Психологія як наука

1. Визначення психології як науки

"Психологія" вживається в повсякденному, життєвому розумінні. Психологом називають людину, яка завдяки життєвому досвіду може багато відчути, побачити, зрозуміти і навіть передбачити в інших людях. В такому розумінні кожний з нас є психологом і займається психологією. Адже ми постійно взаємодіємо з іншими в різноманітних сферах людського життя. При цьому ми так чи інакше змушені формувати для себе відповідні уявлення про внутрішній світ і особливості особистості цих людей, про їх ставлення до нас і оточуючого середовища, про їх наміри, думки та інше.

Наше ставлення до інших людей, наші реакції на їхні дії, наші дії по відношенні до них визначається цим нашим тлумаченням внутрішнього, психологічного розуміння і змісту поведінки людей, з якими ми зустрічаємось на всьому життєвому шляху. І таке тлумачення, таке розуміння інших людей береться головним чином з набутого досвіду людських стосунків. Проте, від таких інтуїтивних узагальнень і висновків із власного особистого часткового досвіду ще далеко до справжньої науки.

З'ясування специфічних особливостей явищ, які вивчає психологія, являє собою значну, велику трудність. Саме розуміння цих явищ в багато чому залежить від світогляду людини. Трудність полягає перш з все в тому, що явища, які вивчає психологія з давніх здавен виділялись людським розумом і відмежовувались від інших проявів життя як особливі явища. Психічні явища це постійні регулятори діяльності, що виникають у відповідь на подразники, які діють в даний момент часу (відчуття, сприймання), або ті, які були в минулому досвіді (пам'ять), узагальнюючи ці виливи і передбачаючи результати, до яких вони приведуть (мислення, уява), підсилюючі чи послаблюючі, взагалі активізуючи діяльність під впливом одних чинників і гальмуючі її під впливом інших (почуття, воля), виявляючи відмінність в поведінці людей (темперамент, характер, здібності). Пояснити психічні явища це означає розкрити їх взаємні зв'язки, залежність їх від життєвих умов, що їх породжують, з'ясувати ці закономірності, яким вони підлягають. Значить, предметом психології є психічні явища. Тому психологію можна визначити як науку, яка вивчає умови, властивості і закони психічних явищ, маючи при цьому на увазі, що психіка є особлива властивість особливим способом організованої матерії, суть якої полягає у відображенні реальної дійсності. Психологія як наука, вивчає психіку людини і тварин. Загальна психологія вивчає психічну діяльність дорослої нормальної людини.

2. Поняття та функції психіки

Психологія до цього часу конкретно не визначила, що таке психіка.

За своєю природою людина є істотою дуже довірливою, схильною до навіювання, пластичною, особливо в дитинстві та юності. Якщо система інформаційно-виховних впливів внутрішньо не суперечлива, то вона має необмежені властивості формувати у людей переконання будь-якого заданого взірця.

Хоч люди й довірливі та сприйнятливі до навіювання, їм притаманне логічне мислення.

Психіка це “мозкова діяльність”. Що ж таке “психічна діяльність”?

Якщо психіка тільки роль мозку, то чому наука про діяльність називається “психологія” а не “мозкологія”?

Слід пояснити психічні процеси, щоб міркувати про душу.

Видимий рух, що проявляється в явищ і- це і є психологічні процеси та явища, а внутрішній рух - це дух.

Грецьке слово “душа” (psyhe) зв'язане із словом “дихати” (psyhо) . У російській мові слово “душа” і “дух” означають те ж саме, що й “повітря” та “дихання” (звідси походить “духові інструменти”, “душити - зупиняти дихання”). Крім того, в українській та польській мовах “дух” означає швидкий, блискавичний, миттєвий (“щоб і духу твого тут не було”). Німецьке слово, що означає душу “Seele”, так само, як і англійське- “soul” і давньонімецького “saliwalo” і зв'язані із давньосльв'янським “сила”.

Змістом психіки є ідеальні образи об'єктивно існуючих явищ. Але ці образи виникають у різних людей по різному. Вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану і т.і. Інакше кажучи, психіка - це суб'єктивне відображення об'єктивного світу. Однак суб'єктивний характер відображення не означає, що це відображення неправильне; перевірка суспільно-історичної й особистої практики забезпечує об'єктивне відображення оточуючого світу.

Отже, психіка - це суб'єктивне відображення об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини з зовнішнім середовищем.

Зміст психіки містить у собі не тільки психічні образи, але і необразні компоненти - загальні ціннісні орієнтації особистості, змісти і значення явищ розумової дії.

