Історія політичних теорій

Все це вимагає від сучасних політиків обов'язково враховувати інтереси різних конфесійних груп, міжконфесійні стосунки у своїй діяльності.

Церква і держава: типи і форми взаємин

Первісні держави, як правило, будувались на релігійному, сакральному (священому) грунті, тобто релігійно обгрунтовували свою владу. Монархи виступали як помазаники Божі, або самі обожнювались (“царебожжя”). Велику роль в політичному житті відігравали і служителі культу - жерці. Таким чином, в стародавніх суспільствах світська та духовна влада, як правило, не розподілялись, а поєднувались в одних руках. Це можна вважати первісними формами теократії, тобто форми правління, за якої влада в державі належить главі церкви та духівництву. Право в таких суспільствах теж мало релігійний характер.

З виникненням християнства з'являється принцип поділу світської і духовної влади, особливо у період, коли воно ще не було державною релігією. Але й пізніше християнська церква наголошує на різниці між світською владою, яка править тілами, і божою, яка править душами, підкреслюючи при цьому пріоритет саме церковної влади. Втім, на практиці питання про їх співвідношення вирішувалось по різному.

Історично виникла різниця між західною і східною християнськими церквами (католицтвом та православ'ям). В західній церкві зросло значення римського єпископа (папи) і склались передумови для виникнення християнської теократії. Влада папи стає вищою за владу світських монархів, і сам папа стає світським монархом. Згодом, однак, окремі монархи розпочали боротьбу проти папської влади, а одночасно - проти влади церкви. Був започаткований процес секуляризації, тобто вивільнення різних сфер суспільства від впливу релігії та церкви. Противагою секуляризму з кінця XІX ст. виникає суспільно-політичний рух клерикалізму, який вимагає посилення ролі церкви в політичному і духовному житті суспільства.

В східній (православній) церкві утвердився принцип співпраці, “симфонії” між церквою і державою. Ідеал тут - православний цар, що відстоює Божу правду, але не очолює церкву як організацію (єдиний глава якої - Ісус Христос). На жаль, інколи при цьому церква ставала у залежність до держави (у Візантії, у Росії після реформи Петра І). Така залежність церкви від політичного вождя, який перебирає й функції керівника духовної влади, зветься цезарепапізмом.

Східні релігії (напр., іслам) здебільшого залишились у межах принципу єдності світської і духовної влади, але процеси секуляризації західного зразку йдуть і тут.

Сучасні релігії та їх політична роль

В сучасному світі співіснують три світові релігії (християнство, іслам, буддизм) та багато національних релігій та племінних культів (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм, різні форми анімізму тощо).

Християнство розподіляється на три головні гілки: католицизм, православ'я, протестантизм.

Католицизм (бл. 1 млрд. вірних) переважає в багатьох країнах Європи (насамперед - Південної), Латинської та частково Північної Америки, деяких інших країнах (напр., Філіппінах). Главою католицької церкви є папа римський (з 1978 р. - Іван Павло ІІ, поляк), одночасно він є главою міста-держави Ватікан - абсолютної теократичної монархії.

Православ'я поширене в Росії, Україні, Білорусі, Румунії, Болгарії, Сербії, Греції, Грузії (більше 120 млн.). Існує 15 автокефальних (самостійних) православних церков, та ще кілька (в тому числі й українська) намагаються здобути автокефалію.

Протестантизм розподіляється на кілька напрямків, що виникли протягом XVІ-XX ст., та переважає в країнах Північної Європи, поширений в Північній Америці (усього бл. 350 тис.), та веде дуже активну проповідницьку діяльність в багатьох інших країнах.

Держави, де поширене християнство, будуються на принципах секуляризації, відокремлення церкви від держави, - лише Ватікан є теократичною державою, а в протестантських країнах Скандинавії, Великобританії та католицькій Ірландії пануюча релігія вважається держав-ною. Підставою соціально-політичної діяльності сучасного католицизму (в дусі клерикалізму) є енцикліка папи Лева ХІІІ “Rerum novarum” (“Про нові речі”, 1891 р.) та інші документи Ватікану. З того часу були створені християнські (християнсько-демократичні) партії та християнські профспілки. На кінець 80-х років у Західній Європі в 17 країнах діяли 21 партія загальною чисельністю 3,3 млн., в окремих краї-нах вони неодноразово приходили до влади (зокрема, в Германії ХДС/ХСС Г.Коля знаходиться при владі з 1982 р.). Останнім часом християнсько-демо-кратичний рух виник і в Україні.

Православна церква веде активну суспільну, миротворчу діяльність, спрямовану на поширення злагоди і подолання конфліктів, але не втручається безпосередньо у боротьбу за владу.

Іслам налічує бл. 1 млрд. вірних (дві головні гілки - сунніти і шиїти), які складають більше 20% населення Азії і 49% - Африки, в 35 країнах є переважною більшістю. Іслам завжди будувався на концепції злиття та поєднання духовної та світської влади. І зараз в 28 афро-азіатських державах іслам визнаний державною (офіційною) релігією, деякі з них іменуються ісламськими (Іран, Афганістан, Маври-танія). Активно діють ісламські партії та напівлегальні організації типу “братів-мусульманів”. В ісламських державах чинною є система мусульманського права та судо-чинства (шаріат). В цілому політична роль і активність ісламу останнім часом зрос-тає. Активно діє Організація ісламської конференції, яка об'єднує 55 держав.

