27

ЗМІСТ

ВСТУП

1 ОСОБИСТІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

2 БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО ЗІГМУНДА ФРЕЙДА

3 СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ У ФРЕЙДИЗМІ

3.1 Структура особистості

3.2 На грані внутрішнього вибуху

3.3 Захисні механізми - внутрішній запобіжник

3.3.1 Головні захисні механізми

3.3.3 Регресія і раціоналізація

Психологічне пізнання настільки ж древнє, як сама людина . Він не міг би існувати, не орієнтуючись у мотивах поводження і властивостях характеру своїх ближніх.

Останнім часом росте інтерес до питань людського поводження і пошукам сенсу людського існування:

- керівники вивчають як працювати з підлеглими;

- батьки відвідують курси по вихованню дітей;

- чоловік і жінка вчаться спілкуватися один з одним і "грамотно сваритися";

- викладачі вивчають як допомогти справитися з емоційним хвилюванням і почуттям розгубленості своїм студентам і учням інших навчальних закладів.

Поряд з інтересом до матеріального добробуту і до бізнесу багато людей прагнуть допомогти собі зрозуміти, що значить бути людиною. Прагнуть розібратися у своєму поводженні, розвити віру в себе, свої сили. Усвідомити неусвідомлені сторони особистості, зосередитися насамперед на тім, що відбувається з ними в даний час.

Коли психологи звертаються до вивчення особистості, то, мабуть, перше, з чим вони зіштовхуються, це різноманіття властивостей їхніх проявів у їх поводженні. Інтереси і мотиви, схильності і здібності, характер і темперамент, ідеали, ціннісні орієнтації, вольові, емоційні й інтелектуальні особливості, співвідношення свідомого і несвідомого (підсвідомого) і багато чого іншого - це далеко неповний перелік характеристик, з якими приходиться мати справу, якщо ми намагаємося намалювати психологічний портрет особистості.

Володіючи різноманіттям властивостей, особистість разом з тим являє собою єдине ціле. Звідси випливають дві взаємозалежні задачі:

- по-перше, зрозуміти всю безліч властивостей особистості як систему, виділивши в ній те, що прийнято називати системно - утворюючим фактором (або властивістю);

- по-друге, розкрити об'єктивні підстави цієї системи.

У даній роботі розглядається своєрідність структури особистості. Це - теорія З.Фрейда.

Розроблену З.Фрейдом психоаналітичну теорію особистості, досить популярну в країнах Заходу, можна віднести до типу психодинамічних, не експериментальних, що охоплюють усе життя людини і використовують для опису його як особистості, внутрішні психологічні властивості індивіда, в першу чергу його потреби і мотиви. Він вважав, що лише незначна частина того, що насправді відбувається в душі людини і характеризує його як особистість, актуально їм усвідомлюється.

1 ОСОБИСТІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Щоб перебороти пануючу в психології дидактичну схему, потрібно було насамперед вичленувати ту «середню ланку», що опосередковує зв'язки суб'єкту з реальним світом. Тому почнемо з аналізу діяльності, її загальної будівлі. Але одразу виявилось, що у визначення діяльності входить поняття про її предмет, що діяльність по самій своїй природі є предметною.

Інша справа -- поняття про суб'єкта діяльності. Спочатку, тобто до з'ясування найважливіших моментів, що утворять процес діяльності, суб'єкт залишається як би за межами дослідження. Він виступає лише як передумова діяльності, її умови. Тільки подальший аналіз руху діяльності і породжуваних їм форм психічного відображення приводить до необхідності ввести поняття про конкретного суб'єкта, про особистість як про внутрішній момент діяльності. Категорія діяльності відкривається тепер у своїй дійсній повноті, у якості, що охоплює обоє полюса -- і полюс об'єкту, і полюс суб'єкту.

Вивчення особистості як моменту діяльності і її продукту складає спеціальну, хоча і не окрему, психологічну проблему. Проблема ця є однієї із самих складних. Серйозні труднощі виникають уже при спробах з'ясувати, яка реальність описується в науковій психології терміном «особистість».

Особистість є не тільки предметом психології, але і предметом філософського, суспільно-історичного пізнання; нарешті, на визначеному рівні аналізу особистість виступає з боку своїх природних, біологічних особливостей як предмет антропології, соматології і генетики людини. Інтуїтивно ми досить добре знаємо, у чому тут розходження. Проте в психологічних теоріях особистості постійно виникають грубі змішання і невиправдані протиставлення цих підходів до дослідження особистості.

Лише деякі загальні положення про особистість приймаються, з тими або іншими застереженнями, всіма авторами. Одне з них полягає в тому, що особистість являє собою якусь неповторну єдність, якусь цілісність. Інше положення полягає у визнанні за особистістю ролі вищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами (Джемс називав особистість «хазяїном» психічних функцій, Г.Олпорт -- «визначенням поведінки і думок»). Однак спроби подальшої інтерпретації цих положень привели в психології до ряду помилкових ідей, що містифікують проблему особистості.