Однак психіка людини, як вища форма, позначається ще і поняттям "свідомість". Але поняття психіки ширше, ніж поняття свідомості, тому що психіка включає в себе сферу підсвідомості і надсвідомості ("Поверх-Я").

3. Форми прояву психіки

Психічні процеси викликаються як зовнішніми діями, так і роздратуваннями нервової системи, що йдуть від внутрішнього середовища організму.

Психічні стани мають рефлекторну природу: вони виникають під впливом обстановки, фізіологічних чинників, ходу роботи, часу і словесних дій (похвала, осуд і т. п.).

Найбільш вивченими є: 1) загальний психічний стан, наприклад увага, що виявляється на рівні активної зосередженості або неуважності, 2) емоційні стани, або настрої (життєрадісне, захоплене, сумне, сумне, гнівне, дратівливе і т.д.). Цікаві дослідження є про особливий, творчий, стані особи, який називають натхненням.

4. Свідомість, підсвідомість, несвідома та її характеристика

Свідомість - вища, більш властива людині форма узагальненого віддзеркалення об'єктивних стійких властивостей і закономірностей навколишнього світу, формування у людини внутрішньої моделі зовнішнього світу, внаслідок чого досягається пізнання і перетворення навколишньої дійсності.

Функція свідомості полягає у формуванні цілей діяльності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, що забезпечує розумне регулювання поведінки і діяльності людини. У свідомість людини включено певне відношення до навколишнього середовища, до інших людей. підсвідоме - ті уявлення, бажання, дії, устремління, які пішли зараз з свідомості, але можуть потім прийти в свідомість; власне несвідоме - таке психічне, яке ні за яких обставин не стає свідомим.

5. Основні напрями сучасної психології

Структуралізм. Головним завданням психології структуралісти вважають експериментальне дослідження структури свідомості. Дослідження свідомості як структури потребує знайдення вихідних елементів свідомості та зв'язків між ними

Функціоналізм. Програма функціонального напряму полягає у 1) з'ясуванні, яким чином індивід пристосовується до зовнішнього середовища через застосування психічних функцій, 2) пошуку засобів найбільш ефективного пристосування. Функціоналізм підкреслював життєву значущість свідомості для суб'єкта

Гештальтпсихологія. Гештальтпсихологи вказували на те, що первинними даними психології є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю стверджуються факти свідомості.

Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод - варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті (тут має допомогти позиція «наївного» спостерігача, не обтяженого попередніми уявленнями про те, якою ця реальність має бути).

Психоаналіз. Це найбільш відомий за межами психології напрям психологічної науки і практики, який отримав широкий світовий резонанс, справив вплив на різні шари культурного життя людства. Засновником психоаналізу є 3. Фрейд (1856-1939). Вперше загальні положення психоаналізу були їм викладені в 1900 р. -у «Тлумаченні сновидінь». На відміну від напрямів психології, презентованих вище, психоаналіз - теоретичне вчення, яке було обумовлене потребами клінічної практики.

Біхевіоризм. Біхевіоризм є передусім американським науковим явищем - він визначив обриси американської психології XX століття. Англійське слово «behavior» перекладається як поведінка. Отож, предметом психології, за біхевіористами, є поведінка, а не свідомість, як було в інтроспективній психології. Свідомість вивчалась за допомогою суб'єктивних методів, поведінка цілком була у сфері дії методу об'єктивного. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж. Б. Уотсон (1878-1958). Предметом психології він обрав поведінку, яка цілком побудована з секреторних та м'язових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами. Він мріяв перетворити психологію на науку, здатну контролювати і передбачати поведінку - і це б вдалося, коли б людська поведінка дійсно залежала тільки від зовнішніх факторів.

6. Методи збору психологічної інформації

Основними методами отримання фактів в психології є спостереження, бесіда і експеримент. Кожен з цих загальних методів має ряд модифікацій, які уточнюють, але не змінюють їх суть.

Спостереження - якнайдавніший метод пізнання. Його примітивною формою - життєвими спостереженнями - користується кожна людина в своїй повсякденній практиці.

Розрізняють наступні види спостереження: зріз (короткочасне спостереження), лонгитюдінальноє (довге, іноді протягом ряду років), вибіркове і суцільне і особливий вигляд - включене спостереження (коли спостерігач стає членом досліджуваної групи).

Загальна процедура спостереження складається з наступних процесів:

— визначення завдання і мети (для чого, з якою метою?);

— вибір об'єкту, предмету і ситуації (що спостерігати?);

— вибір способу спостереження, що найменше впливає на досліджуваний об'єкт і найбільш забезпечує збір необхідної інформації (як спостерігати?)