Буддизм є державною релігією в Таїланді, поширений в інших країнах Східної та Південно-Східної Азії; в формі ламаїзму панує в Бутані і Тібеті, Монголії, Калмикії, Бурятії, Туві. Діє міжнародна організація Всесвітнє братство буддистів, активну миротворчу діяльність проводить глава тібетських буддистів далай-лама XІV, але все ж таки значної політичної ролі буддизм не відіграє.

Національні релігії (індуїзм, конфуціанство, синтоїзм та інші), як правило, зараз не мають державного статусу (фактично державною релігією є іудаїзм в Ізраїлі), але вони є активними суспільними силами.

Релігійні конфесії та взаємини держави і церкви в Україні

Згідно Закону про свободу совісті та релігійні організації (1991 р.) та 35 статті Конституції України церква відокремлена від держави, а школа - від церкви, але церква (або релігійна організація) має права юридичної особи, права власності і гос-по-дарчої діяльності. Гарантовано право на свободу совісті, тобто свободу мати, приймати та змінювати релігію або переконання за власним вибором і свободу спо-ві-ду-вати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Згідно Конституції, жодна релі-гія не може бути визнана державою як обов'язкова. Держава має спеціальний орган, який контролює стан справ у відносинах між конфесіями та суспільну діяльність релігійних організацій - Деpжавний комітет у спpавах pелігії. Були також визначені як державні православні свята Пасхи (Великдень), Різдва Христового та Трійці.

Релігійне життя в Україні змінилось на краще після кількох десятиріч державного атеїзму починаючи з кінця 80-х років - відновили діяльність раніше заборонені церкви, зростає чисельність парафій та релігійних конфесій, будуються нові храми. Разом з тим з'явились нові проблеми - повернення церковного майна та приміщень, боротьба різних конфесій за храми, а також за провідну політичну роль у державі тощо.

Як свідчать соціологічні дослідження і статистичні дані, 56% дорослого населення України відносять себе до тієї чи іншої конфесії, ще близько 30% вважають себе віруючими, але не приєднуються до якоїсь конфесії. Загалом кілікість різних конфесій (віросповідань) перевищує 60.

Більшисть віруючих України - приблизно 52% - православні. Але православна конфесія сьогодні розколота - фактично в Україні зараз існує три православних церкви: Українська Православна Церква, що канонічно підпорядкована Московському патріархату, - її очолює митрополит Володимир (в миру В.Сабодан); Українська Православна Церква - Київський Патріархат (створена у 1992 р.) - очолює патріарх Київський та всієї України Філарет (М.Денисенко); Українська Автокефальна Православна Церква (започаткована у 1921 р.) - очолює патріарх Димитрий (В.Ярема). (Наприкінці 1996 р. в УАПЦ стався новий розкол, і зараз існує фактично дві церкви з такою назвою). Найбільшою залишається УПЦ, вона ж є єдиною канонічно визнаною (але не як автокефальна, тобто самостійна, а як автономна, підпорядкована Московському патріархату) православними церквами інших країн. Існуючий розкол затримує вирішення питання про визнання українського православ'я автокефальним - ні УПЦ-КП, ні УАПЦ відповідного статусу не мають.

Крім православних церков в Україні зараз існують також:

Українська Греко-Католицька Церква, тобто уніатська, створена ще за Брестською унією 1596 р., переважає на Західній Україні, була “самоліквідована у 1946 р., легалізована у 1989 р.;

Римо-Католицька Церква - головним чином серед поляків;

Протестантські церкви та общини: лютеранська церква (переважно серед громадян німецького походження), реформатська церква серед угорського населення Закарпаття, євангельські християни баптисти, християни віри євангельської (п'ятиде-сят-ники), адвентисти сьомого дня, свідки Єгови та ін.;

Мусульманські общини, зокрема серед кримських татар;

Общини іудеїв;

Общини східних віросповідань, зокрема буддистів.

Слід відмітити також спроби відновити язичництво у вигляді так званої “рідної української національної віри” (РУН-віра). Не обходять Україну й новомодні, здебільшого псевдорелігійні течії та навколорелігійні секти (наприклад, сумнозвісне “Біле братство”, що діяло у 1993 р.). Поширюється сфера впливу Товариства свідомості Крішни, діють об'єднання прихильників Муна та Шри Чинмоя, популярним є окультизм.

Тема 16. Політична свідомість і політична культура

Реальное существо всякого политического явления оп-ре-деляется именно психологией участников политической жизни.

С.Франк

Політична свідомість - її сутність, суб'єкти та функції

Під політичною свідомістю розуміємо свідомість учасників політичного процесу, всіх тих сил, які борються за владу, здійснюють її та підкоряються їй. Формування політичної свідомості - це усвідомлення суспільними суб'єктами процесів, які відбуваються в політичному житті, через призму притаманних їм інтересів і ціннісних орієнтацій.

Отже, політична свідомість - це сукупність поглядів, ідей, установок, які відображають політико-владні відносини, політичні інтереси, ідеали та цінності суб'єктів цих відносин. Політична свідомість часто визначається як відображення політичного буття. Але вона не є пасивним відбитком, навпаки, вона сама багато в чому визначає характер політичних відносин та політичного життя.

Підставою політичної свідомості є, перш за все, дополітичні основи мислення, які позначаються поняттям ментальності. Ментальність - це певне бачення світу, притаманне данному індивіду, соціальній групі або нації. Менталітет означає щось загальне, що лежить в основі свідомого та підсвідомого, логічного та емоційного, тобто глибинні витоки мислення, ідеології, віри, почуттів та емоцій. Він пов'язаний з самими основами соціального життя, і є продуктом культурно-історичного розвитку певного народу протягом сторічь.

