовільної звичайно пов'язана з боротьбою мотивів, наявністю сильних протилежно направлених та конкуруючих між собою інтересів, кожен з яких сам по собі може приволікти та утримувати увагу.

Чуттєва увага пов'язана з емоціями та вибірковою роботою органів відчуття. Інтелектуальна увага пов'язана зі зосередженістю та направленістю думки. При чуттєвій увазі у центрі свідомості будь-яке чуттєве уявлення, а в інтелектуальній увазі об'єктом інтересу є думка.

Враження, які людина отримує від навколишнього світу, залишають певний слід, зберігаються, закріплюються, а при необхідності та можливості - відтворюються. Ці процеси мають назву - пам'ять. Пам'ять лежить в основі здібностей людини, є умовою навчання, формування вмінь та навичок. Без пам'яті не можливе нормальне функціонування ні особистості, ні суспільства. Пам'ять можна визначити як здатність до отримання, зберігання та відтворення життєвого досвіду. Різноманітні інстинкти, вроджені та набуті механізми є ні чим іншим , як досвідом, який був спадкоємним або набутим у процесі індивідуального життя. Без постійного поновлення такого досвіду, його відтворення в певних умовах, живі організми не мали б змогу адаптуватися до подій життя, які швидко змінюються. Не пам'ятаючи про те, що з ним було, організм не зміг би вдосконалюватися надалі, оскільки те, що він набуває, не було б з чим порівнювати, і воно б втрачалося без вороття.

У людини є три види пам'яті: довільна, логічна та опосередкована.

Мислення. Перш за все мислення є вищим пізнавальним процесом. Воно являє собою процес породження нових знань, активної форми творчого відображення процес реорганізації людської дійсності. Мислення породжує такий результат, якого ні у самій дійсності, ні у суб'єкту на даний момент не існує. Мислення також можна розуміти як отримання нових знань, творча реорганізація тих уявлень, які вже існують.

На відміну від інших психологічних процесів, мислення майже завжди пов'язане з наявністю проблемної ситуації, завдання, яке потрібно вирішити, та активними змінами умов, при яких дане завдання було задане. Мислення на відміну від сприйняття виходить за межі даного, розширює межі пізнання. У мисленні на основі сенсорної інформації робляться певні теоретичні та практичні висновки. Мислення відбиває буття не тільки у вигляді окремих речей, явищ та їх властивостей, але і визначає зв'язки, які існують між ними. Властивості речей та явищ, зв'язки між ними відбиваються у мисленні в узагальнюючий формі, у вигляді законів. Уявлення - це один з психічних процесів, який характеризується здатністю уявляти об'єкт, який відсутній або якого взагалі не існує, утримувати його у свідомості по думки маніпулювати ним.

Уявлення є основою наочно-образного мислення. Якщо мнемічний образ несе в собі минуле індивіда, перцептивний -- теперішнє, мислительний -- невідоме, то образ уяви -- невідоме майбутнє.

Уява виникає на ґрунті потреби в передбаченні результатів дії: первіс-на людина не могла б виконувати дію, не усвідомлюючи її мети. Можли-вості задоволення такої потреби приховані, очевидно, в пам'яті. Саме уявлення пам'яті, які в образній формі закріплюють досвід взаємин люди-ни з природою, створюють підстави для відображення очікуваного.

Висновок. Психічні процеси -- складні утворення, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються через розвиток цього змісту.

Психічні процеси тісно взаємозалежні й зливаються в один цілісний процес, властивість за назвою "психіка". Види психічних процесів: відчуття, мислення, уява, увага, пам'ять.

3. Психологія допиту свідків

Показання свідків відіграють велику роль у діяльності слідчих і суддів, захисників і адвокатів, прокурорів та інспекторів. Вони сприяють установленню обставин підготовки і скоєння злочину, виявленню осіб, які скоїли злочин, мотивів їхніх злочинних дій, визначенню соціально-психологічних даних, які характеризують особистість обвинуваченого (потерпілого), інших очевидців події.