— вибір способів реєстрації спостережуваного (як вести записи?);

— обробка і інтерпретація отриманої інформації (який результат?).

7. Пізнавальні психічні процеси

Відчуття є психічним процесом відображення конкретних, окремих властивостей, якостей, сторін предметів та явищ матеріальної дійсності, що безпосередньо діють на органи відчуття в даний період часу. Для виникнення відчуття потрібна наявність впливів на відповідні органи відчуття, предметів або явищ реального світу, які називаються подразниками. Дія подразника на орган має назву подразнення. Фізіологічною основою відчуттів є складна діяльність їх органів, які І.П. Павлов назвав аналізаторами. Аналізатор містить три специфічні відділи: периферичний (рецепторний), провідниковий та центральний (мозковий)

Виділяють дію таких закономірностей при відчутті: пороги відчуття, адаптацію, взаємодію відчуттів, контраст та синестезію.

Порогом чуттєвості називають психологічну характеристику залежності між інтенсивністю відчуття та силою подразника. Пороги бувають: нижній абсолютний, верхній абсолютний та поріг чуттєвості до різниці. Пороги обмежують зону чуттєвості аналізатора щодо конкретного виду подразників.

Адаптація - пристосування чуттєвості органа відчуття до постійно діючого подразника , що призводить до зниження або підвищення порогів відчуття.

Взаємодія відчуттів - зміна чуттєвості однієї аналізаторної системи під впливом діяльності іншої.

Контраст відчуттів - зміна інтенсивності та якості відчуттів під впливом попереднього, або паралельнодіючого подразника.

Синестезія - збудження відчуттями однієї модальності відчуттів іншої модальності (наприклад, холоду від білого кольору).

Пам'ять, психічний феномен, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

Виділяють такі види пам'яті:

— мимовільна - інформація запам'ятовується без спеціальних прийомів заучування, під час виконання діяльності або роботи з інформацією.

— довільна - цілеспрямоване заучування, за допомогою спеціальних прийомів, і ефективність запам'ятовування тут залежить від прийомів, цілей запам'ятовування;

— короткочасна пам'ять забезпечує запам'ятовування одноразової інформації на короткий проміжок часу;

— довготривала пам'ять - збереження інформації протягом тривалого часу;

— оперативна пам'ять - проявляється під час виконання певної діяльності і необхідна для її виконання в кожний заданий проміжок часу.

Виявляється, що пам'ять не знаходиться в якійсь конкретній частині мозку; вона може залежати від зміни шляхів, по яких йдуть нервові імпульси при їхньому поширенні в мозку. Пам'ять можна тренувати шляхом її постійного використання так, щоб між нервовими клітинами (нейронами) мозку установилися чіткі зв'язки. Події, що запам'ятовуються в короткочасній пам'яті, швидко забуваються, у той час як події, що залишилися в довгочасній пам'яті, запам'ятовуються надовго і можуть бути відновлені через багато років. Дослідження лише тільки почали проясняти біохімічні й електричні основи людської пам'яті.

8. Експресія емоційних станів та вміння керувати ними

Емоції завжди суб'єктивні. Вони передусім виконують функцію відображення суб'єктивного відношення людини до оточуючого середовища та до себе самої.

В еволюційному розвитку психіки емоції виконували найпростіші, хоча і життєво необхідні функції. Вони прогнозували зміни навколишнього середовища, причому робили це комплексно, цілісно, без детального аналізу. Емоційний відгук базується на відображенні найбільш загальних, стійких та частих ознак корисних та шкідливих факторів. На основі виникаючої емоції людина отримує змогу швидко прийняти орієнтоване рішення про значення нового сигналу та його можливих наслідках (корисно/шкідливо).

Емоції виявляються в різноманітних периферичних змінах, що відображаються на всіх внутрішніх, вісцеральних процесах, від яких залежить життя організму. Спираючись на такі емоційні прояви, фізіологи підкреслювали позитивну пристосовану роль емоцій: вони приводять організм у стан готовності до термінового витрачання енергії, мобілізуючи усі його сили, які будуть потрібні, наприклад, у випадках страху, гніву чи болю.

Крім того, емоції виконують функцію мотивації, коли виступають додатковим мотивуючим фактором: прагнення уникнути подій, що породжують негативні емоції, або включитися в події, що призводять до появи позитивних переживань.

Емоції також відіграють діагностичну функцію. Багато зі спонукань людини не завжди усвідомлюються, або неадекватно усвідомлюються людиною. Наявність певних емоцій може бути важливим засобом ідентифікації спонукань, виявлення їх зв'язку із базовими життєвими потребами, цінностями.

