Філософія, її проблематика та функції

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

1.Поняття світогляду.Світосприйняття і світорозуміння

філософія буття простір категорія

Світогляд - сукупність уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та життєве призначення.

Світогляд є формою загального людського самовизначення:

Дає людині не просто закони, знання реальності, а знання з певною оцінкою та відношенням;

Предмет світогляду - відносини людини зі світом;

Звідси випливає, що світогляд включає та синтезує низку інтелектуальних утворень: цінності, переконання, знання, бажання, погляди, принципи, життєві орієнтири.

За Імануілом Кантом Існує 4 основні питання світогляду:

Що я можу знати?

Що я повинен робити?

На що я можу сподіватися?

Що таке людина?

Класифікація світогляду

За носієм:

Індивідуальний;

Колективний;

Національний;

За рівнем світобачення:

Усвідомлений;

Неусвідомлений;

Буденний;

Філософський;

За історичними епохами:

Античний;

Середньовічний (теоцентричний);

Гуманістський (епоха ренесансу(відродження));

Новий (епоха нового часу);

Новітній (новітній час);

За морально-ціннісними орієнтирами:

Егоїстичний;

Гуманістичний;

Антигуманний;

Шовіністичний;

Функції світогляду

Вписати людину у світ;

Надати життєвих орієнтирів;

Окреслити дійсність у людських уявленнях;

Структура світогляду

Світовідчуття;

Світосприйняття;

Світорозуміння;

Світовідчуття - спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття - на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об'єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння - рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння - абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

2.Сутність філософського світогляду

Філософський світогляд -- світогляд, основою якого є раціональне, філософське усвідомлення світу.

Світогляд - це система поглядів на світ в цілому, на місце людини у реальній дійсності, її відношення до цього світу, а також обумовлені цими поглядами основні цілі життя та цінності. Філософія - це теоретично відображений світогляд, система найбільш загальних теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, пояснення різних форм відношення людини до світу, що виступає у понятійній, категоріальній формі, спирається на досягнення наук про природу і соціум та володіє доказовістю.

Розрізняють поняття (рівні) світогляду: світовідчуття, світосприйняття, світоуявлення, світорозуміння, світовідношення. Якщо світовідчуття, світосприйняття, світоуявлення є емоційно-образне бачення світу, то світорозуміння є чисто понятійне, інтелектуальне бачення світу. Світовідношення ж визначає спрямованість бачення світу (оптимістична, песимістична)... Найважливішими елементами світогляду є: почуття, знання, ідеали, переконання, воля, критицизм, віра, надія, любов.

Філософія - духовний процес, що відбувається в сфері людської культури, тісно пов'язаний з її різними областями. Вихідний пункт світогляду невіддільний від особливостей існування людини, від її потреби осмислити своє місце в світі. Для кожного індивіда весь світ розколотий на дві частини: на “Я”, кажучи словами Фіхте, та “не-Я”, включаючи природу та суспільство. Питання про відношення людини до світу є головним питанням світогляду, з яким співвідноситься проблема щастя, сенсу життя та ін. Всі ці питання є екзистенціальними, бо нерозривно пов'язані з існуванням людини, з осмисленням перспектив свого буття. Поряд з індивідуально-екзистенціальним, витоками світогляду мають місце також соціально-групові, художньо-естетичні, внутрішньо наукові та ін. витоки.

В історії філософського світогляду виділяють різні типи філософських систем. Залежно від того, що приймається за сутність світу філософія буває: матеріалістичною (матерія є первинною) чи ідеалістичною (дух є первинним); моністичною (один початок вибирається за основу) чи дуалістичною (два першопочатки - матерія і дух).. Залежно від розуміння розвитку філософські системи бувають:

а) метафізичними (розвиток як просте кількісне зменшення чи збільшення);

б) діалектичними (розвиток як саморозвиток, перерва безперервності, боротьба протилежностей).

3.Основне питання філософії

Основнем питамння філосомфії -- термін марксизму; питання про первинність ідеї або матерії.

