Чи стане Україна Польщею ХХІ століття? (Досвід компіляції в умовах окупації)

Почему же Путин в Донбасс ввел регулярную армию? Потому что он очень не любит проигрывать. А взятие украинской армией Донецка и Луганска и в России, и в мире расценили бы как поражение Кремля. Людские же ресурсы сепаратистов близки к полному истощению, и их срочно потребовалось заменить на фронте российскими солдатами. Причем их приход на фронт фактически не скрывался лидерами "ДНР" и "ЛНР". Еще в середине августа было заявлено, что на фронт направлены 1200 ополченцев, прошедших четырехмесячную подготовку на территории России. Военные эксперты сразу сообразили, что речь идет о двух батальонных тактических группах российских десантников, которые тотчас были зафиксированы украинскими военными в районах Донецка и Луганска. А непосредственно перед нынешним "контрнаступлением" российской армии было объявлено, что ополченцы сформировали еще три бригады из тех своих бойцов, которые прошли в России четырехмесячную подготовку. В бригаде обычно насчитывается около 2 тысяч человек. В последние дни украинцы зафиксировали, что против них, не считая спецназа ГРУ, действуют как минимум две воздушно-десантные и две танковые дивизии, а также две мотострелковые бригады российской армии. Слово "дивизия" тут не должно никого дезориентировать. Дело в том, что бывший министр обороны Сердюков перевел российскую армию на бригадную систему, а его преемник Шойгу, восстанавливая советские традиции, переименовал бригады в танковых и воздушно-десантных войсках в дивизии. Но по численности они все равно остались бригадами. Так что, по всей вероятности, на Украине сегодня воюют не менее 10 тысяч военнослужащих регулярной российской армии. Их число в ближайшее время может возрасти до 15-20 тысяч - примерно такой была максимальная численность ополченцев, которым теперь, очевидно, будет отводиться лишь вспомогательная роль. По оценкам же некоторых украинских экспертов, сейчас только на территории ДНР находятся не менее 8 тысяч российских военнослужащих.

Неудачи украинских войск во многом объясняются тем, что операция проводилась без учета возможности массированного вторжения российских войск. Украинские генералы не концентрировали силы на немногих решающих целях, наносили удар растопыренными пальцами, а не сжатым кулаком, стремились не уничтожить, а вытеснить врага, в том числе и для того, чтобы минимизировать потери среди мирного населения. В результате украинские группировки были очень растянуты и соединялись с тылом узкими, часто простреливаемыми коридорами. На этих позициях украинцы не могли и не предполагали обороняться, а лишь рассчитывали в скором времени успешно завершить АТО. В боях с ополченцами эти просчеты не играли принципиальной роли, так как сепаратисты значительно уступали украинским военным и в боеспособности, и в уровне управления. Но когда началось широкомасштабное наступление российской армии, часть украинских сил оказалась в окружении, а другой пришлось спешно отступить на более подходящие для обороны позиции. Дальнейший ход боевых действий в Донбассе зависит от поведения Путина. Он может оставить числен - ность российских войск на Украине на уровне 15-20 тысяч, а всей группировки, вместе с уцелевшими ополченцами, - 25-30 тысяч человек. Тогда украинские войска, ведя активную оборону, но оставив мысль об освобождении Донецка и Луганска, могут продержаться в течение нескольких месяцев, неся примерно равные потери с российскими войсками. Потом они неизбежно вынуждены будут пойти на перемирие из-за истощения сил. В этом случае расчет Путина будет строиться на том, что Запад Киеву не поможет, а Порошенко, осо- знав неизбежность проигрыша, пойдет на "заморозку конфликта", то есть смирится с существованием непризнанных ЛНР и ДНР, которые будут такими же квазигосударствами под полным контролем России, как Приднестровье, Абхазия и Южная Осетия. Между тем Путин будет продолжать дестабилизировать Украину (в том числе диверсионно-террористическими методами), надеясь привести к власти в Киеве марионеточное пророссийское правительство.

