Чи стане Україна Польщею ХХІ століття? (Досвід компіляції в умовах окупації)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чи стане Україна Польщею ХХІ століття? (Досвід компіляції в умовах окупації)

В.Т. Ляшенко академік АЕН України

Два десятки польських інтелектуалів у серпні 2014 р. підписали звернення до урядів країн Європи із закликом зупинити агресію Росії в Україні. Вони застерігають від політики потурання агресорові і повторення подій 1939 року. Як повідомляє Цензор. Нет з посиланням на dw.de [6], польські інтелектуали закликають уряди країн ЄС зупинити агресію Росії в Україні, порівнюючи окупацію Криму, конфлікт на Донбасі і реакцію Європи на це з 1939 роком, коли почалася Друга світова війна. Звернення підписали двадцять відомих поляків. Серед них - колишній в'язень концтабору ''Освєнцим” і колишній міністр закордонних справ Польщі Владислав Бартошевський, режисер і лауреат премії "Оскар" Анджей Вайда, письменниці Дорота Масловська, Ольга Токарчук і інші. Приводом для написання листа стало наближення сумної історичної дати - 1 вересня 1939 війська Німеччини, а дещо пізніше і СРСР, вторглися в Польщу, що ознаменувало початок Другої світової війни.

Представники польської інтелектуальної еліти нагадують про політику потурання агресорові, яку здійснювали Франція і Великобританія напередодні Другої світової війни і яка вважається однією з причин початку війни. "Подібна егоїстична і короткозора політика європейців по відношенню до агресора не повинна повторитися. Сьогоднішній розвиток подій і раптове збільшення напруги нагадують ситуацію 1939 року. Агресивна держава Росія окуповувала частину території свого меншого сусіда - Крим", - вказано в зверненні [Цит. по: 6]. Європа повинна терміново вибудовувати нову реалістичну політику на сході континенту - Ostpolitik, вважають підписанти і пропонують урядам країн ЄС здійснити ряд конкретних кроків. На їх думку, Франція повинна відмовитися від продажу Росії вертольотоносців типу "Містраль" і продати їх НАТО або ЄС. Німеччину закликають зменшувати залежність від російського газу і впливу ділових стосунків з Росією на політику. Усі країни Європи закликають надавати гуманітарну допомогу утікачам з Донбасу і економічно підтримувати Україну.

Україна має право захищати свої території і громадян від зовнішньої агресії, застосовуючи армію, констатують автори звернення. Вони нагадують, що на Донбасі з початку 1990-х років не було жодного насильницького конфлікту, поки Володимир Путін не випустив туди "псів війни". Підтримувати з Росією бізнес-стосунки в звичайному режимі зараз означає поставити на карту життя тисяч українців і росіян, пишуть польські інтелектуали. На їх думку, відсутність рішучої політики відносно Росії може привести до того, що ще сотні тисяч людей стануть біженцями, а загроза "путінського імперіалізму" пошириться на інші країни.

Раніше це було лише теорією: загравання західних демократій із Гітлером... прагнення капіталу Франції, Британії та США до взаємовигідних відносин із німецькими одержавленими промисловими концернами... нехіть англійської та французької молоді навіть думати про війну задля виконання міжнародних зобов'язань своїх держав. освистаний в Оксфорді та Кембриджі Черчилль, який говорив про всесвітню небезпеку, яка йде від нацистської Німеччини. І, зрештою, Адольф Гітлер, визнаний у 1938 році журналістами (і зовсім не геббельсівськими, а американськими!) «провідним миротворцем». Ну, а далі, вже в останні тижні перед початком війни -- постійні намагання лідерів Франції і Британії домовитися з Гітлером та натиснути на союзну Польщу, щоб та задовольнила німецькі вимоги -- віддала Ґданськ і так званий «коридор» між основною територією Третього Райху і Східною Пруссією. А на додачу погодилася на переговори про повернення Німеччині частини Сілезії -- мовляв, тамтешнє населення у своїй більшості дуже любить Гітлера. І навіть за десять днів до вторгнення нацистів до Польщі британський уряд продовжував твердити, що, мовляв, у новітній суперечці між Німеччиною та Польщею немає нічого, що могло б виправдати застосування сили. Наче то була просто «суперечка», в якій рівнозначно винні обидві сторони.

«Раніше це було лише теорією. Сьогодні українці не зі своєї волі отримали можливість поєднати тим чи іншим способом свої абстрактні історичні знання з гострими відчуттями, спричиненими конкретним політичним моментом. Скажімо, потрапивши під обстріл «Градів», завезених на Донбас за велінням великого кремлівського вождя "світового політика 2011 року" за визначенням американського журналу "Time". Чи ховаючи рідну людину, вбиту вояками «Русского Райха». пробачте, «русского мира». Чи гинучи від обстрілу російських танків на землі України. Під невпинний акомпанемент заяв європейських демократичних лідерів про їхню «велику стурбованість ситуацією» та «необхідність домогтися миру». Уявіть собі: навіть 23 серпня 1939 року британський прем'єр Невіль Чемберлен, дізнавшись про Кремлівський пакт між двома найбільшими тоталітарними державами, підписаний Молотовим і Ріббентропом, не знайшов інших слів, крім того, що, мовляв, «в Англії вважають, що для блага Європи необхідною є британсько-німецька співпраця». Того ж дня під час засідання французького уряду міністр закордонних справ Жорж Бонне прямо заявив: «Чи повинні ми сліпо дотримуватись союзу з Польщею? Чи не було б краще, навпаки, підштовхнути Польщу до компромісу?». Тобто до передачі Німеччині значної частини території включно з виходом до Балтики, що мало б наслідком утрату Річчю Посполитою своїх портів і військово-морських сил. А наступного дня міністр закордонних справ Британії Галіфакс у виступі в Палаті лордів заявив: «Ми не думаємо вимагати від Німеччини, щоб вона жертвувала своїми національними інтересами». У відповідь Гітлер 25 серпня 1939 р. запросив до себе британського та французького послів і довго розповідав їм, як він прагне дружити і співпрацювати з західними демократіями, що йому огидна сама думка про війну з ними і що цій співпраці заважає лиш осоружна Польща, штучно змайстрована зі шматків трьох імперій; от розв'яжеться (очевидно, самопливом) польське питання -- і настане в Європі мирна тиша.