Ставлячи це питання, діалектичний матеріалізм вирішує його однозначно на користь первинності матерії. Відповідно, марксизм поділяє всю попередню філософську думку на дві основні течії: матеріалізм та ідеалізм. У стародавні часи розглядали і зворотну сторону основного питання філософії: «Чи можна пізнати світ?» Відповідно, хто ствердно відповідав на цей запит -- називались гностиками, хто спростовував можливість пізнання існуючого -- називались агностиками.Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне, ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне. Потрібно зазначити, що в рамках основного питання філософії по-різному вирішується і питання, що саме розуміти під матеріалістичним, а що під ідеалістичним. Саме цим пояснюється те, що існують різні форми матеріалізму (наприклад, вульгарний, споглядальний, метафізичний тощо) та ідеалізму (об'єктивний, суб'єктивний).

По-різному філософи відповідають і на питання про можливість пізнання світу. Послідовний матеріалізм доводить, що світ в принципі можна пізнати. Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об'єктивні ідеалісти зосереджують увагу на пізнанні людської свідомості через пізнання відчуттів, понять тощо. Течія, представники якої в принципі заперечують можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму.

Основне питання філософії дає можливість правильно орієнтуватись в історико-філософському процесі, визначати сутність будь-якої філософської системи. Основне питання філософії підкреслює, що всі явища світу умовно поділяються на дві основні сфери -- матеріальну і духовну. Вони утворюють єдність -- дихотомію, якою характеризується все, що існує у світі. Ці сфери нерозривні, але, кожна має свою специфіку і займає своє місце, відіграє свою роль. Матеріальній сфері належить вирішальна роль лише в кінцевому розумінні, в гносеологічному плані. Значення основного питання філософії і в тому, що, поширюючи його на розуміння суспільного життя, воно дає основу для матеріалістичного розуміння історії.

4.Філософія в системі культури. Функції філософії

Функції

Філософія є теоретичним фундаментом культури й у той же самий час - її найвищим усвідомленим вираженням. Філософія, входить до складу культури, виконує в ній роль невід'ємного елементу який робить націю придатною для створення наукових відкриттів, творів мистецтва, моральних кодексів, що служить духовно збагачує людство в цілому. Певним типам філософії відповідають і певні типи культури. Філософія культур різних держав і їхніх народів формувалася цілком самостійно.

Отже, культура охоплює все те, що є «ненатурою», «иеприродою». Вона -- надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак.

1.Рефлексивно-критична - філософія виникає і завжди функціонує передусім як критика усталених уявлень та думок, здорового глузду). Тим-то філософія завжди була і є “парадокса”, парадоксальною думкою, що підноситься над здоровим глуздом, уявленнями більшості. У роздумах про світ і світоглядні проблеми філософія не посилається на „думку авторитету” - політичного, релігійного чи навіть філософського. Для неї найвищим аргументом є „Авторитет Думки”. Для філософських роздумів притаманна рефлексія, тобто не безстороннє розмірковування, а осмислення, з одного боку, сутності світу і речей, а з іншого - усвідомлення, вираження й розуміння людиною свого власного стану й ставлення до цих речей і світу, а також до суджень про них. Зрозуміло, що в такому разі думки не можуть збігатися з попередніми міркуваннями, що і спонукає до подальших пошуків істини. Тим-то для справжньої філософії притаманний плюралізм (множинність) позицій, думок, ідей, концепцій, що визнаються однаково важливими та рівноцінними.

2. Світоглядна - тут філософія, як це видно з попереднього викладу, постає як специфічний світогляд, а саме як теоретичне узагальнення людиною свого ставлення до світу й визначення смислу життя.

3. Методологічна - філософія виконує функцію теорії загальних методів науки і настанов практичного життя людини.

4. Гносеологічна - філософія є загальною теорією знання та пізнання, тобто з'ясовує загальні закономірності процесу пізнання як засобу досягнення істини, визначає пізнавальні можливості людини.

5. Педагогічно-виховна - філософія з часу свого зародження й до наших днів є педагогічною дисципліною, оскільки вона може функціонувати лише в процесі навчальної діяльності (учитель - учень), із залученням відповідних дидактичних прийомів та засобів для плекання розуму. Саме так і розвивалася філософія, зокрема, в стародавній Греції (Піфагорійська школа, Платонівська Академія, Аристотелів Лікей…) Філософія постає як наука життя, а її творці - як мудрі вчителі людства. Саме через цю функцію філософія як навчальна дисципліна охоплює найбільшу масу молодих людей і через них забезпечує своє неперервне буття.