Внаслідок своєї предметної зумовленості емоції визначають спрямованість діяльності. Це специфічна форма контролю за діяльністю, за її напрямом у вигляді переживань. Отже, переживання виступають регулятором діяльності. Емоційні переживання як регулятор діяльності виконують оціночну та спонукальну функції.

9. Звязок задоволення потреб людини та її емоцій

В основі спрямованості особистості лежать потреби. Поведінка людини значною мірою залежить від того, які потреби у неї розвинені. Що ж таке потреби?

Жоден живий організм не може існувати поза навколишнім середовищем. Для тваринного світу таким є природне середовище, взаємодія з яким забезпечує існування тварини. У людини два середовища: природне і суспільне, з якими людина постійно взаємодіє. Поза цими середовищами людина існувати не може.

У процесі цієї взаємодії у людини постійно виникають нужди, задоволення яких необхідне для розвитку організму й особистості. Ці нужди і називаються потребами. Потреба - це нужда в будь-чому, яку людина переживає і усвідомлює. Наприклад, це може бути відчуття дискомфорту, втрата рівноваги організму, а точніше особистості. Відома велика кількість класифікацій потреб.

Найстаріша за походженням, простіша і найбільш поширена серед живих істот форма емоційних переживань - це задоволення, що отримується від задоволення органічних потреб, і незадоволення, пов'язане з неможливістю це зробити при загостренні відповідної потреби.

Основні емоційні стани, які випробовує людина, діляться на власне емоції, відчуття і афекти. Емоції і відчуття передбачають процес, направлений на задоволення потреби, мають ідеаторний характер і знаходяться як би на початку його. Емоції і відчуття виражають сенс ситуації для людини з погляду актуальної в даний момент потреби, значення для її задоволення майбутньої дії або діяльності. Емоції можуть викликатися як реальними, так і уявними ситуаціями. Вони, як і відчуття, сприймаються людиною як його власні внутрішні переживання, коммуніцируются, тобто передаються іншим людям, сопережіваются.

10. Теорії волі та загальне поняття волі й вольового зусилля

Питання про природу волі у світовій філософській психології вирішувалось різним чином. Три головні сфери психічного: інтелектуальна, емоційна, вольова були вперше відокремлені за часів античності - у рамках спіритуалістичного напряму. За уявленням Платона, людська душа складається з таких частин, як розумова, гнівна і хтива. Саме гнівна душа, яка переважає над іншими частинами у людини, котра належить до спільності воїнів, є уособленням волі. Вона забезпечує ефективність дій воїна, зобов'язаного виконувати накази в складних умовах зовнішньої протидії. Така воля є свідомою духовною силою, яка слугує ствердженню розумових цілей.

Раціональність природи волі вперше заперечив А. Шопенгауер. Ним стверджувалась воля як темна, несвідома, ірраціональна сила, яка лежить в основі світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині души за Платоном, від неї людина повинна звільнитись, щоб мати якусь надію.

Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його вирішення: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (свобода волі є). За С. А. Левицьким, питання про свободу волі розпадається на три питання:

про свободу дії (вона обмежена законами фізики, фізіології);

про свободу вибору (тобто чи здатна людська воля вибирати між мотивами; згідно детерміністам, вольове життя людини зводиться до боротьби мотивів, в якій найсильніший мотив автоматично перемагає - але критерієм сили мотиву може бути тільки його дієвість, отож, про те, який мотив вважати найсильнішим, ми дізнаємось не раніше, ніж він переможе);

11. Психічні властивості та стани

Відчуття - вищий продукт культурно-емоційного розвитку людини. Вони пов'язані з певними вхідними в сферу культури предметами, видами діяльності і людьми, що оточують людину.

Відчуття виконують в житті і діяльності людини, в його спілкуванні з навколишніми людьми мотивуючу роль. Відносно навколишнього його світу людина прагне діяти так, щоб підкріпити і підсилити свої позитивні відчуття. Вони завжди пов'язані з роботою свідомості, можуть довільно регулюватися. Прояв сильного і стійкого позитивного відчуття до чого-небудь або до кого-небудь називається пристрастю. Стійкі відчуття помірної або слабкої сили, що діють протягом тривалого часу, іменуються настроями.

Афекти - це особливо виражені емоційні стани, що супроводжуються видимими змінами в поведінці людини, яка їх випробовує. Афект не передує поведінці, а як би зрушений на його кінець.

Розвиток афекту підкоряється наступному закону: чим сильнішим є початковий мотиваційний стимул поведінки і ніж більше зусиль довелося витратити на те, щоб його реалізувати; чим менше підсумок, отриманий в результаті всього цього, тим сильніше виникаючий афект. На відміну від емоцій і відчуттів афекти протікають бурхливо, швидко, супроводжуються різко вираженими органічними змінами і руховими реакціями.

