Здібності та обдарованність

Б.М. Тєплов, заперечуючи проти приписання здібностям любої властивості особистості, встановив деякі кордони: здатністю можна назвати тільки особисту властивість, яке впливає на ефективність діяльності. Однак цілком резонно зауваження К.К. Платонова: «чи існують які-небудь особливості та властивості та особистості, які хоча б посередньо не ефективність діяльності. Однак цілком резонно зауваження К.К. Платонова: чи існують які-небудь особливості та властивості, які хоча б посередньо не впливав на ефективність діяльності? Подібне заперечення висловила і Т.І. Артем'єва: з рівним успіхом такого роду визначеннях можна славо «здібності» замінити, наприклад, словами «характер» або «емоції». У кінцевому результаті умовою успішного виконання діяльності являється і вся психіка людини в цілому, та його характер, й ті чи інші мотиви, та в значному ступені - емоції людини. Не здивовано, що при розширеному тлумаченні люба зміна ефективності діяльності сприймається за розвиток здібностей, та придбання знань і вмінь тих, що навчається, створює ілюзію легкого розвитку здібностей у кожної людини. Помилковість даної точки зору стає вочевидь, якщо врахувати, що придбання знань та відпрацьованість стилю діяльності залежить від виразності людини тих чи інших здібностей. Наприклад, встановлено, що визначений стиль спортивної діяльності вибирається по вже існуючим спортивним задаткам, здібностям та якістю. Отже, у особисто-діяльному підході до здібностей залишається не виясненим, де ж слід провести межу, яка відділить одні особисті властивості, що можуть бути здібностями, від тих які такими бути не можуть. Наприклад, В.А. Крутецький не відносить до нього характерологічні риси, активне позитивне відношення до діяльності, психічний стан, знання навички. Та все ж у цього автора трактовка здібностей залишається цілком розпливчатою, оскільки до них він відносить емоційно-вольові процеси, направленість особистості на пізнання миру що оточує, а не тільки психічні процеси. Ще одним недоліком особисто-діяльного підходу до здібностей залишається те, що увага звернена тільки до психічним властивостям а не враховується фізіологічні та біохімічні, суттєво впливаючи на ефективність діяльності (10, с 148).

Дослідники розглядають здібності як результат діяльності людини. Ще у 1941 р. Б.М. Тєплов писав, що здібність не може з'явитися відповідною до конкретної діяльності. За 30 років з ним погодився К.К. Платонов: поза діяльністю здібності взагалі не існують, у відомому розумінні здібності можна розуміти як відбиття діяльності. Таким чином, згідно прихильниками цієї точки зору, діяльність виступає як примусові вимоги формування здібностей, як процес їх утворення. З цього приводу Т.І. Артем'єва помічає, що проблема здібностей виявилася органічно залежною від проблеми діяльності. І це не випадково. Принцип діяльності був висунутий у співвідношенні психології з ствердженням о спадщини та вродженості здібностей. Однак неможливість заперечувати роль вродженості примусила висунути питання про значення діяльності для утворення у вроджених задатків у здібності. Таким шляхом, гадають прихильники даної позиції, переборюється однобічність біологізаторського шляху та пропонується діалектичне розуміння природи здібностей, вдалий синтез соціальної та біологічної людини. В дійсності ж це всього лише видиме рішення суперечності, суть яких замкнута у співвідношенні між задатками та здібностями.

