Психокорекційна робота з підлітками

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Особливості психокорекційної роботи з особистістю дошкільника

2. Дитяча агресивність як порушення особистісного розвитку дитини

3. Поняття психокорекційного спрямування психокорекційного процесу

4. Психокорекція підлітків з проблемами сексуального розвитку та наркотичної залежності

Список використаної літератури

психокорекційна робота підліток

1. Особливості психокорекційної роботи з особистістю дошкільника

Порушення особистісного росту надзвичайно розповсюджені як в дитячому, так і в дорослому віці. Часто виявляється, що за тим чи іншим порушенням когнітивних процесів (відставання в розвитку розумових здібностей в дитини) приховується порушення особистісного розвитку.

Поняття відхилення в особистісному розвитку охоплює велике коло явищ: формування антисоціальної мотивації, появу емоційних порушень (страхів, агресивності) і порушень вольової сфери (слабка воля, капризи, впертість, негативізм), низький рівень соціальної компетентності.

Порушення формування особистості, як в емоційній, так і в інших сферах, умовно можуть бути розділені на два класи:

- специфічні для певного вікового етапу (наприклад, відсутність комплексу пожвавлення в 2-3 міс. є серйозною перешкодою для подальшого розвитку дитини);

- неспецифічні (загальні) - такі порушення у будь-якому віці підлягають корекції, наприклад, відсутність ситуативності емоцій.

Г.М.Бреслав описує ряд специфічних проявів, емоційних порушень в дитячому віці, які є показниками відхилення в особистісному розвитку.

У дошкільному віці:

· відсутність емоційної децентрації, яка проявляється в нездібності співпереживати іншій людині ні в реальній ситуації, ні при слуханні, наприклад, казки;

· відсутність сингонії (здібність відкликатися на емоційний стан іншої людини);

· відсутність специфічного феномену емоційної саморегуляції для дошкільного віку “почуття вини”, пов'язаного з новим типом самосвідомості («я це зробив») і здібністю емоційно повертатися в минуле;

· багато негативних емоцій і фобій дитини.

Специфіка роботи психолога з дітьми дошкільного віку:

· дитина не здібна самостійно заявити про свої проблеми, - вони проявляються непрямо через відставання у розвитку, капризність, агресивність;

· дитина не може усвідомлено поставити перед собою ціль позбутися від своїх психологічних проблем і порушень. Дитина буде співпрацювати з психологом тільки тоді, коли їй буде цікаво (використання ігрових моментів;

· відсутність рефлексії викликає необхідність працювати “тут і зараз” з переживаннями дитини.

Робота психолога починається з діагностики:

- обстеження,

- осмислення результатів.

Важливо працювати не з окремими порушеннями, а з реальними феноменами психологічних труднощів. Завдання не в тому, щоб усунути негативну поведінку, а в тому, щоб виявити і усунути причину. Важливо провести чітку границю між порушенням і нормою. Врахувати, що конкретна дитина - це унікальний неповторний випадок.

Визначити прояв порушень можна за наступними ознаками:

1. Порушення будь-якої сфери особистості, психіки дитини завжди впливає на інші сфери, в результаті чого ті деградують або уповільнюють свій розвиток.

2. Порушення проявляється в поведінці, тобто його можна відслідкувати при спостереженні. В критичні періоди дорослим потрібно бути терпимішими, не прагнути переробити дитину, так як можуть її “зламати”.

3. Психічні порушення призводять до соціальної дезадаптації.

4. Психічні порушення можуть бути бар'єром на шляху виховних впливів. Таким чином, задача усунення порушень є первинною по відношенню до власне виховання.

5. Порушення психіки і особистості часто призводять до психосоматичних захворювань. Гармонія чи дисгармонія емоційно-мотиваційної і вольової сфери визначає все життя дитини, її психічний розвиток, спілкування, взаємодію, діяльність.

Для того, щоб легше було орієнтуватися у визначенні видів порушень, можна класифікувати за двома такими критеріями:

1. Характер причин порушень.

Причини “зовнішні” і “внутрішні” відповідно порушення - первинні і вторинні.