Насамперед це ідея, що протиставляє «особистісну психологію» психології, що вивчає конкретні процеси (психічні функції). Одна зі спроб перебороти це протиставлення виражається у вимозі зробити особистість «вихідним пунктом пояснення будь-яких психічних явищ», «центром, виходячи з якого тільки і можна вирішувати всі проблеми психології», так що необхідність у спеціальному розділі психології -- психології особистості -- відпадає. З цією вимогою можна погодитися, -- але лише в тому випадку, якщо бачити в ньому лише вираження якоїсь досить загальної думки, що відволікається від конкретних задач і методів психологічного дослідження. Незважаючи на всю переконливість старого афоризму про те, що «мислить не мислення, а людина», ця вимога є методологічно наївною по тій простій причині, що суб'єкт до аналітичного вивчення його вищих життєвих проявів неминуче виступає або як абстрактна, «ненаповнена» цілісність, або як метапсихологічне «я» (person), що володіє споконвічно закладеними в ньому диспозиціями або цілями. Останнє, як відомо, постулірується всіма персоналістськими теоріями. При цьому байдуже, чи розглядається особистість з біологізаторських, органічних позицій, або як чисто духовний початок, або, нарешті, як якась «психофізіологічна нейтральність».

Проте, вимога «особистісного підходу» у психології іноді розуміється в тім змісті, що при вивченні окремих психологічних процесів увага дослідника повинна бути насамперед зосереджена на індивідуальних особливостях. Чи входять у психологічну характеристику особистості, наприклад, швидкість реакцій людини, обсяг її пам'яті або уміння друкувати на машинці?

Один зі способів обійти це капітальне питання психологічної теорії полягає в тому, що під поняттям особистості розуміється людина в її емпіричній тотальності. Психологія особистості перетворюється, таким чином, в антропологію особливого роду, що включає в себе усе -- від дослідження особливостей обмінних процесів до дослідження індивідуальних розходжень в окремих психічних функціях.

Звичайно, комплексний підхід до людини є не тільки можливим, але і необхідним. Комплексне вивчення людини («людського фактора») придбало зараз першорядне значення, але саме ця обставина і висуває психологічну проблему особистості як особливу. Адже ніяка система знань про тотальний об'єкт не дає нам її дійсного розуміння, якщо в ній відсутня одна з її істотних специфічних характеристик.

Дійсним каменем спотикання в дослідженні особистості дотепер залишається питання про співвідношення загальної і диференціальної психології. Більшість авторів обирає диференційно-психологічний напрямок. Беручи свій початок від Гальтона і Спирмена, цей напрямок спочатку обмежувалося дослідженням розумових здібностей, згодом воно охопило вивчення особистості в цілому.

Метод дослідження, що розвивається цим напрямком, полягає у вивченні статистичних зв'язків між окремими рисами особистості (її властивостями, здібностями або поводженнями), що виявляються за допомогою їхнього тестування. Встановлювані кореляційні зв'язки між ними і служать підставою для виділення гіпотетичних факторів і «суперфакторів», що обумовлюють ці зв'язки. Такі, наприклад, фактори інтроверсії і нейротизму, що утворять, по Айзенку, вершину факторної ієрархічної структури, що ототожнюється їм із психологічним типом особистості.

Коли в повсякденному житті ми даємо характеристику особистості людини, то ми без особливих коливань включаємо в неї такі риси, як, наприклад, силу волі («сильна особистість», «слабохарактерна людина»), відношення до людей («доброзичливий», «байдужий») і т.п., але звичайно не відносимо до числа особистісних такі особливості, як, наприклад, розріз очей або уміння рахувати; ми робимо це, не користуючись ніяким розумним критерієм для розрізнення «особистісних» і «не особистісних» особливостей. Якщо йти шляхом перебору і зіставлення окремих психологічних і інших особливостей, то такий критерій взагалі не може бути знайдений. Справа в тім, що ті самі особливості людини можуть стояти в різному відношенні до його особистості. В одному випадку вони виступають як нейтральні, в іншому -- ті ж особливості істотно входять у її характеристику.

Остання обставина робить особливо очевидним те, що всупереч широко розповсюдженим поглядам ніяке емпіричне диференціальне дослідження не здатне дати рішення психологічної проблеми особистості; що, навпроти, саме диференціальне дослідження можливе тільки на основі загально психологічної теорії особистості. Фактично саме так і обстоїть справа: за будь-яким диференційно-психологічним дослідженням особистості -- тестологічним або клінічним -- завжди лежить та або інша, явно або неявно виражена, загальнотеоретична концепція.