Під задатками частіш за все розуміють анатомо-фізиологічні особливості мозку. А.Г. Ковальов та В.Н. Мясищєв пояснюють їх як фізіологічні та психологічні здібності людини, обумовлені, вчасності індивідуальними особливостями будови мозку. Однак головна перешкода для розуміння сутності здібностей не в составі задатків, а у тому, яким чином ті перетворюються у здібності. В 1940 році Б.М. Тєплов писав: зовсім коротко ми можемо сказати: здібності - це задаток у розвитку. В подальшому він благопристойно відмовився від цього формулювання, оскільки виходило, начеб то здібності - це розвиток особливості будови та функціонування мозку, а звідси недалеко й до визнання здібностей вродженими. Невипадково вже у 1948 році дослідник критикував уявлення о вродженості здібностей та писав у зв'язку з цим: вродженими можуть бути лише задатки, тобто анатомо-фізиологічні особливості, що лежать в основі розвитку здібностей, самі ж здібності завжди являються результатом розвитку, що здійснюється головним чином в процесі виховання та навчання (10, с 149).

Неможна розуміти діло так, що здатність існує до того, як почалась відповідна діяльність. Виникає одне питання: що ж це за загадковий продукт діяльності та розвиток, який не зводиться до знань та вмінь, називається здатністю? Чіткої відповіді на нього немає, і це послужило приводом для критиці. А.Г. Ковальов та В.Н. Мясищєв відповідають так: «щось» не може розвинутися, повинно бути «щось» що підлягає розвитку у процесі діяльності, навчання та виховання. Згідно Б.М. Теплову, цим «щось» являються або задатки, або самі здібності. Так у 1941 році він відмітив, що вродженими можуть бути задатки які лежать в основі розвитку здібностей. Не можна не згадати й іншу суперечність у висловлюваннях Б.М. Теплова, що здібності подають результат розвитку, а з іншого боку пише: одним з характерних ознак до розвитку будь-якої здібності являється раніше та притому самостійно, тобто що не потребує педагогічного заходу, виявлення цієї здатності. Виявляється, що здібності можуть проявляться спонтанно, самостійно, без спеціально організованого розвитку. З цього привиду Є, У. Голубева пише: «Диференціальна психологія в більшій мірі вирішує задачу діагностики та використання наявних знань, вмінь, навичок на рівні поведінки, що необхідно але недостатньо. У цьому випадку здібності розглядаються як дійсність що відбувається, в той час як вони являються й можливістю, котрі на довгі роки, а іноді й назавжди, залишаються схованими й для самої людини, й для інших». Але якщо вони існують хоча б як можливості, значить для їх проявлення діяльність не потрібна. І тоді роль отакої зводиться до проявляння та розвитку здібностей. К.К. Платонов мав на увазі, що Б.М. Тєплов дарма відмовився від тезису: здібності - це задатки у розвитку. На його думку, треба було б всього лише уточнити, що до задатків входять й елементарні психічні процеси. Однак з цим ствердженням К.К. Платонова важко не погодитись. Правильний крок Б.М. Теплова, що відмовився від своєї ранньої точки зору, складається не у тім, що здібності не бувають вродженими, це задатки не можуть виступати у якості єдиного структурного елемента здібностей. Відомо, що задатком гарної пам'яті служить інертність нервових процесів. Включимо і те і інше до формули Б.М. Тєплова. Виходить: гарна пам'ять (як здатність) - це інертність нервових процесів у розвитку (тобто ще більша інертність). Навряд хтось погодиться з подібним визначенням пам'яті, і пер ж за все тому, що основою, наприклад, довготривалої пам'яті являється білкові сполуки, які шляхом свого перетворення закріплюють у мозку інформацію. Інша справа, що перехід короткочасної пам'яті у довготривалу здійснюється тим легше, чим довше зберігаються сліди в першій, а це залежить від інертності нервових процесів. А втім, інертність - це всього лише закріплення та зберігання інформації, але вона не підміняє пам'ять як здатність. Окрім за все, інертність нервових процесів служить задатком не тільки пам'яті, але й інших здібностей. Нарешті, отакі обумовлені ц іншими задатками. Тому здібності являються багатокомпонентними утвореннями, а задатки можуть бути полі функціональними. Такий подібний аналіз Б.М. Теплова обумовлений тим, що в ньому як у дзеркалі відбиті суперечності, що властиві у цілому особисто-діяльному підходу до проблеми здібностей (10, с 150). Отже, підіб'ємо підсумки розглядання здібностей з позиції особисто-діяльного підходу як засобу їх реалізації та розвиток перетворення у якості (хоча автори про це не пишуть, усі цитати свідчать, що здібності розуміються як наявний рівень проявляння тих можливостей людини, які обумовлені не тільки задатками, а ще й знаннями та вміннями.

