Філософія, її проблематика та функції

В тлумаченні проблеми відчуження Маркс спирається на ідеї Гегеля і Фейєрбаха.

Нагадаю, що Фейєрбах вважав, що Бог - це відчужені сили самої людини. У чим сильнішим є Бог, тим слабкішою і біднішою стає людина. Думки Фейєрбаха глибоко схвилювали Маркса і сильно вилинули на нього. Проте, на відміну від Фейєрбаха, він переходить від релігійного відчуження до дослідження відчуження в процесі праці. Аналогічно фейєрбахівському аналізу релігійного відчуження Маркс писав: “Робітник стає тим біднішим, чим більше багатства він виробляє, чим більше зростають міць та розміри його продукції.

Маркс показує, що саме відчуження людини у процесі діяльності призводить до відчуження людини від самої себе, а також до відчуження людини від природи. Також, він підкреслює, що при даному способі виробництва не тільки робітник перетворюється в раба, а і капіталіст також стає рабом. Вони стають рабами речей, створених ними самими.

Маркс пов'язує відчуження з пануванням капіталістичної приватної власності, яке породжує нелюдські потреби, задоволення яких не збагачує, а збіднює людину.

Подолання відчуження Маркс пов'язував з ліквідацією приватної власності.

Перший, початковий етап подолання відчуження він називає негативним його подоланням, або грубим комунізмом. Вищий же етап - позитивним подоланням відчуження, або соціалізмом як реальним гуманізмом.

На першому етапі індивідуальна приватна власність перетворюється у всезагальну приватну власність. Категорія робітника не ліквідується, а поширюється на всіх людей.



25.Проблема власності в історії філософії

Відношення людини до речі як власності є способом її самореалізації у світі соціоекономічного буття. Власність є інтегруючим началом у сутнісній характеристиці виробничо-економічних відносин. Разом із тим власність невід'ємна від людської природи, є її атрибутивною властивістю. Найбільш повно і рельєфно вона виявляє себе через володіння речами, предметами природного і соціального характеру, символами яких виступають гроші. Через відношення власності виникає можливість висвітлити різні сторони суспільно-економічного життя в його світоглядних і онтологічних аспектах. У такій ситуації постійно виникають суперечності, що створює безліч соціально-господарських та економічних проблем, акцентованих на власності. В чому ж полягають специфіка і смисл власності як основи економічного буття? Для цього необхідно з'ясувати метафізичні особливості власності як соціокультурної й економічної проблеми.

Кожна форма власності відіграє свою роль і має певне призначення в економічному процесі, що в підсумку дає можливість більш конструктивно підійти до визначення інтелектуальної власності. У зв'язку з цим особливе і найбільш дискусійне, суперечливе значення має приватна власність, яка є не державною. Сьогодні за величезної різноманітності форм власності "недержавною" є власність не тільки окремих громадян, ай кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії та практиці ствердилось уявлення, згідно з яким під приватною власністю розуміється кожна недержавна форма власності. В такому розумінні є своя логіка. Держава виступає як представник всього суспільства, а інші суб'єкти власності уособлюють лише частину суспільства і тому правомірно вважати їх представниками приватної власності.

Багато хто вважає, що приватна власність -- це безкінечна, нічим не обмежена власність. Насправді приватний власник має повне право здійснювати над об'єктом своєї власності всі операції, котрі буде вважати потрібними, аби ці операції не втручалися у сферу приватної власності інших людей. У цивілізованому суспільстві напрацьовано певні правила поведінки власників.

26.Філософія неотомізму

Теологізація окремих шкіл сучасної філософії й естетики Заходу зумовлена значним впливом на їхніх представників неотомізму -- офіційної доктрини католицької церкви. Томізм, який спирався на вчення монаха-домініканця Фоми Аквінського (1225--1274), був особливо популярним і впливовим в епоху середньовіччя. Під тиском матеріалістичної філософії XVII--XVIII століть, наукових досягнень цього періоду він поступово втратив свою популярність. Відродження томізму почалося в другій половині XIX століття, а в 1879 році модернізована форма його -- неотомізм -- проголошується офіційною філософією католицької церкви, підтримується Ватиканом. Слід зазначити, що ані томізм, ані неотомізм не є цілісним ученням, а об'єднує різні течії й школи. Можна стверджувати, що найпослідовніше ідеї Фоми Аквінського розвивають представники «ортодоксального» томізму. Водночас навколо ідеї неотомізму об'єднується чимало дослідників, які намагаються «осучаснити» філософію середньовіччя, розкрити її психологічний, антропологічний потенціал. Простежуються тенденції зближення неотомізму з іншими філософськими напрямами; феноменологією, психоаналізом, екзистенціалізмом. Незважаючи на внутрішні розбіжності й суперечності, неотомізм має і єдині принципи. Універсального значення неотомізм надає принципові аналогії буття, який поєднує «дві головні ідеї: 1) основою і джерелом усього сущого є буття бога; 2) все суще є реальним і істинним тією мірою, якою воно відображає буття бога».