6. Культуротворча (людинотворча) - наведені вище й інші функції філософії у своїй сукупності можна визначити як такі, що, з одного боку, постають як невід'ємні структурні елементи живого організму культури, а з іншого - як чинники її формування. Тим-то вони спрямовані й на формування самої людини через вироблення її смисложиттєвих настанов і залучення до вищих духовних цінностей, акумульованих і осмислених у філософських ученнях минулого і творах сьогочасних мислителів. Отже, підсумовуючи викладену тему, слід сказати, що філософія зародившись у надрах стародавнього суспільства, що досягло відповідного соціально-економічного стану, рівня освіти й демократії, продовжувала функціонувати на всіх етапах історичного розвитку. Вона через своїх речників задавала вищі духовно-культурні орієнтири, до яких прагнуло людство й кожна окрема людина у здійсненні свого життєвого покликання й універсально-світового призначення.

5.Проблема методу у філософії

У філософії, метод - це система принципів, правил та прийомів, якими треба керуватися у процесі пізнання. Методи пізнання можуть бути різними: наукове, емпірічне, теоретичне. Їх проблематика полягає у виділенні найдоступнішого принципу для більш детального пізнання людини та довкілля.

В свою чергу виникають два таких поняття, як діалектика та метафізика, які є діаметрально протилежними.

Діалектика - це філософське вчення, яке розглядає усі предмети у тісному взаємозв'язку між собою, при одночасному розвитку та взаємодії.

Метафізика - це філософське вчення, яке розглядає предмети відірвано один від одного.

Таким чином, метод у філософії має велике значення у досліді буття людини та розвитку світу та суспільства загалом.

Метафізика, як філософський метод дослідження, визнає речі, явища, процеси відособленими один від одного, а зв'язки між ними лише зовнішніми і тому вони, а також поняття, які їх відображають, розглядаються відокремленими один від одного.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що всі речі, явища, процеси, а також поняття, які їх відображають, взаємопов'язані і зовнішньо і внутрішньо. Оскільки світ, при всій його різноманітності, є одним цілим, тому й діалектичний метод вимагає, щоб усе, що стає предметом нашого дослідження, розглядалося з урахуванням внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Конкретизацією цієї вимоги є системний і комплексний підходи, які мають важливе значення для сучасної науки й практики.

Метафізика визнає речі, явища незмінними. Метафізичний метод полягає в тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Якщо розвиток ними і не заперечується, то він зводиться лише до кількісних змін або розуміється як повторення одних і тих же циклів. Тому з метафізичної точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі перебуває в процесі розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось народжується, зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет, систему розглядати в розвитку, вивчати, як цей предмет виник, які етапи в своїй еволюції пройшов, які тенденції його подальшого розвитку, перетворення в щось інше.

Метафізика заперечує будь-які внутрішні протиріччя в речах, розглядає речі як самототожні. З метафізичної точки зору суперечності трапляються лише міжрізними речами (зовнішні), а такожу мисленні (коли мислення здійснюється неправильно).

Згідно з принципами діалектики всі предмети, явища внутрішньо суперечливі. ''Боротьба'' внутрішніх сторін, тенденцій становить сутність речей і служить джерелом, рушійною силою їх саморозвитку, причиноюякіснихзмін, перетворення в щось інше.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб виявити і дослідити протиріччя, які дають ключ до розуміння тенденцій і закономірностей розвитку.

Звідси випливає, що для глибокого і правильного осягнення світу наші поняття повинні бути взаємопов'язаними, розвиватися; потрібно вміти ''схопити'' і відобразити в нашій думці притаманні речам протиріччя, вміти розуміти протилежності в єдності і взаємопереходах -- відповідно до об'єктивної реал ьності.

Діалектика й метафізика (як матеріалізм та ідеалізм) -- це одночасно і форми світорозуміння, і методи пізнання. Причини переважання в науці й філософії в ту чи іншу історичну епоху діалектичного чи метафізичного методів мали своє соціальне обумовлення. Прогресивні сили завжди тяжіли до діалектичного методу, інші -- навпаки.

6.Філософія стародавнього Сходу

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. дон.е.). Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди -- стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. Брахмани--- це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади -- завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем:

1)брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм.

При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патан^джалі, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівниіїтво до вичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов. Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес дереходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан , можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).

Йогавиходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення у безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

Світогляд у санкх'ябазується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракриті

Представники: Лао-дзи,Конфуцій,

7.Антична філософія

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

-- наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

-- присутність елементів антропоморфізму;

-- наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;

-- пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^

-- в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. --^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

Представники: Демокріт,Сократ,Арістотель,Піфагор,Архімед.

8.Сутність філософії Середньовіччя

Середньовічна теологічна філософія відрізнялася замкнутістю на самій собі, традиційністю, повернути в минуле, відірваністю від реального світу, войовничістю, догматизмом, повчальністю, учительством.

Можна виділити наступні основні риси середньовічної теологічної філософії:

- Теоцентризм (головною причиною всього сущого, вищою реальністю, основним предметом філософських досліджень був Бог);

- Вивчення самого по собі космосу, природи, явищ навколишнього світу приділялося мало уваги, так як вони вважалися творінням Бога;

- Панували догмати (істини, що не потребують доказів) про творіння (всього Богом) і одкровенні (Бога про Самого Себе - в Біблії);

- Згладжується протиріччя між матеріалізмом і ідеалізмом;

- Людина виділялася з природи і оголошувався творінням Бога, що стояв над природою (підкреслювалася божественна сутність людини);

- Проголошувався принцип свободи волі людини в рамках божественного приречення;

- Висувалася ідея про воскресіння людини із мертвих (як душі, так і тіла) у майбутньому при богоугодному поведінці;

- Висувався догмат про порятунок навколишнього світу і людства шляхом втілення Бога в тілі людини - Ісуса Христа (боговоплощения) і прийняття Ісусом Христом на Себе гріхів всього людства;

- Світ вважався пізнаваним через поняття Бога, яке може бути здійснене через віру в Бога.

Значення середньовічної теологічної філософії для подальшого розвитку філософії в тому, що вона:

- Стала сполучною ланкою між античною філософією і філософією епохи Відродження і нового часу;

- Зберегла і розвинула ряд античних філософських ідей, оскільки виникла на основі античної філософії християнського вчення;

- Сприяла розчленування філософії на нові сфери (крім онтології - вчення про буття, повністю зливається з античною філософією, виділилася гносеологія - самостійне вчення про пізнання);

- Сприяла поділу ідеалізму на об'єктивний та суб'єктивний;

- Поклала початок появі в майбутньому емпіричного (Бекон, Гоббс, Локк) і раціоналістичного (Декарт) напрямків філософії як результатами відповідно практики номіналістів спиратися на досвід (емпіризм) і підвищеного інтересу до проблеми самосвідомості (Я - концепція, раціоналізм);

- Пробудила інтерес до осмислення історичного процесу;

- Висунула ідею оптимізму, що вилилось у вірі в перемогу добра над злом і у воскресінні.

9.Філософія епохи Відродження

філософія Відродження пройшла три періоди:

I період - гуманістичний (XIV - сер. XV ст.) Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валу;

II період - неоплатонічний (сер. XV - XVI ст.) Микола Кузанський, Піко делла Мірандолла, Парацельс;

III період - натурфілософські (XVI - поч. XVII ст.) Микола Коперник, Джордано Бруно, Галілео Галілей.

Сутність нової філософії, філософії Відродження - антропоцентризм, тобто людина проголошується провідною ланкою всього ланцюга Вселенського Буття. Світ є потенціалом Бога, але Їм поставлено тільки імпульс, а природа далі розкривається і людина є вінцем творіння Природи. Людина сама - Майстер. Античність читав героїв, Середньовіччя - святих, Відродження шанує людини.Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя -- католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.

Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.

Антропоцентризм -- домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.

Гуманізм -- домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Пантеїзм -- філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.

Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.

10.Загальна характеристика Філософії нового часу

Історична епоха 17-го і 18-го ст., з погляду духовного змісту, дістала назву Просвітництва.

Основи Просвітництва закладалися в двох напрямах:

1. Раціоналізм (передусім у Франції та Німеччині). Його головні представники стверджували, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Логічне влаштування світу робить можливим пізнання його дедуктивним шляхом. Зразком є метод математики, в якій висновки робляться на основі нечисленних достовірних аксіом.

Дійсність складається з двох (Декарт), однієї (Спіноза) чи багатьох (Лейбніц) субстанцій, і Бог створив її досконалою.