3. Обдарованість

3.1 Здібності та обдарованість

Тривалий час «обдарованість» враховувалась як синонім здібностей. Однак, на думку С.Л. Рубінштейна, яке він висловлював ще у 1935 році, вона приділялася комплексом властивостей особистості (4, с 340). І цьому є ряд вагомих доказів. А.Р. Лурій в продовж багатьох років досліджував феноменальну пам'ять одного газетного репортера. Дослідження виявили, що цей репортер міг моментально запам'ятати та повторити величезні за довжиною ряди слів та чисел у прямому порядку та навпаки з любої ланки цих рядків. Але у всіх інших стосунках репортер був рядовим чоловіком, змінив за все своє життя багато професій, але так і нічого в ній не здобув. Б.М. Тєплов також розумів обдарованість як сукупність здібностей. При цьому він мав на увазі, що вони не просто співіснують, але придбають інших характер у залежності від наявності та ступеня розвитку друг друга. Це якісно нове утворення, а ні сума енного числа здібностей. Однак таке утворення залишається, згідно Б.М. Теплову, чисто психологічним. На його думку, своєрідність понять «обдарованість» та «здібності» обумовлено тим, що вони розглядуються крізь призму діяльності, успіх який ними забезпечений. Тому неможна говорити об обдарованості взагалі, а тільки об обдарованості в якійсь мірі конкретної діяльності. Обдарованість - це сполучення рядків здібностей, що забезпечують успішність (рівень та своєрідність) виконання визначної діяльності. А. Холодна виявляє шість типів інтелектуально обдарованих людей: 1) з показниками загального інтелекту більш за 135-140 одиниць; 2) з вищім рівнем академічної успішності; 3) з вищім рівнем розвитку творчих інтелектуальних здібностей - показник швидкості породження ідей та їх оригінальність; 4) з вищім ступнім успішності тих чи інших видів діяльності; 5) з екстра ординальними інтелектуальними досягненням; 6) з екстра ординальними можливостями, що зв'язані з аналізом, оцінкою та уявленням подій буденного життя людей. Виділяють слідуючи особливості обдарованих індивідів: - складання яркого уявлення з увагою до деталей при об'єктивної перевірки людей; - здатність до нестандартному сприйняттю; - уявлення; - дивергентне мислення; - допитливість; - мужність; - конкретність мислення; - сміливість; - естетична чутливість (10, с 138).

Одними психологами ототожнюється з обдарованістю - талант, іншими розглядається як вищій рівень розвитку здібностей, пер ж за все спеціальних. При цьому враховується, що результати діяльності таланливої людини відрізняється оригінальністю, принциповою новизною та направляється потребую у творчості.

Геніальність розглядалась з часів І. Канта як вища ступінь обдарованості, творчих виявлень людини, що висловлюються в продукті, що має історичне значення для життя суспільства, науки, культури. Геній ламаючи застаріли норми та традиції, відкриває нову епоху в області діяльності. Визнається, що геніальність непередбачена, не піддається ніяким схемам та вимірюванням. Для виявлення та розвитку обдарованості (таланта, геніальності) потрібно висока робото здатність, самовіддача, стійка мотивація (напрямок особистості), володіння знаннями та вміннями в спеціальній області обдарованості. Геній - це людина, який знає о своєму видатному таланту та все ж продовжує працювати (академік А. Крижановський). Обдарованість - це вдале сполучення різних здібностей, а талант і геніальність - проявляння високого рівня обдарованості в чому-небудь. Унікальне проведення, на думку вчених, утворюються завдяки унікальним здібностям та повній самовіддачі.