Політична свідомість не є однорідною. Перш за все, за своїми суб'єктами (носіями) вона може бути індивідуальною, груповою, суспільною. Політична свідомість чинить значний вплив на політичне життя, визначаючи спрямування політичної діяльності різних спільностей, партій, суспільно-політичних рухів та індивідів. При цьому, за соціальними функціями можна визначити політичну свідомість консервативну, реформістську, революційну, екстремістську та ін. Перевага відповідного типу справляє вплив на політичний розвиток та характер політичної діяльності. Тому вкрай важливо враховувати стан політичної свідомості як суспільства в цілому, так і окремих класів, верств, груп, прагнути до досягнення консенсусу в їхніх політичних позиціях, сприяти формуванню такої політичної свідомості, яка б відображала найбільш суттєві, спільні, життєво важливі для всього населення інтереси. Найбільш близькою до цього здається центристська політична свідомість, тобто така, яка уникає крайнощів екстремізму, як лівого, так і правого, толерантно (терпимо) ставиться до інших ідей та поглядів, найбільшою цінністю вважає соціально-політичну стабільність та суспільний консенсус.

Рівні політичної свідомості

В політичній свідомості розрізняють певні рівні - емпіричний (буденний) та теоретичний. Емпіричний являє собою сукупність поглядів, уявлень та ідей, які виникають безпосередньо з буденної практики людей, і відображає здебільшого поверхневі процеси. Щоправда, політики полюбляють в популістських цілях звертатися до “здорового глузду” народу, і в цьому є певний сенс, адже здоровий глузд відображає хоча й поверхневі, та все ж реальні процеси політичного життя, в той час як кабінетні теорії можуть бути зовсім відірвані від реалій. Але далекоглядна та ефективна політика неможлива без наукового обгрунтування, тобто без наукового рівня свідомості - сукупності ідей, поглядів, вчень, що виникають на підставі наукового дослідження політичних відносин, процесів та інститутів, і проникають в їх сутність, глибинні взаємозв'язки та закономірності розвитку. Втім, політика є не тільки наукою, але й мистецтвом, тому геніальні або талановиті лідери досягають в ній більшого успіху, аніж найрозумніші вчені.

Емпіричній свідомості притаманні емоційність, імпульсивність, здатність піддаватись настроям та маніпуляціям. Наукова більш об'єктивна, але, звичайно, не застрахована від помилок та ідеологічних упереджень. Ідеологію можна розглядати як своєрідний рівень (або тип) політичної свідомості - систематизоване, цілісне відображення корінних інтересів певного класу, нації, соціальної групи, пов'язаних з боротьбою за владу, її здійсненням та захистом для реалізації цих інтересів. Будь-яка ідеологія страждає в тій чи іншій мірі утопізмом, оскільки не враховує корінних інтересів інших класів, націй та соціальних груп. Отже, поглинання науки ідеологією дуже небезпечно.

У практичному житті розглянуті рівні існують разом, утворюючі складне явище масової політичної свідомості, яке є об'єктом впливу та маніпулювання у політичних цілях. Масова політична свідомість - це сукупність найбільш розповсюджених у суспільстві (або його частинах) думок, оцінок, ідей, які поєднують елементи емпіричного, теоретичного та ідеологічного рівня, здатна справляти вплив на свідомість окремих осіб. Стан масової політичної свідомості фіксується громадською думкою, яка може вивчатись, аналізуватись і враховуватись у політичній діяльності. Він складає, як правило, певну пропорцію різних орієнтацій з можливим домінуванням якої-небудь (західна, популістська, державницька, ліва, націонал-патріотична, екологічна, екстремістська, консервативна та ін.). Масовій свідомості, як правило, бувають притаманні політичні стереотипи - вкорінені схеми сприйняття суспільних явищ та суспільної поведінки, та політичні міфи - хибні та спотворені уявлення, які, як правило, свідомо нав'язуються суспільству як вірні.

Громадська думка - це специфічний стан свідомості, який включає в себе потаємне чи явне ставлення різних соціальних спільностей до подій, фактів або процесів соціальної дійсності, в тому числі політичної діяльності. Громадська думка фіксує насамперед сприйняття дійсності через призму масової свідомості. В ній віддзеркалюються як спільні, так і специфічні інтереси класів, національних, професійних, духовних та інших спільностей, у цілому суб'єктів політичного процесу.

Громадська думка як політичний інститут бере участь у здійсненні влади. Це важливий механізм прийняття політичних рішень на всіх рівнях. Оскільки громадська думка виступає знаряддям політики, то її формування є сферою боротьби за владу. Ця сфера торкається, зокрема, засобів масової інформації.

Засоби масової інформації та їх роль у формуванні політичної свідомості

У політичній системі сучасного демократичного суспільства дедалі важливішу роль відіграють засоби масової інформації (ЗМІ). Під останніми розуміють газети, журнали, теле- і радіопрограми, кінодокументалістику, інформаційні агентства, інші періодичні форми публічного розповсюдження масової інформації.

Журналістика як засіб масової інформації разом з тим є виразником інтересів суспільства, його різних соціальних груп, категорій, окремих особистостей. Зрозуміло, що діяльність засобів масової інформації має важливі суспільно-політичні наслідки, оскільки характер масової інформації, адресований аудиторії, визначає значною мірою її ставлення до дійсності і напрям соціальних акцій.

