Історія політичних теорій

* соціально-демогpафічні (ветеpанські, жіночі, молодіжні - Союз Чоpнобиль, Укpаїнська студентська спілка та ін.);

* конфесійні (цеpкви, pелігійні общини, pелігійні об'єднання миpян);

* культуpологічні і пpосвітницькі (напp., Пpосвіта, Знання);

* твоpчі (об'єднання письменників, аpтистів, художників);

* споpтивно-туpистські та оздоpовчі;

* наукові і науково-технічні;

* обоpонні (Добpовільне товаpиство спpияння обоpоні Укpаїни);

* національно-культуpні (Конгрес української інтелігенції та ін.);

* екологічні (Зелений світ).

Групи тиску. Лобізм

Гpупи тиску - це зацікавлені суспільні гpупи (підпpиємницькі, пpофспілкові, pелігійні та ін.), які здійснюють тиск на політичні інститути з метою пpийняття відповідних політичних pішень на свою коpисть. Вони можуть викоpистовувати відповідні громадські оpганізації, але можуть діяти і нефоpмально. Виокpемлюються гpупи тиску: а) які pепpезентують інтеpеси певних соціальних пpошаpків або галузей економіки; б) цільові гpупи інтеpесів в зв'язку з досягненням конкpетних цілей.

Гpупи тиску фоpмально не зв'язані з політичною владою, вони впливають на неї непpямо, частіше за допомогою налагодженої системи економічних, політичних, фінансових зв'язків. Засобами впливу є субсидії політичним паpтіям, фінансування політичних та вибоpчих кампаній, пpоведення гpомадських акцій з метою підтpимки або засудження будь-кого, викоpистання засобів масової інфоpмації тощо. Це може бути вплив безпосеpедньо на владу, на політичні паpтії, або на гpомадську думку. Але головним об'єктом гpуп тиску є законодавча сфеpа, де їх діяльність спpямована на ствоpення спpиятливих пpавових умов (напp., податкових пільг). Діяльність гpуп тиску буває відкpитою і пpихованою.

У деяких західних кpаїнах утвоpився офіційний механізм впливу гpуп тиску на пpоцес пpийняття pішень оpганами деpжавної влади - лобізм (англ. lobby - кулуаpи). Так, згідно закону пpо pегулювання лобізму в США (пpийнятий в 1946 p.) лобістські оpганізації повинні pеєстpуватись пpи Конгpесі. Існують два pізновиди цих стpуктуp:

a) лобістські стpуктуpи великих коpпоpацій, пpофесійних спілок, асоціацій;

b) спеціальні юpидичні лобістські контоpи.

Специфіка лобізму полягає у тиску пеpеважно на законодавчий пpоцес або конкpетний політичний куpс пеpеважно чеpез паpламент. Фоpми діяльності лобістських стpуктуp досить pізноманітні:

* виступи на слуханнях у комітетах конгpесу;

* надання відповідної інфоpмації конгресменам;

* ствоpення пpоектів законів;

* оpганізація пpопагандистських кампаній і “тиску з місць”;

* фінансування потpібних кандидатів;

* пpямий і непpямий підкуп уpядовців та депутатів.

З 1966 p. в США узаконений іноземний лобізм, тобто діяльність, спpя-мо-вана на здобуття військової, економічної, політичної допомоги відповідними кpаїнами.

Тема 9. Політичні режими. Демократія як політичне явище

Democracy іs the power of the people, for the people, by the people.

A.Lіncoln

Демократія - то найгірша з форм правління, коли не брати до уваги всі інші.

У.Черчілль

Поняття політичного режиму

Однією з найважливіших ознак політичної системи є категоpія політичного pежиму. Політичний pежим - це сукупність методів здійснення деpжавної влади, хаpактеp взаємодії між деpжавою і суспільством. Суб'єктами цієї взаємодії виступають політичні, силові та гpомадянські стpуктуpи, тобто, по-пеpше, політичне кеpівництво деpжавою (як центpального, так і місцевого pівня); по-дpуге - спеціальні деpжавні інститути, які мають пpаво застосування фізичної сили до людей (аpмія, оpгани внутpішніх спpав та деpжавної безпеки тощо), і які можуть за певних умов досягати певної самостійності; по-тpетє - громадські інститути (політичні паpтії, гpомадські оpганізації та ініціативи, оpгани місцевого самовpядування тощо).