“Зовнішні” - негативні впливи (стресори, фрустратори, негативні стосунки), “внутрішні” - вплив порушеної частини психіки на здорову. Так, фрустрованість, як емоційне порушення деформує пізнавальну сферу особистості, знижує здібності до навчання.

2. Характер появи порушень.

Порушення може проявитися як деформація вже розвинутих структур психіки або як їх недорозвиток.

- первинні порушення, що сформувалися в результаті негативного впливу на дитину (наприклад, страх собак);

- первинні порушення, що сформувалися в результаті негативного ставлення оточуючих до дитини, це призвело до відсутності в психіці дитини соціально важливих структур, здібності до співпереживання, соціальної компетентності;

- вторинні порушення будь-якої сфери особистості чи психічних процесів внаслідок появи якоїсь деформації психіки. Наприклад, підвищення тривожності дитини в результаті розлучення батьків може дезорганізуюче вплинути на розвиток довільності мислення.

2. Дитяча агресивність як порушення особистісного розвитку дитини

Агресивні дії в дитини можна спостерігати вже із самого раннього дитинства. В перші роки життя агресія виявляється майже винятково в імпульсивних приступах упертості, що часто не піддаються керуванню дорослими. Виражається це, найчастіше, спалахами злості або гніву, що супроводжуються лементом, бриканням, кусанням, забіякуватістю.

Згідно Б.Споку, в однорічному віці нормальними явищами можуть вважатися: замахування дитини на матір за те, що вона зробила щось неприємне йому.

Як відзначає Є. Гаспарова, на другому році життя зростає активність дитини. З розширенням можливостей самостійних дій зростає незалежність у поводженні дитини. Часом це прагнення до незалежності - знамените “Я сам!” - виливається в перші спроби маленької людини настояти на своєму, всупереч бажанню батьків.

До трьох років скарги на упертість сина або дочки звучать наполегливіше. У цей період діти 2-3-х років попадають у дитячі сади, де починає формуватися досвід взаємодії з однолітками як процес більш-менш тривалої підтримки і розгортання дій, спрямованих на інших.

У цей період агресія носить інструментальний характер. Конфлікти між дітьми найчастіше виникають у ситуації мати річ, звичайно іграшку. Прояв агресивності в цьому віці, головним чином, залежить від реакції і відношення батьків до тих або інших форм поведінки. Якщо батьки і вихователі відносяться нетерпимо до будь-яких проявів відкритої агресії, то в результаті можуть формуватися символічні форми агресивності, такі як ниття, фиркання, упертість, неслухняність і інші види опору, а також прояву непрямої агресії.

В цьому віці підсилюється “дослідницький інстинкт”, і в цей же час маля зіштовхується з цілою системою нових, для його досвіду, заборон, обмежень і соціальних обов'язків. Потрапляючи в конфліктну ситуацію між спонтанним інтересом і батьківським “не можна”, дитина мимоволі випробує найсильнішу депривацію - обмеження можливості задоволення своїх потреб. Іншими словами, приводить до стану фрустрації. Дитина сприймає цю ситуацію як акт відкидання з боку батьків. Неможливість вирішення цього конфлікту приводить до того, що в ньому просипається злість, розпач, агресивні тенденції.

Однак, якщо раніше батьки на агресивність дитини реагували ласкою, то тепер вони частіше прибігають до погроз, позбавленням задоволень, ізоляції.

А. Фромм, вказує на існування феномена “перенесення”, що у три-чотири роки є однієї із самих звичайних прикмет агресивності. Суть його в тім, що дитина не насмілюється в цьому віці відкрито виливати свою злість на матір і переносить гнів і агресивність на інший, більш необразливий об'єкт. Дитина не може узяти верх над матір'ю з батьком насамперед тому, що вони дорослі і мають реальний авторитет. До того ж дитині вже прищеплене почуття поваги і слухняності, нехай навіть із застосуванням погроз і покарань.

Дитина до актів насильства може відносити досить широкий спектр дій, у який включаються навіть такі, як позбавлення ласощів, іграшки, вербальні переконання, вимовлені підвищеним тоном.