І навіть тоді, коли вранці 1 вересня 1939 року бомбардувальники Люфтваффе завдали масованого удару по промисловим центрам і залізничним вузлам Речі Посполитої, а танки і бронетранспортери Вермахту перетнули кордон і ринули вглиб Польщі, у столицях західних демократій ще чутно було голоси про необхідність зупинитися... домовитися... замиритися... жити дружно. А коли Друга світова війна таки розпочалася, то на Західному фронті перші півроку вона була «дивною» -- фактично без бойових дій. Британські літаки розкидали над Німеччиною агітаційні листівки, французькі вояки на «лінії Мажино», яка вважалася неприступною, грали в футбол. Воював, і героїчно, на теренах усіх океанів, лише британський флот -- адже командування Адміралтейством уряд змушений був віддати Вінстону Черчиллю. І той зумів знешкодити майже всі німецькі крейсери- рейдери, які діяли на океанських шляхах сполучення, і мінімізувати загрозу морської блокади Британських островів підводними човнами Кріґсмаріне. А реальної допомоги Польща, яка чинила опір понад місяць, так і не дочекалася. Це не було випадковістю. Мудрагелі з урядів Британії та Франції вирішили змусити Німеччину піти на мир за допомогою економічних важелів. Мовляв, якщо перерізати шляхи експорту до Третього Райху стратегічно необхідних матеріалів і продовольства, то військова промисловість зупиниться, а голодні народні маси повстануть проти Гітлера. От тільки не було враховано, що від свого нового союзника Сталіна нацистський фюрер отримає чимало з того, що йому потрібно для війни. А також союзна, але до часу нейтральна Італія буде закуповувати у західних демократіях буквально все, що завгодно -- і їй продаватимуть затребуване, бо ж вона нейтральна. Крім того, німецький народ у ті часи настільки вірив у геній свого фюрера (за даними спецслужб, рівень підтримки Гітлера перевищував 90%), що був готовий затягнути паски в надії на майбутні молочні ріки з киселевими берегами після «возз'єднання всіх арійців у межах однієї Германської держави». Ну, а коли Гітлер накопичив достатні сили, він прийшов узяти те, що йому було потрібно, до Осло й Амстердама, Брюсселя й Парижа, Белграда й Афін. Після того європейських капітулянтів та миротворців замінили Черчилль і де Голль, але можливість зупинити фюрера швидкими й ефективними діями була втрачена -- попереду постала довготривала й кривава війна. Та війна, про переддень і початок якої ми досі знали лише з теорії.

Утім, останнє твердження стосується не всіх українців. Адже 1 вересня 1939 року німецькі літаки бомбардували, поміж інших міст, і Львів, Луцьк, Сарни, Тернопіль, Дрогобич; у складі Війська Польського вогнем німецькі танки зустріли 100 тисяч українців. Так, ті, хто тоді вів бій із нацистами, уже відійшли у вічність, але їхні діти та онуки, які пам'ятають розбомблені Люфтваффе будинки, вокзали й лікарні, ще живуть серед нас. І знову над ними нависла та сама загроза, тільки вже не від нацистського, а від іншого фюрера; і знову історія повторюється, коли радіо й телебачення приносять їм вістки про «глибоку стурбованість», «економічні санкції» та «необхідність взаємних поступок та досягнення миру на основі компромісів». А тим часом, вельми ймовірно, у глибокій таємниці російські генштабісти розробляють плани просування «русского мира» далі на Захід, до Вільнюса й Варшави, Братислави і Праги. І хто їх спинить? Ані Черчиллів, ані де Голлів у нинішній Європі не видно, чи не так?» [10].

Хтось, можливо, скаже, що це надто розширене трактування, але факти вперто переконують: нинішні події на Сході України -- останні спалахи війни, що розпочалася рівно 100 років тому. Світової війни, в епіцентрі якої волею історії опинилася Україна. Здається, немає потреби нагадувати, з чого все почалося, але розставити крапки над «і» все ж таки варто. Отже, на початок ХХ століття у світі склалася система взаємозалежностей: вільних земель не залишилося, всі вони -- як власні території, так і заморські колонії -- виявилися розподіленими здебільшого між кількома надпотужними державами, тож подальша боротьба за ринки збуту й сировинну базу була неминучою. До того ж логіка об'єктивних інтересів накладалася на логіку суб'єктивних забобонів і фобій, адже переважну частину бкторів становили держави, побудовані, попри певну модернізацію, на середньовічних засадах: більшість із них були монархіями -- конституційними або абсолютними.

Припустімо, Франція потерпала від комплексів ганебної поразки й утрачених земель (Ельзас- Лотарингія) у Франко-прусській війні 1870--1871 років. Припустімо, Британія намагалася зміцнити свій статус володарки морів -- імперії, над якою ніколи не заходить сонце. Припустімо, Німеччина страждала від запізнення до розподілу пирога (до речі, творець імперії Отто Бісмарк за 40 років до того свідомо уникав змагання за колонії, вважаючи, що таким чином убезпечить свою країну від конфліктів). Припустімо, Австро-Угорщина сподівалася утримати різнорідні за мовою, культурою й розвитком провінції в межах морально застарілого -- нехай з елементами демократії -- державного утворення. І, схоже, лише Росія серед основних гравців керувалася не прагматичними міркуваннями, а ірраціональними ідеологічними мотивами: стати «парасолем» для всіх слов'янських народів, центром східнохристиянського світу, оволодіти нарешті предметом обсесивної манії -- Константинополем.