Афекти, як правило, перешкоджають нормальній організації поведінки, його розумності. Вони здатні залишати сильні і стійкі сліди в довготривалій пам'яті. На відміну від афектів робота емоцій і відчуттів зв'язана по перевазі з короткочасною і оперативною пам'яттю. Емоційна напруженість, що накопичується в результаті виникнення аффектогенних ситуацій, може накопичуватися і, якщо їй вчасно не дати виходу, привести до сильної і бурхливої емоційної розрядки, яка, знімаючи виниклу напругу, часто супроводжується відчуттям втоми, пригніченості, депресією.

Пристрасть - ще один вид складних, якісно своєрідних і таких, що зустрічаються тільки у людини емоційних станів. Пристрасть є сплав емоцій, мотивів і відчуттів, сконцентрованих навколо певного виду діяльності або предмету (людини).

С.Л. Рубинштейн вважав, що в емоційних проявах особи можна виділити три сфери: її органічне життя, її інтереси матеріального порядку і її духовні, етичні потреби. Він позначив їх відповідно як органічну (афектно-емоційну) чутливість, наочні відчуття і узагальнені світоглядні відчуття. До афектно-емоційної чутливості відносяться, на його думку, елементарні задоволення і незадоволення, переважно пов'язані із задоволенням органічних потреб.

12. Адаптація, дезадаптація та проблеми психологічної залежності

Адаптація, або пристосування органу до тривалого впливу подразнику виражається в зміні чуттєвості - зниженні або підвищенні її. Розрізняють декілька різновидів цього явища:

Повне зникнення відчуттів в процесі тривалого впливу подразника. Наприклад, чітке зникнення нюху, пов'язане з будь-яким тривало діючим запахом, в той час як чуттєвість до інших запахів зберігається

Притуплення відчуття під впливом чинності сильного подразника. Наприклад, світлова адаптація, зв'язана з зниженням чутливості ока при інтенсивному світловому

подразненні, коли з напівтемної кімнати попадаєш в яскраво освітлений простір

Підвищення чуттєвості під впливом чинності слабкого подразника. Наприклад, для зорового аналізатора - це адаптація до темряви, а для слухового аналізатора - адаптація до тиші.

З адаптацією тісно пов'язане і явище контрасті/, що відбивається в зміні чуттєвості під впливом, що передує подразнику (або супроводжує його). Так, дія контрасту загострює відчуття кислого після відчуття солодкого, відчуття холодного після гарячого та ін. Слід відзначити також властивість рецепторів затримувати відчуття, що висловлюється в більш-менш тривалій післядії подразнень. Завдяки цьому відбувається злиття окремих відчуттів в єдине ціле, як, наприклад, при сприйманні мелодії, кінокартини та ін.

13. Психологічна структура особистості

Особистість - складне цілісне утворення. Дослідженню її структури присвячені праці багатьох психологів. Згідно з дослідженнями К. К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири головні однопорядкові під структури:

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне мислення

Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість індивіда

Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам'ять.

Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких недостає

14. Співвідношення понять індивід, особистість, індивідуальність

Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин.

15. Я - концепція як соціально психологічний феномен

«Я - концепція» - це прояв самосвідомості, динамічна система уявлень людини про себе. Вона формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки з оточуючим її світом.

На відміну від самосвідомості образ «Я», крім усвідомлених компонентів, містить невідоме «Я» на рівні самопочуття, уявлень. Головна функція образу «Я» - забезпечити інтегрованість, цілісність, індивіда, його особистісну сутність досягти суб'єктивної гармонійності. «Я» - концепція вивчається науками про людину і суспільство.

«Я - концепція» - це оцінно-пізнавальна система, що переживається і більш-менш усвідомлюється індивідом. На її основі складається ставлення індивіда до себе та до інших, що спирається на особистісну самооцінку своїх можливостей, здібностей, характеру. Е. Фромм наголошує: «Моє власне «Я» повинно бути таким же об'єктом моєї любові, як і інша людина. Утвердження власного життя, щастя, розвитку свободи укорінено в моїй здатності любити, тобто в турботі, повазі, відповідальності і знаннях. Якщо індивід здатний любити творчо, він любить і себе; якщо він любить тільки інших, він взагалі не може любити». Таким чином образ «Я» виступає як регулятор взаємовідносин міжособистісних стосунків людини.

