Військово-політичний аспект зовнішньополітичної стратегії Російської Федерації в Європі

24

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК : 327: 355.02[(470+571):(4)]

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ В ЄВРОПІ

23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем

та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

ЦИБУЛЯК АНАСТАСІЯ ГЕННАДІЇВНА

Київ-2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться „20 ” червня 2011 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58, кім. 10.

Автореферат розісланий „19” травня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Андрущенко С.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Перша декада 2000-х років характеризується змінами зовнішньополітичного курсу Російської Федерації. Сутність цих змін полягає у неприйнятті процесів, спрямованих на утвердження однополярної системи міжнародних відносин за лідерства США. Російська Федерація прагне укріплення економічних і політичних позицій низки регіональних держав й становлення на цій основі багатополярного світу, одним із полюсів якого виступає сама Росія. Оновлений зовнішньополітичний курс Росії спрямований на активний прагматичний захист національних інтересів на світовій арені.

Зовнішньополітична стратегія Російської Федерації спрямована на повернення статусу великої держави як одного з впливових центрів багатополюсного світу за рахунок реінтеграції країн пострадянського простору.

Загальні напрямки реалізації політики військово-політичної безпеки Росії знайшли своє відображення в оновлених варіантах ключових концептуальних документів РФ, що акцентують увагу на доктрині стратегічного стримування. Ключова роль у здійсненні стримування надається ядерній зброї, посилюється акцент на коаліційну складову військової політики в контексті формування механізмів регіональної системи колективної безпеки в рамках СНД та Європи.

Європейський стратегічний напрямок для Росії має особливу важливість в контексті невдоволення процесами розширення складу та сучасної військової інфраструктури НАТО на схід, ускладненням процесів скорочення звичайних озброєнь. Очевидно, що російські пропозиції по формуванню оновленої системи європейської безпеки спрямовані на посилення її ролі в Європі із перспективою закріплення за пострадянським простором зони особливих інтересів Російської Федерації.

Таким чином, зовнішньополітична стратегія Російської Федерації в сфері військово-політичної безпеки на сучасному етапі є одним із визначальних факторів розбудови регіональних систем безпеки на європейському та пострадянському просторах. Відбувається становлення оновлених рамок взаємодії Росії із ключовими структурами безпеки, такими як НАТО і ЄС в Європі, а також посилення механізмів колективної безпеки на пострадянському просторі.

Військово-політична стратегія Росії є предметом інтересу з огляду на її важливість для безпеки не лише власне РФ, але і сусідніх держав, як найближчих, так і віддалених. Геополітичне розташування України на перетині європейського та пострадянського просторів обумовлює її важливу роль у формуванні систем безпеки в межах цих просторів. В рамках формування нового геополітичного кодексу особлива увага приділяється Росією збереженню виключного впливу на своє близьке зарубіжжя, зокрема на Україну. Росія намагається зберегти вплив над пострадянським простором з тим, щоб використати його у якості відправної точки задля реалізації своїх геополітичних устремлінь. Великою загрозою для РФ є спроби світових держав встановити свій контроль над пострадянським простором.

Трансформаційні процеси в сфері військово-політичної безпеки під впливом російського фактору здійснюють безпосередній вплив на національну безпеку України в контексті необхідності вироблення ефективних механізмів співпраці в сфері безпеки як із Росією, так і з ЄС й НАТО.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках тем Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України» (номер державної реєстрації 01БФ048-01) та «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи (2006 - 2010 рр.)» (номер державної реєстрації 06БФ048-01). Дослідження виконане згідно з програмою кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Європейський вектор зовнішньої політики України в контексті процесів міжнародних відносин».

Мета дослідження полягає в окресленні особливостей зовнішньої політики Російської Федерації щодо реалізації військово-політичної стратегії, в Європі та на пострадянському просторі зокрема.

Для досягнення поставленої мети автором визначено наступні завдання:

· визначити місце військово-політичної стратегії у забезпеченні статусних позицій Російської Федерації в сучасній системі міжнародних відносин;

· встановити особливості сучасної ситуації в сфері військово-політичної безпеки в світі та подати її оцінку Російською Федерацією;

· дослідити трансформацію військово-політичних концепцій Росії та форми їхньої реалізації у зовнішньополітичному курсі країни;

· здійснити комплексний аналіз загроз Росії у військово-політичній сфері та виявити основні підходи щодо реагування на них;

· визначити особливості реформування сучасної системи європейської безпеки під впливом російських ініціатив в даному напрямку;

· охарактеризувати політику Російської Федерації та механізми її реалізації щодо формування системи колективної безпеки на пострадянському просторі;

· з'ясувати вплив військово-політичних аспектів зовнішньополітичної стратегії Російської Федерації на національну безпеку України.

Об'єктом дослідження є зовнішньополітична стратегія Російської Федерації.

Предметом дослідження є військово-політична складова зовнішньополітичної стратегії Російської Федерації в Європі.

Методологія дослідження опирається на системний аналіз, порівняльний аналіз та міждисциплінарний підхід до дослідження військово-політичних аспектів зовнішньополітичної стратегії Росії. Порівняльний аналіз застосовано автором до аналізу військово-політичних концепцій Росії, до аналізу стратегій Росії із стратегіями провідних світових акторів (США, ЄС, Китай) у військово-політичній сфері, до визначення загроз РФ на різних зовнішньополітичних напрямках, а також для порівняння підходів Росії щодо стратегії на пострадянському просторі та в Європі.

Оцінка військово-політичної ситуації в світі та в рамках європейського і пострадянського просторів здійснена на основі принципів: системності; поліваріантного розвитку військово-політичної ситуації; багатовимірності й комплексності; узагальненої оцінки, що походить від теорії управління, теорії розвитку; аналізу подій; відносності. Історичний метод дозволив авторові прослідкувати трансформацію доктринальних засад зовнішньополітичної стратегії Росії у військово-політичній сфері. Нормативний й емпіричний методи використовувалися для аналізу документів Російської Федерації в сфері військово-політичної безпеки.