Ісак Ньютон говорив, що геній є терпіння мислі, зосередженої у відомому напрямку. Коли його запитували, яким чином йому вдалося відкрити закони класичної фізики, він відповідав: «Я увесь час думав про це». Дослідження показали, що найбільш талановиті - індивіди, незадоволені своїми результатами, здатні до саморозвитку, які під впливом нових потреб не вгамовано займаються самоосвітою, перестроюють своє мислення. Заслуговує уваги висловлювання видатного вітчизняного піаніста Г. Нейгауза: хоча геніїв та талантів створити не можна, можна створити культуру, та чим вона ширше й демократична, тим легше пророщують таланти та генії.

3.2 Загальні та спеціальні здібності та обдарованості

В психології та педагогіці поширено уявлення про загальні та спеціальні здібності та обдарованості. До перших відносяться ті, що відповідають потребам одразу багатьом видам діяльності (наприклад, інтелектуальні здібності). Спеціальні ж відповідають вимогам тільки конкретної діяльності (наприклад, художні здібності, наявність голосу співання). Б.М. Тєплов, а за ним й Д.Н. Завалишина зв'язують загальні здібності з більш загальними вимогами ведучих форм людської діяльності. Правда, деякі вчені враховують, що чіткої грані між загальними та спеціальними здібностями провести важко і це ділення досить умовне. Ч. Спірмен займався проблемами професійних здібностей (математичних, літературних та ін.). При обробці даних тестування він виявив, що результати виконання багатьох тестів на діагностику здібностей мислення, пам'яті, уваги, сприйняття тісно пов'язані; як правило особи, успішно виконують тести на мислення, також успішно справляються і з тестам на інші пізнавальні здібності. Та навпаки, іспитовані, що показують занізкий результат, погано справляються з більшістю тестів. Отже, при виконані тестів успіх рішення залежить від рівня у іспитованих загальної здатності.

Р. Кеттел виділив три вида інтелектуальних здібностей: загальні, парціальні та фактори операцій. Серед перших він виділив «зв'язаний» та «свободний» інтелект. Перший вид інтелекту визначається сукупністю знань та інтелектуальних вмінь, придбаних при житті, та с точки зору Б.М. Теплова та його послідовників, не може розглядатися як здібності. Другий за своїми характеристиками близький фактору Спілерена, але має тісні зв'язки з «зв'язаним» інтелектом (10, с 161).

Приблизно до інтелекту ці та подібні їм моделі, що сполучають вроджені здібності та придбані знання та вміння, в творчому плані не можуть викликати за перечок (інше діло, наскільки кожна з них відповідає реальності). Однак вони мають мале відношення до здібностей та обдарованості, якщо під ними розуміти генетично обумовлені можливості людини. С.Л. Рубінштейн виділяє загальну та спеціальну обдарованість. Перша співвідноситься з більш загальними умовами ведучих форм людської діяльності, друга - з потребами спеціальних її видів. При цьому загальна обдарованість існує сама по собі, а проявляється завдяки спеціальним здібностям (правда не ясно як це відбувається) (10, с 162). Відсутність чіткості в цих уявленнях С.Л. Рубінштейна примусило Б.М. Теплова уточнити ряд моментів. Він відзначив: «Було б більш точнішим говорити не про загальну та спеціальну обдарованість, а про загальні та спеціальні моменти в обдарованості, або точніше - більш загальних та більш спеціальних моментах. Оскільки в різних формах діяльності маються загальні моменти, оскільки можна говорити й про загальні обдарованості у широкому розумінні, як про обдарованості до цілком широкого кола діяльності. Але нема ніякого наукового розуміння в такому понятті обдарованості, яке включало до себе тільки загальні признаки.