Незважаючи на вдавану строкатість і навіть взаємну непримиренність сучасних психологічних теорій особистості, більшість з них зберігає характерну для домарксистської і немарксистської психології диадичну схему аналізу. Тепер ця схема виступає в новому виді -- у виді теорії двох факторів формування особистості: спадковості і середовища. Яку б особливість людини ми ні взяли, вона порозумівається, відповідно до цієї теорії, з одного боку, дією спадковості (закладеними в генотипі інстинктами, потягами, здібностями або навіть апріорними категоріями), а з іншого боку - впливом зовнішнього середовища (природної і соціальної -- мови, культури, навчання і т.п.). З погляду здорового розуму іншого пояснення, власне, і не можна запропонувати.

Вдавана непереборність теорії двох факторів приводить до того, що суперечки ведуться головним чином навколо питання про значення кожних їхніх цих факторів: одні наполягають на тому, що головною детермінантою є спадковість і що зовнішнє середовище, соціальні впливи обумовлюють лише можливості і форми прояву тієї програми, з якою народиться людина; інші виводять найважливіші особливості особистості безпосередньо з особливостей соціального середовища, з «соціокультурних матриць». Однак, при всьому розходженні ідейного і політичного змісту висловлюваних поглядів, усі вони зберігають позицію подвійної детермінації особистості, тому що просто ігнорувати один з факторів, про які мова йде, означало б йти проти емпірично доказового впливу обох.

Погляди на співвідношення біологічного і соціального факторів як на просте їх схрещення або ті, що ділять психіку людини на співіснуючі ендосферу й екзосферу поступилися місцем більш складним представленням. Вони виникли у зв'язку з тим, що рух аналізу як би обернувся: головною стала проблема внутрішньої структури самої особистості, що утворять її рівні, їхнього співвідношення. Так, зокрема, виникло представлення про співвідношення, що характеризує особистість, свідомим і несвідомим, розвинуте З.Фрейдом. Виділене ним «лібідо» являє собою не тільки біоенергетичне джерело активності, але й особливу інстанцію в особистості -- «воно», що протистоїть «я» і «понад-я»; генетичні і функціональні зв'язки між цими інстанціями, здійснювані за допомогою спеціальних механізмів (витиснення, цензури, символізації, сублімації), і утворюють структуру особистості.

Індивід та особистість.

Вивчаючи особливий клас життєвих процесів, наукова психологія розглядає їх як прояви життя матеріального суб'єкта. В тих випадках, коли мається на увазі окремий суб'єкт, ми говоримо особа чи, якщо ми хочемо підкреслити також і її відмінності від інших представників виду, індивід.

Поняття «індивід» виражає неподільність, цілісність та особливості конкретного суб'єкту, що виникають вже на ранніх ступенях розвитку життя. Індивід як цілісність -- це продукт біологічної еволюції, в ході якої відбувається не тільки процес диференціації органів та функцій, та також і їх інтеграції, їх взаємного «складання».

Індивід -- це перш за все генотипічне угрупуванням. Та індивід є не тільки угрупуванням генотипічним, його формування продовжується, як відомо, і в онтогенезі. Тому в характеристику індивіда входять також властивості і їх інтеграції, що складаються онтогенетично. Мова йде про виникаючі "сплави" вроджених і придбаних реакцій, про зміну предметного змісту потреб, про домінанти поведінки, що формується. Найбільш загальне правило складається тут у тім, що, чим вище ми піднімаємося по сходам біологічної еволюції, тим складніше стають життєві прояви індивідів і їхня організація, тим більше вираженими стають розходження в їхніх особливостях, що протягом життя здобуваються, тим більше, якщо можна так виразитися, індивіди індивідуалізуються. Отже, в основі поняття індивіда лежить факт неподільності, цілісності суб'єкта і наявності властивих йому особливостей.

Слово особистість вживається тільки стосовно людини, і притім починаючи лише з деякого етапу її розвитку. Ми не говоримо " особистість тварини" чи "особистість немовляти". Ніхто, однак, не затруднюється говорити про тварину і про немовля як про індивідів, про їхні індивідуальні особливості (збудлива, спокійна, агресивна тварина і т.п.; те ж, звичайно, і про немовля). Ми всерйоз не говоримо про особистість навіть і дворічної дитини, хоча він виявляє не тільки свої генотипічні особливості, але і безліч особливостей, придбаних під впливом соціального оточення, ця обставина зайвий раз свідчить проти розуміння особистості як продукту перехрещування біологічного і соціального факторів. Цікаво, нарешті, що в психопатології описуються випадки роздвоєння особистості, і це аж ніяк не фігуральне тільки вираження; але ніякий патологічний процес не може привести до роздвоєння індивіда: роздвоєний, "розділений" індивід є нісенітниця, протиріччя в термінах.