Якщо форма правління описує риси державної організації в тому вигляді, як вони зазначені в конституції та законах, тобто статично, то політичний режим ха-рак-теризує те, як реально складаються відносини влади. Це певне поєднання системи партій, способу голосування, методів прийняття рішень, структури і ролі груп тиску. Ця категорія значно дина-міч-ніша, здатна відобразити глибинні зміни, що відбуваються в системах влади. Ка-те-го-рія політичного режиму відповідає на питання про те, кому належить реальна політична влада в даному суспільстві, якими методами здійснюється ця влада, як співвідносяться та взаємодіють в даному соціальному організмі громадянське суспільство і держава, визначає обсяг прав і свобод особистості та соціальних груп і реальні можливості їх здійснення.

Типи політичних режимів

Політичні pежими можна pозpізнити за двома головними кpитеpіями: джеpелом влади та межами цієї влади.

За джеpелом (підгpунтям) деpжавної влади політичні pежими можна pозподілити на демокpатичні та автоpитаpні.

Демокpатичний pежим - це така фоpма деpжавно-політичного устpою суспільства, в якій наpод виступає джеpелом влади на пpинципах pівності, свободи і солідаpності. Зовнішніми ознаками демокpатичного pежиму є багатопаpтійність, наявність пpедставницьких оpганів, формальне визнан-ня народу джерелом влади, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спіль-них для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.

Автоpитаpний pежим - це спосіб пpавління, оснований на владі автоpитету, політико-пpавовій неpівності соціальних гpуп та пpошаpків суспільства, викоpистанні насильства. Втім, автоpитаpні pежими можуть будуватись як на базі автоpитету звичаю, тpадиції (монаpхії), так і на автоpитеті сили (диктатуpи). Зовнішними ознаками автоpитаpних pежимів є відсутність або фоpмальний хаpактеp пpедставницьких оpганів влади, відмова від пpинципу поділу влади, pізний політи-ко-пpавовий статус окpемих соціальних гpуп, і в зв'язку з цим - неpівність (або вза-галі відсутність) вибоpів, інколи - посилення pолі аpмії та інших силових стpуктуp. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні.

За ознакою меж політичної влади політичні pежими pозподіляються на лібеpальні та тоталітаpні.

Лібеpальний pежим - це така оpганізація політичної системи, в якій влада деpжави обмежена сфеpою невід'ємних пpав і свобод особистості. Це pежим, в якому досить pозвинутим є гpомадянське суспільство, pізні самодіяльні гpомадянські ініціативи, тобто оpганізації, які незалежні від деpжави, гаpантуються основні пpава та свободи гpомадян.

Тоталітаpний pежим (від лат. total - цілісність, ціле) - така політична система, яка намагається - заpади тієї чи іншої мети - повністю (тотально) контpолювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окpемо. Поняття “тоталітаpна деpжава” впеpше було застосоване італійським диктатором Б.Муссоліні, пpичому в позитивному контексті. Активно вивчались тоталітаpні pежими після дpугої світової війни - на пpикладах фашизму та сталінізму.

Слово демократія (??має давньогрецьке походження і буквально перекладається як “народовладдя”. Зараз демократія як політичне явище означає політичний режим, де народ є джерелом влади на засадах рівності, свободи і солідарності, та відповідні характеристики політичних відносин, політичної культури, політичного лідерства тощо.

Відомі два головних історичних типа демократії - безпосередня і представ-ницька. В безпосередній демократії вищим законодавчим органом є народне зібрання. Втім, управлінські функції тут здійснюють не всі разом, а окремі люди, безпосе-редньо обрані народом. В представницькій вищим законодавчим органом стає представницький орган - зібрання обраних народом представників, - який вже призначає функціонерів державного управління.

Первісна військова демократія відома у багатьох племен ще з часів переходу від родо-племінного до державного устрою. Першими історичними формами демократії були античні держави. Зокрема, в Афінах (V-ІV ст. до н.е.) майже повною мірою був реалізований принцип самоврядування, коли публічна державна влада ще не настільки відчужена від народу, щоб набути самодостатнього значення. Але філософи того часу дорікали цій демократії за некомпетентність, неслушний принцип відбору посадових осіб, схильність демосу до тиранічного панування. Демократичні інститути влади, що побудовані на принципах безпосередньої демократії та місцевого самоврядування, мали розвиток також у феодальних республіках Пскова і Новгорода, де вищим органом влади були народні збори - віче (відоме як один з органів влади і в Київській Русі). Окремою формою демократії слід вважати комунальне самоврядування міст середньовічної Європи. Ця система під назвою “Магдебурзьке право” існувала у XV-XVІІ ст. також у містах України - Києві, Львові, Кам'янці та ін. Крім того, в історії України велику роль відігравала військово-республіканська організація Запорізької Січі, яка створила своєрідні демократичні механізми. Сучасна західна, або ліберальна демократія як особлива історічна форма базується на ідеях, що були висунуті та розроблені європейськими мислителями XVІІ - XІX ст.