У психологічному плані показання свідків -- це відтворення раніше сформованих вражень, актуалізовані образи подій, що сталися. При цьому дуже суттєво, наскільки правильним, адекватним є процес сприйняття в цього свідка, які особливості збереження і реконструкції сформованих образів в його пам'яті.

У зв'язку з цим юридичному працівникові слід орієнтуватися на закономірності функціонування пам'яті:

* найміцніше в пам'яті утримується те, що викликає підвищену реакцію людини (крики, спалах світла, постріли і т. п.);

* найсильніше зберігається початок або кінець якогось процесу чи дії (“закон краю”);

* найкраще запам'ятовується незакінчена, перервана дія (“ефект Зейчарнік”);

* процес забування найбільш інтенсивний протягом перших трьох - п'яти діб після сприйняття події.

Показання свідків поділяються на:

*   прямі, основані на безпосередньому сприйнятті суттєвих для справи обставин (таких свідків називають очевидцями);

*   непрямі, що ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

При цьому змістом показань свідків можуть бути як відомості про фактичні дані (вони мають доказову силу), так і оціночні судження.

Досвід показує, що в усіх випадках допиту повинна передувати бесіда слідчого зі свідком. Її основна мета -- зняти у свідка психічне напруження, усунути можливу недовіру, викликати в нього готовність дати правдиві свідчення.

Після невимушеної короткої бесіди і пояснення свідку, у зв'язку з чим він викликаний на допит, слідчий вислуховує його вільну розповідь. Отримуючи опис будь-яких деталей, він може поцікавитися, чим викликана така підвищена увага до цих обставин. Вислуховуючи свідка, юрист може зробити деякі висновки про розвиненість чи нерозвиненість у людини окремих видів пам'яті, про схильність до навіювання, про вибірковість його уваги тощо. Окрім повідомленого свідком, у нього в пам'яті може бути і багато іншого, нерідко дуже суттєвого для слідчого. Це пояснюється тим, що свідок не дає точне відображення побаченого, а розповідає про свої враження, про те, що, на його думку, важливо і потрібно розповісти юристові. Він може ненавмисно не розповісти слідчому про ключові деталі, вважаючи їх неважливими, дещо забути з того, що хотів розповісти (особливо якщо його перебивають). Є й інформація, що не дуже запам'яталася, яка може бути “витягнута з глибин” пам'яті лише за допомогою певних механізмів упізнання. Оживити пам'ять і виявити все, що збереглося в ній, можливо постановкою певних запитань, виїздом на місце злочину, опитуванням на місці злочину, відтворенням обстановки свідком і порівнянням з тим, що залишилося.

Тому після закінчення вільної розповіді, слідчий формує додаткові, уточнювальні, контрольні запитання. Те, що згадує свідок, значною мірою залежить від формулювання запитань слідчим. Вони повинні стосуватися суті справи, бути вибудувані в логічний ланцюжок, співвіднесений із загальною логікою розслідування. За формою запитання мають бути образно нейтральними, тобто в них не повинно бути образів, які можуть включатися у відповідь. Якщо запитання пов'язане з відповіддю, несприятливою для свідка, його доцільно ставити на завершальній стадії допиту. Формулюючи запитання і вислуховуючи відповіді, слідчому необхідно уважно стежити за своєю інтонацією, контролювати міміку і жести, адже все це може справляти навіювальний вплив на свідка.

Іноді свідку може бути надана психологічна допомога у пред'явленні схем, зображень, макетів, пропозиції графічно показати об'єкт, карту огляду та ін. Активізації репродуктивної і розповідної діяльності свідка допомагають такі прийоми, як пропозиція описати подію у хронологічному порядку, нагадувальні запитання.