Історик Станіслав Кульчицький розповів журналу «Український Тиждень» [7] про те, чому в українців після Першої світової війни не було шансів зберегти свою щойно створену державу і чому не вдалося стати гравцями світової поствоєнної політики. А також про те, хто насправді профінансував більшовицький переворот у Російській імперії і які плоди Великої війни ми й досі пожинаємо через століття після її початку. У. Т.: Перша глобальна війна вплинула якщо не прямо, то опосередковано на все, що відтоді траплялося з людством. Як змінилися за 100 років дві основні характеристики України -- величина її території і кількість населення? - У 1914 році на політичній мапі Європи такої країни, як Україна, не існувало. Були українські землі у складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської. На підставі переписів, проведених на рубежі ХІХ і ХХ століть, демографи визначили той ареал, на якому українці переважали сукупну чисельність усіх інших національностей, а потім загальну чисельність населення в його межах. Виявилося, що етнографічна Україна містилася на території 739 тис. км2, а її населення становило понад 46 млн осіб (зокрема, українців -- 32,7 млн, росіян -- 5,4 млн, євреїв --3,8 млн, поляків -- більш як 2 млн, німців -- 871 тис.). Якби етнографічна Україна існувала як держава, то була б однією з найбільших у Європі. Вона мала істотно більшу територію, ніж тогочасна Німеччина (541 тис. км2) і навіть Австро-

Угорщина (673 тис. км2 включно з українськими землями в її складі). Перша світова війна послужила безпосередньою причиною розпаду Російської та Австро - Угорської імперій. На карті Європи з 'явилися дві українські держави -- Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка, які в січні 1919 року задекларували об'єднання в єдину соборну Україну. Їм обом не судилося вижити в ті часи, але на мапі Європи все ж таки з'явилася радянська Україна. Внаслідок рішень Тегеранської конференції очільників держав антигітлерівської коаліції (а не в результаті реалізації пакту Молотова -- Ріббентропа, як прийнято думати) західноукраїнські землі на законних підставах увійшли до складу радянської України, а Польща одержала територіальну компенсацію за рахунок переможеної Німеччини. - У. Т.: Наскільки відрізнялися територія і населення етнографічної України початку ХХ століття від сучасних параметрів Української держави? -- Ми втратили південні райони Курської та Воронезької областей, Східний Донбас із Приазов'ям (Таганрог), Кубань і західні райони Ставропілля, так зване Закерзон- ня (Посяння, Підляшшя, Холмщина, Лемківщина) -- загалом 135 тис. км2. Але найболючішою виявилася загибель людей у результаті репресій комуністичного режиму, що постав у Росії після революційних подій, зумовлених передусім впливом Першої світової війни. Були колосальні втрати від обох світових воєн, було і є тривале зниження народжуваності, проте ці чинники властиві й іншим країнам Європи. Однак Україна перебувала в епіцентрі комуністичних репресій, які мали різні форми -- від депортацій до геноциду 1932--1933 років. Унаслідок дії всіх чинників населення на початок 2014го зменшилося до 45,4 млн осіб проти більш як 46 млн на початку ХХ століття. Його сукупний природний приріст за століття був поглинутий втратами. За цей час територія Великої Британії не змінилася, а її населення зросло із 47 млн до 62 млн осіб, тобто в 1,3 раза. Територія Німеччини зменшилася на 72 тис. км2 після Першої і на 112 тис. км2 після Другої світових воєн, але її населення збільшилося з 56 млн до 82 млн осіб, тобто майже в півтора раза. -- У. Т.: Чому Україна не була запрошена на Паризьку мирну конференцію, яка виробила й затвердила в 1919-1920 роках мирні договори з Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною? -- Тому що УНР вийшла з війни, коли підписала 9 лютого 1918 року в Брест-Литовську мирний договір із державами німецького блоку - перший сепаратний мирний договір у цій війні. - У. Т.: УНР виникла в листопаді 1917 року. Тоді національні окраїни колишньої Російської імперії стали трансформуватися в незалежні демократичні держави. Чи можна вважати, що УНР була окупована Росією, коли до влади в Петрограді прийшли більшовики? -- Передусім більшовики окупували Росію. Уряд Владіміра Лєніна взяв на себе місію відновлення імперії. Але радянська імперія мала зовсім інший політичний фундамент, ніж традиційна імперія Романових. У червні цього року (2014 р. -- В. Л.) мені випало взяти участь у міжнародній конференції у Варшаві, присвяченій передумовам Великої війни 1914-1918 років. Виступив із доповіддю про те, як вождь більшовиків розробляв план повалення царизму і встановлення диктатури власної партії в ситуації Великої війни. Остання назрівала впродовж тривалого часу. У 1879му був укладений австро-німецький договір, спрямований проти Франції та Росії, а в 1904-му виник наступальний союз Англії й Франції (Антанта), до якого в 1907-му приєдналася Росія. Отже, передбачити зіткнення обох коаліцій було не так важко. Лєнін відштовхувався від появи в російській революції 1905--1907 років рад як органів самоуправління страйкуючого пролетаріату. Він задумав витіснити звідти представників інших партій, зробивши клоном власної партії, інститу- ційно відділити ради від неї хоча б наявністю в них безпартійних депутатів -- так званих співчуваючих, а потім перетворити на органи влади. У квітні 1917-го вождь більшовиків повернувся з еміграції до революційного Петрограда з гаслом «вся влада -- радам!» Після жовтневого перевороту постала держава, у якій влада належала радам (згадаймо звичне словосполучення «радянська влада»). У вигляді рад більшовики здійснювали управлінську владу. У вигляді політичної партії вони являли собою інструмент диктатури вождів і навіть не були присутні в перших радянських конституціях. Однією з важливих функцій компартійних комітетів був добір кандидатів у ради з числа більшовиків і «співчуваючих», а також проведення виборів до радянських органів влади. Якими «вільними» були ці вибори, досі пам 'ятають мільйони людей.