Зовнішньополітична та військово-політична стратегії РФ досліджено крізь призму теорій кооперативної гегемонії та просторового лідерства із визначенням ролі військово-політичної складової. При аналізі процесу ідентифікації загроз РФ у військово-політичній сфері й визначення основних механізмів реагування на них автором були залучені елементи сек'юритизації.

Наукова новизна полягає у досягненні таких результатів:

· виявлено на основі концепцій кооперативної гегемонії та просторового лідерства, що військово-політична стратегія Росії на сучасному етапі виступає механізмом інституалізації лідерства РФ в європейському (колективне лідерство) та пострадянському (індивідуальне лідерство) просторах;

· з'ясовано, що основною особливістю сучасної військово-політичної ситуації залишається збереження військової сили як механізму гарантування національних і глобальних економічних й політичних інтересів держав, а контури посткризового світу набувають все більших ознак напруженості й посилення боротьби за сфери впливу, а така ситуація формує середовище концептуалізації стратегії військово-політичної безпеки Росії;

· визначено, що сучасна військово-політична доктрина Росії ґрунтується на стратегії стратегічного стримування, в центрі якої можливість використання ядерної зброї й посилення коаліційної складової на пострадянському просторі у формі ОДКБ і ШОС, а також посилення ролі Росії у системі європейської безпеки, при чому політика партнерства є ключовим механізмом взаємодії із США і НАТО;

· уточнено на основі виділення основних груп загроз Росії у сфері військово-політичної безпеки, що західний стратегічний вектор визначається у якості основного джерела загроз через порушення балансу ядерних і звичайних озброєнь, а також з огляду на потенціал проектування інтересів на пострадянський простір, в якому Росія вбачає себе центральним елементом регіонального безпекового комплексу;

· встановлено, що вирішення питання реформування європейської системи безпеки в термінах поділу сфер впливу і визначення правил гри в зонах відповідальності виглядає сьогодні тенденцією до погіршення стану стабільності й безпеки в Європі, а готовність Росії, США і європейських країн йти на компроміси має наслідком зростання стабільності й безпеки в європейському і пострадянському просторах;

· доведено, що в рамках пострадянського простору стратегія Росії спрямована на розбудову центрованого регіонального комплексу, що має виступати основою для проектування глобальної сили через найближчій регіональних комплекс, а основними формами реалізації є збереження військової інфраструктури, укріплення механізмів безпеки ОДКБ і ШОС, що характеризуються як елементи кооперативної гегемонії Росії;

· підтверджено необхідність активізації участі України у процесах реформування європейської безпеки з тим, щоб не втратити можливість набути статус активного суб'єкта європейської політики.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їхнього використання при формуванні зовнішньополітичної стратегії і тактики, аналізі процесів, що відбуваються у міжнародних відносинах і мають безпосередній вплив на зовнішню політику України. Окремі положення дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальших досліджень проблем міжнародної та національної безпеки, військово-політичних аспектів безпеки, розробки методології досліджень військово-політичної ситуації та проблем стабільності. Матеріали дисертації вбачаються корисними для підготовки таких курсів у вищих навчальних закладах освіти, як «Історія міжнародних відносин», «Міжнародні відносини та світова політика», «Військово-політичні проблеми міжнародних відносин», «Зовнішня політика Росії та країн СНД». «Міжнародні та європейська безпека», «Національна безпека України», «Зовнішня політика України» тощо.

Апробація результатів роботи. Результати дисертаційного дослідження було викладено в доповідях і виступах на міжнародних наукових та науково-практичних конференціях молодих вчених «Актуальні проблеми міжнародних відносин» (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка), «Цвєтковські читання» (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка): Міжнародна науково-теоретична конференція «Динаміка відносин ЄС - НАТО - Росія: місце та перспективи України», 29 жовтня 2009 року; Всеукраїнська конференція молодих вчених «Цвєтковські читання», 22 жовтня 2009; Всеукраїнська конференція молодих вчених 11 грудня 2009 року; Всеукраїнська конференція молодих вчених 21 жовтня 2010.

Публікації. Основні положення дисертації опубліковано у п'яти статтях у фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України, а також у чотирьох тезах виступів на наукових конференціях та семінарах Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Структура дисертації. Робота складається зі списку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (354 найменувань українською, російською, англійською, французькою мовами). Загальний обсяг дисертації складає 209 сторінок, з них 28 список використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито її зв'язки з науковими програмами, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його об'єкт та предмет, обґрунтовано наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі - «Концептуально-теоретичні засади дослідження військово-політичних аспектів зовнішньої політики Росії на сучасному етапі» автор визначає базові концептуальні та теоретичні підходи, на основі яких здійснено аналіз військово-політичних аспектів зовнішньополітичної стратегії Російської Федерації.

Зовнішня політика Російської Федерації набуває все більшої актуальності серед теоретичних та практичних дослідницьких напрямків. Військово-політична стратегія Росії завжди була предметом підвищеної уваги світового співтовариства, оскільки вона безпосередньо впливає на безпеку не лише власне Росії, але і її сусідів, ближніх та віддалених. Останнім часом дослідження зовнішньополітичної та військово-політичної стратегій Росії активізувалися, що пояснюється по-перше, активізацією зовнішньої та військової політик Росії; по-друге, в Росії триває військова реформа, а її наслідки є важливими для інших суб'єктів міжнародних відносин, як у найближчому оточенні, так і є вагомим фактором формування військових політик впливових світових акторів (США, ЄС, Китаю тощо); протягом 2000-х років Росія прагне укріплення свого статусу як суб'єкту міжнародних відносин, що проектує свою військову політику не лише на регіональному, але і на глобальному рівні, що викликає відповідну реакцію інших держав і організацій на фоні змін векторів світового розвитку та глобальної нестабільності, пов'язаної із формуванням нового світового устрою в умовах фінансової та економічної кризи.