До шести-семи років до інструментальної агресії починає домішуватися агресія, адресована на інших людей особисто. Відбувається зміна форм агресії: частота просто фізичного нападу зменшується за рахунок росту більш “соціалізованих” форм (образа, боротьба).

Обговорюючи проблему агресивності в молодшому дошкільному віці не можна не відзначити, що цей вік збігається з кризою трьох років.

В.В.Лебединський відзначає, що періоди вираженої агресивності дитини. Його гармонічні відносини, що порушують, з навколишнього і нормального афективного розвитку, що спостерігаються в процесі, в основному збігаються з переживаннями вікових афективних і особистісних криз.

Е. Клер у роботі “Про особистості трирічної дитини” виділила кілька важливих симптомів цієї кризи: негативізм, упертість, норовистість, свавілля, знецінювання дорослих, протест-бунт, прагнення до деспотизму.

Негативізм - це такі прояви в поведінці дитини, коли вона хоче зробити що-небудь тільки тому, що це запропонував хтось з дорослих, тобто це реакція не на зміст дії, а на саму пропозицію дорослих.

Упертість - така реакція дитини, коли вона наполягає на чому-небудь не тому, що йому це сильно захотілося, а тому що вона це зажадала, тобто реакція на своє власне рішення.

Норовистість носить, на відміну від негативізму, безособовий характер. Вона спрямована проти норм виховання, встановлених для дитини.

Свавілля укладається в прагненні дитини до самостійності. Спостерігається самостійність у намірі, у зачатку.

Знецінювання дорослих.

Протест-бунт, що виявляється в частих сварках з батьками. “Вся поведінка дитини набуває рис протесту, начебто дитина знаходиться в стані війни з навколишніми, у постійному конфлікті з ними,” - писав Л.С.Виготський.

У родині з єдиною дитиною зустрічається прагнення до деспотизму. Дитина виявляє деспотичну владу стосовно усього навколишнього і вишукує для цього безліч способів.

У кризі трьох років відбувається те, що називають роздвоєнням: тут можуть бути конфлікти, дитина може лаяти матір, іграшки, запропоновані в невідповідний момент, вона може їх розламати зі злістю, відбувається зміна афективно-вольової сфери, що вказує на зрослу самостійність і активність дитини. Тенденція до самостійної діяльності знаменує собою те, що дорослі не закриті для дитини предметом і способом звертання до неї, а як би вперше розкриваються перед нею, виступають як носії зразків дій і відносин у навколишньому світі.

Феномен “Я сам” означає не тільки виникнення зовні помітної самостійності, але й одночасне відділення дитини від дорослої людини. У результаті такого відділення дорослий як би вперше виникають у світі дитячого життя. Дитячий світ зі світу обмеженого предметами перетворюється у світ дорослих людей.

Дитина приходить у наш світ дорослою з “проблемною” поведінкою, з погляду дорослих, що обумовлюється нерозвиненістю афективно емоційно-вольової сфери, звідси невміння керувати своїми емоціями.

З одного боку, самостійність дитини у всьому, а з іншого боку - слабка саморегуляція. І нам дорослим, особливо батькам, потрібно бути ще більш уважними і співчуваючими дитині в цей період часу, тобто поставитися до неї з розумінням.

Але, як відзначає Б. Спок, саме в цей період дитинства батьки “консолідуються” і усі разом починають придушувати “самоствердження дитини”. І, звичайно, батьки для цього використовують будь-які засоби.

Як відзначає К. Бютнер, від дітей вимагають відповідності батьківським представленням про поведінку. А ці представлення мають на увазі повну “покірність”. Але, незважаючи на те, що переважають негативні відносини з дорослими, діти, все-таки, постійно намагаються до встановлення і збереження позитивних взаємин з ними. І, якщо ці взаємини не задовольняють дитини, у нього виникають глибокі афективні переживання, що ведуть або до значного зниження активності в спілкуванні з однолітками, або до агресивності стосовно них. В цьому випадку ми говоримо про нерозуміння батьками своєї дитини, її важкого періоду. І це нерозуміння виражається застосуванням фізичної сили і брутальності стосовно “свого милого бебі”.