Привід для війни не такий уже формальний: організатор замаху на ерцгерцога Франца Фердінанда, начальник сербської розвідки полковник Драґутин Димитрієвич був за сукупністю заслуг ще й агентом російського генштабу. Таким чином, відповідальність за вбивство спадкоємця австро-угорського престолу падала не лише на Сербію, а й на Росію -- саме так це й сприйняли в Берліні та Відні, що викликало відповідну, фактично адекватну, реакцію. Наступна війна стала випробуванням на міцність для архаїчних державних організмів трьох європейських імперій та однієї азійської, якого жодна з них не витримала. Десять мільйонів людських жертв, десятки мільйонів інвалідів, незбагненні матеріальні втрати, гуманітарна катастрофа на величезних територіях -- ось який результат мала демонстрація соціально-політичного анахронізму й інфантильності на міжнародному рівні. Україна в цьому пасьянсі була не першим, але й не останнім пунктом суперечок хоча б з огляду на її географічне становище, природні, економічні та демографічні характеристики. Щоправда основні учасники конфлікту сприймали її радше як об'єкт, аніж суб'єкт міжнародної політики, але передумови для суб'єктності в неї вже на той момент були фактично не менші, ніж у Польщі, Угорщини чи будь-якої іншої країни, яка з'явилася на континенті за підсумками війни.

«Власне, так і сталося: Україна як держава народилася, точніше, відродилася. Стверджувати, що це сталося внаслідок інтриги Габсбурґів чи Гоген - цоллернів, -- означає вдаватися до примітивного повторення імперської казочки. Те, що УНР, Гетьманат чи Директорія були недосконалими з погляду ідеології та менеджменту, не робить їх унікальними -- через ті самі «хвороби зростання» пройшли всі новітні держави Європи. Ну а сучасні події допомагають до кінця усвідомити, що так звана громадянська війна, внаслідок якої Україна втратила державність, щойно її здобувши, -- такий самий міф, як і нинішній московський пропагандистський штамп: ідеться про пряму інтервенцію сусідньої країни з подальшими анексією та колонізацією.

Керівництво комуністичної Росії попервах дало УРСР досить широку культурну автономію, проте це свідчить не так про добру волю Лєніна чи Сталіна, як про визнання України як такої -- її сили й потенційної небезпеки для імперії нового зразка. Можна сперечатися, наскільки виправданою була співпраця наших національних еліт із колоніальною адміністрацією, але, вочевидь, вона була щирою. Тільки широкі маси на це не купилися. Московські лідери боялися недарма: Україна (точніше, та її частина, яка залишилася під Москвою) стала для центрального уряду головним болем, осередком постійної збройної боротьби. Останнім часом завдяки популярному роману згадали про феномен Холодноярської республіки -- довготривалого антибільшовицького повстання на Черкащині. Але не слід забувати, що впродовж усіх 1920-х кількість збройних виступів проти радянської влади в Україні сягала сотні щороку! Українці боролися за свободу, і тільки знесилення нації внаслідок Голодомору (який, вочевидь, задля цього й було організовано) поклало край активній фазі спротиву.

Вочевидь, немає потреби нагадувати про унікальну сторінку в історії не лише України, а й цілої Європи: діяльність Української повстанської армії під час і після Другої світової. Єдине, що слід зайвий раз підкреслити: партизанська війна, яка тривала понад 10 років, мала не локальний, а загальноукраїнський характер. У повстанських загонах брали участь вояки зі Сходу, а підрозділи УПА успішно діяли за межами західних областей. Після жорстокого придушення визвольного руху керівництво радянської імперії взяло курс на асиміляцію українців у межах концепції «нової історичної спільноти»: практика замовчування та фальсифікації історії, утисків національної культури й мови сягнула свого піка вже в останні десятиліття СРСР. І все ж, попри всі зусилля, українці не заспокоювалися, постійно виникали вогнища спро- тиву, тепер уже здебільшого морального. Саме наявність внутрішньої опозиції, яка часом виходила на поверхню у вигляді чи то виступів дисидентів, чи то творів патріотично налаштованих митців, зумовила внутрішню готовність України, здавалося б, до ноги вичищеної від «буржуазного націоналізму», до національного дискурсу й творення (відтворення) власної держави після розпаду СРСР.

Утім, упродовж останніх 23 років колишня метрополія не полишала спроб повернути собі ласий шматок, удаючись до економічної окупації, втягнен- ня до політичного альянсу, нарешті, прямого силового тиску, тобто війни. Знову ж таки йшлося не так про практичні міркування, як про ідеологічну матрицю. Найкраще її сформулював 20 років тому гуру сучасної політології Збіґнєв Бжезінський: «Без України Росія перестає бути імперією, а з Україною, підкупленою, а згодом підкореною, Росія автоматично перетворюється на імперію». У тім-то й річ, що РФ не хоче відмовитися від статусу імперії й пройти той шлях, яким решта сусідів по континенту рушила якраз століття тому. Ось у якому сенсі можна розуміти війну, кінець якої ми переживаємо. Вона почалася в 1914 році й пройшла низку етапів: ліквідація монархій (Перша світова), розпад імперій (Друга світова), становлення громадянських суспільств (холодна війна). Ось чому для всієї Європи має першочергове значення перемога України над Росією в цій останній, вирішальній стадії війни: вона означатиме капітуляцію імперської моделі розвитку, відмову від парадигми ХІХ століття й наближення впритул до вирішення проблем ХХІ століття.