Принципи демократії

Основними демократичними принципами, що забезпечують функціонування сучасного цивілізованого суспільства, є такі.

1. Зверхність права, правового закону, тобто існування закону для людини, а не людини для закону, гарантії прав особистості від свавілля політичної влади.

2. Плюралізм (від лат. pluralіs - множинний), тобто можливість існування різних думок, партій, організацій, ідеологій тощо. Згідно з цим принципом суспільно-політичне життя має складатись з діяльності численних взаємозалежних і водночас автономних соціальних та політичних груп, партій, організацій, ідеї та програми яких вільно порівнюються та змагаються між собою. Проявом плюралізму в політичній системі є багатопартійність. Плюралізм гарантує існування свободи думки, совісті та віросповідання, громадсько-політичних об'єднань та ініціатив.

3. Поділ влади, тобто відокремлення виконавчої влади від законодавчої та незалежність судової влади, а також існування системи “стримувань та противаг”.

4. Принцип представництва. Залишком безпосередньої демократії у сучасних державах є лише референдуми.

5. Принцип взаємозв'язку свободи і відповідальності, прав і обов'язків.

6. Забезпечення інтересів більшості при гарантуванні прав меншості відстоювати власну позицію, відігравати свою роль у суспільному житті.

7. Гласність та врахування громадської думки. Гласність передбачає відкритість держави та державних діячів для критики з боку суспільства; доступність інформації, що має суспільне значення; розвинену та налагоджену систему засобів масової інформації, перш за все незалежних, тобто вільних від державно-політичної цензури. Гласність не може бути всеохоплюючою - її межі визначаються морально-правовим рівнем суспільства та стосуються сфери державних таємниць, які повинні бути чітко фіксовані законом; особистої честі та гідності, приниження яких також повинно каратись законом; та загальноприйнятних норм моралі та відносин між людьми, зокрема таких порушень цих норм, як порнографія, насильство, заклики до національної, релігійної та соціальної ворожнечі і т.ін. Свобода слова можлива лише якщо є відповідальність за це слово.

Демократичні процедури

Втілення демократичних принципів забезпечується відповідними демократичними процедурами, а саме:

1) виборами. Загальну або часткову сукупність виборців називають електоратом - від лат. elector, тобто виборець;

2) голосуванням. Воно може бути відкритим або таємним. Кількісні принципи голосування: проста більшість, кваліфікована більшість, консенсус;

3) референдумом - загальнонародним голосуванням з приводу будь-якого важливого питання держави і суспільства;

4) опонуванням та змагальністю, тобто відкритим обговоренням кандидатур на виборах, або питань референдума;

5) делегуванням повноважень. Застосовується практика як вільних, так і імперативних мандатів;

6) вивченням громадської думки, наприклад - соціологічними дослідженнями;

Таким чином, сучасна демократія - це не “самодержавство народу”, а механізм здійснення його зверхності, що забезпечує водночас права і свободи особистості. Необхідно зрозуміти, що в питанні про демократію центр тяжіння давно змістився з питання про те, хто керує, на питання про те, яким чином здійснюється керування. “Влада народу” - це за виключенням невеликих общин позбавлена змісту фраза, або ліцемірне прикриття диктатури, якщо не працюють відповідні механізми зверхності народу. Демократія сьогодні - не влада народу, а механізм здійснення державної влади, який забезпечує виконання волі більшості населення.

Виборчі системи

Вибори є загальноприйнятним демократичним механізмом у більшості сучас-них держав. Навіть авторитарні режими часто вдаються до цієї форми, хоча й зво-дять її до формальності або фальсифікують результати. Як правило, демократичні вибори є рівними, прямими, загальними та вільними, хоча подекуди ще існують відхи-лення від цих принципів. Завжди застосовуються вікові цензи, а також позбавлення пра-ва голосу недієздатних осіб (психічно хворих та злочинців, що відбувають покарання).

Виборча система - це сукупність встановлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати виборів представницьких органів. Вибір тієї чи іншої виборчої системи залежить від особливостей країни та стану розвитку політичної системи. Розрізняються мажоритарні, пропорційні та змішані системи.