Тому, за загальним визнанням дослідників, засоби масової інформації не просто інформують, повідомляють новини, а й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні програми і тим самим беруть участь у соціальному управлінні. Шляхом формування громадської думки, вироблення певних установок вони спонукають людину до тих чи інших вчинків. Звичайно, змі, як спосіб масового зв'язку між тими, хто управляє, і тими, хто є об'єктом управління, тобто громадянами того чи іншого суспільства, несуть не тільки оперативну, а й офіційну інформацію - закони, розпорядження, укази тощо. Цим самим вони передають волю влади, її вимоги. Разом з тим, ЗМІ є видом зворотнього зв'язку. Вони акумулюють думки, прагнення, судження людей практично з усіх сфер життя громади. Це своєрідний і ні з чим незрівняний барометр громадської думки.

Засоби масової інформації у демократичному суспільстві є компонентами політичної системи поряд з парламентом, виконавчою владою, незалежним судом. Їх навіть називають “четвертою владою” - не в розумінні “четверта державна”, а в розумінні “влада громадянського суспільства”. Це образний, метафоричний вислів, який свідчить, що преса - влада своєрідна. Вона не є владою у прямому значенні слова, тобто не є аналогічною із законодавчою, виконавчою чи судовою владою. Ця своєрідність насамперед в тому, що ЗМІ не можуть приймати рішень, наказувати, зобов'язувати, притягати до відповідальності. ЗМІ здійснюють свою політичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій.

Отже, основні функції масс-медіа в ліберально-демократичному суспільстві: контроль за владою, тиск на владу, встановлення взаємин та довіри між владою і суспільством. Втім, в авторитарно-тоталітарних режимах, де ідеологія та преса одержавлені, засоби масової інформації дійсно є лише інструментом державної (партійно-державної) влади: “Газета - не только коллективный пропагандист и коллективный агитатор, но также и коллективный организатор” (В.Ленін).

Загальна кількість часописів в Україні за останні роки зросла в кілька разів. У 1996 р. було 5325 зареєстрованих видань, з них 3953 газети і 1025 журналів. Щоденно на всеукраїнському рівні реєструється 4-5 нових часописів. Постійно розширюється також мережа теле- та радіоканалів. Але здійснення функцій ЗМІ пов'язано не стільки з їх кількістю, скільки з їх незалежністю.

Політична культура та її типи

Термін “політична культура” був введений німецьким просвітником І.Г.Гердером ще у XVІІІ ст. Це культура політичного мислення і політичної діяльності, а також ступінь цивілізованості характеру і засобів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя. Це накопичений досвід політичного мислення та дій. Політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те усталене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення, словом, те, що ввійшло у звичку.

Предметне вивчення цього явища започаткували в 50-х роках американські вчені Г.Алмонд і С.Верба. Зокрема, Г.Алмонд розглядає політичну культуру як сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що стосуються взаємини влади і громадян, як сукупність політичних орієнтацій відносно політичної системи та її частин і ставлення до власної ролі в цій системі. Зокрема, індивідуальні орієнтації містять в собі такі елементи:

* пізнавальна орієнтація - істинне або хибне знання про політичні об'єкти та ідеї;

* ефективна орієнтація - почуття зв'язку, залученості, протидії і т.і. стосовно політичних об'єктів;

* оціночна орієнтація - судження та думка про політичні об'єкти, які потребують застосування оціночних критеріїв.

Інакше кажучі, до політичної культури відносяться:

* знання політики, фактів, зацікавленість ними;

* оцінка політичних явищ, того, як має здійснюватись політична влада;

* емоційний бік політичних позицій;

* визнання зразків політичної поведінки, які визначають, як в даному суспільстві можна і треба діяти.

Необхідно розрізняти політичну культуру індивідуальну, групову, суспільну. Політична культура виконує певні важливі функції в житті суспільства, а саме: політичне забезпечення реалізації національних і класових інтересів; засвоєння і перетворення політичних відносин в інтересах певних соціальних сил; нормативно-регулятивна функція; виховна функція; комунікативна функція, тобто форма зв'язку громадянина з політичною системою; прогностична функція.

В політичній науці існують досить різноманітні типології політичної культури. Так, Алмонд і Верба розрізняють такі типи культури: патріархальний (провінційний), підданський, активістський, а також інтегрований - “культуру громадянськості”. Застосування різних критеріїв до типологізації політичної культури представлено у таблиці:

параметр	типи політичної культури
геополітичний	західна, східна, маргінальна
відкритість-закритість	інтровертивна, екстравертивна
ідеологічний	капіталістична, соціалістична, націоналістична, плюралістична
ступінь інтегрованості індивіда	індивідуалістична, колективістська
політична соціалізація	провінційна, діяльнісна, маргінальна
ступінь демократизму	тоталітарна, авторитарна, демократична
форма правління	монархічна, республіканська
розвиненість політичних структур	допартійна, монопартійна, багатопартійна
тип поведінки	конфронтаційна, консенсусна

Окремо слід сказати про громадянську культуру. Це різновид політичної культури, її вищий щабель. Вона передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, що дії цих суб'єктів спрямовуються на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Можна вважати, що це політична культура громадянського суспільства, яка передбачає єдність громадянських прав і обов'язків. Громадянська культура визначається не тільки правовими, а й етичними (моральними) чинниками політичної діяльності.