Можна вже констатувати остаточний відхід, передусім ментальний та економічний, України від Росії. В українському суспільстві усвідомлення його сталося на наших очах і, схоже, супроводжувалося відчуттям полегшення: нарешті залишається в минулому шизофренічна роздвоєність ідентифікації, бере гору чесна визначеність. У хворому російському суспільстві цей процес емансипації тільки-но розпочався. Як офіційна ідеологія РФ, так і масова свідомість розглядає українців уже не як частину своєї спільноти, а радше як ворогів, котрим треба помститися за руйнацію звичної картини світу. Це влучно зауважила днями Оксана Забужко: «А всі помітили, що з початком бойових дій ми для нападників стали вже не «хохлы», а «укры»? Дискурс змінився, нас «підвищили рангом». На місце смішного, дебілкуватого тубільця- салоїда («младшего брата») в імперській свідомості з'явився таємничий, грізний «укр», який чомусь замість «растворять ворота» й наливати б'є в морду. [...] «Укри» -- це і є, по факту, визнання української незалежності: кінець колоніального міфу. [...] Це антиколоніальна війна, так. А Революція гідності -- лиш один із її псевдонімів». Перемога -- питання часу. Після неї відбудеться завершення формування нових цивілізаційних викликів і виникне потреба в нових відповідях на них» [5].

Щоденні втрати кращих бійців на передовій, вторгнення російської армії та загроза захоплення Півдня Донеччини у багатьох викликають нібито законне питання -- чому влада вперто вживає застарілу назву АТО? Втім, ніхто не замислюється до яких наслідків призведе офіційне визнання, що на Сході триває відкрита україно-російська війна? Зі школи всі знають, що війна буває громадянська, або вітчизняна з загарбниками. У громадянській, яку в деяких випадках ще називають національно-визвольною, воюють між собою громадяни однієї держави. Це найбільш братовбивчий конфлікт, де гинуть за свої погляди вже після того, як нормальні політичні методи дали збій.

«Не думаю, що події на Донбасі - це громадянська війна. Навіть до початку бойових дій сепаратистів підтримували за різними даними від 10% до 30% населення. А після того, як «сепари» взяли до рук щедро даровану Росією зброю і почали гинути люди, їх дії підтримують менше 5% (хоч об'єктивно опитування, звісно ж, ніхто за таких умов провести не зміг). Відповідно, якщо це війна - то війна з загарбниками. Тим більше і Україна, і багато країн ЄС та США заявили про введення колон російської регулярної армії в районі Но- воазовська. Відтак, виглядає, що війну треба назвати україно -російською, або вітчизняною, як для нас. Тож пропоную без емоцій порівняти військовий потенціал української та російської армії, раз існує стільки патріотичного запалу оголосити вже відкриту україно- російську війну, щоб зрозуміти наслідки своїх дій (табл. 1 та 2).

Таблиця 1 Загальні дані про збройні сили з відкритих джерел [3]:

Таблиця 2 Дані про кількість бойових літаків військово-повітряних сил [3]:

Загальна чисельність російської армії рівно у 6,25 рази більше чисельності Збройних сил України. Це, звісно ж, не означає, що кожному українському стрільцеві треба вбити понад 6 ворогів. Частина чисельності припадає на роди військ, які існують у російській армії і повністю відсутні у нас: ракетні війська стратегічного призначення (ядерні сили) та війська повітряно - космічної оборони. Проте російські сухопутні війська також є чисельніші, ніж українські наземні - у 5,31 рази. Навіть якщо додати 60 000 бійців Національної гвардії в нашу користь, кожному українському бійцю доведеться перемогти понад 5 ворогів-росіян. Врахуємо, що у сучасній війні до безпосереднього збройного контакту часто навіть не доходить - солдат убивають раніше, ще на місці дислокації. Так, Град та артилерія б'є з відстані 20-30 км, тобто з-за горизонту. Не зайве нагадати, що в 2012 Україна володіла 315 установками типу Град. На озброєнні ж Росії, де вони й виробляються на заводі в Пермі, зараз є 2 500 систем залпового вогню БМ-21. Ще більшу дальність має фронтова та стратегічна авіація. Зокрема, відомо, що бойові завдання в зоні АТО виконують українські літаки, що вилітають за 250-300 км з військового аеродрому під Миргородом. Загальна кількість бойових літаків України до початку конфлікту (дані з Вікіпедії) - 250 одиниць. Це досить чимало, та й за останні кілька місяців наші пілоти здобули безцінний бойовий досвід, що дозволяє їм демонструвати дива майстерності та влучності на наднизьких висотах. Проте загальна кількість бойових літаків у Росії більша у 6,4 рази. На 25 українських бомбардувальників Су-24М та 40 штурмовиків Су-25 у випадку війни полюватимуть 282 російських МіГ-29 плюс 252 МіГ-31 та ще й 400 винищувачів Су-27. Наслідки таких боїв неважко передбачити. І навіть 120 українських винищувачів МіГ-29 та 40 Су-27 нашу бомбардувальну авіацію ефективно не захистять.

Власне, до використання авіації також може не дійти. Росія володіє другим за потужністю ядерним потенціалом в світі і хоч ніколи не застосовувала його на практиці, але можливість, що це станеться вперше в україно-російській війні відкидати не можна. Ядерну зброю вважають зброєю стримування. Не на випробуваннях вона була використана лише один раз у 1945 році Сполученими Штатами проти Японії. З історії відомо, що після 2 ядерних вибухів, якими були знищені два міста Хіросіма та Нагасакі, Японія капітулювала і війна закінчилася. Звичайно ж Україна надто близько знаходиться від Росії і у випадку ядерного удару по містах Сходу чи Києву, радіаційного ураження обов'язково зазнає територія Росії. Тим більше, що циклони у Східну та Центральну Україну, рухаючись за годинниковою стрілкою, несуть повітря з Росії, відносячи потім нагріте повітряні маси на Білорусь та Москву. Однак, метеорологи знають, що циклони Західної України, як правило не доходять до території Російської Федерації, якщо не рахувати Калінінградської області.