У ході допиту слідчий повинен відокремлювати факти, які описані впевнено, від тих, що повідомляються з певним сумнівом. Важливо з'ясувати, чим зумовлені впевненість чи сумнів свідка, а також умови сприйняття ним цього факту. Будь-яке повідомлення свідка вимагає ретельного аналізу тих факторів, які могли вплинути на його зміст. Насамперед те, що вказано в повідомленнях свідка, багато в чому залежить від об'єкта і предмета сприйняття (наприклад, матеріального об'єкта і людини чи групи людей), фону спостереження, погодних умов, освітленості тощо. Наприклад, більшість насильницьких злочинів (вбивства, зґвалтування, розбійні напади) скоюється в темну частину доби, при поганій видимості. У цих умовах, безсумнівно, відбиваються індивідуальні особливості свідка -- ступінь його адаптації до темряви, зміни у сприйнятті кольору, форми, розмірів предметів, відстаней. Слідчий повинен враховувати й ту позицію, яку займав свідок під час події: місце, відстань до об'єкта сприйняття, об'єкти між ними, кут зору. Існує закономірна залежність сприйняття від життєвого досвіду, статі, віку, рівня інтелекту, особливості професії та ін. Так, чоловіки в середньому краще запам'ятовують місцевість, дорогу, події, а жінки -- обстановку, людей, їхній одяг, психічний стан. Для слідчого сказане означає: характер сприйняття події, виражений у показаннях свідка з певною своєрідністю.

Похибки та помилки в показаннях свідків (неповнота і зайве, неточності та ін.) -- звичайне, а не виняткове явище. Помилковість у повідомленні стосується найчастіше не свідчень у цілому, а певних їх фрагментів. Це можуть бути помилки в мовній комунікації (неправильне розуміння смислу слів, термінів, помилкова їхня інтерпретація), викривлення форми, розміру і структури описаного об'єкта, часу проходження подій та ін. Зокрема, при розслідуванні злочинів часто виникає необхідність, допитуючи свідка, встановити точний час сприйнятої ним події. Швидкоплинні події (автотранспортні пригоди, нещасні випадки в результаті порушення техніки безпеки, імпульсивні насильницькі дії) вимагають допиту по можливості більшої кількості свідків, ретельного зіставлення їх свідчень. Для активізації спогадів про час події доцільно як точку відліку вибрати якусь пам'ятну для свідка подію, час якої відомий, а потім попросити свідка відтворити послідовність його дій, їхню тривалість до чергового моменту, який цікавить слідчого.

У ході з'ясування зовнішнього образу розшукуваної особи як психологічна допомога свідку можуть бути використані фотографії різних осіб, малюнки, графічні зображення обличчя. Слід враховувати, що краще запам'ятовуються такі ознаки людського обличчя, як вираз очей, їхній колір, зачіска, а найбільш стійкими пізнавальними ознаками є риси обличчя, силует тіла, характерний вираз обличчя (похмурий, веселий, нахабний, сором'язливий, злий, добрий і т. д.), а також хода, жести, елементи одягу.

Найскладнішим психологічним завданням допиту свідка є встановлення достовірності його свідчень. Які психологічні прийоми може використати юрист для перевірки достовірності показань свідка?

Одним із таких прийомів є детальний допит щодо обставин, значення яких слідчому відоме. При цьому непрямі свідчення можуть мати таку ж суттєву вагу, як і прямі докази.

Ефективним прийомом є виявлення суперечностей у словах, виразах і невербальних зовнішніх проявах. Коли свідок каже неправду, то зазвичай він втрачає холоднокровність, очі починають бігати, змінюється міміка, поза. Помітивши ці деталі, слідчий може сказати про це свідку, показавши, що наявна достовірна ознака фальші.

Практика показує, що мотивами обманних показань свідка можуть бути:

а) родинні обов'язки, неправильно зрозуміле почуття дружби;

б) особиста зацікавленість свідка (заздрість, ненависть, мстивість, користь та ін.);

в) почуття співчуття до обвинуваченого чи потерпілого;

г) погрози з боку зацікавлених осіб та ін.