Військово-політична стратегія виступає одним із центральних механізмів забезпечення мети Росії на становлення її у якості регіональної держави, здатної впливати на світову політику. Виходячи з такого позиціювання, Росія наполягає на необхідності формування навколо себе підконтрольного/центрованого комплексу безпеки на пострадянському просторі, що має суттєво впливати на роль Росії на глобальному рівні. Ключовим завданням цього напрямку політики Росії є забезпечення статусу великої держави, структурно метою є забезпечення мультиполярності світу. Отже, вихідним для автора став аналіз проблематики статусних позицій регіональних держав. критеріїв виділення регіональних держав, накладаючи їх на ситуацію із Росією.

Узагальнивши критерії регіональної держави, автор відзначає, що категорія великої регіональної держави передбачає поєднання ознак лідерства та контролю над ресурсами, регіональні держави, крім іншого несуть відповідальність за регіональну безпеку та підтримання порядку в регіоні. В такому ракурсі автором розглядається процес інституалізації регіонального лідерства: для Росії такі інституції виступають важливими засобами становлення й закріплення лідерських позицій на пострадянському просторі й важливим засобом забезпечення особливого місця в системі європейської безпеки. Процес регіональної інституалізації розглядається на базі концепції кооперативної гегемонії та просторового лідерства.

Визначення у якості предмету дослідження військово-політичної складової зовнішньополітичної стратегії РФ обумовило необхідність визначення методологічних засад дослідження військово-політичної безпеки, а відповідне функціональне наповнення системи військово-політичної безпеки визначило структуру роботи: 1) здійснено оцінку військово-політичної ситуації в світі та міжнародному оточенні Росії; 2) здійснено оцінку військово-політичних концепцій Росії; 3) визначено особливості ідентифікації загроз Російською Федерацією; 4) проаналізовано основні механізми й інструменти військової політики Росії в найближчому оточенні - європейському та пострадянському просторі, що носять стратегічний характер.

Оцінка військово-політичної ситуації здійснена на основі наступних принципів: 1) принцип системності; 2) принцип поліваріантного розвитку військово-політичної ситуації; 3) принцип багатовимірності й комплексності; 4) принцип узагальненої оцінки; 5) принцип аналізу подій; 6) принцип відносності оцінки військово-політичної ситуації.

Військово-політична складова зовнішньополітичної стратегії РФ розглядається крізь призму впливу на розвиток систем безпеки в європейському та пострадянському просторах і на забезпечення стабільності (військово-політичної та військово-стратегічної). При аналізі процесу ідентифікації загроз РФ у військово-політичній сфері й визначення основних механізмів реагування на них автором були залучені елементи сек'юритизації.

Першою групою джерел, що використовувалися автором для дослідження військово-політичного аспекту зовнішньополітичної стратегії Російської Федерації, природно становлять документи. Для цілей дослідження автор поділяє документальну базу на три великі складові: внутрішньодержавні документи РФ щодо її зовнішньої політики, національної безпеки та військової політики; міждержавні документи дво- та багатостороннього характеру між РФ та іншими державами та державними об'єднаннями; стратегії і концепції безпеки інших країн і груп держав (США та ЄС).

До першої складової відносяться Конституція Російської Федерації 12 грудня 1993 року, Концепція зовнішньої політики РФ 1992 р., Концепція зовнішньої політики РФ 2008 р., Концепція національної безпеки РФ 2000 р. , Огляд зовнішньої політики РФ 2007 р., Стратегія національної безпеки РФ до 2020 р. 2009 р., Військова доктрина РФ 2000 р., Військова доктрина РФ 2010 р., Основи державної політики РФ в Арктиці на період до 2020 р. й подальшу перспективу.

Дані документи дали авторові можливість визначити цілі, пріоритети та підходи до формування зовнішньополітичної стратегії, її військово-політичних аспектів та військової політики РФ. Концептуальні документи Російської Федерації залишають відкритими питання: щодо характеру можливих військових конфліктів й сценарії участі Росії в них; які держави є потенційними супротивниками; способи відбиття нетрадиційних загроз національної безпеки; які недержавні суб'єкти міжнародних відносин можуть володіти потенціалом збройного насилля.

Так, значний пласт джерел використані автором для визначення методологічних підходів дослідження. Корисними стали роботи В. І. Кривожихи, Е. Лозанського, А. Пабста, А.А. Кокошина, Д. Темнікова, Д. Треніна, С. Брукса та В. Волфорта, Н. Фергюсона, Р. Хааса, Я. Хеденскога і В.Коннандера, А. Харрела, Ло Бобо, М. Мандельбаума, Д. Нольте, І. Нойманна, М. Шоймана, що спрямовані на визначення критеріїв держави-лідера в регіоні та особливості її стратегії.

В методологічному плані низка використаних автором робіт присвячена теоретичним проблемам військово-політичної стратегії, військово-політичної безпеки тощо. Такими є роботи українських авторів В.Ю. Богдановича й А.Я. Маначинського, Е.А. Горбунова, Г.М. Перепелиці, російських дослідників А. Сергунова, С.І. Петрова, іноземних науковців Б.Бузана, О.Вевера, К. Фірке, Е. Колоджея, С. Волта.

Для аналізу військово-політичної ситуації в світі корисними стали роботи С.Н. Конопатова, Т. Анічкіної, А. Арбатова, В. Батюка, А. Ломанова, В. Сізова, Ю. Жеглова, Т. Шаклеїнаої, Н. Косолапов, Т. Барнета.