Дослідники неотомізму слушно зауважують, що принцип аналогії є формою релігійно-ідеалістичної метафізики і, маючи універсальне значення, «поширюється на всі сфери філософської рефлексії: онтологію, гносеологію, етику, естетику, антропологію, натурфілософію, логіку, аксіологію». Щодо естетики, то, як відомо, однією зі специфічних граней багатьох напрямів сучасної західної естетики й мистецтва є створення «ілюзорної дійсності», свідоме привнесення у творчість «нового містицизму». Неотомізм виявляє цю тенденцію найпослідовніше. Зв'язок західної філософії з релігією відбувається сьогодні в кількох напрямах. Це передусім теологізація сучасних філософсько-естетичних концепцій.

Первинним неотомісти вважають «божественне», «чисте» буття. Матеріальний світ проголошується вторинним, похідним. Бог визнається першопричиною буття й першоосновою всіх світоглядних настанов людини. Неотомістська естетика базується на ідеї підкорення мистецтва, митця служінню Богові, церкві. Мистецтво перетворюється на ілюстратора теологічних доктрин, обмежується певним каноном

27.Філософська категорія бутя

Проблема буття належить до так званих “вічних питань” філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а, отже, й світогляду людини. Питання про суть буття, способи і форми його існування вирішується ще філософами стародавнього світу. Так, давньогрецький філософ Парменід вважав, що буття існує, воно безперервне, однорідне і зовсім нерухоме. Нічого іншого, крім буття, немає. Всі ці ідеї містяться в його твердженні: “Слід говорити і думати, що суще є, бо буття є, тоді як нічого іншого нема”. Платон започатковує іншу прямо протилежну традицію в тлумаченні буття. Буття - це світ ідей, що є справжніми, незмінними і існуючими вічно. Справжнє буття протиставляється Платоном несправжньому, під яким маються на увазі доступні людським почуттям речі і явища. Іншу думку висловлює Геракліт. Він вважав, що стабільного, стійкого буття зовсім немає, сутність буття - у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта, як основа світу в наочно-образній формі, виражає буття як становлення.

У сучасній філософській думці також існують протилежні погляди щодо сутності буття. Так, екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20-60-х роках ХХ століття, об'єктом філософії визнає внутрішнє буття людини, що має назву екзистенція. Екзистенція - це ірраціональне у світі людини, що становить її неповторність і заперечує “предметне буття”. Неотомісти вищою реальністю визнають “чисте буття”, розуміючи його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. Представники неопозитивізму вважають, що відношення мислення до буття є псевдопроблемним, оскільки філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Сучасна матеріалістична філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче, як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а вбирає в себе і світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване.

28.Проблема субстанції в філософії. Поняття матерії. Сучасна наука про рівні організації матерії

По-іншому, ніж в античній і середньовічній філософіях, вирішується проблема субстанції у філософії Нового часу. Ця проблема знаходить розробку, насамперед, у філософських системах Декарта, Спінози і Лейбніца. Під субстанцією при цьому розуміється те, "...що існує саме в собі і представляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не має потреби в уявленні іншої речі, з якої воно повинне було б утворитися". Таке розуміння субстанції відрізняється від її розуміння Аристотелем, що під субстанцією розумів окремі речі, предмети, наприклад зелені дерева або чотирикутні столи, на противагу їхнім властивостям "зелений" і "чотирикутний". Відрізняється воно і від розуміння субстанції середньовічною філософією, у якій проводиться чітка границя між буттям Бога і буттям світу речей, і проблема субстанції розглядається через це розходження. У філософських системах Декарта, Спінози, Лейбніца Бог, хоча і грає надзвичайно важливу роль, але проблема субстанції перенесена в площину розгляду природи. Декарт при цьому виходить із існування двох субстанцій: тілесної і мислячої. "...Протяжність у довжину, ширину і глибину є природою тілесної субстанції, мислення ж є природою субстанції мислячої", - пише Декарт [3, с. 335]. Крім того, Декарт говорить про те, що "...ім'я "субстанція" неоднозначно відповідає Богові і його створінням...", тому що "...субстанцією, яка зовсім не потребує нічого іншого, може бути тільки одна, а саме - Бог. Можливість же існування всіх інших субстанцій ми можемо осягнути лише при сприянні Бога"

Інше розуміння субстанції ми знаходимо у Спінози, що у своїй "Етиці" приділяє значну увагу цій проблемі. Спіноза вважає, що не може існувати двох субстанцій. Субстанція може бути тільки одна, оскільки вона містить у собі всю повноту буття, вона вічна в часі і не обмежена в просторі. Поруч із субстанцією не може бути нічого іншого.

Проблема визначення сутності матерії вельми складна. Складність полягає у високому ступені абстрактності самого поняття матерії, а також в різноманітті різних матеріальних об'єктів, форм матерії, її властивостей і взаємозумовленості.

Звертаючи свою увагу на навколишній нас світ, ми бачимо сукупність різноманітних предметів, речей. Ці предмети мають самими різними властивостями. Одні з них мають великі розміри, інші - менші, одні прості, інші - більш складні, одні постігаеми досить повно безпосередньо чуттєвим чином, для проникнення в сутність інших необхідна абстрагуються діяльність нашого розуму. Відрізняються ці предмети і по силі свого впливу на наші органи чуття.