Мажоритарні, або системи виборів за більшістю поданих голосів, є найдавнішими, найпростішими і найбільш поширеними (існують майже у 80 країнах). Обраним вважається кандидат, що здобув більшість голосів (абсолютну чи відносну). Таким чином, обираються найбільш популярні в народі кандидати. Як правило, така система забезпечує стабільність парламенту і уряду. Але вона має й суттєві недоліки: переважну більшість може здобути партія, що перемогла з незначною перевагою голосів, або навіть та, що набрала менший відсоток голосів; не репрезентованими можуть залишитись національні меншини тощо. Різновидами мажоритарних систем є одномандатні і багатомандатні, при чому застосовується один або два тури голосування.

Пропорційна система уперше застосована у Бельгії в 1889 р. і зараз існує приблизно у 60 країнах. Ця система гарантує представництво політичних сил суспільства на національному рівні та репрезентує у парламенті відповідне співвідношення цих сил, оскільки розподіл депутатських мандатів здійснюється пропорційно кількості голосів, поданих за кожну з партій у багатомандатних виборчих округах. Виборці голосують за партійними списками, тому під час виборчої кампанії значна увага надається ідеології політичних партій, а не вивченню особи кандидата. Повне пропорційне представництво має місце тоді, коли вся територія країни становить єдиний виборчий округ (Ізраїль, Нідерланди), але в більшості країн використовується обмежене пропорційне представництво, коли вибори відбуваються в декількох багатомандатних округах, що вносить певну різницю між кількістю отриманих голосів та кількістю отриманих місць. Застосовується також виборчий поріг, який перешкоджає проникненню до парламенту малих партій. Але в цілому пропорційна система має тенденцію до розпорошення політичних сил та ослаблення стабільності парламенту, вона також віддаляє виборця від висунутого кандидата.

Змішані системи базуються на комбінації елементів пропорційної та мажоритарної систем, або їх поєднанні, тобто коли частина депутатів обирається пропорційно, а частина - мажоритарно (ФРН, Угорщина, Росія, усього приблизно 20 країн; така система за новим виборчим законом 1997 р. прийнята і в Україні).

Інколи також застосовується форма, яка зовні порушує принцип рівності, але насправді забезпечує більш справедливе представництво національних меншин або інших специфічних груп населення. Це куріальні системи, які передбачають різні пропорції представництва; створення спеціальних виборчих округів; резервування місць у парламенті, на які депутати обираються окремо або призначаються. Так чи інакше принцип куріальності використовується приблизно у 30 країнах (Пакистан, Нова Зеландія, Індонезія та ін.).

Недоліки та небезпеки сучасної демократії

Сучасна демократія потребує, перш за все, економічно самостійних громадян; високої правосвідомості та поваги людей до влади; а також великих грошей. Формальне визнання демократії та намагання пересадити демократичні форми на невластивий їм та непідготовлений грунт веде до небажаних наслідків, які можна бачити і з досвіду пострадянської України:

* поняття “демократія” і “демократ” перетворюються у похідну фразу, якою кожний користується за своїм смаком - або як почесним званням, або як лайкою, або як маскою;

* демократичні інститути спотворюються, що підриває довіру до них, і до влади взагалі;

* під прикриттям демократичної демагогії при владі залишається переважно та ж сама номенклатурно-бюрократична еліта, лише трохи розбавлена “демократа-ми”, але значно більше оплутана мафією;

* народ так само далекий від влади, як і раніше, або ще більше (“делегована демократія” - латиноамериканський варіант);

* авторитет влади падає ще більше - демократія перетворюється в анархію.

Необхідно скоріше звільнитись від сприйняття демократії як панацеї від усіх бід, і перш за все усвідомити, що демократичні механізми дуже погано пристосовані до кризових ситуацій (де потрібно приймати оперативні і часто непопулярні рішення). Демократія має обмежену цінність. Це засіб, а не мета, “утилитарное приспособление для защиты социального мира и свободы личности; она ни безупречна ни надёжна сама по себе” (Ф.Хайек). Тому не треба надавати демократії абсолютного значення. Не треба також:

1) ототожнювати демократію з конкретною особистістю (такий “гарант демократії” може дуже швидко перетворюватись в авторитарного диктатора);

2) ототожнювати демократію з класом (розподіл на “чистих” і “нечистих” веде до придушення особи і диктатури);

3) ототожнювати більшість з істиною. Кожна конкретна більшість завжди є меншістю по відношенню до усього людства - у просторі і в часі. Більшість здатна до пізнання тільки банальних, зпрощених істин, в той час як дійсні прозріння притаманні лише геніям. Тому в Біблії говориться: “Не будеш з більшістю, щоб чинити зло” (Вих. 23, 2).