Корисними для аналізу процесів трансформації зовнішньої політики Росії стали роботи А. Богатурова ,Н. Александрової-Арбатової, Дж. Бовта, питання політики Росії щодо набуття статусу великої регіональної держави і ролі Європи і пострадянського простору за президентства В. Путіна і Д. Мєдвєдєва розглядаються в роботах європейських експертів Я. Хедерсхога, В. Кломмандера, Б. Нігрена, Дж. Манкоффа, А. Монагана, Н. Смородінської, Е. Весанто, А. Циганкова. Серед досліджень американських авторів, присвячених зовнішній політиці Росії, переважає критика щодо необґрунтованих претензій на світове лідерство співмірне зі США, як наприклад, в дослідження групи експертів корпорації РАНД О. Олікер, Д. Шлапака, К. Крейна, Т. Чарлік-Пелей.

Важливими для авторського аналізу стали роботи, присвячені політиці Росії щодо формування європейської системи безпеки, особливо в світлі пропозицій щодо реформування даної системи й визначення особливого місця Росії в ній: роботи І. Юргенса, А. Динкіна та В.Барановського, В.Воронкова, А. Загорського, Н. Заславської Г. Перепелиці, К. Смєртєної, М. Качмарські, Х. Марселя, П. Нопенса. Характерною особливістю аналізу європейських дослідників є переважно позитивна оцінка російських пропозицій в контексті необхідності надання Росії особливого місця в системі європейської безпеки.

Четвертою групою джерельної бази, використаною автором для дослідження, є значний масив джерел щодо формування політики Росії на пострадянському просторі з акцентом на військово-політичний аспект: Д. Апразідже, А. Власов, А. Маруєв, Е. Півовар, Ф. Беліс, В. Барановській, П. Дунай, Дж. Бовт, А. Ніткін, Б. Нигрен, А. Рой та К. Брут.

Актуальною проблематикою сучасних досліджень є регіон Центральної Азії й роль Росії у безпеці даного простору: роботи Р. Бурнашова та І. Черних, А. Богатурова, Ю. Морозова, І. Сафранчука, Ф. Толіпова, Д. Третіна, З. Чотаєва, Б. Румера, В. Парамонова та А. Строкова, Дж.Поллака.

Нарешті, група робіт, присвячених ролі України у військово-політичній стратегії Росії не є чисельною Так, серед російських джерел проблема України переважно аналізується крізь призму євроатлантичної стратегії України, що є негативним чинником російських підходів: Т. Атаєв, М. Косолапов, Т. Шаклєїна, С. Ларрабі, Дж. Бовт тощо.

Серед українських дослідників автор відзначає роботи М. Капітоненка, В. Константинова та В. Манжоли, О. Литвиненка, Г. Перепелиці, М. Дорошка, що досліджують переважно російський чинник у євроінтеграційній політиці України, включаючи військово-політичну складову.

У другому розділі - «Чинники формування й забезпечення військово-політичної стратегії Російської Федерації» - автор визначає особливості сучасної військово-політичної ситуації в світі та її вплив на зовнішньополітичну стратегію Росії, досліджує процес становлення та еволюції військово-політичних концепцій РФ, а також здійснює аналіз ідентифікації Росією загроз у військово-політичній сфері та політику щодо їх мінімізації.

У параграфі 2.1. «Особливості сучасної військово-політичної ситуації в світі та її вплив на зовнішньополітичну стратегію Російської Федерації» сучасна військово-політична ситуація Російською Федерацією оцінюється крізь призму критики військово-політичної доктрини США, спрямованої на всеохоплююче домінування й захист геоекономічних інтересів, що обумовлює елемент конфронтації з регіональними центрами і контури посткризового світу набувають все більших ознак напруженості й посилення боротьби за сфери впливу.

Автор погоджується із тим фактом, що інтереси США щодо розбудови однополюсної світової системи є рушійними силами формування політичних та економічних взаємин між державами світу, що використовують економічні, військово-політичні та ідеологічні фактори для просування власних цілей. З огляду на це, автор досліджує сучасні підходи до структурування сучасної системи міжнародних відносин і вплив цих процесів на військово-політичну ситуацію. В цьому напрямку автором досліджено потенціал формування багатополюсного світу, пристосування зовнішньополітичної стратегії США до даних реалій та роль і місце Китаю. Росії в даних процесах.

Центральним напрямком для Російської Федерації виступає Євразія, що охоплює європейський та пострадянський простори. Російська Федерація вбачає, що в Євразії відбувається боротьба за трансрегіональну гегемонію. Очевидним є зростання конкуренції в міжнародному середовищі.

У параграфі 2.2. «Становлення та еволюція військово-політичних концепцій Російської Федерації» визначено, що військово-політичні концепції Росії відходять від доктрини партнерства із Заходом до доктрини стратегічного стримування: недопущення силового тиску й агресії проти РФ та її союзників - в мирний час, а також деескалація агресії - та припинення воєнних дій на прийнятних для Росії умовах - у військовий час. Основу стратегічного стримування складає здатність стратегічних сил стримування у відповідь завдати таких збитків, розміри яких поставили б під питання досягнення цілей можливої агресії. В рамках виконання заходів стратегічного стримування силового характеру РФ передбачає застосування високоточного озброєння.