Однак при всій своїй численності й різноманітності самі різні предмети оточуючого нас світу мають один спільний, якщо так можна висловитися, знаменник, що дозволяє об'єднати їх поняттям матерії. Це спільне є незалежність усього різноманіття предметів від свідомості людей. У той же час це загальне в бутті різних матеріальних утворень є передумовою єдності світу. Однак помітити спільне у самих різних предметах, явища, процеси задача далеко не проста. Для цього потрібна певна система, що склалися знань і розвинена здатність до абстрагуються діяль-ності людського розуму. Оскільки знання є продукт придбаний, причому накопичений поступово, протягом тривалого часу, то багато судження людей про природу і суспільство спочатку носили досить невиразних, наближений, а часом і просто невірний характер. Повною мірою це стосується і до визначення категорії матерії. Так, мислителі давнини могли ловити у різноманітті предметів природи суспільних явищ лише те, що лежало на поверхні, тобто вловити явища, але не сутність речей.

29.Поняття руху. Основні проблеми руху і проблем їх класифікації

"При всій обмеженості поглядів на сутність матерії філософів-матеріалістів стародавнього світу, вони були праві в тому, що визнавали нерозривність матерії і руху. У Фалеса зміни первинної субстанції - води - вели до утворення різних речей; в Геракліта діалектична ідея про вічні зміни вогню; Демокріт та інші атомістів виходили з того, що атоми безперервно рухаються в порожнечі.

Пізніше, в умовах панування метафізичних і механічних поглядів у філософії, хоча і поверхово, але визнавалася нерозривність матерії і руху. Саме англійський філософ Д. Толанд в XIII ст. висловив переконання, що "рух є спосіб існування матерії". Ця думка була підхоплена і розвинута французькими матеріалістами.

Саме поняття "рух", як і поняття "матерія", є абстракція. Ні руху як такого. а є рух конкретних матеріальних предметів.

На основі розвитку приватних наук, аналізу філософських ідей своїх попередників творці діалектико-матеріалістичної філософії поглибили розуміння сутності руху, його безперервного зв'язку з матерією, простором і часом. Діалектичний матеріалізм стверджує, що матерія без руху так само немислима, як і рух без матерії.

Філософи, які мислять метафізично, якщо вони розуміли рух як тільки механічне, бачили причину руху у зовнішніх обставинах. На цій основі виникла ідея першопоштовхів (Ньютон), яка цілком могла поєднуватися з визнанням якоїсь загадкової сили і навіть з існуванням бога.

30.Простір і час як атрибут матерії

Усі предмети, що нас оточують, мають певні розміри, протяжність у різних напрямках, переміщуються один віднос- но одного або разом з Землею - відносно космічних тіл. Так само всі об'єкти виникають і змінюються у часі.

Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.

Поняття простору і часу є фундаментальними поняттями людської культури. Вони настільки фундаментальні, що на певному ступені розвитку людського пізнання (або незнання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Таким є зрван у ранньому зороастризмі, хаос у давньогрецькій міфології, акаша і кала у давньоіндійських системах. Простір і час вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії або у християнській картині світу. Для просторово-часових уявлень тих часів характерне неймовірне різномаїття концепцій і моделей простору і часу: субстанційні, реляційні, дискретні, циклічні, кінцеві тощо.

31.Діалектика як вчення про універсальні звязки і розвиток і як спосіб філософствування

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як "духу", так і матерії, свідомості, пізнання.

Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?

Розвиток -- це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів. У результаті розвитку виникає нова якість. Це -- загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Розвиток -- це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.

Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток -- важливі моменти діалектики як теорії розвитку.

Рух - це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. Він, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язкує одним із найважливіших у діалектиці, вихідним для розуміння універсальних зв'язків об'єктивної дійсності. Процес пізнання, будь-яка наукова теорія завжди починається з виявлення зв'язків. Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв'язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв'язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв'язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв'язки можуть бути також об'єктивними і суб'єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв'язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв'язки, їх пізнання.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття "взаємодія", що відображає процеси взаємовпливу різних об'єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об'єктів іншими

32.Концепція діалектики в марксистскій філософії

Внесок філософії марксизму у світову філософську думку не вичерпується створенням нової концепції суспільного розвитку. Марксистська філософія знаменує разом з тим і новий підхід до розуміння природи і людського пізнання. Філософію марксизму називають діалектичним матеріалізмом 2. У ній уперше поєднано діалектику і матеріалізм, якщо, звичайно, не брати до уваги наївну діалектико-матеріалістичну концепцію Геракліта. Матеріалізм французьких філософів XVIII століття і Фейєрбаха був метафізичним 3, механічним матеріалізмом. Усі вони вважали природу первинною, виключали будь-який вплив на неї надприродних сил, але при цьому заперечували зміни, розвиток природи. Навіть "...у Гегеля панувало уявлення про природу як таке ціле, що завжди дорівнює собі, що рухається в тих самих обмежених колах, з вічними небесними тілами, як учив Ньютон, і з незмінними видами органічних істот, як учив Лінней, -писав Ф. Енгельс, - на противагу цьому уявленню про природу сучасний матеріалізм узагальнює найважливіші успіхи природознавства, згідно з якими природа також має свою історію в часі, небесні тіла виникають і зникають, як і всі ті види організмів, що за сприятливих умов населяють ці тіла..." [6, с. 24-28]. При цьому Ф. Енгельс не тільки констатує розвиток природи, але і формулює в "Діалектиці природи" закони, за якими відбувається цей розвиток, - закони діалектики. Таких законів три:

1 Закон переходу кількості в якість і назад.

2 Закон взаємного проникнення протилежностей.

3 Закон заперечення заперечення.