В аналізі політичної культури суспільства важливу роль відіграє національна складова - національний характер. Національні особливості створюють неповторну індивідуальність навіть однотипних політичних систем. Саме різноманітність культур у часі і просторі пояснює, чому деякі політичні системи, які відповідають одним умовам, виявляються неефективними в інших умовах, чому політичні дії, ефективні стосовно одних народів, не є результативними для інших, У зв'язку з цим особливого значення набувають відмінності, які випливають зі своєрідності національних культур. Досвід політичного розвитку засвідчує, що національний характер істотно позначається на політичній поведінці того або іншого народу в різних життєвих ситуаціях, на його політичній культурі. Наприклад, політичній культурі українського народу, на думку багатьох дослідників, притаманні західницька орієнтація, демократизм, толерантність, екстравертизм, тобто відкритість іншим культурам, але й індивідуалізм - хуторянство, висока емоційність, провінціалізм, конформізм.

Тема 17. Політичні доктрини сучасності

Консерватор - либерал, которого только что огра-би-ли.

Либерал - тот, кого радикалы считают консер-ватором, а консерваторы - радикалом.

Радикал - консерватор, потерявший работу.

Коммунист - человек, у которого нет никаких шансов стать капиталистом.

Из словаря Эвана Эзара

Політична доктрина - це сукупність поглядів на шляхи та цілі суспільно-політичного розвитку, а також на засоби та методи досягнення цих цілей. Політична доктрина - це не тільки (або не стільки) певна ідеологія, скільки поєднання ідей та дій.

Ідеологія консерватизму та неоконсерватизму. Клерикалізм

Консерватизм (від лат. conservare - зберігати) - це схильність до усталених, традиційних суспільних структур та ідей. Як певна психологія, як певне ставлення до існуючих суспільних структур, зорієнтоване на їх зберігання, консерватизм існував завжди. Англійський історик Маколей писав: “Дух человеческий увлекается в одно из противоположных направлений - либо прелестью привычки, либо прелестью новизны.” Тому у всякому суспільстві, за словами Ф.Достоєвського, існує консервативна більшість та реформаторська меншість. Саме консерватизм більшості забезпечує стабільність суспільства та спадкоємність його розвитку.

Вперше термін “консерватизм” вживає французський письменник Шатобріан в період Великої Французської революції, визначаючи ним позицію та політичні уподобання феодальної аристократії. В цей період формується і політична філософія консерватизму, серед засновников якої - Е.Бйорк (Англія) та Ж. де Местр (Франція). Основну тезу філософії консерватизму можна виразити словами Е.Бйорка - немає підстав вважати, що будь-який індивід, або навіть група індивідів мудріша за весь людський рід, мудрість якого міститься у спадку минулого.

Звертання до історії - головне в консервативній традиції. Але звертання це може бути різним. Або - з метою захисту непорушності статус-кво, проти будь-яких перетворень (крайній консерватизм). Або - з метою певного типу соціальних змін, який зберігає спадкоємність (помірний консерватизм). Або - з метою відтворення певного соціального ідеалу, вже порушеного і залишеного у минулому (реставрація).

Розрізняють також структурний та ціннісний консерватизм. Структурний робить наголос на збереженні існуючих політичних та соціальних структур (напр., форми правління, законів, організацій тощо). Ціннісний консерватизм, не відмовляючись від структурних перетворень, намагається зберегти пануючі соціальні цінності (сім'ї, моралі, релігії, патріотизму, націоналізму тощо).

Як приклад ціннісного консерватизму може розглядатись християнський демократизм. Він започатковується в ХІХ ст., згодом виникають численні християнсько-демократичні (переважно католицького, але також і протестантського складу) політичні партії, профспілки, молодіжні та інші громадські організації, які відстоюють ідеї клерикалізму (від лат. clerіcalіs - церковний), тобто поширення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя і посилення суспільної спрямованості у діяльності самої церкви.

У 70-х роках ХХ ст. набув поширення неоконсерватизм, політичними лідерами якого були Р.Рейган та М.Тетчер. Дві центральні ідеї: підкорення індивіда державі та забезпечення політичної та духовної спільності нації. Неоконсерватизм проти втручання держави в економічне життя суспільства (в цьому він зближується з економічним лібералізмом), але він за найсильніше втручання в політику. Неоконсерватизм відстоює концепцію “обмеженої демократії”, згідно якої демократія призводить до кризи управління. Тому неоконсерватори кажуть про необхідність більш активної та виразної політики, про те, щоб виключити значну частину політичних рішень зі сфери демократії, приймаючи їх владним чином. При цьому рішення, що приймаються авторитарно, виправдані не мораллю, або навіть законом, а загальними інтересами нації. Неоконсерватизм багато в чому спирається на релігію, захищає цінності сім'ї та моралі. Пріоритет політики в неоконсерватизмі виявляється в пріоритеті зовнішньо-політичних завдань, державного самоутвердження нації (звідси - небезпека великодержавності), а також в критиці соціальних завдань держави, які обмежують свободу, породжують соціальне споживацтво.

Лібералізм та неолібералізм

Термін либерализм (лат. lіber - повітря, lіberalіs - причетний до свободи) вперше використовується укладачами іспанської конституції 1811 р. Означає:

1) образ мислення та діяльності, умонастрій, якому притаманна незалежність відносно до традицій, звичок, догм, намагання і здатність до активного самовизначення у світі;

2) сукупність ідейно-політичних вчень, політичних та економічних програм, які мають на меті знищення або пом'якшення різних форм державного та суспільного примусу, що застосовуються до індивіда.

Розрізняється економічний (свобода приватної власності, А.Сміт) і політичний (політичні права і свободи, Дж.Локк, І.Кант) лібералізм.