Найменш агресивні ті діти, батьки яких не були схильні ні до поблажливості, ні до покарання. Їхня позиція - в осуді агресії і доведенні цього до зведення дитини, але без строгих покарань у випадку провини. Батьки більш агресивних дітей поводилися так, начебто будь-яке поводження дітей пристойне, не роблячи своє відношення до агресії більш ясним. Однак, коли дитина робила провину, вона була суворо покарана. Строгість батьків, якщо вона послідовна та досить чуттєва для дитини, може привести до придушення агресивних імпульсів в присутності батьків, але поза будинком дитина буде поводитися ще більш агресивно.

Крім того, схильний до тілесного покарання батько, хоча і ненавмисно, подає дитині приклад агресивної поведінки.

Дитина, у цьому випадку, робить висновок, що агресія стосовно навколишніх припустима, але жертву завжди потрібно вибирати меншу і слабкішу себе. Вона дізнається, що фізична агресія - засіб впливу на людей і контролю над ними, і буде прибігати до нього при спілкуванні з іншими дітьми.

Якщо покарання занадто збуджує і засмучує дітей, вони можуть забути причину, що породила подібні дії батьків.

Отже, формування агресивних тенденцій у дітей відбувається декількома шляхами:

Батьки заохочують агресивність у своїх дітей безпосередньо, або показують приклад (модель) відповідного поводження стосовно інших і навколишнього середовища.

Батьки карають дітей за прояв агресивності. З досліджень видно, що:

Батьки, що дуже рідко придушують агресивність у своїх дітей, виховують у дитині надмірну агресивність.

Батьки, що не карають своїх дітей за прояв агресивності, імовірніше всього, виховують у них надмірну агресивність.

Батькам, розумно гнітячи агресивність у своїх дітей, як правило, вдається виховати уміння володіти собою в ситуаціях, що провокують агресивне поводження.

Щоб подолати агресію в цьому віці батьки повинні прислухатися до дитини, давати можливість їй щось зробити самій, але постійно бути поруч, якщо дитині знадобиться допомога, не слід будувати життя дитини з одних заборон.

3. Поняття психокорекційного спрямування психокорекційного процесу

Психокорекційний процес - складна система, що включає в себе як стратегічні, так і тактичні задачі.

В цілому психокорекція слугує поліпшенню взаємовідносин суб'єкта з іншими людьми та нівелюванню труднощів його спілкування.

Термін “психокорекція”, пов'язаний з розвитком нової галузі психологічної науки - практичної психології, набув поширення на початку 70-х років у галузі групової психотерапії і використовується у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі на позначення специфічного виду діяльності психолога-практика, спрямованої на коректування дисфункцій психіки. У більшості вітчизняних психологічних словників подається стисле визначення поняття психокорекції, яке часто підмінюється поняттям психотерапії. Вказується також на тотожність термінів “психокорекція” і “психологічне втручання”. Останнє вживається в зарубіжній літературі як синонім психокорекції. Психологічна корекція у психотерапії - це “спрямований психологічний вплив на певні психологічні структури з метою забезпечення повноцінного розвитку та функціонування індивіда”; у спеціальній педагогіці - “виправлення (часткове чи повне) вад психічного або фізичного розвитку в дітей, порушення тієї чи іншої психічної функції у дорослих”; у практичній діяльності психолога - “діяльність з виправлення (коректування) тих особливостей психічного розвитку, які за усталеною системою критеріїв не відповідають “оптимальній” моделі”.

А. Осипова визначає поняття психокорекції як систему заходів, спрямованих на виправлення вад психології або поведінки людини за допомогою спеціальних засобів психологічного впливу, тому у процесі психокорекції виявляються недоліки, що не мають органічної основи і не являють собою стійкі якості, котрі формуються достатньо рано і в подальшому практично не змінюються.