Основною характеристикою зовнішньополітичних та військових концепцій Російської Федерації є їхній адаптативний або реактивний характер, що визначається тенденцією сучасного військово-політичного середовища, в якому США виступають ключовим політичним та військовим фактором. Протягом 1990-х років російське військово-політичне керівництво не висловлювало занепокоєності відносно військової загрози національній безпеці Росії. З другої половини 1990-х років на перший план зовнішньої політики Росії виходить лінія на мінімізацію збитків від тих основних міжнародних процесів, в яких Росія об'єктивно брала участь, але до регулювання яких вона не долучалася. Орієнтація на партнерство із Заходом залишалася ключовою у вирішенні проблем військової безпеки. Друга половина 2000-х рр. характеризується спробами й поступовою реалізацією глобального проектування сили Росії. В основі такого підходу покладено доктрину укріплення економічних позицій Росії та приведення політичного впливу у відповідність з її набутими економічними можливостями. Економічне зростання досягалося за рахунок сировинного сегменту і це відкривало можливості для російського керівництва використовувати енергетичну проблематику для вирішення геополітичних інтересів.

Під впливом ісламського фактору посилюється коаліційна складова воєнної політики Росії. Цей фактор виступає потужним механізмом воєнно-політичної інтеграції на пострадянському просторі: створення регіональної системи безпеки в Центральній Азії у формі ШОС та посилення воєнно-політичної інтеграції в рамках ОДКБ у формі КСШР.

Концептуальні пошуки російських стратегів та політиків в світлі змін воєнної політики США, спрямованої на отримання переваги в космосі та в стратегічних ядерних силах, орієнтуючись на нанесення превентивних ударів, розвиток далекобійної високоточної зброї із форсуванням створення глобальної системи ПРО, привели до формування нового покоління військово-політичної концепції Російської Федерації. Основу яких складає стратегічне стримування.

Параграф 2.3. «Ідентифікація загроз Російської Федерації в сфері військово-політичної безпеки та політика їх мінімізації» присвячений аналізу загроз та ризиків РФ у військово-політичній сфері.

Загрози Російської Федерації в військово-політичній сфері на сучасному етапі наступні: порушення балансу взаємного стратегічного ядерного стримування та в сфері звичайних озброєнь, через нарощування кількості військових баз по периметру кордонів РФ, на користь інших суб'єктів міжнародних відносин; послаблення економічного потенціалу й впливу Росії на країни ближнього зарубіжжя, зниження енергетичної залежності Європи від російських енергоресурсів; дезінтеграція СНД та відрив пострадянських держав від Росії, в тому числі шляхом створення регіональних систем безпеки; прагнення контролювати багаті на енергетичні ресурси регіони через використання воєнної сили та створення військових блоків й коаліцій.

Вищенаведені загрози у доктринальний документах визначені у загальній формі, не вказуються їх чіткі джерела, крім розширення НАТО на Схід, відтак, відсутність у доктринальних документах чітких суб'єктивних орієнтирів для забезпечення воєнної безпеки призводить до концептуальної невизначеності для стратегічного й оперативного планування.

Третій розділ дослідження - «Підходи Російської Федерації до формування європейської системи безпеки» автором здійснено аналіз ключових інтересів Росії в сфері європейської безпеки та механізми їх реалізації, визначено основні сценарії участі Росії в системі європейської безпеки, а також встановлено роль і місце України та субрегіону Східної Європи в російських проектах європейської безпеки.

В параграфі 3.1. «Ключові інтереси Росії в сфері європейської безпеки та механізми їх реалізації» автором визначені практичні заходи по реалізації наміру Росії щодо становлення у якості глобального центру сили із визначеним регіональним підконтрольним простором, що обумовило активізацію політики Росії щодо реформування системи європейської безпеки з метою розширення можливостей цієї держави у мінімізації власних загроз. Такий підхід дає можливість, з одного боку, врівноважити відносини із Заходом та досягти паритету на інституційній основі, а з другого - глибше інтегрувати навколо себе пострадянські країни.

Основними механізмами реалізації інтересів Росії в сфері європейської безпеки виступають: взаємини Росія - ЄС, Росія - НАТО, Росія - США та російський проект Договору про європейську безпеку, метою якого серед іншого є визначення місця для ОДКБ у структурі європейської безпеки. Крім іншого, проблемність останнього підсилюється відсутністю реальних проектів щодо потенціалу Організації доповнювати систему безпеки на континенті й засад взаємодії з існуючими НАТО, ОБСЄ та ЄС.

Визначено, що не урахування пропозицій Росії з боку європейських країн та США мало б наслідком розгортання конфронтації, що є загрозою стабільності в Європі та Євразії в цілому. Даний підхід не відповідає інтересам ані Росії, ані ЄС, ані США, оскільки мінімізує потенціал вирішення більш широких питань порядку денного глобальної безпеки, а також мінімізує потенціал реалізації економічних (енергетичних) інтересів ЄС, США, Росії. Крім іншого, Росія розглядається з боку ЄС і США як важлива складова налагодження взаємодії із іншими регіональними державами (Китай через механізми ШОС, БРІК тощо).

В параграфі 3.2. «Основні сценарії участі Росії в системі європейської безпеки» розглядають можливі шляхи розвитку процесу реформування системи європейської безпеки під впливом російських інтересів. Зокрема, встановлено, що найбільш імовірним виглядає сценарій, за якого договір таки підписаний не буде, однак ініціативи та процеси, що лежать в його основі, обговорюватимуться в існуючих євроатлантичних структурах. В такому випадку Договір для Росії виступатиме у якості засобу, що сприяє залученню Росії в діалог з існуючими європейськими та євроатлантичними структурами. Очевидно, що навіть за такого розвитку подій численні ініціативи й пропозиції не будуть враховані або носитимуть декларативний характер. За такого розвитку подій можна очікувати становлення в довготривалій перспективі відкритого рівноправного діалогу між Росією, США та європейськими країнами. При цьому РФ намагатиметься добудувати існуючу систему безпеки механізмами співробітництва з ЄС і НАТО.

Автор передбачає, що фактично відбуватиметься закріплення статус-кво, що може супроводжуватися поглибленням взаємодії в трикутнику «Росія - США - ЄС» з широкого кола питань міжнародного порядку денного, за винятком питання внутрішнього устрою Росії та СНД.