Ідейні витоки лібералізму знаходяться в індивідуалізмі античності і християнства, який був розвинутий в період Ренесансу, і здобув потужну економічну підтримку в епоху формування ринкового господарства та громадянського суспільства з боку громадян-власників. “Laіsser faіre” - наріжний принцип ліберальної свідомості, який означає вимогу вилучити з життя людей будь-які обмеження й перешкоди, що заперечують їхні права, вільну діяльність і рух. У першу чергу цей принцип містить у собі вимогу звести нанівець втручання держави у вільне підприємництво. Формується ліберальний образ “держави - нічного вартового”.

Лібералізм як світосприйняття містить такі ідеї:

* окрема особа (індивід) більш первинний та реальний, ніж суспільство та його інститути; індивідуальні права і потреби більш “природні”, а тому “головніші” будь-яких колективних, узагальнених прав і інтересів.

* відмінність і окремішність кожної людини від інших людей безумовні та первинні, а зв'язок та подібність з іншими - умовні і вторинні.

* людина, яка все це усвідомлює, є індивідуально вільною і відповідальною перед власною волею, і існує видима матеріальна гарантія особистої свободи і відповідальності - недоторкана приватна власність.

Розквіт лібералізму в економіці і політиці припадає на ХІХ - початок ХХ ст. Але це призвело не тільки до швидкого підйому цивілізації, але й до небажаних наслідків - виникнення і приходу до влади фашизму і великої економічної кризи. 30-ті рокі знаменували кризу ліберальної системи, яка мала перебудовуватись. З'явився неолібералізм, який намагався обгрунтувати і здійснити державне регулювання економічного і соціального життя (Дж.Кейнс). За допомогою податків, соціальних програм неолі-бе-ралізм намагається згладити майнову нерівність, створити “державу загального благоденства”. Це, на їх думку, не утискає, а навпаки, посилює права та свободи громадян. Неолібералізм визнає поряд з принципом свободи принцип рівності (ега-лі-та-ризм), певним чином зближаючись з соціал-демократією. Неолібералізму власти-вий технократичний оптимізм і раціоналізм у регулюванні соціальними процесами. Він зазнав низку поразок в 70-ті роки і був посунутий неоконсерватизмом. Але в 90-ті роки знов виходить на перші ролі.

Соціалізм та його напрямки

Соціалізм (або комунізм) - певна ідеологія, практика здійснення цієї ідеології, а також визначення двох фаз нової формації і двох варіантів цієї ідеології, де соціалізм - більш м'який варіант (або непослідовний комунізм). Соціалістична ідея не пов'язана тільки з марксизмом, як така вона розроблялась починаючи з Платона (утопічний соціалізм), а соціалістична практика була представлена у стародавніх деспотіях Сходу, державах інків та єзуїтів у Південній Америці, низці християнських єресей. Звичайно, найбільш повно - у соціалістичних державах ХХ ст., з яких на сьогодні продовжують дотримуватись цієї системи лише Китай, Північна Корея та Куба.

Починаючи з 40-х років ХІХ ст. соціалістична ідея взята на озброєння марксизмом, який перетворив її в ідеологію конкретного класу - пролетаріату. Марксизм відрізняється достатньо грунтовними теоретичними розробками цієї ідеї, що, однак, не позбавило її утопізму. Втім, марксистський соціалізм не є однорідним. З початку ХХ ст. він поділяється на два напрямки - комуністичний (В.Ленін) та соціал-демократичний (Е.Бернштейн, К.Каутський). Пізніше в окремі напрямки сформувались також троцькізм, маоїзм та деякі національні різновиди.

Соціалістична ідея включає низку основних загальних положень, які лише модифікуються різними напрямками.

1. Відкидання приватної власності. В залежності від різновиду вчення, її пропонується замінити або спільною, або державною власністю. В практиці соціалістичних держав під гаслом загальнонародної власності сформувалась фактично найрозвинутіша система державної власності, яка підкорялась численній армії державних чиновників. В такому господарстві держава регулює відносини виробництва, обміну, розподілу і навіть споживання, тобто ідеальним варіантом є прямий (безгрошовий) продуктообмін і картковий розподіл (“військовий комунізм”). Втім, сучасні напрямки соціалістів та навіть комуністів схиляються переважно до різних форм багатоукладності, але обов'язково з пріоритетом державної власності.

2. Рівність. Ця ідея може трактуватись по різному - як рівність прав і можливостей (лібералізм), як рівність людської гідності при багатоманітності її проявів (християнство). Натомість соціалізм віддає перевагу не рівності у множинності, а рівності у тотожності. Це, перш за все, відкидання ідей рангу та ієрархії у суспільстві (егалітаризм). Особистість розглядається як сукупність суспільних відносин, що перетворює рівність у правах на рівність у безправ'ї.

3. Колективізм - надання переваги суспільному (суспільним інтересам, цінностям, цілям, завданням) перед індивідуальним. Індивідуалізм дорівнюється егоїзму і розглядається як суспільне зло. Визначальна ідея соціалістичної ідеології як ідеології колективістської - відкидання індивідуальності. Дощо екзотичним, але логічним проявом цього боку соціалістичного світогляду стали ідеї знищення сім'ї. В чистій формі ця ідея зустрічалась у деяких домарксистських теоріях (Платон, Кампанелла). Марксизм начебто відкидає ідею спільності дружин, але обгрунтовує ідею знищення буржуазної сім'ї. На практиці такі форми як суспільне виховання дітей, спільне проживання кількох сімей (гуртожитки, комунальні квартири), спільне годування (їдальні) приводило якщо не до прямого, то до опосередкованого нищення сім'ї. Додамо також політичні розколи у сім'ях часів громадянської війни та сталінських репресій.