Згідно з психодинамічним підходом до розуміння психіки, процес психокорекції покликаний оптимізувати стосунки особистості з оточенням, відкоректувати деструкції психіки суб'єкта, і у цьому він може нагадувати виховання. Спільність психокорекції і виховання полягає у тому, що ці види психологічного впливу зорієнтовані на розвиток особистості, однак виховання вносить прямі поправки у поведінку вихованців і лише опосередковано позначається на структурних особливостях психіки. Процес психокорекції стосується виявлення глибинних причин поведінкових розладів, внаслідок чого на латентному рівні відбуваються новозміни у психіці. Певною мірою можна визначити психокорекцію як процес перевиховання дорослої людини. Результативність виховання залежить від пластичності психічних процесів, тобто їх здатності до змін і розвитку у процесі взаємодії суб'єкта з вихователем, і стосується дітей.

Психокорекційний же процес покликаний відродити пластичність, мобільність психіки дорослої людини і тому зорієнтований на вивчення усталених якостей психіки та на виявлення їх дисфункцій. Це зумовлено тим, що психіка дитини перебуває у розвиткові, становленні, вона є пластичною, тому піддається прямому впливу вихователя. Психокорекція спирається на розумовий, когнітивний потенціал, мислительні можливості суб'єкта, що піддається психокорекції. Дитяче ж мислення не настільки зріле і сформоване, не здатне до абстрактних узагальнень, систематизації отриманої інформації, тому психокорекція щодо дитини при необхідності застосовується у єдності з педагогічними аспектами. Виховний процес пов'язаний із впливом на суб'єкта. Психокорекція ж передбачає взаємодію та рівність позицій.

Процес психокорекції часто ототожнюють з психотерапією. На думку Р. Немова, існує суттєва різниця між поняттями “психотерапія” та “психокорекція”. Психотерапія - це система медико-психологічних засобів, що застосовуються лікарем для лікування різноманітних захворювань, а психокорекція - сукупність психологічних прийомів, що використовуються психологом для виправлення недоліків психології або поведінки психічно здорової людини.

Говорячи про різницю між психокорекційним процесом і психотерапією, А. Осипова виділяє специфічні риси психокорекції. Вона (психокорекція) зорієнтована: на клінічно здорову особистість, яка має у повсякденному житті певні психологічні труднощі, а також на людей, що бажають змінити своє життя чи ставлять за мету розвиток особистості; акцент робиться на здорових сторонах особистості незалежно від ступеня їх порушення; психокорекційний вплив спрямований на сьогодення та майбуття клієнтів; у психокорекції акцентується ціннісний вклад психолога, хоча усувається нав'язування певних цінностей клієнтові; психокорекційні впливи спрямовані на зміну поведінки та розвиток особистості клієнта.

На думку академіка Т. Яценко, психокорекційний вплив націлений на певним чином сформовану психіку, яка, можливо, має деструктивні особливості, але при цьому не мислиться підхід до людини як носія деструкцій.

Існує точка зору, що психокорекція покликана вирішувати завдання психопрофілактики з метою запобігання психічним деструкціям у кризових ситуаціях, полегшенню гострих психотравматичних реакцій.

Глибинна психокорекція тісно пов'язана з поняттям психічного здоров'я. З одного боку, результатом психокорекції може бути поліпшення психічного благополуччя суб'єкта. З іншого - глибинний психокорекційний процес передбачає наявність психічного здоров'я у його учасників, тому глибинна психокорекція не спрямована спеціально на формування психічного здоров'я.

Можна говорити, що глибинна психокорекція не лише спрямована на психічно здорову людину, а й посуває суб'єкта у бік психічного здоров'я шляхом виявлення глибинних детермінант його особистісної проблематики, суперечливості психіки, які відіграють деструктивну роль у функціонуванні суб'єкта. Зокрема, підлягають психокорекції такі особистісні дисфункції: дисгармонічність внутрішнього світу суб'єкта; агресивність як наслідок заблокованості можливостей вираження любові, теплоти до інших людей; тривога та страх перед оточуючою дійсністю як наслідок актуалізації комплексу меншовартості; егоцентризм, концентрація на власних проблемах та інтересах власного “Я”; пасивність, блокування власного творчого потенціалу та здатності до самореалізації; нездатність до адекватної саморефлексії та відображення інших людей. Вони викликані, передусім, особистісною проблемою, яку суб'єкт сам не може розв'язати внаслідок неусвідомлюваності її передумов, казуальних аспектів, пов'язаних із внутрішньою, стабілізованою суперечністю.