2. Емпіризм (насамперед у Великій Британії, а потім і у Франції, частково у вигляді матеріалізму). Від Ф. Бекона тягнеться традиція, продовжена Гоббсом, Локком, Берклі й завершена Юмом, яка основою пізнання вважає (чуттєвий) досвід. Насправді існують лише одиничні предмети і події. Правильне застосування розуму може впорядкувати їх і вивести з них індуктивні висновки.

Значимість цього напряму полягає передусім у його зв?язку з виникненням природознавства, а також у наголошуванні ним на ролі індивіда у філософії держави і права. Багато філософів-просвітників досягли значних успіхів і в інших галузях, таких як математика, фізика, політика чи дипломатія.

Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом намагається виділити з неї "забобонність", замінивши її більш раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимості у відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм. Бог створив світ досконалим, але відтоді в нього не втручається.

Застосування математики і метод спостереження спричинили прорив у природознавстві. Найяскравіший приклад цього Ньютон: його механіка (1687 р.) - це всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке грунтується на принципі чіткої причинності і відкидає зайві гіпотези. На цю епоху припадає багато наукових відкриттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва.

Домінуючою філософською тенденцією ХVІІ - ХVІІІ ст. стає матеріалізм. Термін ввів в ХVІІ ст. фізик Роберт Бойль, який позначив ним фізичний зміст речовини природи. Ляйбніц вводить цей термін у філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.

Філософська парадигма Нового часу - поліментальна.

11.Матеріалізм Нового часу

Матеріалізм цього часу -- це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив

значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в

деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVІІ--XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.

12.Суб'єктивно-ідеалістична філософія Нового часу

Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже в XVIII ст. продовжують Джордж Берклі (1685-1753) і Давид Юм (1711-1776). Джордж Берклі - засновник суб'єктивного ідеалізму. Для нього характерне суб'єктивно-ідеалістичне тлумачення природи відчуттів. Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Берклі стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні", тому що їх сприймає людина. Таким чином, філософ ототожнив властивості речей з відчуттями цих властивостей, видав відчуття за єдину реальність, а речі трактував як комбінування відчуттів та ідей. У дусі радикального сенсуалізму Дж. Берклі стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого. Сутність цієї концепції втілена у відомому висловлюванні Берклі: "Існувати - означає сприйматися почуттями". Він визначив існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає "я"; коли світ сприймає "хтось"; коли світ існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.

Послідовну суб'єктивно-ідеалістичну концепцію розвинув Давид Юм. На відміну від Берклі, Юм-скептик, агностик. Він вважав, що основою наших знань є відчуття, і все, що ми знаємо і можемо знати, - це зміст наших відчуттів. Таким чином, скептицизм Д. Юма, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину розуму людини. Д. Юм також спрямовував свої міркування на підвалини людського знання і зазначав, що вони існують у двох формах: чіткого та виразного знання та неповного, туманного знання. Він вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує", - підкреслював філософ. Ми лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і таким чином нібито констатуємо світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І на підставі цього світ для людини залишається непізнаним.

Основними положеннями Д. Юма стосовно пізнання світу є такі: виразні знання ми одержуємо у прямому спостереженні дійсності; непевні знання ми отримуємо у міркуваннях з приводу сприйнятого; між наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв'язку; певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї; доведення розуму постають завжди вірогідними; доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду; практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності.

13.Філософія Канта

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму; Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою yсix принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою.

I. Кількості: єдність, множина, цілокупність.

II. Якості: реальність, заперечення, обмеження.

III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування.

IV. Модальності: можливість -- неможливість, існування -- неіснування, необхідність -- випадковість.

14.Філософія Г.Гегеля

Вчення Г.-В.-Ф.Гегеля е вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям" абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї -- це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття та мислення означає, Що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.

15.Філософія Л.Фейєрбаха

У філософії Л. Фейербах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Гегеля, він побачив у ній "логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейербах дійшов висновку про те, що релігія:

втілює віковічні людські мрії та ідеали;

змальовує досконалий світ;

виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає вчасного, особливого змісту".

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейербах, усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє сизою мислення, силою волі та силою почуття". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: "У чому полягає мій "метод"? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини".