А радіаційне забруднення Польщі та іншої Європи у Москві мало кого хвилює. Тим більше, що радіоактивний йод, який є основним елементом в результаті реакції розпаду збройового плутонію, повністю розщепиться за 32 дні. Ядерний удар по Львову або Тернополю лише на перший погляд є цілком неможливим для Путіна. Якщо це колись зробили США, чому цього не може зробити безумець, що розв'язав війну на Сході Європи? Питання чи станемо ми продовжувати бойові дії втративши Тернопіль, або Львів є риторичним. Тож зваживши всі «за» та «проти» час зрозуміти, що хоч на Сході України й точиться справжня війна, але відкритою війною між Україною і Росією її оголошувати вкрай небезпечно. Це може зробити тільки безумець, який з пістолетом наважиться на бій з танком. Честь і слава нашим воїнам, що захищають Вітчизну в зоні АТО. Однак вони мають повернутися переможцями і живими у незруйнований рідний дім. За Україну можна померти, але за Україну також треба жити» [3].

Російській політолог Владімір Пастухов в своїй статті із символічною назвою -- «Украина -- это Польша ХХІ» пише:

«Надо свыкнуться с мыслью о том, что Украина в том виде, в каком мы привыкли ее видеть в течение последних двадцати лет, перестала существовать. Украинская государственность, скорее всего, возродится в иное время, в других границах и с новым политическим содержанием. Для этого должны сформироваться условия, которых сегодня нет, и которые, по всей вероятности, появятся нескоро. С одной стороны, в самой Украине должны появиться элиты, не связанные ни идеологически, ни организационно с теми кланами, которые привели страну к экономическому и политическому банкротству. С другой стороны, во внешнеполитической «битве за Украину» должна наступить какая-то пауза. Рассвет Украины парадоксальным образом зависит теперь от заката России. Аннексия Крыма -- это не локальный конфликт, и у этой проблемы нет частного решения.

Выход из этого кризиса будет связан с переформатированием всего существующего мироустройства. Крымом исторически закончился XX век... Украина -- это Польша XXI века. Просто буферная зона между Россией и Западом сместилась на восток. Ничего хорошего Украину в связи с этим не ждет. Предложение Москвы провести переговоры по Украине в «четырехстороннем формате» с участием в них помимо правительства Украины представителей сепаратистов из восточных регионов лишь подтверждает нацеленность России на раздел Украины в качестве компромисса в ее отношениях с Западом. Похоже, для Украины, как и для Польши в XVIII веке, наступают тяжелые времена. Украинскому национальному государству выпало появиться на свет в ненужном месте и в ненужное время. Ему предстоит стать разменной монетой в торге России с Западом.

Но и это только полбеды. Настоящая же беда состояла в том, что украинские элиты так и не смогли конструктивно разобраться со своей национальной идентичностью. Как и во многих других странах, только что политически освободившихся от колониальной зависимости, но весьма далеких от реальной экономической независимости, в Украине успехи национально-государственного строительства измерялись почти исключительно тем, насколько она преуспела в дистанцировании от России. Это создавало опасную иллюзию того, что, чем дальше от России, тем лучше. Несмотря на все публичные уверения в «братской дружбе», иллюзия эта активно культивировалась в сознании «национально ориентированных» слоев украинского общества. Масштаб реальной зависимости Украины от России, прежде всего, во всем, что касалось поставок газа и нефти, был недооценен. Разрабатывались изначально тупиковые политически стратегии, основанные на том, что желаемое повсюду выдавалось за действительное.

Така стаття не могла не викликати дискусії на форумі, тому наведемо декілька висловлювань, які відображають загальний фон дискусії: Григорий Ржешевский (Московский энергетический институт): «Аналогия с Польшей основана исключительно на внешнем сходстве. Возврат земель исторической России (если только он произойдёт, в чём можно сомневаться), не имеет ничего общего с позднесредневековым разделом земель ослабевшего соседа, с которым к тому же до этого воевали столетиями. К тому же, как бы не ослабла Украина, достаточно изменения её конституции в плане федерализации (как в США, Швейцарии и мн. др.) и никакой раздел не был бы актуальным. А Крым тут вообще ни при чём. Здесь было просто отыграно назад нелепое недоразумение с передачей Крыма Украине в рамках когда-то единого государства.(Историческими правомерно называть земли, принадлежавшие нашим предкам, а Крым был российским еще при жизни миллионов россиян)». Эльмира Кожаева (Российский государственный социальный университет): «Совершенно верно!» Nikolay Kozyrev (Ростовский Государственный Университет): «А как насчет Курил, Кёнигсберга ?» Евсей Бельмесов: «Я правильно вас понял: в советском Госплане в пятидесятые годы сидели сущие дебилы?» Евсей Бельмесов: «Если Украина - это Польша ХХІ века применительно к тридцать девятому году, то кто тогда, позвольте узнать, нацистская Германия?» [1].

Антон Геращенко: «Вторжение регулярной российской армии Путина в Украину - свершившийся факт! Путин де факто переводит Украину на военное положение, специально в тот час, когда Президент Украины подписал Указ о роспуске Верховной Рады и проведении досрочных выборов, что делает не возможным введение военного положения де-юре. Многие аналитики и граждане недоумевали, почему Президент не вводил в Украине военное положение еще в июне или в июле и почему не вносил а Раду долгожданный вопрос о ратификации соглашения об Ассоциации с Евросоюзом ? Сейчас после свершившегося роспуска Рады, я могу сказать свое личное мнение, - потому, что Путин через своих агентов влияния в Верховной Раде сделал бы все чтоб за эти два решения не хватило хотя бы одного голоса. Нужно было бы дать миллиард - он бы дал. Нужно было бы дать пять - дал бы пять.