Без викладеного вище ствердна або заперечна відповідь на запитання про окупаційний характер радянської влади в Україні була б непереконливою. Але тепер можна відповісти на це кількома реченнями. Подвійна природа влади, яку назвали радянською, давала можливість будувати комуністичну імперію у вигляді спочатку конституційно незалежних радянських республік, а з 1923 року -- у вигляді «Союза нерушимых республик свободных» (з офіційного гімну СРСР). «Непорушність» забезпечувалася по компартійній лінії. Будована на засадах «демократичного централізму», Комуністична партія Радянського Союзу перетворювала «вільні республіки» на монолітну державну структуру. Здійснюючи в країні, надзвичайно багатій на людські й природні ресурси, політичну та економічну диктатуру, вожді КПРС трансформували її в одну з двох наддержав. Армія УНР не мала жодних шансів успішно протистояти Червоній армії. Власне, перша здебільшого просто «перетекла» в другу. Адже в ході жовтневого перевороту Лєнін проголосив декрети про мир і землю, а в наступні місяці вони були реалізовані. Це вже потім більшовики розпалили своїми соціально-економічними перетвореннями громадянську війну й стали колективізувати селянські господарства. Робітничий клас в Україні був переважно російський, а українські селяни й солдати так само були уражені вірусом комунізму, як і російські. Кремль підсунув українцям замість знищеної УНР незалежну радянську республіку. Окупаційний присмак такого «підсовування» був цілком нівельований українізацією. Не «петлюрівською» українізацією, як уточнив Іосіф Сталін у 1932 році, а більшовицькою. На шию українського народу був накинутий зашморг, але росіяни в Україні та поза ї межами мали такий самий. І співали в унісон: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». У. Т.: Успіх більшовиків у російській революції на Заході пов'язують із грошима, які вони одержували від кайзера Вільгельма ІІ. Це факт чи історичний міф, спрямований на компрометацію лєнін- ської партії? -- Це факт, але не розумію, чому він мусить компрометувати вождів більшовиків. Лев Троць- кий у спогадах дуже нервово доводив абсурдність теми про німецьке золото. Більшість сучасних російських істориків мудро мовчать, і лише одиниці (наприклад, Станіслав Тютюкін) ідуть слідами Троцького, наражаючись на презирливі посмішки західних учених. Підсумкові дані про німецьке золото опублікував один із керівників Соціал-демократичної партії Німеччини Едуард Бернштейн у вранішньому випуску партійної газети «Форвертс» від 14 січня 1921 року. Він повідомив, що в 1917--1918-му більшовики одержали для захоплення й утримання влади з німецького воєнного фонду понад 50 млн золотих марок, що еквівалентно більш ніж 9 т золота. Кайзерівський уряд співпрацював із більшовиками в затаєнні та заплутуванні процедур передачі грошей і не вимагав від них нічого конкретного. Наприклад, відомостей шпигунського характеру. Метою кайзера була підривна діяльність у країні, з якою Німеччина воювала, і вона успішно реалізувалася. Після Другої світової війни архіви Міністерства закордонних справ Німеччини стали доступні, й це дало можливість підтвердити, що більшовики отримували німецькі дотації. Статс-секретар (фактичний міністр закордонних справ) Ріхард фон Кюльман заявляв: «Тільки одержуючи від нас істотну постійну допомогу (за різними статтями й через різні джерела), більшовики спромоглися створити свій головний орган -- газету «Правда» -- і провадити через нього енергійну пропаганду, а значить, розширити первинно вузьку соціальну базу своєї партії». Суперник Лєніна Алєксандр Кєрєнській у серпні 1920-го заявив у Парижі з приводу німецького золота: «Роль Лєніна як людини, пов'язаної в липні й жовтні 1917 року (в дужках додам, що в цих місяцях більшовики зробили спочатку провальну, а потім успішну спробу захопити владу) з німцями, їхніми планами і грошима, не підлягає будь-якому сумніву. Але я повинен також визнати, що він не агент у «вульгарному» розумінні. Він мав свою мету, заперечуючи одночасно будь- яке значення моралі в питанні про засоби, які ведуть його до цієї мети». Врешті-решт золото Вільгельма ІІ відгукнулося йому в листопаді 1918-го, коли був змушений тікати з Берліна. Соціальна революція, яку він розпалював у Росії руками Лєніна, наздогнала його в Німеччині.