16.Російська філософія

Російська філософія починає своє існування з XIX ст. Будучи частиною світової філософської думки, вона водночас являє цілком самостійний напрям зі своєю тематикою і специфічним підходом до вирішення найістотніших філософських проблем. Про самобутність російської філософії засвідчили вперше "Філософічні листи" Петра Чаадаєва (1794 - 1856). Саме в них були поставлені проблеми, що були характерними для російської філософії того часу. Своєрідність історії Росії Чаадаєв вбачав у її культурно-географічному положенні (між Сходом і Заходом). Чаадаєв один із перших у Росії усвідомив необхідність синтезу східної і західної культур. Філософія Чаадаєва дала поштовх розколу в російській філософській думці XIX ст. і виникненню в ній у 30-40-х роках двох протилежних течій - західництва і слов 'янофільства. Між цими течіями точилася гостра суперечка про історичну долю Росії, її минуле, сучасне і майбутнє, про її призначення у світі.

Представники західництва (західники) виступили за ліберальні реформи, поступову ліквідацію кріпацтва, вважаючи за необхідний і неминучий для Росії західноєвропейський шлях розвитку. До західників належали Борис Чичерін (1828-1904), Тимофій Грановський (1813-1855), Василь Боткін (1812-1869), Іван Тургенєв (1818-1883) та ін. Теоретичними джерелами західників були філософія історії Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха, а також філософсько-соціологічні ідеї Чаадаєва. Західництво створило раціоналістичну традицію в російській філософії, спрямовану на обгрунтування наукового знання, прав особистості, громадських свобод, соціальної еволюції. Політичним ідеалом представників західництва були конституційні буржуазно-парламентарні держави Західної Європи.

До слов'янофілів належали Олексій Хомяков (1804-1860), Іван Киреєвський (1806-1856), Костянтин Аксаков (1817-1860), Юрій Самарій (1819-1876), Олександр Кошелєв (1806-1883) та ін.

Вони виступили з обгрунтування самобутнього шляху історичного розвитку Росії, що відрізнявся й у чомусь був протилежним західноєвропейському. Вони вважали, що плоди цивілізації в Європі в загальнолюдському вимірі обертаються скоріше втратами, ніж надбанням, бо вони оплачені дуже високою ціною - утратою цілісності особистості, перетворенням людини з "образу і подоби Божої" на просту статистичну одиницю буржуазного ринку.

17.Філософська думка в Україні

В історії української філософії виокремлюють три головні періоди:

1) філософія Київської Русі та періоду феодальної роздробленості (X -- кінець XV ст.);

2) філософія XVI--XVIII ст.;

3) філософія XIX--XXI ст.

Становлення професійної філософії в Україні завершилось зі створенням в XVII ст. Києво-Могилянської академії. Однак і наші далекі пращури, які мешкали на території нинішньої України, розмірковували про основи людського буття, сенс життя, сутність людини та навколишнього світу, свободу, любов, надію, віру, добро, зло. Наприклад, "Велесова книга" (IX ст.) розповідає про їх працелюбність, оптимізм, творчість, відповідальність, любов до рідного краю та своєї землі, прагнення до самопізнання та свободи. "Синопсис" (історіографічний твір XVІІ--XVIII ст. про найважливіші події на східнослов'янських землях від найдавніших часів до 1670 р.) висвітлює антропоморфічний і пантеїстичний характер світогляду майбутніх українців.Одним із перших давньоруських філософів вважають Іларіона -- київського митрополита у 1051--1054 pp. Достовірно відомим його твором Слово про закон і благодать.Особливе місце в історії філософської думки України належить твору "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), який довгий час вважався нефілософським. Сучасні вітчизняні дослідники проаналізували і виявили в ньому філософсько-світоглядні погляди, які панували в давньоруській культурі: проблеми людини і природи; бачення життя, подій того часу; зв'язок минулого і сучасного; співвідношення історії і вічності. У "Слові..." відобразилася закономірність зв'язку, взаємодії християнського світорозуміння з народним світоглядом, у якому ще збереглися значною мірою міфологічні уявлення східних слов'ян. Наскрізною у творі є думка про єдність Київської Русі.Отже, вітчизняна філософська думка має глибокі історичні корені, її виникнення, розвиток і функціонування є закономірним результатом ускладнення й удосконалення різних форм суспільної свідомості. У Київській Русі вона була адекватним відображенням греко-слов'янського, християнського типу культури, своєрідним синкретичним релігій по -філософсько-етичним комплексом, спрямованим насамперед на осмислення актуальних проблем поточного суспільного життя. Досвід моральності та практичного філософствування в Київській державі став надійним фундаментом вітчизняного філософського прогресу.