Будем говорить прямо, в этой Верховной Раде как было до Майдана, так и после, было всего лишь 170-180 патриотически и проукраински настроенных депутатов. Остальные - это были или коммунисты или кандидатуры отсеянные и согласованные Януковичем и его семьей. Только когда 18-20 февраля 2014 г. на улицах Киева реками полилась кровь - лишь 229 депутатов из 450, решились зарегистрироваться, чтоб остановить кровавое безумие. Как справедливо отметил Борис Немцов - Путин нарушил все что только можно было нарушить и в том числе Конституцию РФ. Он ввел войска в Украину без решения Совета Федерации, также как это делал его кумир Адольф Гитлер - начинал войны без объявления войны. Сегодня не дни триумфа Путина. Напротив это дни его поражения. Он проиграет развязанную им войну, так же как Гитлер войну с СССР и странами Большой коалиции. Также как и Наполеон, решивший, что он не победим и забыв, что он всего лишь человек. Сейчас пробил тот час, когда Европа, США, Канада и другие страна цивилизованного мира должны показать с кем они - с Тираном и Агрессором Путиным, или с демократической Украиной, которая сбросила оковы своего Тирана и хочет пойти рука об руку с европейской цивилизацией. Чтоб остановить Путина странам ЕС и в первую очередь Германии нужно принять решение об отказе от закупки в России нефти, газа, леса и других природных ресурсов. Прекратить выдачу любых кредитов, а еще лучше заморозить активы российских государственных компаний как спонсоров терроризма - на налоги уплаченные ими покупается пули которые убивают наших солдат и мирных граждан. Это мгновенно поставит Путина на край экономической пропасти, за которой рано изжил поздно последует пропасть политическая. Если не в состоянии сделать это все вместе - то это будет экзамен для каждой страны Европейского Союза по отдельности. Если мы услышим прямой отказ от экономической помощи нам со стороны стран ЕС, то по крайней мере оставим свои иллюзии на этот счет если они у кого то были. (О прямой военной помощи я даже не заикаюсь. Это не реально!) Но и государство Украина должно без промедления показать свою позицию по отношению к агрессии России. Разорвать дипломатические отношения с Российской Федерацией. Ввести де факто военное положение без юридических ухищрений и провести полную мобилизацию всех имеющихся в наличии военных, экономических и кадровых ресурсов для проведения военных действий по выдворению войск РФ из Украины. Публично обратиться персонально к каждой стране от которых мы хотим получить помощь с просьбой нам ее оказать и таким образом определится с кем эта страна - с Украиной, с агрессором или ее хата с краю? Уверен, что как и на Майдане только в Единстве наша сила! А опора Президента на мудрый и сильный народ Украины - залог нашей Победы над Агрессором! С нами Правда! С нами Бог! Слава Украине!» [2].

Останні події кінця серпня 2014 р. остаточно поховали надію на швидке завершення війни. "Парад полонених” у Донецьку змусив усю країну здригнутися в пориві образи й ненависті. І відразу, як на замовлення, ця ненависть знайшла собі застосування -- за численними свідченнями, кілька батальйонних тактичних груп російських регулярних формувань перетнули український кордон біля Новоазовська. На даний момент українська армія укріплює Маріуполь, а жителі Донецька, Луганська й інших міст Донбасу, контрольованих силами "ДНР", оговтуються після масованих обстрілів і змиряються з думкою, що кошмар затягується. Кривавий кошмар, який забирає дедалі більше життів мирного населення.

День 28 серпня 2014 р. може згодом дістати назву "кривавий четвер". П'ятнадцять загиблих цивільних за один день -- такого за всю нетривалу історію облоги Донецька ще не було. Крім того, під землею застрягла сотня гірників шахти імені Засядька, коли в результаті обстрілу цього району було пошкоджено високовольтні лінії, і підприємство залишилося без енергопостачання. На щастя, усіх їх благополучно підняли на поверхню. На поверхню, де розгортається повномасштабна гуманітарна катастрофа. Понад сотня населених пунктів без електроенергії, половина Донецької області -- без води через перманентні пошкодження об'єктів водопостачання. Де "лежить" банківська система. Де в магазинах іще є продукти, але вже майже немає дефіцитних препаратів в аптеках, а по лікарнях лежать сотні поранених осколками мін і снарядів мирних жителів. Де лікарі -- ті, що ще залишилися, діляться між собою останніми залишками медикаментів, включаючи найпростіші антисептики та знеболюючі засоби. Де "швидка" виїжджає тільки до поранених, залишаючи без уваги -- з об'єктивних причин! -- дуже часті тепер виклики на інфаркти й інсульти.

Де бойові дії стають цілком буденною причиною зупинки громадського транспорту. Де провести ніч у підвалі -- звичайна річ. А добрий ранок -- це коли вранці з'ясовуєш, що у твоєму мікрорайоні після нічної артилерійської дуелі відключилися вода й світло, зате саме у твій будинок не було жодного прямого влучення. А зовсім добрий -- це коли сміливі водії вантажівок і селяни з передмістя відразу після обстрілу завозять хліб, молоко й овочі в магазин біля твого дому. У забитий фанерою, але який іще працює. Де лінія фронту -- це вулиця, на якій минуло твоє дитинство. Де тепер не бігають пустуни, а рухаються притискаючись до стін люди з автоматами. Де життя завмирає з настанням темряви, і мертву тишу порушує тільки віддалений гуркіт розривів. Тут, на території офіційно не оголошеної війни, яка триває вже півроку, усе ще живе багато людей, які залишаться до самого кінця. Хоч яким він буде. З різних причин. Наприклад, уперто відмовляються від пропозицій евакуюватися старенькі. Мовляв, роки наші вже не ті, щоб поневірятися. Когось приковує до місця хвороба. Когось -- обов'язок, особистий чи професійний.