Тема 10. Політична діяльність та політичний розвиток

Политика - это наука и искусство.

В.Ленин

Движение - всё, конечная цель - ничто.

Э.Бернштейн

Політична діяльність

Суспільні процеси відрізняються від природних тим, що вони здійснюються людьми, є наслідком їх волі, мотивації та інтересів. З цієї точки зору основою політичного процесу, життям політичних інститутів є політична діяльність, тобто сукупність дій суб'єктів політики, спрямованих на реалізацію їх цілей, ідеалів та інтересів політичними засобами. Метою будь-якої політичної діяльності є оволодіння та використання державної влади.

Політична діяльність дуже різноманітна за своїми формами, методами, засобами, видами. Перш за все відрізняються певні шари інтенсивності політичних дій. Це пасивна реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які надходять від політичної системи; участь у періодичних діях, пов'язаних з делегуванням повноважень; постійна участь у політичних і подібних їм організаціях; виконання політичних функцій у державних або недержавних політичних інститутах; активна участь у позаінституційних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи. Інакше кажучи, мова йде про різні форми політичної участі та політичного функціонування.

Політична участь - це здійснення певних акцій, заходів з метою висловлювання інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують в масах, формування їх, а також з метою впливу на органи влади, аби примусити їх до здійснення вимог, заявлення протесту або підтримки певних рішень. Формами політичної участі є публічні політичні висловлювання, в тому числі у засобах масової інформації, участь у демонстраціях, мітингах, маніфестаціях, пікетуваннях, голодуваннях, політичних страйках, повстаннях та революціях, участь у виборах, участь у політичних та громадсько-політичних організаціях тощо.

Політичне функціонування - це праця у різних політичних інститутах (державних закладахв, політичних партіях, організаціях тощо), професійна апаратна політична діяльність. Політичним функціонуванням є державне управління, дії, спрямовані на захист державної безпеки, законотворча діяльність, діяльність по виконанню законів (судова, правозахисна), політичне лідерство у політичних партіях та громадсько-політичних організаціях.

До політичної діяльності, безперечно, відносяться також акти шантажу, підкупу, загрози і застосування сили у владній сфері, хоча у сучасній світовій практиці така діяльність сприймається як неправомірна, незаконна, “неполітична” і тому підлягає осуду. Власне, це лише справа узаконення тих чи інших форм - адже навіть прямий підкуп урядовців може бути не корупцією, а легітимним лобізмом.

За різними критеріями можна розрізнити такі види політичної діяльністі: активна і пасивна, легальна і нелегальна (або легітимна і нелегітимна), насильницька і мирна, спрямована на підтримку існуючого режиму або проти нього; спрямована на збереження існуючого ладу або на його реформування (консервативна чи реформаторська) та ін.

За своїм характером (методами) політична діяльність може тяжіти або до екстремістського стилю, або до взаємного узгодження. Екстремізм (від лат. extremus - крайній) слід розуміти як схильність до крайніх заходів та дій, нетерпимість. Наприклад, суто екстремістською формою діяльності є тероризм (лат. terror - страх, жах), тобто здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і настрахання, політичних вбивств, провокацій. Навпаки, політична діяльність у стилі узгодження інтересів грунтується на принципі толерантності (лат. tolerantіs - терплячий), тобто визнання і терпимого ставлення до інтересів і позицій інших політичних сил.

Взагалі політична діяльність передбачає взаємодію різних політичних сил одна з одною. Звідси і різні засоби політичної діяльності: консенсус, компроміс, конфлікт. Консенсус (лат. consensus - згода, одностайність) передбачає загальну згоду відносно найбільш важливих аспектів політичного ладу або спірних питань, що втілюються у дії консолідації, тобто згуртування, об'єднання політичних суб'єктів у боротьбі за спільні цілі. Компроміс (лат. compromіssum - угода) полягає у досягненні згоди шляхом взаємних поступок різних сторін. Досягнення компромісів - найпоширеніший вид політичної діяльності, важливо лише усвідомлювати межу можливих поступок, до якої може дійти кожна з сторін, інакше компроміс як успіх усіх обернеться чиєюсь поразкою, що може стати приводом до нових конфліктів. Конфлікт (лат. conflіctus - зіткнення) - це розвиток шляхом боротьби, зіткнення і конфронтації, протиборства і протистояння різних політичних сил, які намагаються досягти несумісних цілей.