Г.Сковорода - видатний український філософ.у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності -- антеїзм ("сродність" людини і всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне у своїй винятковості людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм ("серце -- всього голова") -- вперше набувають класичної форми вияву. Філософія в Україні вступила у класичний етап.

Як засновник класичної філософії в Україні Сковорода одночасно справив великий вплив на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І. Введенський, В.Ф. Ерн, Е.Л. Радлов, М.О. Лоський таін.) прямо називають Г.С. Сковороду "градоначальником російської філософії", іноді ставлячи поряд з ним імена М.В. Ломоносова, О.М. Радищева, П.Я. Чаадаева.

18.Сутність філософського світогляду К.Маркса

Філософські погляди Маркса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці -- «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній. Її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ -- створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскільки ґрунтується на працях Маркса. Дещо інший варіант філософії реконструюють на основі ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для розуміння людини (субґєкта) і світу (обґєкта) вважається матеріальна практика (матеріалістично переосмислена ідея активності Фіхте -- Гегеля), а для розуміння суспільно-історичного процесу використовується категорія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчуження» людини, яке необхідно подолати). Цей варіант марксизму розвивали переважно неомарксисти (Дьйордь Лукач (1885--1971) і Франкфуртська школа).

19.Історична обумовленість і неминучисть комуністичної формації в ученні К.Маркса

На основі узагальнення історії розвитку людства марксизм виділив наступні.основні суспільно-економічні формації, що утворять ступіні історичного прогресу: первісно-общинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Первіснообщинний лад - перша неантагоністична суспільно-економічна формація, через яку пройшли усі без винятку народи. У результаті її розкладу здійснюється перехід до класових, антагоністичних суспільно-економічні формацій. Серед ранніх ступіней класового суспільства ряд учених виділяє, спираючи на деякі висловлення Маркса і Енгельса, крім рабовласницького і феодального способів виробництва, особливий азіатський спосіб виробництва і відповідну йому формацію. Однак питання про існування такого способу виробництва викликав дискусію у філософській і історичній літературі і дотепер не одержав однозначного рішення. На зміну їй приходить, як заявляли Маркс і Енгельс, комуністична формація, що відкриває справді людську історію.

Послідовна зміна суспільно-економічні формацій визначається насамперед антагоністичними протиріччями між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на визначеній ступіні перетворюються з форм розвитку в окови продуктивних сил. При цьому діє загальна закономірність, відкрита Марксом, відповідно до якої жодна суспільно-економічна формація не гине раніш, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, а нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніш, ніж у лоні старого суспільства дозріють матеріальні умови їхнього існування (див. там же). Перехід від однієї суспільно-економічні формації до іншої відбувається через соціальну революцію, що дозволяє вирішити антагоністичні протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. На відміну від зміни суспільно-економічні формації , зміна різних фаз (стадій) усередині однієї і тієї ж формації (наприклад, домонополістичного капіталізму - імперіалізмом) відбувається без соціальних революцій, хоча і являє собою якісний стрибок. У рамках комуністичної суспільно-економічні формації відбувається переростання соціалізму в комунізм, здійснюване поступово і планомірно, як закономірний процес, що направляється свідомо.

20.Розвиток філософії марксизму В.І.Леніна

Велику роль в подальшому розвиткові марксизму і в його історичній долі відіграв В.І.Ленін (1870-1924рр.). Якщо К.Маркс і Ф.Енгельс були в основному кабінетними ученими, то В.Ленін увійшов в історію і як теоретик, і як практик марксизму. Якраз завдяки його геніальному розумові на 1/6 частині суші Землі на протязі 70 з лишнім років проводився експеримент по втіленню марксистської теорії у практику суспільного життя. Не будемо зупинятись тут на причинах і факторах, які зробили це можливим. Це завдання інших суспільних наук. Зупинимось тільки на внеску В.І.Леніна в розвиток марксистської філософії.