В рамках такого варіанту формування середовища європейської безпеки можна очікувати, що тривалий час зберігатиметься відкритість щодо оформлення відносин Заходу із Росією в сфері безпеки. Визначальним процесом у такій розстановці сил є визначення тих областей співробітництва Росії та західних країн, прогрес у яких необхідний з погляду Москви та можливий з точки зору західних країн.

Параграф 3.3. «Україна та Східна Європа в російських проектах європейської безпеки» зосереджено навколо намаганнях РФ щодо закріплення геополітичної вцілому і військово-політичної зокрема, присутності в Східній Європі. Основними механізмами для підтримки російського впливу на цьому просторі є участь у врегулюванні Придністровського конфлікту та забезпечення присутності військової інфраструктури РФ в регіоні. Росія через просування ідеї реформування європейської системи безпеки забезпечує недопущення інтегрування України та Молдови до НАТО, а закріплення за ними статусу позаблокових створює можливості для просування до мети на становлення союзницьких відносин з країнами Східної Європи.

Невизначеність механізмів взаємодії між Росією та ЄС і НАТО на сьогодні створюють «вакуум безпеки» в регіоні між ними, тому найбільшу загрозу безпеці цих країн складає відсутність чітко визначених правил взаємодії в сфері безпеки. Україна є ключовою ланкою в цій зоні з огляду і на її важливість в контексті енергетичної безпеки.

Для України в процесі реформування європейської системи безпеки важливим є отримання певних гарантій безпеки, бажано в юридично зобов'язальній формі, які б містили дієві інструменти консультацій з безпекових питань між країнами проміжного регіону та Росією і ЄС. В такому оточенні Україні важливо активізувати свою участь у процесах реформування європейської архітектури безпеки з тим, щоб не втратити можливість набути статус активного суб'єкта європейської політики.

Четвертий розділ - «Військово-політична проблематика у відносинах Російської Федерації з країнами пострадянського простору» присвячено аналізу основних інтересів Росії щодо пострадянського простору у військово-політичній сфері, дослідженню стратегії Росії щодо регіонів Південного Кавказу і Центральної Азії в інтересах забезпечення військово-політичної безпеки, а також визначенню ролі ОДКБ та ШОС у намаганнях РФ консолідації системи безпеки на пострадянському просторі.

У параграфі 4.1. «Основні інтереси Російської Федерації щодо пострадянського простору у військово-політичній сфері» зазначено, що простір СНД виступає основою для проектування через даний регіональний простір глобальної сили. Для Росії важливим виступає максимальне збереження впливу на пострадянському просторі в контексті мінімізації прямих військових загроз з території держав цього простору й реалізації цілей «південної стратегії».

Особливу роль для РФ відіграє територія країн ЦА та Кавказу, яка знаходиться на перетині трьох театрів військових дій - Європейського, Близькосхідного, Далекосхідного - і на їх території знаходиться низка російських військово-стратегічних об'єктів. Особливу занепокоєність у Росії викликає той факт, що ЦА й Південний Кавказ стали зоною суперництва низки зовнішніх гравців, що мінімізує природу регіональної безпекової інтеграції на даному просторі. Особливого значення у сфері військово-політичної безпеки набуває енергоресурсний потенціал й транспортно-комунікаційний потенціал ЦА та Південного Кавказу.

У параграфі 4.2. «Стратегія Росії щодо Південного Кавказу та Центральної Азії в інтересах забезпечення військово-політичної безпеки» встановлено, що у ситуації стратегічної невизначеності в сфері безпеки на пострадянському просторі навряд чи один з зовнішніх гравців отримає переваги у формуванні регіонального комплексу безпеки, включаючи і Росію, яка намагається уникнути формування ізолятора системи безпеки між ЄС, США та Китаєм. Основним механізмом військово-політичного співробітництва Росії в ЦА є намагання консолідації системи безпеки під власним керівництвом через ОДКБ та ШОС. Забезпеченню інтересів Росії в ЦА може сприяти створення розширеної системи безпеки в регіоні.

Метою військово-політичного співробітництва Росії в ЦА протягом 2000-х рр. є встановлення відносин союзництва та стратегічного партнерства з країнами регіону на двосторонній основі та в рамках багатосторонніх форумів.

Зафіксовано, що в ситуації, яка склалася після подій в Південній Осетії та Абхазії у серпні 2008 р., двосторонні угоди можуть виявитися більш ефективними, ніж багатосторонні структури на зразок ОДКБ, хоча вона може виступати спільною платформою. В такому контексті питання інфраструктури й розміщення збройних сил набуває ключової важливості.

Іншим напрямком діяльності Росії в сфері військово-політичного співробітництва є стримування іноземної військової присутності й співробітництва в області безпеки з третіми країнами.

Параграф 4.3. «Роль ОДКБ і ШОС у намаганнях РФ по консолідації системи безпеки на пострадянському просторі» присвячено аналізу механізмів співпраці ОДКБ і ШОС для реалізації військово-політичних цілей РФ у епігонах ПК та ЦА. В діяльності ОДКБ відзначається відмінність підходів Росії і решти учасників: для Росії ОДКБ виступає системоутворюючим механізмом, в той час, коли для решти країн-учасників це є одним з механізмів військово-політично безпеки в регіоні поряд із НАТО.

ШОС виступає формою залучення Китаю до регіональної безпеки та для контролю й спрямування зовнішніх політик центрально-азійських держав, при цьому, Росії навряд чи вдається посилювати свій вплив через механізми ШОС.

Для російської політики в сфері гарантування військово-політичної безпеки назріла необхідність налагодження ефективної співпраці між ОДКБ, ШОС та СНД в світлі необхідності чіткого розподілу функцій кожної з організацій в сфері безпеки, з одного боку. З іншого - ще одним напрямком для докладання колективних зусиль ОДКБ й ШОС може виступати налагодження взаємодії в сфері безпеки з ЄС та НАТО, зокрема щодо врегулювання ситуації в Афганістані.