Ці закони, за словами Енгельса, були розроблені ще Гегелем. Але в Гегеля вони є законами розвитку абсолютного духу і потім нав'язуються природі, історії і людському пізнанню. У Гегеля діалектика виступає в ідеалістичній формі, як діалектика абсолютного духу, а потім уже як діалектика людської історії і пізнання. А в марксистській філософії закони діалектики виводяться з історії природи і суспільства, історії людського пізнання. Діалектика мислення є лише відображенням діалектики природи і суспільства, а не навпаки. Закони діалектики разом з такими категоріями, як одиничне і загальне, причина і наслідок, зміст і форма і т. п., і принципами загального зв'язку і розвитку становлять науку діалектику, що Енгельс визначав як науку "про загальні закони руху і розвитку природи, людського суспільства і мислення".

33.Діалектика кількісних і якісних змін

Закон єдності і боротьби протилежностей відображає джерело і рушійну силу розвитку. Закон взаимоперехода кількісних і якісних змін розкриває механізм процесу розвитку. Для з'ясування змісту цього закону необхідно визначити поняття якості, кількості, якості, міри.

У світі існує нескінченне різноманіття речей і процесів, відмінних один від одного за своєю якістю. Якість - це особлива визначеність кожного предмета, явища, по якій ми їх і розрізняємо. Г. Гегель вважав, що якість є тотожна з буттям визначеність, і щось є завдяки своїй якості те, що воно є, і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, що воно є. Якість, таким чином, є внутрішня визначеність об'єкта, що представляє собою сукупність ознак, що визначають його специфіку та риси подібності з іншими об'єктами.

Зміна якості є зміною речі: втрачаючи якість, річ перестає бути тим, чим вона була і переходить в іншу форму існування.

Якість є об'єктивною характеристикою речі; не існує якості, відірваного від речі. Якість є багаторівневою характеристикою, речі многокачественной. Ця обставина пояснюється тим, що якості предметів визначаються їх природою і тією системою відносин, в яких дані предмети існують. Якість виражає стійкість і переривчастість в стані речей і процесів. Це досить важлива характеристика якості, яка пояснює суть стрибка як перерви поступовості.

Якість виражає стійкість, бо залишається тим же самим в межах певної міри. Крім того, стійкість характеризує здатність речі опиратися зовнішнім впливам. Проте якість безперервно, тому що включає в себе елемент мінливості, містить в собі можливість переходу до нового стану. Дуже важливою характеристикою якості є зв'язок якісної визначеності зі структурою речей, процесів. Як відомо, структура - це загальна характеристика всіх речей, процесів, що представляє собою стійку систему зв'язків, що утворить ціле, річ. У зв'язках і взаємодіях елементів об'єкта як джерела цілого формуються внутрішні властивості об'єкта, утворюються його інтегральні якості. Очевидно, що категорія якості відображає унікальний для даного явища спосіб зв'язку елементів в ціле. Однак структурна інтерпретація якості не дає підстав для ототожнення змісту цих категорій. Структура як категорія має найрізніша значення і зміст.

34.Протиріччя буття і пізнання. Єдність і боротьба протилежностей

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку.

Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.

Глибоке осмислення світоглядно-методологічної функції закону єдності і боротьби протилежностей можливе лише на основі проникнення в його об'єктивний зміст, відображуваний категорією «діалектична суперечність».

Насиченість сучасного світу суперечностями знаходить своє безпосереднє вираження в тому, що термін «суперечність» все більше проникає в наше щоденне спілкування, мову, стає категорією масової свідомості. Буквально слово «суперечність» означає «говорити всупереч», висловлювати протилежні мовленому міркування, думки, точки зору. Розпалення полемічних пристрастей, дискусій, виявляючи плюралізм думок, зрештою закінчується виникненням протилежних позицій. За суперечністю розкривається протистояння, але вже не у сфері думки або її вираження у мові, а за ними. Зрозуміло, що нам добре знайома суперечність між словом і ділом. Але й ця суперечність вказує на більш глибинну суперечність -- суперечність самого діла, або предмета, про який йде мова.

Заперечення заперечення. Циклічність і поступальність змін

Закон єдності і боротьби протилежностей вказує на джерело руху, розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища суперечливі (тотожні і нетотожні собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне й антигуманне, прекрасне й потворне, істина й омана та ін.). Вони не лише взаємо виключають, але й передбачають, взаємо обумовлюють одна одну, Гегель у свій час підкреслював, що будь-що в світі життєздатне лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх.

Вони охоплюють всі сфери буття (природу, суспільство, духовну сферу), хоч специфічно проявляються в кожній з них. Ми постійно стикаємось з ними, проте їх фіксування на рівні буденної свідомості не дає можливості зрозуміти сутності діалектичної суперечності. Досліджені вже нами "якість" і "кількість" вказують на роздвоєність предметів, яка може фіксуватися навіть нашими органами чуття. Проте діалектика прагне дослідити суперечності лише на рівні сутності речей, оскільки дані суперечності і є носіями розвитку. Щоб це дослідити, слід проаналізувати логічну структуру цього закону, тобто з'ясувати зміст категорій, які його описують: "протилежність", "тотожність", "єдність протилежностей", "суперечність", "конфлікт", "соціальна революція".