Згідно з психодинамічною теорією, важливий цілісний підхід до психокорекції, яка є процесуальною та спрямована на виявлення глибинних передумов особистісної проблеми, оскільки психіка - усистематизоване, динамічне утворення з свідомим і несвідомим аспектами, які перебувають у тісному взаємозв'язку. Вони схожі, тотожні - лиш різноспрямовані, що відображено у “Моделі внутрішньої динаміки психіки”, створеної академіком АПН України Т. Яценко.

Свідоме та несвідоме кожного суб'єкта співіснують, уживаються за рахунок суб'єктивної зінтегрованості психіки. Таку зінтегрованість забезпечують психологічні захисти, покликані приховати почуття меншовартості і зреалізувати тенденцію “до сили”. Психокорекційний процес, маючи свої закономірності, завжди неповторний, спрямований на вивчення індивідуального досвіду суб'єкта, особливості психіки якого дають змогу, на думку Т. Яценко, відстежувати базові захисти суб'єкта, що в певній мірі можуть гальмувати весь хід психокорекційної роботи. Якщо наявна проблематика, то зінтегрованість психіки забезпечується ілюзорними способами. Захисну систему обслуговують умовні цінності, які є емотивними, носять індивідуально-неповторний характер і маскують несвідомий зміст, викривлюючи реальний результат взаємодії з іншими людьми. Останні задаються ідеалізованим “Я”, що виражається в очікуваннях суб'єкта та орієнтується на ідеал “Я” (наприклад, жадання, щоб оточення ставилося як до “ідеалу”). У цьому може полягати суперечність, відступ від реальності, що зашкоджує суб'єктові об'єктивно сприймати оточуючий світ, реалізовувати власні цілі й потреби, налагоджувати оптимальні стосунки з соціумом, на основі чого і може суб'єктивно інтегруватися його психіка, набуваючи ознак ходіння хибним колом.

4. Психокорекція підлітків з проблемами сексуального розвитку та наркотичної залежності

У сучасному суспільстві збільшується кількість дітей, для яких характерна негативна поведінка, зростають дитячі злочинність, алкоголізм, наркоманія. Тому корекційна робота є основою діяльності соціально-психологічної служби школи.

Важливою особливістю підліткового віку є зміни у ставленні до навчання, зниження його значущості, зростання негативних переживань, пов'язаних зі школою. Для одних підлітків навчання продовжує залишатися провідною діяльністю, а для інших роль навчання поступово знижується, воно перетворюється у формальне, навіть небажане заняття. Це явище пов'язане з розвитком самосвідомості підлітка, який виявляється у все більш чіткішій диференціації й аналізі своїх бажань, інтересів, потреб. Таке ставлення до навчання небезпечне тим, що сучасний підліток не має умов для реалізації своїх можливостей, для самоствердження і вияву самостійності в суспільно корисній діяльності. Тому всю свою енергію, фантазію і творчі здібності підліток спрямовує спочатку на різні витівки, а з часом -- і на протиправні дії. Ось чому профілактика та корекція набувають особливого значення саме на цьому етапі розвитку особистості.

Безпосередня допомога підлітку полягає у наданні йому можливості самоствердитися у змістовній, соціально необхідній діяльності. Дуже важливо підвести дитину до правильного усвідомлення, розуміння форм самоствердження. Адже їх помилкове розуміння і спричиняє зміну її поведінки. Порушення звичних форм стосунків у колективі, зі старшими можуть статися і тому, що вже сформовані прагнення та можливості підлітка не знаходять підтримки й реалізації. Тому керування процесом самореалізації має здійснюватись у співпраці сім'ї і школи.