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження військово-політичного аспекту зовнішньополітичної стратегії Російської Федерації в Європі були зроблені такі висновки:

1. Крізь призму концепцій кооперативного регіоналізму та просторового лідерства, автором встановлено, що Російська Федерація є регіональною державою, що прагне статусу великої держави на глобальному рівні: дана держава має претензії на лідерські позиції (само-усвідомлює і само-презентує себе такою у міжнародних відносинах на регіональному та глобальному рівнях); володіє матеріальними (військовими, економічними (відносними), демографічними), організаційними (політичними) та ідеологічними ресурсами для проектування впливу в Європі та на пострадянському просторах; вона дійсно здійснює вплив на регіональні відносини; презентує регіональні проекти; прагне здійснювати вплив на регіональні керівні структури; в значній мірі визначає порядок денний в сфері безпеки; лідируючі позиції цієї держави в регіонах пострадянського та європейського просторів визнаються і враховуються державами регіону та зовнішніми акторами; Росія бере участь у міжрегіональних та глобальних структурах і форумах, в рамках яких представляє не лише національні, але й регіональні інтереси.

Важливим критерієм потенціалу регіональної держави є рівень впливу у міжнародних регіональних інституціях. Даний критерій набуває особливого значення в контексті аналізу військово-політичних аспектів зовнішньополітичної стратегії Росії, оскільки саме інституалізація лідерства Росії на пострадянському просторі і переформовування впливу інституцій в сфері європейської безпеки з урахуванням ролі й місця Росії виступають центральними напрямками зовнішньої політики Росії у військово-політичній сфері. В центрі стратегії РФ щодо структурування пострадянського простору є оформлення структур колективної безпеки у особі ОДКБ й ШОС, що є механізмами контролю над іншим поза регіональним претендентом на лідерство - Китаєм.

Для РФ безпекові інституції виступають важливим засобом становлення й закріплення лідерських позицій на пострадянському просторі (прагнення до індивідуального просторового лідерства) і важливим засобом забезпечення особливого місця в системі європейської безпеки (прагнення до коллективного просторового лідерства).

Регіональна інституалізація РФ також спрямована на отримання контролю над зовнішньою та внутрішньою політикою сусідніх держав у непрямий спосіб.

Росія зацікавлена у забезпеченні мирної обстановки вздовж власних кордонів, з огляду на обмежений військовий потенціал. На заході і на сході кордонів Росії розташовані два суб'єкта міжнародних відносин із потужним військовим потенціалом (НАТО і Китай), на півдні - осередки потенційних конфліктів на Кавказі та в Центральній Азії. Відповідно, військово-політичний аспект зовнішньої політики Росії спрямований на налагодження взаємовигідного міжнародного військового співробітництва.

2. Особливостями сучасної військово-політичної ситуації, що значним чином впливають на формування зовнішньої військової політики РФ, є: по-перше, процеси реструктуризації сучасної системи міжнародних відносин супроводжуються збереженням військової сили як механізму гарантування національних, глобальних економічних та політичних інтересів держав; по-друге, політика США виступає основним чинником формування військово-політичної ситуації в світі, а військово-політична доктрина США всеохоплюючого домінування закладає основу конфліктогенності в окремих регіонах, в яких регіональні центри сили не погоджуються з домінуванням США, у такий спосіб зберігається елемент конфронтації з регіональними центрами і контури посткризового світу набувають все більших ознак напруженості й посилення боротьби за сфери впливу; по-третє, обмежена війна сприймається як прийнятний інструмент міждержавної взаємодії; по-четверте, зростає жорсткість у боротьбі за ринки та доступ до сировинних ресурсів, що об'єктивно розширює сферу зовнішньополітичної потреби у військовій силі; по-п'яте, боротьба за сфери впливу відбувається в першу чергу за допомогою геоекономічних стратегій, що підкріплюються військовими механізмами.

Зростає прагнення російського керівництва щодо обмеження диктату США в міжнародних справах і в Євразії в першу чергу. В Євразії відбувається боротьба за трансрегіональну гегемонію. Американське воєнне проникнення відбувається шляхом скорочення військової присутності США в Європі, що супроводжується наближенням американської воєнної інфраструктури до державного кордону РФ, що розмиває розподільчу зону між зоною відповідальності НАТО (США) та Росії. Спостерігається пошук Росією асиметричних відповідей на військові загрози у формі збереження й зростання енергетичної залежності основних гравців Євразії (європейські країни, Китай, Індія, Японія тощо), а також через збереження контролю над енергетичними інфраструктурними комунікаціями (пострадянський простір, особливо Центральна Азія). Відсутність змістовного діалогу основних акторів Євразії з військово-політичної проблематики є одним з факторів ризику сучасної ситуації на континенті. Очевидним є зростання конкуренції в міжнародному середовищі, але зменшення її можливе через усвідомлення важливості взаємовигідного співробітництва й поступок всіма державами, що прагнуть до розбудови стабільної міжнародної системи.

3. Військові концепції РФ носять реактивний характер, що передбачає адаптацію до викликів міжнародного середовища. З початку ХХІ ст. військово-політичні концепції Росії відходять від доктрини партнерства із Заходом до доктрини стратегічного стримування: недопущення силового тиску й агресії проти РФ та її союзників - в мирний час, а також деескалація агресії - та припинення воєнних дій на прийнятних для Росії умовах - у військовий час. Основу стратегічного стримування складає здатність стратегічних сил стримування у відповідь завдати таких збитків, розміри яких поставили б під питання досягнення цілей можливої агресії. Стратегічне стримування передбачає використання механізмів мережевою дипломатії, як відхід від громіздких військово-політичних блоків, а спиратися на гнучкі формування, участь у багатосторонніх структурах з метою колективного пошуку вирішення спільних завдань безпеки.