Порівняно з його іншими іпостасями філософське обличчя Леніна менш відоме широкій публіці і це закономірно, бо в цьому до певної міри проявляється специфіка філософії як знання, яке набувається в результаті спеціального вивчення філософських дисциплін, а вивчаються вони переважно у вищих учбових закладах.

Ленін у першу чергу бачить у філософії те, що може бути використано ним в його політичній діяльності, що може теоретично обгрунтувати його далекосяжні плани на всесвітню революцію. Можливість такого обгрунтування він бачить у діалектиці. Роздуми з приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у роботі В.І.Леніна “Філософській зошити” (Це кілька конспектів ленінських думок з приводу філософії, які були знайдені дослідниками і надруковані після його смерті).

21.Загальна характеристика сучасної Західної Філософії

Сучасна західна філософія має ряд особливостей, суть яких можна зрозуміти, лише зіставивши між собою етапи її розвитку. У класичній філософії, як відомо, основним напрямком завжди було пізнання природи і суспільства та їх розумне перетворення. Більшість прихильників класичного напряму допускали ідею про доступність пізнання, на їхню думку, досягти істини здатний будь-яка людина.

Мислителі, які дотримуються класичного напряму, вважали, що осягнення законів і принципів природи і суспільства дозволить людині панувати над ними. Перший удар по ідеям, які лягли в основу цієї теорії, завдала французька революція в 1879 році. Події, що відбулися тоді у Франції, яскраво показали, що суспільство, яке до цих пір вважалося філософами заснованим на "принципах розуму», на ділі виявилося абсолютно нерозумним і нелюдським.

Перші ознаки надлому в класичній філософії можна спостерігати в ученнях Ніцше, Шопенгауера і їх послідовників. В їх працях виразно простежується ідея про те, що світ зовсім не є єдиною раціональною системою, а прогрес у науці цілком може привести до невідворотних і жахливих наслідків. Спроби створити якусь всеосяжне світогляд безглузді і смішні на тлі індивідуалізації буття. У Шопенгауера, К'єркегора і Ніцше можна знайти мотиви, характерні для більш пізнього етапу у розвитку західної філософії, які почали домінувати приблизно з 20-х років XX століття.

22.Філософія непозитивізму

Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми.

На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об'єктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв'язку з цим завданням філософії е чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії е роз'яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія - це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.

Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені (істинні) та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Людина повинна оперувати лише осмисленими положеннями та поняттями. Безглуздими положеннями і поняттями є всі філософські положення і поняття, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації (перевірці) і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлювань, що фіксують конкретний факт реальності.

23.Філософія єкзистенціалізму

Екзистенціалізм (лат.- існування), філософія існування - напрям у філософії XX століття, що розглядає людину як унікальна духовна істота, здатна до вибору власної долі. Экзистенция трактується як протилежність есенції (суті). Якщо доля речей і тварин зумовлена, то якщо вони мають суть раніше існування, то людина набуває своєї суті в процесі свого існування. Основним проявом экзистенции є свобода, яка має на увазі відповідальність за результат свого вибору. Філософія екзистенціалізму - ірраціональна реакція на раціоналізм Освіти і німецької класичної філософії. По затвердженнях філософів-екзистенціалістів, основна вада раціонального мислення полягає в тому, що воно виходить з принципу протилежності суб'єкта і об'єкту, тобто розділяє світ на дві сфери - об'єктивні і суб'єктивні. Справжня філософія, з точки зору екзистенціалізму, повинна виходити з єдності об'єкту і суб'єкта. Ця єдність втілена в "экзистенции", тобто деякій ірраціональній реальності.

Згідно філософії екзистенціалізму, щоб усвідомити себе як "экзистенцию", людина повинна опинитися в "пограничній ситуації" - наприклад, перед лицем смерті. В результаті світ стає для людини "інтимно близьким". Істинним способом пізнання, способом проникнення у світ "экзистенции" оголошується інтуїція ("екзистенціальний досвід" у Марселя, "розуміння" у Хайдеггера, "екзистенціальне осяяння" у Ясперса), яка являє собою иррационалистически представлений феноменологічний метод Гуссерля. Ідеальна свобода людини - це свобода особи від суспільства.



24.Проблема сутності відчуження людини. Подолання відчуження