35.Заперечення заперечення. Циклічність і поступовість змін

Всі явища природи та суспільства розвиваються через заперечення. Процес розвитку був би неможливим без заперечення старого новим. Так, з насіння розвивається рослина, а саме насіння зникає, в тваринному світі гігантські плазуни були замінені більш високоорганізованими організмами - ссавцями. Виникнення нового суспільного устрою є заперечення старого устрою, заміна його новим. У людському пізнанні незнання переходить в знання, помилка замінюється істиною. Перехід від простої форми руху до більш складної також є прикладом заперечення. В жодній сфері існуючої реальності не може відбуватися розвиток, що не заперечував би своїх попередніх форм існування.

Але розуміти заперечення можна по-різному. Діалектичне тлумачення принципово відрізняється від метафізичного. Для метафізики заперечувати - значить ліквідувати, відкинути, знищити без залишку, без утримання позитивного. Тут відсутнє уявлення про процес розвитку. Це шкідливо може відображатися в суспільному житті. Зокрема, повне метафізичне заперечення, "відкидання" досягнень попередньої культури та створення "нового мистецтва" на пустому місці негативно впливає на розвиток світової культури взагалі.

Таким чином, заперечення може виступати і в формі знищення, загибелі певного явища і в формі переходу його від нижчої стадії розвитку до вищої. З погляду розвитку важливо, звичайно, таке заперечення, за якого зберігається можливість прогресивного розвитку певного явища.

Діалектичному запереченню властиві такі риси:

- заперечення - це подолання старого, що віджило, заважає розвиткові;

- заперечення є збереження всього позитивного, здатного розвиватися. Цей процес у філософській літературі називається "зняття". "Зняти" - це означає подолати старе й одночасно зберегти, утримати те краще, що досягнуто на попередній стадії. Без наступництва, спадкоємності не може бути розвитку.

Важливе місце серед напрямів формування філософії історії посідають концепції історичного коловороту, які особливо велику роль відігравали у глибоку давнину. Подібний домінантний статус перших циклічних трактувань ходу історичних змін аж ніяк не є випадковістю. Він глибоко зумовлений характерними рисами тогочасних суспільств.

36.Універсальні зв*язки буття. Категорії діалектики

Буття характеризується живою рухливістю, переходами, суперечливістю. Мислення відображає всезагальні риси, відносини, зв'язки розвитку буття. Це відображення проявляється в основних законах діалектики. Але складність універсальних зв'язків, відносин не вичерпується трьома основними законами діалектики. Крім них діалектика поєднує в собі і неосновні закони, зміст яких полягає у співвідношенні певних категорій.

Категорії - це універсальні форми людського мислення. Для діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають "полярні" сторони цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій.

Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність - явище", "причина - наслідок", "необхідність - випадковість", "можливість - дійсність". Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це такі категорії, як "одиничне - загальне", "форма - зміст", "частина - ціле" тощо.

Сутність - явище. Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і явища. Категорія сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі - випадкове й одиничне. Явище і сутність - діалектично пов'язані між собою протилежності.

Причина - наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип детермінізму. Цей принцип відображає той факт, що всі процеси в світі детерміновані, тобто виникають, розвиваються і зникають закономірно, внаслідок певних причин, обумовлені ними. Причина - це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.

Необхідність - випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені. Категорії необхідності і випадковості відображають певні аспекти цього взаємозв'язку. Необхідність - це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява "події - причини" неминуче викликає певне "явище - наслідок". Випадковість - це такий зв'язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив.

Можливість - дійсність. Можливість і дійсність - це два послідовних ступені, етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та мисленні. Категорія можливість відображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою формою предмета.

Одиничне - загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському мисленню. Пізнання світу передбачає вміння порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю" усвідомлювати одиничний характер реальних предметів, класифікувати їх.

Форма - зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища, процесу. Форма - зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існування певного змісту.



37.Природа як предмет філософського осмислення. Проблема життя

Природа - світ, що оточує нас, в усьому нескінченному різноманітті своїх проявів. П. є об'єктивною реальністю, існуючою зовні і незалежно від свідомості. Вона не має ні почала, ні кінця, нескінченна в часі і просторі, знаходиться в безперестанному русі і зміні. Іноді П. називають лише її частину - біосферу нашої планети. Саме вона, породжена попереднім розвитком П., створила умови для виникнення людини. Проте вирішальним чинником в цьому процесі є праця.

Виникнення об-ва істотним чином міняє саму П. (Ноосфера). Пізнаючи об'єктивні закономірності П., впливаючи на неї за допомогою спеціально створюваних знарядь і засобів праці, люди використовують речовини і енергію П. для отримання необхідних людському об-ву матеріальних благ. Тим самим природне місце існування доповнюється штучній, к-рая є т. наз. "другу природу", т. е. сукупність речей, ненаходимых в природі в готовому виді і створюваних в процесі громадського виробництва. Але, придбаваючи все більшу владу над П., активно перетворюючи її, люди не перестають належати їй, бути її органічною частиною. Змінювати, переробляти П. а бажаному напрямі люди можуть, тільки керуючись законами П., використовуючи природні сили і процеси. Осн показником рівня стосунків об-ва з П. є характер продуктивні сил. В умовах науково-технічної революції виняткову гостроту придбала проблема охорони П., раціонального поєднання виробничої діяльності об-ва і глобальних природних процесів нашої планети.

Людина -- єдина істота, що усвідомлює і своє життя, і знає про неминучу смерть кожної людини і свою в тому числі. Очевидно, саме усвідомлення своєї смертності і є початком людської духовності -- бажання зрозуміти найглибші основи буття і стати до них причетним, з ними пов'язаним.