Ці критичні зауваження слід віднести й до розуміння загальних та спеціальних здібностей. Звичайно, люба діяльність припускає необхідність мислити, але це не значить начебто різні інтелектуальні здібності у кожної людини однаково розвиваються та застосовуються у різних видах інтелектуальної діяльності. Розум математика та шахіста різний, як і розум політика та вченого, хоча дещо загальне, звичайно, є. Розрізнюють практичний та теоретичний розум, оскільки один міцний у побутових справах, але не може похвалитись у розумовій праці та на праці; інший, навпаки, успішний як вчений, але глупий у побутовому відношенні. Розумові здібності людини називаються загальними (у відмінні від спеціальних здібностей, наприклад до музиці, малюванню, спорту). На самому ділі, властивості розуму виявляються дуже широко, в різних видах діяльності, в цьому смислі вони і являються загальними для самих різних занять.

Висновки

Здібності - можливість, а необхідний рівень майстерності у той чи інший справі - діяльність. Виявлені у дитини музичні здібності у жодному разі не являються гарантією того, що дилина буде музикантом. Для того, що б це відбулося, необхідно спеціальне навчання, наполегливість, проявлена педагогом та дитиною, гарний стан здоров'я, наявність музичного інструмента, нот та багатьох інших умов, без яких здібності можуть зачинитися, так і розвинувшись. Психологія, заперечує тотожність здібностей та суттєво важливий компонентів діяльності - знань, навичок та вмінь, підкреслюючи їх єдність. Здібності виявляються тільки у діяльності. Неможна говорити о здібностях людини до малюнку, якщо його не спробували навчити малювати, якщо він не придбав ніяких навичок, необхідних для зображальної діяльності. Це виявляється у тім, наскільки швидко та легко він освоює прийоми праці, кольорові ставлення, навчається бачити прекрасного у навколишньому світі (3, с 233).

Розглядання співвідношень задатків та здібностей показують, що, хоча розвиток здібностей залежить від природних передумов, які далеко не однакові у різних людей, однак здібності не стільки дар природи, скільки продукт людської історії. Оскільки передача досягнень попередніх поколінь відбувається суспільно-історичним шляхом, тобто за допомогою знарядь труда, мови, витвір мистецтва та ін. Кожній людині належить прийняти естафету: він повинен застосовувати знаряддя, користуватися мовою, насолоджуватися витвором мистецтва та ін. Оволодівати світом історичних досягнень, люди формують свої здібності. Проявлення здібностей находиться у прямій залежності від конкретних прийомів (методик) формування співвідносних знань та вмінь, які історично виробляються людьми у ході задоволення потрібностей суспільства.

Список літератури

1. Петровський А.В. Психологія // Академія, Москва; 2006. - с 477,479,480.

2. Маклаков А.Г. Загальна психологія // Пітєр; 2008. - с 536,538-560.

3. Гомезо М.В. ДомашенкоІ.А. Атлас по психології // Москва; 2007. - с 231,233.

4. Рубінштейн С.П. Основи загальної психології // Пітєр; 2000.-с 330.

5. Пашукова Т.І. Допіра А.І. Д'яконов Г.В. Практикум за загальній психології для студентів педагогічних вузів // Москва; 1996. - с 301.

6. Столярко Л.Д. Самигін С.І. 100 екзаменаційних питань по психології // Март, Ростов н / Дону; 2001. - с 250.

7. Немов Р.С. Психологія // Владос, Москва; 1998. - с 430.

8. Рубінштейн С.П. основи загальної психології // Пітєр; 1999.-с 300.

9. Тєплов Б.М. Вибрані труди // Педагогіка, Москва; 1985. - 250.

10. Ільїн Є.П. Психологія індивідуальних розрізнянь // Москва; 2002. - с 152, 153, 154, 157-150, 158, 161, 162, 170-172.

11. Леонтьєв А.Н. Діяльність. Свідомість. Особистість. // Педагогіка, Москва; 1985. - с 280.