Наприкінці хотілося б навести текст статті Сергія Грабовського з газети «День» від 5 вересня 2014 р. з промовистою назвою «Вітчизняну війну закінчено, забудьте, на черзі -- капітуляція України?»:

«Події останніх місяців стали для нас хоча й не оголошеною, але справжньою війною. Вона, можливо, так і увійде в історію як Вітчизняна війна чотирнадцятого року. Війна проти зовнішньої агресії. За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ. За Незалежність. "Вітчизняна " вона тому, що на захист Батьківщини піднялися всі -- від малого до старого. Боротьба за перемогу стала всенародним рухом, справою всіх і кожного. Переконаний: битва за Україну, за Незалежність завершиться для нас успішно - завдяки загальнонаціональній солідарності, помноженій на мужність та героїзм наших воїнів... Очевидно, що в зримій історичній перспективі над Україною постійно, на жаль, буде військова загроза. З цим не лише треба навчитися жити. До захисту Незалежності треба постійно бути готовими... Ми повинні, обов'язково повинні постійно зміцнювати нашу армію». Це -- з виступу Президента По- рошенка на параді на честь 23-ї річниці Незалежності України 24 серпня 2014 року.

«Не секрет: п'ята колона складається з десятків нібито народних депутатів. Тільки вони представляють інтереси явно не того народу, який їх обирав. Хіба таке можна терпіти ?! Хіба так можна виграти війну ...Позачергові парламентські вибори -- частина мого мирного плану. Ключовий його елемент -- політичний діалог з Донбасом. З ким, вибачте, говорити? З незаконними збройними формуваннями спілкуватися можна лише за допомогою сили, поки вони не склали зброї.

. Ті, кого Донбас обере своїми депутатами через два місяці -- отримають мандат довіри й право представляти регіон в його контактах з центральною владою». А це -- зі звернення Президента України щодо дострокових парламентських виборів 26 жовтня.

Уважно прочитали? Тепер -- цитати зовсім іншого змісту.

«Президент підкреслив, що наразі ситуація у Донецькій і Луганській областях досягла тієї межі, коли «вже не можна буде нічого змінити», тому сторони мають сісти за стіл переговорів. «Треба зупинити все і розпочати дипломатичний формат перемовин», - наголосив Глава держави». Це новина з президентського сайту від 30 серпня, зветься вона «Президент наголошує на необхідності врегулювання ситуації на Донбасі шляхом переговорів».

«Перше завдання -- це мир. Сьогодні о 5 ранку, у зв'язку з різницею у часі, ми говорили з Президентом Путіним про те, яким чином ми можемо зупинити жахливі процеси. Не можна заперечувати те, що люди мають перестати гинути», - заявив Президент.