Для тих дітей, у яких сформувалися стійкі пізнавальні потреби, це можна здійснити через залучення до різних гуртків. Мають таку можливість і ті діти, чиї батьки так організували життя сім'ї, що допомога підлітка, участь у господарських справах сім'ї стали життєво необхідними. Як свідчить практика, зазначені варіанти соціальної ситуації розвитку є швидше виняток, ніж правило. Зростання внутрішніх можливостей і домагань дитини зіштовхується з бідністю реального змісту її діяльності і спілкування. Тому підліток не може визначити сенс свого життя та заповнити вакуум у душі. Оскільки потреба у творчій самостійній діяльності не задовольняється, то інтереси дитини зміщуються у галузь нетрудової діяльності. Комфорт, бездумні задоволення розглядаються як найвища цінність життя. Людина, не пізнавши сенсу життя, метою своїх дій бачить тільки перспективу задоволень. Духовні ж потреби спотворюються, зводяться до примітивних імпульсів, що призводить до моральної розбещеності, культу насилля і сексу, уживання психотропних речовин.

В.В. Кришталь і Б.Л. Гульман (1997) запропонували розглядати психологічну корекцію розладів сексуального здоров'я у вигляді трьох ланок:

-- направлена на збереження і розвиток умов, сприяючих підтримці сексуального здоров'я і на попередження несприятливих дій соціальних, психологічних, соціально-психологічних і біологічних чинників, здатних привести до розладу сексуального здоров'я;

-- передбачає своєчасне і раннє виявлення порушень сексуального здоров'я і їх попередження;

-- направлена на одужання, попередження декомпенсацій, загострень, прогресування хвороби або її переходу у важче захворювання.

Специфіка системи психологічної корекції сексуальних дисфункцій і девіацій зумовлює її проведення в два етапи:

1. Корекція порушень соматополового розвитку і соматичних захворювань.

2. Корекція порушень психосексуального розвитку і психічних захворювань. Реалізується шляхом науково обгрунтованого сексуального виховання, навчання і освіти. Застава гармонійного психосексуального розвитку -- правильне усвідомлення дитиною своєї статевої приналежності, рольової поведінки і психосексуальної орієнтації.

Наркоманія є однією з локальних форм девіантної адиктивної поведінки, своєрідним вираженням невпорядкованості особистості і непристосованості її до навколишнього світу.

Наркоман поводиться так, ніби прагне знищити себе -- всупереч інстинкту самозбереження, здоровому глузду і своєму бажанню.

Рішення проблем наркозалежності є джерелом особливих труднощів для фахівців, тому що:

· ця проблема дуже поширена;

· наркотики є внутрішньою цінністю для тих, хто зловживає ними, тому наркоманія стійка до лікування;

· зловживання може бути примусовим з боку однолітків;

· наркомани мають зовнішній локус контролю і нездатні відповідати за свою поведінку;

· наркомани зазвичай безвідповідальні -- вони можуть пропускати, переривати терапію, і тому з ними важко співпрацювати;

· психологічна залежність лікується тільки на психологічному рівні;

· мотивація наркоманів амбівалентна, тому що наркотики дійсно можуть, незважаючи на незвичайні ефекти, тимчасово притишити втому, депресію або тривогу, послабити фобію або біль;

· є певні докази наявності у деяких людей генетичних чинників, які обумовлюють схильність до зловживання наркотиками або алкоголем, незалежно від намірів цих людей;

· людям, ураженим залежністю, притаманна хитрість, вони намагаються маніпулювати іншими та вводити їх в оману, грають як добрі актори, а це не сприяє продуктивній психотерапевтичній роботі.

Завдяки великому досвіду роботи в сфері лікування наркозалежних осіб розроблена комплексна психологічна, психокорекційна методика допомоги наркохворим, яка враховує складність таких проблем і труднощі в їхньому вирішенні.