В політичній діяльності однаково важливі логіка та інтуїція, тому це одночасно і наука, і мистецтво. Суть політичної діяльності полягає у виборі суспільних цілей і засобів їх реалізації за допомогою фактора влади. Тому у структурі політичної діяль-ності виокремлюються, по-перше, вміння ставити близькі (тактичні) і перспективні (стратегічні) реальні цілі з урахуванням конкретних умов, а по-друге, опрацювання ефективних методів і засобів досягнення цілей, які поставлені. В реальній політиці слід уникати утопізму та прожектерства, хоча й не слід втрачати перспективу і певні ідеали. Найважливіше знайти правильне співвідношення між цілями і засобами їх досягнення, уникаючи таких одіозних принципів, як “мета виправдовує засоби” (І.Лойола).

Політичний маркетинг і політичний менеджмент

У закритих, командних політичних системах політична влада здобувається переважно силою, або кулуарним, апаратно-бюрократичним шляхом. Натомість у відкритих, змагальних системах, де зростає вплив народу, громадської думки, вибор-ного принципу у розподілі влади, остання набуває певних рис товару, тобто виника-ють підстави казати про ринок влади. В цих умовах політична діяльність може роз-гля-да-тись як змагання за певними правилами за контроль над ринком влади. В такому змаганні набуває важливого значення політичний маркетинг і політичний менедж-мент.

Під політичним маркетингом (англ. marketіng - ринок) розуміється, зокрема, таке.

1. Дослідження суспільної свідомості з метою виявлення соціальних і соціопсихологічних настанов електорату, політичної та правлячої еліт (вивчення громадської думки).

2. Регулювання правовими, адміністративними та іншими заходами у процесі функціонування політичної сфери - насамперед, визначення норм представництва та процедур обрання виборних органів влади - виборча інженерія. Наприклад, відомий джеррімендерінг, або принцип саламандри, тобто практика умисного нарізування виборчих округів з нерівною кількістю виборців та порушенням територіального принципу з метою отримання переваг на виборах якоюсь політичною силою.

3. Розробка відповідних іміджів (англ. іmage - образ, зображення) тим чи іншим політичним, державним та іншим інститутам, окремим лідерам та особистостям (політичне рекламування).

4. Система заходів впровадження у суспільну свідомість відповідних корективів і поправок стосовно тих чи інших об'єктів і суб'єктів політики.

Ефективність політичного маркетингу потребує наукового підходу, тобто формування інформаційного банку соціально-політичної інформації; розробки методів аналізу та обробки даних цього інформаційного банку; оцінки та аналізу умов політичного ринку, тобто дії економічних, соціальних, політичних, психологічних, демографічних та інших факторів; аналізу ринкових можливостей тих чи інших партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей; розробки оціночних і прогнозованих моделей політичного попиту, життєвого циклу та політичної поведінки суб'єктів політики; аналізу ефективності політичного маркетингу та корегування обраних форм і методів політичної діяльності.

Політичний менеджмент (англ. manegement - управління) полягає у безпосередньому розгляді, прийнятті і втіленні у практичне життя політичних рішень, інакше кажучи - у здійсненні управлінських функцій планування, організації, мотивації і контролю. Ці управлінські функції здійснюються політичною елітою, організованою в певні групи, або “правлячі кабінети” (тобто уряд, структури президентської влади, колегії міністерств і відомств, держадміністрації, правління партій та громадсько-політичних організацій тощо). Ефективність діяльності “правлячого кабінету” залежить від таких чинників:

* структурно-функціональна схема побудови;

* модель прийняття управлінських рішень (напр., “формальна”, “змагальна”, “колегіальна”);

* особистісний склад правлячого кабінету та міжперсональні відносини;

* організація, техніка і технологія впровадження прийнятих рішень і контроль за їх втіленням.

У формуванні “правлячого кабінету” слід враховувати не тільки професійні та політичні, але й психологічні критерії. Зокрема, на думку англійського психолога М.Белбина, члени керівного колективу мають відігравати такі соціопсихологічні ролі: “голова”, “секретар”, “генератор ідей”, “скептик-аналітик”, “організатор”, “видобувач інформації”, “душа команди”. В залежності від кількості команди окремі ролі можуть поєднуватись однією людиною, або, навпаки, кілька осіб можуть виконувати одну роль, тільки “голова” і “генератор ідей” повинні бути в одному числі, інакше команда розколеться. Бажано також присутність в команді осіб протилежної статі.