4. Знищення релігії. Соціалізм забороняє релігію, оскільки намагається її замістити, спирається на ті ж самі механізми людської віри, що й церква. Але не можна соціалізм порівнювати з релігією, оскільки: релігія встановлює зв'язок людини з дійсним Абсолютом, соціалізм - з вигаданим; релігія апелює до духовного начала в людині, соціалім - до матеріального; релігія (зокрема, християнство) будується перш за все на любові, соціалізм - на класовій ненависті.

Соціалістична ідеологія та практика не завжди співпадають. Але розмови про “деформації” та “відступи” від “чистої ідеї” в колишніх соціалістичних країнах та порівняння їх з “шведським”, “австрійським” та іншими західними “соціалізмами” потребує уточнення. Справа в тому, що ці моделі відображають на практиці два різних напрямка, фактично дві різних доктрини, що сформувались на грунті марксизму у ХХ ст. - комунізм та соціал-демократизм. Ось головні відмінності цих доктрин:

питання	комунізм	соціал-демократизм
шлях перетворень	соціалістична революція, насильницький шлях	соціальні реформи, мирний шлях
рухлива сила	пролетаріат міста та села	різні прошарки трудівників
форми боротьби	пріоритет політичних форм боротьби	пріоритет економічних форм боротьби
форма держави	диктатура пролетаріату	парламентська демократія
тип партії	авангардна партія	партії парламентського типу
тип ідеології	монопольна ідеологія марксистського типу	плюралізм та ревізіонізм в ідеології
економічна політика	монополія державної власності	багатоукладність із міцним державним сектором
соціальна політика	рівні для всіх безкоштовні соціальні гарантії держави	розширення соціальних програм держави

Якщо комуністична модель в переважній більшості країн зазнала краху, а її подальший розвиток в Китаї пов'язаний з певною лібералізацією цієї системи, то соціал-демократична ідея активно використовується на Заході як альтернатива ліберально-консервативній моделі влади, і відбувається постійне черегування цих моделей. Зараз соціалісти та ліві знаходяться при владі в Іспанії, Італії, Норвегії, Швеції, Португалії та деяких інших країнах. Близько 150 соціалістичних партій з приблизно 100 країн об'єднані у Соціалістичний Інтернаціонал.

Анархізм

Анархізм (з грец. ?-?безвладдя) - соціально-політична доктрина, яка закликає до повної відмови від усих форм державного, правового та інституціонального управління суспільством. Філософію анархізму розробили У.Годвін, П.Прудон, М.Штірнер, М.Бакунін, Л.Толстой, П.Кропоткін. Її головні тези такі:

* головною причиною соціальної несправедливості визнається існування держави та його політико-правових інститутів;

* відкидається будь-яка форма організації суспільства “зверху-донизу” і проголошується негативне ставлення до усіх типів державного устрою;

* держава і право розуміються як повністю відчужені, та навіть протилежні громадянському суспільству інститути;

* умовою свободи особистості визнається відсутність будь-яких форм влади і державного примусу.

Різновидом анархізму є анархо-синдикалізм (Ж.Сорель) - течія у робітничому русі, яка відкидає політичну боротьбу і вважає вищою формою організації робітничого класу не політичні партії, а профспілки (фр. syndіcat - синдикати, від грец. ?спільний, діючий разом), які повинні взяти під свій контроль та управління засоби виробництва.

Фашизм і неофашизм

Фашизм (від італ. fascіo - жмут, зв'язка, об'єднання) - крайньо права політична течія, організації якої виникли у 1919 р. в Італії та Німеччині (Націонал-соціалістська партія). В 1922 р. в Італії та 1933 р. в Німеччині фашизм прийшов до влади. Фашистські режими були розгромлені у другій світовій війні, але в Іспанії та Португалії вони зберігались до середини 70-х років. Для ідеології фашизму характерний антикомунізм, шовінізм і расизм, проповідь “корпоративної нації”, провідної ролі “вищої раси”, вождизму, нестримна соціальна демагогія, знищення демократичних свобод, культ насильства. В останні десятиріччя в деяких країнах з'явився неофашизм, тобто нові крайньо праві екстремістські течії, які використовують атрибутику, символіку та ідеологію класичного фашизму.

Тема 18. Основні проблеми світової політики

Час війні і час миру.

Еклезіаст

Світова політика як система міжнародних відносин

Система міжнаpодних стосунків може pозглядатись за аналогією з політичною системою суспільства, зокpема стосовно стpуктуpи. Її складають:

* політичні оpганізації - суб'єкти міжнаpодних стосунків (держави, нації та народи, союзи держав, державні та недержавні міжнародні організації, політичні діячі, громадскість);

* політико-пpавові ноpми - право міжнародне (воно народилось з виникненням держав, як наука існує з XVІІ ст.);

* політичні відносини: політичні, економічні, культурні та інші міжнародні зв'язки, які розвиваються в умовах стабільності або конфліктів;

* політична свідомість - зовнішньополітичні доктpини та ідеологічні концепції (наприклад, ізоляціонізм, імперіалізм, мирне співіснування, холодна війна та ін.).

В той же час, система міжнародних стосунків має особливості та відмінності від політичної системи суспільства:

* відсутність єдиного центру влади, суверенітет окремих суб'єктів взаємостосунків (держав);

* політичні відносини розвиваються “в тіні війни” (Р.Арон), тобто відносини між державами мають в своїй сутності альтернативу війни і миру;

* необов'язковість міжнаpодного пpава.