Петро Порошенко підкреслив, що миру в Україні хочуть всі громадяни, тому він боротиметься за мир. «Народ України на сто відсотків «за», політикани -- хочуть погратися у війну. Але я хочу сказати, що не дам це зробити. Ми маємо спільно боротися за мир». Це -- новина з президентського сайту від 3 вересня.

«Україна ніколи не хотіла війни, втомилася від війни і буде робити все можливе, щоб на її землю прийшов мир, заявив Президент України Петро Порошенко журналістам після п'ятисторонньої зустрічі з Прем'єр- міністром Великої Британії Девідом Кемероном, Президентом США Бараком Обамою, Канцлером Німеччини Ангелою Меркель, Прем'єр-міністром Італії Маттео Ренці та Президентом Франції Франсуа Олландом. «Перший крок до миру - це припинення вогню, це рішучі дії, які сприятимуть роззброєнню, загальнонаціональному діалогу, прийняттю відповідних законодавчих актів, які принесуть довготривалу стабільність в окремі райони Донецької та Луганської областей», - сказав Президент». А це -- інформація з президентського сайту від 4 вересня 2014 року.

Інакше кажучи, про Вітчизняну війну 2014 року Президент уже не згадує, про перемогу над терористами -- також, і про неможливість переговорів із ними -- теж. У свою чергу, лідери терористів заявили про свою готовність до перемир'я і до врегулювання на Донбасі, але на певних умовах. Не хочу нав'язувати читачам жодних висновків, тільки зверну увагу на те, що зміст та інтонація президентських виступів і заяв істотно змінилася після майже двогодинної розмови віч-на-віч з Володимиром Путіним 26 серпня у Мінську та -- остаточно -- після кількох телефонних розмов з лідером Росії.

А тепер -- фрагменти з останніх листів до мене добре обізнаного російського колеги (прізвище зі зрозумілих причин не називаю): «Порошенко на грани капитуляции, т. е. принятия плана Путина. Этого допустить ни в коем случае нельзя. Нужно дружное выступление Майдана и как можно больше народа, буквально сегодня-завтра, с требованием противостоять российской агрессии и не сдаваться, поставить решительных людей во главе армии (если есть такие генералы или хотя бы полковники). Иначе Вы лишитесь армии (после перемирия она развалится) и будете оккупированы и получите марионеточного президента. Надо заставить Порошенко бороться... Порошенко, мне кажется, вменяемый, ему не хочется политической смерти. Его можно заставить, если нажать народом и армией. Хорошо бы вместо него Пилсудского, но есть ли он у вас? Нужно твердое выступление, в том числе генералов, против перемирия. Русские войска не так сильны, это надо внушить армии и народу... Еще 10001500 «грузов 200», и в России может произойти перелом».

А на завершення -- ще одна новина з сайту Президента Порошенка: «За визначний особистий внесок у розвиток вітчизняного футболу, піднесення міжнародного спортивного авторитету України, багаторічну плідну професійну діяльність постановляю: Нагородити орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня СУРКІСА Григорія Михайловича - віце-президента УЄФА». Це -- указ № 703/2014, 3 вересня 2014 року.

війна польша донбасс путін

Список використаних джерел

1. Пастухов В. Украина -- это Польша XXI века

2. Антон Геращенко. Вторжение регулярной российской армии Путина в Украину - свершившийся факт!

3. Уколов В. Чому влада має називати війну скромно -- АТО?

4. Шибалов Є. Пролонгація війни

5. Ворс С. 1914--2014. Український рахунок // Тиждень. -- 2014. - №31. -- С. 14-16.

6. Польские интеллектуалы призвали ЕС не повторять ошибки 1939 года и остановить агрессию Путина

7. Малко Р. Станіслав Кульчицький: «Приріст населення України за століття був поглинутий втратами» // Тиждень. -- 2014. - № 31. -- С. 16-17.

8. Адам Михник: "Путин хочет восстановить советскую империю. Украине нужно помочь любыми возможными способами"

9. Коморовский предупредил Запад об имперских амбициях Путина и сравнил его с Гитлером

10. Грабовський С. Друга світова війна і ниніш ня Україна: до болю знайомі сюжети

11. Соколов Б. Почему Путин ввел регулярную армию на Донбасс?

12. Грабовський С. Вітчизняну війну закінчено, забудьте, на черзі -- капітуляція України?

Размещено на Allbest.ru