Під кінець XX ст. філософія щодалі переходить від дослідження речей та ідей до вивчення людини. У зв'язку з цим проблема життя й смерті людини посідає центральне місце у філософії.

Водночас ця класична філософська проблема є не тільки філософською, а й загальнонауковою, комплексною. Вона є актуальною для психології, етики, юриспруденції та інших наук.

Особливого значення вона набуває у медицині: розвиток нових медичних технологій дітонародження, трансплантації, реанімації викликає гостру необхідність вироблення нових поглядів на життя і смерть, виявлення їх фіксованих ознак, що роблять можливим практичне встановлення стану життя і смерті.

38.Суспільство як підсистема обєктивної реальності

Найважливішою складовою частиною філософії є системний аналіз суспільства та історичного процесу в цілому. Особлива важливість такого аналізу безпосередньо пов'язана з вирішальним значенням у філософії проблеми відношення людини і світу.

Філософія була б неповною і односторонній, якщо б вона абстрагувалися від людини, а значить, і від суспільства, обмежуючи свої інтереси дослідженням ненаселеному людьми природи. Така "безлюдна" філософія перестала б бути вченням про загальне, її пізнавальна та методологічна цінність була б значно знижена.

Все це перетворює системне філософсько-соціологічне осмислення суспільства та історичного процесу в абсолютно необхідну і притому органічно складову частину філософії.

Зрозуміло, що філософсько-соціологічний аналіз суспільства не повинен вести до узурпації прав і території інших наук про суспільство. Це повинен бути саме філософський аналіз суспільного життя під кутом зору основного питання філософії, з позицій виявлення не приватних, а загальних законів руху і розвитку суспільства і т. д. Вихідним пунктом філософського аналізу суспільства, побудови його теоретичної, ідеальної моделі є розгляд суспільства як особливої специфічної підсистеми об'єктивної реальності.

Суспільство невіддільне від природи. Людина, а значить, і суспільство вийшли з природи, вони її продовження, її частину. Але це частина особлива, вона являє собою другу, штучно створену природу.

Природа була і залишається тим фундаментом, на якому покоїться і з матеріалу якого будується суспільство. Сьогодні ясно, що без природи як базису у суспільства немає майбутнього.

39.Взаємозв'язок і протиріччя в системі «суспільство-природа»

Поняття "природа" охоплює нескінченне різноманіття явищ і предметів, починаючи з елементарних частинок, що представляють мікросвіт, і кінчаючи вражаючими своїми просторовими масштабами космічними об'єктами. А якщо звернутися від просторового до тимчасового, генетичному виміру, то природа включає як свій фундамент, свою вічну першооснову - неживу, неорганічну складову, так і живу природу, яка є своєрідною надбудовою над природою неживої, продуктом розвитку останньої. При цьому поширеність життя у відомій у даний час частини Всесвіту щонайменше поки що обмежується планетою Земля з тонким і притому надзвичайно вразливим шаром живого - біосферою.

Таким чином, поняття "природа" охоплює все існуюче, весь Всесвіт і в цьому своєму значенні практично збігається з поняттям матерії у всьому різноманітті її форм. Однак при подібній трактуванні природи природне поглинає і перекриває і соціальне, стирається грань між тим і іншим, а тим самим втрачає сенс ключова філософська проблема - проблема ставлення природи і людини, природи і суспільства.

Тому у філософії під природою розуміється вся сукупність природних умов існування людини і людського суспільства. При такому підході поняття природи характеризує її місце і роль в системі історично мінливих відносин до неї людини і суспільства.

Історично конкретний характер ставлення людини, суспільства та природи не скасовує деяких його загальних моментів. Незмінним в ньому залишається перш за все те, що людина, а разом з ним і суспільство вийшли з природи і тому генетично, за походженням пов'язані з нею нерозривним узами. Жива природа - той базис, без якого не було б ні людини, що сталося від тварин предків, ні суспільства, яке прийшло на зміну первісному стаду цих предків.

40.Категорії свідомості. Природа ідеального

Моралі не існує поза свідомістю та відносинами.

Говорячи, про структуру моралі, можна виокремити такі її компоненти:

- моральну свідомість (основні норми, принципи, мотиви, ціннісні орієнтації, категорії: добро, зло, обов'язок, відповідальність, справедливість, сенс життя, ставлення до смерті, щастя, моральна самосвідомість людини, честь, гідність, совість, сором);

- моральну діяльність (свобода дії, вибору, волі; вчинок; співвідношення мети і засобів діяльності, мотиву та результату дії);

- моральні відносини (моральна сутність спілкування між людьми; відкритість-замкненість; монологічність-діалогічність; толерантність, повага, співчуття, любов, етикет та культура спілкування) [5, c.104].

Свідомість - вища, інтегральна форма психіки, результат суспільно-історичних умов формування людини у процесі трудової діяльності та постійного спілкування з іншими людьми [6].

Свідомість має суспільний характер, оскільки її носій, людина, є істотою суспільною. Свідомість є вищим рівнем функціонування психіки.

До характеристик свідомості відносяться: здатність акумулювати знання про навколишній світ (на основі пізнавальних процесів); виокремлення суб'єкта і об'єкта («Я» і «Не-Я»); забезпечення цілеспрямованої діяльності людини (свідомість формує мету діяльності, зважує мотиви, вносить корективи); наявність у складі свідомості певного ставлення до кого-небудь/чого-небудь (проявляється в почуттях).