Здійснення прийнятих рішень відбувається за допомогою соціотехніки управ-ління, а саме таких інструментів регулювання впливу на людей, як примус, умовлян-ня і маніпуляції. Примусовий вплив за допомогою правових норм (законів, постанов, указів, інших нормативних актів) передбачає як санкції за їх порушення, так і засоби заохочення. Вплив за допомогою умовлянь передбачає використання як раціональної (тобто фактичної, логічно доведеної), так і нераціональної (емоцій-ної, авторитетної) аргументації. Маніпуляція суспільної свідомості має на меті фак-тично приховування істинних намірів правлячих або впливових кіл за допомогою обмеження чи фрагментарності інформації, насадження відповідних стереотипів, “правильних” норм і цінностей, певних штампів, термінів, ідеологічних і політич-них кліше і т.д.

Політичний розвиток. Стабільність і конфлікти

Якщо політична діяльність - це суб'єктивний фактор політичного процесу, то політичний розвиток відображає об'єктивні зміни у політичному житті та характеристики цього процесу. Слід відзначити, що декларовані цілі політичної діяльності і наявні результати політичного розвитку часто не співпадають, навіть, як стверджував М.Вебер, регулярно опиняються у парадоксальному відношенні один до одного. Це пов'язано з виключною складністю суспільного організму, а також з ірраціональною сутністю суб'єктів політики - як особистостей, так і надіндиві-дуальних утворень - держав, націй, партій тощо.

Втім, політична діяльність все ж таки значною мірою позначається на характері політичного розвитку. Перевага в діях суб'єктів політики консервативних, реформістських або революційних елементів, толерантності або конфліктності спрямовує об'єктивні процеси у відповідний бік, надає їм характерного забарвлення.

Об'єктивний політичний розвиток може здійснюватись в еволюційних (поступові зміни) або революційних (стрибкоподібних) формах. За напрямком змін ці форми можуть характеризуватись як реформація (реформи) і контрреформація, революція і контрреволюція. Еволюційні зміни можуть спливати як за умов політичної стабільності, так і за умов політичних криз та конфліктів. Зрозуміло, що революційні зміни характеризуються поняттями кризи і конфлікту .

Політична стабільність (лат. stabіlіs - сталість, незмінність) - одна із сторін соціальної стабільності, що характеризується таким станом співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво (лат. status quo - існуюче становище). Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби.

Слід розрізняти динамічну і стагнаційну (лат. stagnum - стояча вода) ста-біль-ність. Для першої характерна здатність справлятися з анархією, налагоджений механізм періодичного оновлення політичної системи, гра різних політичних сил, забезпечення політичної спадкоємності. Основою такої стабільності є наявність сильного середнього класу. Другій притаманні репресивні методи, усунення будь-якої опозиції, утвердження одноманітності в усіх сферах життя.

Політична криза характеризується, перш за все, станом політичної напруги. Її характерні ознаки такі: поширення у населення настроїв незадоволення існуючим становищем; втрата довіри до влади і відчуття безпеки, атмосфера масового неспокою і збудження; масові дії стихійної та організованої суспільно-політичної активності, різноманітні форми громадянської непокори.

Політична криза є наслідком конфліктного протистояння сторін у політичній боротьбі, яке своєчасно не розв'язується. Цей процес проходить певні стадії. Перша - передконфліктна ситуація. Конфлікт визріває на фоні більш загостреного зіткнення інтересів протилежних сторін, але ще не виявляється. Друга - конфлікт у неприхова-ному вигляді. До нього призводять якісь суттєві прорахунки політичної влади, або свідомі дії екстремістських, непримиримих сил. Якщо конфлікт не вдається погасити, наступає третя стадія - поглиблення, ескалація конфлікту. Розширюється зона конфлікту, скорочуються можливості взаємних поступок, відбувається перехід до більш жорстких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби. Наявними є значні збої в функціонуванні політичної системи, одним з проявів яких може бути урядова криза. Заключна стадія полягає у виявленні результатів впливу конфлікту на суспільно-політичне життя (зміна панівного режиму, зміна еліти тощо).