Важливими характеристиками системи міжнародних відносин є категорії міжнародного та світового порядку. Міжнародний порядок відбиває потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, а змістом світового порядку є основоположні потреби людства - виживання, добробут, справедливість.

Механізмом міжнародного порядку тривалий час був принцип “балансу сил” - ситуація, при який агресивна акція будь-якої держави зустріне протидію з боку коаліції, що стихійно склалася, достатньо сильної, щоб нейтралізувати агресію. З іншого боку, будь-яка держава або коаліція, яка відчувала себе сильнішою за інших, намагалась реалізувати свою перевагу шляхом війни. Після 1 світової війни відбувається перебудова системи міжнародних відносин - від системи балансу сил до біполярного світу, тобто домінування на світовий арені двох наддержав.

Безперечно, у створенні та підтримці певного міжнародного порядку, як і в його порушенні, вирішальну роль відігравали дії держав, які мали найбільший економічний, військовий, демографічний потенціал. Їх називають великими державами, і сьогодні на них покладається особлива відповідальність за підтримку миру та міжнародної безпеки. Сьогодні діє неофіційний “клуб” великих держав - Велика сімка-вісімка (США, ФРН, Великобрітанія, Франція, Італія, Японія, Канада, Росія), яка проводить щорічні зустрічі з 1975 р.

Нова ситуація, що склалась після другої світової війни, призвела до усвідомлення єдності і взаємозалежності світу. Ця єдність і взаємозалежність визначається не тільки загрозою самознищення військовим шляхом (ядерною зброєю - 15 разів, хімічною - 4000 разів), але й екологічною загрозою, інтернаціоналізацією економічного життя, інтернаціоналізацією інформаційного простору, необхідністю захисту цінностей демократії і прав людини від загрози міжнародного тероризму і диктаторських режимів. Безпосереднім практичним результатом цього усвідомлення стало створення систем колективної безпеки.

Пpинципи міжнаpодних відносин та системи колективної безпеки

Колективна безпека - це стан міжнародних відносин, що виключає порушення загального миру або створення загрози безпеці народів в будь-який формі завдяки системі правових, дипломатичних, політичних, військових та економічних заходів держав в світовому або регіональному масштабі. Прообрази таких систем існували й раніше (Віденський конгрес 1815 р., Ліга націй 1919 р.). Після другої світової війни була створена Організація Об'єднаних Націй, яка ставить за мету захист принципів міжнародної безпеки. Зараз в ООН 185 держав. Її вищими органами є Генеральна асамблея та Рада безпеки. Постійні члени Ради безпеки - США, Великобританія, Франція, Китай, СРСР (з 1992 р. - Росія). Генеральний секретар з 1997 р. - Кофі Аннан (Гана). Існують і регіональні системи колективної безпеки, наприклад Організація з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), створена в 1975 р.

Загальновизнаними принципами завнішньої політики сьогодні є принципи мирного співіснування, прийняття колективних заходів для попередження і усунення загрози миру і придушення актів агресії, незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах, суверенної рівності держав, непорушності державних кордонів, територіальної цілісності, мирного врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, поважання прав людини, колективної безпеки й миротворчості, міжнародне співробітництво в розв'язуванні проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру. Крім Уставу ООН ці принципи викладені в таких документах ООН: Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН” (1970 р.); “Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960 р.); “Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981 р.). В цілому їм відповідають і принципи “панча шила” (з хінді - “п'ять принципів”) сформульовані в 1954-55 рр. Індією, Китаєм та Бандунгзькою конференцією країн, що не приєднались:

1. Взаємне поважання територіальної цілісності та суверенітету.

2. Ненапад.

3. Невтручання у внутрішні справи один одного.

4. Рівність та взаємна користь.

5. Мирне співіснування.

Зовнішня політика: її сутність, форми, головне призначення та зв'язок з внутрішньою політикою

Центральною категорією зовнішньої політики та міжнародних стосунків є національний інтерес. Первісний зміст національного інтересу - потреба вижити, тобто захист своєї фізичної, політичної та культурної ідентичності перед лицем загрози вторгнення ззовні. На практиці національний інтерес може проявлятись в різних формах, що залежить від ситуації та потенціалу країни, але може й підмінятись інтересами особистими, класовими. Так, підміна національних інтересів класовими в радянській зовнішній політиці завдала, за словами Е.А.Шеварднадзе, “ідеологічних збитків” на 700 млрд. руб.

Отже, мета зовнішньої політики - захист та реалізація державних (національних) інтересів. Конкретно ця мета формулюється в залежності від ступеню зазіхань та зіткненння з іншими національними інтересами.

Взаємозв'язок внутрішньої та зовнішньої політики проявляється, зокрема, у таких моментах.

* Ступінь зазіхань та формулювання національних інтересів залежить від економічної могутності держави. Також відіграє роль пануюча ідеологія, особливості політичної культури.

* Характер політичного режиму прямо впливає на характер зовнішньої політики (тоталітарний або демократичний).

* Зовнішньополітичні конфлікти можуть бути засобом відволікання сил та уваги від внутрішніх проблем.

Основними засобами зовнішньої політики є:

* Дипломатія (грец. лист, складений удвоє).

* Зовнішня pозвідка та контppозвідка.

* Армія (або потаємні військові, диверсійні операції).

* Зовнішньоекономічні зв'язки.

* Пропаганда.