Поняття особистості, так само як і поняття індивіда, виражає цілісність суб'єкта життя; особистість не складається зі шматочків, але особистість являє собою цілісне утворення особливого роду. Особистість не є цілісність, обумовлена генотипічно: особистістю не народжуються, особистістю стають. Тому-то ми і не говоримо про особистість немовляти, про особистість дитини, хоча риси індивідуальності виявляються на ранніх ступінях онтогенезу менш яскраво, ніж на більш пізніх вікових етапах. Особистість є щодо пізніх продукт суспільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини.

Це положення може бути, однак, інтерпретовано по-різному. Одна з можливих його інтерпретацій полягає в наступному: вроджений, якщо можна так виразитися, індивід не є ще індивідом цілком "готовим", і спочатку багато його рис дані лише віртуально, як можливість; процес їх формування продовжується в ході онтогенетичного розвитку, поки в нього не розгорнуться всі його особливості, що утворять відносно стійку структуру; особистість нібито і є результатом процесу визрівання генотипічних рис під впливом впливів соціального середовища. Саме ця інтерпретація властива в тій чи іншій формі більшості сучасних концепцій. Інше розуміння полягає в тому, що формування особистості є процес, що прямо не збігається з процесом прижиттєвої зміни природних властивостей індивіда в ході його пристосування до зовнішнього середовища. Людина як природна істота є індивід, що володіє тією чи іншою фізичною конституцією, типом нервової системи, темпераментом, динамічними силами біологічних потреб, афективності і багатьма іншими рисами, що в ході онтогенетичного розвитку частиною розгортаються, а частиною придушуються, тобто багаторазово міняються. Однак не зміни цих вроджених властивостей людини породжують його особистість. Особистість є спеціальне людське утворення, що так само не може бути виведене з його пристосувальної діяльності, як не можуть бути виведені з неї його свідомість чи його людські потреби.

Особливості, що характеризують одну єдність (індивіда), не просто переходять до іншої єдності, іншого утворення (особистості), так що перші знищуються; вони зберігаються, але саме як особливості індивіда. Так, особливості вищої нервової діяльності індивіда не стають особливостями його особистості і не визначають її. Хоча функціонування нервової системи складає, звичайно, необхідну передумову розвитку особистості, але її тип зовсім не є тим "кістяком", на якому вона "надбудовується".

Тут ми підходимо до головної методологічній проблемі, що криється за розрізненням понять " індивід" і "особистість". Мова йде про проблему подвійності якостей соціальних об'єктів, породжуваних подвійністю об'єктивних відносин, у яких вони існують. Як відомо, відкриття цієї подвійності належить Марксові, що показав двоїстий характер праці, виробленого продукту і, нарешті, подвійність самої людини як "суб'єкта природи" і "суб'єкта суспільства". Для наукової психології особистості це фундаментальне методологічне відкриття має вирішальне значення. Воно радикально змінює розуміння її предмета і руйнує укорінені в ній схеми, у які включаються такі різнорідні риси чи підструктури, як, наприклад, моральні якості, знання, навички і звички, форми психічного відображення і темперамент. Джерелом подібних "схем особистості" є представлення про розвиток особистості як про результат нашаровування придбань на деякий передіснуючий метапсихологічний базис. Але саме з цього погляду особистість як специфічно людське утворення взагалі не може бути зрозуміла. Дійсний шлях дослідження особистості полягає у вивченні тих трансформацій суб'єкта, що створюються саморухом його діяльності в системі суспільних відносин.

Одне з них, від якого залежить вихідна постановка проблеми особистості, повертає нас до вже згаданого положення про те, що зовнішні умови діють через внутрішні. "Положення, відповідно до якого зовнішні впливи пов'язані зі своїм психічним ефектом опосередковані через особистість, є тим центром, виходячи з якого визначається теоретичний підхід до всіх проблем психології особистості...". Те, що зовнішнє діє через внутрішнє, вірно, і до того ж беззастережно вірно, для випадків, коли розглядається ефект того чи іншого впливу. Інша справа, якщо бачити в цьому положенні ключ до розуміння внутрішнього як особистісного. Це внутрішнє саме залежить від попередніх зовнішніх впливів. Але цим виникнення особистості як особливої цілісності, що прямо не збігається з цілісністю індивіда, ще не розкривається, і тому як і раніше залишається можливість розуміння особистості лише як збагаченого попереднім досвідом індивіда.

Отже, якою б морфофізіологічною організацією, якими б потребами й інстинктами не володів індивід від народження, вони виступають лише як передумови його розвитку, що негайно перестають бути тим, чим вони були віртуально, "у собі", як тільки індивід починає діяти. Розуміння цієї метаморфози особливо важливо, коли ми переходимо до людини, до проблеми її особистості.

2 БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО ЗІГМУНДА ФРЕЙДА