Перший етап психологічної допомоги

1. Перша бесіда повинна бути з психологом, на засадах партнерства, з метою якнайшвидшої адаптації, зняття емоційної напруги, усунення реакцій страху, напруженості, зневіри і невпевненості хворого в собі, а також неадекватних реакцій і форм поведінки при абстиненції. Вчинки хворого слід вмотивувати, переформувати його безвихідь у стан усвідомлення вибору. Це відкриває можливість говорити про необхідні конструктивні кроки для подолання залежності, які необхідно цілеспрямовано здійснювати хворому та його родичам разом з лікарем. Апелюючи до особи хворого, необхідно залучити його до лікувального процесу, домогтися усвідомлення ним своєї відповідальності за звільнення від наркозалежності.

2. Створення психотерапевтичного середовища.

3. Використання психотренінгу із застосуванням методик нейролінгвістичного програмування (НЛП), психоаналізу з метою зниження тривоги, відчуття провини, уникнення проявів неврозу, стабілізації психоемоційного статусу і якнайшвидшої адаптації з подальшою корекцією.

Другий етап психокорекційної допомоги

1. Застосування індивідуальної і групової психокорекційної роботи з метою подолання наркозалежності і подальших специфічних проблем на шляху персонального зростання, сімейної і соціальної адаптації.

2. Сімейна психотерапія.

Внаслідок тривалої інтоксикації у наркохворих загострюються всі особистісні відмінності, що є в преморбіді (як активні, так і пасивні реакції -- грубощі, агресія, надмірна збудливість, тривожність, страхи, відчуття провини та сорому, суїцидальні тенденції, втрата цінностей), і викликають у них великий стрес. Для зняття стресу і відновлення психоемоційного статусу використовують комплексний підхід, який включає:

· індивідуальну психотерапевтичну роботу;

· створення психотерапевтичного середовища;

· дезінтоксикаційну терапію та вітамінотерапію (вітамінно-мінеральний комплекс містить вітаміни групи B);

· психотренінг як метод релаксації із застосуванням методик НЛП, психоаналізу з підвищенням емпатійності;

· індивідуальну групову і сімейну психотерапію з корекцією порушених стосунків, зі спільним партнерським вирішенням проблеми наркозалежності.

Індивідуальна, групова і сімейна психотерапевтична робота, емоційна підтримка поєднуються з поступовим аналізом механізмів залежності хворого від оточуючих, дефіциту його самооцінки, агресивних імпульсів, таких дезадаптивних захистів, як брехня і заперечення.

Допомагаючи пацієнту у вирішенні проблеми наркозалежності, потрібно використовувати комбінований психотерапевтичний підхід, який виявляє внутрішню причину залежності (недостатня стійкість до стресу, низький рівень самоствердження тощо), виробляючи більш ефективні стратегії проблемно-вирішальної поведінки, а також підключаючи емоційно-стимулюючі соціальні впливи, значущі для хворого (корекція інтрапсихічних міжособистісних проблем, цілеспрямованої поведінки в професійній сфері тощо).

Список використаної літератури

1. Абрамова Г.С. Введение в практическую психологию. - М.: Наука, 2003. - 259 с.

2. Бадалова М.В. Профессиональная рефлексия практических психологов: опыт изучения// Практична психологія та соціальна робота. - 2002. -№ 4. - С. 28-30.

3. Василюк Ф.Е. От психологической практики к психотехнической теории// Практична психологія та соціальна робота. - 2002. - № 1. - С. 5-7.

4. Грановская Р.М. Элементы практической психологии. - М.: Наука, 1999. - 334 с.

5. Дмитренко А.К. Мотиваційні та світоглядні аспекти вибору професії психолога// Практична психологія та соціальна робота. - 2002. - № 4. - С. 31-33.

6. Ильясов А. О теории и практике в психологии// Вопросы психологии. - 1999. - № 4. - С. 135-138.

7. Немов Р.С. Психологическое консультирование: Учебное пособие для студентов вузов, обучающихся по специальности «Психологии». - М.: ВЛАДОС, 2000. - 527 с.

8. Осипова А.А. Общая психокоррекция: Учебное пособие для студентов вузов. - М.: ВЛАДОС, 2003. - 457 с.

Размещено на Allbest.ru