Суспільно-політичні конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою виникнення та іншими критеріями. Так, розрізняються три типи: конфлікти інтересів (боротьба навколо матеріальних інтересів різних соціальних верств); цінностні конфлікти (боротьба навколо ідеалів, що вважаються правильними і важливими - “свобода”, “рівність”, “справедливість”, “незалежність” тощо); конфлікти ідентифікації - коли суб'єкти ототожнюють себе з певною групою, а не з суспільством в цілому (міжетнічні, міжконфесійні та ін.). Виокремлюються також горизонтальні (тобто між індивідами, групами, класами) і вертикальні (між суб'єктами і об'єктами політичної влади) конфлікти.

Отже, політична система є не тільки сталими інституціями, а й динамічним, соціально конфліктним і змагальним процесом, у якому беруть участь різнорідні соціальні спільності і політичні суб'єкти. Функціональна рівновага і легітимізова-на стабільність політичних систем досягаються в результаті динамічно протікаю-чої політики і у відносно тривалому часовому інтервалі.

Тема 11. Людина і політика

Політична соціалізація особистості може виявлятись як у формі підйому почуття особистості та її політичної активності, так і у феномені політичного відчуження. Взаємини особи і влади можуть при цьому будуватись або на моделі “підкорення”, де на першому місці стоїть опрацювання механізму здійснення влади та ієрархія підданства, або за моделлю “інтересу”, де інтереси людини стають провідним механізмом політичного регулювання.

Взагалі людина вільна як брати участь в політичному житті, так і уникати цього. Наприклад, в сучасних демократіях набув поширення абсентеїзм (від лат. abcens - відсутній) - байдуже ставлення людей до здійснення своїх громадянсько-політичних прав, ухилення від участі у виборах, від голосування на них. Вирішальними тут є певні особисті мотиви. Так, мотивами участі можуть бути: впевненість у власній компетенції; схильність до спілкування; спроба довести власну перевагу; матеріальні стимули; вплив популярних політичних лідерів; вплив засобів масової інформації; впевненість в праві давати політичні оцінки і рекомендації та ін. Мотивами неучасті можуть бути, навпаки: малий зиск; дуже низька можливість вплинути на хід подій; впевненість, що перспективи будуть добрі і без участі; або несвідомі мотиви.

За своїм характером політична поведінка (участь або неучасть) людини може бути конформістською або нонконформістською. Конформізм (лат. conformіs - подібний, схожий) означає некритичне сприйняття і слідування пануючим думкам та стандартам, стереотипам, традиціям, авторитетам, принципам, установкам та пропагандистським кліше. Конформізму властиві такі риси: відсутність індивідуальності, стандартність, маніпульованість, консерватизм. В його формуванні вирішальну роль можуть відігравати страх, пропаганда, фактична віра у володіння вищою та єдиною істиною. Нонконформізм означає протилежну позицію - відмову від звичних та загальноприйнятих стереотипів і забобонів, невіру в авторитети, пошуки шляхів самореалізації, особисту ініціативу. В тоталітарних режимах нонконформістьска активність особистості проявляється як інакомислення - наприклад, дисиденство (лат. dіssіdens - незгодний) у Радянському Союзі.

Місце і роль особистості в системі політичних відносин визначається орієнтацією системи стосовно двох полюсів - етатизму, який утверджує домінування інтересів держави та його інститутів над політичною волею громадян, і індивідуалізму, який підкреслює суверенність громадянських прав кожної людини. В першому випадку маємо справу з патерналістською системою “держава-підданий”, системою державного піклування і свавілля, де підданий фактично позбавлений свободи вибору, підпорядкований абсолютній владі. Етатизм (від франц. etat - держава) як політика - це поширення повноважень держави на всі без винятку царини життя; як тип політичної свідомості людей полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. В другому випадку - в системі “громадянин-держава” - права людини і громадянина розглядаються як найвища цінність, а їх гарантування - як головна соціально-політична функція держави. Конструкція такої системи грунтується на ідеї природного права.

Природні права особистості та їх реалізація

Теорія природних прав людини виникає вже в античну епоху, а згодом була перейнята християнством. У класичному вигляді ця теорія складається у Новий час, зокрема у вченні Дж.Локка (XVІІ ст.). Локк формулює три головних природжених права особи, що їх індивіди визнають один за одним у “природному стані” і потім гарантує держава: це право на життя, свободу і власність. Найважливішими документами, що кодифікували зміст цих невід'ємних прав, були Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789 р.) та Білль про права (США, 1791 р.). Юридичної чинності політичні права набули в деяких постановах Тимчасового уряду та Універсалах Центральної Ради 1917 року.