У трактуванні О. Ратінова психологія обману характеризується роздвоєністю і великими внутрішніми труднощами. У свідомості людини, що говорить неправду, співіснують два паралельних варіанти події: один -- те, що дійсно сталося, і це вона хоче приховати, а другим -- видуманий, про який має намір розповісти. Перед її уявним поглядом весь час постають істинні події, свідком яких вона була, і їх уявлення досить яскраві і стійкі. Обманщик змушений їх весь час приглушувати і заміняти вигаданими образами, незрівнянно більш блідими і слабкими. Йому доводиться весь час лавірувати між правдою і неправдою, яка повинна заміщати приховувану, але таку, що постійно “лізе в голову”, правду. Обманщик завжди ризикує проговоритися, йому потрібно постійно напружуватися, щоб не забути того, що він казав раніше, повторювати точно, в усіх подробицях свої вигадки. Звідси завченість, непластичність обманних показань. Якщо в правдивих показаннях трапляються неточності, певні незрозумілості, то в ретельно продуманих обманних показаннях зазвичай все добре підтасовано в міру інтелектуального розвитку свідка. Однак досвідчений слідчий може виявити, що гладкі, завчені, інформативно обмежені показання “шиті білими нитками”.

Із слідчої практики відомо, що здебільшого неправдиві показання дають свідки, пов'язані з обвинуваченими і потерпілими. Часто це родичі або знайомі обвинуваченого. При цьому неправдиві показання можуть мати або обвинувальну, або виправдувальну спрямованість залежно від описаних вище мотивів давання явно неправдивих свідчень.

В юридичній практиці доводиться мати справу зі свідками, які перебувають у момент скоєння злочину у стані алкогольного сп'яніння, через що вони погано орієнтуються в події, що сталася. Тому такі свідки можуть відстоювати те, чого в дійсності не бачили, допускати довільні, зовсім не обґрунтовані твердження.

У розповіді вони змішують ознаки об'єктів, демонструють явні провали в пам'яті, виникає ймовірність обмови. Ці та інші особливості свідчень в стані алкогольного сп'яніння необхідно враховувати слідчому.

Висновок. Показання свідків відіграють важливу роль у діяльності слідчих і суддів, захисників і адвокатів, прокурорів та інспекторів. Вони сприяють установленню обставин підготовки і скоєння злочину, виявленню осіб, які скоїли злочин, мотивів їхніх злочинних дій, визначенню соціально-психологічних даних, які характеризують особистість обвинуваченого (потерпілого), інших очевидців події.

У психологічному плані показання свідків -- це відтворення раніше сформованих вражень, актуалізовані образи подій, що сталися. При цьому дуже суттєво, наскільки правильним, адекватним є процес сприйняття в цього свідка, які особливості збереження і реконструкції сформованих образів в його пам'яті.

Слідчий повинен виявляти повагу і довіру до показань свідка, з його боку недопустимі глузування, неуважність, поспіх, грубість і т.п.

Список використаної літератури

1. Бедь В. Юридична психологія. - К.: Знання, 2003. - 375 с.

2. Васильев В.Л. Юридическая психология. - М.: Наука, 1999. - 258 с.

3. Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии. - М.: Наука, 2001. - 297 с.

4. Жалинский А.Э. Основы профессиональной деятельности юрис-та. - К.: Знання, 1999. - 125 с.

5. Киричук О. В. Основи психології. - К.: Либідь, 2003. - 632 с.

6. Кондратьєв В.М. Юридична психологія. - К.: Либідь, 2000. - 351 с.

7. Коновалова В.Е. Правовая психология. - Х.: Основа, 1999. - 324 с.

8. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. - К.: Знання, 2003. - 339 с.

9. Крысько В. Г. Психология в схемах и таблицах. - М.: Харвест, 1999. - 336 с.

10. Пирожков В.Ф. Криминальная психология. - М.: Наука, 1999. - 259 с.

11. Пирожков В.Ф. Психологія: Підруч. для студ. вищих закладів освіти. - К.: Либідь, 2000. - 364 с.

12. Подольський М.І. Загальна психологія. - К.: Знання, 2000. - 311 с.

13. Ратинов А.Р. Методологические вопросы юридической психологии// Психология. - 2003. - №6. - С. 14-16.

14. Романов В. Юридическая психология. - М.: Наука, 2001. - 259 с.

15. Сливка С. Юридична деонтологія. - К.: Атака, 2003. - 319 с.

Размещено на www.allbest.ru