Зростає роль ісламського чиннику у формуванні військово-політичної стратегії РФ: ісламський чинник призводить до зміни масштабів та характеру сучасних воєн й конфліктів - ісламістські формування мобільні, використовуються в усьому світі, зростає ризик внутрішніх локальних конфліктів, посилюється терористичний характер воєн. В результаті посилюється коаліційна складова воєнної політики Росії (ШОС, наприклад).

На сучасному етапі військово-політична стратегія Росії зосереджена на двох напрямках: послаблення негативного сприйняття воєнної політики Росії з боку США та НАТО, а також укріплення союзницьких відносин з країнами ближнього зарубіжжя. В сфері військово-політичного діалогу із США актуальними залишається збереження контролю за стратегічними наступальними озброєннями, співробітництво у боротьбі з поширенням зброї масового знищення та міжнародним тероризмом.

4. Основними групами загроз, що визначаються в рамках військово-політичної безпеки, є: по-перше, загроза поширення зброї масового ураження та міжнародний тероризм; по-друге, порушення балансу ядерних та звичайних озброєнь по периметру державних кордонів Росії через зростання об'єктів військової інфраструктури США та НАТО в країнах Східної Європи та Балтії, з проектуванням на регіон Кавказу та Центральної Азії; по-третє, політика США щодо ізоляції Росії шляхом створення санітарного кордону з прозахідних країн, дезінтеграція СНД та відрив пострадянських держав від Росії, в тому числі шляхом створення регіональних систем безпеки без участі Росії; по-четверте, загострення проблеми територій в контексті військово-стратегічного контролю та доступу до сировинних ресурсів й транспортної інфраструктури (Арктика, Центральна Азія, Баренцево море тощо). Таким чином, Західний стратегічний напрямок проголошений основним в контексті загроз. При цьому політика партнерства проголошена ключовим механізмом взаємодії із США та НАТО. Територіальна та військово-політична проблематика не стоїть гостро у відносинах Росії із Китаєм, що переважно розглядається союзником Росії у політико-економічному контексті. Військовий союз Росії і Китаю матиме антиамериканський характер й навряд чи є ймовірним на сучасному етапі. Водночас, в Росії висловлюються побоювання щодо зростання військового потенціалу Китаю й продаж військової техніки Китаю відбувається із певними застереженнями щодо розміщення її подалі від російських кордонів. Більшу стурбованість викликає у Росії міграційна політика Китаю щодо далекосхідних територій Росії, нейтралізація якої не носить характеру військово-політичної конфронтації.

Основними формами мінімізації потенційних військових ризиків та загроз є, в першу чергу, активізація діалогу із США щодо стратегічних озброєнь, а також укріплення Організації договору колективної безпеки (ОДКБ) через створення Колективних сил оперативного розгортання (КСОР). Окремою складовою військово-політичної безпеки Росії на сучасному етапі проголошено перехід до військово-космічної оборони як наслідок переходу боротьби за контроль над космічним простором. Зовнішньополітичні аспекти воєнної політики Росії поки є малоефективними для мінімізації рівня загроз військово-політичній безпеці й можна очікувати диверсифікацію й ужорсткішання підходів Росії до їхнього забезпечення.

5. Європейський простір виступає центральною складовою у військово-політичній стратегії Російської Федерації, оскільки розширення залучення Росії до процесів європейської безпеки відкриває можливості впливати на процеси в рамках системи й мінімізувати основні групи загроз у військово-політичній сфері, а з іншого боку - створює можливості для обмеження інтересів ЄС і США щодо пострадянського простору.

У сфері зовнішньої політики й військово-політичної безпеки перед Росією стоять три стратегічні цілі: закріпити за собою статус одного з центрів сили на європейському просторі; закріпити за собою право на сферу впливу в тій частині Європи, яка не належить до НАТО та ЄС; досягнення певного балансу сили у відносинах з протилежною частиною цієї системи, з тим, щоб перевести відносини із Заходом у площину симетричних відносин.

Основним інструментом реалізації даних цілей наразі виступає проект Росії Договору про європейську безпеку, мета якого серед іншого й вбудова ОДКБ до структури європейської безпеки. Водночас, прагнучи до вбудовування ОДКБ до європейської архітектури безпеки, Росія має проаналізувати, що організація здатна зробити для доповнення системи безпеки на континенті й на яких засадах можлива її взаємодія з існуючими НАТО, ОБСЄ та ЄС.

В процесі реформування системи європейської безпеки за ініціативи Росії фундаментальна проблема полягає у відмінностях розуміння підходів досягнення безпеки: в Європі поняття багатовимірне, що включає в себе роботу як на військово-політичному напрямку, так і на економічному. В Росії розуміння безпеки більш зосереджено на військових аспектах співробітництва. З цього випливає необхідність активізації економічної складової забезпечення військово-політичних інтересів.

Щодо можливих сценаріїв у процесів врахування інтересів РФ у реформуванні системи європейської безпеки, то конфронтаційний сценарій автором визначається як найменш імовірний. Найбільш реалістичним виглядає сценарій, коли договір у запропонованому форматі підписаний не буде, однак ініціативи й процеси, що лежать в його основі, обговорюватимуться в існуючих євроатлантичних структурах. В даному випадку Договір для Росії виступатиме у якості засобу, що сприятиме залученню Росії в діалог з існуючими європейськими та євроатлантичними структурами. За такого розвитку подій можна очікувати становлення в довготривалій перспективі відкритого рівноправного діалогу між Росією, США та європейськими країнами. При цьому РФ намагатиметься добудувати існуючу систему безпеки механізмами співробітництва з ЄС і НАТО.