Хтось, зрештою, не може виїхати просто тому, що бої навколо його дому тривають практично безперервно -- як на окраїнах Донецька чи в околицях Горлівки, Шахтарська й Тореза. Коли навколо бахкають міни й розлітаються з гучним тріском, тікати страшно й не хочеться. Хочеться сховатися і нікуди не виходити, поки це все не закінчиться. Більше того, багато хто повертається у свої оселі, втомившись десь далеко чекати розв'язки. Рейсові автобуси йдуть у Донецьк переповнені. Бо довго сидіти в таборі для біженців неможливо. Навіть якщо на новому місці тобі співчувають і намагаються допомогти, що буває, на жаль, не скрізь і не завжди. Бо ніхто на офіційному рівні не вимовив слів "гуманітарна катастрофа" і не спитав себе, де й на що житимуть люди, які втекли від війни. А милосердні співгромадяни можуть дати найнеобхідніше в критичній ситуації -- прихисток і їжу, але не можуть дати планів на завтрашній день, не замінять повноцінного життя з улюбленою роботою, облаштованим побутом для себе й дітей, упевненості в завтрашньому дні, спокійної старості. Усього цього немає й у Донецьку, але їхати більше нікуди. На державному рівні, здається, переможні настрої після контрнаступу бойовиків, появи на сцені регулярних російських частин і провалу переговорів у Мінську змінилися ніяковою паузою. Дві головні проблеми сьогодні -- "як закінчити війну на Донбасі?" і "що потім робити з Донбасом ?" -- повисли в повітрі.

А тим часом відповіді потрібні. І "віддати й забути" -- це не відповідь узагалі. Бо, крім уже цілком відчутної катастрофи гуманітарної, десь на обрії увиразнюються обриси й катастрофи техногенної, збиток від якої перевершить усі воєнні руйнування й наслідки Чорнобиля разом узяті. Якось випускається з уваги, що ареною боїв став регіон із найвищим техногенним навантаженням у Європі. Перенасичений промисловими підприємствами, кожне з яких без постійного нагляду стає джерелом величезної небезпеки. Не тільки для Донбасу. І не тільки для України. Донецькі шахти, які навіть виробили запаси вугілля, продовжують працювати. Навіщо? Бо потрібно постійно відкачувати ґрунтові води й метан, який накопичується в підземних порожнинах. Тепер уявімо, що охоплені війною (яку чомусь ніхто досі офіційно не називає "війною") регіони повністю залишаться без електроенергії. Це означає, що ґрунтові води почнуть підніматися на поверхню. Разом із метаном. Колись посушливий степовий край стане величезним отруйним болотом. А це вже катастрофа екологічна. У центрі Європи, у XXI столітті. Хтось згадує про те, що на кожному водопровідному вузлі, яких тільки в Донецьку -- дев'ять, і на кожній фільтрувальній станції зберігаються запаси рідкого хлору для знезараження води? На водопровідному вузлі за нормативами -- тонна, на станціях -- більше. При контакті з повітрям витік тонни рідкого хлору -- це отруйна хмара, яка гарантовано вбиває все живе в радіусі 3-5 км. І пощастить тому, від кого відведе неминучу смерть роза вітрів. А вода, що залишилася без очищення? Це епідемія цілком середньовічних хвороб, про які у благополучних суспільствах уже й думати забули: холера, дизентерія, кишкова паличка та інші. І ця загроза вже окреслюється хоча й не в масових масштабах, але цілком виразно. У донецькому гуртожитку, де скупчено проживають так звані внутрішні біженці (люди, які мігрують у межах однієї агломерації з більш небезпечних районів у менш небезпечні), діти раптом почали "падати" один за одним із температурою під сорок. Виявилося, що спека, перебої з водою, харчами та необхідною для холодильників електроенергією зробили свою справу -- спалах кишкових інфекцій.

Склади токсичних відходів. На жаль, Україна не настільки багата, щоб, подібно до країн "золотого мільярда", облаштовувати могильники в третьому світі, на чужій території. Всі небезпечні залишки промислового виробництва зберігаються тут-таки, під боком. Колись проблемою національного масштабу стала утилізація отруйних відходів на одному-єдиному підприємстві -- Горлівському казенному хімічному заводі. Потім понад рік регіональна влада шукала можливість вивезти з тоді ще мирного Слов'янська залишки білого фосфору. Проте кількість хімічно небезпечних об'єктів вимірюється сотнями. Кожен з них -- бомба уповільненої дії, що чекає свого часу. Кожна може забрати сотні й тисячі життів, не розбираючи політичних поглядів, нашивок на формі й ступеня особистої провини. Так, ці фактори накладають додаткові обмеження на дії української армії. Не можна наступати безоглядно й масштабно. Не можна для певності змести все перед собою артилерією та авіацією. Спокуса перекрити недоліки тактичної гнучкості й прогалини в підготовці військ тоннами снарядів, які б'ють кудись по квадратах, велика. Однак у даному випадку робити цього не можна. Бо це не тільки питання збереження інфраструктури на територіях, які були й залишаються невідривною частиною України. Не тільки питання зменшення кількості жертв серед мирного населення. Це й спосіб уникнути масштабної техногенної катастрофи сучасності, яку можна буде порівняти з трагедією на Фукусімі- 1 і розливом нафти у Мексиканській затоці» [4].