В сучасних психологічних дослідженнях підкреслюється роль образу «Я» як узагальненого механізму саморегуляції особистості, зазначається, що саме образ «Я» забезпечує самототожність (індентифікацію), особистісну відповідальність, породжує почуття соціальної причетності. Механізм саморегуляції Я-концепції виявляється у вербалізованій формі: власного бажання - « я хочу», усвідомлення своїх можливостей - «я можу», вимогливості - «мені потрібно», цілеспрямованості - «я прагну».

Індивіди з різними «Я - концепціями» не однаково сприймають світ: вірно або не вірно, спотворено, наприклад: «Я - реальне» і «Я - ідеальне» не співпадають, це викликає незадоволення, розчарування

16. Основні етапи життя та розвитку особистості

На стадії дитинства головну роль в житті дитини грає мати, вона годує, залицяється, дає ласку, турботу, внаслідок чого у дитини формується базова довіра до світу. Базова довіра виявляється в легкості годування, хорошому сні дитини, нормальній роботі кишечника, умінні дитини спокійно чекати матір (не кричить, не зве, дитина як би упевнена, що мати прийде і зробить те, що потрібне). Динаміка розвитку довіри залежить від матері. Сильно виражений дефіцит емоційного спілкування з немовлям приводить до різкого уповільнення психічного розвитку дитини.

2-а стадія раннього дитинства пов'язана з формуванням автономії і незалежності, дитина починає ходити, навчається контролювати себе при виконанні актів дефекації; суспільство і батьки привчають дитину до акуратності, охайності, починають соромити за \"мокрые штанишки\".

У віці 3-5 років, на 3-й стадії, дитина вже переконана, що він особа, оскільки він бігає, уміє говорити, розширює область оволодіння миром, у дитини формується відчуття заповзятливості, ініціативи, яке закладається в грі. Гра дуже важлива для розвитку дитини, тобто формує ініціативу, творчість, дитина освоює відносини між людьми за допомогою гри, розвиває свої психологічні можливості: волю, пам'ять, мислення і ін. Але якщо батьки сильно пригнічують дитину, не приділяють уваги його іграм, то це негативно позначається на розвитку дитини, сприяє закріпленню пасивності, невпевненості, відчуттю провини.

У молодшому шкільному віці (4-а стадія) дитина вже вичерпала можливості розвитку в рамках сім'ї, і тепер школа залучає дитину до знань про майбутню діяльність, передає технологічний епос культури. Якщо дитина успішно опановує знаннями, новими навиками, він вірить в свої сили, упевнений, спокійний, але невдачі в школі приводять до появи, а деколи і до закріплення відчуття своєї неповноцінності, невіри в свої сили, відчаю, втрати інтересу до навчання.

У підлітковому віці (5-а стадія) формується центральна форма егоїдентічності. Бурхливе фізіологічне зростання, статеве дозрівання, заклопотаність тим, як він виглядає перед іншими, необхідність знайти своє професійне покликання, здібності, уміння - ось питання, які встають перед підлітком, і це вже є вимоги суспільства до підлітка про самовизначення.

На 6-й стадії (молодість) для людини актуальним стає пошук супутника життя, тісна співпраця з людьми, зміцнення зв'язків зі всією соціальною групою, людина не боїться знеособлення, він змішує свою ідентичність з іншими людьми, з'являється відчуття близькості, єдності, співпраці, інтимності з певними людьми. Проте якщо дифузія ідентичності переходить і на цей вік, людина замикається, закріплюється ізоляція, самота.

7-а - центральна стадія - дорослий етап розвитку особи. Розвиток ідентичності йде все життя, йде дія з боку інших людей, особливо дітей: вони підтверджують, що ти їм потрібний. Позитивні симптоми цієї стадії: особа вкладає себе в хорошу, улюблену працю і турботу про дітей, задоволена собою і життям.

Після 50 років (8-а стадія) відбувається створення завершеної форми егоїдентічності на основі всього шляху розвитку особи, людина переосмислює все своє життя, усвідомлює своє \\\"Я\\\" у духовних роздумах про прожиті роки. Людина повинна зрозуміти, що його життя - це неповторна доля, яку не треба перепливати, людина \\\"приймає\\\" себе і своє життя, усвідомлює необхідність в логічному завершенні життя, проявляє мудрість, відчужений інтерес до життя перед лицем смерті..

17. Кризові етапи розвитку особистості

На думку Еріксона, людина впродовж життя переживає вісім психосоціальних криз, специфічних для кожного віку, сприятливий або несприятливий результат яких визначає можливість подальшого розквіту особи.