Моральна свідомість - людська свідомість взагалі, з властивими їй внутрішніми механізмами, смисловим та ціннісним змістом; свідомість у стані осмислення і розв'язання суто моральних проблем, споряджена для цього відповідним концептуальним і категоріальним апаратом.

Допоки моральна свідомість не втілюється у дії та вчинки людей, що наявно репрезентують ті чи інші моральні уявлення, цінності та інший зміст моральної свідомості, ми не говоримо про неї як таку. Моральна свідомість не має сенсу у «безповітряному просторі» суб'єкт-об'єктної взаємодії, поза людськими актуальними стосунками. Коли людські стосунки усвідомлені, тільки тоді вони стають фактом особистісної і суспільної моральної свідомості.

Категорія «ідеальне» похідна від поняття платонівської філософії «ідея», «єйдос» (дослівно вид). Принципова особливість такого виду речей, що відрізняє від безпосередньо даного образу речі -- досконалість, справжність, втіленість у дійсно суще. Ідеальне виражає властиве кожному сущому, його істинне буття, досконалий лік. Таке значення ідеального збереглося у буденній мові. Тут відтворюється значення певної винятковості, потойбічності ідеальною стосовно реального світу, тобто деякі суттєві аспекти платонівського розуміння ідеального стали загальномовними нормами використання поняття. Традиція продовжується і розвивається у науковому пізнанні. У філософському під ході традиція оформилася у поняття «ідеал», що широко використовується у сфері світогляду. Трансформація первинного змісту поняття ідеального, який полягає у протиставленні реального і ідеального, привела до формування нового його значення у сучасній філософській мові. І тепер розрізняють поняття «ідеал» і «ідеальне», бо мають різний зміст. Поняття ідеального почало зв'язуватися з психічним, духовним, за ним закріпилося значення, що виражає вторинність відносно матеріального буття. Але таке значення є лише одним з моментів змісту ідеального, крім того, таким, що виділяється переважно у матеріалістичній традиції. Тому і необхідне більш цілісне осмислення ідеального. Ідеальне полягає у виведенні ідеального з процесу буття, визначенні його місця у побудові специфічно людського способу буття у світі.

41.Свідомість як вища форма відображення дійсності

Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто:

як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності;

суб'єктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності.

Саме цей "сталий" внутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії (філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін.), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності.

Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй.

Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне.

Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам.

42.Суспільна природа свідомості. Свідомість і мова

Розкриття сутності людини, сутності світу її буття свідчить, що людина виступає як суб'єкт соціальної діяльності, який свідомо і цілеспрямовано впливаючи на світ і на самого себе, не просто пристосовується до умов життя, а активно змінює їх, перетворює природне і соціальне середовище відповідно до своїх потреб та інтересів. Людина є смислоутворюючим началом у цій складній системі взаємозв'язків "людина -- світ". Вся історія постає як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Соціально зумовлені цілі, вибір засобів і шляхів їх реалізації виступають важливим фактором суспільного розвитку. У цьому зв'язку істотно важливим стає питання про те, що ж таке свідомість як особливий феномен, яка її структура.

Питання про природу свідомості і її роль в життєдіяльності людини безпосередньо пов'язане з питанням про природу і сутність людини, про природу і сутність світу, про граничні основи їх буття. З вирішенням основного питання філософії, як зазначалося, пов'язаний поділ філософів на матеріалістів і ідеалістів. Якщо ідеалізм виходить з визнання ідеального як граничної основи буття світу і людини, то матеріалізм, виходячи з визнання первинності матерії, акцентує увагу на питанні про обумовленість свідомості буттям, про походження свідомості, про її сутність, про роль у життєдіяльності суспільства й особи.

В історії філософської думки питання про походження свідомості вирішувалося на різних етапах історії по-різному. Переважно зверталася увага на з'ясування специфіки свідомості як властивості матерії, на природні передумови її виникнення. Соціальна природа свідомості протягом тривалого часу залишалася нерозкритою. Розкриття соціальної природи свідомості стало можливим на основі розкриття соціально-діяльної сутності людини.

43.Духовне життя суспільства. Поняття суспільної свідомості

Життя суспільства - це реальний життєвий процес соціального суб'єкта (особи, соціальної групи, класу, суспільства в цілому), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу засвоєння дійсності людиною. У реальному житті суспільства поєднані й однаково необхідні як матеріальне, речове, так і ідеальне, духовне. Для характеристики останнього в сучасній літературі користуються категоріями ”духовне життя суспільства”, ”духовне виробництво”, ”суспільство свідомість”, ”духовна культура”. Ці категорії дуже близькі за змістом, але між ними існує і певна відмінність.

Духовне життя суспільства - найширше поняття усіх вище згаданих. Воно охоплює багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей, сукупність їх поглядів, почуттів, уявлень, а також процеси виробництва суспільних та індивідуальних ідей, і їх засвоєння. Духовне життя - це не тільки ідеальні явища, але і його суб'єкти, у яких є певні потреби, інтереси, ідеали і які мають соціальні інститути, що займаються виробництвом, розподілом і зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо).