Києву слід допомагати, у тому числі і зброєю, переконаний польський інтелектуал, історичний лідер польського дисидентства Адам Михник, пише Андреа Таркуини в статті, опублікованій в газеті La Repubblica. "Пропозиції Путіна небезпечні і неприйнятні: це нова доктрина Брежнєва по обмеженому суверенітету, - говорить Адам Михник, передає Цензор.НЕТ з посиланням на Инопресу. - Так само, як Україна не має права диктувати закони Москві по структурі Російської Федерації, так і Росія не має права вказувати іншим країнам, як організовувати свою адміністративну структуру. Це ще одне порушення українського суверенітету з боку Путіна. Пропозиція наводить на думку про створення такого собі другого Придністров'я, щоб отримати можливість дестабілізувати і контролювати українську державу" [8]. "Путін сподівається, що кошмар затяжної війни, анархія і ризик поразки Західної України злякає Захід і змусить його прийняти його пропозиції. Така стратегія Путіна", - вважає Михник. Польський історик переконаний, що довгострокові стратегічні плани російського президента - узяти Україну під свій контроль і перетворити її на державу-васала. "Він хоче реконструювати Російську імперію, СРСР з Москвою в центрі, в оточенні повністю залежних провінцій і консулатів. Разом з Євразійським союзом можна говорити про відновлену радянську модель. Доктрина Путіна - це адаптація "Доктрини Брежнєва" про право Червоної армії втручатися всюди, де існує загроза соціалізму", - говорить Михник, нагадуючи про вторгнення в Чехословаччину в 1968-му. "Відповідно до доктрини Путіна Росія втручатиметься там, де виникає загроза росіянам, а що мається на увазі під цією загрозою, вирішує Москва. Це відкриває двері для майбутніх воєн всюди, де живуть росіяни: країни Балтії, Казахстан, навіть Фінляндія", - упевнений Михник. "Я не знаю, чи здатні санкції зупинити Путіна, але якщо ми, європейські і західні країни, не спробуємо його зупинити, то ми розкриємо двері імперській російській політиці і дамо сигнал про прийняття політичного курсу на агресію і анексію". Михник рекомендує "повністю змінити своє відношення до Путіна, який здійснює політику загроз проти усього Євросоюзу". "Путін не може бути партнером на переговорах: він завжди хоче діяти з позиції сили. Ми повинні серйозно віднестися до питання надання допомоги Києву будь-якими можливими способами, у тому числі здійснюючи військові постачання для збройних сил України", - вважає польський історик [8].

Президент Польщі Броніслав Коморовський у своєму виступі з нагоди 75-ої річниці початку Другої світової війни порівняв президента РФ з Гітлером і призвав західні країни не повторювати помилок ми- нулого.Про це він заявив, виступаючи на заходах, присвячених річниці початку Другої світової війни, повідомляє Цензор. НЕТ з посиланням на Гор- дон.Коморовский попередив західних лідерів про імперські амбіції Путіна і призвав їх не повторювати політику "уміротворєнія" Гітлера, яку Франція і Великобританія проводили до початку війни. Раніше

Путіна з Гітлером порівнювали і інші західні політики. У тому числі президент Литви Даля Грибаускай- те, британський принц Чарльз, міністр фінансів ФРН Вольфганг Шойбле і багато інших [9].

1 вересня 2014 р. Польща відзначила скорботну дату - 75-у річницю початку Другої світової війни, самої кровопролитної в історії людства. Цьому 1 вересня печалі додало й те, що в Європі цього дня знову йде війна - тільки не в Польщі, як в 1939-му, а в сусідній з нею Україні, а в ролі агресора виступає не гітлерівська Німеччина, а путінська Росія. І передісторія двох воєн, і поведінка агресорів дуже схожі між собою.

«Как известно, к Второй мировой войне привел не только пакт Молотова-Риббентропа, но и долго проводившаяся Англией и Францией политика "умиротворения" нацистской Германии, кульминацией которой стало Мюнхенское соглашение. В качестве предлога к войне Гитлер использовал будто бы угнетенное положение немецкого меньшинства в Польше и необходимость его воссоединения с "фатерляндом". Путин для оправдания агрессии выдвинул тезис о будто бы угнетенном положении русских и русскоязычных в восточных областях Украины, где им якобы угрожает запрет говорить на родном языке. А еще придумал некую Новороссию, которая и не Украина вовсе. И то ли она хочет воссоединиться с Россией, то ли желает создать какое-то фактически независимое государство под протекторатом России. В действительности ничего подобного и близко нет. На востоке Украины, особенно в Донецкой и Луганской областях, русский язык абсолютно господствует - в подчиненном положении здесь всегда находился язык украинский. Новороссии же как административно - территориального образования никогда не существовало, а все те области, которые Путин включает в состав Новороссии, в советское время неизменно входили в состав Украины. И, как показывали соцопросы до кризиса, в восточных областях, в том числе в Донецкой и Луганской, абсолютное большинство населения было против присоединения к России или создания каких-то новых государств.

Есть у российского президента и свое "ноу-хау". Оказывается, российские военнослужащие воюют в Донбассе, находясь в отпусках. Правда, в отпуск они уходят почему-то целыми батальонами, бригадами и дивизиями, с танками, "Градами", артиллерией и прочим штатным вооружением и боевой техникой, даже с самолетами. Фюреру вот не пришло в голову посылать своих "отпускников"" освобождать "угнетенных соотечественников" в польской Силезии и Померании. Он своих солдат по крайней мере не унижал. Это только российские офицеры заводят своих солдат в Украину под видом учений. А те узнают, что находятся на чужой земле, только тогда, когда по ним стреляют украинские танки. И погибших хоронят в безымянных могилах, и врут на голубом глазу, что погибли они на учениях в Ростовской области. А те, кто попадает в плен, должны говорить, что они, дескать, заблудились и перешли границу случайно. Правда, последнюю партию российских десантников украинцы захватили под самым Иловайском, где непрерывно идут бои и куда "по ошибке" никак не зайдешь. А вот до хорошо срежиссированной провокации типа глейвицкой Путин пока не дорос. Все пока ограничивалось обстрелами российской территории артиллерией сепаратистов, Россией же предоставленной. Но факт остается фактом: российская армия вошла на территорию Украины. Россия является агрессором. И россияне должны сознавать, что наша страна напала на соседнюю страну и что сегодня в положении поляков сентября 1939 года выступают украинцы.