Перша криза чоловік переживає на першому році життя. Він пов'язаний з тим, задовольняються чи ні основні фізіологічні потреби дитини людиною, що залицяється за ним. У першому випадку у дитини розвивається відчуття глибокої довіри до навколишнього його світу, а в другому, навпаки, - недовіра до нього.

Друга криза пов'язана з першим досвідом навчання, особливо з привчанням дитини до охайності. Якщо батьки розуміють дитину і допомагають йому контролювати природні відправлення, дитина отримує досвід автономії. Навпаки, дуже строгий або дуже непослідовний зовнішній контроль приводить до розвитку у дитини сорому або сумнівів, пов'язаних головним чином із страхом втратити контроль над власним організмом.

Третя криза відповідає другому дитинству. У цьому віці відбувається самоствердження дитини. Плани, які він постійно будує і які йому дозволяють здійснити, сприяють розвитку у нього відчуття ініціативи. Навпаки, переживання повторних невдач і безвідповідальності можуть привести його до покірності і відчуття провини.

Четверта криза відбувається в шкільному віці. У школі дитина вчиться працювати, готуючись до виконання майбутніх завдань. Залежно від атмосфери, що панує в школі, і прийнятих методів виховання у дитини розвивається смак до роботи або ж, навпаки, відчуття неповноцінності як в плані використання засобів і можливостей, так і в плані власного статусу серед товаришів.

П'яту кризу переживають підлітки обох статей у пошуках ідентифікацій (засвоєння зразків поведінки значущих для підлітка інших людей). Цей процес припускає об'єднання минулого досвіду підлітка, його потенційних можливостей і виборів, які він повинен зробити. Нездатність підлітка до ідентифікації або пов'язані з нею труднощі можуть привести до її \"распылению\" або ж до плутанини ролей, які підліток грає або гратиме в афектній, соціальній і професійній сферах.

Шоста криза властива молодим дорослим людям. Він пов'язаний з пошуком близькості з улюбленою людиною, разом з якою йому належить здійснювати цикл \"робота - народження дітей - відпочинок\", щоб забезпечити своїм дітям належний розвиток. Відсутність подібного досвіду приводить до ізоляції людини і його замикання на самому собі.

Сьома криза переживається людиною в сорокалітньому віці. Він характеризується розвитком відчуття збереження роду (генератівності), що виражається головним чином в \"інтересі до наступного покоління і його виховання\". Цей період життя відрізняється високою продуктивністю і творчістю в самих різних областях. Якщо, навпаки, еволюція подружнього життя йде іншим шляхом, вона може застигнути в стані псевдоблизькості (стагнація), що прирікає подружжя на існування лише для самих себе з ризиком зубожіння міжособових відносин.

Восьма криза переживається під час старіння. Він знаменує собою завершення попереднього життєвого шляху, а дозвіл залежить від того, як цей шлях був пройдений. Досягнення людиною цілісності ґрунтується на підведенні ним підсумків свого минулого життя і усвідомленні її як єдиного цілого, в якому вже нічого не можна змінити. Якщо людина не може звести свої минулі вчинки в єдине ціле, він завершує своє життя в страху перед смертю і у відчаї від неможливості почати життя наново.

20. Поняття спілкування та ділове спілкування

Спілкування - складний, багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, що породжується потребою спільної діяльності і який містить у собі обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприймання і розуміння іншої людини

У спілкуванні виділяють три взаємозв'язані сторони: комунікативна сторона спілкування полягає в обміні інформацією між людьми; інтерактивна сторона - в організації взаємодії між людьми: наприклад, потрібно погоджувати дії, розподілити функції або вплинути на настрій, поведінку, переконання співбесідника; перцептивна сторона спілкування - процесі сприйняття один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Ділове спілкування, коли враховують особливості особи, характеру, віку, настрою співбесідника, але інтереси справи більш значущі, ніж можливі особові розбіжності.

21. Види, функції і структура спілкування

"Контакт масок" - формальне спілкування, коли відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особи співбесідника, використовуються звичні маски (ввічливості, строгості, байдужості, скромності, співчутливості і т.п.) - набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати дійсні емоції, відношення до співбесідника. У місті контакт масок навіть необхідний в деяких ситуаціях, щоб люди не займали один одного без потреби, щоб відокремитись від співбесідника.

Примітивне спілкування, коли оцінюють іншу людину як потрібний або такий, що заважає об'єкт: якщо потрібний, активно вступають в контакт, якщо заважає - відштовхнуть або послідкують агресивні грубі репліки. Якщо отримали від співбесідника бажане, то втрачають подальший інтерес до нього і не приховують цього.

Формально-ролеве спілкування, коли регламентовані і зміст, і засоби спілкування і замість знання особи співбесідника обходяться знанням його соціальної ролі.