Суспільна свідомість являє собою сукупність ідеальних образів, а саме: понять, ідей, поглядів, уявлень, почуттів, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб'єктом навколишнього світу, зокрема і суспільної свідомості. Іншими словами, це розуміння дійсності відповідними соціальними групами або суспільством у цілому на даному етапі їх розвитку (Франція епохи Наполеона І; радянське суспільство 20-х років або періоду Великої Вітчизняної війни; суcпільство в Україні після 1991 року). Суспільна свідомість є самостійним духовним утворенням, що існує не емпірично, а як філософська категорія, що позначає особливість соціальних суб'єктів відображати, суспільне буття як реальний процес життя людей. Суспільна свідомість і суспільне буття - найбільш загальні категорії, які використовують для виявлення того, що є переважно визначальним, а що таким, яке визначається в суспільному житті, за цими межами їх протиставлення не має змісту. Ідеальні, духовні компоненти невідривно вплетені, пронизують суспільне життя. Суспільна свідомість - частка суспільного буття, а саме буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість.

Суспільна свідомість має надзвичайно складну, динамічну структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Аналіз цієї структури здійснюється у двох аспектах: гносеологічному (пізнавальному) і соціологічному. За гносеологічними (пізнавальними) можливостями і особливостями відображення суспільного буття вирізняють два рівні суспільної свідомості: буденний і теоретичний.

44.Структура суспільної свідомості.Ідеологія і суспільна психологія

а) буденний і теоретичний рівні суспільної свідомості

За гносеологічним критерієм у суспільній свідомості виділяють буденний і теоретичний рівні. В буденній свідомості відображається буття людей, соціальних груп, уся сукупність суспільних відносин і процесів в їх переломленні через повсякденний досвід. Сюди відносять емпіричні знання та індивідуальний досвід людей, набутий протягом життя, а також коло уявлень, прагнень, переживань, сподівань, надій, переконань тощо, у яких відображаються умови життя, побуту та трудової діяльності людей. Тут ще немає проникнення в глибоку сутність наукового розуміння закономірностей соціальних процесів.

На теоретичному рівні здійснюється пізнання сутності, закономірностей, тенденцій розвитку соціальних явищ, створюються узагальнені понятійні моделі, концепції. Це рівень діяльності спеціалістів -учених, дослідників. Сюди слід віднести наукові знання (у вигляді понять, категорій, законів, принципів, аксіом, гіпотез, теорій), які відображають буття природу, суспільне життя, діяльність, а також суспільну ідеологію, у якій відображається суспільне буття через призму соціально-класових інтересів, потреб тощо.

б) суспільна психологія та ідеологія

Співвідношення між названими рівнями свідомості специфічні трансформуються у співвідношенні між суспільною психологією, суспільною ідеологією та наукою.

Суспільна психологія - це сукупність знань про психічні явища, процеси, особливості, характеристики людей певних соціальних спільностей; це психологічний бік взаємодії, взаємовпливу людей До суспільної психології відносяться колективні уявлення, думки ] гадки, вірування, передсуди, а також колективні емоції, настрої, афекти, мрії, прагнення, типові психологічні установки, звички, традиції риси характеру, особливості менталітету тощо.

Вивчаючи суспільну психологію, ми розглядаємо свідомість як функціонуючу, вплетену в повсякденне життя людських спільностей. Тому буденну свідомість ще називають повсякденною. Ми досліджуємо такі явища, як взаємне навіювання, наслідування, конформізм, нонконформізм, негативізм і таке ін. При цьому дуже важливе значення має вивчення громадської думки, механізмів її формування, способів впливу на неї.

45.Проблема людини в філософії

Людина - головна проблема філософії. Споконвічні філософські питання: хто я і хто ми? Звідки ми узялися? До чого і куди йдемо в нескінченному розвитку? Смертна або безсмертна душа? "Тварина я тремтяча або право маю?" З безлічі питань виберемо три головних: Що? Звідки? Навіщо?

З античної філософії відома притча - жарт про Платона і Діогена, які посперечалися про те, що таке людина? "Людина, - сказав Платон, - це двоноге без пір'я". Тоді Діоген общипав півня і представив його на суд аудиторії, як доказ неправильності платонівського визначення. Недарма китайське прислів'я говорить, що суперечку виграє той, хто точніше називає речі своїми іменами. Довелося Платонові робити уточнення: "Людина - двоноге без пір'я, що має широкі ноги".

Під природою людини розуміють стійкі, незмінні риси, загальні задатки і властивості, які виражають його особливості як виду (Homo Sapiens - людина розумна). Які ж це риси і властивості? Відповідаючи на це запитання, дамо ряд взаємопов'язаних визначень людини, кожне з яких висвічує одну з істотних його властивостей.

1). Людина - це тварина. Кидаючи перший погляд на людину, ми бачимо, що це жива істота, із плоттю і кров'ю. Людина, як біологічна істота, розділяє долю своїх "менших братів": народжується, хворіє, відчуває потребу в їжі, продовжує життя в потомстві, вмирає... Природа мстить людині, коли вона починає забувати про те, що вона біологічна істота. Такі явища, як погіршення генотипу, порушення імунної системи в організмі, епідемія безплідності, гостро порушують питання: чи не рухається людство до вимирання природним шляхом? Людина, як жива істота, може жити тільки в оточенні певної кількості біомаси, включена у біологічні ритми, яким повинна підкорятися в процесі своєї життєдіяльності.