Ділове спілкування, коли враховують особливості особи, характеру, віку, настрою співбесідника, але інтереси справи більш значущі, ніж можливі особові розбіжності.

Духовне, міжособове спілкування друзів, коли можна торкнутися будь-якої теми і не обов'язково удаватися до допомоги слів, друг зрозуміє вас і по виразу обличчя, рухам, інтонації. Таке спілкування можливе тоді, коли кожен учасник має образ співбесідника, знає його особа, може передбачати його реакції, інтереси, переконання, відношення.

Маніпулятивне спілкування направлене на витягання вигоди від співбесідника, використовуючи різні прийоми (лестощі, залякування,”замилення очей”, обман, демонстрація доброти) залежно від особливостей особи співбесідника.

Світське спілкування. Суть світського спілкування в його безпредметності, тобто люди говорять не те, що думають, а то, що належить говорити в подібних випадках; це спілкування закрите, тому що точки зору людей на те або інше питання не мають ніякого значення і не визначають характеру комунікацій.

Функції спілкування. Мова йде про підхід, що виділяє три основні класи таких функцій: інформаційно-комунікативну, регулятивно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція спілкування охоплює все, що має відношення до передачі та прийому інформації людиною. Йдеться не лише про готову інформацію, а також й про інформацію, яка створюється.

Регулятивно-комунікативна функція спілкування забезпечує не лише пізнання, а й регуляцію поведінки суб'єктів спілкування. З цією функцією пов'язані і способи впливу людей одне на одного: переконання, навіювання, наслідування, зараження, тощо.

Афективно-комунікативна функція спілкування відноситься до емоційної сфери особистості, визначає її ставлення до явищ навколишнього світу.

Структура спілкування. Структура спілкування має взаємопов'язані сторони: комунікативну, інтерактивну, перцептивну.

Комунікативна сторона спілкування пов'язана із виявленням специфіки обміну інформацією між людьми як активними суб'єктами спілкування, т. т. із врахуванням тих знань, якими обмінюються люди. Засобами комунікативного процесу є різні знакові системи: мова (або вербальне спілкування) та жести, міміка, інтонації (або невербальне спілкування).

Інтерактивна сторона спілкування: організація суб'єктами спілкування спільної стратегії взаємодії. Розрізняють різні програми взаємодії між людьми (від співробітництва аж до конкуренції). Цей же бік спілкування містить в собі таку значущу змінну, як визначення між партнерами статусу у спілкуванні тобто хто із них домінує, а хто повинен підлаштовуватись.

Перцептивна сторона спілкування містить в собі процес взаємного сприймання і розуміння співрозмовниками одне одного. Перцепція, це перш за все, процес формування образу іншої людини в свідомості співрозмовника. Це досягається за рахунок «прочитання» по зовнішності партнера його психологічних рис та можливих особливостей його поведінки. Основними механізмами пізнання іншої людини є ідентифікація (ототожнення) та рефлексія (усвідомлення того, як сприймають суб'єкта спілкування інші люди).

25. Тактики виходу з конфліктних ситуацій

Подолання конфліктів передбачає:

виявлення та усвідомлення латентних (прихованих) конфліктів;

обхід відкритих (реальних) конфліктів;

фактичне розв'язання відкритих конфліктів.

На рисунку 22 наведені головні напрями та форми подолання конфліктів.

Обхід відкритих конфліктів доцільний тоді, коли успішне розв'язання конфлікту є неможливим. Він сприяє виходу сторін конфлікту зі стану напруження, їх відмові від конфронтації. Обхід конфлікту може здійснюватися за допомогою таких заходів:

ізоляції,

обмеження можливостей,

введення штрафних санкцій,

зміни спрямування енергії,

* витискування, необхідності «співіснування». Розв'язання відкритого конфлікту може досягатися в

результаті:

а) силового розв'язання конфлікту (боротьба сторін, примус з боку третьої сили);

б) розв'язання конфлікту за допомогою «вироку» (жереб кування, голосування, арбітражне рішення);

в) коопераційного рішення (посередництво, досягнення компромісу в результаті ведення переговорів, спільне роз в'язання сторонами проблеми на основі співробітництва).

Алгоритм, який застосовується при використанні різних коопераційних форм розв'язання конфлікту, а особливо, за спільного розв'язання сторонами проблеми на основі співробітництва (колаборації), полягає у з'ясуванні трьох важливих моментів:

потреб (інтересів) учасників конфлікту;

вимог учасників конфлікту, які відображають їхні інтереси;

* конкретних позицій (рішень, пропозицій) щодо задоволення вимог і відповідних їм інтересів.